Олена Отт-Скоропадська В Кам'янці -Поділбсбкому

ДО ПИТАННЯ ПРО ПЕРЕБУВАННЯ

ОЛЕНИ ОТТ-СКОРОПАДСЬКОЇ В КАМ’ЯНЦІ-ПОДІЛЬСЬКОМУ

В Києві 13-15 травня 1993 року відбулася міжнародна науково-практична конференція, присвячена 120-й річниці дня народження Гетьмана Павла Скоропадського та 75-ї річниці відновлення Гетьманату в Україні.

З усього світу до Києва з’їхалися високоповажні гості та відомі укра­їнці. З далекої Швейцарії прибула донька останнього гетьмана України, ясновельможна пані Гетьманівна Олена Отт-Скоропадська.

Відвідавши Батьківщину свого батька ясновельможна пані Гетьма­нівна здійснила приватну поїздку до Кам’янця-Подільського, в якому ра­зом зі своїм чоловіком перебувала два дні, а саме 31 травня та 1 червня.

У Кам’янці на Поділлі донька гетьмана провела дві зустрічі: з чле­нами Історико-культурологічного Подільського Братства та студентами і викладачами педагогічного інституту. Відповіла на численні питання.

На зустрічі з «братчиками» 31 травня Ясновельможна пані Олена розповідає:

– Під час перебування в Україні довелося нам відвідати Гамаліївку біля Глухова, де знаходився маєток родини Скоропадських. Там до цього часу збереглась церква і монастир, побудований в XVІІ столітті на кошти та при сприянні Гетьмана Івана Скоропадського (помер 1722 року).

Приємно було бачити, що збереглись до цього часу будівлі монасти­ря. Ми входили в келії, де колись жили монахи. В цьому монастирі по­хований Гетьман Іван Скоропадський. Збереглась також надгробна плита Гетьмана та деякі надгробки його родини.

Прикро, але в теперішній час на території монастиря розташована тюрма. Як повідомив нам комендант, третина засуджених скоїли важкі злочини.

Ми були першими громадянами з-за кордону, яким дозволили від­відати монастир і на могилі Гетьмана спільно з священиком та церковним хором відправили панахиду. А позаду нас стояли ось ці засуджені люди і разом з нами молились... Мої батьки, коли ще жили в Україні кожного року їздили до монастиря і відправляли панахиду. Нам уже давно казали, що необхідно відвідати Кам’янець-Подільський, де під час Гетьманату 1918 року був заснований Український Дер­жавний Університет. Ми трохи боялися довгої подорожі, але раді, що по­їхали.

Старий Кам’янець – це справжній заповідник, де кожний будинок го­ворить про історію міста. Ми як ходили вулицями міста, то бачили там дивну вулицю: з однієї сторони вона – вулиця Рози Люксембург, а з другої – вулиця Довга.

1 червня відбулася зустріч зі студентами та викладачами педагогіч­ного інституту. Розповідає пані Олена Отт-Скоропадська:

– Перш за все я вибачаюсь за мою не зовсім досконалу українську мову. Адже я живу уже 46 років в Швейцарії, де українську мову майже не чую. Ви можете мене про все запитувати, лиш не по математиці та україн­ській граматиці. Я буду старатися, спробую на все відповісти. Але мушу сказати, що не зможу відповідати на всі питання як слід, тому що я все ж таки ніколи на Україні не була. А перший раз приїхала 1991 року. І коли мої батьки були ще живі, я була дуже і дуже молода, в той час не дуже цікавилася українською політикою, я жила життям молодої дівчини.

Головне, я знаю українську історію з прочитаних книг і з того часу, коли почала перекладати спогади мого батька.

Я навіть не знала, що такі спогади збереглись. Це виявилось в тисяча дев’ятсот ... році під час нашого перебування в Америці. Я забрала їх до себе в Швейцарію. Майже три роки над ними працювала. Над перекла­дом на німецьку мову. Я відчула, побачила яка це є історична цінність і актуальність їх видання. Спочатку я почала переклад головне для нашої родини та для друзів. А потім я побачила, що це така річ, яка мусить бути відома для більшого кола. І з’явилась угода, що вони будуть видані німецькою мовою Східно-Європейським університетом Берліну. А тепер сталось так, що їх видання стало актуальним саме на Україні. Видані вони будуть в Києві Українською Академією Наук. І я маю надію, що це буде в цьому році.

Питання:

– Пані Скоропадська, чи не могли б Ви розповісти більш детально про діяльність Вашого батька в період проживання в еміграції.

– Мій батько виїхав і попав до Німеччини в кінці грудня 1918 року. Вирвався один. А моя мати залишилась ще на Україні. Батько дуже турбу­вався за родину і мою матір. І в той період він почав писати свої спогади. Після того, як родина виїхала з України і приєдналася до батька, влітку, в липні 1919 року народилась я і наша родина зустрілась в Швейцарії. З самого початку перебування в еміграції батько налагодив сто­сунки з діячами українських організацій в еміграції. В першу чергу, з В’ячеславом Липинським, котрий очолював Український Союз хлібо­робів – державників. І повністю віддався в політиці українській справі. Ще довгий час батько мав стосунки з Києвом та діячами, які приїздили з України. Переїхав до Берліну. Добрі стосунки батько мав також з деякими німецькими діячами, особливо з генералом Грегором, який в той час був Міністром військових справ в Німеччині.

Саме в той час почалася дуже активна праця серед українців в осно­вному через В’ячеслава Липинського, який працював у Відні, але часто приїздив до мого батька. Тоді було відкрито видавництво «Хліборобської України» і в 1926 році вперше було видано частину спогадів мого батька.

Здається в 1925 році мій батько заснував при сприянні та фінансовій підтримці німців Український Науковий Інститут в Берліні, який мав до­сить великий вплив на видатних українців. То були Дмитро Дорошенко, Іван Мірчук, Дорошівський, Новозерський, Куделя. Це був такий науко­вий центр українців за межами України. Крім того, як раз на початку 20-х років, на Захід прибула велика кількість українців, серед яких був і Осип Назарук. Він розпочав тут плідну працю і створив Українську Січ. Це мало великий вплив на всіх українців. І мій батько, коли був в еміграції він весь час працював на українську справу. У нас вдома,майже не було такого дня, щоб ми не приймали когось з українців або інших діячів, котрі цікавились українськими справами. Багато було чужинців – журналістів.

Українська справа, якою займався батько, дуже поширювала знання про Україну і український народ за кордоном.

– Пані Скоропадська, недавно був надрукований Указ Президента Леоніда Кравчука про надання громадянства України Миколі Плав’юку. Ви громадянка Швейцарії. Чи не виявляли Ви бажання отримати україн­ське громадянство.

– Я громадянка Швейцарії 46 років. Законами Швейцарії не визна­ється подвійне громадянство. Я дуже вдячна, що я можу там добре жити. Я себе почуваю там дома, але все це не заважає мені відчувати себе укра­їнкою.

– Пані Скоропадська, справа в тому, що Ви належите до україн­ської аристократії, яка була досить чисельна і переважна більшість якої була цілком зрусифікована і відійшла від справи української боротьби, за український народ, українську державу. Ваш батько царський генерал. Що примусило Вашого батька на такий досить таки непевний з огля­ду результатів шлях, стати Гетьманом України і займатися українською справою.

 – По-перше, я мушу сказати, що мій батько ніколи не був зруси­фікований. (Аплодисменти). Мій батько в своїх спогадах пише про своє дитинство до 13-ти років. Все своє дитинство він провів в маєтках своїх дідів. Це був Іван Михайлович Скоропадський, якому належав Тростя­нець. Це був маєток наповнений духом і речами української старовини. Мій батько зростав і виховувався в умовах, де все дихало українськими звичаями, духом та історією, старовиною.

Рід Скоропадських ніколи не вважав себе малоросами, але завжди українцями. Інший маєток – це був його діда Петрашевського. Також ста­ровинний український рід, який дивився більше на Захід, ніж на Схід. А дід мого батька, Скоропадський, ніколи зі свого обійстя – острівця не виїздив і там провів все своє життя, працюючи для України. Кожен чет­вер до нього з’їжджалися друзі, котрі спілкувалися лише українською. Він, Іван Скоропадський, давав гроші на українські гімназії, поширював, як міг, і дбав про українські культуру. Його донька Єлизавета Скоропад­ська, по чоловікові, графиня Милорадович, була фундаторкою товариства імені Шевченка у Львові. Вона дала на це товариство величезні на той час гроші. Вона була справжній український діяч. Скоропадські почували себе справжніми українцями, хоч батько мій і пише в своїх спогадах: «Ми вірно служили нашим царям». Не дивлячись на те, що він завжди від­чував себе українцем, але всі вони служили у війську московського царя. Тоді так було. На той час то була російська армія. Але пішов на шлях гетьманства, тому що він був патріот України. Із обставин того часу, він українізував свій перший український корпус і його вибрали Отаманом Українського Вільного Козацтва. В цей час серед українства він займав досить вагому позицію. Він розумів, яка велика відповідальність лягає на нього. В листопаді 1917 року його корпус роззброїв перший наступ збільшовичених військ на Київ. Не виступив на фронт, всупереч наказу вищого свого командування. Він сказав, що мусить виступити проти Со­вєтів, ставши на захист України, що мусить допомогти своєму рідному краю. Саме тоді прийшло до нього переконання працювати на українську державність.

– Чи підтримував зв’язки з Вашою родиною Іван Огієнко в еміграції?

– О то я навіть сама його дуже добре пам’ятаю. Як він уже був висвячений митрополитом, він часто приїздив до нас. Мій батько був у дуже добрих відносинах з Огієнком. Сприяв тому, що Огієнко був висвяченим в митрополити і вважав його видатним діячем. І мені було дуже приємно почути, що ваш інститут буде перейменовано іменем Огієнка.

– Пані Олено, нажаль, прем’єр Жулинський, ще не відреагував на наше рішення про перейменування. Тут пані Сохацька порушила питання про перейменування інституту, а наша громада Кам’янця порушила пи­тання про відновлення дітища Вашого тата – Університету. Пані Олено, із династії Скоропадських, починаючи ще із Гетьмана Івана Скоропадського, який був Гетьманом в період після Полтавської битви 1709 року, сьогодні на еміграції чи велика є родина і чи маєте ви зараз стосунки між собою?

– Ні, нажаль, я остання Скоропадська. Ви знаєте, у нас родина, якщо подивитися на родовід, то Гетьман Іван Скоропадський мав лише двох доньок. Нажаль, Скоропадські, вони не були такі плодовиті і мали багато чомусь дівчат і мало хлопців. Здається у 18-му столітті одні із Ско­ропадських попали в Югославію. А вже під час останньої війни одна із доньок приїхала і сказала, що вона є остання із того роду Скоропад­ських. Вона вийшла заміж за серба і це був кінець роду.

Тут на Україні в Білій Церкві є ще одні Скоропадські, але до нашої родини вони не мають відношення. Я маю дуже далекого родича по лінії тітки батька в Канаді – Милорадовича. От і все. Взагалі за кордоном із древніх українських династій, нас залишилось дуже мало. В Іспанії та Відні є ще Розумовські.

(Віктор Притуляк) – Пані Скоропадська, із скупих публікацій в укра­їнській пресі нам відомо, що Ваш батько в роки Другої Світової війни порятував багато українців, над якими нависла загроза знищення. Йдеть­ся мова про провідників українського визвольного руху. Що б Ви могли додати до цього?

– Так, це правда. Мій батько з початку свого проживання в Німеч­чині був дуже відомою людиною. Мав дуже добрі стосунки з Міністер­ством закордонних справ. Він мав добрі стосунки з деякими військовими угрупуваннями. Навіть з деякими членами нацистської партії. Ця партія фашистської Німеччини не була такою однорідною, мала багато течій, людей, які раніше були в старому уряді при владі, вони опинились при владі і в нацистському уряді. І серед них було багато зовсім порядних лю­дей, з якими можна було співпрацювати. Мій батько мав навіть друзів се­ред них, які моєму батькові багато допомагали. І коли були заарештовані Степан Бандера, Левицький та інші діячі ОУН, мій батько домагався, щоб їх звільнили. Це був час спроби згуртувати, об’єднати всі українські сили в боротьбі проти Совєтів, з одної сторони. А з другої, щоб це була та сила, яка би змогла бути перед союзниками виразником інтересів України. Це була маленька частина з діяльності Скоропадського під час війни. Ще з самого початку війни мій батько все робив для того, щоб полегшити долю українських полонених і декілька разів це йому вдавалось. Звичайно, він не міг допомогти всім.

– Пані Скоропадська, скажіть будь-ласка, хто був Вашим вчителем української мови?

– Українська мова постійно звучала в нашому домі, в якому було завжди багато людей. Коли ми сідали за стіл, нас ніколи не було менше, аніж 10 чоловік. З однієї сторони сиділа наша мати та стара няня, я, мій брат Петро, його вихователь, гувернантка сестри мого батька. З другої, сидів мій батько. Я знаю декілька мов. Коли мені було 14-15 років, я отри­мувала уроки української мови. Мені давав їх юнак, син українського ді­яча діаспори. Я не буду називати прізвища. Він походить із досить відо­мої української родини. Я пам’ятаю як він, читаючи лекції з української історії та мови, дивився на мене такими дивними широкими очима.

У нас був гарний будинок, гарний сад, але часто бували фінансові труднощі. Мій батько з самого початку перебуваючи в Німеччині, отри­мував від німецького уряду пенсію. Не досить таку велику, але таку, при­близно, як отримував німецький генерал. Із цієї пенсії менша частина йшла на потреби родини, а більшу частину він віддавав на українську справу. Тому що українській справі він присвятив все своє життя в емі­грації.

Я закінчила гімназію та школу секретарок. Оволодівши добре різ­ними мовами. Знаннями про Україну я збагатила тим, що читала і читаю дуже багато книг і завжди цікавилась історією України. Через те дома ми навіть не маємо телевізора.

– Пані Олено, чим займаються і де працюють внуки Гетьмана Ско­ропадського в еміграції?

– Ми маємо двох доньок-близнюків, обидві заміжні, Олександра та Ірена, мають по 39 років. Одна заміжня за швейцарським журналістом. А друга за юристом, який працює в Уряді.

Внучка Олеся 8 років. Внук Дмитро 4 роки. Одна донька працює в часописі. Але в Швейцарії, коли одружуються, то жінки дуже рідко пра­цюють, в основному, виховують дітей. Нас було п’ятеро: два брата, дві сестри і я. Я наймолодша. Марія, Єлизавета, Петро, Данило і я. Батько загинув 26 квітня 1945 року в місті Оберсдорф, на Півдні Німеччини. Там похована і родина.

Коли почалася війна з Совєтами, у всіх на еміграції з’явилася надія. Ми всі думали, що це одна із можливостей звільнитися від більшови­ків. Німці не розуміли, який великий потенціал захований в українського народу, щоб стати на шлях національно-визвольної боротьби. В Цюриху тепер почало працювати швейцарсько-українське Товариство.

Запис провів В’ячеслав Полятинчук, 1993р.