Лекція "Україна на початку ХХ століття."

Про матеріал
Дана лекція, може бути використана при вивченні історії України як у школі так і в ЗФПО
Перегляд файлу

 

Тема: Україна на початку ХХ століття.

МЕТА ЗАНЯТТЯ:

  • З'ясувати предмет, завдання і джерела курсу „історія України” та її періодизацію.
  • охарактеризувати економічний розвиток Наддніпрянської та Західної України на початку ХХ ст. у складі Російської та Австро-Угорської імперій;
  • визначити, яке місце посідала економіка України в загальноімперській економіці;
  • охарактеризувати процес створення перших політичних партій у Наддніпрянській Україні на початку ХХ ст. та діяльність політичних партій Західної України.

 

РЕКОМЕНДОВАНІ ДЖЕРЕЛА ІНФОРМАЦІЇ:

  1. О.Д.Бойко. Історія України – К., 2007. – С. 281-298
  2. С.В Кульчицький, Лебедєва Ю. Г. Історія України. Підручник для 10 кл. – К., 2010. – с. 4-109
  3. Ф.Г.Турченко. Історія України. Підручник для 10 кл. – К., 2010. – с. 8-98

 

ПЛАН ЗАНЯТТЯ:

1. Особливості економічного та соціально-політичного розвитку України у складі Російської імперії на початку ХХ ст.

2. Особливості економічного та соціально-політичного розвитку України у складі Австро-Угорської імперії на початку ХХ ст.

 

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ:

  1.                           Поміркуйте і поясніть, чому населення українських етнічних земель, які входили до складу Австро-Угорської імперії, займалося переважно сільським господарством.
  2.                           Чим пояснюється процес урбанізації, який на початку ХХ ст. набув поширення на українських етнічних землях, що входили до складу Російської імперії?
  3.                           Відомо, що кріпацтво в Австрії було скасовано в 1848 р., а в Росії – у 1861 р. Проте стан розвитку сільського господарства українських етнічних земель, які перебували у складі Російської імперії, був вищим, ніж на Західній Україні. Поміркуйте й висловіть судження з приводу причин цього явища.
  4.                           Поясніть, чому російська влада, на відміну від австро-угорської, чинила спротив поширенню кооперації серед українських селян.
  5.                           Сформулюйте власне судження щодо причин розвитку індустріалізації переважно в східних та південноукраїнських землях на початку ХХ ст.
  6.                           Чому в 40–80-х роках ХІХ ст. національний рух у Наддніпрянщині набув культурницької форми?
  7.                           Поясніть, чому революція 1905–1907 рр. зазнала поразки.

1. ОСОБЛИВОСТІ ЕКОНОМІЧНОГО ТА СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

 

Наддніпрянська Україна (територія – 80% , населення – 24 млн.)

Промисловість

  •                  Концентрація виробництва
  •                  Утворення монополій
  •                  Формування промислової спеціалізації регіонів
  •                  Значний вплив іноземного капіталу
  •                  Вищі темпи розвитку порівняно із загальноімперськими
  •                  Перетворення Наддніпрянщини на один з головних промислових регіонів імперії

- високі темпи розвитку;

- переважання іноземного капіталу;

- нерівномірний розвиток регіонів (концентрація виробництва на  Лівобережжі та Південній Україні);

- 70% промисловості зорієнтоване на видобуток сировини;

  •                  1900 – 1903 р. – економічна криза зумовлена перевиробництвом, яка охопила в найрозвинутіші галузі промисловості в Україні, зокрема металургійну і кам’яновугільну. Економічна криза сприяла посиленню концентрації виробництва й утворенню монополій;

-поява наприкінці ХІХ – початку ХХ століття монополій (монополізація виробництва).

Монополія – це об’єднання підприємств однієї галузі, яке панує на ринку.

Трест – об’єднання підприємств, які повністю втрачають свою самостійність

Синдикат – об’єднання підприємств, які зберігають виробничу самостійність, а для комерційної діяльності створюють спільне підприємство – синдикат

Картель – об’єднання, у якому підприємства зберігають виробничу та фінансову самостійність

Концерн – багатогалузеве об’єднання із злиттям банківського та страхового капіталу.

«Всероссийское общество сахарозаводчиков»

Виробництво і продаж цукру

Синдикат     

1897 

«Продамет» Виготовлення і продаж металопродукції

Синдикат

1902

«Продуголь» Видобуток і продаж вугілля

Синдикат

1904

«Урожай» Виробництво і продаж сільськогосподарських машин та знарядь

Синдикат

1907

 «Ропит» Пароплавство на Чорному та Азовському морях

Трест

1902

«Паровозний союз»             Паровозобудування

Синдикат

1907

«Продвагон»      Виготовлення і продаж вагонів

Синдикат

1907

«Трубопродаж»       Виготовлення і продаж труб

Синдикат

1902

 

Економіка України розвивалася стрімкими темпами, особливо значні успіхи були досягнуті в промисловості. Майже 21% усієї промислової продукції Російської імперії вироблявся в Україні. Економічний розвиток України мав низку особливостей.

По-перше, темпи розвитку деяких галузей (гірничої, металургійної, кам’яновугільної, цукрової) були вищими, ніж у центрі.

По-друге, в Україні існувала нерівномірність розвитку окремих регіонів. Найвищим цей рівень був на Півдні України. Значно відставало Правобережжя; у південно-західних районах переважало дрібнотоварне виробництво.

По-третє, розвиток економіки та культури стримувався сильним політичним, соціальним та національним гнобленням, залишками кріпосництва.

По-четверте, Україна не була окремим, само стійним економічним регіоном, а входила до складу загальноімперської економічної системи.

 Деякі основні риси економічного розвитку України були такими ж, як і в цілому в Росії. Так, в Україну, як і в інші регіони імперії, широко проникав іноземний капітал. Особливо чітко це виявлялося в Донецько-Криворізькому районі, де значна кіль кість шахт, рудників, заводів належала іноземцям. Як і в Центрально-промисловому районі, в Україні створилася висока концентрація виробництва. На початку століття на підприємствах з кількістю працюючих понад 500 чол. зосереджувалось близько 50 % загальної кількості робітників. Це створювало передумови для кращої організації робітничого руху, що зіграло потім суттєву роль у подальших революційних подіях.

Україна давала 70 % загальноросійського видобутку вугілля, 75 % залізної руди, 68 % виплавлення чавуну, 50 % – сталі.

Сільське господарство

  • Збереження великими поміщицькими латифундіями своїх позицій
  • Перетворення землі на товар спричинило майнову диференціацію селянства
  • Майнове розшарування селянства мало характер різкої поляризації
  • Посилилася експлуатація народних мас
  • Загострення проблема аграрного перенаселення

У сільському господарстві України на початку століття відбувалася боротьба двох тенденцій: американського (фермерського) і прусського (буржуазно-поміщицького) шляхів розвитку. Незважаючи на підтримку царським урядом поміщиків, селянська земельна власність зростала. У самому селі значно прискорився процес диференціації селянства: земля та засоби виробництва належала заможним селянам. Це призводило до зубожіння та обезземелювання значної частини селянства. У 1905 р. в Україні частка безземельних та малоземельних селян становила близько 56 %.

У 1905 р. в Україні 31 тис. поміщиків володіли 10,9 млн десятин землі, тоді як 3 млн селянських дворів мали 20 млн десятин надільної землі.

Столипінська аграрна реформа (9 листопада 1906 – 1911/1916 рр.)

П.А.Столипін (1862 – 1 вересня 1911рр, Київ М. Богров) (1906 р. – міністр внутрішніх справ (квітень), прем’єр-міністр (липень).

Основні заходи аграрної реформи:
• дозвіл виходу з общини і закріплення землі у приватну власність, тобто розмивання общинного землеволодіння;
• створення хуторського та відрубного господарства;
• надання кредитної допомоги селянам через селянський поземельний банк;
• проведення переселення селян з європейської частини держави, де землі не вистачало, до Сибіру, на Далекий Схід, у Середню Азію.

Тим самим Столипін хотів убити двох зайців: дати селянам землю, вивезти їх з перенаселених районів, позбавившись незадоволених мало- і безземеллям. Планувалось, що реформа сприятиме зміцненню держави взагалі, оскільки, крім аграрних перетворень, вона передбачала реорганізацію місцевого самоврядування, судових установ, страхування робітників, запровадження загальної початкової освіти.

Столипін прагнув еволюційним шляхом досягти соціально-економічного прогресу при збереженні царської монархії, влади і привілеїв багатих верств населення (у першу чергу поміщиків та буржуазії), а також заможного селянства.
В Україні з 1906 по 1915 pp. з общини вийшли 468 тис. дворів, або 30,2% від загальної чисельності общинних земель. Ті селяни, які виходили з общини, мали право отримати землю у відруб, тобто в одному місці, «куском». Якщо вони переносили туди будинок і господарські будівлі, то це називалося хутором. До початку 1916 р. в Україні утворилося 440 тис. хуторських і відрубних господарств (13 % загальної кількості). Для допомоги селянам у створенні хутірського господарства запровадили Селянський поземельний банк. Цей банк купував у поміщиків землі, а потім за вищими цінами продавав їх окремими ділянками селянам. Селяни України протягом 1906-1910 pp. купили в банку 480 тис. десятин землі, з них хутірські та відрубні господарства 82,6 % . Банк підняв ціну землі з 105 крб. за десятину в 1907 р. до 136 крб. у 1914 р. Діяльність банку сприяла зміцненню заможних селянських господарств. Якщо селяни не могли виплатити щорічні внески і проценти, то земля поверталася назад до банку. Протягом 1906—1917 pp. селяни викупили в основному в поміщиків більше 7 млн. га землі. Унаслідок цього в них опинилося 65% усієї землі і на одне господарство вже припадало 8,6 га.

Результати реформи в Україні

1. Упродовж 1907—1915 рр. в індивідуальну власність закріпили землю:

на Правобережжі — 48 % селян,

на Півдні — 42 %,  

на Лівобережжі — 16,5 %

2. Селянський земельний банк протягом 1906—1916 рр. продав українським селянам 596,4 тис. десятин землі, переважно поміщицької

3. На нові землі протягом 1906—1912 рр. виїхало з Наддніпрянщини близько 1 млн. осіб; щоправда майже чверть повернулися додому

Валовий збір зернових:

1900-1902 рр. – 775 млн. пудів

1910 – 1913 рр. – 1070 млн. пудів (1912 р. – 1200 млн. пудів)

 Створення українських політичних партій Наддніпрянської України

 Наприкінці 19 ст. – політизація національного руху на українських землях

Галичина :

народовці - 868р – «Просвіта», 1873р – літературне товариство ім. Т Г  Шевченко, 1892р –     Науково товариство ім. Т Г Шевченко

москвофілі

«нова ера»

Радикали   - 1890р – РУРП  (І Франко, М Павлик) Соборність, демократія, соціалізм.

Наддніпрянська :

українофільство – громади (В Антонович, М Драгоманов)

хлопомани

«Братство тарасівців» 1892р – 20 чоловік,

1897р «Загальна українська організація» = незалежність.

Назва

Рік

Лідери

Програмні положення та діяльність

РУП(революційна українська партія)

1900

Д.Антонович, Б.Камінський, Л.Мацієвич, М.Русов

М.Міхновський уклав програму партії «Самостійна Україна» (1900 р.), у якій були обґрунтовані права України на самостійністьУ програмі РУП відбуваються зімни: перехід на засади автономістів, сповідування соціалістичних ідей.

УСП (українська соціалістична партія)

1900

Б.Ярошевський,

М.Меленевський

Сповідування соціалістичних ідей. Кінцева мета – українська соціалістична, демократична республіка.

УНП (українська народна партія

1902

М.Міхновський,О. Макаренко

Ідея цілковитої незалежності України

«Спілка» (українська соціал-демократична спілка)

1904

М.Меленевський

Сповідувала соціалістичні ідеї. У 1905 р. приєдналася до РСДРП (м) (російська соціал-демократична робітнича партія меншовиків)

УСДРП (українська соціал-демократична робітнича партія)

1905

В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш

Орієнтувалася на селянства, прагнула поєднати соціалістичні та націоналістичні ідеї. Виступала за автономію України.

УДРП(українська демократично-радикальна партія)

1905

А.Лотоцький, Є.Чикаленко, Б.Грінченко

Партія виникла в результаті злиття Української демократичної партії (УДП) та Української радикальної партії (УРП)Відстоювала ліберально-демократичні цінності та ідею автономії України.

 

Революція 1905 – 1907 рр.  9 січня 1905 – 3 червня 1907 рр.

Причини:

  1. Низький рівень життя більшості населення.
  2. Важкі умови праці робітників.
  3. Малоземелля селян.
  4. Самодержавство.
  5. Поширення соціалістичних ідей.
  6. Російсько-японська війна.

Привід: 9 січня 1905 р. – «Кривава неділя» – розстріл мирної робітничої демонстрації (вбито і поранено 5 тис. чол.)

 Характер – буржуазно-демократичний

  • Більшовики та есери основний засіб вирішен­ня завдань революції вбачали у збройному повстанні (есери, крім цього, – також у терорі 1906 – 1907 рр. – було вбито та поранено 97 тис посадових осіб).
  • Меншовики, кадети, лідери українських націо­нальних партій виступали запарламентський шлях - через вибори в Державну думу.
  • Чорно­сотенні партії були за беззаперечне збереження існуючого ладу, тобто проти будь-яких змін.

Головні події революції в Україні:

  1.                                                    січень-березень 1905 р.- страйки робітників – 177 страйків, 170 тис. учасників; 140 селянських виступів
  2.                                                    повстання на панцернику «Потьомкін» (14-25 червня 1905 p.);
  3.                                                    загальний політичний страйк (жовтень 1905 p. -120 тис. учасників); 17 жовтня  Маніфест Миколи II
  4.                                                    жовтень 1905 р. Чернігівська губернія, селянське повстання – самосуд над 15 активістами.  («Фата Моргана» М. Коцюбинський)
  5.                                                    створення профспілок (3 листопада 1905 p.; у 1907 p.- 280 організацій);
  6.                                                    селянські виступи (за 1905 р. – 4 тис. у 7 тис. сіл);
  7.                                                    повстання матросів флотської дивізії у Се­вастополі (крейсер «Очаків» та інші. На чолі з лейтенантом Шмідтом – 15-16 листопада 1905 p.);
  8.                                                    повстання саперів у Києві на чолі із поручи­ком Б. Жаданівським – листопад 1905 p.;
  9.                                                    грудневе збройне повстання 1905 р. (у Донбасі, Харків, Катеринослав, Олександрівськ).

Зростання громадської активності й організованості привело до створення профспілок. Однією з перших виникла профспілка залізничників Південно-Західної залізниці. Наприкінці 1905 р. в Україні нараховувалося близько 80 професійних об’єднань.

У ці роки значно посилився національний рух.  У березні 1905 р. Російська Академія наук визнала українську мову, як самостійна мова. Громадськість України виступала за рівноправність усіх народів, проти великодержавної, шовіністичної політики царизму, за право вільно користуватися рідною мовою. У цей час більшого поширення набуває українська пре­са. У 1905-1907 pp. виходило вже 24україно­мовних газет і журналів.

Поряд із політичними партіями, в цей час виникають і культурно-освітні організації – «Просвіти» (30 філій), очолювані демократичними і лі­беральними діячами української інтелігенції (М. Коцюбинський, Б. Грінченко, П. Мирний, Леся Українка). Вони засновували бібліотеки і читальні, організовували літературні і музичні вечори, лекції, вистави, створювали школи із викладанням українською мовою. В Одеському університеті починається викладання історії України, а в Харківському – історії літератури українською мовою. Фактично були скасовані Валуєвський циркуляр (1863 р.) та Емський указ (1876 р.)

Українське питання обговорювалося і в Державних думах:

Революція зазнала поразки

Здобутки українців під час революції

 - у 1905 р. скасування обмежень на українське слово;

- виходило 24 періодичні видання українською мовою («Хлібороб» – перша україномовна газета в підросійській Україні 1905 р.);

- діяльність культурно-освітніх організацій – «Просвіта» (1905 – 1906 рр.);

- відкриття українських шкіл;

- перші спроби викладання української мови в університетах.

 Столипінська політична реакція після революції

 Політична реакція – це репресивна політика державної влади щодо учасників революції спрямована на силове зміцнення пануючого режиму.

3 червня розпуск ІІ Державної думи – кінець революції

Новий виборчий закон (80% населення позбавлялося виборчих прав) ІІІ Державна дума (1 листопада 1907 – 8 червня 1912 рр.) Від України 111 депутатів (64 – поміщики)

1907 – 1909 рр. – засудження 26 тис. осіб, із яких 5 тис. були страчені.

Створення у Києві у березні 1908 р. Клубу російських націоналістів проти польського та українського рухів)

Закриття половини українських газет, припинення діяльності «Просвіт»

1909 р. – заборона викладати українською мовою у школах

20 січня 1910 р. Столипінський циркуляр – заборона реєструвати будь-які «інородницькі» товариства і видавництва (Українці - «інородці»)

1908 р. створення Товариства українських поступовців (ТУП). М. Грушевський, С. Єфремов, С Петлюра, Є. Чикаленко – Консолідація усіх українських політичних сіл:

Парламентський шлях боротьби   

Найближчими завданням – українізація («Просвіта» Українського Наукового товариства ім. Т. Шевченка (1907р)  у 1907 р. М. Грушевський заснувавУкраїнське наукове товариство в Києві, яке фактично перетворилося на неофіційну українську академію наук. Автономія     Конституціоналізм         Парламентаризм)

 

2. ОСОБЛИВОСТІ ЕКОНОМІЧНОГО ТА СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ У СКЛАДІ АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

Українські землі у складі Австро-Угорської імперії

(територія – 20%,  населення – 4, 6 млн.)

Східна Галичина

Північна Буковина

Закарпаття

Львов

Чернівці

Ужгород

50 повітів

10 повітів

4 комітати

Намісник

крайовий президент

 

Сейм

сейм

 

Староство

Війт

Сільські громади

Міста –


Львов – 160 тис

Чернівці – 60 тис

Станіслав – 30 тис

Ужгород – 15 тис


Євреї – 40%          поляки – 30%           українці – 25%

700 промислових підприємств   (300 тис. робітників)             Робочий день = 10 годин

Іноземний капітал  - англо – канадське – австро – німецький – американський – угорський (50 акціонерських товариств) = «Галицько – Карпатське товариство», «Галичина», «Мундус» …

Нафта = 5% від світового (1,8 млн. тон) (Долина) 

Деревини = 10млн куб м (Карпати)  

Сіль = 64% Австро-Угорської імперії,   4 тис залізничних колій,    

Експорт = 90% сировина

Сільське господарство (95% населення)– 2400 поміщиків = 40% земель

1899р. селянський наділ = 12 акрів                       1902р. = 6 акрів

Кооперативний рух – 1904р. – 550 (180 тис)

Трудова еміграція – 1890 – 1914 рр. = 500 тис. Канада, США, Південна Америка

 «Те, що селянин став синонімом русина, а поляк — синонімом пана, стало фатальним для нас».

  • Напрямки політичної думкі:
  • Москофільський
  • Австрійський ультралоялізм (вірність династії Габсбургів)
  • Самостійницький, державницький

 

 

Москвофільський рух. Москвофільство суспільно-політична течія на західноукраїнських землях другої половини ХІХ ст., яка обстоювала національно-культурну, а пізніше – державно-політичну єдність з російським народом і Росією. Першим пропагандистом загальноросійських ідей у Галичині був відомий ідеолог панславізму М. Погодін. Особливо тісні зв'язки він налагодив з істориком Д. Зубрицьким, навколо якого й почало формуватися коло прихильників російської мови та національної єдності Галицької Русі з Великоросією. Перетворення москвофільства в окрему суспільно-політичну течію прискорила революція 1848-1849 рр. в Австрійській імперії. Поразка революції, відновлення союзу австрійського уряду з польською та угорською політичною верхівкою коштом обмеження національних прав інших народів, крах надій політичних лідерів галицьких українців на задоволення їх побажань сприяли переорієнтації значної частини духовної та світської інтелігенції Галичини й Закарпаття на іншого могутнього покровителя – російське самодержавство.

У листопаді 1848 р. на з'їзді руських вчених переважна більшість його учасників вирішила прийняти народну мову за основу розвитку літератури і поширення освіти. Однак, під впливом церковної ієрархії у кінцевому рішенні була допущена можливість для вираження вищих наук вдаватися до давньоруської і церковнослов’янської мов, що привело до тривалого засилля в літературі так званого «язичся». Серед найбільших прихильників мовної єдності в Галичині у 1850-х рр. були Д. Зубрицький, А. Петрушевич, М. Малиновський, Яків та Іван Головацькі, І. Гуталевич, Б. Дідицький, С. Шехович та ін.

У цей період під вплив москвофілів потрапили практично усі культурно-освітні установи, преса, наприклад, «Зоря Галицька», видання наукових праць і шкільних підручників, викладання «руської словесності» в університеті й гімназіях, та навіть публікація законів і розпоряджень державних і церковних властей. Подібні процеси у 50-х рр. відбувалися і у Закарпатті, де ширенням москвофільських ідей, у тісній взаємодії з галицькими однодумцями займалися відомі діячі національного відродження: А. Добрянський, О. Духнович, І. Раковський. Періодичними виданнями москвофілів були: Слово (1861-1887 рр.), Боян (1867 р.) і Славянская 3оря (1868 р.), Русская Рада (1871-1912 рр.), Наука (з 1871 р.), Пролом (з 1880), Галичанин (1893-1913 рр.) та ін. Фактичне запровадження польської автономії в Галичині після поразки Австрії у війні з Пруссією 1866 р. підштовхнули москвофілів до відкритого проголошення лозунгу національно-культурної єдності з Росією.

У 1870 р. москвофіли заснували Руську Раду – політичну організацію, яка нібито мала продовжувати традиції Головної Руської Ради. На противагу Просвіті 1868 р. було утворене москвофілами «Товариство ім. Качковського» 1876 р., яке з часом створило паралельно сітку місцевих філій і читалень в Галичині, конкуруючи з аналогічними структурами народовців. Велику увагу москвофіли приділяли так званому обрядовому питанню, пропагуючи під виглядом очищення греко-католицького обряду від латинізації російське православ'я.

У середині 1880-х рр. москвофільство втратило свій вплив і на Буковині. В умовах кризи власної ідеології та зміцнення позицій народовців, галицькі москвофіли у 1900 р. об'єдналися в Руську Народну Партію, радикальне крило якої (новокурсники) на чолі з В. Дудикевичем і Д. Марковим стало на позиції повної національно-політичної єдності з Росією і прийняття російської літературної мови. Це, а також співпраця з реакційними польськими колами остаточно дискредитувало москвофілів та привело до відходу поміркованих політичних діячів (І. Свенціцького, С. Дрималика, М. Короля та ін.) до табору українських національно-демократичних сил. Деяке пожвавлення діяльності москвофілів наступило напередодні й під час Першої світової війни 1914-1918 рр. Створений у Києві 11 серпня 1914 р. «Карпато-Руський визвольний комітет» закликав населення Галичини виступити на підтримку Російської імперії.

Народовецький рух. Народовецький рух виник на ґрунті ідей національного відродження, започаткованих «Руською Трійцею» та Кирило-Мефодіївським братством, і сформувався під впливом творчості Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова. Народовці, виходячи з того, що українці – це окрема нація, яка проживала на території від Кавказу до Карпат, виступали за єдність всіх українських земель та розвиток єдиної української мови на основі народної говірки. На початку своєї діяльності народовці проводили значну культурницьку роботу ліберального напряму. Організаційними центрами народовецького руху стали редакції журналів: «Вечерниці» (1862-1863 рр.), «Мета» (1863-1864 рр.), «Нива» (1865 р.), «Русалка» (1866 р.). До народовців належали переважно представники української інтелігенції-письменники, вчителі, лікарі, юристи, студенти. Зокрема, Сидір Воробкевич, Володимир Шашкевич, Ксенофонт Климкович, Федір Заревич, Кость Горбаль, Данило Танячкевич, Корнило Устиянович. Використовуючи нові конституційні закони, прийняті австро-угорським урядом, народовці заснували ряд культурно-освітніх товариств «Руська Бесіда» (1861 р.), а при них – український театр (1864 р.), «Просвіту» (1868 р.). Вони відкривали читальні, бібліотеки, видавали твори українських письменників, шкільні підручники, влаштовували театральні вистави та щорічні Шевченкові вечори-концерти. У 1873 у Львові, при фінансовій і моральній підтримці меценатів з Наддніпрянської України, виникло Літературне Товариство ім. Т. Шевченка, яке в 1892 р. реорганізувалося в Наукове Товариство ім. Т. Шевченка. Поштовхом до початку активної політичної діяльності народовців стали вибори 1879 р. до галицького сейму, на яких русини, очолювані москвофільською Руською Радою, змогли послати тільки трьох своїх представників. Нову роботу народовці розпочали з видання двох політичних часописів: «Батьківщина» (1879 р.) і «Діло» (1880 р.). Серед керівництва цих видань були головні ідеологи народовців: В. Барвінський, В. Навроцький, О. Огоновський, Ю. Романчук, А. Вахнянин, Д. Гладилович та ін.

На сеймових виборах на весні 1883 р. русини (українці) під проводом «Головного Руського Комітету Виборчого» виступили єдиним списком, де були представлені як «Руська Рада», так і народовці. Завдяки цьому народовці зуміли збільшити своє представництво у сеймі. У 1885 р. народовці створили нову політичну організацію – Народну Раду, яка повинна була продовжити справу Головної Руської Ради. Її керівником був Романчук. Наростаючий український національно-визвольний рух, в якому основну роль відігравали народовці, загострення відносин між Австро-Угорщиною і Росією, примушували австрійський уряд шукати шляхи врегулювання українсько-польських відносин у Галичині.

В 1890 р. лідери Ю. Романчук, С. Сембратович, О. Барвінський при посередництві В. Антоновича уклали з польськими політичними колами і австрійським урядом компромісну угоду, яка отримала назву «Нової ери». Від імені уряду намісник Галичини граф Казимир Бадені пообіцяв надати кілька депутатських місць у парламенті, запровадити українську мову в судах і адміністративних органах, відкрити три українські гімназії, утворити кафедру української історії і другу кафедру української літератури у Львівському університеті, отримати право на створення страхового товариства «Дністер» та ін., видання українською мовою урядової газети «Народний Часопис». За ці незначні поступки Ю. Романчук від імені частини народовців заявив про підтримку політики австрійської держави, проголосив «нову еру» у польсько-українських відносинах у Галичині. Проте, не всі народовці погодилися із політикою «нової ери». Багато хто вважав це поступкою перед польською стороною. В 1894 р. частина народовців на чолі з Ю. Романчуком перейшла до опозиції. На позиціях «нової ери» залишився митрополит С. Сембратович і невелика група народовців, на чолі з О. Барвінським і А. Вахнянином, які висунули гасло «Краще щось, ніж нічого». Це крило народовців пізніше оформилось у Християнсько-Суспільну Партію.  Слід відзначити, що народовецький рух розгорнувся також на Буковині і Закарпатті. В середині 1880-х років у діяльності народовецьких організацій на Буковині («Руській Бесіді» і «Руській Раді») активну участь брали Юрій Федькович, Єротей Пігуляк, Іван Тимінський, Омелян Попович та ін. Національно-культурне відродження на Закарпатті в кінці XIX на початку XX ст. відбувалось під ідеологічним впливом народовців, ідеї яких відстоювали такі визначні громадсько-політичні діячі на цих українських землях, як Василь Чопей, Августин Волошин, Юрій Жаткович, Гіядор Стрипський та ін.

 

У середині 70-х років XIX ст. в Галичині з'явилась молода інтелігенція, яка однаково з упередженням відносилась як до «москвофілів» так і до «народовців». Консерватизм і провінційність обох цих течій відштовхнули від них українську революційну молодь. Під впливом М. Драгоманова, володаря дум тодішньої прогресивної молоді, такі галицькі громадські і культурні діячі як Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький та інші захопилися ідеями соціалізму. Соціалізм для них уособлював усе модерне і європейське в політичному житті України. Так, в Галичині з'явилась ще одна, радикальна течія в суспільно-політичному русі українців. Появу цієї течії ознаменував перший судовий політичний процес проти українських соціалістів І. Франка, М. Павлика, О. Терлецького, який відбувся у Львові в 1877-1878 рр. У 70-80-х роках XIX ст. радикали видавали друком часописи «Громадський друг», «Дзвін», «Молот», «Світ», вели пропагандистську роботу серед українських селян і робітників.

 

У 1890 р. була створена Русько-Українська Радикальна Партія (РУРП) – це була перша українська політична партія. Вона різко засудила політику «нової ери» і продовжила опозиційну боротьбу. Її лідерами були І. Франко та М. Павлик. Партія обстоювала ідеї утвердження соціалізму, демократизації суспільства, автономії України. У 1896 р. Юрій Бачинський опублікував брошуру «Ukraina irredenta» («Україна уярмлена»), в якій доводив історичну необхідність здобуття Україною незалежності. Проте, РУРП внесла корективи до програми, поставивши незалежність України перспективною метою. Проте згодом в партії відбувається розкол, та й крім того вона не набула широкої підтримки серед мас населення. У 1899 р. частина радикалів вкупі з народовцями організували Українську національно-демократичну партію (УНДП), яка потім відіграла основну роль в уряді ЗУНР. Засновниками партії були В. Будзиновський, Ю. Романчук, К. Левицький та Є. Левицький, В. Охримович. До них також приєдналися І. Франко та М. Павлик. УНДП виступала за створення єдиної української національної провінції Австро-Угорщини з власним сеймом та адміністрацією. Але головною метою була соборність та незалежність України. Також, у 1899 р. було створено Українську соціал-демократичну партію (УСДП). Її лідерами були Микола Ганкевич, Семен Вітик та Юрій Бачинський. Їхня програма передбачала досягнення соціалізму шляхом реформ, захист робітників, парламентські методи боротьби, перспективна мета полягала у створенні незалежної Української республіки.

 


 

doc
Додано
19 березня 2021
Переглядів
10079
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку