Лінгвістичний аналіз художнього тексту

Лінгвістичний аналіз художнього тексту

Лінгвістичний аналіз тексту як окрема наукова й навчальна дисципліна має безпосереднє відношення до лінгвістики тексту, стилістики, теорії літератури. Вона з’явилася в 60-х роках ХХ ст., хоча витоки її сягають ще Стародавньої Греції й Риму. Тонкі спостереження над текстом знаходимо у мовознавців Стародавнього Сходу та у староіндійських учених, які детально вивчали лінгвістику й поетику. Цікавилися лінгвістичними особливостями тексту й середньовічні вчені, зокрема Тома Аквінський.

Перший період у розвитку лінгвістичного аналізу художнього тексту (ЛАХТ) як наукової дисципліни можна датувати від перших десятиліть ХХ ст. до 60-х років включно. Найдавніша праця українського автора, яка стосується ЛАХТ, – це „Начерк стилістики, поетики і риторики з додатком про красу мови і будову вірша” Костянтина Костяківського, видана 1917 року у Вінніпезі.

З 60-х років ХХ ст. текст стає в центрі уваги таких відомих дослідників, як В. Виноградов, Г. Винокур, Л. Щерба, Є. Курилович, В. Одинцов, Ю. Лотман та ін. Назвемо деякі з їхніх робіт: В. Виноградов „О языке художественной литературы” (1959), Г. Винокур „О языке художественной литературы”(1991), Є. Курилович „Поэтический язык с лингвистической точки зрения” (у кн. ”Очерки по лингвистике”, 1962), Ю. Лотман „Анализ поэтического текста” (1972), Л. Щерба „Опыт лингвистического толкования стихов” (у кн. „Избр. раб. по рус. яз.,1957) та ін.

Крім загальнотекстових проблем, науковці вивчають також мову окремих письменників, як-от: М. Бахтін „Проблемы поэтики Достоевского” (1963), В. Левін „Евгений Онегин” и русский язык” (1969).

У 60-ті роки в українському мовознавстві детально досліджували мову письменників: І. Вишенського, Марка Вовчка, Л. Глібова, П. Грабовського, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка, О. Кобилянської, І. Котляревського, М. Коцюбинського, Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, С. Руданського, А. Свидницького та ін.

Найбільше дослідників вивчали тексти Т. Шевченка (В. Ільїн, Б. Кобилянський, П. Коструба, Л. Кулинська, П. Лизанець, В. Масальський, Ф. Медведєв, І. Ощипко, П. Плющ, С. Cамійленко, В. Ващенко, Є. Регушевський, П. Тимошенко та ін.).

У цей час з’являються також словопокажчики та словники мови письменників: „Словник мови Тараса Шевченка” (у 2-х т., 1964); „Словник мови Г. Квітки-Основ’яненка” (у 3-х т.,1970-1979); М. Бойко „Словопокажчик драматичних творів Лесі Українки” (1961); І. Ковалик, І. Ощипко „Художнє слово Василя Стефаника” (1972); І. Ковалик, І. Ощипко, Л. Полюга „Лексика поетичних творів Івана Франка” (1990).

Підґрунтя для ЛАХТ заклали видатні українські мовознавці О. Потебня, Л. Булаховський. Зокрема О. Потебня наголошував на тому, що естетикостилістичний аналіз художніх творів є першим щаблем загального вивчення літературної мови

Останнім часом мовознавці все активніше застосовують у дослідженні художнього тексту антропоцентричний підхід, звертаються до людського чинника, уводять у парадигму лінгвістики мовну особистість як рівноправний об’єкт дослідження, така концептуальна позиція дозволяє інтегрувати розрізнені й відносно самостійні особливості мови.

Існують різні підходи до реконструкції мовної особистості, одним з яких є метод дослідження мови художньої літератури.

Проблему осягнення мовної особистості в контексті стилістики тексту порушив академік В. Виноградов. Досліджуючи мову художньої літератури в усій її складності й різноманітності, він бачив в індивідуальній мовній структурі елементарний рівень, елементарну клітину, відправний момент у вивченні цього неосяжного цілого.

У теоретичних і конкретно-історичних працях усе частіше повторюється думка, що світогляд письменника зовсім не обмежується його поглядами, висловленими у прямій публіцистичній формі. Він відбивається і в його художніх творах. І оскільки образне мислення в художника переважає, то саме художня творчість найповніше розкриває ідейні та естетичні позиції письменника, його світогляд

Отже, мовна особистість письменника відображається й у мові його творів: „...якщо підніматися від зовнішніх граматичних форм мови до більш внутрішніх („ідеологічних”) і до більш складних конструктивних форм слів та їх сполучень; якщо визнати, що не тільки елементи мовлення, але й композиційні прийоми їх сполучень, пов’язані з особливостями словесного мислення, є суттєвими ознаками мовних об’єднань, то структура літературної мови постає в більш складному вигляді...”

Лінгвістичний аналіз – це складова частина комплексного дослідження мови художнього твору, його інтерпретації. Він передбачає такі етапи роботи над художнім твором: 1) вивчення позатекстових чинників, що формують світогляд письменника, а відтак – модель світу митця, відображену в мові художнього твору через усі рівні; 2) дослідження мовних засобів реалізації художнього світу письменника, його мовомислення.

ЛАХТ оперує такими поняттями, як естетична вартість вислову, образ автора, мовно-естетична цілісність художнього твору, мовно-естетична картина світу, ідіостиль письменника, авторська оповідь, мовні партії персонажів, монологи, діалоги, полілоги, норма художнього стилю тощо.

Об’єктом лінгвістичного аналізу виступає художній текст як цілісна упорядкована структура. Певна складність його аналізу пояснюється тим, що, крім інформативної функції (пізнавальне значення літератури), художній текст виконує функцію впливу, чим зумовлене його виховне – ідейне та естетичне – значення. Специфіка художнього тексту в тому, що він не роз’яснює суті певних життєвих явищ, а показує, образно відтворює їх. Літературно-художній твір виступає як єдність раціонального й емоціонального, як система словесних художніх образів.

Завданням ЛАХТ є пошук та інтерпретація в тексті лінгвістичних засобів, „за допомогою яких виражається ідейний і пов’язаний з ним емоційний зміст літературного твору” (Л. Щерба), або аналіз уживання мовних елементів, об’єднаних у тексті в „одне якісно нове ціле” (Г. Винокур). Л. Рожило так витлумачує завдання лінгвістичного аналізу тексту: „Лінгвістичний аналіз конкретного художнього твору повинен встановити, яке призначення різних мовних засобів у реалізації ідейно-образних і естетичних настанов твору, якими є способи й умови їх використання, з’ясувати вплив індивідуально-творчої манери митця, функціональну ускладненість мовних одиниць у порівнянні з фактами і явищами загальномовної системи”

Оскільки текст виступає посередником у комунікативному акті спілкування між письменником і читачем, то, очевидно, усі комунікативні рівні без винятку служать цій цілі – порозумінню комунікатора й реципієнта. Вилучення чогось з тексту буде виступати своєрідною недомовкою з боку автора. Виходячи з цього, для лінгвоаналізу бажано брати не уривки, а цілий художній текст без змін, скорочень і купюр.

Що ж стосується використання лінгвоаналізу в середній школі, то, зрозуміло, учитель не в змозі через брак часу на уроках української літератури (а також мови) здійснювати повний лінгвістичний аналіз художнього тексту, щоб показати, як кожен мовний рівень працює на художню ідею. Але хоча б частковий лінгвістичний аналіз художнього тексту учитель повинен запроваджувати, оскільки сприймання художнього твору починається зі сприймання мовлення, словесної форми.

Такий аналіз спроможний показати приховані елементи організації художнього твору, продемонструвати муки відбору загальномовних засобів, виховувати довершені художні смаки, озброювати учнів навичками усвідомленого підходу до будь-якого художнього твору, засвідчити мовне багатство й новаторство письменника.

Використані у творі мовні засоби – це „не щось привнесене ззовні, сама тканина твору без них не існує”, вони, забарвлюючись „різноманітними переносно-метафоричними і стилістичними відтінками, сплавляються висловлюваною письменником ідеєю в єдину образну систему” (С. Єрмоленко).

ЛАХТ полягає передусім у тому, щоб з’ясувати, наскільки мовне оформлення відповідає його змістові й цільовому призначенню, наскільки воно реалізує авторський задум. Саме цією відповідністю чи невідповідністю мовних засобів, доцільністю чи недоцільністю їх вибору, а не кількістю чи характером „художніх засобів” визначається художня вартість твору. Визначити абсолютну естетичну вагу художнього твору, особливо поетичного, важко, бо неможливо перекласти точно його образну систему в систему понять. Невипадково відомий російський літературознавець та лінгвіст Б. Томашевський зазначає: „Тому й весело працювати над віршем, бо все в цій галузі є спірним”.

Як відомо, аналіз художнього твору обмежується можливістю найповніше оволодіти комплексом ідей, реалізованих у його образній структурі. Ідейний зміст твору набуває свого виразу в образній системі, яка виступає як форма вираження ідейного змісту, а образ, у свою чергу, залежить від зовнішньої форми – художнього мовлення, що й організовує сприймання читача так, як цього прагне автор.

ЛАХТ як наукова й навчальна дисципліна має свою систему понять, термінів, серед яких найважливішими є текст, контекст, підтекст, абзац, надфразна єдність тощо, суть яких буде з’ясовано в наступних темах.