Лірична поезія Лесі Українки – сторінки прагнень і страждань,
поривань і сумнівів, радості й горя поетеси
В поетичному доробку Лесі Українки головне місце належить ліриці.
Лірика
Жанрово - тематичні групи лірики
Громадянська лірика
Пейзажна лірика
|
Іншими словами, на перший план у ліричному творі висуваються не події, історії, тобто не зовнішній щодо героя світ (як в епосі чи драмі), а саме його (героя) почуття, переживання, враження, міркування, викликані подразниками зовнішнього світу. Зовнішній світ переломлюється через внутрішнє буття ліричного героя і саме таким доходить до читача.
Світ поезії Лесі Українки, різноманітно-багатий, яскраво індивідуальний, емоційно-піднесений.
Розмежування її ліричних поезій на жанрово-тематичні групи – громадсько-політичну, пейзажну, інтимну – не тільки відносне, а практично і не цілком здійснене.
У багатьох віршах поетеси органічно поєднані мотиви громадські й пейзажні або інтимні, особисто-інтимні почуття часто передаються в картинках природи.
Талант Лесі Українки як лірика найповніше розкрився в громадянській поезії.
Громадянська лірика - умовна назва ліричних творів, в яких актуалізуються соціальні та національні мотиви.
Зразками громадянської лірики Лесі Українки є поезії:
Леся Українка завжди вважала, що завдання справжнього мистецтва полягає у правдивому відображенні життя і всієї його багатогранної краси, в поглибленому вивченні дійсності. Вона розуміла що життя людини невіддільне від життя природи.
Природа, вічно жива і плинна, знайшла своє художнє втілення в ліриці Лесі Українки.
Пейзажна лірика - умовна назва ліричного жанру, в якому зображено художні переживання природи, олюдненої та одухотвореної.
Зразком пейзажної лірики Лесі Українки можна вважати цикл «Подорож до моря», що відкривав збірку «На крилах пісень». |
"Contra spem spero!" –
вираження оптимістичної віри Лесі Українки в своє поетичне покликання
Поезія в житті Лесі Українки була єдиною можливістю для реалізації себе як особистості. Тяжкохвора дівчина ще в юності порівняла труд поета з працею Сізіфа і своїм поетичним кредо обрала латинський вислів "Без надії сподіваюсь".
2 травня 1890 року 19-літня Леся Українка пише вірш "Contra spem spero!", який сміливо можна поставити за епіграф до всієї її літературної діяльності.
Життєва основа поезії
Жанрові ознаки
Композиція
Лірична героїня |
1890 рік видався для поетеси дуже тяжким. Приступи болю в нозі, ураженій туберкульозом, рідко змінювалися тимчасовим полегшенням після лікування.
Ось кілька свідчень. П. Косач, батько Лесі, в листі до Є. Драгоманової від 23 березня 1890 р. писав:"Лежати вдома краще, ніж десь у клініці, але все ж стан Лесі жахливий".
Після 8-ми тижневого лежання з витягнутою тягарем ногою болі в нозі не припинилися. Лікарі радили берегти ногу й ходити якийсь час на милицях. У сім'ї Косачів усі були засмучені тяжкою недугою дорогої дитини. Мати іноді доходила до відчаю. В одному з листів писала Іванові Франку:
"… я, дивлячись на Лесю, не раз і не два винуватила себе, що вирятувала її, коли вона дуже слабувала на першому році життя. О, моральні слабості. Чи ж смерть не була б кращою долею, ніж теперішнє її життя, котре і у неї, і у всіх найприхильніших до неї людей будить тільки тяжкий жаль".
Дев'ятнадцятилітня дівчина палко прагнула вирватися з лещат недуги.
Боротьбу проти тяжкої хвороби Леся жартома називала "сізіфовим каменем". У листі до брата від 18 травня (за ст. ст.) 1890р. читаємо:
"Любий Миша! Я воскресла! От і знов беруся здіймати "сізіфовий камінь" до гори!.. Позволь мені при сій нагоді навести тобі цитату з мого нового безнадійно – надійного вірша… Моє оце двомісячне лежання у липких кайданах було зовсім на даремнісінько, отак – таки зовсім надаремно! А прибиток хіба тільки той, що тепер знову ходжу на двох милицях, що болять ноги в ступнях".
За жанровими ознаками вірш належить до медитативної лірики, в ньому глибокі роздуми поєднуються з мистецьки довершеною формою.
Для виразнішого розкриття настрою й почуттів ліричної героїні Леся Українка обирає тип градаційної композиції, що сприяє найповнішому відображенню внутрішньої драми хворої дівчини і викликає співпереживання читача.
У перших двох строфах поетично формулюється тема, окреслюється індивідуальність та настій ліричної героїні.
Ліричною героїнею поезії є хвора дівчина, яка тяжко страждає від недуги і шукає шляхів опору підступній хворобі. |
Ліричний сюжет поезії розкриває динаміку почуттів героїні.
Гетьте, думи, ви, хмари осінні! Тож тепера весна золота! Чи то так у жалю, в голосінні Проминуть молодії літа?
Ні, я хочу крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Жити хочу! Геть думи сумні!
|
Починається вірш вибухом протесту ліричної героїні проти хвороби, яка сковує її духовні й фізичні сили. Сумні думки асоціюються з осінніми хмарами. Думки хворої – про власні болі й страждання в час, коли навколо розцвітає природа. Епітет "Золота весна" – весняне квітування природи – сприймається через призму страждань ліричної героїні. Молоді літа протиставлені жалю та голосінню. Все це надає строфі виразного драматизму, наповнює великою емоційною силою, що передається читачеві, не залишаючи його байдужим.
Ця строфа протистоїть першій. Вона позначена не тільки виразним протестом, а й владним наступом на хворобу. Активний вольовий стан героїні: "крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись". Слова "Жити хочу! Геть думи сумні!" сприймаються як девіз, як головна настанова – жити всупереч тяжким, болючим обставинам. |
У стислій, енергійній поетичній формі відчуваємо жагуче прагнення молодої дівчини, скованої тяжким недугом, до життя - Жити хочу! Геть думи сумні!
Я на вбогім сумнім перелозі Буду сіять барвисті квітки, Буду сіять квітки на морозі, Буду лить на них сльози гіркі.
І від сліз тих гарячих розтане Та кора льодовая, міцна, Може, квіти зійдуть – і настане Ще й для мене весела весна.
Я на гору круту крем'яную Буду камінь важкий підіймать, І, несучи вагу ту страшную, Буду пісню веселу співать.
В довгу, темную нічку невидну Не стулю ні на хвильку очей, Все шукатиму зірку провідну, Ясну владарку темних ночей.
Так! Я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Буду жити! Геть думи сумні!
|
Роздумуючи над сповненим смутку власним життям, лірична героїня доходить висновку, що за життя треба боротися. Леся Українка дає єдину відповідь на поставлені питання ще на початку твору: не піддаватись розпачу, сльозам, не потурати настрою пасивності, туги, викликаних хворобою, а проявляти рішучість, наполегливість, волю, максимум зібраності усіх сил та резервів життя. Особисте життя поетеси викликало асоціацію із "вбогим сумним перелогом". Цей художній образ – символ перешкод на її життєвому шляху. Наступні образи, об’єднані словом "буду", яскраво відтворюють стан зболеної душі і готовність загартовувати волю: "сіять квітки на морозі", "лить на них сльози гіркі".
Образи квіток на морозі саме й передають непохитність волі ліричної героїні у боротьбі проти недуги. Квіти є вісниками прекрасного в природі. Дівчина вірить, що вони можуть стати вісниками прекрасного і в її житті. "Гора крута крем'яная", "камінь важкий" – образи перешкод. Готова на страшний сізіфів труд, лірична героїня переконується в можливості перемоги мужнього духу над кволим тілом. "Зірка провідна" – втілення заповітної мрії. Образові довгої, темної ночі протиставлено образ зірки – "ясної владарки темних ночей". Леся славить її як силу, здатну подолати лихі примари пітьми і вселити віру, радість, надію. Усе це надає строфі бадьорого, переможного настрою. Ця строфа підсумовує болісні драматичні роздуми, в яких вирішувалося питання так чи ні, бути чи не бути. У цьому складному процесі творення народилась головна думка поезії. Якщо на початку твору висловлено бажання "хочу крізь сльози сміятись", "Жити хочу!", "Геть думи сумні!", то у фіналі рішення ліричної героїні боротись за життя остаточно формується у формі риторичних стверджень: Так! Я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Буду жити! Геть думи сумні!
Ця строфа прозвучала як прелюдія, як заспів до всієї творчості поетеси. |
Роблячи перші кроки на літературній ниві, Леся Українка усвідомлювала, що її шлях буде нелегким. Але наперекір долі, мужньо стала на боротьбу.
Схиляємось перед мужністю поетеси: вона творила, долаючи щодня фізичний біль, гнітючий настрій, зумовлений недугою.
У листі до Михайла Драгоманова від 28 липня 1891 р. поетеса писала: "О, якби мені не та нога, - чого б я в світі натворила!".
Образи переповнювали Лесине єство, хотілося жити активно, а хвороба приковувала до ліжка.
Юна письменниця знайшла у собі сили, щоб піднятися на гору "круту, крем'яную з важким каменем тяжкої долі". З оптимізмом вона сіятиме на морозі квіти, поливатиме їх гіркими сльозами з єдиною метою: нехай вони дадуть паростки, проростуть в ім'я майбутнього.
Подолання особистої недуги під пером поетеси переросло в утвердження героїчної особистості, яка готова всі зусилля віддати боротьбі проти кривди в найширшому соціальному та національно-визвольному аспектах.
"І все-таки до тебе думка лине" –
вболівання поетеси за долю рідної Батьківщини
Особистий біль і пекельна туга, трагічна печаль і скорбота в поезіях Лесі Українки органічно переплітаються з всенародним горем і йдуть з глибин життя багатостраждальної України. Але ця туга і печаль не від розпачу і не від власних фізичних страждань, а від уболівання за рідний край, уярмлений люд. Де б не була поетеса, думкою завжди линула на Україну.
У травні 1894 року збувається давня мрія Лесі Українки – вона їде в Болгарію до свого дядька Михайла Драгоманова, який викладав у Софійському університеті.
Саме дядько навчив Лесю як треба боротися з долею, як терпіти лихо, був незмінним порадником, ерудованим консультантом з питань історії та світової літератури. В юнацькі роки він чимало зробив для розширення кругозору талановитої дівчини: намагався ввести у світ багатогранних здобутків культури різних народів, застерігав від національної обмеженості, прагнув зробити з неї справжню громадянку.
В Софії, Леся зустрічається з політичними емігрантами. Чим більше вона спілкується з ними, тим більше ятриться її серце і мучать спогади про поневолений рідний край. Леся дедалі глибше відчуває гірку долю свого народу, ненависну деспотію самодержавства.
Сором за рабські пута, важкі думи про підневільне життя рідного народу спонукало поетесу піддати суворому аналізові все пережите і написане.
Результатом болючих роздумів Лесі Українки про підневільне життя в рідній країні став вірш "І все-таки до тебе думка лине".
І все-таки до тебе думка лине, Мій занапащений, нещасний краю, Як я тебе згадаю, У грудях серце з туги, з жалю гине.
Сі очі бачили скрізь лихо і насилля, А тяжчого від твого не видали, Вони б над ним ридали, Та сором сліз, що ллються від безсилля.
О, сліз таких вже вилито чимало, - Країна ціла може в них втопитись; Доволі вже їм литись, - Що сльози там, де навіть крові мало!
1895 р. |
Починається вірш мотивом ностальгії. Поетеса, звертаючись до рідного краю з словом туги і жалю, зазначає, що бачила лихо і кривди в різних куточках землі, однак страшнішого гніту, який терпить український люд, ніде не було. Не дивно, коли над цією недолею пролито стільки сліз, але вже й соромно їх, бо "ллються від безсилля".
Леся Українка заперечує ридання над нещасливою долею, що спостерігалися довгі роки.
Хоч батьківщина поетеси сама нещасна, сама занапащена, але для неї вона найдорожча, а свою любов до рідного краю можна виявити не сльозами, тільки ціною тривалої боротьби за волю, ціною навіть життя.
Образу сліз протистоїть образ крові. Цей символ містить не жорстоке прагнення помститися ворогам, а готовність пролити власну кров за волю батьківщини. |
Вірш "І все-таки до тебе думка лине" виявляє характерну рису громадянської лірики Лесі Українки – контраст сліз і дії, активності. Ідейною основою твору є заперечення сліз, які не в змозі подолати суспільне зло й допомогти рідному краєві, і ствердження необхідності рішучих дій, а також глибоке патріотичне почуття ліричної героїні, яка вболіває за поневолену батьківщину.
Утвердження духовної цінності високих почуттів в інтимній ліриці Лесі Українки
Не можна уявити собі постать митця, не проникнувши в його інтимний світ, у стосунки з близькими і рідними, у ту багату духовну атмосферу, без якої немислиме життя творчої людини. Тим більше такої, як Леся Українка.
Інтимналірика |
Інтимна лірика - умовна назва ліричного твору, в якому панівний мотив – любовна пристрасть автора. Вона розкриває широкий діапазон душевних переживань, постає найяскравішим художнім документом історії людського серця.
Зображення життя серця займає небагато місця у творах Лесі, - вона не любила виходити "на люди" з особистим. В листі до О.Маковея від 28 травня 1893 р. поетеса застерігала:
"Не слід уважати кожної ліричної поезійки за сторінку з автобіографії, бо часто в таких поезіях займенник я вважається тільки для більшої виразності".
Леся Українка підкреслювала, що ліричні вірші слід розуміти «широко». Бо її «я» - як і у більшості справжніх поетів – майже ніколи не належать тільки їй і не вичерпуються нею.
"Я шукаю завжди у творах поета не автобіографії… а такого чогось, що не його одного обходило б" (лист до І. Франка від 13-14 січня 1903 р.). |
||||||||||||||||
Спочатку в інтимних поезіях Лесі переважали звичайні мотиви природи, кохання. У більшості випадків вони пройняті сумними настроями. Скорбота поетеси, посилена тяжкою хворобою, що надовго прикувала до ліжка, відривала від друзів, позбавляла радощів життя.
Смуток за світлим почуттям надії очікуваного щастя звучить у поезії "Стояла я і слухала весну…".
«Лірична драма» кохання
Але є в інтимній ліриці Лесі Українки особливі сторінки – болючі, навіть розпачливі – це відтворення жорстоких ударів долі. Вони настільки суб’єктивні, автобіографічні, що письменниця їх ніколи не друкувала, мабуть, не бажаючи того, - надто вже «не для інших» писалися вони.
Глибоким драматизмом і смутком сповнені поезії, присвячені Сергієві Мержинському. Вони сприймаються як «лірична драма» кохання.
Леся уже не приховувала своїх почуттів до Сергія Мержинського. Вонистали сліпучим спалахом серед її суворого життя.
Стосунки Лесі Українки з С. Мержинським – це історія взаємної приязні, товариської підтримки, вірної дружби, душевного єднання і… кохання без відповіді, нездійсненних мрій, вічної розлуки, гіркої самотності.
"Білоруський роман" залишився родинною таємницею, бо не в характері Лесі було розкривати інтимні переживання. Навіть ті вірші, що їх поетеса присвятила коханому (написані впродовж 1897–1904 рр.) не були надруковані (зберігалися в родинному архіві). Вони вперше побачили світ лише в 1947 р.і то в еміграції. * * * Інтимна лірика Лесі Українки дуже скромна за обсягом.Поезії художньо нічим не гірші від її громадянської чи філософської лірики. Але це трохи інша Леся – вразлива любляча жінка, яка не криється ні зі своїм почуттям, ні зі своєю слабкістю. Цим інтимна лірика близька нам і зрозуміла. Вона в нашій уяві перетворює поетесу на прекрасну жінку, яка вміла кохати…
|
|||||||||||||||||
НАПИСАТИ про К. КВІТКУ.
|
|||||||||||||||||
|
Та треба було якось жити далі, треба було прихилити до когось свою зболену душу і зранене серце. Тому Леся згодом виходить заміж за закоханого в неї Климента Квітку.
Особисте життя Лесі Українки як відомої і неординарної особистості цікавило багатьох. Були і домисли, і вигадки. Та ми – не судді.
Іван Франко найбільший серед сучасників знавець і цінитель поезії Лесі Українки, підсумовуючи її творчий доробок, у 1900 році писав: «Головною її силою є лірика і малюнки сцен і ситуацій, що випливають із ліричного настрою. Тут кожне слово має силу і пластику, тут, що не строфа, то мистецьке степенування поетичного шляху. Леся Українка … уміє простими словами викликати глибоке враження».
Климент Васильович Квітка
(1880 - 1953)
Український музикознавець, фольклорист. Чоловік Лесі Українки