Лірична поезія Лесі Українки - сторінки прагнень і страждань, поривань і сумнівів, радості й горя поетеси

Про матеріал

Загальна характеристика поетичного доробку Лесі Українки: громадянська, пейзажна та інтимна лірика. Аналіз поезій за програмою.

Перегляд файлу

Лірична поезія Лесі Українки – сторінки прагнень і страждань,

поривань і сумнівів, радості й горя поетеси

В поетичному доробку Лесі Українки головне місце належить ліриці.

Лірика

Жанрово -

тематичні групи лірики

Громадянська лірика

Пейзажна

лірика

це літературний рід, для якого характерне сприйняття навколишнього світу з внутрішньої щодо дії та героя позиції.

Іншими словами, на перший план у ліричному творі висуваються не події, історії, тобто не зовнішній щодо героя світ (як в епосі чи драмі), а саме його (героя) почуття, переживання, враження, міркування, викликані подразниками зовнішнього світу.

Зовнішній світ переломлюється через внутрішнє буття ліричного героя і саме таким доходить до читача.

Світ поезії Лесі Українки, різноманітно-багатий, яскраво індивідуальний, емоційно-піднесений.

Розмежування її ліричних поезій на жанрово-тематичні групи – громадсько-політичну, пейзажну, інтимну – не тільки відносне, а практично і не цілком здійснене.

У багатьох віршах поетеси органічно поєднані мотиви громадські й пейзажні або інтимні, особисто-інтимні почуття часто передаються в картинках природи.

Талант Лесі Українки як лірика найповніше розкрився в громадянській поезії.

Громадянська лірика - умовна назва ліричних творів, в яких актуалізуються соціальні та національні мотиви.

Тема революційної боротьби, любов до рідного краю, роздуми про майбутнє народу, завдання і обов'язки митця визначили головний пафос громадянської лірики поетеси.

Зразками громадянської лірики Лесі Українки є поезії:

«Contra spem spero!» (збірка «На крилах пісень»),
«І все-таки до тебе думка лине» (збірка «Думи і мрії»).

Леся Українка завжди вважала, що завдання справжнього мистецтва полягає у правдивому відображенні життя і всієї його багатогранної краси, в поглибленому вивченні дійсності. Вона розуміла що життя людини невіддільне від життя природи.

Природа, вічно жива і плинна, знайшла своє художнє втілення в ліриці Лесі Українки.

Пейзажна лірика - умовна назва ліричного жанру, в якому зображено художні переживання природи, олюдненої та одухотвореної.

Зразком пейзажної лірики Лесі Українки можна вважати цикл «Подорож до моря», що відкривав збірку «На крилах пісень».

"Contra spem spero!" –

вираження оптимістичної віри Лесі Українки в своє поетичне покликання

Поезія в житті Лесі Українки була єдиною можливістю для реалізації себе як особистості. Тяжкохвора дівчина ще в юності порівняла труд поета з працею Сізіфа і своїм поетичним кредо обрала латинський вислів "Без надії сподіваюсь".

2 травня 1890 року 19-літня Леся Українка пише вірш "Contra spem spero!", який сміливо можна поставити за епіграф до всієї її літературної діяльності.

Життєва

основа поезії

Жанрові ознаки

Композиція

Лірична героїня

1890 рік видався для поетеси дуже тяжким. Приступи болю в нозі, ураженій туберкульозом, рідко змінювалися тимчасовим полегшенням після лікування.

Ось кілька свідчень.

П. Косач, батько Лесі, в листі до Є. Драгоманової від 23 березня 1890 р. писав:"Лежати вдома краще, ніж десь у клініці, але все ж стан Лесі жахливий".

Після 8-ми тижневого лежання з витягнутою тягарем ногою болі в нозі не припинилися. Лікарі радили берегти ногу й ходити якийсь час на милицях. У сім'ї Косачів усі були засмучені тяжкою недугою дорогої дитини. Мати іноді доходила до відчаю. В одному з листів писала Іванові Франку:

"… я, дивлячись на Лесю, не раз і не два винуватила себе, що вирятувала її, коли вона дуже слабувала на першому році життя. О, моральні слабості. Чи ж смерть не була б кращою долею, ніж теперішнє її життя, котре і у неї, і у всіх найприхильніших до неї людей будить тільки тяжкий жаль".

Дев'ятнадцятилітня дівчина палко прагнула вирватися з лещат недуги.

Боротьбу проти тяжкої хвороби Леся жартома називала "сізіфовим каменем". У листі до брата від 18 травня (за ст. ст.) 1890р. читаємо:

"Любий Миша! Я воскресла! От і знов беруся здіймати "сізіфовий камінь" до гори!.. Позволь мені при сій нагоді навести тобі цитату з мого нового безнадійно – надійного вірша… Моє оце двомісячне лежання у липких кайданах було зовсім на даремнісінько, отак – таки зовсім надаремно! А прибиток хіба тільки той, що тепер знову ходжу на двох милицях, що болять ноги в ступнях".

Отже, безпосереднім поштовхом до написання поезії "Contra spem spero!"був один з тяжких періодів загострення хвороби.

За жанровими ознаками вірш належить до медитативної лірики, в ньому глибокі роздуми поєднуються з мистецьки довершеною формою.

Для виразнішого розкриття настрою й почуттів ліричної героїні Леся Українка обирає тип градаційної композиції, що сприяє найповнішому відображенню внутрішньої драми хворої дівчини і викликає співпереживання читача.

У перших двох строфах поетично формулюється тема, окреслюється індивідуальність та настій ліричної героїні.

Ліричною героїнею поезії є хвора дівчина, яка тяжко страждає від недуги і шукає шляхів опору підступній хворобі.

Ліричний сюжет поезії розкриває динаміку почуттів героїні.

Гетьте, думи, ви, хмари осінні!

Тож тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть думи сумні!

Починається вірш вибухом протесту ліричної героїні проти хвороби, яка сковує її духовні й фізичні сили.

Сумні думки асоціюються з осінніми хмарами. Думки хворої – про власні болі й страждання в час, коли навколо розцвітає природа. Епітет "Золота весна" – весняне квітування природи – сприймається через призму страждань ліричної героїні. Молоді літа протиставлені жалю та голосінню. Все це надає строфі виразного драматизму, наповнює великою емоційною силою, що передається читачеві, не залишаючи його байдужим.

Ця строфа протистоїть першій. Вона позначена не тільки виразним протестом, а й владним наступом на хворобу. Активний вольовий стан героїні: "крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись".

Слова "Жити хочу! Геть думи сумні!" сприймаються як девіз, як головна настанова – жити всупереч тяжким, болючим обставинам.

У стислій, енергійній поетичній формі відчуваємо жагуче прагнення молодої дівчини, скованої тяжким недугом, до життя - Жити хочу! Геть думи сумні!

Отже, лірична героїня не хоче коритися хворобі, прагне жити повноцінно.

Але як вона зможе вийти переможцем у цій нерівній боротьбі?

Я на вбогім сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, міцна,

Може, квіти зійдуть –

і настане

Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем'яную

Буду камінь важкий підіймать,

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

В довгу, темную нічку невидну

Не стулю ні на хвильку очей,

Все шукатиму зірку провідну,

Ясну владарку темних ночей.

Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!

Роздумуючи над сповненим смутку власним життям, лірична героїня доходить висновку, що за життя треба боротися.

Леся Українка дає єдину відповідь на поставлені питання ще на початку твору: не піддаватись розпачу, сльозам, не потурати настрою пасивності, туги, викликаних хворобою, а проявляти рішучість, наполегливість, волю, максимум зібраності усіх сил та резервів життя.

Особисте життя поетеси викликало асоціацію із "вбогим сумним перелогом". Цей художній образ – символ перешкод на її життєвому шляху. Наступні образи, об’єднані словом "буду", яскраво відтворюють стан зболеної душі і готовність загартовувати волю: "сіять квітки на морозі", "лить на них сльози гіркі".

Образи квіток на морозі саме й передають непохитність волі ліричної героїні у боротьбі проти недуги.

Квіти є вісниками прекрасного в природі. Дівчина вірить, що вони можуть стати вісниками прекрасного і в її житті.

"Гора крута крем'яная", "камінь важкий" – образи перешкод.

Готова на страшний сізіфів труд, лірична героїня переконується в можливості перемоги мужнього духу над кволим тілом.

"Зірка провідна" – втілення заповітної мрії.

Образові довгої, темної ночі протиставлено образ зірки – "ясної владарки темних ночей". Леся славить її як силу, здатну подолати лихі примари пітьми і вселити віру, радість, надію. Усе це надає строфі бадьорого, переможного настрою.

Ця строфа підсумовує болісні драматичні роздуми, в яких вирішувалося питання так чи ні, бути чи не бути. У цьому складному процесі творення народилась головна думка поезії.

Якщо на початку твору висловлено бажання "хочу крізь сльози сміятись", "Жити хочу!", "Геть думи сумні!", то у фіналі рішення ліричної героїні боротись за життя остаточно формується у формі риторичних стверджень:

Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!

Ця строфа прозвучала як прелюдія, як заспів до всієї творчості поетеси.

Роблячи перші кроки на літературній ниві, Леся Українка усвідомлювала, що її шлях буде нелегким. Але наперекір долі, мужньо стала на боротьбу.

Схиляємось перед мужністю поетеси: вона творила, долаючи щодня фізичний біль, гнітючий настрій, зумовлений недугою.

У листі до Михайла Драгоманова від 28 липня 1891 р. поетеса писала: "О, якби мені не та нога, - чого б я в світі натворила!".

Образи переповнювали Лесине єство, хотілося жити активно, а хвороба приковувала до ліжка.

Юна письменниця знайшла у собі сили, щоб піднятися на гору "круту, крем'яную з важким каменем тяжкої долі". З оптимізмом вона сіятиме на морозі квіти, поливатиме їх гіркими сльозами з єдиною метою: нехай вони дадуть паростки, проростуть в ім'я майбутнього.

Подолання особистої недуги під пером поетеси переросло в утвердження героїчної особистості, яка готова всі зусилля віддати боротьбі проти кривди в найширшому соціальному та національно-визвольному аспектах.

Отже, поезія "Contra spem spero!" закликає до переборення труднощів на шляхах життя і боротьби.

"І все-таки до тебе думка лине" –

вболівання поетеси за долю рідної Батьківщини

Особистий біль і пекельна туга, трагічна печаль і скорбота в поезіях Лесі Українки органічно переплітаються з всенародним горем і йдуть з глибин життя багатостраждальної України. Але ця туга і печаль не від розпачу і не від власних фізичних страждань, а від уболівання за рідний край, уярмлений люд. Де б не була поетеса, думкою завжди линула на Україну.

У травні 1894 року збувається давня мрія Лесі Українки – вона їде в Болгарію до свого дядька Михайла Драгоманова, який викладав у Софійському університеті.

Саме дядько навчив Лесю як треба боротися з долею, як терпіти лихо, був незмінним порадником, ерудованим консультантом з питань історії та світової літератури. В юнацькі роки він чимало зробив для розширення кругозору талановитої дівчини: намагався ввести у світ багатогранних здобутків культури різних народів, застерігав від національної обмеженості, прагнув зробити з неї справжню громадянку.

В Софії, Леся зустрічається з політичними емігрантами. Чим більше вона спілкується з ними, тим більше ятриться її серце і мучать спогади про поневолений рідний край. Леся дедалі глибше відчуває гірку долю свого народу, ненависну деспотію самодержавства.

Сором за рабські пута, важкі думи про підневільне життя рідного народу спонукало поетесу піддати суворому аналізові все пережите і написане.

Результатом болючих роздумів Лесі Українки про підневільне життя в рідній країні став вірш "І все-таки до тебе думка лине".

І все-таки до тебе думка лине,

Мій занапащений, нещасний краю,

Як я тебе згадаю,

У грудях серце з туги, з жалю гине.

Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,

А тяжчого від твого не видали,

Вони б над ним ридали,

Та сором сліз, що ллються від безсилля.

О, сліз таких вже вилито чимало, -

Країна ціла може в них втопитись;

Доволі вже їм литись, -

Що сльози там, де навіть крові мало!

1895 р.

Починається вірш мотивом ностальгії.

Поетеса, звертаючись до рідного краю з словом туги і жалю, зазначає, що бачила лихо і кривди в різних куточках землі, однак страшнішого гніту, який терпить український люд, ніде не було. Не дивно, коли над цією недолею пролито стільки сліз, але вже й соромно їх, бо "ллються від безсилля".

Леся Українка заперечує ридання над нещасливою долею, що спостерігалися довгі роки.

Хоч батьківщина поетеси сама нещасна, сама занапащена, але для неї вона найдорожча, а свою любов до рідного краю можна виявити не сльозами, тільки ціною тривалої боротьби за волю, ціною навіть життя.

Образу сліз протистоїть образ крові. Цей символ містить не жорстоке прагнення помститися ворогам, а готовність пролити власну кров за волю батьківщини.

Вірш "І все-таки до тебе думка лине" виявляє характерну рису громадянської лірики Лесі Українки – контраст сліз і дії, активності. Ідейною основою твору є заперечення сліз, які не в змозі подолати суспільне зло й допомогти рідному краєві, і ствердження необхідності рішучих дій, а також глибоке патріотичне почуття ліричної героїні, яка вболіває за поневолену батьківщину.

Отже, провідною думкою вірша є вболівання за долю народу, заперечення пасивного співчуття його стражданням.

Утвердження духовної цінності високих почуттів в інтимній ліриці Лесі Українки

Не можна уявити собі постать митця, не проникнувши в його інтимний світ, у стосунки з близькими і рідними, у ту багату духовну атмосферу, без якої немислиме життя творчої людини. Тим більше такої, як Леся Українка.

Інтимналірика

Інтимна лірика - умовна назва ліричного твору, в якому панівний мотив – любовна пристрасть автора. Вона розкриває широкий діапазон душевних переживань, постає найяскравішим художнім документом історії людського серця.

Зображення життя серця займає небагато місця у творах Лесі, - вона не любила виходити "на люди" з особистим. В листі до О.Маковея від 28 травня 1893 р. поетеса застерігала:

"Не слід уважати кожної ліричної поезійки за сторінку з автобіографії, бо часто в таких поезіях займенник я вважається тільки для більшої виразності".

Леся Українка підкреслювала, що ліричні вірші слід розуміти «широко». Бо її «я» - як і у більшості справжніх поетів – майже ніколи не належать тільки їй і не вичерпуються нею.

"Я шукаю завжди у творах поета не автобіографії… а такого чогось, що не його одного обходило б" (лист до І. Франка від 13-14 січня 1903 р.).

Своєрідність інтимної лірики Лесі Українки в тому, що у поезіях авторка розкриває своє ніжне серце, яке прагне земних радощів, надій кохання.

Спочатку в інтимних поезіях Лесі переважали звичайні мотиви природи, кохання. У більшості випадків вони пройняті сумними настроями. Скорбота поетеси, посилена тяжкою хворобою, що надовго прикувала до ліжка, відривала від друзів, позбавляла радощів життя.

Смуток за світлим почуттям надії очікуваного щастя звучить у поезії "Стояла я і слухала весну…".

Стояла я і слухала весну.

Весна мені багато говорила,

Співала пісню дзвінку, голосну,

То знов таємно-тихо шепотіла.

Вона мені співала про любов,

Про молодощі, радощі, надії,

Вона мені переспівала знов

Те, що давно мені співали мрії.

1893 р.

Темою поезії є зображення весняного відродження природи і сподівань ліричної героїні на щастя. Лірична героїня вміє не просто слухати весну, а ніби спілкується з нею як із близькою подругою.

Весна – символ любові, молодості, надії.

Вміння ліричної героїні «слухати весну» дало їй змогу почути дзвінку й голосну пісню, закличну мову і таємничий шепіт. Голоси весни оспівують любов, юну красу, радощі, надії – все те, про що колись їй мріялось.

Опанувавши захмареність власного серця, героїня тішиться весняним буянням, знаходить розраду в гармонії зі світом природи.

Поезія "Стояла я і слухала весну…"розкриває характерну для творчості Лесі Українки духовну сутність почуття любові.І хоч ця поезія про нещасливе кохання, однак у ній немає мотивів відчаю.В ній бринить віра в любов, надія і щастя.

Нестор

Гамбарашвілі

(1871 - 1966)

Серед інтимної лірики Лесі Українкиє низка віршів («Як я умру…», «Так прожила я цілу довгу зиму», «Не дорікати слово я дала…»), звернених до Нестора Гамбарашвілі, стосунки з яким, за твердженням деяких біографів, «були більш ніж дружніми». Про це начебто свідчила й Ольга Петрівна, Лесина сестра, з якою її єднала особлива духовна близькість.

Нестор Гамбарашвілі був ровесником Лариси Косач. За участь у студентському русі в 1894 р. його виключили з Московського університету. Нестор продовжив навчання в Києві. У 1895-му разом із ще одним студентом, Сергієм Френкелем, знімав кімнату в Косачів. Леся тоді щойно повернулася з Болгарії, де гостювала в родині Драгоманових.

Леся давала Несторові уроки французької мови; він її вчив грузинської… Грузія викликала в дівчини щирий інтерес: її захоплювала сила духу народу, який усім лихоліттям протиставив свою мужність та доблесть і зумів зберегти себе.

У свого «учня» Леся вперше познайомилася з «Витязем у тигровій шкурі».

"Коли б я не була українкою, я б хотіла бути грузинкою ", - сказала якось Леся.

Розмови про Грузію будили думки про до долю рідного краю. Влітку 1896 р., проводжаючи Нестора на канікули в Горі, Леся попросила привести їй із Грузії кинджал – «як емблему для боротьби з ненаситним ворогом…». Він виконав це прохання.

Перебуваючи на канікулах, Нестор писатиме Лесі листи. На жаль, всі вони зникнуть без сліду у вихорі громадянської війни.

1897 рік почався для Лесі різким загостренням хвороби. Боротися з недугою вона подалася в Ялту. Там, отримавши якось чергового листа від матері, дізналася про одруження Нестора Гамбарашвілі.

"Дуже сумно мені те, що ти пишеш мені про Гамбарова… Привітай його від мене, як побачиш, … скажи, що я часто згадую його, а що я йому не пишу, то се, певне, його не здивує…"

Це рядки з Лесиного листа-відповіді. Чується в них ледь стримувана гіркота, хоча, напевно, Несторове рішення не було для неї цілковитою несподіванкою. Адже ще в лютому на папір лягли слова: «Не дорікати слово я дала…».

Не дорікати слово я дала,
І в відповідь на тяжку постанову
Ти дав колючу гілочку тернову,
Без жаху я в вінок її вплела.
Рясніше став колючий мій вінок…
Дарма, я знала се! Тоді ще, як приймала
Від тебе зброю, що сріблом сіяла,
Я в серце прийняла безжалісний клинок.
Тепер мені не жаль ні мук, ні крові,
Готова я приймать і рани, і терни
За марні мрії, за святії сни
Пречистого братерства і любові.

2.02.1897

«Лірична драма» кохання

Але є в інтимній ліриці Лесі Українки особливі сторінки – болючі, навіть розпачливі – це відтворення жорстоких ударів долі. Вони настільки суб’єктивні, автобіографічні, що письменниця їх ніколи не друкувала, мабуть, не бажаючи того, - надто вже «не для інших» писалися вони.

Глибоким драматизмом і смутком сповнені поезії, присвячені Сергієві Мержинському. Вони сприймаються як «лірична драма» кохання.

Сергій Мержинський

(1870 - 1901)

пристрасна Лесина любов

Леся Українка і Сергій Мержинський… Трагічна, безмежно сумна, але водночас духовно висока історія кохання.

Вони познайомилися в червні 1897 рокув передмісті Ялти Чукурларі. Двоє самотніх людей, зломлених важкою хворобою.

Він – стриманий, скромний, делікатний молодий чоловік 27-ми років, синьоокий, красивий, з хворобливою матовою шкірою.Демократ, революціонер, засновник політичних гуртків у Києві та Мінську.

Вона – на рік молодша, тендітна, худенька, сором’язлива, схожа на зовсім юну дівчину.

Леся відразу сподобалася Сергієві Мержинському. Але на поетесу молодий чоловік справив не найкраще враження:

«Мій новий знайомий Мержинський, - нарікала Леся, - все плаче, що море йому не видно, москіти його з’їдають і купання не те».

Леся іронізувала, але вона мала право так говорити. Іноді, майже втрачаючи свідомість на ялтинських вуличках, вона лягала прямо на землю, щоб перепочити трохи і йти далі. Вона знала, що таке фізичний біль і вміла терпіти його, а комарі і холодне море здавалися на тлі всього іншого зовсім незначною дрібницею.

Чим далі тривало їхнє знайомство, тим тепліше й щиріше ставилася Леся до нового друга.Йому першому прочитала п’єсу «Блакитна троянда»,з боку скромної Лесі це було знаком особливого розташування і довіри.

Незабаром Мержинський повернувся до Мінська, а Леся залишилася в Криму ще на рік. Настала осінь. Ялта спорожніла. Хворій жінці ставало все гірше: боліли не тільки кістки – з’явилися нервові напади і висип по тілу.

І раптом, абсолютно не очікуючи, Леся отримала невеликий, але дуже емоційний лист від Мержинського. Він запропонував поставити її п’єсу в мінському театрі, і поетеса з радістю прийняла пропозицію. Поетеса розцінювала поривання товариша, як дбання про розповсюдження її слави. Однак це був лише привід, щоб продовжити відносини, і Леся потім довго журилася, чому ж її знайомий в інших листах абсолютно не згадував про п’єсу, зачіпаючи в листуванні зовсім інші теми.

У 1899 р. Леся повернулася до Гадяча. Через кілька днів туди приїхав і Сергій Мержинський. Він пристрасно бажав бачити свою подругу, але Леся нібито залишалася байдужою до його приїзду. Вона думала про інше: про майбутню операцію, яка, так хотілося вірити, поверне їй здоров’я і дасть нові сили. Через два тижні Мержинський покинув Гадяч.

Леся знала, як їй дорогий і близький цей обережний, розумний чоловік, але відкрити йому свої почуття поки не могла.

Леся Косач вирушила до Берліна, де пройшла довгоочікувана і дуже болюча операція: разом з вогнищем туберкульозу у поетеси була вилучена велика частина тазостегнового суглоба. Згодом вона зізналася, що «навіть за небесне царство більше такого не захоче».

Коли Леся повернулася в Україну, на своєму столі вона знайшла подарунок від Сергія – невеликий томик творів Гейне. На звороті титульного аркуша Мержинський підписав: «Пані Леся на пам'ять про дружні стосунки і сердечні відносини». Вона чудово усвідомлювала, що не має морального права мати дітей і виходити заміж.

Сергій, будучи невиліковно хворим на туберкульоз, теж виразно розумів це. Але він став близьким другом поетеси, дарував їй тепло, підтримку, розуміння.

Леся і С. Мержинський кілька разів зустрічалися в Києві, у Мінську. Але зустрічі ті були короткими і обривались, як нескінчена розмова. Залишалось продовжувати їх подумки, на самоті, в кімнатці, де поруч – його подарунки: томик Гете німецькою мовою, «Сікстинська Мадонна» Рафаеля, 4-томник поезій Гейне…

Взимку 1900 року, черговий раз зустрівшись з Сергієм у Києві, Леся була вкрай засмучена станом свого друга і в надії, що ялтинське повітря поверне йому сили, змусила Мержинського поїхати до Криму. Через півроку, не відчувши покращення, Сергій повернувся до Мінськаі оселився на квартирі у своїх тіток. Він більше не міг піклуватися про себе самого і згасав з кожним днем. А Леся, дізнавшись про це, захотіла відразу відправитися до коханого і, можливо, зізнатися йому у своїх почуттях.

Леся уже не приховувала своїх почуттів до Сергія Мержинського. Вонистали сліпучим спалахом серед її суворого життя.

Звістка

про хворобу Сергія

Загострення хвороби

Догляд за хворим

Смерть коханого

У вересні 1900 р. Леся отримала листа від лікаря, який опікувався Сергіємпро погіршення стану здоров'я її друга.

Вона не могла більше відкладати свій приїзд до Мінська. Леся готова була розділити з ним свою долю, прагнула допомогти, сама наражаючись на велику небезпеку.

Так, вона стала після Берліна здоровішою. Ближні, дивлячись на Лесю, казали, що те для неї має бути «дуже новоі приємно», але ж вони не знають, що «бути здоровою і тільки самій» для неї – «нічого не варто».

Все, все покинуть, до тебе полинуть

Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

Все, все покинуть, з тобою загинуть,

То було б щастя, мій згублений світе!

Стать над тобою і кликнуть до бою

Злую мару, що тебе забирає,

Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,

З нами хай щастя і горе вмирає.

Всупереч волі матері, яка опиралася любовному зв’язку дочкиз революціонером, Леся виїхала до Білорусії.Стан здоров’я Мержинського справді погіршився: майже постійно трималася висока температура. Посилився кашель. Але, здавалося, що все-таки був не безнадійним. У цьому при зустрічі запевняві лікар.

Повернувшись до Києва, Леся почувалася збентеженою.Молоду поетесу ні на мить не залишали думки про дорогу їй людину.

Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти,

Так міцно, щільно, і закрить од світа,

Я не боюсь тобі життя одняти,

Ти будеш, мов руїна, листом вкрита.

Плющ їй дає життя, він обіймає,

Боронить від негоди стіну голу,

Але й руїна стало так тримає

Товариша, аби не впав додолу.

Їм добре так удвох, - як нам з тобою,

-А прийде час розсипатись руїні,

-Нехай вона плюща сховає під собою.

Навіщо здався плющ у самотині?

Хіба на те, аби валятись долі

Пораненим, пошарпаним, без сили

Чи з розпачу повитись на тополі

І статися для неї гірш могили?

В листопаді Леся ще сподівалася на диво. Не хотіла вірити, що Сергій (30-літній!) помирає.

Невимовна туга пронизує у цей час Лесину творчість. Всі її поезії – тривоги, поезії – сльози, поезії – страждання, всі ті зізнання самій собі ховалися глибоко в серці.

"Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило,і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись…А потім і щастя, і горе обірвались так раптово, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки,о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, - вона тремтить, як струна, - все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, - ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни…

Мій друже, мій друже, нащо твої листи пахнуть, як зів’ялі троянди?

Мій друже, мій друже, чому я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?

Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди!

Візьми мене з собою.

Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я сотворю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть, в’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже…

Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!

І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди".

Це було щось вище і сильніше за щасливу земну любов. Тому і пахли листи від любого друга зов’ялими трояндами. Вони дарували трояндну красу щирості, взаєморозуміння, спільності прагнень і гармонії найтонших душевних порухів. "Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині".

З наближенням зими здоров'я Мержинського погіршало: хвороба легенів несподівано активізувалася з небувалою силою.

Леся тяжко переживала це горе. А тут ще й дома неприємності – батьки не схвалювали доньчиних вчинків: сама ледве стала на ноги після власних недуг, а тепер марнує себе ще й чужим лихом – побивається хворим. Хоч батьки й розуміли і в душі співчували їй, але жаліли свою дитину. Вони не докоряли вголос, не перешкоджали чинити їй, як вона хоче. Однак мовчки засуджували все це. Мовчазні конфлікти приносили багато страждань.

Дізнавшись, що жити Сергієві залишилося лічені тижні, Леся Українка, не вагалась ані секунди: негайно бути з ним.

На початку січня 1901року Лесяїде до Мінська доглядати за хворим.

Вона приходить до Сергія опівдні й залишається до пізнього вечора. Розмовляє, читає йому, веде його ділову переписку, кладе на голову примочки – так йому легше… …

Потерпаючи від постійного жару й нестримного кашлю, Сергій все рідше й рідше проситиме Лесю щось читати чи грати на фортепіано. Все рідше й рідше розмовлятиме з нею.

С. Мержинський розумів, що приречений. Остання надія на поліпшення стану, що так довго жила на самому краєчку його серця, й та вже вмерла. Але говорив він про свій близький кінець «просто і спокійно».

Попри це Леся намагалася залишатися спокійною і нічим не видавати свого розпачу. У листі до матері вона знаходить в собі сили сказати:

«Не буду, звичайно, говорити тобі, що начебто мені тепер легко жити. Це неправдою було б, та лише нагадаю тобі, що я дуже стійка, отже ж, ти можеш бути впевнена, що мені ніяка небезпека не загрожує. Часом навіть злість на себе відчуваю, що занадто вже стійка».

Стомлена безсонними ночами, абсолютно забуваючи про себе, Леся відчуває, що внутрішні сили не слабшають, а, навпаки, міцніють. Жахливе щоденне нервове напруження біля смертельно хворого друга отримує несподіваний вихід: за одну ніч – 31 січня (н. с.) – з-під пера Лесі вийшла поема «Одержима» - прекрасний ліричний шедевр про самовідданість, жертовність і любов.

«Зізнаюсь, що я писала в таку ніч, після якої довго буду жити, якщо вже тоді живою залишилась. І писала, навіть не вичерпавши скорботи, а в самому її апогеї. Якби мене хтось спитав, як я з усього цього вийшла живою, я б могла відповісти: «Я з цього створила драму…» (З листа до І. Франка).

«Одержима» стала першою з циклу геніальних драматичних поем Лесі Українки.

Майже два з половиною місяці Леся відважно боролася за життя свого друга. Та рятунку не було - 16 березня 1901 року Сергій Мержинський помер на руках у ніжної подруги.

Усім пережитим Леся була вимучена і фізично, і морально. Власне життя здавалося без нього порожнім і марним. І це в 30 років!..

Втрата дорогої й близької людини нестерпним тягарем лягла на плечі поетеси. Тяжко й довго вона сумувала, але не похилилась.

Леся не любила показувати перед людьми своє особисте горе. Не несла своїх жалів ні друзям, ні рідним, намагалася сховати їх у собі. Тільки білі листочки паперу чули сумний і змучений шепіт її спраглих уст.

Уста говорять: "він навіки згинув!"

А серце каже: "ні, він не покинув!"

Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?

Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,

Тут в глибині і б'ється враз зі мною:

"Я тут, я завжди тут, я все з тобою!"

Так завжди, чи в піснях забути хочу муку,

Чи хто мені стискає дружньо руку,

Чи любая розмова з ким ведеться,

Чи поцілунок на устах озветься,

Струна бринить лагідною луною:

"Я тут, я завжди тут, я все з тобою!"

Чи я спущусь в безодні мрій таємні,

Де постаті леліють ясні й темні,

Незнані й знані, і наводять чари,

І душу опановують примари,

А голос твій бринить, співа з журбою:

"Я тут, я завжди тут, я все з тобою!"

Чи сон мені склепить помалу вії,

Покриє очі втомлені від мрії,

Та крізь важкі, ворожії сновиддя

Я чую голос любого привиддя,

Бринить тужливо з дивною журбою:

"Я тут, я завжди тут, я все з тобою!"

І кожний раз, як стане він бриніти,

Тремтять в моєму серці тії квіти,

Що ти не міг їх за життя зірвати,

Що ти не хтів їх у труну сховати,

Тремтять і промовляють враз зо мною:

"Тебе нема, але я все з тобою!"

Стосунки Лесі Українки з С. Мержинським – це історія взаємної приязні, товариської підтримки, вірної дружби, душевного єднання і… кохання без відповіді, нездійсненних мрій, вічної розлуки, гіркої самотності.

"Білоруський роман" залишився родинною таємницею, бо не в характері Лесі було розкривати інтимні переживання. Навіть ті вірші, що їх поетеса присвятила коханому (написані впродовж 1897–1904 рр.) не були надруковані (зберігалися в родинному архіві). Вони вперше побачили світ лише в 1947 р.і то в еміграції.

* * *

Інтимна лірика Лесі Українки дуже скромна за обсягом.Поезії художньо нічим не гірші від її громадянської чи філософської лірики. Але це трохи інша Леся – вразлива любляча жінка, яка не криється ні зі своїм почуттям, ні зі своєю слабкістю. Цим інтимна лірика близька нам і зрозуміла. Вона в нашій уяві перетворює поетесу на прекрасну жінку, яка вміла кохати…

В інтимній ліриці Лесі Українки переважають смутні мотиви, туга за недосягнутим щастям, втраченим і неможливим коханням.

НАПИСАТИ про К. КВІТКУ.

Отже, лірика Лесі Українки – це багатюща скарбниця поетичних роздумів, емоційних відгуків на події та явища суспільного й особистого життя, хвилююче вираження найрізноманітніших переживань видатної людської особистості, а також прагнень передових людей доби.

Феноменальна жінка. Вона не тільки не зламалася, вона переплавила своє безмежне горе у вогні творчої фантазії, яка допомагала їй створити свої шедеври в майбутньому. Геніальна велич духу дала право їй написати: «Я в серці маю те, що не вмирає…». І якось дивно після цього слухати скарги наших сучасників на відсутність нетлінних ідеалів . Ніби й не було Лесі.

Та треба було якось жити далі, треба було прихилити до когось свою зболену душу і зранене серце. Тому Леся згодом виходить заміж за закоханого в неї Климента Квітку.

Особисте життя Лесі Українки як відомої і неординарної особистості цікавило багатьох. Були і домисли, і вигадки. Та ми – не судді.

Іван Франко найбільший серед сучасників знавець і цінитель поезії Лесі Українки, підсумовуючи її творчий доробок, у 1900 році писав: «Головною її силою є лірика і малюнки сцен і ситуацій, що випливають із ліричного настрою. Тут кожне слово має силу і пластику, тут, що не строфа, то мистецьке степенування поетичного шляху. Леся Українка … уміє простими словами викликати глибоке враження».