Літературний процес 70-90-х років ХІХ століття. Загальний огляд

Мета:

Дати загальну характеристику розвитку української літератури     ІІ половини ХІХ століття, визначити особливості літературного процесу означеного періоду.

Виховувати повагу до історичної правди, почуття патріотизму                і національної гордості.

Розвивати вміння визначати зв'язок між змінами в суспільному житті і розвитком літератури.

Літературний                                                                                                                              процес

Реалізм

Натуралізм

•     це особлива форма функціонування літератури в певній країні у певну історичну добу. Охоплює в своє силове поле не тільки художню літературу, а й усе, пов’язане з нею: критику, літературознавство, філософію, суміжні мистецтва.

•     це об’єктивне відображення дійсності та оточення героя; обґрунтування дій і вчинків персонажів психологічними й соціальними умовами; правдивість відтворення темних сторін життя, змалювання їх такими, як є, без прикрас, натуралізм.

•      копіювання дійсності, правдиве зображення найменших деталей та біологічних моментів.

1. Історико – культурні умови розвитку української літератури ІІ пол.  ХІХ  ст.

2. Загальна характеристика  літературного процесу означеного періоду.

Національна свідомість

Національна ідея

•      це усвідомлення людиною своєї належності до певної нації. Вона може бути повністю відсутньою, існувати на рівні відчуттів, емоцій, а найвищий рівень – це розуміння особою себе як невід'ємної частини нації, уболівання за її долю, майбутнє, розуміння необхідності існування держави, віра в майбутнє, готовність до її створення. 

•     це усвідомлення українцями як окремого народу з власною історією, своїми політичними, економічними й культурними запитами, власним поглядом на майбутнє своєї країни.

  Історико - культурні

умови розвитку української літератури

ІІ половини  ХІХ  ст.

Активізація процесів

національного

відродження

Відновлення діяльності

громад

Розгортання інтенсивної наукової діяльності

Перешкоди

і заборони

 з боку колонізаторів:

Емський

указ 1876 р.

Львів – центр українського

культурного і літературного життя

"Просвіта"

Науково-літературне товариство імені Т.Шевченка

Українська літературно-художня журналістика

Загальна характеристика

літературного процесу

Реалізм 

Натуралізм

Розвиток української

поезії

Художня

проза

Драматургія

ІІ половина ХІХ ст. ознаменували собою активізацію процесів національного відродження.

     Українці все тісніше гуртувалися у спільній боротьбі проти соціального, політичного і національного гніту. У цій боротьбі головну роль відігравала інтелігенція, бо саме від неї залежала інтенсивність національного самоусвідомлення українського народу.

     На початку 70-х років в Україні відродили свою діяльність громади – товариства української інтелігенції, діяльність яких мала в основному культурно-освітній характер:

• вивчення історії й культури українців;
• збирання і студіювання фольклорно-етнографічного матеріалу;
• видання і розповсюдження української художньої і науково-популярної літератури.     

     У Києві розгортається інтенсивна наукова діяльність. 1873 року тут створюється Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, що стає осередком наукового українознавства. Його активними діячами стають історик М.Драгоманов, композитор М.Лисенко, письменник і театральний діяч М.Старицький, народознавець П.Чубинський.

Відділом були організовані експедиції в Київську, Волинську, Подільську, Полтавську губернії. Підсумком експедиції стали наукові дослідження із усіх сфер буття українського народу, а надто його уявлення про природу, географію, історію краю, народний побут, етнографію, фольклор, вірування, мову українців.

Нове пожвавлення національного руху не могло не привернути уваги царського уряду.

    За наказом Олександра ІІ була створена спеціальна комісія, яка мала б виробити стратегію боротьби з українським відродженням. Усі розроблені заходи подавалися до розгляду та затвердження Олександрові ІІ в німецькому місті Емськ, де в цей час цар перебував на відпочинку. Саме там і був підписаний найреакційніший щодо українства документ ХІХ століття – Емський указ (1876 р.).  

     На відміну від Валуєвського циркуляра (1863 р.), новий указ був спрямований на витіснення української мови з культурної сфери і обмеження її побутовим вжитком.

Так було припинено етнографічну роботу, заборонено діяльність громад, видання українських книжок, ввезення їх із-за кордону, заборона сценічних вистав українською мовою, текстів для нот.

За цих умов наступу реакції багатьох українських діячів було заарештовано і вислано на Північ, виникла перша українська інтелектуальна еміграція на чолі з М.Драгомановим у Женеві. 

Цей тяжкий удар по усьому україномовному повернув культурнеукраїнство до часів середньовіччя.

• Чим же пояснити той майже панічний страх царської Росії перед усім українським?

У всі часи українська література була пов’язана з життям, соціальними та національно-визвольними прагненнями народу. Народ, який має власну мову та літературу, волітиме здобути незалежність, намагатиметься  створити свою державу.

Побоюючись цього, царський уряд і шовіністично налаштовані представники інтелігенції репресіями, заборонами та переслідуваннями намагалися викоренити навіть згадку про українську літературу як самобутню та незалежну.

Після 1876 року центр культурного і літературного життя було перенесено з Києва до Львова.

Національне гноблення в Австро-Угорщині здійснювалося не в таких грубих формах: існували певні політичні свободи, рівність громадян, центральний парламент. Українська мова і культура формально не заборонялися.

У Галичині активно діє культурно-освітнє товариство "Просвіта", засноване 1868 р. у Львові.

     1873 року для поширення серед народу україномовної книжки засновується Літературне товариство ім. Т. Шевченка, реформоване              1892 року в Наукове товариство імені Шевченка.

Діяльність товариства була багатогранною:

• видання матеріалів з історії української мови, літератури, фольклору,етнографії;
• вихід окремими книжками досліджень на історичні, літературознавчі теми;
• видання словників.

За розмахом наукової діяльності товариство стало на один рівень з академіями наук інших європейських країн.

     У містечках і селах організовуються бібліотеки, читальні, музично-хорові, драматичні гуртки, видаються українські газети, журнали, науково-популярні брошури на природничі, господарські  теми.

•      Через заборони української журналістики та книгодрукування в Росії майже вся вітчизняна періодика та видавнича справа розвивалася в Галичині. Трибуною всієї української літератури стали журнали "Правда" (1867-1898), "Зоря" (1880-1897) та газета "Діло" (1880-1939).

     У Східній Україні вдалося отримати дозвіл тільки на видання кількох альманахів. Серед них – "Луна" (1881), "Рада" (1883), "Нива" (1885), "Степ" (1886). Твори українських письменників з'являлися також  у науковому журналі "Киевская старина" (1882-1906).

• Незважаючи на урядові заборони і обмеження друкованого слова, в Україні з'явилися митці, чия творча індивідуальність і нині чарує читача своєю яскравістю і глибиною, - Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Борис Грінченко, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, Іван Франко та інші.        

     В українській літературі ІІ половини ХІХ ст. провідним художньо-стильовим напрямом стає реалізм.

     Правда життя – головний принцип реалізму.

•     це об’єктивне відображення дійсності та оточення героя; обґрунтування дій і вчинків персонажів психологічними й соціальними умовами; правдивість відтворення темних сторін життя, змалювання їх такими, як є, без прикрас, натуралізм.

•     копіювання дійсності, правдиве зображення найменших деталей та біологічних моментів.

    У різних національних літературах реалізм має свої особливості. Для української літератури ХІХ ст. є характерним критичний пафос                               у відтворенні соціальної дійсності, через що реалізм часто називають критичним реалізмом.

     У самому критичному реалізмі в цей час з'явилися тематично-стильові течії:

•     соціально-побутова(І.Нечуй-Левицький, М.Старицький, Б.Грінченко);
•     соціально-психологічна (Панас Мирний,  О.Кобилянська,  В.Стефаник);
• -   соціологічна (І.Франко, П.Грабовський).

     Література цього часу виявила себе зрілою, бо уже представила усі види й жанри: від поезії, прози й драматургії до літературно-художньої критики, естетики й публіцистики.

•       Заборони національного життя помітно визначили специфіку українського письменства: естетичні завдання поступалися захисним, першорядним стало питання етнічного самозбереження. Найважливішу свою мету письменники вбачали в тому, щоб пробуджувати й зберігати в душах земляків національну свідомість, людяність, співчуття до знедолених, прагнення будувати вільне й справедливе суспільство.

     Література орієнтувалася головним чином на селянство. Пояснюється це насамперед забороною царської влади описувати життя соціальних верств, які рідко спілкувалися українською мовою (інтелігенцію, службовців тощо). Крім того, селянство було єдиним  повнокровним  носієм української мови.

     На відміну від попередників, письменники кінця століття не обмежувалися лише правдивим відображенням народного життя, відтворенням його страждань, а намагалися просвітити народ. У літературі з'являються нові характери та герої, образи "громадського діяча" та "борця проти неправди".

     Передова критика скеровує українське письменство на глибше художнє дослідження життя всіх верств народу. Тому письменники, долаючи заборони властей і цензурні переслідування, постійно намагалися порушувати проблеми, що торкалися місця і ролі інтелігенції у суспільстві, робітництва, чиновництва, духівництва.  

     Розвиток української поезії  70-90-х  років  ХІХ ст. пов'язаний  з іменами таких митців, як М. Старицький, П. Грабовський, Б. Грінченко, Я. Щоголев, І. Манжура, І. Франко, В. Самійленко. Серед цього суцвіття талантів виокремлюються дві постаті: М. Старицький та І. Франко.

     Михайло Старицький став справжнім продовжувачем шевченківських традицій у поезії. Він уперше заговорив про роль інтелігенції в громадському житті, створив образ мислячої особистості, яка не може миритися з підневільним існуванням. Ліричний герой його віршів звертається до українських інтелігентів із закликом віддати свої зусилля, присвятити своє життя служінню рідному народові.

     Найвизначнішим явищем української поезії після Шевченкового "Кобзаря" стала збірка І. Франка"З вершин і низин". З її віршів постав образ ліричного героя – активного борця за свободу, рівність, братерство людей. Поет гостро засуджує світ соціальної несправедливості, закликає до побудови такого суспільного ладу,  де людина матиме всі умови для гармонійного розвитку і щасливого життя.

     Різнобічність таланту І. Франка засвідчила збірка "Зів'яле листя", вірші якої передають глибину внутрішніх переживань людини, розвиток її інтимного почуття. Збіркою "Мій Ізмарагд" поет сягнув вершин у царині філософської поезії.

•   Українська поезія70-90-х років ХІХ ст.висловлювала не тільки стогін обездолених, а йкликала до боротьби, стверджувала віру в перемогу світлих людських  ідеалів.

Творцями української прози означеного періоду є Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Михайло Старицький, Борис Грінченко, Іван Франко.

     Як і в попередні періоди розвитку нової української літератури –     дошевченківський і шевченківський, центральною темою прози залишається  тема селянства.

     Хоч у творах ще часом і зображується давнє, кріпосницьке лихо, з'являються оповідання і повісті про панщину ("Микола Джеря" І. Нечуя-Левицького, "Протестант" О. Кониського), проте на перший план тепер виходитьтема становища селянства в умовах капіталізації господарства("Кайдашева сім'я" І. Нечуя-Левицького, "Серед темної ночі" і "Під тихими вербами" Б. Грінченка).

     Прозаїки показують: зубожіння селянства ("Лихо давнє й сьогочасне", "Морозенко" Панаса Мирного), його відхід на промисли, його пролетаризацію ("На роботі" І. Франка, "Панько" Б. Грінченка). Як логічне продовження цієї теми з'являються повість І. Франка "Борислав сміється", в якій розгортається життя й побут учорашніх селян в умовах нечуваного капіталістичного визиску, показується наростання протесту робітників проти експлуатації. У прозі відбито й таке соціальне лихо, як еміграція ("Іван Бразилієць" Т. Бордуляка).

     У сферу художніх спостережень письменників входить життя й інших соціальних груп – міщанства, чиновництва, духівництва.

     Прозаїки намагаються з'ясувати місце і роль молодої різночинної інтелігенції в суспільному житті:

• Панас Мирний у повісті "Лихі люди" показує ідейне роздоріжжя колишніх шкільних товаришів, їхнє соціальне протистояння.
•   І. Франко розкриває антинародну суть тих освічених за народний кошт урядовців, які, підлабузнюючись до властей і сильних світу того, дбали тільки за власну кишеню.
•   І. Нечуй-Левицький ("Хмари") намагався створити позитивний образ інтелігента, що прагне принести користь обездоленим трудівникам.

     Українська проза збагачується жанрово. Поряд з оповіданнями І.Нечуя-Левицького (цикл "Баба Параска та баба Палажка"), Б.Грінченка ("Екзамен", "Олеся"), з'являється новела з її стрімкими, часто несподіваними сюжетними поворотами ("Лови" Панаса Мирного).

     Особливого розквіту зазнав жанр  повісті: соціально - побутова ("Микола Джеря" І. Нечуя-Левицького), соціально-побутова повість - хроніка ("Кайдашева сім'я" І. Нечуя-Левицького), історична ("Захар Беркут" І. Франка, "Оборона Буші" М. Старицького).

     Розквіт та жанрово урізноманітнився роман: соціально-психологічний ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного та Івана Білика, "Повія"), проблемно-ідеологічний ("Хмари" Івана Нечуя-Левицького), історичний (Князь Єремія Вишневецький", "Гетьман Іван Виговський" Івана Нечуя-Левицького).

     ІІ половина ХІХ ст. – період розквіту реалістичної драматургії і театру, пов’язаних з іменами М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого.

     У полі зору тогочасної драматургії – життя різних класів і соціальних груп, проблема зв’язку творчої інтелігенції з життям народу, боротьба за соціальні й національні ідеали народу в історичному минулому.

      Драматургію цього часу представляли п'єси Олени Пчілки, Б. Грінченка, І. Франка, М. Старицького, І. Карпенка-Карого.