Література рідного краю презентація

Стовба Олександр Іванович«Той хто віддав своє тепло, хай буде жити вічно»Східна мудрість

Сторінки біографіїОлександр Іванович Стовба народився 9 липня 1957 р. у Дніпропетровську в робітничій сім’ї, яка згодом переїхала до Дніпродзержинська. Там Сашко закінчив середню школу № 20, працював пожежником, з другої спроби в 1975 році вступив до Київського вищого загальновійськового училища, служив командиром мотострілкового взводу 66-ї окремої мотострілкової бригади, лейтенант, учасник бойових дій в Афганістані. Загинув у 22 роки 29 березня 1980 року при виконанні військового обов’язку в Афганістані. Нагороджений Золотою Зіркою Героя Радянського Союзу в 1990 році (посмертно), член Спілки письменників СРСР (1984), відзначений премією ім. Ленінського комсомолу (1987), лауреат Всесоюзного конкурсу ім. М. Островського «За кращий твір» за збірку віршів «За тебя – в атаку».

«Писати, як живеш, а жити, як пишеш»Традиції сімейного виховання родини Стовби наклали свій відбиток на характер, погляди, світосприймання, поведінку юного Сашка. Сімейна республіка «ЛІОС-100» (початкові ініціали імен членів родини і 100 – від Стовба) виховувала своїх дітей на принципах народної педагогіки: поваги до старших, авторитету батька, знання історії свого роду, шанування культу предків, відповідальності, довіри. Відкрити дитині своє призначення в житті, свою життєву позицію, виховану на християнських законах: чесність, порядність, доброта, людська гідність і моральність, в усьому виявляти характер, чинити за принципом «Якщо не я, то хто?» – всі ці сімейні принципи були притаманні сім’ї Стовби.

Основні мотиви лірики О. Стовби. Поетичні доробки О. Стовби – часточка справжнього таланту, бо всьому йому, на жаль, не судилося розкритися до кінця. Тема воїнської доблесті та честі, відповідальності перед суспільством, сповідування родинних цінностей, краси людини, кохання, покликання відображені в поезії юнака своєї епохи, теми, які сповідуються і в наш час. Від болю та чуттівод зустрічей і втрат,від шалу, що в крові,серця вогнем горять. Та більше через те,що все ж ми – від батьків,їх поле золотенас ніжить с правіків…

В атмосфері сімейного затишку, любові та довіри формуються у юного поета конкретні погляди на життя, своя тверда життєва позиція – прямота, чесність, моральні цінності: Що вічне – гроші а чи слова,машини,неприступність стін?.. Віків нестримна, дужа лававсе повертає в прах і тлін. Палаців осяйні склепіння,шедевр,що вийшов з-під руки,й до нас доноситьдим гіркий,цей попіл думкий нетерпіння. О істино,скажи мені,чим вабиш ти людейі хто ти?За тебе йшли на ешафоти,не каючись в людському: ні!За тебе падали завжди.І ти була над все дорожча.Іду до тебе,мов на прощу…До себе світ весь – приведи!

Звертаючись до землі й неба, поет стає філософом і прагне осягти сутність минулого і майбутнього. Він стверджує золоті істини справжньої людської моральності, над якими не владний  швидкоплинний час: До ницості дух не опуститься,із жадібних люди сміються,За гроші не все купується,За гроші не все продається. Калитка повна щоденно:ієни, долари, франки,фунти, ескудо, гульденив кишені течуть і в банки. Хай гріш за грошем карбуються, –куються вони й додаються.. За гроші не все купується,За гроші не все продається. А ще щира любов до людей, готовність до жертовності, і це він підтвердив ціною свого життя: Метеорита розчерк синійкрізь смерть прямує до землі.його життя –в яснім горінні,що розтинає груди млі.І хочу я за далиноюроківсум’ятьі чистотиметеорита яснотою. Горіти людям з висоти…

Поезія для Сашка – втілення совісті, бережливого ставлення до людини, до сонця, зірок, квітів: Зорі світло землянам несуть,воно холодне, зорі ж – гарячі. В кожного є – й саме в цьому суть –зірка своя – і жива, ще й зряча. Впала зоря – обірвалось життя. Скільки ж то доль в зорепаді  розтало!Народження й смерть, і нема вороття:колесо Сонця, за ніччю світанок…Зоре моя! Недосяжна й далека,тремтять під тобою сторіччя круті. Мій ангел-хранительчи добрий лелекамрію підхопить на крила в путі…Любові квітка,ніжна та безмовна,не займана вітрами перемін,у полі долею залишенанемовби,і ти її цілунком опромінь. Чий дар вона,і як про те повідать –чому дівча сумнебез довгих кіс…Моєї долі випадковий свідок –волошка,скошена в липневий сінокіс.

Пристрасть пізнання, причетність до щоденної роботи цього світу, залишити свій слід людини і поета в рядках Я кришталеву чашу піднімаю,хвалу складаю Божим небесам –хай квітне дух природи у розмаїі множаться всесвітні чудеса!Річок могутніх весняні розливи,стрімкі тополі, що сягають хмар…Духмяні пахощі васильків після зливипробуджують душі співочий дар. Що на заваді в цьому світі мрій –Вулкани, бурі?.. Думайте, поети!А ми туди,Де впертий вітровій, –Пересуваємо камінчик на планеті!                                                          

Проникнення в суть давноминулого – поезія філософська, яка розкриває сутність людини: То хто ж то був?Холоп чи кочівник,чернець, що вирушиву піст святий в пустелю?Одне я знаю:над собою стелюроздер він –в небо поглядом проник.І хоч піщинка ти,хоч зростом ліліпут,а в Космос спраглотягнешся думками,і вже виносиш на орбіти камінь. Ти – розуму вінець, творець. Тече між пальців час,немов пісок,нестримними секундамибіжить…З низин ще не дійшли мидо вершин,а вже у скронях сивизни мазок. Поквапсь, мій друже,все ще може буть,до дій з утомирозбуди мене,і підкажи –хай нас не промине –затята віра в мрію голубу.

Трепетне ставлення у поета і до природи, рідної землі. Схиляння перед красою світу, радістю буття, віра в людське щастя. Величний плин Дніпра,Немов орла політ,І полум’яний схід,Де пісня в росах трав. А хвиля та,Що в молоці туману, –Втамує сину більІ зцілить рану. За матір поведе на бій. Краю мій,з тобою ми до скону,все довкіл і до глибин –моє. Я – людина,світку мій.не сон це,ген житами поле виграє!

Стовба Олександр Іванович. Війна змінює кожного: когось робитькращим, а когось – набагато гіршим, ніж він був. З війни ніхто не повертається таким яким туди пішов.