Література рідного краю. Трагедія, що розколола націю у романі Олександра Івановича Копиленка «Визволення»

Клас:11                   

Предмет: українська література

Тема: Література рідного краю. Трагедія, що розколола націю у романі Олександра Івановича Копиленка «Визволення»

Мета: Домогтися усвідомлення учнями змісту роману, його проблематики; розглянути проблеми становлення особистості в складних історичних обставинах; формувати свідомий і мотивований патріотизм учнів; виробляти  соціальні та культурні компетентності, що передбачають повагу до своєї історії, традицій, мовної та літературної спадщини; сприяти розвитку мислення, зв’язного мовлення школярів, формувати навички дослідницько-пошукової роботи; виховувати загальнолюдські моральні якості.

Обладнання: твори О. І. Копиленка, презентація «Творчість письменника-земляка Олександра Копиленка»; відеофільм «Дослідження проблематики роману «Визволення»»; портрет письменника, світлини із фотоальбому «Письменник-земляк – Олександр  Копиленко».

Тип уроку: урок-семінар з елементами дослідження.

Теорія літератури: роман, модернізм, експресіонізм, натуралізм.

Хід семінару:

І. Вступне слово вчителя.

ІІ. Робота над проблемною темою семінару:

1. Повідомлення (презентації)  учнів про життєвий і творчий шлях О.І.Копиленка.
2. Перегляд відеофільму «Дослідження проблематики роману «Визволення»».
3. Розповідь учителя про епоху написання твору, його жанр, особливості композиції, сюжетні лінії.
4. Виступи учнів по ознайомленню зі змістом твору та характеристика персонажів.

ІІІ. Узагальнення і систематизація отриманих знань.

ІV. Підсумок уроку.

І. Вступне слово вчителя.

 Учитель. Сьогодні у нас урок літератури рідного краю, бо розглядатимемо один із найкращих романів Олександра Копиленка «Визволення». Цей твір написано у 1930 році зовсім молодим автором, як відгук на суспільні та державотворчі процеси того періоду. Надрукували його лише один раз, тому що критика відкрила по романові нищівний вогонь. Протягом 60-ти років роман жодного разу не перевидавався. Що тільки не закидали молодому авторові: експресіонізм і біологізм, натуралізм і стихійність, наклепи на місто і село, на партійців і інтелігенцію тощо. Не говорилося лише проте, що справді показав письменник у своєму першому великому творі.

Письменник намагався чесно відтворювати  життя. Тому комуністична експансія на Україну була для нього трагедією, що розколола націю, сім’ю, призвела до братовбивчої війни. Петро Гамалія пішов «з червоним прапором за свою Україну», а молодший брат Антін «надіявся на жовто-блакитні легіони». Невдовзі старший засудив через ревтрибунал молодшого на десятилітнє ув'язнення, утвердивши так свій перший крок переможця.

–У яких прочитаних раніше творах розглядалася ця проблема?

Як застереження новій системІ звучать «крамольні думки» інженера Гайдерна про те, що на очах твориться прірва між словом і ділом: замість обіцяної демократії – диктатура з терором. Утвердженням класової кастовості людей плодилося  підлабузництво й бюрократизм.

ІІ. Робота над проблемною темою семінару:

1. Повідомлення (презентації)  учнів про життєвий і творчий шлях О.І.Копиленка.

Перш ніж підійти до розгляду роману «Визволення», давайте пригадаємо, який же він – О.І.Копиленко – ім’я якого носить наша школа.

1-й учень: Діда – Антона Копила, кріпака-шевця – поміщик Шадров виміняв у сусіда за кількох породистих мисливських собак.

 Батько – Іван Антонович Копиленко – відбувши солдатчину, прийшов робітником на будівництво «чавунки» між Лозовою і Полтавою і за 40 років робити на транспорті вибився у дрібні службовці на залізничній станції Костянтиноград Полтавської губернії. Тепер це Красноград на Харківщині. Наше рідне місто. І саме тут 1 серпня 1900 року народився Олександр Копиленко. Він був середнім у багатодітній сім’ї, з якої до зрілого віку дожили – крім нього – троє братів і дві сестри.

2-й учень: І хоча дуже сутожно жилося родині, все ж батьки спромоглися дати дітям освіту, і виросли вони роботящими людьми. Добрим генієм родини була мати. Явдоха Захарівна, неписьменна селянка, але надзвичайно розумна і горда жінка, яка ні перед ким не згинались, навіть перед своєю лихою долею.

3-й учень: Сашків батько – Іван Антонович любив поспівати, випити, повеселитись. Начебто людина звичайна, але відзначався нечуваним, на той час, дивацтвом: величезну скриню посеред хати заповнив не одягом, а різними виданнями книжок. Були тут довідники, енциклопедії, багато художньої літератури. Може, саме це і викликало у Сашка непоборний потяг до книг, до навчання.

4-й учень: Хлопець мріяв про гімназію, та де було взяти оті 80 крб. щороку тільки за навчання, не кажучи вже про формений одяг, дорогі підручники тощо. Отже, довелося йти у вищу початкову школу, де можна було навчатись за казенний кошт. І все одно мусив ходити босим, у латаних-перелатаних штанях. Закінчив у 1920 році учительську семінарію. Працювати Копиленко почав рано – з 16 років. Спочатку вантажником, потім помічником лаборанта на дослідній станції.

6-й учень: Закінчивши семінарію, Олександр Іванович подався до Харкова і вступив на біологічний факультет Академії теоретичних знань. Копиленко вчився й одночасно працював – у наркомосі, соціальному музеї, у редакціях газет і журналів, викладав на Вищих курсах командного складу армії. Викладачі пророкували добросовісному студентові велике майбутнє. Але біологом він так і не став, бо його заполонила літературна діяльність.

7-й учень: Друкуватися Копиленко почав десь 1920 року – писав статті, рецензії на театралі вистави, нерідко ховаючись за кумедні псевдоніми. Перше його оповідання «Там, мабуть, - краще» з’явилось у журналі «Плуг» у 1922 році. А перша збірка оповідань «Кара круча» - у 1923 році.

8-й учень: Інтенсивність і результативність творчої діяльності О.І. Копиленка

20-х років просто вражаюча. Він видав 26 книжок у тому числі роман «Визволення». А час же був такий скрутний – голодний, холодний, бездомний. Олександр Іванович ходив у дерев’яних колодках, або в сандалетах на мотузяній підошві, на пайок одержував пшоно й тараньку. Він не мав житла й мешкав у редакції журналу «Всесвіт». І тільки у 1930 році одержав квартиру в новозбудованому письменницькому будинку «Слово».

9-й учень: У цій квартирі Копиленка, як і в батьківській хаті в м.Краснограді, завжди була якась живність. Іноді збирався цілий зоопарк: щиглі, снігурі, дятли, дубоноси, клести, синиці, малинівки, солов’ї, голуби, зяблики, в’юрки, ворони, перепели, папуги, різні сорти курей, коти, їжаки, кролі, білки, вужі, жаби, черепахи, собаки.

10-й учень: Коли почалася Велика Вітчизняна війна, сім’ї письменників евакуювали в Уфу. Відповідальним за евакуацію було призначено Копиленка. Ніхто не думав, що їдуть надовго, то ж і не брали з собою зимового одягу. Сім’ї Копиленка як, і іншим, жилося дуже скрутно: холодно й голодно. Але й у таких умовах знаходилось місце бездомним котам і собакам.

11-й учень: У 1942 році Копиленка викликали в Москву. Він став редактором радіостанції «Радянська Україна». Всі твори письменника цього часу були спрямовані проти окупантів та їхніх найманців. До самої Перемоги автор був в усіх гарячих точках: на фронтах, у щойно визволених районах, також у Берліні, де написав серію нарисів про останні дні війни.

12-й учень: У відбудовчий період після війни письменник звертається до найпекучіших проблем часу, зокрема – повернення фронтовиків до мирної праці. 1947 року виходить роман «Лейтенанти». Але жорстока критика надовго вибила Копиленка з колії. Він пише тепер в основному для дітей, займається перекладами.

13-й учень: 1957 року з’явився роман «Земля велика». У цьому творі продовжують розвиватися теми, розпочаті в 30-х роках: про місце людини на землі, про людину як господаря своєї долі. Письменник мріяв написати про Київ, а також про своє дитинство, та не судилося… 1 грудня 1958 року Олександр Іванович помер після тяжкої хвороби. Та лишилися його твори. Їх тираж сягнув кількох мільйонів примірників. Читають їх багатьма мовами. А добра пам’ять про нього втілена в книжках і кінофільмах, у граніт і бронзу, в назві корабля і вулиць, у премію імені О.І.Копиленка, у назви бібліотек і шкіл. Приклад тому – наша школа, Красноградська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №1 ім.О.І.Копиленка Красноградської районної державної адміністрації Харківської області.

2. Перегляд відеофільму «Дослідження проблематики роману «Визволення»» (обговорення).
3. Розповідь учителя про епоху написання твору, його жанр, особливості композиції, сюжетні лінії.

Учитель: Ми пригадали найосновніші етапи життя і діяльності О.І.Копиленка, варто ще згадати час, в якому жив письменник. А час був складний: це «ждановські» постанови, винищення антифашистського єврейського комітету, справа лікарів, цькування М.Рильського і В. Сосюри. Копиленко не боявся товаришувати з тими, хто опинився в ізоляції.

Зрозуміло, що така громадянська позиція шкодила авторові. Саме розбіжність між деклараціями і діями, нова хвиля терору болюче вразили письменника – людину порядну і чесну, не захищену. Це була трагедія митця, яка вкоротила йому віку. Критики не раз знаходили у творах Копиленка якісь вади, але кожен із них ніколи не сказав,  що його оповідання,  повісті,  романи – нудні, сірі, невиразні, навпаки, закидали йому захоплення романтичною емоційною стороною. Його проза динамічна, пружна, навіть вибухова. Таким і є роман «Визволення».

Роман – … (читається і пояснюється запис).

Переходимо до його розгляду.

14-й учень: Роман «Визволення» дуже щирий і правдивий, чесний і сміливий. У ньому розповідається про становлення нової міської інтелігенції й болючі проблеми села напередодні великого голоду, про драматичні події громадянської війни, про кар’єризм і бюрократію. Лишається тільки дивуватись, як сам автор уцілів у страшні дні терору .

Учитель: Читаєш роман і вражаєшся його актуальності, вражаєшся прикро, бо ось уже більше 70 років минуло після його виходу, а ми весь час «Боремось» за те, за що боролись герої роману. Давайте розглянемо його сюжет.

4. Виступи учнів по ознайомленню зі змістом твору та характеристика персонажів.

15-й учень: У романі досить повно простежується декілька сюжетних ліній: розповідь про обдарованого, талановитого студента Саву Гарагата; про трагічну долю його матері Уляни; про непересічну особистість його батька Петра Михайловича Гамалії та його нової дружини Мар’яни Сергіївни Сулими; про надзвичайну трагічну долю його дядька Антона Гамалії; про Савину сусідку – дівчину Прісю із села Переяславці. Добре окреслені епізодичні образи твору. Це  хлопець Василь, Матвій, Софія Марківна,  Володька, Сергій Володимирович, Тарас Лихошвайченко, Густав Еріхович Гайдерн, Федір, Вавило Топчій, Квас,  Маковецький, Ліка .

Учитель: А тепер давайте розглянемо кожну сюжетну лінію окремо. Сава Гарагат є центральним персонажем твору. От із нього й почнемо.

16-й учень: Сава Гарагат – молодий хлопець, надзвичайно здібний і талановитий. Народився і виріс в одному з провінціальних містечок на Харківщині. З раннього віку щось майстрував, вдосконалював. Надихали його на різні винаходи життєві обставини. Наприклад, хлопець, сконструював пристрій для механічного зчіплювання вагонів після того, як загинув знайомий стрілочник Скригота. Хлопець приїхав до Харкова з жагучою мрією вивчитись на інженера, бути корисним суспільству. Це були важкі часи, не пройшло ще й 10 років після революції 1917 року. Саві холодно і голодно: великими ласощами був для нього окраєць чорного хліба в кишені. І житло у нього дуже бідне – малесенька  кімнатка в підвалі. Та не дивлячись на всі ці злигодні, хлопець весь свій вільний час віддає винахідництву. Йому дуже потрібні гроші для нового двигуна. Теоретично, кошти можна дістати, продавши свої винаходи, але практично, це майже не можливо, бо всі установи заполонила бюрократія. Молодий письменник гнівно засуджує це явище, цих п’явок людських, які знищують усі паростки нового, прогресивного. Є один шанс роздобути гроші – звернутись за допомогою до батька Петра Гамалії, який їх покинув 6 років тому. Та він дав слово матері, що не буде спілкуватися з батьком. І в юнака опустилися руки. Та визволення від пут бюрократії все ж приходить. Випадково винаходи Сави потрапляють на очі людям живої справи. Тепер є для чого жити, творити на благо своєї Вітчизни. І як приємно хлопцеві, що батько його виявився соратником. Тепер у нього буде в житті міцна, надійна опора.

17-й учень: Дуже складним у романі «Визволення» є образ Петра Гамалії. Зразу не можна сказати однозначно – це образ позитивний і негативний. Це не кар’єрист, не пристосуванець, не бюрократ. Це патріот своє Вітчизни. Всі його думки спрямовані на те, щоб процвітала держава. Керуючи трестом машинобудівної промисловості, він не цурається бути в гущі мас. Петро Гамалія – стійкий більшовик, відданий партії комуністів. У роки громадянської війни він без жалю віддавав накази про розстріл тих, хто ставав проти більшовиків. За його наказом, було розстріляно рідного брата його дружини Мар’яни. І на відбудові народного господарства він працює без ніяких сентиментів. Коли в горнилі боротьби він став відомим партійцем, йому захотілось мати біля себе вродливу, добре виховану дружину. Йому набридла мати його дітей – проста роботяща жінка з великими натрудженими руками. Він кидає сім’ю і влаштовує сите життя в гарній  квартирі з новою дружиною – красунею Мар’яною. Але до неї він ставиться як до іграшки. Навіть синові своєму Саві він говорить про неї так: «Приятелька моя, чи як там її назвати». Свідомо він відчуває, що все його єство тягнеться до Уляни. Визволення настає і для Петра Гамалії. Хоч прямо в романі про це і не сказано, та ми розуміємо, що Петро повернеться до Уляни і до своїх дітей, яких йому так не вистачає.

18-й учень: З великою душевною теплотою автор змальовує образ Уляни – Савиної матері: ця мужня, вольова жінка дуже нагадує матір самого О.Копиленка. Завжди переобтяжена непосильною роботою для загального добра, вона знаходила час для ніжного, зворушливого піклування про свого чоловіка, якого кохала до нестями, тільки не показувала цього, бо така вже в неї була вдача. З великою ніжністю Уляна ставиться до своїх дітей. Але була підкошена підступною зрадою чоловіка. Як їй було прикро, що її зневажили, бо вона була малодосвідчена, не знала світських манер. Та  вона була гордою, тому гнівно відкинула допомогу Петра Гамалії на дітей. І сама намагається вивести їх у люди. Саме Петро Гамалія важко травмував її на своїм розкішнім автомобілі. У маренні вона весь час повторює, щоб її любий Петро не побачив її у такому жалюгідному стані. Настільки ж треба кохати чоловіка, щоб навіть у маренні бути для свого милого бездоганною!

19-й учень: З великим співчуттям до героїні роману постає і образ нинішньої Дружини Петра Гамалії – Мар’яни. З роману ми дізнаємося, що народилася вона і виросла у Києві в сім’ї учителя математики. Батько був лібералом, дуже любив Україну і дітям передав свої почуття, коли Мар’яна підросла, більшовик Матвій загітував її вступити до революційного підпілля. І жила дівчина з більшовицькими ідеалами, поки не вбили її брата Бориса, Мар’яна в розпачі думала: «Винний він чи ні. Мабуть винний. Але чому кожна людина не може мати свою власну правду? Брат боровся за Україну. Він вважав, що так краще. Невже за це треба вбивати?». Більше всього, що так само думав і молодий О.Копиленко, який теж пройшов горнило громадянської війни.  І як іронія долі Мар’яна стає дружиною того, хто віддав наказ розстріляти брата. Дівчині Гамалія сподобався своєю впевненістю, силою і разом з тим лагідною простотою. Він умів утішати, підтримати її. Але після першого аборту довіра до чоловіка розсіялась. Вона все чекала, що Петро зрозуміє, яке це страшне знущання над людиною, та Гамалія ніколи не згадував про загублених дітей, і ворожість Мар`яни до чоловіка поглиблювалась. Тим більше, що для Гамалії вона була забавкою для відпочинку після важкого робочого дня державного значення. І коли  Мар`яна випадково дізналася, що Петро безпосередньо винен у смерті її брата, хоча всі 6 років спільного проживання приховував від неї, нещасна жінка остаточно вирішила покинути чоловіка. Але автор не втримався і кинув на плечі Мар’яни ще одне випробування: саме вона надає першу допомогу колишній дружині свого чоловіка, який збив її своєю машиною. Це була остання крапка у визволенні Мар’яни від пут, які її зв’язували. Останні слова роману «Визволення» належать цій героїні: «Мар’яна пішла, вимірюючи кожний свій крок. Так починає свою мандрівку людина, коли перед нею лежить довгий і важкий шлях...» ...  Три крапки – це останній штрих роману.

20-й учень: До одного з найдраматичніших персонажів роману належить образ Антона Гамалії – рідного дядька Сави. Сава з дитинства пам’ятає його молодим, веселим завзятим техніком. Навіть каторга його не змінила. Петро Гамалія пишався своїм молодшим братом. Та після революції дороги братів розійшлися. Петро став боротьбистом і пішов під червоний прапор, а Антон надіявся на жовто-блакитні прапори. Та скоро йому набридло петлюрівська січова комедія, і він, майже добровільно, потрапляє за грати. Його мали розстріляти, та оскільки його брат був  головою революційного трибуналу, то розстріл замінили 10 роками в’язниці і позбавленням прав на 5 років. Антін хотів умерти, бо заплутався у житті і зненавидів брата за те, що той дарував йому життя. На момент розгортання подій роману, Антін уже вийшов із в’язниці. Ще не так давно вислів «ярий націоналіст» був словесним ярликом. Тих, хто потрапляв під тавро цього вислову, жорстоко карали, висилали до Сибіру, кидали до катівень і просто знищували. Так от і Антін Гамалія – це носій національної ідеї. Він носить ідею нації на дні свого серця. Він живе так, щоб не розхлюпати цю ідею, не проміняти на вигоди доброї посади, на партквиток. Він вірить у те, що прийде час, коли покличуть його і скажуть: «Антоне, розкажи нам, що таке Україна і веди нас до нових берегів». Мабуть, у це вірив і О.Копиленко. Молодий письменник сподівався, що скоро почнеться національне відродження, та не судилося йому до цього дожити. А тоді, у 20-х роках, щоб проштовхнути національну ідею через цензуру, автор навмисно зображує носія цієї ідеї у зниженому тоні. Головні персонажі твору не сприймають всерйоз того, що говорить Антін, а Сава і Петро Гамалія відверто з нього глузують. І на останніх сторінках роману Антін востаннє постає перед нами у лахмітті циркових комедіантів. Слова його, як завжди, киплять люттю і ненавистю до Петра Гамалії, який є для нього уособленням тиранії диктатури пролетаріату. Та брат відштовхує його своїм розкішним автомобілем ніби на задвірки історії. Інакшого фіналу до сюжетної лінії Антона Гамалії годі було й сподіватися.

21-й учень: Розглядаючи основні сюжетні лінії роману «Визволення», не можна проігнорувати розповідь про трагічну долю простої селянської дівчини Прісі з села Переяслівці. Це чутлива, ніжна, романтична натура. Дівчина мріяла здобути вищу освіту у м. Харкові і стати вчителькою. Та велике місто проковтнуло її, як комашку. Спочатку бідну беззахисну дівчину втягли в свої тенета сутенери Володька і Сонька. Вони підступно змусили її стати повією. І безсоромно в неї відбирали всі гроші, зароблені таким гірким шляхом. Коли в п’яній сварці Володька вбиває Софію Марківну, для Прісі настає короткочасне визволення. Та не надовго. На свою біду вона довірилась Тарасові Лихошвайченку, Савиному землякові. Цей огидний тип згодився підготувати дівчину до вступу в інститут, але з умовою, що вона платитиме йому тим, чим заробляла собі на проживання до цього часу. Коли дівчина стала студенткою, вона ніби на світ народилась. Приємно було відчувати себе вільною людиною. А ще вона закохалась у свого сусіда Саву, який ставився до неї з ніжною теплотою, хоча за своїми дослідами і не здогадувався про кохання дівчини. Та лиха доля все ж наздогнала її. Все в особі того ж Тараса Лихошвайченка. Він шантажем домагався свого. І таки зґвалтував її на очах ошелешеного Сави. Дівчина не змогла перенести такої наруги і покінчила життя самогубством. І ніхто не був за це покараний. Мабуть, такі випадки знівечених життів були не поодинокі. Певно, авторові дісталось від літературних критиків за таке завершення сюжетної лінії нещасної дівчини.

1-й учень: Та найбільше, мабуть дісталось авторові від критиків за епізодичний образ інженера Гайдерна Густава Еріховача. Це один із тих, кого прийнято було називати негативними персонажами. Хоча в його уста була вкладена гірка правда про справжню суть диктатури пролетаріату. Настільки ж треба було бути сміливим і безкомпромісним, щоб на адресу діючої влади кинути такі обвинувачення: «Мене дивують протиріччя, розходження між словом і ділом, – говорить Гайндер, – ось уже вісім років існує не диктатура пролетаріату, а цілковитий терор. ЦК партії робить, що  захоче. Україна з однієї царської деспотії попадає в іншу, шкода... Бо цим самим ви справжню інтелігенцію відштовхували від себе, бо кожен неграмотний комуніст намагається обов’язково підставити ногу. Ви обіцяєте і не виконуєте жодної обіцянки. Проповідуючи аскетизм, самі поробилися міщанами. Проповідуєте чесність, рівність і товариське відношення, а зверніть увагу, як між ваших партійців, від сільського осередку до наркоманів, квітне кар’єризм, низькопоклонство...». Гайндер – представник саме тієї, справжньої інтелігенції. Більшовики великодушно дозволили йому працювати за фахом. Мало того, йому запропонували бути членом правління машинобудівного тресту. Більшовики розуміли, що без допомоги «ворожих елементів», таких, як Гайдерн, виробництво їм не підняти. Він був із тих фахівців, що відверто говорять про хиби, вірять у свою роботу і сперечаються одверто тому, що ніколи не заплямують себе ніяким злочинством і підозрілою аферою.

2-й учень: Не можна також обминути словом ще декілька епізодичних персонажів. Це Тарас Лихошвайченко, Маковецький, Ліка, Вавило Топчій, директор заводу – Квас. Перші три персонажі явно негативні, Тарас – земляк Сави – це мерзенний, огидний тип,  кар’єрист і пристосуванець. У школі він учився хитро, нічого не роблячи і перебуваючи одним із кращих учнів. Він приятелював з такими  людьми, які  йому були вигідні,  жив за рахунок всіляких афер, балансуючи весь час між злочином і карою. Зґвалтувавши дівчину, яка потім покінчила життя самогубством, він теж не поніс ніякої кари. Останній свій злочин Тарас не завершив просто випадково. Коли він на замовлення Маковецького хотів викрасти у Сави  креслення його винаходів, йому завадили. Ми бачимо, що такий тип для своєї вигоди не зупиниться не перед чим. Близький до нього образ й бездарного, нікчемного, зарозумілого інженера Маковецькового. Він живе, одержуючи платню в конструкторському бюро, нічого не роблячи. І щоб потішити свій гонор, іде навіть на злочин, на викрадення креслень. Щодо Ліки, яка спочатку була нареченою Тараса, а потім, коли тому набридла, швиденько вийшла заміж за Маковецького, можна сказати, що це пустопорожня особа. Крім дзеркальця, нарядів і обивательських пліток, її нічого не цікавить.

3-й учень: А от епізодичні образи Вавила Топчія і Кваса запам’ятовуються своєю дієвістю, динамічністю. Вони – рушійна сила розвитку народного господарства,  пролізли через усі терни бюрократизму, атакували установи, працювали не рахуючи годин, поки труп заводу почав оживати.

Учитель: Ми ознайомились з сюжетом роману «Визволення». Вважаю, що зрозуміли, чому твір так називається. Назва роману – філософська категорія, і для кожного персонажу твору – визволення різнопланове. Одні звільняються від бюрократії, інші – від домашнього рабства, хто від самотності, а хто – від хибної моралі тощо.

ІІІ. Узагальнення і систематизація отриманих знань.

Ми розглянули всі сюжетні лінії, охарактеризували головні та епізодичні персонажі. І насамкінець нам залишилось визначити, яке ж ідеальне навантаження несе роман, що нам хотів сказати автор? Які вади суспільства засуджує письменник? На  яких  проблемах  села і міста наголошує?

ІV. Підсумок уроку.

Роман «Визволення» 60 років не передрукували. І лише випадково О.І.Копиленка не кинули за грати. І лише у 1990 році, аж через 60 років після першого виходу твору у світ, його надрукували ще раз. Декілька примірників цієї дорогоцінної книги подарувала нашій школі родина Копиленка.Перед нами, діти, бібліотечка творів письменника, фотоальбоми. З усім цим скарбом ви можете ознайомитись на перерві. А тема сьогоднішнього уроку вичерпана.