Літературна кав'ярня "Душа тисячоліть шукає себе в слові"

 

Літературна кав’ярня

Душа тисячоліть шукає себе в слові…

(Світова література у контексті творів Ліни Костенко)

Година спілкування для учнів 5-8 класів, вчителів, батьків

Мета: долучити дітей та дорослих до творчості української поетеси шляхом проведення паралелей із творами світової літератури, живопису; розкрити багату музичну палітру поезії Ліни Костенко; сприяти розвитку творчих здібностей; формувати особистість учня як носія української культури, який поважає культуру інших народів

Обладнання: зала оформлена у вигляді кав’ярні, на поличці різні видання творів Ліни Костенко, на стінах портрети Ліни Костенко, письменників, які згадуються у її творах  (Гомер, Данте, Петрарка, Шекспір, Війон, Гете, Блок, Пастернак), зображення міфологічних та літературних образів (Прометей, Ікар,  Деметра, Шива, Фауст, Даліла, Самсон), репродукції  (Леонардо да Вінчі «Джоконда», Брейгель «Шлях на Голгофу»), цитати із творів Ліни Костенко, малюнки учнів.

Музичний супровід: пісні на слова Ліни Костенко

«Ліна Костенко з тих поетів, які здатні

крізь вселюдське бачити національне,

а крізь наці­ональне прозирати вселюдське»

 (В. Базилевський).

 

Слово вчителя. Поезія Ліни Костенко – унікальна, адже в ній дивним чином переплелись минуле, теперішнє та майбутнє, тонка лірика та науковий прагматизм.

Ліна Костенко – надзвичайно освічена людина, вона добре знає зарубіжну літературу, мистецтво. Як тонко і легко вона вплітає у мальовничі українські вірші імена та образи світової літератури.

Сьогодні ми спробуємо перегорнути сторінки поезії нашої великої сучасниці, поглянувши через призму надбань світової культури. І зробимо  це ми у нашій затишній літературній кав’ярні. Під ніжні мелодії пісень, написаних на вірші Ліни Костенко, спробуємо «випити», «висмакувати» п’янкий аромат її віршів.

Звучить музика.

 1. Я вибрала долю собі сама…

Звучить вірш «Доля»

Наснився мені чудернацький базар:
під небом, у чистому полі,
для різних людей,
для щедрих і скнар,
продавалися різні Долі.

Одні були царівен не гірш,
а другі — як бідні Міньйони.
Хто купляв собі Долю за гріш*
А хто — і за мільйони.
Дехто щастям своїм платив.
Дехто платив сумлінням.
Дехто — золотом золотим.
А дехто — вельми сумнівним.
Долі-ворожки, тасуючи дні,
до покупців горнулись.
Долі самі набивались мені.
І тільки одна відвернулась.
Я глянула їй в обличчя смутне,
душею покликала очі.
— Ти все одно не візьмеш мене,—
сказала вона неохоче.
— А може, візьму?
— Ти собі затям,—
сказала вона суворо.—
За мене треба платити життям,
а я принесу тобі горе.
— То хто ж ти така?
Як твоє ім'я?
Чи варта такої плати?
— Поезія — рідна сестра моя.
Правда людська — наша мати.
І я її прийняла, як закон.
І диво велике сталось:
минула ніч. І скінчився сон.
А Доля мені зосталась.
Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться —
у мене жодних претензій нема:
до Долі — моєї обраниці.

 

Як складалась доля поетеси, яку називають совістю нації?

 

 

 

 2. Поети – це біографи народу, а в нього біографія важка.

Повідомлення з біографії Ліни Костенко

Народилася Ліна Костенко 19 березня 1930року в містечку Ржищеві, що розташоване за 80 кілометрів униз по Дніпру від Києва. Всього шість років прожила в ньому майбутня поетеса, та воно назавжди залишилось у її пам’яті. Коли Ліні Костенко було 6 років, сім’я переїхала до Києва. Писати вірші почала десь в 14 років. Захоплення було серйозним і, як виявилось, стало її долею. Почала відвідувати літературну студію, де збирались такі, як і вона, початківці. В її тогочасних поезіях зразу ж вгадувався неабиякий талант. Найбільш проникливі здогадувалися, що в неї рідкісне обдарування, що вона – діамант, який потребує тільки огранення. Ліна і сама відчувала своє покликання. Під час навчання в інституті Ліна гідно представляла українську поезію. Закінчивши з відзнакою інститут і повернувшись до Києва, молода поетеса зразу ж відчула, наскільки процес десталінізації гальмується в Україні.

Та все ж зрушення відбувались. Спочатку в літературі та мистецтві, потім – на інших ділянках життя. Одну за одною Ліна Костенко видає дві поетичні збірки – «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958). І всі, хто стежив за літературним процесом, відчули, що в поезію прийшла неабияка творча особистість. Прямотою характеру, чесністю, відвертою громадянською позицією Ліна Костенко часто викликала незадоволення влади. Збірку «Зоряний інтеграл» заборонили цензурою. Однак письменницю не арештували. Вона продовжувала писати і згодом, у 1977 р, знову друкувалися твори. У 90-х роках перестала брати участь у громадському житті, відмовилася від звання Героя України. Лише в період «помаранчевої революції» у 2004р. на деякий час повернулась до громадського життя.

  «Записки українського самашедшого» – це перший опублікований прозовий роман видатної української поетеси.

Дуже гарно про Ліну Костенко сказала її донька, письменниця Оксана Пахльовська: «Мамина поезія з самого початку, від перших віршів, була бунтом. Бунтом особистості. Повстання духу. І слава, що до неї приходила, була не популярністю, не модою. Вона була вистражданою надією людей на своє відродження, на можливість повернутися до себе, на можливість відродження вже нібито виродженої і остаточно приборканої нації»

На сьогодні Ліна Костенко удостоєна багатьох звань:

• Почесний професор Національного університету «Києво-Могилянська академія».
• Почесний доктор Львівського національного університету.
• Почесний доктор Чернівецького національного університету (2002).
• Лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка (1987, за роман «Маруся Чурай» і збірку «Неповторність»)
• Лауреат Премії Антоновичів (1989, за «Сад нетанучих скульптур»)
• Лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії ім. О. Теліги (2000).
• Нагороджена Почесною відзнакою Президента України (1992) і Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (березень 2000).
• Відмовилася від звання Героя України, відповівши: «Політичної біжутерії не ношу!»^[4]
• Відзнака «Золотий письменник України», 2012^[24].
• У листопаді 2013 року УГКЦ нагородила Ліну Костенко, Редлиха Шимона та Зеновію Кушпету третьою щорічною відзнакою імені блаженного священномученика Омеляна Ковча.
• У 2015 році мала планета Сонячної системи № 290127 отримала назву Лінакостенко.

Та сама поетеса каже:

 Митцю не треба нагород, його судьба нагородила,

Коли в людини є народ, тоді вона уже людина.

Вона писала і пише для нас з вами, про кожного з нас, вона дивиться на світ крізь збільшуване скло серця великого поета, душа якого любить і болить «всіма ліктиками і галактиками». Її душа, як і душа тих небагатьох, кому Бог дав великий дар володіння словом, здатна відчувати радість і біль, щастя і горе і бриніти, як натягнута струна, відлунювати у серцях мільйонів…

Поетів ніколи не був мільйон.

Не кожен з них був засновником.

Розбійником був Франсуа Війон,

а Гете, Вольфганг, був сановником.

Були серед них дипломати, купці,

сангвініки і холерики.

Були різночинці, лорди, ченці,

лунатики і венерики.

Хто коми вживав, хто писав без ком.

Блондином був чи брюнетом.

Героєм, співцем, мудрецем, диваком.

Але жоден поет не був непоетом.

 

 3. Які щасливі очі у казок!

Вірш «Затишно дітям в пазусі казок»

Затишно дітям в пазусі казок.
Отак би й слухав про царя Салтана
або про те, як весело козак
обманював турецького султана.
Про карих коней з полуменем грив,
про чаклуна, що все на світі може.
І хто б там що кому не говорив,
а згине зло і правда переможе!
Той у Яги царівну відбере,
той кам'янисте поле переоре.
Кощій Безсмертний непремінно вмре,
і всі безглуздя роздум переборе.
Лише борись, а щастя не втече.
Не схаменися - півжиття позаду.
І вдень, і ніч, і тисячі ночей...
Спасибі вам за цю Шехерезаду.

Ця поезія перегукується з казковим вступом до поеми «Руслан і Людмила» Олександра Пушкіна. Також перед нами постає добре знайомий образ красивої та розумної Шахерезади зі збірки арабських казок «Тисяча і одна ніч». Вірш надзвичайно теплий та добрий.

Пора дитинства – пора казок, час зачарування світом, що нас оточує. Про це дуже гарно сказано у вірші  «Які щасливі очі у казок»

Які  щасливі  очі  у  казок!
Я  прокидаюсь,  серце  калатає.
Зима  стоїть  персидська,  як  бузок,
і  жоден  птах  її  не  хилитає.
Мої  палаци,  вежі  крижані,
я  в  першу  мить  не  знаю  навіть,  де  я,  -
чи  там,  в  дитинстві,  чи  іще  у  сні,
чи  в  Ірпені,  чи  в  царстві  Берендея.

4. Який був світ античний і готичний!

                  Це снилось людству чи таки було?

На уроках зарубіжної літератури ми відкрили для себе багату міфологію народів світу. Міфи відображали вірування давніх людей. Міфи подарували нам цілу плеяду героїв, наділених фантастичною силою. Один із найулюбленіших героїв, звичайно, Прометей. Захоплюєшся його силою, стійкістю  та вірою у правоту своєї справи:

Вітри гули віолончеллю, писали пальми акварель.

Я вчора бачила ту скелю, де був прикутий Прометей.

В країні древньої Колхіди, де п'ється радісне вино.

А я ж вважала, що це — міфи. А я ж вважала, це — давно!

В країні гордій і гористій ця скеля сива, як Софокл.

Її показують туристам, туристи дивляться в бінокль.

Тут берегів амфітеатри, і море міниться од барв.

О Прометею! Варто?!

— Варто! —

так він сказав мені з-за хмар.

Давні греки дуже шанували богиню родючості, хліборобства, шлюбу Деметру. Цей образ надзвичайно близький  нам, українцям,  і Ліна Костенко пише у своєму вірші:

Я кину все. Я вірю в кілометри –

обвітрені, задихані і злі.

Багато їх у матінки Деметри,

котра була богинею землі.

О, розмотай шляхи мені, богине!

Світ за очі від себе забіжу.

Рятуй мене, врятуй мене, бо гине

моя душа, задивлена в чужу.

А я зустрів у Ліни Костенко стрічки, в яких згадується герой  міфів Індії – багаторукий всевидячий Шива:

Ти – Шіва. Ти – індуське божество,

Твої реальні обриси двояться,

Боюсь на тебе подивитись, бо

таких очей не можна не бояться.

Народна творчість дарує нам багато чудових легенд, переказів. Митці майстерно використовують такі фольклорні сюжети у своїх творах. Ми читали баладу польського поета Адама Міцкевича  про таємницю озера Світязь. А ось у Ліни Костенко легенда про трагедію білоруського міста Новогрудка перегукується із трагедією козацького Батурина.

Я хочу на озеро Світязь,
в туман таємничних лісів.
Воно мені виникло звідкись,
у нього сто сот голосів.
Воно мені світить і світить,
таке воно в світі одне.
— Я Світязь, я Світязь, я Світязь!
Невже ти не чуєш мене?!

І голосом дивним, похмурим,
як давній надтріснутий дзвін:
— Батурин, Батурин, Батурин! —
лунає мені навздогін.

Я річку побачила раптом.
Питаю: – А хто ж ти така?
— Я Альта, я Альта, я Альта! —
тонесенько плаче ріка…

Біблія – Книга Книг, яка надихала багатьох творців. Ось і Ліна Костенко інтерпретувала деякі з Псалмів Давидових, як завжди глибоко, сучасно, чесно.

Псалом1

Блажен той муж, воістину блажен,
котрий не був ні блазнем, ні вужем.
Котрий вовік ні в празники, ні в будні
не піде на збіговиська облудні.
І не схибнеться на дорогу зради,
і у лукавих не спита поради.
І не зміняє совість на харчі, -
душа його у Бога на плечі.
І хоч про нього скажуть: навіжений,
то не біда - він все одно блаженний.
І між людей не буде одиноким,
стоятиме, як древо над потоком.
Крилаті з нього вродяться плоди,
і з тих плодів посіються сади.
І вже йому ні слава, ні хула
не зможе вік надборкати крила.
А хто від правди ступить
на півметра, -
душа у нього сіра й напівмертва.
Не буде в ній ні сили, ні мети,
лиш без'язикі корчі німоти.
І хто всіляким ідолам і владам
ладен кадити херувимський ладан,
той хоч умре з набитим гаманцем, -
душа у нього буде горобцем.
Куди б не йшов він, на землі і далі,
дощі розмиють слід його сандалій.
Бо так воно у Господа ведеться -
дорога ницих в землю западеться!

Псалом  16

Єдиний Боже! Все обсіли хами.
Веди мене шляхетними шляхами.

І не віддай цим людям на поталу,—
вони вже іншу віру напитали.

Одплач в мені, одплач і одболи,—
вони ж моїми друзями були!

 

«Шлях на Голгофу» – знаменита картина художника Брейгеля. Нести свій хрест – вершити місію, заради якої ти прийшов у цей світ. Це важко, потрібно бути готовим до того, що не кожен зрозуміє, підтримає. Навпаки, можна почути осуд, зустрітись з недовірою. Яким болем дихає вірш Ліни Костенко, написаний під враженням від картини Брейгеля:

БРЕЙГЕЛЬ. "ШЛЯХ НА ГОЛГОФУ"

То ж не булa вузесенькa стежинa.
Тaм цілі юрми сунули туди.
І плaкaлa Мaрія Мaгдaлинa,
що не подaв ніхто йому води.

Спішили верхи. Їхaли возaми.
Похід розтягся нa двaнaдцять верст.
І Божa Мaти плaкaлa сльозaми -
тa поможіть нести ж йому той хрест!

Чи ви не люди?! Що зa чудaсія,
дaють стaрцям, підсaджують кaлік,
a тут же йде, ну, добре, не Месія,-
людинa просто, просто чоловік!

Юрмa гуде і кожен пнеться ближче.
Хтось нaвіть підбaдьорює: терпи,
вже он Голгофa, он Череповище! -
хрущaли під ногaми черепи.

Скaзaти б, зброя, це хібa єдине?
Тaк що б зробили стрaжники юрбі?
А в юрмaх тих мaлесенькa людинa
тяглa хрестa вaжкого нa собі.

І хоч би хто! Кому було до того?
Всі поспішaли місце зaхопить.
Воно ж видніше з пaгорбa крутого,
як він конaє, як вій хоче пить.

І він упaв. І руки aж посиніли.
Тоді знaйшовся добрий чоловік:
нaморений ідучий з поля Симон,
що йшов додому в протилежний бік

Коли ж звершилaсь вся ця чорнa спрaвa ,
і люди вже розходилися ті,-
от пaрaдокс: зaплaкaв лиш Вaрaвa,
розбійник, не розп'ятий нa хресті.

Чи пожaлів, чи вдячен був Пілaту,
чи втямив, темний, рaптом щось нове:
що Божий Син тaки іде нa стрaту,
a він, розбійник, - він тaки живе.

 

 5. Душа належить людству і епохам

Знайомство з історією життя великого італійця Данте Аліг’єрі ми починали із прекрасного вірша Ліни Костенко. Це поетична біографія великої людини, це дума про вічність поезії та поета:

Під вечір виходить на вулицю він.

Флоренція плаче йому навздогін.

Ці сльози вже зайві. Минуло життя.

Йому вже в це місто нема вороття.

Флоренція плаче: він звідси, він наш!

Колись прокляла і прогнала вона ж.

Високий вигнанець говорить їй: ні.

У тебе ж є той кондотьєр на коні.

І площі тієї кільце кам'яне,

де ти присудила спалити мене.

Вважай, що спалила. Згорів я. Помер.

Сім міст сперечались, що їхній Гомер.

А ти ж, моє місто, — єдине, одне! —

О, як ти цькувало і гнало мене!

Прославилось, рідне. Осанна тобі.

Хай ірис цвіте на твоєму гербі...

Дарує їй профіль. Вінків не бере.

Де хоче — воскресне, де хоче — умре.

Одежа у нього з тонкого сукна.

На скронях його молода сивина.

Він тихо іде, він повільно іде.

У нього й чоло ще таке молоде!

Хто скаже про нього: старий він як світ?

Він — Данте. Йому тільки тисяча літ.

 

Віршована форма – катрен (чотиривірш), характерна для італійської лірики, зокрема зустрічається у Данте, Петрарки. До речі, Ліна Костенко нагороджена премією Франческо Петрарки

 «Летючі катрени» Ліни Костенко  це особливі чотиривірші, які навіть графічно нагадують політ, політ думки, у цих текстах немає розділових знаків; здається, вони написані на одному диханні. Це стрічки, сповнені роздумів про сенс людського буття:

Спасибі вам за побажання злетів

           Лечу на перебитому крилі

                   В Червону книгу занесіть поетів

                             Поети теж зникають на землі

Ви думали –

                   поет

                            ні за холодну воду

            Сидить собі поет

                                       пописує «стишка»

                   Поети – це біографи народу

                            а в нього біографія тяжка

Дон Кіхот – літературний образ , який створив Сервантес, дуже багатогранний. Скільки великих людей вбачали в ньому то лицаря, романтика, то безумця, який втратив зв'язок з реальністю. Одне важливо – це вічний образ, який є символом боротьби за здійснення мрії. Ліна Костенко у вірші «Балада моїх ночей» говорить із Дон Кіхотом, який тут, сьогодні:

Коли земля в холодну ніч загилена
і вітер в зорях тягне горяка,—
у полі, між козацькими могилами,
мій Дон Кіхот шукає вітряка.
А той вітряк давно вхопили вхопини.
Пірнає в хмару місяць-дармовис.
І ніч глуха, і поле перекопане,
і в порожнечу поціляє спис.
А все довкола мертве, зачакловане,
і злий чаклун глузує поблизу.
Мої думки печальні, наче клоуни,
що, сміючись, розмазують сльозу.
…

Мій Дон Кіхоте, лицарю, чого-бо ти
бредеш один по цій гіркій стезі?
Утюпкавсь кінь, і каші просять чоботи,
і вже вина немає в бордюзі.

Ти, Дон Кіхоте, може, біснуватий?
Що в тебе є? Печаль і далина.
Тобі не досить — просто існувати?
Ти хочеш побороти чаклуна?!
Он смерть твоя лулукає совою.
Розвісять сміх над пущами сичі.
А чи коли доточить хто собою
твої незрячі подвиги вночі?

А ноги довгі, ноги, не котурни.
Б'ють по литках терни і бур'яни.
Стугнить земля. Ідуть великі юрми.
Ти думав — люди, глянув — барани!
Ти їм на поміч, лицар-недотепа.
Ти їх рятуєш, а вони у крик.
Ех, Дон Кіхоте, їм же не до тебе.
Не заважай іти їм на шашлик.
Гудуть стовпи гавайською гітарою.
Двобій душі й рогатого рагу...
Ох, лицарю, не зв'язуйся з отарою —
вона тебе затопче в пилюгу!
Не встигнеш людям передати й досвіду.
Лиш блискавки напишуть від руки,
як ти загинув, Дон Кіхоте, вдосвіта,
шукаючи грукучі вітряки.
Замгліє степ козацькими могилами.
Минає час, єдиний секундант.
Стоїть вітряк з опущеними крилами.
Стриножений пасеться Росінант...

 

 

Всі знають, що чудовий французький драматург Жан Батист Мольєр був прекрасним актором. А ось факт  із його біографії: «17 квітня 1673 року Мольєр грав у своїй виставі «Удаваний хворий». Його сучасники згадували, що він ще ніколи не досягав такої досконалості в акторській грі.  Та прямо на сцені митець раптом знепритомнів. Його віднесли за лаштунки, на кілька хвилин Мольєр прийшов до тями, але потім знову втратив свідомість. У такому стані його перенесли додому, де він невдовзі помер.»

Не знаю, яка історія надихнула Ліну Костенко на написання вірша «Finita la tragedia», але чомусь саме цей твір  пригадується, коли читаєш біографію Мольєра.

Вмирав актор. Він був смертельно хворий,
Він був старий. І це була не роль.
Віджив той голос, наче грецькі хори.
Вмирав актор, шекспірівський король.
Його ім’я розгублена афіша
Уже несла, як вечоровий дзвін.
Яка у залі западала тиша,
Коли на сцені ще з’являвся він!
Його в театр привозила дружина.
Стояла там, припавши до куліс.
А він ще грав. І ми за ним тужили,
І вже його не бачили від сліз.
Він грав не так. Але не міг не грати.
Іще раз. Ще! Востаннє... І згасав.
Додому він вертався умирати,
Але в мистецтві він ще воскресав.

А поруч грали молоді, високі.
Зривали голос, морщили чоло.
Але це так, це все іще масовка.
І серед них Його ще не було.
А Він вмирав. Вмирала з ним епоха.
Її уже не викличеш на "біс".
Остання дія... Кладовище. Похорон.
В безсмертя очі також повні сліз.

 

Калина міряє коралі

                        а ти летиш по магістралі

                                  Життя – це божевільне раллі

                                             Питаю в долі

                                                          а що далі?

Кожному, напевне, хочеться заглянути в майбутнє. Американський письменник-фантаст Рей Бредбері в оповіданні «Усмішка» вірить в те, що навіть коли людство буде працювати на самознищення, залишиться шанс зберегти красу, адже вона вічна.

Ліна Костенко бачить майбутнє в кожному сьогоднішньому дні:

Вже почалось, мабуть, майбутнє.
Оце, либонь, вже почалось…
Не забувайте незабутнє,
воно вже інеєм взялось!
І не знецінюйте коштовне,
не загубіться у юрбі.
Не проміняйте неповторне
на сто ерзаців у собі!
Минають фронди і жіронди,
минає славне і гучне.
Шукайте посмішку Джоконди,
вона ніколи не мине.
Любіть травинку, і тваринку,
і сонце завтрашнього дня,
вечірню в попелі жаринку,
шляхетну інохідь коня.
Згадайте в поспіху вагона,
в невідворотності зникань,
як рафаелівська Мадонна
у вічі дивиться вікам!
В епоху спорту і синтетики
людей велика ряснота.
Нехай тендітні пальці етики
торкнуть вам серце і вуста.

 

7. Хтось перевіяний, як зерно, у грунт поезії впаде

    Читання улюблених віршів Ліни Костенко

Читання власних віршів

8. І все на світі треба пережити.

                   І кожен фініш –  це, по суті, старт.

Як побажання кожному з нас звучать слова поетеси

 Пісенька з варіаціями

І все на світі треба пережити,
І кожен фініш – це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.

 

Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено,
Хай буде вік прожито, як належить,
На жаль, від нас нічого не залежить...

А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.

Отак як є. А може бути й гірше,
А може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще, –
Не будь рабом і смійся як Рабле!

Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено.
Єдине, що від нас іще залежить, –
Принаймні вік прожити як належить

 

Ми напились сьогодні із глибокого цілющого джерела поезії Ліни Костенко, ми торкнулись глибин її мудрої геніальности. Як не обміліє джерело творчості, так хай і не зникає наше бажання відкривати для себе безмежний світ художнього слова! Бог дарував нашій землі, кожному з нас, великий скарб – творчість великої ПОЕТЕСИ, яка пророче каже:

9. Час – він мудрий, фікції скасує,

а, між іншим, я таки зостанусь.

Вправа «Моя квітка поетесі»  (слово вдячності)