Літературна Пирятинщина

Про матеріал
Тема. Мандрівка по літературній карті Пирятинщини Мета: Освітня: ознайомити учнів з творчістю письменників та поетів Пирятинщини. Розвиваюча: розвивати чуття прекрасного, прищеплювати навички пошукової діяльності та інтерес до виконання завдань дослідницького характеру. Виховна: виховувати любов і пошану до творчості поетів, національну самосвідомість. Тип уроку: урок – екскурсія.
Перегляд файлу

Тема. Мандрівка по літературній карті   Пирятинщини

   Мета:

Освітня: ознайомити учнів з творчістю письменників та поетів Пирятинщини.

Розвиваюча:   розвивати чуття прекрасного, прищеплювати навички пошукової діяльності та інтерес до виконання завдань дослідницького характеру.

Виховна:          виховувати любов і пошану до творчості поетів, національну самосвідомість.

Тип уроку:      урок – екскурсія.

Обладнання:   карта України, наочна карта-схема «Літературна Пирятинщина», фотокартки, портрети письменників, книжки письменників, ілюстрації до творів.

Епіграф: «Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього. Хто не шанує видатних людей свого народу, той сам не вартий пошани»

                                                                               (М. Рильський)

 

Хід уроку

І. Організаційна частина

ІІ. Повідомлення теми, мети уроку. Мотивація навчально-пізнавальної діяльності

Учитель.  Сьогодні у нас незвичайний урок. Ми розглянемо творчість письменників, доля яких пов’язана з нашим краєм, послухаємо розповіді наших дослідників. Помандруємо стежками нашої славної Пирятинщини і проведемо урок у вигляді дослідницької подорожі – заочної екскурсії по літературній карті Пирятинського району. Дослідницької тому, що сьогодні мова на уроці піде про  багатьох літераторів, творчість яких ви дослідили самостійно.  Такий урок проводиться вперше, і хочеться, щоб після цього, вийшовши з класу, ніхто не залишився байдужим до поезії і до поетів, щоб кожен зміг у своїй душі відкрити добро, тепло, милосердя.

А зараз я пропоную розпочати мандрівку мальовничими куточками нашого краю. Зазирнути в неозорі долини, чарівні села та наш райцентр.

Отже, вмощуйтесь зручненько та вирушаймо у подорож чарівною Пирятинщиною.

 

(Звучить пісня   «Місто моє кохане»  слова і музика Бориса Джури).

ІІІ. Основна частина

Учитель. Є на карті України край, який має назву - Пирятинщина. (Показує на карті України) Чи є ще десь на землі такий чарівний край, де тихі травневі ночі пливуть на крилах солов’їних пісень, де вранці на замріяній річці вмивається джерельною водою біле латаття, де навесні під шатами крислатих дубів яскравіє килим первоцвітів, де в барвистому степу п’єш цілющі пахощі різнотрав’я, де, розбивши крильми дзеркало синього плеса, здіймається і летить прямо на сонце крижень, де на схилі, зігрітому сонцем, долаючи полуденну дрімоту, дивляться на тебе тендітні квіти сон-трави? Земля і хліб, дерева і квіти, тварини і птахи, музика й поезія – таким був і є наш приудайський край, де сходяться степи й ліси. Тут поруч сива легенда, давня історія і мінлива сучасність, бурхливе сьогодення. Все це – споконвічний отчий дім пирятинців.

Як кожне сузір’я на небі має декілька найяскравіших зірок, так і у нашому краї серед тисяч хороших людей є чимало справжніх митців-зірок, яким доля подарувала рідкісний талант і разом з тим поклала на їх плечі нелегкий обов’язок – зробити нас ще більш людяними, примусити співчувати, почувати, мислити не тільки в межах свого «Я». Кожним твором, кожною думкою вони виховують нас, передають краплину свого натхнення, щоб і ми були здатні творити добрі діла, окрилюють наші душі, закликаючи при цьому до боротьби з недоліками, підказують правильний шлях у пошуках щастя. Кожне їх слово – то діамант, що своєю довершеністю і красою дивує нас, то джерело з чистою водою, що вгамовує спрагу будь-якого мандрівника у пошуках сенсу життя; то камінна скеля, об яку завжди розбиваються лицемірство, брехня і ненависть; то вічнозелений дуб, що дарує мудрість віків.

І от саме на таких письменників багатий наш край.

(Показує карту-схему «Літературна Пирятинщина» слайд 2).

 Дивно, як у звичайній людині народжується поет. Уявімо собі літо, коли все веселе і красиве, дівчину, що сидить біля річки і дивиться на грайливу гладь води, яка іскриться сонячними привітами, а над нею кружляють, співаючи і забавляючись, пташки… Тиша, краса, спокій… Та не спокійна лише думка того, хто спостерігає цю картину. Вона б’ється, в’ється, вплітаючи сонячні слова у жовто-зелену поезію на честь природи і життя. Хоч, можливо, це зовсім не літо біля річки, а зима у горах, і тоді це будуть інші думки, інші твори, проте залишиться натхнення і митець, що відкриває нові істини і доносить відкриття нам. Ось тільки так, по-моєму, у гармонії зі світом людина стає поетом. Саме з рідного краю бере свій початок творчість багатьох письменників, щоб потім, доторкнувшись до потаємних струн душі людської, відкрити дивовижний світ, в якому одвічна гармонія звуків, фарб, почуттів.

А зараз я надаю слово нашим дослідникам, які й поведуть нас з вами літературними стежками нашого краю. Це наші екскурсоводи.

1. Перша наша зупинка – село Березова Рудка. Благословенне у віках село, де народилося багато славних людей. Ми вирушаємо з вами у край пісень і поетів, край мислителів і учених, чиї імена перлами сяють у скарбниці світової мудрості. Тут надихає на творіння добра кожне деревце, кожна квітка, і політ птаха, і затишок сільського дворища, і погляд добрих, розумних очей… Куди не глянь – скрізь краса. Тут ранніми, сповитими у срібні тумани світанками,  приходить сонце, щоб привітати чесних людей. Я подаю вам руку і кажу: «Ходімо…»  (слайд 5)

І ось ми йдемо веселими вулицями, прямуємо крізь віки у 1843 рік до маєтку  Платона Закревського, де не раз бував Тарас Шевченко.

Навчаючись в академії, вже прославленим автором «Кобзаря» і відомим портретистом, їде Шевченко в 1843 році в рідну Україну. І саме в ці роки — 1843—1847 — переживає він справжнє своє, єдине велике кохання... До цього він зовсім не думав про шлюб. А після, як реакція на його безнадійність, з'являється в поета те характерне для нього і вже незмінне упродовж усього життя бажання мати свою родину, свій дім, дружину, тихий і надійний захисток. Це бажання невдовзі переростає в гостру душевну потребу. Закревська Ганна Іванівна – дружина поміщика Платона Закревського. Шевченко познайомився з нею 30 червня 1843 року. На балу у поміщиці Тетяни Волховської він не відходив від неї протягом усього балу, а прощаючись, відірвав на пам’ять одну з блакитних квіток, якими була прикрашена її сукня, і довго зберігав цю реліквію. Теплі спогади про Закревську поет проніс через усе життя. У 1843 році Шевченко намалював її портрет.

Давайте поринемо в неперевершений світ мистецтва та поезії, поштовхом до створення якого було кохання.

 

Виходить Ганна Закревська. Вішає на стіні свій портрет, намальований Шевченком.

2. Ганна Закревська. Перед моїм портретом зупи­няються і довго стоять люди, навіть ті, які нічого не знають про історію кохання Шевченка, бо мої очі невідступне переслідують їх. На кожному іншому з портретів Шевченка, стилізованих за модою того часу, немає таких очей, нема такого трагічного, душевного життя очей, такого слізно-ніжного, промовистого погляду, як на моєму портреті. Мої очі тільки на перший погляд здаються чорними, але, якщо придивитися, ви побачите, як старанно Шевченко витримав у них справжній їхній колір, сяючу навколо великих зіниць глибоку синяву, тому що очі мої були синіми. Хоч синіх очей поет майже ніколи й ніде не оспівував, бо улюбленими очима його поем були очі карі. (Бере зі столу томик Шевченка).

Тепер ще одне свідчення кохання, найвирішальніше — вірші Шев­ченка. Він не любив друкувати на віршах посвят жінкам. До заслання це зробив, як виняток, для Оксани Коваленко, та й то залишив крапки в її прізвищі, для Варвари Миколаївни Рєпніної, присвятивши їй «Тризну», і для маленької дівчинки Мар'яни. Лише на засланні Шевченко стає відвертішим у віршах, пише про своє кохання, про те, що «снилось-говорилось...». Вірш «Якби зустрілися ми знову», всупереч звичайній стриманості поета, адресований конкретній особі, схованій під двома літерами Г. 3. Отож, Ганні Закревській, тобто мені.

Якби зустрілися ми знову

Чи ти злякалася б, чи ні?

Якеє тихеє ти слово

Тойді б промовила мені?

Ніякого. І не пізнала б.

А може б, потім нагадала,

Сказавши: «Снилося дурній».

А я зрадів би, моє диво!

Моя ти доле чорнобрива!

Якби побачив, нагадав

Веселеє та молодеє

Колишнє лишенько лихеє.

Я заридав би, заридав!

І помоливсь, шо не правдивим,

А сном лукавим розійшлось,

Слізьми-водою розлилось .

Колишнєє святеє диво!

 

3. Ми залишаємо маєток Закревських, проте ми не прощаємося із селом. Знову ми проходимо мальовничими вулицями села Березова Рудка і зупиняємося біля будинку, де 15 жовтня 1921 року народився майбутній український поет-пісняр Дмитро Луценко. (слайд 6)

Дмитро Омелянович Луценко… Це ім’я відоме по всій Україні, воно асоціюється з гарною, щирою піснею, з вишитим рушником, з отчим домом.               

 Тут від батька, Омеляна Васильовича, що завжди був у хлібороб­ських клопотах, успадкував чесність і витривалість; від матері, Євдокії Оникіївни, трудівниці веселої вдачі,  яка любила танці і жарт, передалось сину захоплення народною піснею.

Про Березову Рудку — мальовничий куточок Украї­ни - Дмитро Омелянович написав багато чудових по­езій. Вони подібні до сердечної розмови сина зі своїм рідним селом, яке стало його дзвонковою криницею.

Учень читає напам'ять поезію "Отчий дім"

Запашною бадилиною

проростає в згадках знов:

рідна хата над долиною,

острівки густих дібров;

і поля зеленорунисті,

і село в красі беріз,

де  колись у ранній юності

босоногим хлопцем ріс.

І заврунилося рутою,

золотим роздоллям нив,

 дорогою, незабутою

стороною, де я жив:

звідкіля назустріч вилетів

бурям, віхолам, сонцям…

Ой до болю серцю милі ті

рідні батьківські місця.

На лугах травневих з просинню

пас я череди корів.

А підріс –

з весни й до осені

поравсь біля тракторів.

 

Теплим вітром зацілований

і засмаглий до пуття,

молодий, але гартований

я пішов з села в життя.

За Березовою Рудкою

у дібровах і гаях

голубою незабудкою

бродить молодість моя.

 Гомінка, налита соками,

як пшениця степова.

Над тополями високими

в Подніпров’ї проплива.

Ти мене ведеш, як зодчого,

відкривать нову красу.

Але вогник дому отчого

скрізь я в серці пронесу.

Бо до болю серцю милі ті

рідні батьківські місця,

звідкіля назустріч вилетів

бурям, віхолам, сонцям.

4. А ось спогади самого Дмитра Луценка.

Ще в ранньому дитинстві зачарувала мене народна пісня, бо тепла батьківська хата завжди була сповнена сумних і веселих мелодій. Співали їх мої батьки, люди працьовиті й голосисті. До роботи вставали ні світ ні зоря, і для мене, малого, ці передранкові години були найщасливішими...

Лежимо покотом на дощаному полу, накрившись ліжником, і чуємо чарівний спів: співають батьки - дуе­том, кожний за своєю роботою: мама пряде, а батько лагодить взуття малечі.

Домашній пісенний театр відбувався щоранку, збу­джуючи мою дитячу уяву... І наповнювалася наша хата незрадливою любов'ю й теплотою. Незабутні, радісні дні, хоч і жилось тоді нам часом з квасом, а порою - з водою.

Від моєї мами і починається моя поезія.

У Києві по-справжньому розпочинається його літературна діяльність.

Та всі надії перекреслила війна.

 Йдучи за своїм покликанням, працював Дмитро Луценко у фронтових газетах. За героїчну діяльність під час війни поет був нагороджений почесними відзнаками. Та найголовнішою нагородою було знайомство з Тамарою Іванівною, майбутньою  дружиною поета. Доля, ніби вибачаючись за нане­сені душевні і фізичні рани, звела двох людей, які через п'ять днів одружились, а потім, як сказав поет:     

      І ми пішли одним шляхом

Назустріч долям і стражданням.

І стала ти моїм добром,

       Моїм прозрінням,    сподіванням.

До мислі - мисль,

До вуст - вуста,

До серця - серце,

Голос в голос,

І щастям повнились літа,

Як сонцем винянчений колос...

З того часу вони разом і дякують долі за такий вінценосний подарунок.

5. А далі була робота в газетах, на радіо, поїздки, літера­турні збори, зустрічі з письменниками. Нарешті у 1962 році першою ластівкою облетіла світ збірка Луценкових поезій "Дарую людям піс­ню". Справді, багато поезій мелодійністю захоплювали композиторів, тому так багато з'являлось все  нових пісень.  Понад триста поезій Луценка покладено на музику О. Білашем, В.Кирийком, Георгієм і Платоном Майбородами, І. Шамо, М. Данькевичем, А. Пашкевичем та іншими. (слайд 7 )

І полинула у світ пісня "Мамина вишня". (Звучить пісня)

А потім ще й ще, збірка за збіркою, летіла до сердець читачів: "Нескінчена соната ", "Як тебе не любити ", "До останнього пат­рона", "Серцю співається", "За Березовою Рудкою", "Березовий дзвін", " Пахучий хліб", "Дорога спадщина" та інші. Чотирнадцять збірок - чо­тирнадцять ударів серця. Захоплення, сум, радість, спомин, любов та ніжність у них.

 

 

Саме за ці слова шанують Луценка і тому кожного ро­ку відбувається в Березовій Рудці свято "Осіннє золото". Йдуть люди з близьких сіл і здалеку, щоб вклонитися пам'яті Дмитра Луценка, прихилитися до життєдайного джерела його пісенної творчості, а разом з тим відвідати музейну кімнату, де зберігаються матеріали, що стосуються життя і творчості поета-пісняра. 1989 рік.... Сумна звістка схвилювала країну : смерть Луценка.

Та не померла пісня, живе в душі народній. Ніжний, напівпрозорий лірик залишив нам поезії і своє життєве кредо :

Не мрію, що з бронзи

Поставлять погруддя,

Та серцем належу

Вітчизні і людям.

Та все ж люди поставили йому погруддя не з бронзи, а з теплих від­гуків про Луценкову творчість. І всі ми горді , що поет - наш зем­ляк, і що маємо спільну Батьківщину, що бачимо кожен день те ж саме небо, те ж саме сонце, чуємо шепіт тих самих трав, що надихали Дмит­ра Луценка.

Звучить пісня «Дорога спадщина»

6. А зараз я пропоную завітати до Прихідьок. (слайд 9). Саме тут, на рідній полтавській землі, у Прихідьках і Заріччі, на берегах Удаю і в пахучих степах, вставала його, Костя Герасименка, пісня " з чорної землі, тер­пкою мрією і радістю зачата. Він любив цей край, і де не був потім, - вчувалися йому пісні і "озивалися криниці ."

Зростав Кость Герасименко в родині вчителів, тому і звик, напев­не, бачити в людях хороше, дарувати їм увагу і душевну теплоту. Бат­ьки дали сину настанову: не змарнувати свого життя на дрібниці, і він її виконав. Весь час жив у труді, з думкою про інших. Але це бу­ло потім. У дитинстві ж це був звичайний хлопчик, який згодом по­тягнувся до мудрості книг. Пізніше, після семирічки, навчаючись у пирятинському педтехнікумі, Кость Герасименко вирішив повністю - від­датись своєму покликанню - літературі. Відвідуючи бібліотеку, беручи участь у виставках і заняттях літгуртка, юнак непомітно поринає у світ поезії, що вже ніколи не зможе залишити його. З-під руки моло­дого поета з'являються ще більш досконалі твори. Крім того, він ці­кавиться історією Пирятина і навколишньої округи, вивчає перебування Шевченка в Пирятині і Березовій Рудці. Закінчивши технікум, їде пра­цювати вчителем на Донбас, де й починає друкувати вірші. І от, наре­шті, в 1933 році з'являється перша збірка - "Зріст".  Природний хист до віршування підмітив у Герасименка Максим  Рильський. Між ними зав'язалась щира дружба, скоро Герасименко писав :

Ми пройдем, несучи світом

 І пісню, й любов,

І молодість,

Щоб потім густими травами

Легенди зросли про нас.

1935 рік. Герасименко в Києві. Активна діяльність у літературі і громадському житті дала йому змогу познайомитись з багатьма письмен­никами, спілкування з якими він вважав радістю.

Взагалі поета вважають життєрадісною людиною, так як твори його сповнені радості земного буття.

Вже в перших віршах Герасименка присутні військово-патріотичні мотиви.

Книжка "Портрет", що вийшла 1941 року, - остання довоєнна збірка поета. Може, саме в цій книжці Кость Герасименко найбільше розкрився як тонкий лірик.

Я зрозумів під синім небом

( і зрозумівши переміг ),

Що нас веде вперед потреба

Ніким нелічених доріг,

Що нас навіки напоїла

В хвилини бойових світань

Велика животворна сила

Постійних прагнень і шукань,

У творчому доробку Костя Герасименка є кілька поезій з посвятами.

По них можемо судити, хто був авторові близький за духом, способом мислення, переконаннями : Максим Рильський /"Ствердження''/ , Олек­сандр Довженко /"Вітрила іграшок"/, Андрій Малишко /"Спрага"/. Отож скажи, хто твій друг, і я скажу, хто ти.

Гідних друзів обирав собі Кость Герасименко.

На фронті письменник був тяжко поране­ний. Його перевезли у морський госпіталь. Там Кость Михайлович нап­рикінці вересня 1942 року помер від ран, похований в одній з братських могил селища Магрі, де розміщувався морський госпіталь.

Як і багатьох інших своїх поетів, не дочекалась Україна Костя Гера­сименка . І дзвенить тугою спомин Андрія Малишка : " Костю, мій Костю, синьоокий бродяго..."

Проте живий він своїми віршами.. І кожен раз, прийшовши до нас на розмову, він стверджує, що його віра виявилася сильнішою за смерть :

Встану я, і вперед побідно

Понесу свій крилатий стяг...

І буде довго жити поет у пам'яті народній, бо, як сказав Максим Ри­льський , " був він не тільки поет, не тільки воїн, а й людина вели­кої щирості і трохи сором'язливої любові до людей".

Вдячна громадськість Пирятина підтримує зв'язки із родиною Кос­тянтина Герасименка, зокрема з донькою Мариною, яка є актрисою теат­ру імені Лесі Українки.

І знову ми продовжуємо свою подорож рідним краєм. Ми прибуваємо до нашого райцентра – Пирятина, з яким так багато пов’язано імен славних земляків.

7. Продовжувачем традицій Дмитра Луценка є Сергій Дзюба. У співавторстві з Миколою Збарацьким вже написано шістнадцять пісень. Прості, щирі, душевні, викликають у людини спогади про дитинство і батьків­ський дім, про криницю - добру і чисту. Чарують мелодійністю такі пісні, як "Калина зажурилася", "Побудь на моїх вустах", "Ми з тобою згаснем молодими ", "Не знаю я" .

                     Не знаю я, бути мені кленом чи житом ?

                     Доле моя, як мені тебе приворожити ?

А вилетіла поетова доля з тихого містечка Пирятина, який зацілований водами Удаю. Коли у 1982 році закінчив Пирятинську середню школу №6, вирішив стати журналістом. Зараз працює кореспондентом газети "Чернігівські відомості".

У 1995 році видавництво "Смолоскип" видало збірку поезій Сергія Дзюби "Колись я напишу останнього вірша", що вивела поета на ор­біту популярного і широкого визнання. Книга налічує 166 віршів і присвячена дружині Сергія Дзюби - Тетяні. Це переважно ліричні поезії про кохання, наповнені світлим смутком і теплими словами автора про своїх друзів та хороших людей.

Головне, що можна сказати про творчість поета, то це відсутність лицемірства і погорди, бо збірка ця - неначе щира сповідь перед чи­тачами.

С.Дзюба не має наміру ставати пророком, вчителем чи спасителем, він лише прагне через поезію врятувати самого себе від душевного здичавіння. Нам же дає шанс - шукати свої шляхи у житті. Свою життєву мудрість поет викладає в поезії "Жінці - тіло, душу - Богу..."                                

                Жінці - тіло, душу - Богу,

Другу - пам'ять, вірші - вам, 

Рідним усього потроху,

               Тільки владу - ворогам.

Знайомі із творчістю Сергія Дзюби і на Пирятинщині. Поетичну збі­рку "Колись я напишу останнього вірша..." автор презентував у рід­ній школі. Потім відбувся творчий вечір, де поет спілкувався з учня­ми Пирятинських шкіл. Для своїх земляків Сергій Дзюба так і залишив­ся гарним хлопцем, сором'язливим сином Віктора Гавриловича і Серафи­ми Захарівни. А для України він уже молодий представник літературно­го цеху, двічі лауреат україно-американського видавництва "Смолос­кип" та міжнародного конкурсу "Гранослов", який не тільки пам'ятає свій дім, батьків, Пирятинщину, а й присвячує їй кращі перлини свого таланту.

8. Сучасні поети... Про їх творчість судити важко, бо , як гово­рив Михайло Лєрмонтов:  "Лицом к лицу - лица не увидать. Большое видится на расстоянии ". Та все ж про деяких можна з певністю сказати, що вони - достойна зміна минулому поколінню митців. Один із них - Володимир Семенович Корсунський  «Я і моя дружина - пирятинці. Тут наші корені, наша рідня померла і жива, тут пройш­ло наше дитинство, сюди ми й нині постійно приїжджаємо», - розпові­дає про себе поет, а на думку приходять слова його поезії:

Пирятин милий, любе містечко,

Природи рідний куток:

Хати над річкою білесенькі         

І коло кожної садок

 

Як зізнається Володимир Корсунський, вірші й пісні пише практично все життя, раніше російською, а останні шість років - українською. У 1996 році, у Сєвєродонецьку , де постійно проживає поет, вийшла перша збірка "Я нікого не зву за собою". У ній і вірші, присвячені дружині, і любов до Батьківщини, і захоплення славною минувшиною України, і засудження радянського керівництва, яке забороняло і утис­кало українську мову, та все ж, мені здається,

провідною думкою збі­рки є пересторога. Поет просить озирнутися навколо і замислитися над нашим духовним світом. Він ніби гукає : "Схаменіться, люди! Як багато ви вже втратили. Не згубіть решток хорошого і доброго, що маєте у душі! Не занехаюйте чистого, як сльоза, серця ! "

А у кінці збірки порада, у якій розкривається уявлення поета про життя :

Як же нам жити на рідній землі ?...

Жити по правді, по совісті жить,

Рідную  землю, вітчизну любить,

Працею власною хліб зароблять,

Сонцю радіти і пісні співать!

У 2002 році Володимир Семенович після передачі на українському радіо завітав до рідного Пирятина, зустрівся із

земляками, був гостем на­шої  школи, читав свої поезії, виконував власні пісні під акомпанемент гітари, подарував нам на згадку свою збірку та фотографію.

Справді, Володимир Корсунський прикладає всіх зусиль, щоб досягти своєї мети, і, сподіваюсь, що вони не будуть марними.

9. "Самородком" називають у нас Олену Романівну Олійник, маючи семикласну освіту, вона змогла віднайти і розвинути у собі те, що називають талантом.

По-різному складаються людські долі. Недарма кажуть : життя про­жити - не поле перейти. Так склалося, що Олена Олійник завжди була в роботі,  тому що жила в дуже нелегкий час: і війна, і дві хвилі голодомору, і відбудова - все це знайоме їй . Та все ж в одному пощастило Олені Романівні - її доля щедра на хороших людей, на доброту. А ще - вірші . Численні поезії створила ця жінка з творчим неспокоєм у душі, прагненням нести добро і милосердя всім, кого знає, з ким спілкується.

Згадує, як починала писати : "Починалось усе звичайно. То пот­рібно написати вітання колезі, то оформити стінгазету. Зверталися люди до мене, я писала. Спочатку це були жартівливі, прості, я б сказала, нічим не примітні віршики. Потім попросила мене жінка напи­сати критику у газету, що вулиця, де вона проживає, не заасфальто­вана, тому мусять люди кожної осені і весни ходити по болоту. Я, по­бачивши ту вулицю, подумала:  "Справді, треба щось робити, і написала вірш у редакцію. Наступним завданням було складання вірша для дівчинки про вчительку".   Але   справжню   поезію Олена Романівна створила у лікарні, де лікувала запалення легень. Нічне безсоння і думка про жінку, що втратила на війні шістьох си­нів отож на ранок маєш - "Було в Ярини шість синів". І пам'ятає Олена Романівна сльози сусідок по палаті, як зібралися хворі та мед­сестри, а вона раз у раз перечитувала поезію. А далі - наче серце заспівало - і полились пісні. Чимало з них покладено на ноти, особли­во приємні ті з них, у яких пишеться, як скаче на вороному конику козак до дівчини, повертається до рідного дому дочка ластівкою, де висловлюється вдячність матері.

Скаче коник вороненький.

Іде козак молоденький.                          

До дівчини поспішає.

 В грудях серце завмирає.

Скільки народного колориту у її творчості! Чимало шанувальників у цієї поетеси, які дякують їй за те, що несе людям добро і світло. Сама Олена Олійник дуже часто зустрічається з учнями, любить читати їм свої прості, але щирі й зворушливі поезії. Її вірші постійно друкують у районній газеті, деяких республіканських виданнях. Зізнається, що навіть не помічає, як створює нову поезію, вона наче сама ллється з її душі . Приводом для написання може стати все , що завгодно: і зустріч з цікавою людиною , і прихід весни, яб­лунька, що квітує , гарна народна пісня...

Багато пише поетеса віршів про кохання, які перекликаються з на­родними піснями. Також у творчості О.Олійник присутні теми любові до рідного краю, до української мови.

Вважаю, що творчість поетеси дуже важлива для сучасників, бо несе у собі мудрість віків і мелодійність ріки, життєдайність джерела і любові до людей.

10. Є ще одна поетеса у нашому краї, яку можна без перебільшення наз­вати талановитою. Це - Валентина Іванівна Поднєва / псевдонім В. Іваненко/ , чиї казки, вірші, гуморески, карикатури відомі моїм ровесникам з дитинства :

На святу Покрову

 У садочку знову

 Квітка роман-зілля

Стежкою бреде.

   Бабине ж бо літо...

І тому привітно

Шарудить-хвилює

Листя золоте...

Народилася В. І. Поднєва в 1950 році в Пирятині. Закінчила Пирятинську школу № 5. Перші рими, в один-два рядочки , написала ще в дошкільному віці. З тих пір поезія владно увійшла у її життя.

Перша публікація - ескіз "Медалі доброти" у газеті "Молодь України" в 1988 році, потім були інші - в газетах "Комсомолець Полтавщи­ни", "Нова газета", "Чернігівський вісник", в журналах "Вітчизна", "Дон", "Перець".

Подобаються моїм землякам гуморески Валентини Поднєвої, жарти / " Вундер" 97" /.

11. Не можна не згадати сьогодні бодай одним словом ще одного поета-пирятинця Олександра Грязнова. Народився він 8 червня 1940 року у місті Пирятині над прозорим і тихим Удаєм, де прожив свої перші двадцять років. Писати вірші почав ще в школі, та саме у Львові, навчаючись у політехнічному інституті, відчув, що поезія – його покликання. З часу Чорнобильської трагедії почав писати рідною мовою і потроху друкуватися: спершу в газетах районного і обласного рівня, згодом у журналах «Дніпро», «Дзвін»,

«Вітчизна», «Райдуга», «Всесвіт». У 2005 році вийшла перша книга Олександра Грязнова «Якщо вже так судилося мені», яка являється підсумком вісімнадцяти років роботи автора над українським словом.

Усе загине, все мине

Від нас, від смертних, незалежно.

Тож намагаймось як належно

Прожить життя своє земне.

То що ж у світі головне? –

Людей навчитись поважати

І у ділах своїх зважати.

Що смертні всі, що все мине.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                         

І ось ми, нарешті, повертаємо додому – у рідну  Давидівку. Наше село, як і інші, багате на самородки. Тут жила, працювала, писала вірші Заслужена вчителька України Галина Михайлівна Ющенко.

 Здається, у наш складний час не до поезії, але прекрасне – живе завжди. Наша земля продовжує дарувати талановитих митців. Протягом останніх років видано кілька цікавих книжок наших земляків: «Я нікого не зву за собою» Володимира Корсунського, «Моєї долі оберіг» Антоніни Заїки, «Якщо вже так судилося мені» Олександра Грязнова. Важко назвати всіх видатних людей, чия доля пов’язана з Пирятинським краєм. З ним пов’язані життєві долі знатних людей: філософа, поета Г.С. Сковороди, письменниці Марка Вовчка, живописців Івана Максимовича та Аполлона Мокрицького, композитора Петра Селецького,  етнографів Федора Вовка та Опанаса Марковича У нашому краї бував поет Олександр Пушкін, Євген Гребінка, Микола Гоголь. Тут народився заслужений діяч мистецтв України, керівник народного хору «Калина» Григорій Левченко та  Микола Пляшечник –

фотохудожник, лауреат міжнародних виставок  (родом з Грабарівки). Тут жили  і навчались Олександр Грязнов і Сергій Дзюба,  Валентина Поднєва і Альона Гуленко.

На одному уроці ми не в змозі розглянути творчість усіх. Поступово на уроках літератури рідного краю ми будемо знайомитися з творчістю наших земляків.

Можливо, і серед вас ростуть майбутні поети або письменники.

Вдома у вас була чудова можливість написати прозовий чи віршовий твір, доторкнутися душею до натхнення та краси, спробувати свої власні сили у творчості. Пропоную завітати до нашої літературної вітальні, де ви представите свої найкращі роботи.

Учні читають власні твори. Учитель демонструє учнівські малюнки, присвячені рідному краю.

IV. Підсумок уроку

    Учитель. Сьогоднішній урок підтверджує думку про те, що Пирятинська земля, як і вся Україна, багата талантами. І ваше завдання – розвивати свої здібності, примножувати скарби рідного краю.

Домашнє завдання: написати есе або вірш «Подорож літературною Пирятинщиною»

 

docx
Додано
21 березня 2023
Переглядів
330
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку