23 вересня о 18:00Вебінар: Математика на дотик: формати роботи та ідеї завдань для дітей із порушеннями зору

Літературний журнал. "Простота, народжена великими майстрами". Поетичний світ Ду Фу та Лі Бо

Про матеріал

Літературний журнал. "Простота, народжена великими майстрами".

Поетичний світ Ду Фу та Лі Бо

Перегляд файлу

Літературний журнал «Простота, народжена великими майстрами». Поетичний світ Ду Фу та Лі Бо

Мета: поглибити знання учнів про особливості китайської середньовічної лірики на прикладі творчості Ду Фу, визначити провідні думки поезії; розвивати навички виразного читання, аналізу асоціативних образів поезії Ду Фу та Лі Бо; дослідити тісний зв’язок китайської лірики із філософськими вченнями

                                                                         Поезія – це завжди неповторність,

                                                                     Якийсь безсмертний дотик до душі…

                                                                                                           Ліна Костенко

                                         Сторінками журналу

      Учитель. Дорогі друзі! Вашій увазі пропонуємо літературний журнал, який ми назвали «Простота, народжена великими майстрами». Епіграфом обрано поетичні рядки відомої української поетеси Ліни Костенко: «Поезія – це завжди неповторність, / Якийсь безсмертний дотик до душі…»

      Поезія стала незмінним супутником людства. Переживши віки, вона продовжує хвилювати сучасників, захоплює невичерпною мудрістю і життєдайною силою. Саме поезія висвітлює найпотаємніші наші мрії, сподівання, порухи душі, веде до перемоги.

 

                                       Поетична сторінка

 

1-й ведучий. Важко знайти людину, яка б заперечила, що поетичне слово має значну силу. 

                           Поезія – це вічне джерело,

                           Що б’є і б’є із надр цілющим соком,

                           Барвистим словом в синяві високій.

 

                          В поезії ми пізнаєм життя.

                          Поезія виховує перлини.

                          Чи є без неї в світі майбуття?

                          Гадаю – ні! Бо зчерствіє людина.

 

                         Плелась косою з висловів і слів

                         Земля без неї, наче море мертве.

                         Поезія – лавина почуттів,

                         Що з буднів сірих світле свято вершить.

                                                                          К. Сірінюк

2-й ведучий. Беззаперечним арґументом важливості, магічної сили поетичного слова є легенда про кульгавого шкільного вчителя Тіртея, який своїми піснями підняв бойовий дух спартанців і привів їх до перемоги, ставши вождем у вирішальній битві. Поезія спроможна перетворювати красу на добро, ми завжди будемо в її полоні.

 

                          Предмет поезії – краса!

                          І, щоб не говорили,

                          Краса – її вітрила.

 

                         Вона ніколи не була

                         Непотребом чи крамом.

                         Вона неначе два крила,

                         Мов два крила за нами,

 

                        Що в мить безвихідних борінь,

                        Коли лишають сили,

                        Підносять нас у височінь,

                        Рятують душу й тіло.

                                                           Л. Скирта

 

3-й ведучий.

 

                        Є вірші – квіти.

                        Вірші – дуби.

                        Є іграшки – вірші.

                        Є рани.

                        Є повелителі і раби.

                        І вірші є каторжани.

                        Крізь мури в’язниць,

                        По тернах лихоліть –

                        Ідуть, ідуть по етапу століть…

 

      Саме такими віршами, що йдуть «по етапу століть», є середньовічні твори країн східного регіону. Персько-таджицька поезія вважається джерелом мудрості, а культура характеризується як феномен в історичному просторі. Красою східної поезії захоплюються люди всього світу протягом багатьох століть. Її називають коштовним камінням, дивовижною мелодією у світовій гармонії.

 

 

                                  Літературознавча сторінка

 

1-й ведучий. Добре відомо, що китайська поезія є однією з найдавніших на землі. Вона виникла в другому тисячолітті до нашої ери і проіснувала майже до початку XX ст. Тому цілком зрозуміло, чому поезія не є простою. Генієм вранішньої зірки на ім’я «Досконало чистий» вважали великого китайського поета Лі Бо. Життя письменника схоже на життя метеорита: чим більша сила таланту й у чим щільніші шари суспільної атмосфери він вривається, тим більшого опору і тертя зазнає. І тим яскравішим залишається його слід, але й тим скоріше він згоряє. Прикладом такої долі є доля китайського поета Лі Бо, чия творчість є символом Китаю. Лі Бо був «сянь шен» – «учитель» для Ду Фу. У світовій літературі не часто трапляється, щоб два генії того чи іншого народу не тільки жили в один час, але й разом подорожували, присвячували один одному вірші, листувалися тощо.

        З’ясовуючи позиції: філософія особистості поетів, філософія мандрів, філософська поезія – ми знайдемо відповідь на запитання: «Чому творчість Лі Бо та Ду Фу вважають вершиною світової лірики?»

 

2-й ведучий. «Безсмертний, скинутий з небес» – так сучасники називали Лі Бо. У цьому епітеті відбилося уявлення давніх китайців про небесне походження поезії.

        Поетичне обдарування Лі Бо виявив ще змалку. Традиційно в тогочасному Китаї поет вивчав конфуціанські закони і вірші своїх попередників. Моральність у конфуціанському розумінні – це праця для суспільства, країни. Лі Бо обрав даоську моральність – відхід від суспільства, мандри, невтручання у природний хід речей. Про нього, людину незалежну в поглядах і вчинках, говорили, що він має «кістку гордості у спині», яка заважає йому згинатися перед володарем. В одному з віршів поет ужив прадавнє слово з лексикону даосизму «сяояо», що означає «володіти великою духовною свободою», тобто чинити перешкоди під чвс спроб сковувати дух суспільства.

        У китайській поезії не було поета, який так широко охопив би майже усі явища навколишнього життя. Чимало віршів Лі Бо присвятив радощам буття; вони часто вражають гіперболами, які набувають навіть «космічного» характеру: поет намагається зупинити сонце або розкрити для читача доступну тільки для нього країну Пенлай (оселя безсмертних, небесний прообраз Великого Променистого Палацу імператора Сюань-цзуна).

 

3-й ведучий. Ду Фу мріяв стати дзвоном , що пробуджує в людях добро і любов. І щоб досягти цієї мети, він наполегливо вчився, мандрував світом, багато розмірковував, створював вірші.

        Ду Фу належав до давнього знатного роду. Серед його пращурів були полководці, учені, письменники, державні діячі. Але рід занепав, і майбутній поет з’явився на світ у сім’ї чиновників. Замолоду багато мандрував, виношував мрію про великий будинок як притулок для усіх бідняків. Не усі мрії поета збулися, проте він звів храм власної поезії.

        Перша подорож тривала чотири роки. Представник Півночі, він зрозумів, що батьківщина – це не тільки батьківський будинок і садиба тітоньки Пей, це увесь Китай: ріки та гори, ущелини та водоспади. Зазнавши невдачі на імператорських екзаменах, Ду Фу вирушив у подорож вдруге – на північ, у район давніх князівств Ці та Чжао з метою подивитися на одну з п’яти священних гірських вершин Китаю Тайшань. Вигляд великих гір вразив поета:

 

                           О Тай-гора велично-грізна

                           й незбагненна!

                           Від царства Лу до Ці ти бачиш,

                           як буя вона.

                           Природа-матінка на ній

                           божественно вогненна,

                           І схили: темний – сутінки,

                           а сонячний – світанок вирина.

 

4-й ведучий. Вірші Ду Фу традиційні за тематикою: китайські пейзажі, розлуки й зустрічі друзів, радість спілкування й сум, роздуми про старість і смерть.

         Восени 744 року зійшлися життєві шляхи двох поетів: Лі Бо та Ду Фу. Вони разом мандрують. Для Ду Фу дружба з лаоським майстром – це усвідомлення уроків старшого товариша та знаходження своїх власних шляхів у поезії та житті. Через деякий час Ду Фу, охоплений бажанням служити державі, повертається до столиці. Більше з Лі Бо не бачився.

 

                         О, Бо, що не має в поезії суперників,

                         подібний до вітру в просторах,

                                            з нетутешніми думками!..

                         Його вірші прозоріші й чистіші,

                                                 ніж у губернатора Юя,

                         могутніші й вільніші,

                                                 ніж у полководця Бао!

 

1-й ведучий. Головним об’єктом творчості Лі Бо була природа. Вона сприймалась як великий космос, малою часткою якого була людина. Усе її життя – радощі й тривоги, життєві періоди – порівнювались із природою. «Поезія Китаю – це поезія думки, вона плекалася й шліфувалася митцем, який старанно вчився у своїх попередників». Лі Бо жив у горах, далеко від людей, тому що прагнув знайти свій шлях у житті, гармонію людини і природи. Ліричний герой Лі Бо – відлюдник, який шукає істину:

 

                         Мене спитали, в чому смисл

                         мого життя у горах.

                         Я усміхнувсь і промовчав,

                         ну що тут говорити!

                         З дерев опалі пелюстки

                         пливуть у далечі-безвісті –

                         В новий, у зовсім інший світ,

                         Байдужий до людського.

 

2-й ведучий. У 59 віршах під загальною назвою «У старовинному стилі» Лі Бо у надзвичайно складній формі говорить про поета як виразника стародавньої традиції і викриває сучасне йому суспільство.

         Любов до людей і до рідної країни знайшли втілення в поезії чоловічої дружби, у віршах про зустрічі та розлуки, що знаменують собою хибність життя: «Проводжаю друга», «Проводжаю Чжао Юнь-цина», «Провівши за гору Дзінмень, прощаюся з другом», «У кам’яній брамі на сході округу Лу проводжаю Ду Фу» та ін.

         Хрестоматійний вірш Лі Бо «Журба на яшмових східцях» є в багатьох відомих китайських антологіях; європейців завжди приваблювала форма цзюецзюй – так званих обірваних, або усічених строф із п’яти слів, яка є квінтесенцією стародавньої лірики.

         Лі Бо називають «вулканом поезії», поетом суму, поетом-даосом, чия душа злилася зі Всесвітом.

 

3-й ведучий. Вільний поет-філософ зробив свою бідність символом духовної незалежності, а дорогу мандрів – своєю творчою майстернею. Із іменем Ду Фу асоціюються викривальні мотиви в китайській поезії. Поету були близькі страждання простих людей. Поетизація мирної праці, заклик до припинення воєн, зображення природи як утілення гармонії світу – така тематика віршів Ду Фу. Він одним із перших зумів, не порушуючи класичної будови вірша, відобразити саме «прикмети часу», недарма поезії мають назву «поетичні історії». Поет ніби підняв дахи над багатими садибами та бідними хижками, і читач побачив, як жили китайці середини VIII ст., – побачив у всій конкретності та достовірності. Селяни, воїни, чиновники, аристократи постали перед нами на тлі побуту своєї епохи, у водоверті політичних пристрастей, які нуртували під час правління імператора Сюаньцзуна.

        Ду Фу першим серед китайських поетів заговорив про проблеми народу голосом самого народу. Мова його поезій наблизилась до розмовної, Ду Фу сміливо використовував просторіччя, вводив у свої твори пряму мову.

 

4-й ведучий. Ду Фу жив у неспокійний для країни час: бунти, повстання, заколоти порушували мирне життя китайців. Засудження війни, співчуття до страждань людей – провідна тема його поезії.

 

                                   При місяці згадую брата

    

                 Тривожно гримлять барабани – вже

                                                  люди не ходять;

                 Це осінь, і чується втомлена пісня

                                                                гусей…

                 А ніч розсипає дзвінкої роси білі води;

                 А в ріднім краю місяць світло

                                                        ясніше несе.

                 І брат мій далеко, розлучені ми –

                                                         чи навіки?

                Ніхто не пита, чи помер я давно,

                                                         чи живу;

                Я довго не маю листів, а послав їх без ліку, –

                Пожежі війни все палають вві сні

                                                          й наяву…

 

      Поезія Ду Фу «При місяці згадую брата» асоціативно пов’язана з «Книгою Ісайї». Саме Ісайї належить славетний заклик «перекувати мечі на орала». Перед духовним зором пророка, який бачить навколо себе злочини, війни і криваву ворожнечу, постають ознаки майбутнього світу – на землі запанують злагода й мир між усіма народами й людьми:

 

                 Судитиме Він народи,

                 і каратиме багатьох людей;

                 І перероблять мечі свої на лемеші,

                 а списи свої на серпи,

                 І не буде народ на народ меча

                                                          підіймати,

                 та й не будуть більше вчитись воювати.

                                                                      (Іс.2:2-4)

 

 

                                      Літературна сторінка

 

1-й ведучий. Дух поезій Ду Фу витає над Китаєм ось уже понад тисячоліття, формує поетичну думку цього давнього народу, а деякі майстри слова ще й тепер послуговуються досягненнями танської поезії у питаннях віршованої форми й стилю.

        Поезія Ду Фу – це «віршована історія», як називали її сучасники і називають теперішні дослідники його творчості. Це історія країни та гіркого життя поета, що переплетена з митями радощів самозабуття на лоні природи. Життєпис Ду Фу ми легко «зчитуємо» з його творів. Перед нами постає образ то веселого й працьовитого господаря, то засмученої бідами й хворобами старої людини. Та власні негаразди ніщо, коли в біді найдорожче – Батьківщина!

 

                     Піднявся на вежу міста Юеяна

 

                  Від рідних, друзів жодного нема листа.

                  Старий і хворий став, човном

                                                  мандрую одиноко…

                  Гористу північ полонила безліч

                                                             дужих лат;

                  На поручі спираюся, а сльози кап

                                                                 та кап…

 

       Поет зітхає, розмірковуючи над своїм тяжким життям, коли він змушений животіти у благенькому човнику, не маючи постійного житла. Та, здається, він більше переймається долею Китаю, на півночі якого саме йдуть безперервні війни з тибетськими племенами туфанів. І мимоволі капають сльози.

 

2-й ведучий. Період життя Ду Фу припадає на епоху кардинальних змін у Китаї за династії Тан. Ду Фу був очевидцем розквіту імперії за імператора Сюаньцзуна, а потім її згасання та занепаду. Його життя було особливо напружене в так званий «період тисячі бід», тобто в двадцятиріччя до і після перевороту. Поет жив суголосно зі своїм народом, який, зіткнувшись із лихом, безпомічно борсався в горі й нужді, а творець через хвилювання за долю рідної землі та особисті клопоти не мав місцини, де можна було б спокійно прихилити голову. Ду Фу в цей час відчуває себе нікому не потрібним, відчуженим од світу. Він то мандрує бурхливими ріками, то животіє в солом’яній хатині, обтяжений думками про далеку рідню. Так минає більша частина його невеселого життя. Адже ніхто не відає, куди поверне в наступний раз колесо історії. То місце, де перебуває Ду Фу, захоплюють чужинці, і він потрапляє в полон; то в його рідних краях спалахують повстання чи збройні сутички, і переселятися туди разом із сім’єю стає небезпечним. А в роки історичного перевороту він, як пише сам про себе, – «вічний блукалець», мандрує країною,

                     …мов чайка та сумна,

                     Що мчить поміж планетою

                     І піднебесним склом.

                    («Думки під час нічної подорожі»)

 

     Гіркі страждання, нестатки, постійні біди й переживання оповили поезію Ду Фу невимовним сумом, позбавили поета надії на кращі часи. У цьому вічний парадокс творчості: сум і муки тіла й душі, які вкорочують віку, додають зморщок та сивини – саме вони, а не безмежна радість та безтурботність, породжують зворушливу поезію, глибоко западають у душі наступних поколінь. Адже саме переживання душею, а не осмислення розумом – основа поезії.

 

3-й ведучий. Цінність віршів Ду Фу не лише у правдивому висвітленні історичних подій. Поруч із чисто прозовими реаліями (війни, повсякденна праця селян, невесела буденність) – наявна глибока образність та елементи лірики. Квінтесенція кожного вірша – в останніх рядках, де, як правило, прихована істина, суть буття, а нерідко й розпач поета з приводу власної гіркої долі.

 

                   Чи все у Чан’яні спокійно, чи бунти

                                                й пожежі палають?

                   ……………………………………………

                   Яскраві сливовії квітки все чекають

                                                                 весни…

                  Та віє розгнузданий вітер, ворожу

                                                   пилюку здіймає;

                  І хто дума про скроні мої в сивині?

                                                    («Ранні квіти»)

 

      У Чан’яні (тогочасна столиця Ганської імперії) неспокійно, і тому навколишня природа бачиться поетові в напруженому чеканні просвітлення, змін на краще. Але натомість лише «віє розгнузданий вітер» – алегорія великої біди.

 

4-й ведучий. Ду Фу – поет-новатор. Його поетична спадщина – це не лише вірші найрізноманітніших класичних форм, що побутували на той час, а також оригінальні твори в поезії. Він, наприклад, розвинув і вніс  нові елементи в юефу – особливий жанр традиційної китайської ліричної поезії, що виникла в епоху Хань (206 – 202), який полягав в імітації давніх народних пісень юефу, від яких і пішла назва згаданого жанру. Ці пісні відзначалися легким стилем викладу сюжету, змалюванням сторінок народного життя, що й перейняли ганські поети.

         Ду Фу не лише використовував і розвивав у своїх поезіях-імітаціях традиційну теорію народних юефу. Поет також працював над концепцією, способами висловлення думки. У «Пісні про молодят» у розповідь автора про трагедію молодого подружжя (наступного по весіллі дня чоловік змушений їхати воювати) вплетені плачі дружини, через які проглядають переживання поета за долю свого народу.

 

                     Дивлюся в небо. Безліч птахів

                                                         проплива,

                     І неодмінно парами – великі та малі…

                    А людські справи не всякчас

                                                         щасливі –

                    Плекаймо на побачення надію!

 

1-й ведучий. Творчість Ду Фу багатогранна й різноманітна за тематикою. Так, можна виокремити поезію «гір» і «вод», так звану сільську поезію, вірші-переживання за гірку лолю селян, «прикордонну» лірику, вірші на прощання з друзями, вірші-оспівування явищ і предметів, вірші-оповіді (описи подій), вірші-описи життя на чужині та в походах, поезії про мистецтво тощо. Але всі вони мають кілька характерних для художнього мислення поета ознак. Безмежне співчуття народові – одна з них. Поет не лише широко відтворив горе народного життя, а й висловив думи, почуття й потреби простого люду.

         Палка любов до батьківщини – ще одна грань творчості Ду Фу. Він здатен пожертвувати собою, власними інтересами заради рідної землі, до чого закликає і друзів, і нас, своїх нащадків та шанувальників, але що може вдіяти маленька людина в могутній круговерті історії?

        

                      …Шугають примарами в синь

                         Журавлі та лелеки,

                         Шакали й вовки пожвавішали –

                         Їжа нова…

                         Журюся війною, не сплю –

                         Сон мій вилито з глека;

                         Безсилий гармонію дати

                         Я небу й землі. І безсилі слова.

                        («Ночівля у теремі біля річки»)

 

2-й ведучий. Як може людина, дитя (за лаоськими уявленнями) двох великих протилежностей  усесвіту Інь та Янь, Неба й Землі, «помирити» своїх батьків?! Але намагання поета – вічні, і синівська любов до Піднебесної як у вузькому значенні – Танської імперії, так і в ширшому – усього світу – непереможна й незламна. У поезіях Ду Фу небо – єдиний китайський Бог (якщо, звісно, не брати до уваги індійського Будду), який міцно вкоренився у світоглядну традицію цього народу. Небо «зависало» над усім: воно правило державою через свого намісника – імператора; на небо, зрештою, забирали душу померлого його посланці-орли в одному з давніх поховальних обрядів. Під небом минає усе життя людини, під ним вороги стають друзями й навпаки. У давніх віровченнях поряд з іншими фігурувало таке поняття, як «бажання Неба»: свята воля Неба незримо тяжіла над простим людом.

 

                  Бажання Неба близько так до наших

                                                              справ і дій.

                  Сиджу на самоті у непроглядній тузі.

 

       Майже в кожній поезії Ду Фу помічаємо узагальнення думки – він пише якщо не про всю планету, то про всю неозору Батьківщину, і це яскрава особливість його творчості.

 

3-й ведучий. Усе життя Ду Фу друзі, близькі й далекі родичі, просто добрі серцем люди підтримували поета, тому чимала частина його творів – це присвяти, подяки, спогади. Так, скажімо, із щирої й незабутньої дружби та мандрів трьох великих поетів: Ду Фу, Лі Бо й Гао Ші – народилося чимало теплих віршів: «Навесні згадую Лі Бо», «Присвячую Лі Бо», «Бачу вві сні Лі Бо». Друзі не раз переконували його повернутися на державну службу, щоб забезпечити собі старість, постійний заробіток. Але не одноманітної канцелярської роботи прагнула душа поета, не хотів він серед чиновництва марнувати своє життя:

                 

                Хіба мета в житті моя – то слава

                                                   віршів цих?

                Коли посаду втратив я – пішов

                                        блукальцем жить…

              («Думки під час нічної подорожі»)

 

     У житті й творчості Ду Фу ми не бачимо нічого таємничого: його натхнення і радість – у постійній фізичній праці, яка гармонійно поєднується з духовною – віршами. Навіть перебравшись із сім’єю у пошуках спокійного життя до Ченду і збудувавши там славнозвісну солом’яну хатину (майже неймовірно, але факт: вона збереглася й донині і є окрасою однойменного парку в м. Ченду провінції Сичуань), поет щодня працює на землі, іноді заробляє пером – пише оди для можновладців, але неспокій у державі дедалі щільніше огортає його смутком:

 

                …Світляки осявають у темряві

                                         свій втаємничений лет,

                   Перегукуються на ночівлі птахи

                                                 у водиці, в осоках.

                   Всяка справа сховалась у зброї,

                                                    в війні захряса…

                   Проминає з печаллю в повітрі

                                   прозориста ніч сумноока.

                                                 («Стомлена ніч»)

 

4-й ведучий. Життя великого танського поета Ду Фу перед нами як на долоні. Він жив і просто, і складно: матеріально – бідняк, у латаній пао, традиційному китайському довгополому одязі, з душею й думками – у небесах, вище від суперечок державних мужів, постійно переймався долею Китаю.

         Поезії Ду Фу перекладали українською Ярослава Шекера, Ігор Лисевич та Валентина Отрощенко. Відомий український поет Леонід Первомайський присвятив Ду Фу поезію.

 

                 Береги за дощем

                 Простягаються сірі.

                 Озивається криками мавп

                 Далина.

                 Хмари низько пливуть

                 І, немов на буксирі,

                 Вниз по річці

                 Убогого

                 Тягнуть човни.

 

                 Очеретяна,

                 Вкрита циновками хижка, –  

                 За кормою

                 На хвилях

                Лишається слід.

                Хвора жінка

                Під ковдрою

                Схлипує нишком, –

                Сивоусий над нею схиляється дід.

 

               Чашка рису на двох.

               У жаровні вугілля

               Дотліває,

               Холодну віщуючи ніч, –

               І ніякі вже тут

               Не поможуть зусилля,

               Хочеш – клич допомогу,

               А хочеш – не клич.

 

              Черепком із човна

              Повичерпуєш воду,

              Потім можна й за вірші…

              Розгорнеш папір,

             Тут і пензлик –

             Забудеш і ніч, і негоду,

             І безжалісний вітер,

             Що дмухає з гір.

 

            Холод.

            Темрява.

            Сніг.

            Каганця затулити –

            І до ранку пливти

            По холодній воді,

            І ридати над словом

            Всю ніч,

            І радіти –

            Нишком, наперекір

            Застарілій біді.

 

            Ох, він все пам’ятає,

            Він все пам’ятає!

            І складає вночі

            За строфою строфу,

            Хоч давно його віршів

            Ніхто не читає, –

            Ти себе пережив,

            Сивоусий Ду Фу.

 

            Якщо втрачено все,

            Залишається совість.

            Бідність – лихо мале,

          Старість – теж не біда.

          О, коли б розказати

          Могли його повість

          Ця беззоряна ніч,

          Ця жорстока вода!

 

         До світання далеко,

         Пливе його човен,

         Не судилось йому

         Ні втонуть,

         Ні зотліть

        (треба вичерпать воду –

         Він трохи не повен),

         І повільно минає

         Дванадцять століть.

 

         Так чого ж я боюсь?

         Забуваються втрати.

         Мавпи тоскно кричать,

         Не кінчається путь.

         А хоч би і кінець?

         Буду вірші писати, –

         Ну, а вірші за мене

         Моє доживуть.

 

  Вікторина «В далеку подорож разом із поетами»

1. Як сучасники називали Лі Бо? («Безсмертний, скинутий з небес»)

2. Яке друге ім’я дали поетові? («Досконало чистий»)

3. Яка поезія у творчості поета посідає головне місце? («Поезія гір і води»)

4. Яку чарівну країну Лі Бо намагається розкрити для читача? (Пенлай)

5. Який вірш Лі Бо, надзвичайно відомий у китайській словесності, є хрестоматійним? («Журба на яшмових східцях»)

6. Які закони в тогочасному суспільстві традиційно вивчав поет? (Конфуціанські)

7. Яку мораль він обрав? (Даоську)

8. Яка яскрава подія в історії китайської літератури відбулася восени 744 року? (Зустріч Лі Бо і Ду Фу)

9. Яке друге ім’я Ду Фу? (Цзимей)

10. Якого року Ду Фу здійснив першу подорож? (731)

11. Яка поезія Ду Фу пов’язана з «Книгою Ісайї»? («При місяці згадую брата»)

12. Який український поет присвятив Ду Фу свою поезію? (Л. Первомайський)

 

 

 

 

                

docx
Додано
22 липня
Переглядів
76
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку