Літературно-музична композиція " Мрії зламане крило..."

«Мрії зламане крило…»

(літературно-музична композиція за творчістю Лесі Українки)

 

Святково прибраний зал. Збоку стоїть фортепіано. У центрі зали стіл, за яким пише Леся. З протилежного боку – столик з книжковою виставкою «Мрії зламане крило…».

 

Звучить «Місячна соната» Бетховена.

 

Читець.

На шлях я вийшла ранньою весною

І тихий спів несмілий заспівала,

А хто стрівався на шляху зо мною,

Того я щирим серденьком вітала:

«Самій не довго збитися з путі,

Та трудно з неї збитись у гурті».

Чи тільки терни на шляху знайду,

Чи стріну, може, де і квіт барвистий?

Чи до мети я певної дійду,

Чи без пори скінчу свій шлях тернистий, –

Бажаю так скінчити я свій шлях,

Як починала: з співом на устах!

 

Музика звучить голосніше.

 

1 ведучий. Люди, як зорі, полишають свій шлях у свідомості майбутніх поколінь. Особливо, люди талановиті. Мовби крізь серпанок легендарності проступає до нас образ ніжний і чистий. Інколи –веселий, частіше – у задумі чи смутку. Кожним словом, променем думки, кожним болем своїм живе в душі нашого народу людина, що ім’я їй – Лариса. Народилася вона в сім’ї косачів, щоб стати для світу Лесею Українкою.

 

2 ведучий.

Збагни її безмежжя духу,

Її життя із трьох проклять-

Неволю, гіркоту, недугу-

І хай тебе думки болять.

Хай батогом їх сполосує

Жага великої мети.

Її не клич до себе,

А сам до Лесі долети.

 

3 ведучий. Народилася майбутня співачка досвітніх вогнів 25 лютого 1871 року в місті Звягелі (нині Новгород –Волинський, що на Житомирщині). Лагідна і добра, надзвичайно стримана, терпляча та витривала, з виключною силою волі. У чотири роки Леся  вже читала, у п’ять навчилася писати і грати на фортепіано, ще через рік – уміла шити і вишивати. Восьмирічною вимережила улюбленому татусеві сорочку.

 

Читець.

Як дитиною, бувало,

Упаду, собі на лихо,

То хоч в серце біль доходив,

Я собі вставала тихо.

«Що, болить?» — мене питали

Але я не признавалась —

Я була малою горда,—

Щоб не плакать, я сміялась.

А тепер, коли для мене

Жартом злим кінчиться драма

І от-от зірватись має

Гостра, злобна епіграма,—

Безпощадній зброї сміху

Я боюся піддаватись,

І, забувши давню гордість,

Плачу я, щоб не сміятись.

 

Пісня на слова Лесі Українки «На зеленому горбочку».



4 ведучий. Коли Лесі виповнилося 8 років, сім’я переїхала до Луцька, куди перевели батька. Поселилися Косачі над самим Стиром.  Тут Лариса Петрівна дізналася про арешт тітки Олени. Тоді й появився перший вірш «Надія».

 

Читець.

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

Поглянути ще раз на рідну країну,

Поглянути ще раз на синій Дніпро, –

Там жити чи вмерти, мені все одно;

Поглянути ще раз на степ, могилки,

Востаннє згадати палкії гадки…

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна.

 

5 ведучий. Взимку 1881 року у сильний мороз Леся пішла до річки подивитися, як святять воду, і дуже промерзла. Спочатку боліла нога, потім рука. Лікували домашніми засобами від ревматизму. Але київський хірург поставив тяжкий діагноз: туберкульоз кісток. З того часу датується початок Лесиної «тридцятилітньої війни» з хворобою. Вона багато пише. У всіх її поезія ми бачимо незламність духу.

 

Читець.

 

Гетьте, думи, ви хмари осінні!

То ж тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть, думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, міцна,

Може, квіти зійдуть - і настане

Ще й для мене весела весна.

 

Я на гору круту крем'яную

Буду камінь важкий підіймать

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

В довгу, темную нічку невидну

Не стулю ні на хвильку очей -

Все шукатиму зірку провідну,

Ясну владарку темних ночей.

Так! я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть, думи сумні!

 

6 ведучий. Незабаром сім’я Косачів переїжджає в село Колодязне поблизу Луцька. Тут Леся поринула в народну поліську стихію. Звичаї, оповідання, пісні – все ж то вона знала, всім цікавилася. Любов до свого краю, краси рідної землі перелила в поезію.

 

Читець.

Красо України, Подолля!

Розкинулось мило, недбало!

Здається, що зроду недоля,

Що горе тебе не знавало!

Онде балочка весела,

В ній хороші, красні села,

Там хати садками вкриті,

Срібним маревом повиті,

Коло сел стоять тополі,

Розмовляють з вітром в полі.

Хвилюють лани золотії,

Здається, без краю, – аж знову

Бори величезні, густії

Провадять таємну розмову.

Он ярочки зелененькі,

Стежечки по них маленькі,

Перевиті, мов стрічечки,

Збігаються до річечки,

Річка плине, берег рвучи,

Далі, далі попід кручі…

Красо України, Подолля!

Розкинулось мило, недбало!

Здається, що зроду недоля,

Що горе тебе не знавало!..

 

Звучить тихенько сумна мелодія Бетховена.

 

1 ведучий. Хвороба підточувала здоровя і змусила відмовитись від навчання музиці, що було величезним горем для  Лесі. Вона ж грала власні композиції.

 

Леся Українка встає з-за столу, підходить до фортепіано, ніжно гладить клавіші і починає грати.

 

 

1 ведучий.  Болючим було прощання з інструментом, якому повіряла свої радощі і смуток.

 

Леся Українка.

Коли я смуток свій на струни клала,

З’являлась ціла зграя красних мрій,

                                               Веселкою моя надія грала,

                                               Далеко линув думок легкий рій.

                                               Розстаємось надовго ми з тобою!

                                               Зостанешся ти в самоті німій,

А я не матиму де дітися з журбою…

   Прощай же, давній, любий друже мій!

 

Леся востаннє награє уривок із «Адажіо», прощаючись з інструментом. Гра обривається, вона схиляє голову, бере ноти, пригортає їх до серця, встає, іде до столика і починає писати.

 

2 ведучий. Гри на фортепіано Леся зовсім не покинула. Любила твори Лисенка, Шопена, Бетховена. Відчуття мелодії, гармонії звуків переливалися в її літературні твори.

 

Вірш або пісня «Колискова».

 

3 ведучий. 1893 рік. У Львові вийшла перша поетична книжка Лесі Українки «На крилах пісень», яка засвідчила прихід в українську літературу нової сили.

 

Читець.

Хотіла б я піснею стати

У сюю хвилину ясну,

Щоб вільно по світі літати,

Щоб вітер розносив луну.

Щоб геть аж під яснії зорі

Полинути співом дзвінким,

Упасти на хвилі прозорі,

Буяти над морем хибким.

Лунали б тоді мої мрії

І щастя моє таємне,

Ясніші, ніж зорі яснії,

Гучніші, ніж море гучне.

4 ведучий.  То був час не лише невгамовної праці, крилатих злетів ібуйних сподівань, це одночасно й роки важких страждань молодої дівчини. Тільки крізь шибку вікна вона бачила, як змінюються пори року: розвиваються бруньки на гілках дерев, обсипається цвіт яблуні, опадає пожовкле листя…

 

Читець.

Знов весна і знов надії

В серці хворім оживають,

Знов мене колишуть мрії,

Сни про щастя навівають.

Весна красна! любі мрії!

Сни мої щасливі!

Я люблю вас, хоч і знаю,

Що ви всі зрадливі…

 

Читець. ( мелодекламація)

Стояла я і слухала весну,

Весна мені багато говорила,

Співала пісню дзвінку, голосну

То знов таємно-тихо шепотіла.

 

Вона мені співала про любов,

Про молодощі, радощі, надії,

Вона мені переспівала знов

Те, що давно мені співали мрії.

 

5 ведучий. Лікарі радили теплий клімат. І почалися мандри в південні краї. Влітку 1894 року Леся їде  в Болгарію до свого дядька М. Драгоманова, який викладав у Софійському університеті. Тут вона зустріла багато цікавих людей. Тут же пережила велике горе: помер М. Драгоманов –учитель, порадник, помічник.

 

 Леся. « Він поліг на полі честі, в останній день читав свою останню лекцію. Він навчив мене, як люди терплять лихо і борються з долею!»

 

Звучить «Місячна соната» , поступово стихає.

 

6 ведучий. Найкращими хвилинами життя поетеси був час її щирої закоханості в Сергія Мержинського, з яким познайомилася в 1897 році, коли лікувалася в Ялті. Це було велике і світле кохання, хоча й не розділене.

 

Міні-інсценування на фоні ніжної мелодії: Леся Українка зустрічається із Сергієм Мержинським, вони прогулюються.

Леся.

Коли дивлюсь глибоко в любі очі,

в душі цвітуть якісь квітки урочі,

в душі квітки і зорі золотії,

а на устах слова, але не тії,

усе не ті, що мріються мені,

коли вночі лежу я у півсні.

Либонь, тих слів немає в жодній мові,

та цілий світ живе у кожнім слові,

і плачу я й сміюсь, тремчу і млію,

та вголос слів тих вимовить не вмію…

 

Леся та Сергій розходяться в різні боки. Леся прогулюється сама.

 

Якби мені достати струн живих,

якби той хист мені, щоб грать на них,

потужну пісню я б на струнах грала,

нехай би скарби всі вона зібрала,

ті скарби, що лежать в душі на дні,

ті скарби, що й для мене таємні,

та мріється, що так вони коштовні,

як ті слова, що вголос невимовні.

 

Леся підходить до стола, сідає, бере в руки квітку, колись подаровану Сергієм, пригортає її до серця:

 

Якби я всіми барвами владала,

то я б на барву барву накладала

і малювала б щирим самоцвітом,

отак, як сонечко пречисте літом,

домовили б проречистії руки,

чого домовить не здолали гуки,

І знав би ти, що є в душі моїй…

Ох, барв, і струн, і слів бракує їй…

І те, що в ній цвіте весною таємною,

либонь, умре, загине враз зо мною.

 

 Леся бере перо і починає писати, музика звучить голосніше, поті починає стихати. Поетеса читає написане.

 

Леся Українка .Милий мій… Ні, не так, зовсім не так. Ти на мій. Але ти такий милий моєму серцю Любила тебе… Ні, не так, зовсім не так. Люблю тебе й нині. Як можна?..  Як можна вдавати байдужого, коли в душі вулкан кохання не згасає, а розпечена лава пристрасті сповнює кожну заглибину зболеної душі? А я можу. Можу бачити, чути тебе, розмовляти з тобою, відчувати твою присутність, залишаючись зовні байдужою. Ти поряд, але ти так далеко… Ти високо, і ніколи не зможу зрівнятись з тобою. Ти такий хороший…

    Птах кохання дарує мені свою пісню. Вона не має кінця. І нехай цей спів самотній, але він є. і більшого мені не треба.

 

Звучить романс «Коли розлучаються двоє».

 

Читець.

Не співайте мені сеї пісні,

Не вражайте серденька мого!

Легким сном спить мій жаль у серденьку,

Нащо співом будити його?

Ви не знаєте, що я гадаю,

Як сиджу я мовчазна, бліда.

То ж тоді в мене в серці глибоко

Сяя пісня сумная рида!

 

Читець.

 

Горить моє серце, його запалила

Гаряча іскра палкого жалю.

Чому ж я не плачу? Рясними сльозами

Чому я страшного вогню не заллю?

Душа моя плаче, душа моя рветься,

Та сльози не ринуть потоком буйним,

Мені до очей не доходять ті сльози,

Бо сушить їх туга вогнем запальним.

Хотіла б я вийти у чистеє поле,

Припасти лицем до сирої землі

І так заридати, щоб зорі почули,

Щоб люди вжахнулись на сльози мої.

 

 

1 ведучий. Три довгі місяці Леся провела біля ліжка вмираючого Сергія . Він помер у неї на руках тієї пам’ятної березневої ночі… І було горе, і був відчай. І тихо серед лиха лунав їх улюблений романс.

 

Звучить романс «Коли розлучаються двоє».

 

Читець.

 

Уста говорять: «Він навіки згинув!»

А серце каже: «Ні, він не покинув!»

Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?

Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча.

Тут, в глибині, і б'ється враз зі мною:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

 

Чи я спущусь в безодні мрій таємні.

Де постаті леліють ясні й темні,

Незнані й знані, і наводять чари,

І душу опановують примари,

А голос твій бринить, співа з журбою:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

 

І кожний раз, як стане він бриніти.

Тремтять в моєму серці тії квіти.

Що ти не міг їх за життя зірвати,

Що ти не хтів їх у труну сховати,

Тремтять і промовляють враз зо мною:

«Тебе нема, але я все з тобою!»

 

2 ведучий. У хвилини душевного піднесення, і коли на серці негода, а страждання сковувало тіло, праця ставала найкращим порятунком.

 

Читець.

 

Як я люблю оці години праці,

Коли усе навколо затиха

Під владою чаруючої ночі,

А тільки я одна неподоланна

Врочистую одправу починаю

Перед моїм незримим алтарем.

Летять хвилини - я не прислухаюсь.

Ось північ вдарила -

найкращий праці час -

Так дзвінко вдарила,

що стрепенулась тиша

І швидше у руках забігало перо.

Години йдуть - куди вони спішаться?

Мені осіння ніч короткою здається,

Безсоння довге не страшне мені,

Воно мені не грозить, як бувало,

Непевною і чорною рукою,

А вабить лагідно, як мрія молода.

І любо так, і серце щастям б'ється,

Думки цвітуть, мов золоті квітки.

І хтось немов схиляється до мене,

І промовляє чарівні слова,

І полум'ям займається від слів тих,

І блискавицею освічує думки.

Передсвітом чорніє ніч надворі,

І час гасити світло, щоб його

Не засоромив день своїм сіянням,

Погасне світло; та палають очі,

Аж поки досвітки в вікно тихенько

Заглянуть сивими очима і всі речі

Почнуть із темряви помалу виступати,

Тоді мене перемагає сон.

А ранком бачу я в своїм свічаді

Бліде обличчя і блискучі очі,

А в думці, мов тривога, промайнуть

В дитячих літах чутії легенди

Про перелесника. Розказує, бувало,

Стара бабуся нам, маленьким дітям:

«Була собі колись дівчина необачна...»

Про необачну дівчину, що довго

За кужелем сиділа проти свята,

І не молилася, й на дзвони не вважала,

І спати не лягала, от за те

До не! уночі з'являвся перелесник,

Не дьяволом з'являвся, не марою,

падав летючою зорею в хату,

А в хаті гарним парубком ставав,

Облесливим - речами і очами.

Він їй приносив дорогі дарунки,

Стрічки коштовні й золоті квітки.

Він дівчину квітчав, і молодою

Своєю називав, і коси розплітав їй,

Речами любими затроював їй серце

І поцілунками виймав із неї душу.

На ранок, як співали треті півні,

Зникав той перелесник, а дівчина

Уквітчана, убрана засипала

Камінним сном. А потім цілий день

Бліда ходила, мов яка сновида,

І тільки ждала, щоб настала ніч.

Щоб з перелесником стояти на розмові,

А тим розмовам був лихий кінець...

«А хто ж був перелесник той, бабусю?» -

Питала я в старої, та вона

Хрестилась тільки завжди і казала:

«Та не при хаті й не при малих дітях,

Не при святому хлібові казати.

- Не згадуй проти ночі, бо присниться!»

Так, я тебе послухала, бабусю,

Не згадую ніколи проти ночі

Про перелесника, моє свічадо тільки

Нагадує мені про нього вдень.

3 ведучий. Життя стрімко йшло вперед. Леся почувалась дуже погано. Необхідно було лікувати загострену недугу. Починали боліти легені… Хвороба гнала поетесу світом… Італія, Швейцарія, Цюріх, Прага.

  18 січня 1907 року жандарми арештували Лесю українку та її сестру. Під арештом вона пробула добу, але ж яку важку…

 

Читець .

Слово, чому ти не твердая криця,

Що серед бою так гостро іскриться?

Чом ти не гострий, безжалісний меч,

Той, що здійма вражі голови з плеч?

 

Ти, моя щира, гартована мова,

Я тебе видобуть з піхви готова,

Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,

Вражого ж серця клинком не проб’єш...

 

Вигострю, виточу зброю іскристу,

Скільки достане снаги мені й хисту,

Потім її почеплю при стіні

Іншим на втіху, на смуток мені.

 

Слово, моя ти єдиная зброє,

Ми не повинні загинуть обоє!

Може, в руках невідомих братів

Станеш ти кращим мечем на катів.

 

Брязне клинок об залізо кайданів,

Піде луна по твердинях тиранів,

Стрінеться з брязкотом інших мечей,

З гуком нових, не тюремних речей.

 

Месники дужі приймуть мою зброю,

Кинуться з нею одважно до бою...

Зброє моя, послужи воякам

Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

 

4 ведучий.  Невдовзі у Лесі виявили симптоми туберкульозу нирок. Перемагаючи невимовний фізичний біль, письменниця знаходить сили працювати, навіть бути бадьорою.

Читець.

 

Хто вам сказав, що я слабка,

що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука

чи пісня й думка кволі?

Ви чули, раз я завела

жалі та голосіння, –

то ж була буря весняна,

а не сльота осіння.

А восени… Яка журба,

чи хто цвіте, чи в’яне,

тоді й плакучая верба

злото-багряна стане.

Коли ж суворая зима

покриє барви й квіти –

на гробі їх вона сама

розсипле самоцвіти.

 

5 ведучий. Де б не була поетеса,

Але завжди до рідної блакиті

Обернені були її вітрила.

Набачилась…начулася, не мало

Наскнілася в далекій самотині.

Сльозою вмивши болі повертала

До берегів джерельної Волині…

 

Читець.

І все-таки до тебе думка лине,

Мій занапащений, нещасний краю!

Як я тебе згадаю,

У грудях серце з туги, з жалю гине.

Сі очі бачили скрізь лихо і насилля,

А тяжчого від твого не видали,

Вони б над ним ридали,

Та сором сліз, що ллються від безсилля.

О, сліз таких вже вилито чимало, –

Країна ціла може в них втопитись;

Доволі вже їм литись, –

Що сльози там, де навіть крові мало!

 

6 ведучий.  Останні роки Леся Українка працює, ніби поспішаючи. За 10 днів пише свою безсмертну «Лісову пісню», яка вражає нас красою мрії, глибиною думки, музикою мови.

Це  - пісня, ніжна, як голос сопілки, пісня волинського лісу, пісня-дивосвіт.

 

Звучить награвання Лукаша на сопілці.

 

1 ведучий.  1 серпня 1913 року в невеличкому гірському курорті Сурамі відходила у вічність велика поетеса і найвидатніша дочка України, згасала на любих руках матері.

Поети тяжко помирають,

Але ж безсмертіють тоді,

Коли талант, як ключ від раю,

У часі топлять, як  в воді…

 

2 ведучий. Рано обірвалися її пісня, її спів. Сорокадворічною пішла вона з життя, пішла незламана духом.

  Поховали Лесю на Байковому кладовищі поряд із батьком та братом Михайлом.

 

3 ведучий. Проте, видатні поети ніколи не полишають нас. З’єднавши своє життя з мріями та стражданнями людей, із їхнім пориванням до волі й щастя, вони крокують великою землею безсмертя. Будуть відходити віки, будуть приходити віки…а вічне увійде у вічність, не так у бронзу чи мармур, як в очі людські, в надії людей, бо допоки живе надія – живий і народ. То ж будемо і ми вчитися терпінню, вірі, любові і надії у нашої неповторної Лесі.

Щоб цвіллю серце збурене

Не бралося, з веснами

Бриніло для зажурених,

Сміялось над нечесними,

Щоб все, брехнею мічене,

У боротьбі осилило,

Щоб тільки сонцем стало

І гріло світ з готовністю, -

Мені, радію, випало

Його спалити повністю.

 

Звучить мелодія.