Літературно-музична композиція "Понад Крутами - вічність у сурми сурмить!"

      «ПОНАД КРУТАМИ – ВІЧНІСТЬ У СУРМИ СУРМИТЬ!»

 

                  До Дня пам’яті героїв Крут

 

                      Літературно-музична композиція

 

      Шкільний зал прибраний квітами і рушниками, вишитими червоним і чорним. У центрі сцени прикрашений калиною і чорними стрічками плакат, на якому чорним – дата: 29 січня 1918 року (цей же напис на моніторі).

Епіграф:                                    Ви за свободу гинули без скарги

                                                   Серед пожеж і руїн.

                                                  Вічна вам пам’ять, вічна вам слава

                                                  І наш доземний поклін.

      На столі під плакатом хліб-сіль і свічки, приспущений Державний прапор України.

      Доноситься траурна мелодія («Реквієм» Моцарта).

 

1-й в е д у ч и й. Історія знає багато жертв в ім’я ідеї, але аналогічної Крутам не було.

      У часи хрестових походів одбивати Єрусалим ішли лави охоплених ентузіазмом дітей. Вони й гинули лавами зі світлою вірою в Царство небесне і вічне життя. Билися до загину впевнені у свою перемогу юнаки Греції та Риму.

     2-й в е д у ч и й.  А що було тут, під Крутами? Хто були ті юні завзятці? Чи вірили вони у свої сили? Чого прагнули гімназисти шостого, сьомого, восьмого класів і молоді студенти, що не визнавали війни і смертної кари, осуджували будь-яке насильство, а тим більше вбивство?

      Коли вдарив останній час молодої  України, вони – 300 юнаків – пішли проти 13000 більшовиків. Сподівались засипати своїми тілами повінню прорвану гатку. І полягли всі…

      Чи ж вони не відали, проти кого йшли?

      1-ий в е д у ч и й. У наших предків був звичай у день поминання могили мертвих  встеляти квітами і запалювати на них свічки. Тож нехай наш зал сьогодні, 29 січня, стане поминальним храмом.

 

      Ведучі запалюють свічки.

Ч и т е ц ь 1.           Відступіть, Фермопіли!

                                В борні за свободу

                                Стали Крути для нас

                                Смолоскипом в роковану мить.

                                   …Понад Крутами сніг.

                                   Понад Крутами – пам’ять народу.

                                   Понад Крутами – вічність

                                   У сурми сурмить!

 

Ч и т е ц ь  2.       Де ти, військо? Уставай до бою!

                             Шлях на Київ проклада орда!

                             …Захлинулась кров’ю молодою

                             України воля молода.

 

      За сценою на повну силу лунають 2-й і 3-й куплети пісні «Ой у лузі червона калина». Далі пісня протягом усіх слів звучить приглушено, але зовсім не змовкає.

Ч и т е ц ь 3.        Ой зазнала Україна лютої пригоди –

                             Сколотила орда чорна

                             Дніпровії води.

 

Ч и т е ц ь 4.        Сколотила чисті води невідомо нащо,

                             На калину-Україну

                             Накинули зашморг.

 

Ч и т е ц ь 3.        Щоб калині-Україні пісень не співати,

                             Запалила орда тиха

                             Українську хату.

 

Ч и т е ц ь 4.        Щоб калині-Україні

                             Не діждати квіту,

                             Щоб подались в яничари

                             Українські діти.

 

      Гучно лунає приспів пісні «Ой у лузі червона калина».

Ч и т е ц ь 3.        А ми тії московські кайдани розірвемо,

                             А ми нашу славну Україну

                             Гей-гей, розвеселимо!

 

      1-ий в е д у ч и й. Та не схотіли українські діти ставати потурнаками. Коли після двадцятиденних запеклих боїв 13-тисячна армія більшовиків прорвала лінію Бахмач-Конотоп і рушила на безборонний Київ, вони взяли у свої ще майже дитячі руки зброю, щоб захищати столицю молодої держави.

     2-ий  в е д у ч и й. Кажуть, їх було 300. Як і тих уславлених спартанців, що захистили під Фермопілами честь і волю стародавньої Еллади.

      1-ий в е д у ч и й. Чи вірили вони, що залишаться живі? Чи сподівалися, що своєю смертю таки перепинять шлях зайдам-завойовникам?

      2-ий в е д у ч и й. Ми не знаємо про це… Напевно, гімназисти і юні студенти про це не думали. Вони просто не хотіли бути рабами! Вони просто знали – столицю захищати нікому… І пішли.

      1-ий в е д у ч и й. 29 січня. Крути. Гімназисти й студенти. Найстаршому 21 рік. Молодшим – по 14-16. 100 чоловік гайдамаків, що відступили від станції Макашин. По 30 набоїв на кожного. І єдина гармата сотника Семена Ляшенка.

     2-ий в е д у ч и й. А засніженим полем котила 13-тисячна ошаліла від крові й перемог зграя балтійських матросів і петербурзьких кримінальників – тих, хто «был ничем» і захотів стати господарем усього світу, хто, спровокований вождями, кинувся роздмухувати «мировой пожар» революції.

     1-ий в е д у ч и й. Тут відбувся перший і останній бій юних захисників української незалежності.

      2-ий в е д у ч и й. Страшною ціною заплатив Київ за недалекоглядну довірливість українських політиків-соціалістів. П’ятнадцять тисяч населення столиці було знищено вже в перші два дні більшовицької окупації. Стріляли без попередження – просто на звук української мови, не питаючи про походження чи переконання.

      1-ий в е д у ч и й. Недовго тривав муравйовський кривавий банкет на київських вулицях. Уже через три тижні місто звільнили від більшовиків, і кияни вирушили під Крути, щоб віддати останню шану юним героям.

      2-ий в е д у ч и й …Коли збирали в снігах їхні останки, не знайшлося жодного не скаліченого тіла. Відрубані руки, голови, відсічені вуха, виколоті вуха – так мстилися юнакам більшовики за те, що мали в дитячих душах недитяче почуття гідності й прагнення волі.

 

      Звучить стрілецька пісня «Повіяв вітер степовий».

1-ий в е д у ч и й. Лише 30 тіл удалося розшукати. 30 - із 300. 19 березня їх урочисто поховали у братській могилі на древній Аскольдовій горі.

 

Ч и т е ц ь 5.  На Аскольдовій могилі

                       Поховали їх –

                       Тридцять мучнів українців,

                       Славних, молодих…

 

                        На Аскольдовій могилі

                        Український цвіт! –

                        По кривавій по дорозі

                        Нам іти у світ.

 

                        На кого посміла знятись

                        Зрадника рука? –

                        Квітне сонце, грає вітер

                        І Дніпро-ріка…

 

                        На кого завзявся Каїн?

                        Боже, покарай! –

                        Понад все вони любили

                        Свій коханий край.

                            (Пауза)

                        Вмерли в Новім Заповіті

                        З славою святих, -

                         На Аскольдовій могилі

                         Поховали їх.

 

      Пом’янімо героїв, замордованих під Крутами, хвилиною мовчання.

                     Хвилина мовчання

1-ий  в е д у ч и й. Це було в січні 1918-го. А менш ніж за рік до того, після Лютневої революції, вітер якої перегорнув віковічні сторінки самодержавства й відкрив нову сторінку історії Росії, Київ цвів жовто-блакитними прапорами, повнився золотим гомоном волі й надії.

2-ий  в е д у ч и й . І схиляв над паперами сиву голову Михайло Грушевський – перший Президент Української Народної Республіки – над універсалами, що заповідали нове життя й нові, автономні відносини з колишньою імперією.

1-ий  в е д у ч и й.  І сповнений надій Тичина писав:

 

Ч и т е ц ь  6.       Над Києвом – золотий гомін

                             І голуби і сонце!

                             Внизу – Дніпро

                             Торкає струни…

                             Дзвенить, дзвенить, дзвенить

                             І б’ється на шматки

                             - Чи то не золоті джерела

                             скресають під землею?

                             Леліє, віє, ласкавіє,

                             Тремтить, неначе сон…

• Чи то не самоцвіти ростуть

                             з глибини гір?

                             - Виростемо! – сказали тополі.

                             - Розіллємось! – сказав Дніпро…

                             Вітай же нас ти сонцем, голубами.

                             Я – дужий народ! – з сонцем, голубами.

                             Вітай нас рідними піснями!

                             Я – молодий!

      2-ий  в е д у ч и й. І лише Микола Міхновський та хіба ще Симон Петлюра тривожно вдивлялися в майбутнє, переконуючи, що потрібно думати про захист своєї волі, про створення обороноздатної Української армії. Та довірливі, засліплені революційною ейфорією керівники Українського Уряду про військо не хотіли й слухати.

      1-ий  в е д у ч и й. «В Росії – демократія! – твердив розважливий Грушевський. – Відтепер ми житимемо в дружбі й братерській злагоді».

      2-ий  в е д у ч и й. «Від кого захищатися?! – сміявся темпераментний Винниченко. – В Росії при владі наші друзі соціал-демократи!»

      1-ий  в е д у ч и й. І тільки після більшовицького перевороту в Петрограді, тільки після того, як більшовицький уряд прийняв рішення «об освобождении Юга России (тобто України) от контрреволюции», до якої була віднесена й Центральна Рада з Генеральним Секретаріатом…

      2-ий  в е д у ч и й.  Тільки після того, як більшовицька Росія розпочала проти Української Народної Республіки відкриту агресію…

      Р о с і й с ь к и й  і с т о р и к (із-за сцени). Я, русский историк, протестую! (Вибігає на сцену). Я протестую! Это грязные инсинуации! Всем известно, что это была не агрессия, а братская помощь украинскому народу! Красный Петроград послал на Украину пролетарскую армию по призыву всенародно избранных делегатов Харьковского съезда рабочих, крестьянских и солдатских депутатов! По призыву избранного ими Украинского Советского Правительства, в конце концов! Я протестую, товарищи!!!

      У к р а ї н с ь к и й  і с т о р и к. Я – не протестую. На жаль, як і більшість українських істориків, я не вмію протестувати… А якби вмів, то не був би істориком, а довбав би руду на Колимі, валив би ліс у тайзі чи гнив би в землі на Соловках. Я не протестував. Я писав те, чого від мене вимагали. Я мучився – і брехав, брехав – і мучився! Сьогодні я – історик, учитель з мізерною зарплатою – щасливий тим, що можу казати правду, і я скажу її, скажу… Помовчте хвилиночку… Я скажу про той Харківський з’їзд…

      Це було в грудні. У грудні 17-го року. Україна запруджена більшовицькими агітаторами та занархізована солдатами, що на заклик більшовиків покинули фронти й повернулися «грабить  награбленное». Усе, що будувала Центральна Рада, розхитане, народ деморалізований.

      Здавалося: ще одне незначне зусилля – і народ стане на бік московських комісарів – з Центральною Радою, а заразом і з українською незалежністю буде покінчено. І впевнені у перемозі більшовики роблять таке зусилля. 17 грудня в Києві вони скликають з’їзд робітничих, селянських і солдатських депутатів, який має вирішити долю України.

      Та прорахувались речники більшовизму: з двох з половиною тисяч делегатів з’їзду, присланих від більшості українських губерній, лише 60 підтримали більшовицькі гасла. Решта одностайно виступили проти московських зазіхань, на підтримку Центральної Ради, за незалежність молодої Української Держави.

      Запам’ятайте: лише 60 чоловік із двох з половиною тисяч! Це на з’їзді, який скликали самі більшовицькі агітатори! Саме оці 60 чоловік, залишивши Київ, де їм робити було нічого, переїхали в Харків, куди після двотижневих боїв уже підступили російські війська, і там, за підтримки московських багнетів, провели отой з’їзд, який нібито й проголосив радянську владу в Україні.

      А далі вже було простіше. Далі все робилося від імені «українського» радянського уряду, обраного… шістдесятьма делегатами-більшовиками.

      Сценарій створення купкою підкуплених негідників так званих народних урядів, розіграний в Україні в 17-му році, виявився плідним. Хіба не він повторився в Афганістані, коли «народні уряди» покликали радянські війська на допомогу в боротьбі зі своїм народом? Чи не за цим сценарієм совєтські танки роздушили «празьку весну» 1968 року?

      Скрізь: у Чехословаччині й Угорщині, в Анголі й Кореї – я, історик, упізнавав цей випробуваний в Україні сценарій. Упізнавав і мучився. Впізнавав і – мовчав. Простіть мені, люди!

                Низько кланяється і йде зі сцени.

      Ч и т е ц ь  7. Український народе! Твоєю силою, волею, словом утворилась на українській землі вільна Українська Народна Республіка! Здійснилась давня мрія твоїх батьків, борців за волю і право робочого люду. А щоб ні російський, ні якийсь інший уряд не ставив Україні перешкод до жаданого миру, для того, щоб повести свій край до злагоди, творчої праці й волі, ми, Українська Центральна Рада, оповіщаємо всіх громадян: віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною Державою Українського народу!

                      Виходять ведучі.

      1-ий   в е д у ч и й.  Так гриміли понад банями київських храмів і дніпровськими кручами слова ІУ Універсалу Центральної Ради – першого зі всіх Універсалів, що проголошував повну самостійність і незалежність Української держави!

      2-ий  в е д у ч и й.  А містами й селами України вже котилася московська навала. 5 січня 1918 року царський підполковник Муравйов, командувач Першої більшовицької революційної армії, повідомляв з України: «Наказ – нещадно вирізати всіх захисників місцевої буржуазії виконано!»

      1-ий  в е д у ч и й.  Ні, не перевищив свої повноваження колишній царський підполковник, а теперішній революційний командарм. Це Сов нарком, оголосивши в Україні стан облоги, зобов’язав своїх комісарів «діяти з усією рішучістю, не чекаючи ніяких указівок згори».

            На сцену виходять два читці і стають по центру.

1-ий  ч и т е ц ь.     Спом’янімо в пісні славу Крутів,

                                Найсвятіше з наших бойовищ!

                                Крути! Крути! – смолоскип в майбутнє.

                                Підіймемо наші душі ввиш!

 

                                Крути! Крути! Це за батьківщину

                                Стати муром, шанцем душ і тіл.

                                Крути! Крути! Мужньо і єдино

                                Прямувати в найсвятішу ціль.

 

2-ий  ч и т е ц ь.      Крути! Крути! Час розплати близько.

                                Вже червоний ворог кари жде.

                                Крути! Крути! Вічне бойовисько

                                За майбутній, за світліший день.

 

                                Крути! Крути! Мужність і посвята!

                                Вірність, що міцніша понад смерть.

                                Крути! Крути! Горда і завзята

                                Кличе пісня і веде – вперед!

      1-ий  в е д у ч и й. Через їхню могилу пролягла Паркова алея. Над їхніми тілами цокотіли по асфальту каблучки юних панянок і човгали черевики літніх городян. Більшість киян навіть не здогадувалися, що ступають по кістках національних героїв…

      2-ий  в е д у ч и й.  Навіть мертвих – боялася комуністична влада юних борців за незалежність України: могилу по-бандистському «закатала під асфальт», а пам’ять покрила болотом брехні й наклепів.

      1-ий  в е д у ч и й.  Та й крізь асфальт зорять сьогодні їхні мертві очі на маєво блакитно-жовтих прапорів незалежної України над Києвом! Тих прапорів, за які віддали вони свої життя!

      2-ий  в е д у ч и й.  Та й крізь асфальт чують вони знову золотий гомін волі й розкрилене «Ще  не вмерла Україна!»

 

      Виконується Гімн України. Всі присутні встають.