Літературно-музична композиція, присвячена творчості поета-пісняра Д. Луценка, «Доброго ранку, добрі люди»

Літературно-музична композиція,

присвячена творчості поета-пісняра Д. Луценка,

«Доброго ранку, добрі люди»

 

Мета заходу:

• познайомити учнів з основними віхами життя і творчості поета;
• сформувати в дітей сталий інтерес до особи митця і його творчої спадщини;
• удосконалювати навички виразного читання поетичних творів;
• формувати естетичні смаки учнів, вміння орієнтуватися в мовному і літературному багатстві;
• розвивати артистичні здібності школярів;
• виховувати любов до рідної землі, до поезії, до матері, прагнення до гармонії, доброти, людяності.

Обладнання: портрет Дмитра Луценка, презентація.

 

Епіграф до заходу

Дарую людям пісню

Д. Луценко

Хід заходу

Учень 1

У нас хліба в степах, мов янтарі,

жива вода в цілющих криницях.

Синів і дочок родять матері,

щоб повнились любов’ю їх серця.

 

Горять багряні грона на калинах,

цвітуть міста і села з краю в край.

На рушниках дарує Україна

гостям і друзям пишний коровай.

 

Всі разом: Доброго ранку, добрі люди!

 

Ведуча І.

– Доброго ранку, добра людино! – Так щиро і рідно вітався зі всіма знайомими  Дмитро Омелянович Луценко. Відразу ставало тепло і сонячно на душі, синіло небо і губився  в небутті шалений гул міста.  Голос, якого ніколи не можна забути, - такий він був рідний, як українська душа.(Зі спогадів Яреми Гояна)

Ведуча ІІ. Дмитро Омелянович – особистість непересічна, в народі є такий вислів – Божа людина, тобто, Богом дана нам. Він дивився на світ зовсім іншими очима і сприймав життя людей по-своєму, завдяки надзвичайно тонкій вдачі, чистій натурі, завше емоційно піднесеній…

Ведуча І. Звичайно, кожна людина, поет тим більше, формує себе сама. Та все ж і життя, особливо дитинство, де закладаються перші й найміцніші підвалини любові, доброти, характеру людини, де батько з матір’ю, перші друзі, теж важать багато в долі людській. 

Давайте спробуємо зазирнути в душу поета через призму його натхнення і бентежних віршів, його високого, ніжного поетичного слова!

Ведуча ІІ. Тож вирушаймо першою стежиною. Душа поета починається з дитинства.

Учень 2.

Народила мене на світ

українка – полтавська мати.

І калин білозорий цвіт,

І небес оксамитові шати,

і в запасках садів село,

і селянський скупий достаток,

і душевних пісень тепло

я одержав у вічний спадок.

Ведуча І.

Поет народився 15 жовтня 1921 року в селі Березова Рудка Пирятинського району Полтавської області у багатодітній селянській родині. З дитинства знав багато пісень, які співали дітям мати Євдокія Оникіївна, батько Омелян Васильович та гості, котрі відвідували родинну хату. «Я вбирав у своє серце, - напише поет, - безліч сумних і веселих, мужніх і ніжних мелодій… Із піснями я виріс…».

Учень 3.

Мати колихала дитинча,

котики сивіли верболозів.

Сонячний промінчик, як зайча,

бавивсь біля неї на підлозі.

 

Мамо, як над тишею дібров

небо раптом грозами заблиска, -

Ваша доброзичлива любов

пильно берегла нас у колисках.

 

Скільки натерпілись гори й мук,

поки соколят своїх зростили…

Ми за втому роботящих рук

Вам іще сповна не заплатили.

 

Роки одцвітають, мов сади,

з юністю прощаються хлоп’ята.

Завжди нас від горя і біди

серцем прикривала рідна мати.

 

Ведуча ІІ. Материнська пісня приходить до нас теплого вечора, навіяна поетичними образами рідної землі і сонячного неба, вчить нас любові до рідного краю, до людей, до праці. З  материнською піснею ми вирушаємо в  життєві дороги, і вона стелиться вишиваним рушником по нашому життю і стоїть на варті всього доброго, людяного. Материнська пісня – то найсильніший гімн Людині. Вона завжди нова і вічна, як світ.

(Пісня «Колискова» у виконанні учениці початкових класів)

Ведуча І. Від селянського роботящого роду Дмитро Омелянович успадкував вдачу чесну і мужню, а душу — щиру й пісенну. Він вийшов з гущі народної, жив для людей, для творчості, для України. Виніс майбутній поет із свого дитинства найбільший скарб – материнську любов і ніжність, рідну пісню, які залишилися потім на все життя.

 

Учень 4

Засвітилась зоря над селом,

як далекий-далекий ліхтарик.

В теплій хаті сидить за столом

в полотняній сорочці школярик.

 

І виводить старанно рука

незугарні карлючини літер.

За вікном у вишневих гілках

шарудить, бешкетуючи, вітер.

 

Мати хліб з молоком подає…

Я, мов птаха, лечу в високості…

Це ж далеке дитинство моє

завітали до мене у гості.

 

(Пісня «Мамина вишня»)

 

Учень 5

Запашною бадилиною

проростає в згадках знов:

рідна хата над долиною,

острівки густих дібров;

 

і поля зеленорунисті,

і село в красі беріз,

де колись у ранній юності

босоногим хлопцем ріс,

 

звідкіля назустріч вилетів

бурям, віхолам, сонцям…

Ой, до болю серцю милі ті

рідні батьківські місця.

 

Теплим вітром зацілований

і засмаглий до пуття,

молодий, але гартований

я пішов з села в життя.

 

За Березовою Рудкою

у дібровах і гаях

голубою незабудкою

бродить молодість моя.

 

Ведуча ІІ.

Силу лірики поет черпав в благословенні білої вишні, яка від колиски навчила дитину дивитися на людей і на зорі через свій пречистий цвіт. І така ж свята, як вишня, стоїть у Березовій Рудці біла хата, це велике українське диво, яке виростило націю.

(Пісня «Хата моя, біла хата»)

 

Учень 6

Біля гаю, де вогонь калин

гронами налитими багриться,

в килимі смарагдових долин,

як сльоза, прозориться криниця.

 

А в криниці голуба вода

світиться глибинними вогнями.

П’єш – і в серце сила молода

на добро вливається піснями.

 

Ту криницю батько ще копав

нам, синам, і людям для відради.

Змалку я вустами припадав

до її джерельної принади.

 

І здавалось, ніби не вода,

вистояна у земних глибинах –

батьківська любов і доброта

в кров мою вливалась  по краплинах.

 

Ведуча І.  Важко пережила родина Луценків голодні 1932-1933 роки.

Ще будучи малолітнім, працював на шахтах Донбасу. У 1940 році призваний до лав Червоної армії. На війні сміливий і мрійливий юнак з Березової Рудки став автоматником. Дмитро Луценко сповна відчув те, що випало на долю його покоління. З першого і до останнього дня Великої Вітчизняної війни він був на фронті. 8 травня 1945 року за день до багатостраждальної Перемоги, у Східній Прусії його було тяжко поранено і контужено, після чого фронтовик став інвалідом 2 групи. За часи війни був нагороджений орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни 1-го ступеня, медалями.

 

Учень 7

Я не мав гріха перед тобою,

земле рідна, кривджена віками,

за твою боровся світлу долю,

віддано любив тебе, як матір.

 

Відкривав тобі я щиру душу.

Ти раділа – був і я щасливий,

сумувала ти – і я з журбою

був у ті години нерозлучний.

 

Пісня «А мати ходить  на курган»

 

Коли весною зацвіте

Трава в палаючих серпанках, -

В степ на курган крутий іде,

В степ на курган крутий іде,

Старенька зморена журавка.

 

В далеких обріях пливуть

Біляві марева туманів.

А їй здається, ніби йдуть,

А їй здається, ніби йдуть

Сини – журавлики кохані.

 

Стомили крилонька вони,

В курган лягли спочить від грому,-

Та вірить мати, що сини,

Та вірить мати, що сини

Колись повернуться додому.

 

Туман, як болі давніх ран,

Літами журно пропливає.

А мати ходить на курган,

А мати ходить на курган

Синів ще й досі виглядає.

 

Ведуча ІІ.  Перша збірка “Дарую людям пісню” побачила світ 1962 року, коли Дмитрові Луценкові було вже за сорок. Що й казати, як для поета – запізнілий дебют. Вихід 1-ї ластівки благословив сам В.Сосюра, який у напутті написав про «рідну землю з ароматом барвистих квітів, шепотом зарошених садів і гаїв, з вітром і хмарами, з працею на її роздольних і щедрих ланах».

Учень 8

Річка Удай

Вона тече з чернігівського краю,

вливається, як посестра в Сулу.

Брати мої, я щиро вам пораю

відвідати цю річеньку малу.

 

На ній нема турбін і дужих гребель,

з глибин віків, як всі річки малі,

її ховають лози й тихі верби,

як первісточку матері-землі.

 

Від щедрості її гаї й долини

барвистими шовками майорять.

Над нею в жовтні кетяги калини

червоними жаринами горять.

 

Дуби стоять кремезні, мов Атланти,

і на могутніх бронзових плечах

тримають споконвіку неба шати,

щоб килим лугу в спразі не зачах.

 

Ведуча І.  Чарівний світ літератури допомагає зовсім по-іншому, через призму бачення письменника, глянути на світ, замилуватися ним і відчути гордість за те, що ти народився саме на цій землі, живеш тут і тут будуть жити твої нащадки. 

Учень 9

Запалала земля в голубих і рожевих серпанках,

пахне п’янко медами і свіжими травами знов.

Завітала здаля синьоока красуня Веснянка

і в гаях солов’їно щебече про вірну любов.

 

Тепле літо шумить, як піснями багате весілля,

закипає медами хмільна яблунева краса.

Ти збагни хоч на мить це заквітчане дивне привілля,

де вологу і сонце дарують садам небеса.

 

Сонце й краплі роси переплавило літо в колоссі,

а в садах дозріває врожай запашного добра.

Повна сили й краси, йде землею запліднена осінь,

і справляє обжинки натруджена щедра пора.

 

Учень 10

Кружляє над будинками і падає до ніг

химерними сніжинками лапатий перший сніг.

Кружляє над деревами, лягає у пласти,

щоб квітами черемухи навколо розцвісти.

Алмазиками світиться, шліфований увесь,

немов шматочки місяця упали із небес.

Каштани зажурилися – весільних жаль свічок.

Стоять, немов на милицях, обтрушують сніжок.

З побіленими віями під ними й я стою,

Лечу своїми мріями в лапатому рою.

 

Ведуча ІІ.  Радість і печаль ідуть поруч у житті. 1963 рік радісний – Дмитро Луценко одержав невеличку квартиру у Києві. Через місяць його прийняли до Спілки письменників.

 

Учень 11

Я – мешканець міста, де серце не знає

лугів запашних і медових степів,

але і для мене весною лунає

любов’ю захмелений жайвора спів.

 

Я – мешканець міста, де небо прозоре

навколо давно обснували дроти,

але мерехтливі небесні узори

чарують щоночі й мене з висоти.

 

Я – мешканець міста, де площі в асфальтах,

де землю гранітне могуття вкрива,

але мені рідні беріз білі пальта

і перша у лузі стрілчаста трава.

 

Я – мешканець міста, де барвами пишно

неонове сяйво вогнів розцвіло.

Але, як святиню, люблю тебе ніжно,

пропахле любистком і хлібом село.

 

Де батько старий шкарубкими руками

в степах обігрів кожний клаптик землі,

щоб зерна світились в колоссях зірками,

щоб хліб не виводивсь у нас на столі.

 

(Пісня «Києве мій»)

 

Ведуча І.  Наступний рік – трагічний. Від швидкоплинної і невиліковної хвороби помирає улюблениця донечка Лариса. Це довічна незагойна рана в родині. Ця біда дочасно зв’ялила матір, підірвала здоров’я братові, вкоротила віку батькові. Біль від втрати вилився в цикл найзворушливіших його поезій, оселився смутком у більшості його пісень.

 

Учень 12

Давно липневий викачали мед,

горбатіють  картопляні кагати,

Старий вишняк лякливо коло хати

закутався в багряно-сизий плед.

 

Пливе здаля пора осінніх гроз,

барвішають палаючі узлісся…

Під вікнами розкущивсь і розрісся,

як в зорях, фіолетовий мороз.

 

Надворі почастішали дощі,

з’явилася їдка іржа на вітах.

Легким батистом бабиного літа

куйовдяться смородини кущі.

 

В намистечках, і все: «Шу-шу-шу-шу», -

красуються нарядні горобинки.

Обтрушують із кетягів журлинки

незваного осіннього дощу.

 

(Пісня «Колискова»)

 

 Ведуча ІІ.  Плине час. Виходять з берегів океани, народжуються і гинуть держави й материки… А пісня залишається!

 

Ведуча І.  Він не шукав слави. Працював наполегливо, творив  просто.

Як часто нам сучасним, модерним, емансипованим і урбанізованим не вистачає щирості та доброти, якою так повниться українська прадуша і, без страху бути оголеною, говорить:

 

Учень 13

Серцем клянуся

І нині, і прісно:

долю з тобою ділитиму я…

Ти в моїх мріях,

Ти в моїй пісні,

батьківська земле моя..

 

Ведуча ІІ.  Є на світі вірші, які зігрівають і душу і серце. Вони чудово лягають на музику, легко запам’ятовуються, гарно співаються, а згодом стають народними. Така доля, мабуть, випала і пісням на вірші відомого українського поета-пісняра Дмитра Омеляновича Луценка. Приклад його глибоко народної поезії надихає не одне покоління митців.

 

Учень 14

Давно пора дитинства одцвіла,

мов яблунь зачароване галуззя…

Колись у нас диміла край села

Ониськова уже старенька кузня.

 

І в кузні говорив мені коваль:

- Складать пісні – то сину, мудре діло….

Ти слово куй, як я гарячу сталь,

щоб серце в ньому плакало й раділо.

 

Давно коваль Онисько вже помер,

старої кузні за селом немає….

Але в моєму серці ще й тепер,

коли працюю, - кузня оживає.

 

Ведуча І.  Його пісня – діамант, який грає найяскравішими барвами людського добра, земної мудрості і краси. Пройдуть віки. А його пісня завжди квітуватиме палкою трояндою на вустах рідного народу, його України.

 

Учень 15

Як без повітря, хліба і води

Не може жити на землі людина,

Так я без тебе черствію завжди,

Жадана пісне, посестро єдина.

Тебе любовно й трепетно творив,

Виношував у серці кожну ноту.

В твій то сумний, то радісний мотив

Переливав і радість, і скорботу.

Всю таїну тобі я відкривав,

Проникливі й прості слова шукав,

Щоб заздрили твоїй пісенній вроді.

Повір, не засумую з горя я,

Якщо забудуть автора ім’я,

Аби жила ти в рідному народі.

 

Вчитель. Протягом цього свята ми подивилися на світ через призму Луценкових творів. Ми зрозуміли, які почуття він вкладав у слова доброта, рідна хата, пісня,  мати, батько, вишня, криниця, Батьківщина, Березова Рудка, Київ, донечка, Україна. У цьому асоціативному ряді не вистачає ключового слова. Ви здогадалися яке це слово? ЛЮБОВ!  Любов була визначальною рисою його характеру. Любов до людей, до землі, до праці. Її ми відчуваємо у кожному рядку пісні, у кожному слові вірша. Усе любов’ю зміряне до дна у поетичній спадщині поета-пісняра з Березової Рудки.

Ми хочемо краплинку любові, яку так щедро дарував людям наш земляк, сьогодні подарувати Вам.

(Діти під фонограму пісні «Україно, любов моя» дарують присутнім паперові сердечка з чотиривіршами Луценкових творів(додається))

 

Додаток.

Вірші для сердечок

 

Я вам хочу бути вірним братом,

люди, не соромтесь доброти!

Друзів на землі не так багато,

дбайте, щоб в житті їх зберегти.

 

Мерехтять тривожні полустанки,

і нема, нема їм вороття.

Мчить крізь теплі ночі і світанки

на кур’єрській швидкості життя.

 

Хай же зна многоликий світ:

я щасливий і я багатий,

бо у мене великий рід –

вся планета – народів мати.

 

Мій друже, для тебе світанки цвітуть

в Донбасі, в Криму чи на БАМі.

Та де б ти не був – а послать не забудь

хоча би листівочку мамі.

 

Не бачив я подібної краси,

хоч обійшов із краю в край планету.

І шерх трави й пташині голоси

звучать, немов симфонії, поету.

 

Залишу я синові у спадок

батьківське терпіння і хоробрість,

щоб збагнув із вдячністю нащадок,

як життя плекалося і добрість.