Матеріал для виховної години про Другу світову війну

  Спогади однієї родини

  Кажуть, що у війни нежіноче обличчя… війна, розруха, рана, смерть, безнадія, біда, «похоронка» - все це іменники жіночого роду. Але ж  і віра, надія, свобода, радість, перемога, сім’я , мама – це також жіночий рід.

  Важливо,щоб завжди перемагали віра і любов, щоб панували мир і злагода, щоб маленькі дитячі обличчя світились радістю і від них посмішка приходила і переходила на лице батька і матері, дідуся та бабусі. Адже все чудове і життєрадісне починається саме з родини, із маминої любові. Тому хочеться розповісти про одну таку родину і маму. Мати з великої літери, яка у часи Великої вітчизняної  війни самотужки «підняла на ноги» і виростила достойними людьми 5 дітей.

  Отже: історія однієї родини…

  Село Волохів Яр Чугуївського району Харківської області. Село велике, навіть величезне на той час. Через нього і до ВВВ проходив шлях на Харків, так званий «Старий шлях», а нині так звана Ростовська траса.  Будинок на пагорбі коло самого шляху, а ньому дружня родина. Мама – Ладика Анастасія Арсентіївна (1900 року народження), працювала у колгоспі, Батько – Ладика Михайло Сергійович (1898 року народження), працював також у колгоспі конюхом, і 5 дітей: Дмитро, Марія, Галина, Віктор та Наталія. Жили дружно, багато і важко працювали, ростили дітей, виховували, любили співати, держали відкритими двері і душу.

  І раптом вона…Неждана і жорстока, довга і безжальна, вбивча і страшна… війна…

  Коли у 1941 році батько, Михайло Сергійович, разом із іншими своїми односельцями – добровольцями йшли на фронт, то весь час озирався, ніби ще раз прощаючись із сім’єю, селом, наче хотів запам’ятати цю картинку. Прощаючись, обійняв дружину і дітей; найменшу донечку, Наталочку, на прощання пригорнув, декілька разів підкинув угору і сказав: «А цій найбільше дістанеться»(Спогади Марії Михайлівни Кіктєвої).

    І все… І жодного листа. Тільке сухе і безжальне повідомлення у 43 році «Зник  безвісти». До останнього подиху дружина, яка, до речі, прожила 81 рік, сподівалася, що десь знайдеться його слід, що може у полон потрапив, що може його, як конюха, не рахували солдатом, може, може…

  Зверталися , писали до архівів , зокрема до Подольського архіву, уже у повоєнний час неодноразово. Писала уже не дружина, а дорослі діти , писали у різні роки, але жодного сліду так і не знайшли.

До речі, Михайло Сергійович сам був із багатодітної родини (ще 8 братів та сестер), четверо його братів також були на війні ( за спогадами Наталії Михайлівни Пукової), а це:

• Ладика Салівон Сергійович, був поранений, повернувся без великого пальця на правій руці, після війни працював на пошті, потім переїхав до Бєлгорода, працював у банку;
• Ладика Сергій Сергійович,  повернувся з війни, працював у колгоспі, потім сам став головою радгоспу;
• Ладика Дмитро Сергійович, також  повернувся з війни, працював у колгоспі все своє життя;
• і Андрій Сергійович, також повернувшись із війни, продовжив працювати у радгоспі бджолярем.

 Ось така вона – доля. Ще одна ремарка: з величезної вулиці через все село на війну пішли десятки чоловіків, а повернувся лише один. А Михайло Сергійович залишився лише у пам’яті рідних, жодної фотографії не зосталось.

  А як же родина, як вона пережила ці буремні роки?

З 1941 по 05.02.1943 через Волохів  Яр проходив фронт, декілька разів ситуація змінювалась: то радянські війська були, то німецькі.

  За спогадами Марії Михайлівни та Наталії Михайлівни під час окупації у будинку Ладиків знаходився німецький штаб, мати з 4 дітьми жили у сараї з погребом, куди інколи доводилося ховатись, щоб уникнути зайвих питань німців. Мати змушена була прибирати у будинку, готувати, а старші діти допомагали, доглядали за меншими, особливо маленькою Наталочкою, якій було рік-півтора. Була корова, яка і дозволила вижити у тих скрутних умовах, бо без її молока , мабуть, померли б з голоду. Старші дівчата допомагали також і на городі, і в будинку. По різному складалося, інколи німці поблажливо ставились до дітей, або просто не звертали уваги, інколи з маленькими грали, а одного разу матері довелось сказати, що у племінниці тиф, щоб припинити чіпляння одного нетверезого офіцера. Німці, що жили у них у будинку, за спогадами Галини Михайлівни Діхтяр та Марії Михайлівни Кіктєвої, не були занадто жорстокими, звичайно, примушували і окопи рити, і хатню роботу виконувати, але один з них, ім’я його, на жаль, не пригадали, мав у себе в Німеччині дітей, тому відносився до дітлахів добре, з найменшою Наталкою грався щовечора, навіть пригощав шоколадом.

  Під час евакуації до с.Піщане (нині Куп’янського району Харківської області) у 1942 році родина Ладик виїхали разом із сусідами двома возами. На дві родини було десятеро дітей і одна корова-годувальниця. Доїли її по черзі: один день - родина Ладика, другий день – сусідська, ось так і виживали. Були і непорозуміння, і хитрощі, але людяність і щире бажання  допомогти були на першому місті.

Що ж діти?

  Ладика Дмитро Михайлович, 1924 року народження, старший син, під час Великої вітчизняної війни служив у лавах Радянської армії, дійшов до Германії, прослужив у армії 8 років.

  Після закінчення проживав у місті Харкові, працював на одному з заводів, мав родину, двох синів: Анатолія та Володимира, доньку Поліну, а потім і онуків. Після смерті Дмитра Михайловича зв’язок із його родиною був утрачений.

  Ладика Марія Михайлівна (після заміжжя Кіктева), 1925 року народження, після закінчення Великої вітчизняної війни навчалася у м.Харкові у ремісничому училищі, потім, після заміжжя, жила у м.Харкові і працювала на заводі «Турбоатом», потім у м.Чугуєві, працювала на авіаремонтному заводі, мала доньку Валентину та онуків: Тетяну та Сергія. Як раз її онука, Качурець Тетяна Василівна, і є тією людиною, що спонукала до початку цієї роботи. Це наш класний керівник і саме вона розповідала нам про Велику вітчизняну війну, про спогади її бабусі та дідуся на уроках літератури і виховних годинах.

До речі, чоловік Марії Михайлівни, Кіктев Василь Петрович

(в нижньому ряду

справа), був з того ж села з багатодітної родини і також служив у лавах Радянської армії довгих 8 років у прикордонному загоні

  на Далекому Сході, на кордоні з Кореєю. Після війни закінчив навчання у м.Армавір, потім працював дорожнім майстром спочатку у с.Гракове, потім у Чугуївському ДЕУ. На жаль, крім онуків, інших членів родини уже немає в живих.

Зверху вниз: Кіктєва Марія Михайлівна та Кіктєв Василь Петрович; Ладика Анастасія Арсентіївна; на нижньому фото зліва направо: Діхтяр Олексій та Ольга, Кіктєва Валентина та Ладика Поліна

Ладика Галина Михайлівна (після заміжжя Діхтяр), 1929 року народження, після  закінчення ВВВ також навчалася у м.Харкові у ремісничому училищі, потім, після його закінчення працювала на заводі «Турбоатом», була заміжня, (чоловік, Діхтяр Петро Ілліч, також родом з Волохова Яра), мала 2 дітей : Олексія та Ольгу, онуків: Оксану та Наталію. На жаль, нікого, крім онуків, уже немає в живих, а з онуками зв’язок утрачений.

  Ладика Віктор  Михайлович, 1936 року народження, молодший син, під час ВВВ був дитиною, одного разу ледь не загинув в німецької кулі. Зайшовши до хати, а на той час це був штаб, заплутався у проводах німецьких рацій тощо,  і щось вийшло з ладу.  Уже німець наставив на нього автомат, лише благання матері і наймолодша сестра, що заплакала, якимось дивом його врятувало. Після ВВВ служив зв’язківцем у секретній лабораторії м.Москва, запрошували залишитись там працювати, але відмовився, бо вдома чекала старенька мама. Був одружений. Син – Олександр, онука – Олена. Син і досі проживає у с.Волохів Яр.

  Ладика Наталія  Михайлівна (після заміжжя Пукова), 1940 року народження, після закінчення ВВВ також навчалася у м.Харкові у ремісничому училищі, потім, після його закінчення, працювала на заводі ХЕМЗ, потім «Електробритва», потім на заводі «Укрліфт»; була заміжня, має 2 дітей : Володимира та Любов та онуків: Руслана та Антона, Олександру, Вероніку.

Їхню маму, Анастасію Арсентіївну, звичайну жінку, яка на своїх плечах винесла ту війну, яка працювала вдень і вночі, жала на колгоспному полі снопи, носила їх, важезні, на собі , щоб поставити дітей на ноги, дати їм освіту, підтримати…Її паралізувало у 60-ті роки, але не позбавило мудрості, щирості і теплоти. Діти майже кожні вихідні по черзі, а той усі разом провідували, доглядали, підтримували, просили поради. І…співали. Жоден не мав музичної освіти, але майже кожну народну пісню розкладали на голоси і співали ансамблем.

  Ось така вона доля… І не дивлячись ні на що, ці люди вистояли, самі були творцями свого життя і щастя та є прикладом людяності, душевної щедрості та жаги до життя.

       Дуже мало залишилось тих, хто міг би розповісти нам про ці події, тому і виникла ідея спробувати написати «Спогади однієї родини». Записано зі слів Пукової Наталії Михайлівни, лише вона зараз жива із  5 дітей родини Ладика.