Матеріал до уроку "Наш край в року Другої світової війни"

Війна не  жіноча справа

 Війна-це жахлива трагедія в житті кожного народу. За всю історію людства не було таких катастроф та стихійних лих, які забрали б більше життів, ніж війна. Болісною раною в історії нашого народу залишилася Велика Вітчизняна війна 1941-1945 років.

         Війна – це подія, про яку можна говорити багато, але її хочеться забути водночас. Війна – це мільйон людських жертв, слізні спогади наших дідів та прадідів, які були свідками тієї жахливої події, коли під уламками гранат та свистом куль захищали свою Батьківщину. Ми звикли до того, що на війні немає місця сентиментальності й ніжності, а слово "герой" в нашому розумінні - це обов'язково боєць, солдат, словом, чоловік. В усіх на слуху імена: Жуков, Рокосовський, Панфілов і багато інших, але мало кому відомі імена тих дівчат, які прямо з випускного балу потрапили на війну, без яких, можливо, і не було б перемоги.

           Війна – справа чоловіча.  Однак у ХХ-му сторіччі участь жінок у війні, причому не тільки як медичного персоналу, але й зі зброєю в руках, стає реальністю. Особливо масовим це явище стало в період Другої світової. Жінка і війна... Про це не можна говорити без хвилювання. В грізні роки воєнного лихоліття мати, любляча дружина, сестра чи кохана – нарівні з чоловіками рішуче і відважно ставали на захист Вітчизни.   Жінка воювала… Вбивала ворога, який з неймовірною жорстокістю йшов нашою землею, палив і руйнував домівки, знищував усе живе на своєму шляху.  Одна з жінок, що дійшла до Берліна, на стіні рейхстагу написала:  “Я, Софія Кунцевич, прийшла в Берлін, щоб убити війну ”. Ми якось звиклися із тим, що багато жінок у Велику Вітчизняну воювали нарівні із чоловіками, і мало кому в голову приходить думка, наскільки це було протиприродно самій природі! І те, що зробили ці дівчата, інакше, як подвигом, не назвеш.  У війни – не жіноче обличчя... Цю тему стверджують, активно розвивають і аргументують в повоєнних книгах, сучасних журналах, газетних публікаціях. Мовляв, жінка створена, щоб народжувати й ростити дітей для щастя, щоб плекати в мирі й злагоді рідну землю. Бо самою природою слабкішій половині людства визначено давати нове життя, нести у світ ласку... Та чи могли українські жінки у дні жорстоких випробувань, коли ворожий чобіт топтав нашу священну землю, коли на долю нашого миролюбного народу випали небачені випробування не взяти в руки зброю? Ні, не могли! Гвинтівка, автомат, рація, санітарна сумка, прапорці регулювальниць руху, снайперська гвинтівка, скальпель... Війна і жінка, жінка і зброя. Наші дівчата, жінки доказали всьому світу, що це речі сумісні, хоч і неприродні. Дівчата і жінки з доброї волі, а не з примусу воювали з ворогом.  

       Одним словом, поряд з чоловіками хоробро билися з ворогами – фашистськими зайдами й жінки. Їх було понад 800 тисяч. За бойові заслуги й подвиги у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками 89 з них удостоєні звання Героя Радянського Союзу. З них48- посмертно. Серед відзначених найвищою нагородою 32 жінки – льотчиці, 15 – санінструкторів і медичних сестер, по 13 підпільниць і партизанок, 7 – снайперів, дві розвідниці, по одній – телефоністка, кулеметниця, танкіст, комсорг піхотної роти, і одна радистка – Е. К. Стембовська. Чотири відважні жінки стали повними кавалерами ордена Слави, 150 тисяч нагороджено орденами і медалями. 650 жінок відзначено високими нагородами зарубіжних країн. А скільки було невідомих героїнь!..

Жінка на війні… Це щось таке, про що ще немає людських слів, – каже колишній санінструктор О.В. Корж. – Якщо чоловіки бачили жінку на передовий, у них обличчя іншими ставали, навіть звук жіночого голосу їх перетворював ”. На думку багатьох, присутність жінки на війні, особливо перед обличчям небезпеки, облагороджувало чоловіка, якій був поруч, робило його набагато хоробрішим ”.

 Однією із таких бійців була жителька  нашого селища   Мулик  ( Сіренко)Ганна Михайлівна. 

На долю Ганни Михайлівни випало багато випробувань, але вона їх витримала з честю, залишившись доброю, чуйною, привітною.

Ганна Михайлівна народилась в багатодітній сім'ї Сіренка Михайла Михайловича та Олени Артемівни 5 січня 1925 року. В родині було 16 діточок. Жила родина на вулиці Комінтерна нашого селища.

Мало що пам’ятає Ганна Михайлівна зі свого дитинства, але що добре закарбувалося в її пам’яті ,так це роки Голодомору 1932-1933 років. Важко було родині. Їсти було нічого. Із 16 дітей в сім'ї залишилось 7  : 4 дівчинки і 3 хлопчики.

Життя поступово налагоджувалось. Здавалося, що все найгірше вже  назавжди залишилося в минулому.

Але 22 червня як страшенна блискавка вдарило слово війна. І немає юності, немає нічого. І тільки страх, що буде далі. А далі була окупація німецькими військами, постійний страх, що мажуть забрати до Німеччини, просто вбити. І постійна думка, що робити, і віра в те, що це не назавжди.  Так це не назавжди.

3 лютого 1943 року наше селище було визволене від німців.

Після визволення селища  серед його жителів була проведена мобілізація. Ганну Михайлівну забрали на фронт 15 червня 1943 року. І було їй тоді 17 років.

Ганна Михайлівна згадує: « У мене запитали, скільки я закінчила класів, і я відповіла, що 6. - Будеш радисткою,- була відповідь.».

Успіх на війні багато в чому залежить від добре налагодженого зв'язку. Від роботи  зв'язківців залежав успіх просування військ.

Ганна Михайлівна не мала спеціальної підготовки. Навики радистки здобула на війні, пройшовши разом з іншими дівчатами спеціальні курси. Після короткого навчання дівчат - зв'язківців направили на поповнення. Разом з Лідією Пилипівною Сіренко, теж жителькою нашого селища, потрапила до артилерійського полку 73-ої стрілецької дивізії III Українського фронту. Пройшла з боями від Харкова до Угорщини, визволяла Болгарію, Югославію. Але не тільки Анна Михайлівна була радисткою. Після зміни йшла куховарити: кашу варила,солдатський суп, тягала котли, а вони була важкі - преважкі. Бо на війні не було моєї і твоєї роботи. Робили все, що потрібно було.

Закінчила війну Ганна Михайлівна в Угорщині. Поверталась додому, а самій не вірилось. Начебто недавно вона, проста сільська дівчина починала бойовий шлях в 73 стрілецькій дивізії. Навіть не сподівалась, що пройде пів -Європи. В одне лише свято вірила, що прийде наша Перемога. І вона прийшла. Перемога зі сльозами на очах. З війни не повернулося так багато. Не обминуло горе і сім’ю Ганни Михайлівни – з війни не повернулися двоє її братів із трьох, що теж були на фронті. Війну закінчила єфрейтором, має нагороди: орден Вітчизняної війни та орден «За мужність».

В голодному 1946 році одружилася з Муликом Петром Костянтиновичем. Народили трьох дітей.

Після війни весь час працювала. Була швачкою, санітаркою в інфекційному відділені районної лікарні, а потім працювала в бактеріологічній  лабораторії.

Багато

  Вклад жінок у захист своєї Батьківщини буде вічним прикладом, що викликає гордість і захоплення грядущих поколінь, прикладом, який кличе на подвиг. Вітчизняна війна - одна з героїчних сторінок в нашій історії, під час якої було здійснено багато

героїчних подвигів. Але особливе місце серед них належить подвигу жінок - патріоток, “Коли подивишся на війну нашими, жіночими очами, так вона страшніша ніж страшне”. Потім вони самі будуть дивуватися тому, що змогли все тріоток, трудівниць, бійців.