Матеріал магістерської дисертації з психології конфліктів та політичної психології Китая .дослідження загальної психології.

Міністерство Освіти та Науки  України

Ніжинський державний педагогічний університет ім.М.Гоголя

Факультет загальної психології

Кафедра загальної психології

Спеціальність психологія-053              

    На правах рукопису автора

Магістерська дисертація.

                "Особливості вирішення конфліктних ситуацій в китайської та української культури "                                                               

 Виконавець:Данилова Інеса Віталіївна

Науковий керівник :Кошива Інна Вікторівна

Захист магістерської дисертації 29.12.2022року.

                                                  ЗАТВЕРДЖУЮ

 

Завідувач кафедри

 

_________________

 

«___»___________2022 р.

 

 

Ніжин-2022рік

Анотація

з магістерської дисертації

з теми:        "Особливості вирішення конфліктних ситуацій в Китайської та Української культури "

Магістерська робота Данилової Інеси Віталіївної  присвячена  особливості вирішення конфліктних ситуацій в Китайської та Української культури.

Апробація магістерської дисертації була  проведена на кафедрі загальної  психології Ніжинського педагогічного університету ім.М.Гоголя .Захист  магістерської роботи запновано на 29 .12.2022рік.

Дана магістерська дисертація складається з трьох розділів, кожен з яких містить три, чотири підрозділи. Список літератури містить 93 джерела. Робота містить 112 сторінок.

Актуальність дослідження. Являється  вирішення конфліктних ситуацій  в Китайської та Української культури.Основною задачою є визначення конфліктології як науки в психології ,онови конфліктології ,завдання ,предмет ,мета ,об'єкт конфліктних ситуацій в сучасній психології,конфліктні ситуації ,врегулювання міжнародних  політичних  конфліктів як історичного ,стародавньго Китая так і сучасного  Китая конфлікт між Тайванем ,а також політичні конфліктні ситуації в Україні.

Метою магістерської дисертації  виходячи з актуальності проблеми є: вивчення психології  методології  та методики конфліктних ситуацій  розв'язання конфліктів та врегулювання конфліктних ситуацій в культурі  Китая  та України .

Об’єктом дослідження є врегулювання та усунення конфліктних ситуацій культури Китая та України.

Методи дослідження: для розв’язання поставленого завдання, досягнення мети застосовувались такі методи дослідження: теоретичний аналіз наукової літератури з проблеми дослідження, їх систематизування та узагальнення, збір та обробка емпіричних даних (спостереження, анкетування, усне опитування, бесіди, тренінги ,розглянути  методики досліджень)

Таким чином,  на емпіричному етапі було розглянуто та вивчено 5 методик до них було складено тести  .

1.Методика дослідження міжособистісного сприйняття у конфліктній ситуації А.І.Тащевої (модифікація О.В.Місенко) (Мисенко О.В. Модификация методики исследования особенностей межличностного восприятия в конфликтной ситуации //Практична психологія та соціальна робота. - 2005. - № 5. – С. 23-27.

2.Методы исследования межличностного восприятия. Спецпрактикум по социальной психологии /Под ред. Г.М.Андреевой, В.С.Агеева. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984. – 103с. – С. 37-43).

3.Методика «Оцінка рівня компетентності у вирішенні конфліктів» (П.П.Хеппнер, І.Х.Петерсен) (Heppner P.P., Petersen Ch. H. Development and Implication of a Personal Problem Solving Inventory // «Journal of Counseling Psychology», 1982, №29, P.66-75).

4.Методика діагностики стратегій розв’язання конфліктних ситуацій Д.Джонсона і Ф.Джонсона (адаптований варіант Т.Д.Кушнірук)(Методика діагностики стратегій розв’язання конфліктних ситуацій Д.Джонсона і Ф.Джонсона //Практична психологія та соціальна робота. – 1999. - № 1. – С. 24-25.) Методика «Стратегія боротьби з конфліктами» (Д.Веттєн, К.Камерон). (Девид А.Вэттен, Ким С. Камерон. Развитие навыков менеджмента.- 5-е изд. /Пер. с англ. под ред. В.А.Спивака. – СПб.: Издательский дом «Нева», 2004. – 672с. – С. 459-460.)

5.Методика дослідження ціннісних орієнтацій у діловій взаємодії(модифікація методики О.О.Єршова) (Емельянов С. М.Практикум по конфликтологии. – 2-е изд. Доп. и перераб. – СПб.: Питер, 2003. – 400 с. – С. 326-336).

Співпраця з науковими даними з психології конфліктів  та міжнародних  політичних  зв'язків ,культурою  , історії стародавнього та сучасного Китая,написання додаткових наукових робіт та активна участь в науково-практичних конференціях з психології науки ,психології конфліктів  та врегулювання міжнародних  політичних ,економічних конфліктів.  Зв'язок з Інститутом сходознавства китайських досліджень ім. Кримського та між регіональним Університетом вКитаї Шанхай  Фудан ,та Пекінським педагогічним університетом  .Опублікація в фахових категоріях "Б" наукових журналах за темою магістерської дисертації ,як в Україні так і закордоном.

Додаткові досягнення  з навчання курсів  отриманих сертифікатів підвищення  кліфікації  психолога з загальної психології ,психології конфліктів,спорів та переговорів міжнародних зв'язків юридичної психології ,криміналістики, доказової медицини,психіатрії медичної сихології ,сихотерапії ,психоаналізу.

Висновки: теоретичний аналіз наукової літератури ,на основі емпіричного дослідження методології та методики конфліктології як науки ,ефективності розгляду та вивчення методик  конфлікту , вирішення конфліктних ситуацій  міжнародних політичний сфері свідчить , що єфективність вирішення конфліктних ситуацій мирним спрямуванням зростає ,це спонукає до врегулювання міжнародних конфліктів культури Китая та України.

Ключові слова: емпіричні дослідження конфліктології як науки ,вирішення конфліктних ситуацій в культурі Китая та Україні ,врегулювання міжнародних  конфліків.

 

Abstract

from the master's thesis

on the topic:        "Features of conflict resolution in Chinese and Ukrainian culture"

Master's work of Inessa Vitalievna Danilova is devoted to the peculiarities of conflict resolution in Chinese and Ukrainian culture.

The approbation of the master's thesis was conducted at the Department of General Psychology of Nizhyn Gogol Pedagogical University. The defense of the master's thesis is scheduled for 29.12.2022.

This master's thesis consists of three sections, each of which contains three, four subsections. The list of references contains 93 sources. The work contains 112pages.

Relevance of the study. The main task is to resolve conflict situations in Chinese and Ukrainian culture.The main task is to define conflictology as a science in psychology, updates of conflictology, tasks, subject, purpose, object of conflict situations in modern psychology, conflict situations, settlement of international political conflicts as historical, ancient China and modern China, the conflict between Taiwan, as well as political conflict situations in Ukraine.

The purpose of the master's thesis based on the relevance of the problem is: studying the psychology of the methodology and methodology of conflict situations, conflict resolution and conflict resolution in the culture of China and Ukraine.

The object of study is the settlement and elimination of conflict situations in the culture of China and Ukraine.

Research methods: to solve the problem, to achieve the goal, the following research methods were used: theoretical analysis of scientific literature on the problem of research, their systematization and generalization, collection and processing of empirical data (observation, questionnaires, oral survey, interviews, trainings, consider research methods)

Thus, at the empirical stage, 5 methods were considered and studied and tests were made for them.

1.Methodology of research of interpersonal perception in conflict situation by A.I.Tascheva (modification of O.V.Misenko) (Misenko O.V. Modification of the methodology of research of peculiarities of interpersonal perception in conflict situation // Practical psychology and social work. - 2005. - № 5. - С. 23-27.

2.Methods of research of interpersonal perception. Special Workshop on Social Psychology / Edited by G.M.Andreeva, V.S.Ageeva. - Moscow: Moscow University Press, 1984. - 103 p. - P. 37-43).

3.Methodology "Assessment of competence in conflict resolution" (P.P.Heppner, I.H.Petersen) (Heppner P.P., Petersen Ch. H. Development and Implication of a Personal Problem Solving Inventory // "Journal of Counseling Psychology", 1982, №29, P.66-75).

4.Methods of diagnostics of strategies for resolving conflict situations of D.Johnson and F.Johnson (adapted version of T.D.Kushniruk) (Methods of diagnostics of strategies for resolving conflict situations of D.Johnson and F.Johnson // Practical Psychology and Social Work. - 1999. - № 1. - С. 24-25.) Methodology "Conflict Management Strategy" (D.Vetten, K.Cameron) (David A.Vetten, Kim S. Cameron. Development of Management Skills - 5th ed. /Per. from English under the editorship of V.A.Spivak. - St. Petersburg: Neva Publishing House, 2004. - 672 p. - P. 459-460).

5.Methodology of research of value orientations in business interaction (modification of O.O.Ershov's methodology) (Emelyanov S.M. Workshop on Conflictology. - 2nd ed.)

Cooperation with scientific data on the psychology of conflicts and international political relations, culture, history of ancient and modern China, writing additional scientific papers and active participation in scientific and practical conferences on the psychology of science, psychology of conflicts and the settlement of international political and economic conflicts.  Communication with the Institute of Oriental Studies of Chinese Studies named after Krymsky and between the Regional University in China Shanghai Fudan and Beijing Normal University. Publication in professional categories "B" scientific journals on the topic of the master's thesis, both in Ukraine and abroad.

Additional achievements in training courses received certificates of advanced training of psychologist in general psychology, psychology of conflicts, disputes and negotiations of international relations of legal psychology, forensics, evidence-based medicine, psychiatry, medical sychology, sychotherapy, psychoanalysis.

Conclusions: theoretical analysis of scientific literature, based on empirical research of methodology and methods of conflictology as a science, the effectiveness of consideration and study of conflict methods, conflict resolution in the international political sphere shows that the effectiveness of conflict resolution by peaceful means is growing, it encourages the settlement of international conflicts of culture of China and Ukraine.

Keywords: empirical studies of conflictology as a science, conflict resolution in the culture of China and Ukraine, international conflict resolution.

 

 

 

 

 

摘要

来自硕士论文

关于这个话题。        "中国和乌克兰文化中解决冲突的特点"

伊妮莎-维塔利耶夫娜-丹尼洛娃的硕士论文致力于研究中国和乌克兰文化中解决冲突的特殊性。

硕士论文的批准是在尼日戈尔师范大学普通心理学系进行的。 硕士论文的答辩定于2022年12月29日。

这篇硕士论文由三个部分组成，每个部分包含三、四个小节。参考文献清单包含93个来源。该作品包含112页。

该研究的相关性。主要任务是解决中国和乌克兰文化中的冲突局势。主要任务是将冲突学定义为心理学中的一门科学，冲突学的更新，任务，主题，目的，现代心理学中的冲突局势的对象，冲突局势，解决国际政治冲突作为历史，古代中国和现代中国，台湾之间的冲突，以及乌克兰的政治冲突局势。

基于问题的相关性，硕士论文的目的是：研究中国和乌克兰文化中的冲突情况、冲突解决和冲突解决的方法和方法的心理学。

研究的对象是中国和乌克兰文化中冲突情况的解决和消除。

研究方法：为了解决问题，实现目标，采用了以下研究方法：对研究问题的科学文献进行理论分析，对其进行系统化和概括化，收集和处理经验数据（观察、问卷、口头调查、访谈、培训，考虑研究方法）

因此，在经验阶段，考虑和研究了5种方法，并对它们进行了测试。

1.A.I.Tascheva研究冲突情况下人际感知的方法（O.V.Misenko的修改）（Misenko O.V. 修改研究冲突情况下人际感知的特殊性的方法//实用心理学和社会工作。- 2005.- № 5. - С. 23-27.

2.人际关系感知的研究方法。社会心理学特别研讨会 / G.M.Andreeva, V.S.Ageeva编辑。 - 莫斯科：莫斯科大学出版社，1984年。 - 103页 - P.37-43）。

3.方法论 "解决冲突能力的评估"（P.P.Heppner，I.H.Petersen）（Heppner P.P.，Petersen Ch.H. 个人问题解决清单的发展和意义//"咨询心理学杂志"，1982，№29，P.66-75）。

4.D.约翰逊和F.约翰逊解决冲突情况的策略诊断方法（T.D.库什尼鲁克的改编版）（D.约翰逊和F.约翰逊解决冲突情况的策略诊断方法//实用心理学和社会工作。- № 1. - С. 24-25.)方法论 "冲突管理战略"（D.Vetten, K.Cameron）（David A.Vetten, Kim S. Cameron.管理技能的发展-第五版，由V.A.斯皮瓦克主编的英文译本-圣彼得堡：涅瓦出版社，2004年，672页-第459-460页）。

5.商业互动中的价值取向研究方法（对O.O.Ershov方法的修改）（Emelyanov S.M. 冲突学研讨会-第二版）。

与冲突心理学和国际政治关系、文化、古代和现代中国历史方面的科学数据合作，撰写更多的科学论文，积极参加有关科学心理学、冲突心理学和解决国际政治和经济冲突的科学和实践会议。  与以克里姆斯基命名的中国东方学研究所以及中国上海复旦大学和北京师范大学之间的交流。 在乌克兰和国外的专业类别 "B "级科学杂志上发表了关于硕士论文主题的文章。

在培训课程中取得的其他成就获得了普通心理学、冲突心理学、争端和国际关系谈判的法律心理学、法医学、循证医学、精神病学、医学心理学、心理疗法、精神分析的高级培训证书。

结论：科学文献的理论分析，基于冲突学作为一门科学的方法论和方法的实证研究，考虑和研究冲突方法的有效性，国际政治领域的冲突解决表明，通过和平手段解决冲突的有效性正在增长，它鼓励解决中国和乌克兰的文化的国际冲突。

关键词：冲突学作为一门科学的实证研究，中国和乌克兰文化中的冲突解决，国际冲突解决。

 

Additional literature:

1. 30 ways to manipulate and control people / Author. Compiled by. D.I. Dudinsky - Minsk: Harvest, 2004. - 96 p.

2. Borodkin F.M., Koryak N.M. Attention: Conflict. 2nd ed: Nauka, Sib. branch, 1989. - 190 p.

3. Voytovych M.V., Karamushka L.M. Psychological foundations of solving managerial conflicts in educational institutions //Management of secondary education institutions psychological aspects. - K.: Institute of Psychology named after G.S.Kostiuk of the Academy of Pedagogical Sciences of Ukraine, 2001.- p.129-149.

4. Grishina N.V. Psychology of conflict. - St. Petersburg: Peter, 2003. - 464p.

5. David A. Vatten, Kim S. Cameron. Management Skills Development. 5th ed. /Per. from English under the editorship of V.A. Spivak. - St. Petersburg: Neva Publishing House, 2004. - 672 p. - P. 459-460.

6. Emelyanov S.M. Workshop on Conflictology. - 2nd ed.

7. Ershov A.A. Socio-psychological aspects of conflicts.

//Organizational Psychology: Textbook / Compiled and edited by L.V.Vinokurova, I.M.Skripyuka. - St. Petersburg: Peter, 2000. - P. 331-338.

8. Karamushka L.M. Psychological bases of management in the system of secondary education: Study guide. - K.: IZMN, 1997. - 180 p.

9. Karamushka L.M. Psychology of educational management: a textbook for students of higher educational institutions. - K.: Lybid, 2004. - 424 p.

 

 

 

 

Зміст

Вступ .Емпіричні методики дослідження  конфліктів культури .________12

1.Історичні засади в розвитку конфліктології,як науки._____15

1.1об'єкт,мета конфліктології як науки.________23

1.2 вивчення види,функції конфліктів._________27

1.3 особливості вирішення конфліктів в китайської  та української культури._________32

1.4 висновки до першого розділу._________38

Психологічні аспекти в розвитку конфліктології стародавнього Китая ________39

2.1.значення конфліктів стародавнього Китая, на основі дослідження історії Китая.__________42

2.2.оснвна характеристика ,історія стародавнього Китая та конфлікти між династіями та правителями,концепція реальності часу.__________58

2.3.висноки до  другого розділу дослідження.__________65

3.Історія розвитку конфліктів сучасного Китая._________71

3.1.конфлікні  та політичні ситуації в Україні їх вирішення ._________77

3.2 висновки до  третього розділу.___________87

Додатки  з ілюстраціями________98

Список літератури.________112..

 

 

 

Вступ

 Емпіричні методики дослідження  конфліктів культури

Конфлікт – це нормальний стан суспільства; в будь-якому суспільстві завжди, у всі часи,існували, існують і будуть існувати конфліктні ситуації.В. О. Ядов.

Конфлікти як одна зі сторін взаємодії й взаємин людей завжди притягували до себе увагу. Традиції накоплення конфліктологічних ідей мають багатовікову історію.
Розглядаючи на емпіричному рівні дослідження конфліктів культури Китая та України слід зосередитись на  розгляді досліджень методик,а саме:

1.Методика дослідження міжособистісного сприйняття у конфліктній ситуації А.І.Тащевої (модифікація О.В.Місенко) (Мисенко О.В. Модификация методики исследования особенностей межличностного восприятия в конфликтной ситуации //Практична психологія та соціальна робота. - 2005. - № 5. – С. 23-27.

2.Методы исследования межличностного восприятия. Спецпрактикум по социальной психологии /Под ред. Г.М.Андреевой, В.С.Агеева. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984. – 103с. – С. 37-43).

3.Методика «Оцінка рівня компетентності у вирішенні конфліктів» (П.П.Хеппнер, І.Х.Петерсен) (Heppner P.P., Petersen Ch. H. Development and Implication of a Personal Problem Solving Inventory // «Journal of Counseling Psychology», 1982, №29, P.66-75).

4.Методика діагностики стратегій розв’язання конфліктних ситуацій Д.Джонсона і Ф.Джонсона (адаптований варіант Т.Д.Кушнірук)(Методика діагностики стратегій розв’язання конфліктних ситуацій Д.Джонсона і Ф.Джонсона //Практична психологія та соціальна робота. – 1999. - № 1. – С. 24-25.) Методика «Стратегія боротьби з конфліктами» (Д.Веттєн, К.Камерон). (Девид А.Вэттен, Ким С. Камерон. Развитие навыков менеджмента.- 5-е изд. /Пер. с англ. под ред. В.А.Спивака. – СПб.: Издательский дом «Нева», 2004. – 672с. – С. 459-460.)

5.Методика дослідження ціннісних орієнтацій у діловій взаємодії(модифікація методики О.О.Єршова) (Емельянов С. М.Практикум по конфликтологии. – 2-е изд. Доп. и перераб. – СПб.: Питер, 2003. – 400 с. – С. 326-336).

Розробка додаткових створених тестів  для перевірки конфліктології:

1. До цілей системи управління конфліктами не належить:

а) діяльність, направлена на профілактику конфліктних ситуацій;

б) посередницька діяльність, направлена на вирішення конфліктів;

в) діяльність, направлена на запобігання конфліктам;

г) правильний вибір методів усунення конфліктів.

2. Процес управління конфліктами не передбачає:

а) усунення причин, що породили конфлікт

б) підтримку контрольованого рівня конфліктності;

в) підвищення авторитету керівника організації;

г) корекцію поведінки учасників конфлікту.

3. До необхідних умов ефективного здійснення процесу управління конфліктом не належить:

а) наявність у керівника теоретичних знань з конфліктології;

б) визнання можливості активного впливу на конфлікт;

в) об’єктивне розуміння конфлікту як реальності;

г) наявність правової основи управління.

4. До загальних принципів управління конфліктами не належить:

а) принцип гласності; б) принцип демократичності;

в) принцип поєднання протилежностей;

г) принцип конкретно-ситуаційного підходу.

5. До методів управління конфліктами не належить:

а) метод агресивних дій; б) метод переговорів; в) метод позитивних дій; г) метод маніпулювання.

6. Результати управління конфліктом можуть бути:

а) сумнівними; б) негативними; в) свідомими; г) дійсними.

7. До чинників конфлікту, які визначають з метою його прогнозування, не належить:

а) сигнали конфлікту; б) інцидент; в) розвиток конфлікту;

г) методи розв’язання конфлікту.

8. До методів діагностики конфліктів не належить:

а) метод уникнення; б) метод картографії;

в) соціометрія; г) модульна методика.

9. До видів профілактики конфліктів відносять: а) первинну профілактику;

б) третинну профілактику; в) часткову профілактику;

г) негативну профілактику.

10. До складових моральної культури не відноситься:

а) культура поведінки; б) культура взаємовідносин;

в) культура моральної свідомості; г) культура моральних почуттів;

Тест 2.

1. Серед наведених нижче слів знайдіть те, яким позначають важливий компонент компромісу: а) протиборство; б) угода;

в) компенсація; г) кооперація.

2. Серед наведених нижче слів знайдіть те, яким позначають важливий компонент конфронтації: а) норма; б) право;

в) протистояння; г) згода.

3. Посередник – це: а) суддя Конституційного суду;

б) третя сторона в переговорному процесі; в) вид діяльності суб'єкта управління; г) член групи, який має великий авторитет і здійснює вплив на свідомість і поведінку решти членів групи.

4. Яке поняття не належить до терміну "завершення конфлікту"? а) розв’язання конфлікту; б) профілактика конфлікту; в) урегулювання конфлікту; г) усунення конфлікту.

5.При виборі стратегії може бути застосований наступний підхід: а) застосування сили чи влади; б) застосування підлабузництва; в) застосування авторитету керівника; г) застосування гумору.

6. До основних стилів поведінки у конфлікті не належить: а) компроміс; б) пристосування; в) керування; г) ігнорування.

7.Стиль суперництва не може використовувати людина, яка: а) прагне досягти власної мети; б) володіє сильною волею; в) має м’який характер; г) володіє владними повноваженнями.

8. До мети стилю співробітництва не відноситься: а) конструктивне обговорення проблеми;

б) винесення авторитарного рішення; в) розробка довгострокового взаємовигідного рішення;

г) розгляд іншої сторони як союзника.

9. Стиль компромісу не застосовують у випадку, коли:

а) одна із сторін демонструє свої фізичні і психологічні переваги;

б) обидві сторони мають однаково переконливі аргументи;

в) обидві сторони мають владні повноваження;

г) сторони бажають отримати менше але не втратити все.

10. До видів тактик розв’язання конфліктів не належать:

а) жорсткі; б) м’які; в) умовні; г) нейтральні.

11 Коаліційна тактика не передбачає: а) накладення заборони; б) створення союзів; в) звернення до ЗМІ;

г) збільшенні групи за рахунок друзів.

12. Тактика дружелюбності не передбачає: а) публічні висловлювання й скарги; б) коректну поведінку;

в) пропозиції допомоги; г) демонстрацію бажання спільно вирішити проблему.

Тест 3 онлайн виявлення конфліктівhttps://nazk.gov.ua/uk/test-na-vyyavlennya-konfliktu-interesiv/.ce.com/d/sIPOj5dysAa2sk5wG.

https://eu.docworkspace.com/d/sILqj5dysAaKwk5wG.

 Перші цілісні концепції конфлікту з'явилися на рубежі XIX-XX ст., однак, і в попередні сторіччя кращі мислителі людства пропонували своє бачення природи цього феномена, шляхи запобігання й розв’язання конфліктів. Ідеї згоди й конфлікту, миру й насильства завжди були одними з центральних у різних релігійних течіях. Тема боротьби добра зі злом представлена в значній кількості пам’яток культури і мистецтва.  У грецькій міфології є сюжет з “яблуком розбрату”. Це поетична розповідь про богиню ворожнечі Ериїду, яка за допомогою золотого яблука, на якому було написано «найчарівнішій», викликала великий конфлікт між трьома богинями: Герою – дружиною Зевса, Афіною – богинею мудрості й справедливої війни та Афродітою – богинею любові й краси. Кожна з них бажала отримати це чудове яблуко з рук Париса.
– юного царевича із Трої. Самою кращою він визнав Афродіту і за це вона пообіцяла Парису любов самої чудової жінки – Єлени. Парис украв Єлену у її чоловіка Мєнєлая,  що стало початком Троянської війни. Так яблуко стало причиною багатолітньої війни.
Не можна не пригадати біблейське сказання про розбрат між синами Адама іЄви – Каїном і Авелем. Конфлікт між ними трапився, коли брати приносили жертви Богу кожний виходячи зі свого заняття. Бог прихильно поставився тільки до подарунка Авеля, що викликало ревнощі й заздрість у Каїна.Їхній конфлікт закінчився трагічно – убивством Авеля.

Давньогрецький філософ Геракліт (VI – V ст. до н. е.) уважав, що у світі все народжується через ворожнечу й свари, а конфлікти – це неодмінна умова суспільного життя, тому що протиборство, у тому числі й війна, є “батьком усього і царем усього”. Погляди Геракліта на конфлікт і боротьбу як основу всіх речей поділяли й інші філософи-матеріалісти. При цьому деякі з них, наприклад Епікур (341 – 270 рр. до н. е.), висловлювали думку про те, що ворожі сутички своїми важкими наслідками примусять людей жити в мирі й згоді.
Античні філософи Аристотель (384 – 322 рр. до н. е.) і Платон (428 – 348 рр. до н. е.) визначали, що людина по суті є істотою суспільною, окремий індивід являє собою частину суспільства і це суспільне начало придає йому здатність до взаєморозуміння і співробітництва з іншими людьми. Але не виключалась при цьому і схильність до ворожнечі, ненависті й насильству. Аристотель вказував, що витоки конфліктів полягають у нерівності людей щодо володіння майном і отримання почестей, а також у страхах, несхожості характерів, непомірному підвищенні одних та приниженні інших.
В умовах середньовіччя в суспільних зв'язках переважав колективізм, який підтримувала релігія. Він означав підкорення людини феодальній державі, поглинання особистості селянською громадою і лицарським орденом.
Християнство сповідало біблейську уяву про людину як творіння Бога, у його внутрішньому роздвоєнні: протиборстві “добра”, що дається від Бога, і неминучого в земному житті “зла”. Засновано християнство було на ідеях людинолюбства й рівності всіх перед Богом. Але добитися міцного миру між людьми знов-таки не вдалося. Причому, сутички траплялись не тільки між віруючими й невіруючими, але й між одновірцями. Подібні взаємовідносини існували не тільки у християн. Суть ісламської концепції полягає в тому що кожний, хто сповідує іслам, має бути наповнений прагненням примирити ворогуючі сторони. А якщо це не вдається, то необхідно боротися на стороні справедливості і бути неупередженим. На практиці це призводить до жорстоких зіткнень усередині ісламського світу. Вони особливо частіміж двома гілками ісламу – сунітами і шиїтами.
Намагаючись пояснити це й виправдати незліченні прояви зла у світі, створеному Богом, релігійна філософія розробила спеціальне навчання, що одержало назву “виправдання Бога” або “теодицея”. Метою цього навчання було з'ясування, як при доброму й всемогутньому Богу у світі існують різноманітні конфлікти: глобальні катастрофи, жорстокі війни, підступні вбивства, нещастя й страждання людей. Постановка цих, як казав Г. Гейне, “проклятих питань” з'явилося одним із джерел зародження богозаперечення, атеїзму. Спроби відповісти на ці питання, почавшись ще на зорі християнства, не припиняються й до цих пір.
Одним з перших спробу системного аналізу соціальних конфліктів зробив флорентійський діяч Н. Макіавеллі (1469 – 1527 рр.). Цінність його концепції полягає у відході від божественних поглядів на джерела суспільного розвитку. Він вважав конфлікт універсальним і безперервним станом суспільства з огляду на порочну природу людини, її прагнення до постійного і необмеженого матеріального збагачення.

Переважно емпіричне сприйняття конфліктів тривало довго. Дійсно науковий підхід до них з’явився тільки з другої чверті ХІХ ст. Початок 80-х років ХІХ ст. ознаменувався небаченим раніше вибухом суспільного й наукового інтересу до аналізу конфліктів.Проблема конфлікту почала набувати пріоритетний, самостійний статус в соціально-психологічному знанні. З погля-ду фундаментальної теорії конфлікту одна з її найбільш важливих проблем полягала у поясненні природи конфлікту, тобто знаходженні відповіді на питання що є головним джерелом конфлікту в суспільстві. Фундамент конфліктології закладався при участі засновників соціології, серед яких Г. Спенсер, К. Маркс, Г. Зиммель. Їх роботи стали, з одного боку, загальнотео ретичною базою конфліктології, а з іншого, методологічним інструментарієм для розробки практичних прийомів аналізу, оцінки й розв’язання соціальних конфліктів. Концепція соціал-дарвінізму. Соціо-біологічна концепція, яка виходила з постулату, що конфлікт і боротьба властиві людині, торкнулась і сфери соціальних наук. Прихильники цього підходу, спираючись на теорію природного відбору й боротьби за існування Ч. Дарвіна, проголошують ідею про природну агресивність людини, що проявляється у різного роду конфліктах, які розглядаються як стимули і найважливіші механізми суспільного розвитку. Англійський економіст Т. Мальтус сформулював природний закон, відповідно до якого чисельність населення росте в геометричній прогресії, а засоби існування в арифметичній. Тим самим причини тяжкого становища народу кореняться в нерозумному його розмноженні, що робить боротьбу людей за засоби існування очевидним і неминучим явищем, а всілякі конфлікти– постійним фактором суспільного розвитку.
Англійський соціолог Г. Спенсер ( 1820 – 1903 рр.) розрізняв два головних типи суспільства (військовий і промисловий) і два типи боротьби за існування. У першому – це військові конфлікти і винищування або поневолення переможених, у другому – промислова конкуренція, де перемагає найсильніший відносно ретельності, здібностей і т. ін. На його думку, такого роду боротьба це благо для всього суспільства, тому що в результаті росте інтелектуальний і моральний рівень суспільства в цілому, а також обсяг суспільного багатства.

Концепція соціального конфлікту К. Маркса. Велике зацікавлення конфліктологів кінця ХІХ – початку ХХ ст. викликала соціологічна теорія К. Маркса (1818 – 1883 рр.).

На відміну від концепції соціального дарвінізму ця класова теорія знаходить виток конфлікту у порочному устрої самого суспільства, в якому існують нерівність соціальних класів, у системі суспільного розподілу праці, завдяки якому одні люди мають можливість привласнювати результати праці інших. Конфлікт вважається неминучою умовою революційних змін суспільства. Насильство при цьому виправдується як фактор, що прискорює розвиток і усуває перешкоди для створення справедливого безкласового суспільства, в якому не буде соціальних конфліктів. Революційне насильство було для К. Маркса і його послідовників головним методом розв’язання соціальних конфліктів, а реформи, компроміси – лише його побічним продуктом.
Дослідники спадщини К.Маркса звернули увагу на те, що класовий конфлікт розглядався ним без теоретичного аналізу його різноманітних поведінкових форм. Крім цього, він абсолютизував економічні відносини у виникненні соціальних конфліктів. Але погляди класиків, які заклали основи конфліктології, були розвинуті наступним поколінням представників наук про суспільство.
Конфліктна модель суспільства Г. Зиммеля. Термін “соціологія конфлікту” вперше ввів Г. Зиммель (1858 – 1918 рр.), саме його ім’я пов’язують із дослідженнями суспільних конфліктів як самостійної проблемної області. Відповідно до теорії Г. Зиммеля, конфлікти неминучі, вони закладені у природі людини, якій споконвічно притаманна агресивність, але її прояви обмежені суспільними нормами.
Отримала подальший розвиток його ідея про вплив особливостей протікання конфлікту на структуру групи, а структури групи на хід конфлікту. Зокрема, ним розглядався вплив конфлікту на орієнтації, згуртованість та однорідність груп, що беруть в ньому участь. Г. Зиммель підкреслював, що чим більше група централізована, тим більше вона прагне до боротьби.

Практика розв’язання соціальних конфліктів виявила, що на конфліктну поведінку людей впливають не тільки об’єктивні фактори але суб’єктивні: цінності, внутрішні установки, погляди, почуття, тобто їхня психологія, індивідуальна й корпоративна. Це виявило важливість не тільки соціологічного, але й психологічного підходу до регулювання конфліктів. На межі 50 – 60 років ХХ ст. почали з’являтися дослідження, в яких науковий інтерес психологів звернений безпосереднього на феномен конфлікту. На даний час швидко збільшується число робіт по цій тематиці, наряду з соціологією конфлікту з'явилась психологія конфлікту. І якщо філософія і соціологія орієнтовані на аналіз протиріч, що виникають у суспільному житті (тобто міжгрупові конфлікти), то психологія зосереджується переважно на дослідженні внутрішньо-особистісних і міжособистісних протиріч, хоча одночасно вивчає й психологічні аспекти міжгрупових зіткнень (наприклад, міжнаціональні конфлікти).

            1.Історичні засади в розвитку конфліктології,як науки.

 На сьогодні відомо ,що проблеми конфліктної взаємодії в суспільстві залишаються актуальними протягом всього існування цивілізації. Вони загострюються у зламні моменти історії — період війн, революцій і криз, заколотів і смут, під час боротьби за владу чи власність, унаслідок тоталітарного терору, через нестримне прагнення одних панувати над іншими, через кримінальне та інші форми насильства тощо. Тож ХХI століття поставило перед людством безальтернативну дилему: або оволодіти наукою й мистецтвом розв’язання і попередження конфліктів, або втратити перспективи виживання людства на Землі через їх фатальні наслідки.
Конфлікти виникають в усіх галузях суспільних відносин: у політиці та економіці, державному управлінні й соціальній сфері, у релігійному, духовному та етнокультурному житті,навіть в стародавні часи наприкладі "стародавнього Китая",  історії  китайської цивілізації та запасів правління імператорів династій.

Це цілком природний процес, який супроводжує соціальну еволюцію, реформи, модернізаційні зміні, а особливо — транзитивні перетворення, що тягнуть за собою не лише болісне руйнування старих соціальних норм та інститутів, а й глибинні прогресивні наслідки для всіх суб’єктів соціальної дії. Певна ж частка суспільних стосунків, які містять проблему правового спору або конфлікту, потребує не лише соціопримирювальних заходів, але неодмінного юридичного втручання, взагалі більшість установ, інституцій, органів держави не здатні ефективно, безконфліктно функціонувати поза правовим врегулюванням.

Таким чином, за попередніми даними конфлікти є невід’ємним чинником суспільного розвитку, постійно його супроводжуючи, оскільки в реальному житті неможливо уникнути суперечностей. Конфлікти – багатомірні явища. Вони виникають і проявляються в усіх сферах суспільного буття. Конфлікт протягом усієї історії людства був і є рушійною силою розвитку суспільства. Так само людське буття було, є і завжди буде конфліктом, бо в іншому разі загальмується суспільний прогрес.

Виникненню конфліктології як відносно самостійної теорії і практики передував тривалий період формування, накопичення і розвитку конфліктологічних ідей і поглядів, спочатку в рамках філософії, а пізніше – соціології, психології та інших наук. В зв’язку з цим важливо проаналізувати еволюцію наукових поглядів на конфлікт, виділяючи наступні періоди:

Розвиток конфліктологічних ідей у філософській думці Давнього Сходу("стародавнього Китая")

Еволюція конфліктологічних ідей в античній філософії.

Проблема конфлікту в середньовічній філософії

Розвиток конфліктологічних ідей в епоху Відродження.

Проблема конфлікту у філософії Нового часу.(сучасного Китая"

Еволюція конфліктологічних ідей в класичній німецькій філософії.

Особливості розвитку теорії конфлікту в марксистської філософії.

Сучасні проблеми розвитку конфліктологі.

Стародавні часи. Конфліктами цікавилися вчені вже у глибоку давнину (у філософії стародавнього Сходу та античній філософії). Конфліктологічні ідеї Конфуція (Китай, 551-479г. до н.е.) розвивалися китайськими мислителями протягом багатьох віків. Конфуцій вважав джерелом конфліктів поділ людей на “благородних  людей” (освічених, грамотних, вихованих) та “малих людей” (простолюдинів). Відсутність вихованості та освіти веде у простолюдинів до порушення норм людських стосунків. Для благородних людей підґрунтя стосунків складає порядок, а для малих людей  – вигода.

Античні погляди на конфлікт будувалися на основі філософського вчення про протилежності. Античні філософи розглядали конфлікт як найважливіший та необхідний атрибут суспільного життя та розвитку. Так, наприклад, Геракліт (близько 520-460 р. до н.е.)  зіткнення та єдність протилежностей вважав всезагальним та універсальним способом розвитку. Особливого інтересу набув у їхніх міркуваннях такий соціальний конфлікт як війна (Геракліт, Платон, Демокрит). Аристотель (384-322р. до н.е.) звернув увагу на державу як на інструмент примирення людей, тому що за його спостереженнями людина без держави є агресивною і небезпечною.

Середньовіччя. Конфліктологічні ідеї цього періоду  малу одну особливість – в основному вони були релігійні за характером (Аврелій Августин, Фома Аквінський). Наприклад, Аврелій Августин (354-430 р. до н.е.) вважав, що  йде вічний бій двох царств: божого та земного.

У епоху Відродження Т. Мор, Е. Роттердамський розглядали конфлікт як “пережиток варварських часів”.

Новий час та епоха Просвіти (16-18 ст.).  Це був час не тільки значного економічного, але й дивовижного культурного підйому європейських країн. Все це створювало передумови до системного підходу у пізнанні навколишнього світу, в тому числі й конфліктів. Найхарактерніші погляди цього часу на конфлікт містилися у роботах Ф. Бекона, Т. Гобса, Ж.-Ж. Руссо, А. Сміта та ін. Ф. Бекон одним з перших застосував системний підхід до аналізу причин соціальних конфліктів у країні. Гобс висловлював думку про те, що природнім станом суспільства є “війна всіх проти всіх”.

Перша половина 19 ст. Конфліктологічна проблематика знайшла відгуки у працях класиків німецької філософії: Канта, Гегеля, Фейєрбаха. Однією з таких проблем була проблема війни та миру. Цікавими були в цьому плані робота Канта “Про вічний мир” та Гегеля “Про війну як засіб морального очищення народів”. Кант вважав конфлікт “позитивним явищем у розвитку суспільства”, а Гегель – навпаки, виступав проти нього у суспільному житті.

Друга половина 19 ст. – початок 20 ст. Цей період займає виключне місце у становленні конфліктології як відносно самостійної науки. Це було зумовлено наступними факторами:

1. До цього часу був накопичений достатньо великий об’єм інформації з проблем конфліктів (погляди видатних мислителів минулих часів).

2. Цей період характеризувався надзвичайно сильними соціальними потрясіннями – війнами, економічними кризами, соціальними революціями та ін. Подібні явища вимагали глибокого наукового аналізу, нових теоретичних підходів до дослідження соціальних проблем.

3. У цей період виникає ціле коло нових наук та концепцій, що докорінним чином змінили людські можливості соціального пізнання. Серед них – марксистська філософія (К.Маркс і Ф.Енгельс), соціологія (Конт), психологія (Вундт).

Для розвитку конфліктологічної проблематики дослідниками особливо відмічається значення праць Г. Зіммеля, П. Сорокіна і роботи К. Клаузевиця “Про війну”(у соціології) та праць З. Фрейда і його учнів ( у психології).

Об’єкт конфліктології, на який спрямовано комплексний аналіз науки, у широкому сенсі збігається з об’єктом соціальних наук,психології — це суспільство, але у так званому нестабільному стані — «соціум конфліктний». Специфічною стороною об’єкта науки про конфлікти є розбалансовані соціальні системи, структури та інститути, нестабільні суспільні відносини, суперечливі чи деструктивні процеси і тенденції, сфери гострої взаємодії людей, аномічні соціальні феномени (зокрема, маргіналізація, девіантна поведінка, криміналізація тощо).

Якщо визнати конфлікти майже невичерпним об’єктом пізнання, то межі предмета цієї науки досить важко позначити. У загальному визначенні предметом конфліктології можна вважати сутність, детермінанти, закономірності виникнення, динаміки розвитку і закінчення конфліктів. Нині вчені-конфліктологи звертаються до аналізу принципів взаємодії у конфлікті та законів його розвитку, до всебічної характеристик сторін — суб’єктів конфлікту, до розробки методик передконфліктного прогнозування і пошуку ефективних засобів управління конфліктними ситуаціями.
Розуміння та поширене тлумачення предмета науки розвивається разом із конфліктологією. Проблемна структура предмета конфліктології досить чітко сформульована А. Анцуповим та А. Шипіловим та іншими вченими.

Таким чином  автор зазначає,конфлікт — буквально означає зіткнення, серйозну розбіжність, суперечку, спір (за С. Ожеговим). Методологія науки надає йому чимало істотних визначень: конфлікт — це зіткнення протилежних або несумісних інтересів, дій, поглядів і цілей окремих осіб, соціальних груп чи спільнот, політичних партій, організацій, держав, різних соціальних (політичних, економічних) систем (соціополітична інтерпретація); це найбільш гострий спосіб розв’язання суперечностей, які виникають у процесі соціальної взаємодії, що полягає у протидії між суб’єктами конфлікту та зазвичай супроводжується негативними емоціями (соціопсихологічна інтерпретація).
Протилежність конфлікту — це мир, єдність, консенсус, згода, згуртованість, співробітництво, інтеграція; ці категорії використовуються конфліктологією, щоб відображати бажані перспективи постконфліктної взаємодії.
Категорії «суперечність» (протиріччя), «антагонізм» зберігають свій філософський зміст і в межах конфліктологічних питань, висвітлюючи глибинні джерела, що спричиняють конфлікти. Якщо пояснювати походження конфліктів лише протилежністю інтересів, потреб, цілей та прагнень людей, то це обмежить їх природу тільки суб’єктивним фактором; і хоча суб’єктивна складова конфлікту безперечно є значущою, але вона не висвітлює всі чинники, що породжують зіткнення. Діалектика соціальної взаємодії доводить, що у походженні конфліктів визначальну роль відіграють об’єктивні чинники, ті, що не підвладні волі людини; саме вони проявляються у формі об’єктивних суперечностей і соціальних антагонізмів та науки психології.

Загальнонаукові підходи психології ,що їх використовує конфліктологія:
−  філософські (зокрема, критична діалектика, діалектичний матеріалізм, неопозитивізм, структуралізм, постмодернізм і т. ін.);
−  загальнологічні методи;
−  загально-соціологічний (комплексний і системний аналіз);
−  історичний (зокрема, метод компаративного аналізу, конкретно-історичної оцінки, метод аналогії);
−  політологічний і формально-юридичний підходи;
−  соціопсихологічний підхід.

Методи діагностики і  психології дослідження конфліктів є ключовою проблемою, вирішення якої забезпечує успішний результат їх дослідження. Так крім загальних психологічних і соціологічних, часто використовуються лабораторні експерименти, ретроспективні та бланкові методики, тестування. Лише на прикладі досліджень міжособистісного конфлікту всю літературу з психології конфлікту можна умовно поділити на чотири напрями: організаційний, діяльнісний, мотиваційний та когнітивний. Міжособистісні конфлікти в групі зазвичай вивчаються за допомогою таких методик: спостере-ження; соціометрія; модульна методика діагностики міжособистісних конфліктів; ретроспективний аналіз конфліктів; вивчення документів (контент-аналіз); різні опитування; експеримент; проективні методики тощо.
Підкреслимо значення формально-юридичного підходу і конкретних методів правознавства у дослідженні конфліктологічних проблем.
Їх роль полягає у можливості поєднання проблем конфліктів з правовими інститутами і, відповідно, у розгляді конфліктів у реальному зв’язку з діючими правовідносинами, юридичними механізмами і чинним законодавством. Юридичний підхід актуалізує роль та значення правової норми в конфліктології, висвітлює її дуалістичну природу: здатність, по-перше, бути механізмом відображення інтересів конфліктуючих сторін (суб’єктів права) в усталених правовідносинах та, по-друге, діяти як засіб найбільш цивілізованого правового розв’язання соціально-правових конфліктів. Застосування юридич-ного підходу в сполученні з конфліктологічними методами дозволило
глибоко опрацювати міжнародно-правові аспекти конфліктів, проблеми мирного розв’язання міжнародних спорів, конфліктні ситуації в діяльності правоохоронних органів (працівників міліції, досудового слідства), розглянути конфлікти як причину та спосіб злочинної поведінки; здійснити кримінологічне вивчення конфліктних ситуацій у сфері сімейно-побутових відносин, поставити проблему конфлікту норм поведінки, обґрунтувати конфліктну поведінку в молодіжному середовищі як криміногенний чинник тощо.
Спеціальні методи конфліктології вирізняються в процесі соціального аналізу відповідних феноменів. Серед них — методи системного аналізу, функціональний і структурно-функціональний, аксіологічний (ціннісний) і ресурсно-ціннісний підхід, метод факторного аналізу, біхевіористичний (поведінковий) і суб’єктно-діяльнісний методи, статистичний аналіз, методи КСД (опитування, спостереження, контент-аналіз, експеримент), математичне та «ігрове» моделювання, методи–технології управління конфліктними ситуаціями (у тому числі конфліктний медіаторінг, юридичне регулювання).Можливості структурно-функціонального методу в основному акцентуються на рівновазі та стабільності системи, конфлікти ж роз-глядаються як дисфункція системи, тимчасове, суто негативне явище.

Функціоналізм виходить з того, що соціальна структура суспільства не фіксує постійні й чіткі класові відмінності, а характеризується високим рівнем соціальної мобільності.

Соціальні науки завжди відображають (адекватно або не зовсім) стан суспільства, його потреби. Конфліктний характер сучасного суспільства й пов'язане із цим прагнення людей до співробітництва, потреба в цивілізованих формах вирішення виникаючих протиріч і напруженості викликали до життя таку нову галузь знання, якою є конфліктологія.
Загальноприйнятого визначення конфліктології не має. Деякі науковці вважають її відносно самостійною галуззю наукових знань, що виникла на основі філософії, соціології і психології. Інші вважають її комплексною науковою дисципліною, що поєднує в єдину систему дослідження конфлікту, які самостійно ведуться у рамках певних наук (історії, соціології, правознавства, політології, педагогіки й ін.).
Конфліктологія – це система знань про закономірності й механізми виникнення і розвитку конфліктів, а також про принципи й технології управління ними.

 1.1об'єкт,мета конфліктології як науки.
Значення конфліктології як самостійної області знань, що орієнтована на практику, постійно зростає, тому що вона допомагає прогнозувати попереджати гострі соціальні протиріччя між людьми. Деякі спеціалісти вважають, що в подальшому конфліктологія може розвиватися як практично орієнтована інтегративна сфера людської діяльності.
Під предметом будь-якої науки ми розуміємо ідеальну, теоретичну модель того об'єкта, частини або сфери дійсності, на який спрямований її головний інтерес. Втнаш час отримує розвиток як загальна конфліктологія, так і галузеві (або спеціальні) її напрямки (наприклад, педагогіка вивчає педагогічний конфлікт, інженерна психо-логія досліджує феномен конфлікту у системі "людина – машина" і т. ін.).
⇒ Предметом загальної конфліктології є ідеальна модель конфліктної взаємодії, її теорія, основою якої виступає понятійний апарат з його центральною ланкою – категорією конфлікту.
⇒ Предмет і об'єкт науки – тісно пов'язані між собою, близькі, але не тотожні поняття.
⇒ Об'єкт конфліктології – соціальне життя, вся нескінченна розмаїтість реальних конфліктів від побутових сварок і до світових війн, якими наповнене громадське життя минулого й сьогодення.
Завдання, які ставить перед собою конфліктологія як наука, можна розділити на загальні й одиничні,таким чином науковий синтез філософських, соціологічних, соціально-психологічних, юридичних знань про конфлікт;

- розкриття сутності фундаментальних понять і категорій конфлікту; -вивчення методологічних і теоретичних основ конфліктології;
-розробка нових методів теоретичних і прикладних досліджень в галузі конфліктології;

-розробка методик розв’язання різних видів конфліктів і т. ін.
-розробка методів і способів діагностики і прогнозування.
-міжособистісних конфліктів;
-психологічне дослідження
-поведінки особистості у конфлікті, розкриття мотиваціїконфліктної поведінки;
-розробка практичних
-рекомендацій по вибору
-стиля поведінки у конфлікті;
-розробка соціально-психологічних
-основ профілактики конфліктів у різних колективах;
-розробка практичних рекомендацій по веденню переговорів і т. ін.

Схема 1. Завдання конфліктології.
Методологічні засади конфліктології обґрунтовані роботами вчених в галузях соціології, психології, філософії.
⇒Методологія – це система принципів і способів організації і побудови теоретичної і практичної діяльності, а також вчення про цю систему.
Погляди спеціалістів на структуру методології різноманітні. Загальноприйнятим є виділення кількох рівнів методології.
Схема 2. Структура методологічного знання
Рівень філософської методології – це загальний спосіб пізнання реальної дійсності, який спирається на діалектику і гносеологічні принципи (принципи загального зв’язку, системного підходу, єдності теорії і практики і т. ін.). Рівень загальнонаукової методології – вирішує, спираючись на філософську методологію, загальні для даної наукової дисципліни проблеми, виділяючи при цьому свої основоположні ідеї.
Завдання конфліктології:
-Загальні;
-Одиничні;
-Структура методологічного знання рівень філософської  методології:
-рівень конкретнонаукової методології;
-рівень загальнонаукової методології;
-рівень процедур і методик дослідження;

Методологія науки про конфлікт містить у собі цілий комплекс конкретнонаукових прийомів дослідження, які у свою чергу переломлюються в безліч спеціальних процедур – методиках одержання наукових даних. Ця методологія має різні рівні – філософський, загальнонауковий, власно-науковий і являє собою цілісну систему методів і прийомів.
Метод – це спосіб досягнення мети, вирішення конкретного завдання, сукупність прийомів практичного чи теоретичного пізнання дійсності.
Методика – це система методів і процедур, яка застосовується у певній діяльності, конкретна модель дослідження, що визначається характером об’єкта вивчення, цілями і завданнями, зовнішніми обставинами й т. ін.
В конфліктології існує багато методів, за допомогою яких вивчаються різні види конфліктів. Анцупов А.Я. і Малишев А.А. виділяють декілька підходів, які дозволяють визначити найбільш доцільні психологічні методи, до яких належать .Експериментальне конструювання конфліктної ситуації, що відбувається, у більшості випадків, у лабораторних умовах. Але цей підхід пов’язано з певними труд-нощами організаційного характеру, тому що в лабораторних умовах дуже важко змоделювати мотивацію, що характерна для реального міжособистісного конфлікту.
Визначення за допомогою тестів, різноманітних особистісних опитників і соціометричного методу схильності особи до агресивної чи конфліктної поведінки, підвищення рівня напруженості у групі, наявність мікрогруп з негативною спрямованістю тощо. Недолік цього підходу пов'язаний з суб’єктивністю отриманих результатів, тому що кожна людина намагається показати свої кращі форми поведінки (а не ті, що є в дійсності).
Ретроспективний опис конфліктних ситуацій, що мали місце у минулому, що дозволяє відтворити соціально-психологічну картину конфлікту, причину конфлікту, його учасників тощо. Дуже важливим в цьому підході є врахування джерела, що дає опис конфлікту, його особистісних позицій і відносин до конфліктної ситуації. До основних методів конфліктології, що забезпечують найбільш повну базу даних про конфліктну взаємодію, її учасників, причини і результати належать:
структурно - функціональний;
процесуально - динамічний;
метод:

- типологізації;

- прогностичний;

- дозвільний.

1.2 вивчення види,функції конфліктів.

Американський політолог-функціоналіст Д. Трумен у своїй «теорії груп» твердив, що однією з умов демократії є «плинне членство», коли люди входять до численних груп інтересів, дійсних та потенціальних, а перехід з групи в групу — не різкий, а пливкий. Організовані групи інтересів не можуть керуватися лише власними настановами, а повинні враховувати також належність своїх прихильників до інших груп інтересів. Саме тому за наявності таких груп конфлікти, що виникають, перекреслюються та завжди містять у собі тенденції до рівноваги і балансу інтересів. Слід, однак, враховувати, що таке становище є характерним лише для соціально-політичних систем англо-американського типу.
Власне конфліктологічна методологія — діалектична (як ми вже з’ясували) також є структуралістською і народилася на європейському ґрунті, у соціумах зі зрілими класовими відмінностями та протилежністю інтересів великих соціальних груп, у суспільствах, де в останні два століття постійно відтворюються соціально-політичні рухи як лівого, так і вкрай правого спектру.

Ця методологія завжди пов’язує аналіз конфліктів передусім із соціальною структурою та її змінами. Так, Р. Дарендорф, наприклад, вказує: «Соціальні конфлікти зростають із структури суспільств, які є спілками володарювання та мають тенденцію до постійно кристалізованих зіткнень між організованими сторонами». Російський соціолог А. Дмитрієв також зауважує, що «головні підходи до розуміння конфлікту складались в основному в межах розгляду особливостей взаємодії великих, соціальних спільнот»

. А. Турен, крім того, підкреслює, що під час вивчення соціальних рухів як форми соціального  психологічного конфлікту .

Конфліктологи А. Здравомислов і Д. Зеркін, виходячи з трьох рівнів наукового дискурсу, послідовно визначили основні функції конфліктології: теоретико-пізнавальну, аналітичну, прогностичну та управлінську; можна виокремити й інші.
Найважливішою функцією конфліктології є теоретикопізнавальна. Вона полягає, перш за все, у вивченні феномену конфліктів, їх типологізації, розробці засобів розв’язання та упередження.
Пізнавальна функція служить також започаткуванню та розробці конфліктологічної теорії, в якій існує нагальна потреба у сучасних (зокрема, українському) суспільствах. Опрацювання теорії конфліктів містить у собі виявлення суті головних категорій і понять конфліктології (конфлікт, соціальне напруження, суперечність, антагонізм, конфліктна ситуація та ін.), розробку найважливіших закономірностей розвитку конфліктної взаємодії впорядкування їх у чітку систему, що побудована на певних принципах. Отже, теоретико-пізнавальна функція продукує зростання знань про соціальні конфлікти, їх об’єкт, предмет, суб’єктів-учасників, характер впливу на суспільні процеси та можливі соціальні наслідки.Аналітична (діагностична) функція конфліктології полягає в аналізі конфліктної ситуації, соціального напруження, причин і динаміки розвитку конфліктних подій, визначення методів і засобів їх регулювання. Діагностика конфліктів дозволяє проаналізувати об’єктивні та суб’єктивні чинники виникнення конфліктних ситуацій у різних суспільних спільнотах (народ, нація, соціальна група, колектив); виявити джерела, що породжують конфлікти; оцінити ресурси, які мають учасники конфліктного протиборства; здійснити типологію різних конфліктів на підставі тих чи інших критеріїв; виявити економічні, політичні, правові, ідеологічні, психологічні та інші параметри, що характеризують структуру конфлікту.
Врешті аналітична (діагностична) функція містить у собі також технологію постійного конфліктологічного моніторингу головних суспільних процесів, спостереження за тим, як зароджуються та розгортаються конфліктні ситуації та соціальне напруження, щоб запропонувати на цій основі адекватні управлінсько-регулятивні рішення.
Все це допомагає упередити ескалацію соціальних конфліктів та є важливим засобом демократизації суспільства.
Прогностична функція конфліктології виявляє себе в здатності науки виробляти обґрунтовані прогнози розвитку соціальних протиріч, міжгрупових чи міжособистісних антагонізмів, правових колізій, інтелектуальних суперечок чи економічного напруження, що потенційно можуть призвести до конфліктних процесів у майбутньому. Ця функція містить оцінку тенденцій розвитку основних соціальних суб’єктів та інститутів суспільства, а також можливих об’єктів конфліктної суперечки, динаміки інтересів, потреб, цінностей тощо. Для цього необхідно розуміти, які ж провідні тенденції рухають суспільством на даному етапі, що з динамічних змін притаманно окремим його сферам і головним соціальним суб’єктам. Це знання поновлюється не лише завдяки пізнавальній функції, але й через контрольні можливості конфліктології.
Результатом прогностичної функції конфліктології є конфліктологічний прогноз, у якому викладають потенційно можливі «сценарії» (версії) розвитку того чи іншого конфлікту, прогнозують варіанти поведінки чи вчинків їхніх учасників, можливість ескалації та вірогідність врегулювання. Крім того, оцінюються соціальні наслідки конфліктної боротьби та визначається «ціна конфлікту» з точки зору його суспільної шкоди чи (інколи навпаки) конструктивної користі.Управлінсько-регулятивна (прагматична) функція конфліктології по-суті є функцією вироблення конфліктного менеджменту, тобто створення ефективних механізмів управління конфліктною ситуацією.
Прагматичні можливості управлінсько-регулятивної функції виявляються в розробці практично значущих антиконфліктних програм дії соціальних суб’єктів, в опануванні толерантних моделей та консенсуальних алгоритмів соціальної взаємодії. Ця функція значно розширює розуміння кордонів конфліктологічного пізнання, яке не повинне обмежуватись лише теоретичними результатами; як для науки конфліктології, так і для соціуму вкрай важливим є етап врегулювання, розв’язання та упередження соціальних конфліктів.

Ідеологічна функція конфліктології виявляється в тому, що знання, напрацьовані цією наукою, можуть використовуватися в інтересах народу, держави, правлячої еліти чи опозиційних сил суспільства, певного класу, етносу чи групи з метою зміцнення та стабілізації суспільних відносин, чи навпаки — розхитування й делегітимації встановленої системи влади або часткових змін, що назріли. Отже, з ідеологічної точки зору, конфліктологія здатна набувати корпоративного, класового, елітарного або ж етнонаціонального змісту, служити відповідним цілям.

За дослідженням автора можна спиратись на дослідження конфліктів сучасних цивілізації — це асиметричні, гетерогенні, побудовані на нерівностях суспільства, їх культури мозаїчні, містять непохитні символи, тексти, суперечливі та зашифровані ідеологемами. При зіткненні цивілізацій, як «індивідуальних світів» людських спільнот, працює аксіологічна парадигма конфлікту — модель несумісності й протистояння цінностей. Тож, глобальний конфлікт цивілізацій — це конфлікт їх ціннісно-історичних відмінностей, зіткнення альтернативних способів реалізації людських потреб, конфронтація ідеалів, традицій і суспільних практик. Насправді він виявляється на ґрунті доволі реалістичних чинників: боротьба за глобальні впливи і території, культурно-мовні права, захист духовних святинь чи релігійних тотемів, через дефіцит позицій світового центру та периферії, дефіцит ресурсів тощо.Сучасний світ епохи глобалізації зазнає змін, що спричинені новітніми технологіями, а також пов’язаними з глобалізацією суперечливими тенденціями інтеграції та диференціації (фрагментації), коли межі між локальним і глобальним, центром і периферією, внутрішньонаціональним та інтернаціональним стають дедалі невиразнішими.
Сучасна світова політика перетворилася на арену загостреної боротьби глобального і внутрішньополітичного начал. З одного боку, соціально-політичний конфлікт, стираючи кордони, єднає і роз’єднує народи, а з другого — знижує роль національних держав, сприяє більшій їх залежності від світової спільноти.

Саме в цьому контексті особливого змісту набуває головна проблема сучасності — проблема безпеки і виживання цивілізації в умовах сучасного світового порядку, у центрі якого тема міжнародного конфлікту.

Міжнародний політичний конфлікт, як і будь-який внутрішній, — це зіткнення протилежних інтересів, цінностей, цілей, поглядів та пов’язаних із їх реалізацією дій. У міжнародних конфліктах головними суб’єктами стають переважно держави. Їх причини, джерела приховуються не у взаємодії індивідів та груп, громадян чи інститутів певного суспільства, а в суперечностях, що виникають між інтересами різних, існуючих окремо одна від одної, соціально-політичних і національних спільнот людей.
Суб’єктами міжнародного політичного конфлікту виступають окремі держави, групи держав, що об’єднані в союзи, коаліції, або ж організації, які їх представляють. Виходячи із цього, виділяють різновиди конфліктів: міждержавні конфлікти (обидві протиборчі сторони представлені державами або їх коаліціями); національно-визвольні війни (одна із сторін представлена державою): антиколоніальні, війни народів проти расизму, а також проти урядів, які діють всупереч принципам демократії; внутрішні інтернаціоналізовані конфлікти (держава виступає помічницею однієї зі сторін у внутрішньому конфлікті на території іншої держави).
Специфіка міжнародних конфліктів визначається такими моментами: їх суб’єктами виступають держави або коаліції; в основі цих конфліктів лежить зіткнення національно-державних інтересів конфліктуючих сторін; міждержавний конфлікт є продовженням політики держав-учасниць; сучасні міждержавні конфлікти водночас і локально, і глобально впливають на міжнародні відносини; міждержавний конфлікт у наш час несе небезпеку масової загибелі людей у країнах-учасницях і в усьому світі.

1.3 Особливості вирішення конфліктів в китайської та української культури.

На даний момент проблема формування конфліктологічної культури молодого покоління потребує особливої уваги, оскільки сучасне суспільство характеризується зростаючим рівнем конкурентності, безперервними і стрімкими соціальними змінами і перетвореннями, що призводить до збільшення кількості соціальних конфліктів. Визнання конфлікту неминучим явищем повсякденного життя актуалізує проблему розвитку конкретних норм і правил поведінки у конфліктних ситуаціях, а також індивідуально-особистісних якостей, які сприяють конструктивному вирішенню суспільних проблем. Конфліктологічна обізнаність індивіда, його здатність прогнозувати, запобігати, вирішувати конфлікти становлять поняття «конфліктологічна культура особистості».
Аналізуючи проблему формування конфліктологічної культури, науковці розділяють поняття «конфліктологічна культура особистості» і «конфліктологічна культура фахівця». Якщо «конфліктологічна культура особистості» виражається у прагненні й умінні людини попереджувати і вирішувати соціальні конфлікти: міжособистісні, міжетнічні та міжнаціональні, то конфліктологічній культурі спеціаліста характерні засвоєння і використання професійно орієнтованих конфліктологічних знань, необхідних для  сприйняття професійного конфліктогенного середовища і подальшої реалізації професійних функцій в умовах професійного конфлікту. Під «конфліктологічною культурою фахівця» Н. В. Самсонова розуміє якісну характеристику способу життєдіяльності спеціаліста у професійному конфліктогенному середовищі [219, с. 18]. Конфліктологічна культура особистості є інтегративною якістю, що ґрунтується на екзистенціально-гуманістичних цінностях, охоплює культуру мислення, культуру відчуттів, комунікативну культуру і поведінкову культуру, що виявляється в оптимальних стратегіях взаємодії в конфліктах, що забезпечують конструктивне вирішення проблем. Культура мислення є здатністю раціонально аналізувати конфліктну ситуацію на основі певних теоретичних знань, формулювати суть проблеми, виокремлювати головне і другорядне, робити висновки та використовувати їх у своїй поведінці. Культура відчуттів виражає здатність сприймати конструктивний і деструктивний характер своїх переживань і управляти ними, зокрема долати деструктивні переживання – гнів, агресію, страх, депресію; здатність проявляти оптимізм, зберігати спокій, врівноваженість, емоційну стійкість у проблемних ситуаціях, проявляти емпатію, толерантність. Комунікативна культура проявляется у готовності та здатності до діалогу, здібності адекватно вербалізувати свої і чужі переживання, оволодіння техніками «активного слухання», «асертивного спілкування» та інше. Поведінкова культура відображає здатність діяти і вирішувати проблеми так, щоб не допускати конфлікту і його ескалації, управляти конфліктом на всіх його етапах.Конфліктологічна компетентність фахівця охоплює систему конфліктологічних умінь вирішення професійних конфліктологічних завдань стосовно управління професійним конфліктом.

Проблема конфліктологічної компетентності є порівняно новою, оскільки обговорення необхідності розвитку цієї когнітивної підструктури, особливо в контексті розвитку професіоналізму, активізувалось наприкінці ХХ ст.
У психологічних дослідженнях до недавнього часу термін «конфліктологічна компетентність» прямо не вживався, однак йшлося про необхідність формування відповідних спеціальних знань і умінь під час підготовки майбутніх фахівців. Так, Н. В. Грішина у 80-х роках минулого століття використовувала поняття «компетентність керівника стосовно складних, суперечливих ситуацій у взаємодії людей» [14, с. 141]. У це поняття психолог включала розуміння природи суперечностей і формування конструктивного погляду на проблему конфліктів у організації; уміння проаналізувати конфліктні ситуації, визначити причини їх виникнення; навички управління конфліктними явищами у своєму колективі, застосовувати конструктивні форми суперечностей у міжособистісній  взаємодії, зробити їх вирішення максимально ефективним; уміння передбачати можливі наслідки даної  ситуації.

Характеризуючи проблему компетентності у спілкуванні, Л. А. Петровська у навчальному посібнику «Вступ до практичної соціальної психології» (Петровська Л. А., 1994) вперше вжила термін «конфліктна компетентність» стосовно сфери вирішення конфліктних ситуацій. Узагальнюючи результати досліджень природи конфліктної компетентно-сті, вона розглянула це поняття як складне інтегральне утворення особистості, до якого належать такі складові:
– компетентність індивіда у власному «Я» («Я-компетентність», його адекватна орієнтація у власному психологічному потенціалі, а також у потенціалі іншого учасника і ситуаційна компетентність);
– знання про конфлікт, суб’єктивну позицію (рефлек-сивна культура, уміння спостерігати за собою і партнером збоку»);
– володіння достатньо широким спектром стратегій поведінки у конфлікті й адекватне їх використання (обов’язкове оволодіння партнерськими стратегіями без ігнорування останніх);
– культуру саморегуляції насамперед емоційної [204, с. 42].
Визначення конфліктологічної компетентності передбачає диференціацію понять «конфліктологічна компетентність особистості» і «конфліктологічна компетентність фахівця», що необхідно враховувати під час викладання ві-дповідних дисциплін у вищих навчальних закладах.

Конфліктологічна компетентність особистості полягає у прагненні й умінні людини попереджати і вирішувати соціальні конфлікти у різних сферах суспільного життя: політики, релігії, права, освіти, культури, праці, управління .

Аналізувавши  сучасних наукових публікацій із проблематики конфліктів слід зазначити про  формування конфліктних ситуацій в культурах інших держав , що однією з найважливіших соціально-психологічних причин конфліктів є неврахування конфліктологічної компетентності. Особливу загрозу становить низька конфліктологічна компетентність керівників, які беруться за управління конфліктом або його вирішення. Такий керівник не лише не зуміє попередити конф-лікт або знайти прийнятне рішення його вирішення, а, навпаки, своїми діями може лише погіршити ситуацію, давши привід для появи нових і загострення існуючих конфліктів.Зважаючи на цей підхід, термін «конфліктна компетентність командира підрозділу (офіцера)» використовують і військові науковці-психологи А. Ю. Куликов і А. І. Ши-пілов. На їхню думку, конфліктна компетентність командира підрозділу – це сукупність знань (про себе, підлеглих, конфлікти і способи їх попередження і вирішення), умінь (щодо застосування цих знань у практичній діяльності), а також психічних і соціально психічних якостей і властивостей особистості, які забезпечують безконфліктну взаємодію з партнерами у діяльності, які дозволяють ефективно управляти конфліктами і добиватись їх конструктивного вирішення [297]. Узагальнюючи вказані характеристики, А. В. Дмітрієв виокремлює такі основні складові конфліктної компетентності офіцера:
– розуміння природи суперечностей і конфліктів між військовослужбовцями;
– формування у собі та у підлеглих конструктивних стосунків під час конфліктів у підрозділі (частині);
– володіння навиками безконфліктного спілкування у складних ситуаціях;
– уміння оцінювати і пояснювати проблемні ситуації;

– наявність навичок управління конфліктними явищами;
– розвинуті здібності до рефлексії та аналізу;
– уміння розвивати конструктивні складові конфліктів;
– уміння передбачати можливі наслідки складних міжособистісних ситуацій;– уміння конструктивно регулювати суперечності та конфлікти;
– наявність навичок усунення негативних наслідків конфліктів [17, с. 259].Окремо розглянемо конфліктологічну компетентність керівника-управлінця, яка є складною ієрархічно організованою системою, що розвивається, і може бути описана ґрунтуючись на методах системного підходу. Будучи важливою складовою професійної компетентності керівника, вона тісно пов’язана з іншими видами компетентності:соціально-психологічною, педагогічною, соціально-перцептивною, адміністративно-правовою та ін. Розвиток конф-ліктологічної компетентності повинен здійснюватися поетапно від рівня накопичення й осмислення знань до рефлексії управлінської діяльності, яка стимулює особистіснопрофесійне зростання. Критерієм такого розвитку є рівні: низький, середній і високий.
Будучи різновидом психологічної компетентності, конфліктологічна компетентність є важливою складовоюпрофесійної компетентності суб’єктів управлінської діяльності та входить у структуру професіоналізму особистості та діяльності. Конфліктологічна компетентність є складним психологічним утворенням і не зводиться лише до системи спеціальних знань із психології управління, соціальної конфліктології і психології конфліктів. Вона має ознаки системної якості: свою структуру, рівні орга-нізації, функціональні зв’язки, еталони розвитку. Психологічна здатність передбачати появу конфліктів, уміння управляти ними і вирішувати їх, створювати умови безконфліктної роботи зростають із підвищенням рівня і складності управлінської системи.
Отже, кожен керівник повинен розуміти, що конфлікт є одним із засобів управління, нехтуючи або не воло-діючи яким він завжди знижує ефективність управлінської діяльності. Підвищення ж конфліктологічної компетентності насамперед вивчення й оволодіння основами психології конфлікту.

На сьогодні дуже розвинута стала китайська культура   також стосується управління конфліктами в науці ,політичних міжнародних відносин та психології.Вона займає  перше місце в сфері вирішення любих конфліктів ,що до України то тут ще все далеко .Ми самі не можемо прагнути успіху в усуненні та регулювання конфліктами.

Спираючись на дані які є в процесі вирішення конфліктів можна досягти певної мети усуненні та регулювання конфліктами

Після проголошення КНР і зростання її впливу наміжнародній арені значний масив наукової літератури був присвячений дослідженню китайської зовнішньої політики, особливостям бачення китайськими лідерами, зокрема Мао Цзедуном і Ден Сяопіном, світоустрою тамісця в ньому Китаю. Окрім того, у наукових розвідкахрозглядався процес становлення та розвитку відносин Китаю з близькосхідними державами (І. Шичор (Y. Shichor) [1], Я. Чен Y. Chen [2], Х. Бехбехані (H. Behbehani) [3]), роль міжнародних міжурядових організацій і зокрема ООН у стратегії офіційного Пекіна(Б. Венг (B. Weng [4], С. Кім (S. Kim) [5], Р. Бордман(R. Boardman) [6]). Однак проблема підходів Китаю доролі ООН у процесі врегулювання конфліктів на Близькому Сході в період "холодної війни" в них розглядалася здебільшого дотично. Серед небагатьох робіт, присвячених цій тематиці, можна виокремити насамперед дослідження І. Шичора, у якому було зроблено спробу проаналізувати ставлення Китаю до миротворчої діяльності ООН у близькосхідному регіоні [7].

Характерно, що і після набуття в 1971 р. членства вООН та отримання місця постійного члена в Раді Безпеки позиція КНР щодо близькосхідних проблем до кінця 1970-х років, тобто до смерті в 1976 р. Мао Цзедуна та закінчення періоду боротьби за владу (так звана лік-відація "банди чотирьох"), не зазнала суттєвих змін.
Головною причиною, яка призвела до арабо-ізраїльської війни 1973 р., стало, на думку офіційного Пекіна, загострення протистояння наддержав в близькосхідному регіоні. "Суть близькосхідної проблеми, – наголошував в своєму виступі в Раді Безпеки ООН ки-тайський представник, – полягає в суперництві двохнаддержав за володіння нафтовими ресурсами і важливими стратегічними позиціями в цьому регіоні, таксамо як і за встановлення в ньому своєї гегемонії. ...Підчас... жовтневої війни на Близькому Сході обидві наддержави протистояли одна одній, привівши свої війська в бойову готовність.Але цей конфлікт був врегульований  успішно .

Таким чином , підходах Китаю до ролі ООН у процесі врегулювання конфліктів на Близькому Сході чітко простежується принаймні два етапи, які значною мірою були спричинені зміною концептуального забезпечення зовнішньополітичного курсу від суто ідеологічних установок до більш прагматичних підходів, що мали забезпечити курс на проведення реформ усередині країни. Водночас, на нашу думку, незважаючи на домінування ідеологічних моментів у зовнішній політиці КНР у періодперебування при владі Мао Цзедуна, у діях китайського керівництва чітко простежується певний прагматизм, пов'язаний із пошуком Китаєм свого місця в системі міжнародних відносин.

 Це значною мірою стосувалося і регіональної політики КНР, зокрема її близькосхідного напряму. В умовах обмеженості матеріальних ресурсів, які забезпечили би Китаю можливість закріпитися або жпринаймні конкурувати з наддержавами в близькосхідному регіоні, саме ідеологія розглядалася Мао Цзедуном та його послідовниками як вагомий чинник китайсь-кого впливу в регіоні "третього світу". Звідси і формування негативних підходів до ролі ООН у процесі врегулювання конфліктів на Близькому Сході.
Період 1980-х років був позначений подоланням певного дуалізму, притаманного підходам Китаю до ООН .

1.4.Висновки до першого розділу.

Таким чином   ми можимо вважати ,що розвиток науки як конфліктологія   пов'язані  з можливістю проявів конфліних ситуацій  наприклад і Китая.Історичні факти визначення конфліктів в історії стародавнього Китая ,займає особливе положення  та значення конфліктних ситуацій.

У психологічних дослідженнях до недавнього часу термін «конфліктологічна компетентність» прямо не вживався, однак йшлося про необхідність формування відповідних спеціальних знань і умінь під час підготовки майбутніх фахівців. Так, Н. В. Грішина у 80-х роках минулого століття використовувала поняття «компетентність керівника стосовно складних, суперечливих ситуацій у взаємодії людей» [14, с. 141]. У це поняття психолог включала розуміння природи суперечностей і формування конструктивного погляду на проблему конфліктів у організації; уміння проаналізувати конфліктні ситуації, визначити причини їх виникнення; навички управління конфліктними явищами у своєму колективі, застосовувати конструктивні форми суперечностей у міжособистісній  взаємодії, зробити їх вирішення максимально ефективним.

Спираючись на дані які є в процесі вирішення конфліктів можна досягти певної мети усуненні та регулювання конфліктами .

Таким чином, глобалізаційні процеси та сучасний міжнародний порядок дозволяє припустити, що останнім часом спостерігається стійка тенденція того, що внутрішні збройні конфлікти чи внутрішні інтернаціоналізовані конфлікти, не говорячи вже про міждержавні, можуть представляти виклик не тільки державі та суспільству, де він виник, а цілому міжнародному співтовариству. Тому допустимим вважається втручання міжнародної спільноти у такого типу конфлікти, проте використовуючи в першу чергу правові та політичні рамки і тільки з метою мирного й несилового врегулювання.
Втручання міжнародної спільноти, на нашу думку, потрібно розглядати крізь призму функціонування третьої сторони, роль якої визначається через її безкорисливість, неупередженість та незалежність в регулюванні конфліктів.

2.Психологічні аспекти в розвитку конфліктології стародавнього Китая .

Спираючись на історичні дані конфліктології стародавнього Китая ,можна зазначити ,що дані факти є достовірними в роботі автора магістерської дисертації.Як відомо з історії ,що Китай - одна з найстаріших цивілізацій у світі, безперервна історична традиція  та конфлікти між державами ,якої налічує майже 5000 років.

Орієнтовні території, що належали різним династіям протягом всієї історії Китаю, накладені на кордони сучасних держав:

1)Епоха неоліту.Три правителі і п'ять імператорів

Династія Ся,Династія Шан,Династія Чжоу ,Західна Чжоу

Східна Чжоу,Період Чуньцю,Період ЧжаньґоДинастія Цінь

(Династія Чу) — смутний час,Династія ХаньЗахідна Хань,Династія Сінь, Ван Ман,Східна Хань.

2)Епоха трьох держав :Династія Вей Династія Шу ДинастіяУ

Цзінь.Західна Цзінь.

3)Шістнадцять варварських держав:Східна Цзінь,Південні та Північні династії,Династія Суй,Династія Тан,Династія Ляо;

4)5 династій і 10 царств:Північна Сун,Династія Сун,Династія Цзінь

Сі Ся;Південна Сун,Династія Юань,Династія Мін,Династія Цін

5)Республіка Китай,Китайська Народна Республіка

6)Династії:Цивілізація Янцзи,Цивілізація Хуанхе

Ся (2070 — 1600 до н. е.),Династія Шан (Інь; 1600 — 1046 до н. е.),Чжоу (1046 — 256 до н. е.),Західна Чжоу,Східна Чжоу;Період ЧуньцюПеріод Чжаньґо,Цінь (251—207 до н. е.),Хань (206 до н. е. — 220),Період Саньґо (Троєцарство),Вей (220–265),Шу (221–263),У (222–280),Династія Цзінь (265–420).

7)Період шістнадцяти держав (304—439),Династія Рання Чжао,Династія Пізня Чжао,Династія Чен,Династія Рання Лян,Династія Пізня Лян,Династія Північна Лян,Династія Західна Лян,Династія Південна Лян,Династія Рання Янь,Династія Пізня Янь,Династія Південна Янь,Династія Північна Янь,Династія Рання Цінь,Династія Пізня Цінь,Династія Західна Цінь,Ся (держава сюнну)Південні та Північні династії,Південні династії,Лю Сун (420–479),Династія Південна Ці (479–502),Династія Лян (502–557),Династія Чень (557–589)

Північні династії:Династія Північна Вей (386–534),Династія Східна Вей (534–550),Династія Західна Вей (535–556).

Династія Північна Ці (550–577),Династія Північна Чжоу (557–581),Династія Суй (581–618);Династія Тан (618–907),Династія Ляо (907–1125).

8)Період п'яти династій і десяти держав:П'ять династій:Династія Пізня Лян (907–923),Династія Пізня Тан (923–936),Династія Пізня Цзінь (936–947),Династія Пізня Хань (947–950),Династія Пізня Чжоу (951–960).

9)Десять царств:Царство У (907–937),Царство Уюе (907–978),Царство Мінь (909–945),Царство Чу (907–951),Царство Південна Хань (917–971),Царство Рання Шу (907–925),Царство Пізня Шу (934–965),Царство Цзінань (924–963),Царство Південна Тан (937–975),Царство Північна Хань (951–979),Династія Сун (960–1279),Династія Північна Сун (960–1127),Династія Південна Сун (1127–1279),Династія Сі Ся (1038–1227),Династія Цзінь (1115–1234)

10)Основні періоди (епохи) в історії Стародавнього Китаю традиційно носять назви династій і царств:Шан (або Їнь) — XVI — XI ст. до н. е.;Чжоу і Чжаньґо — XI — III ст. до н. е.;Цінь — 221 — 207 рр. до н. е.;Хань — 206 р. до н. е. — 220 р. н. е.

2.1.значення конфліктів стародавнього Китая, на основі дослідження історії Китая.

Найдавніші згадки про Китай відносяться до часів правителя Фу Сі, який жив за 30-40 століть до початку нашої ери. Вважається, що боги надихнули його на написання священної книги Стародавнього Китаю «Їцзін», з якої пішла теорія про те, що фізичний Всесвіт виник і розвивається завдяки чергуванню інь і ян.

Археологія не надає відомостей про правителів Китаю, які передували династії Шан (1766—1122 р. до н. е.). Правителі Шан були скинуті династією Чжоу. Столиця Чжоу розташовувалася поблизу сучасного Сіаню, а пізніше, приблизно 750 р. до н. е., через атаки варварів, володарі були змушені перенести її на місце поруч з нинішнім Лояном. У ранній період правління династії влада була зосереджена в руках хана Чжоу, але пізніше місцеві правителі утворили майже незалежні держави.

З 770 р. до н. е. ці правителі вели між собою запеклі війни, і весь період з 476 до 221 р. до н. е. одержав назву «період Воюючих країн». У той же час Китай потерпав від нападів варварів з півночі і північного сходу. Для захисту столиць та державних територій будувалися величезні мури: північна частина кордонних мурів була пізніше об'єднана у Великий китайський мур.

Таким чином це увійшло в історію ,за часів стародавнього Китая тільки почалося дослідження конфлітології ,як науки ,а на сам перед такі факти описують між державні особиці між державами та правителями різних династій та епох,почалась ворожба між державами йшли війни ,тому це все увійшло в історію  наприкладі ,теракотова армія Цінь Ши Хуан-ді

Зрештою основна влада зосередилася в руках принца Цінь, військо якого скинуло останнього правителя Чжоу. Новий імператор Цінь Ши Хуан-ді став засновником династії Цінь 221 р. до н. е. Як особа, яка вперше об'єднала китайську імперію, він вважається засновником імперського періоду китайської історії (221 до н. е. — 1911).

У січні 2017 р. під час будівництва нового адміністративного будинку в районі Тунчжоу на сході Пекіна були виявлені 1092 стародавні гробниці. Знахідки відносяться до періоду Воюючих царств (Чжаньго Шида), який передував об'єднанню Китаю під владою імператора Цинь Ши Хуанді 221 року до н. е. На території сучасного Пекіна в той час розташовувався місто Цзі — столиця царства Янь[1].

Після смерті імператора Цінь Ши Хуана 210 р. до н. е. розгорнулася боротьба за владу між губернаторами провінцій. Переможець, Лю Бан, заснував династію Хань (206 р. до н. е. — 220 р. н. е.). При правлінні династії Хань територія Китаю значно розширилася. Після падіння династії Хань боротьбу за владу повели три царства — Вей, Шу й У. Через короткий час у війну вступили 16 провінцій. 581 р. до н. е. засновник династії Суй захопив владу і доклав зусиль для об'єднання імперії. Робота почалася з Великого каналу, що з'єднує низов'я Янцзи із середнім плином Хуанхе. Згадані події що відбулися після розпаду імперії Хань іноді розглядають як період китайського середньовіччя.

 Династія Шан

Найдавніші племена на території Китаю селилися, як і в інших давньосхідних цивілізаціях, у долинах великих рік, головною з яких була Хуанхе. Одне з цих племен, яке називало себе Шан (сусіди дали йому ім'я Їнь), змогло ближче до середини II тис. до н. е. створити першу державу. Саме в цей період починають закладатися основи давньокитайської культури. Було винайдене прядіння, бронзове лиття, ієрогліфічна писемність, зародилися основи містобудування.

Правителі держави — вани (князі)— одночасно вважалися верховними жрецями. При їх дворі працювали вчені, які вели літопис, спостерігали небесні явища, добре знали історичні події минулого. Велика увага приділялася астрономії. Була встановлена тривалість місяця в 29,5 днів і сонячного року в 366 днів. У календарі були визначені сезони року. Місяць ділився на декади — повний складався з 30 днів, неповний — з 29.

Перші відомості про їнську писемність були віднайдені лише на межі 20 століття. У винайдених написах вона має вже досить розвинений вигляд, що дає можливість відносити її виникнення до більш раннього періоду. Найдавнішими є гадальні написи XIV—XI ст. до н. е. Існувало більш як 3,5 тис. ієрогліфів, 2,5 тис. з яких збереглися й до наших днів. Для письма використовували гладку поверхню панцирів черепах і кісток тварин, а також довгі тонкі дерев'яні або бамбукові планки, що сполучаються потім шнурком або ременем.

Найдавніші твори китайського мистецтва датуються III тис. до н. е. Вони представлені в основному керамікою, виготовленою на гончарному колі. В епоху Інь розповсюджуються бронзові предмети. Частіше за все зустрічаються бронзові судини для жертвоприносин з рельєфною поверхнею і зображеннями тварин.

Значну роль в житті шанського суспільства грала релігія. У всіх явищах природи стародавні китайці бачили волю духів і богів. Вони порівнювали з божествами грім, вітер, дощ і т. д. Існував також культ предків. Верховним божеством Шан був Ді (Небо?), якому, на відміну від предків не приносили жертв.Період Чуньцю.

У XI ст. до н. е. держава Шан була завойована племенами Чжоу, з чого почалася нова епоха в історії Стародавнього Китаю. Але процвітання його було недовгим, пішов період роздробленості і міжусобних воїн — епоха Чуньцю та «Царств, що Борються», або Чжаньґо (V — III ст. до н. е.).

Безперервні війни приводять до накопичення військового досвіду і появи перших трактатів по цій тематиці. Фундатором військової теорії вважається Сунь-цзи. Його «Трактат про військове мистецтво», що складається з 13 розділів, став каноном військової науки свого часу і досі по праву вважається класикою військово-стратегічної думки.

В епоху Чжоу продовжився бурхливий розвиток астрономії. З'явилися нові прилади для визначення координат небесних світил — армілярні сфери. За 600 років до н. е. був введений сонячно-місячний календар. До 350 р. до н. е. вченим стало відомо, що тривалість сонячного року — 365,25 діб, а місячного — 295 діб. Знаки 12 тварин служили для позначення «земних гілок» циклу в 600 років. У IV с. до н. е. вченим Ши Шенєм[en] (石申) був складений перший в світовій історії зоряний каталог, той, що включав 800 світил. Починаючи з 240 р. до н. е. точно відмічалася кожна поява комети, відомої нині як комета Галлея.

Значні досягнення стародавніх китайських медиків. Частина їх методів лікування не втратила своєї актуальності і в наш час: голковколювання, пульсова діагностика, припікання тощо.

У періоди Чжоу і Чжаньґо йде формування китайської філософії. Складаються матеріалістичні переконання, в основі яких лежали уявлення про п'ять першоелементів («стихій») природи: воду, вогонь, метал, дерево, землю. Одночасно відбувається становлення головних принципів вчення про протилежні і взаємопов'язані сили інь і ян, дія яких розглядалася як причина рушення і мінливості в природі. Це знаходить своє втілення в древнішому літературному пам'ятнику Китаю — «Книзі змін» (XII — VI ст. до н. е.).

Даосизм і конфуціанство у VI — V ст. до н. е. зароджуються даосизм і конфуціанство. Основоположником даосизму вважається мудрець Лао-цзи. У центрі його вчення — поняття Дао («Шлях»), якому підпорядкований увесь світ і яке є основою і джерелом всього сущого. Весь Всесвіт має своє Дао і знаходиться в постійному русі, в неперервній зміні, підкоряючись природній необхідності. Поведінка людини також повинна націлюватися природними законами, вона не повинна втручатися у природну течію життя, інакше це приведе до хаосу. Засуджуючи багатство, розкіш, знатність, виступаючи проти жорстокості і свавілля, насильства і воїн, Лао-цзи, проте, проповідував відмову від боротьби, висував теорію «недіяння», ненасильного споглядання.

Конфуціанство виникло як етико-політичне вчення і надалі набуло винятково широкого поширення. Фундатор вчення Кун Фу-цзи (551 — 479 рр. до н. е.) вважав вічним встановлений Небом порядок, закликав шанувати традиції в сім'ї і державі, ставлячи у розділ кута виховання людини. Він стверджував систему правил і норм поведінки людини — Ритуал-лі, згідно з яким треба вшановувати предків, поважати старших, прагнути до внутрішнього самовдосконалення. Підкорення молодших старшим і народу володарям вводилося у вічний і непорушний закон. Будь-які корінні зміни засуджувалися. Конфуціанське вчення було особливо популярним в колах облишків родової знаті, представників класу ши 士. Розповсюдження конфуціанства у володарській еліті відбулося лише у часи імперії Хань. Конфуціанство стало офіційною державною ідеологією і залишалося нею до початку ХХ ст.

Література чжоуського періоду представлена літописами «Чуньцю» та «Цзо чжуань», вищезазначеною «Книгою змін», а також «Книгою пісень», яка є пам'ятником древнішої народної поезії і включає 305 поетичних творів. Іншою важливою пам'яткою є «Книга історії» — зібрання офіційних документів і описів історичних подій. Всі вони вплинули серйозним чином на розвиток літератури і поезії в подальші віки.

Це відноситься і до творчості найбільшого давньокитайського поета Цюй Юаня (340 — 278 рр. до н. е.). Він походив зі знатного аристократичного роду, знаходився в конфлікті з придворними сановниками, що і відбилося на його поезії. Багато які його твори носять викривальний і сатиричний характер. Цюй вважається основоположником літературної поезії і по праву називається першим великим поетом Китаю.

У період Чжоу значно розширяється коло ремесел, з'являється безліч майстерно виконаних предметів декоративно-прикладного мистецтва: бронзові сосуди та дзвони, вироби з нефриту, розписне лакове начиння. Виробництво лаку, до речі, в той час було відомо тільки в Китаї.

Музичне мистецтво, яке спочатку виконувало ритуальні функції, в чжоуський період отримує подальший розвиток. Поступово пісні і танці відособлюються, удосконалюється техніка музичної гри і музичні інструменти. Відомий наступний китайський вислів: «Слова можуть обманювати, люди можуть прикидатися, тільки музика не здатна брехати».

Період Цінь.Недовгий період правління династії Цiнь ознаменувався зупиненням міжусобних воїн і об'єднанням Китаю. При імператорові Цинь Ши-Хуанді розгорнулося грандіозне будівництво: були прокладені нові дороги, прориті канали, столиця імперії Сяньян була обнесена могутнім кріпосним муром. Але найголовніше будівництво розвернулося на півночі, де Китаю постійно докучали кочові племена. Щоб обмежити їх проникнення на територію Цинської імперії, почалося зведення знаменитого Великого китайського муру. Роботи велися протягом 10 років, не перериваючись ні вдень, ні вночі. Усього на спорудженні муру працювало близько 2 млн людей. Загальна довжина його становила майже 4 тис. км, через кожні 60-100 метрів над муром підносяться вежі. Висота муру досягала 10 метрів, а ширина була така, що по ньому вільно могли проїхати 5-6 вершників. З розмахом будувалася і гробниця Першого Імператора. Вона була оточена двома рядами високих мурів, створюючих в плані квадрат (символ землі). Саркофаг з тілом імператора оточувало безліч дорогоцінних предметів. На відстані півтора кілометра від гробниці були прориті одинадцять підземних тунелів, де розташовувалося «військо», виліплене з глини. Кожний воїн був виконаний в натуральну величину і наділений індивідуальними рисами.

Династія Хань.Новий розквіт культури і мистецтва Китаю починається із затвердженням династії Хань. Масштабні гідротехнічні роботи, будівництво палаців, храмів, гробниць вимагали значних математичних знань. У I ст. н. е. був створений трактат «Математика в дев'яти розділах», що підсумував знання в цій області за декілька віків. Тут уперше зустрічаються негативні числа і даються правила операцій над ними.

Новий крок уперед робить астрономія. 27 р. до н. е. був зроблений перший запис про спостереження сонячних плям. Найбільший астроном старовини Чжан Хен (78-139 рр.) зумів нарахувати 2 млн. 500 тис. зірок, розташованих в 124 сузір'ях. Він створив перший у світі небесний глобус, що відтворює рушення небесних тіл, винайшов перший у світі сейсмограф. У ханський час також з'явився компас, що мав вигляд ложки, що покоїться на металевій пластині і ручкою, що вказувала на південь. Поширення отримують зубчате колесо і водяний млин.

Китайці цього періоду були прекрасними будівниками і архітекторами. Зведення будівель в 2-3 і більше поверхи з багатоярусним дахом, критою кольоровою черепицею, було звичайною справою. Подібний тип будівель увійшов в архітектурну традицію і зберігся в Китаї на довгий час. Ханське образотворче мистецтво різко відрізнялося від символічного мистецтва минулих періодів. Для нього характерне реалістичніше трактування сюжету і образів. Винятковий інтерес представляють скульптурні рельєфи з Шаньдуна і Сичуані, виявлені в могильних склепах. Тут нарівні з сюжетами релігійного і міфологічного характеру зображені побутові сцени.

Період Хань відмічений і прогресом писемності. Замість загостреної палички, що служила для письма лаком на бамбукових і дерев'яних планках, ввели в побут волосяний пензель. На рубежі нашої ери в Китаї була винайдена туш, а потім стали користуватися графітом. Нарешті, в І ст. китайці винайшли папір. Традиція приписує честь її винаходу євнуху імператорського палацу Цай Луню. З II ст. папір набуває широкого поширення, як матеріал для письма остаточно витісняючи бамбукові планки і шовкові сувої.

Багато які імператори протегували літературі і мистецтву. При імператорському дворі була створена обширна бібліотека, встановлена Музична палата, де збиралися і оброблялися народні мелодії і пісні. Діяльність Музичної палати заклала основи нової традиції ліричної поезії. Серед прозаїків особливо виділяються майстерністю історики — Сима Цянь, Бань Ґу.

Сима Цянь (145 — 86 рр. до н. е.) вважається батьком китайської історіографії і одночасно класиком китайської прози. Його «Історичні записи» складаються з 130 розділів і викладають історію Китаю з найдавніших часів. Вплив «Історичних записів» величезний. Досить сказати, що всі подальші китайські історичні труди будувалися за їх зразком, в тому числі і труд наступника Сима Цяня — Бань Ґу. Його твір «Історія Старшої династії Хань» охоплює 230 років, починаючи від першого ханського імператора.

За часів Хань, на початку нашої ери в Китаї з'являються перші відомості про буддизм, пізніше — новий струмінь в розвитку китайської філософії що суттєво вплинув на китайську культуру. Ера Хань, таки чином, стала останнім періодом, коли китайську культуру можна роздивляти як більш-менш автохтонну.

 

Культуру Стародавнього Китаю відрізняло не тільки різноманіття, але і велика стійкість. Вона змогла увібрати і перетворити всі зовнішні культурні впливи, збагативши в свою чергу всю світову культуру цілим рядом і відкриттів. Китайська писемність стала основою для писемності Кореї, Японії, В'єтнаму. Шовк, компас, папір, туш і інші китайські винаходи досі є надбанням всього людства.

Середньовіччя.Повернення додому стада биків в негоду, художник Лі Ді, XII століття Чжан Цзедуань. «По річці в День поминання померлих» (XII століття).

220–265 роки — період трьох царств (Вей, У, Шу). Після тимчасового об'єднання в 317–589 роках відбувається поділ на Північний та Південний Китай. В той час як на північ вторгаються чужинські народи і створюють 16 держав з китайським управлінням і цивілізацією, у 222–589 роках на півдні так звані шість династій продовжують китайську традицію. Лян У Ді (правив у 502–550 роках) сприяє махаяна-буддизму, котрий поширюється в Китаї. Політичне панування належить у 420–588 роках тюркській державі То-ба (династія Вей). З її занепадом набирає сили генерал Ян Цзянь і знову об'єднує всю державу у 580–604 роках як імператор Вень Ді (династія Суй). Наступний імператор Ян Ді, що правив до 618 року обирає 606 року своїх чиновників за допомогою літературних іспитів (діяли до XX століття). Імператорський канал з'єднує Янцзи та Хуанхе. Військові невдачі від тюрків та Кореї спричиняють повстання і як наслідок, з'являється Династія Тан (618–907 роки).

Статуя Бодхісаттви з вапняку, періоду династії Північна Ци, 570 рік, зроблена на території сучасної провінції Хенань Кінь з порцеляни періоду династії Тан, близько 700 року.

Після падіння династії Суй, в епоху Тан, Китаю досяг значного розквіту. Саме в цей період Китай став наймогутнішою державою світу і представляв основну силу в Східній Азії: створення самостійних військових округів для охорони кордонів; знищення кок-тюрків; просування в Корею. 88 азійських народів визнають китайську зверхність. Розквіт економіки, арабської заморської і китайської торгівлі на суходолі. Населення Сіаню, столиці імперії, перевищувало 1 млн чоловік, процвітала культура: розвивався класичний живопис, такі мистецтва, як музика, танець і опера, вироблялися чудові керамічні вироби, був відкритий секрет білої напівпрозорої порцеляни. Домінували конфуціанська етика і буддизм, спостерігався прогрес у науці — переважно в астрономії і географії. Вершина китайської лірики — Ван Вей (699–759 роки), Лі Бо (699–762 роки), Ду Фу (712–770 роки), Бо Цзюйі та Хань Юй. Збірка віршів «Тан» охоплює 48 900 віршів і 2200 поетів. 725 року — заснування академії Хань-Лінь для добору вищих чиновників. Розквіт буддизму впливає на літературу і мистецтво (живопис, скульптура). Паломництво передає імпульси з Індії.

У VIII столітті — перші невдачі, котрі зумовили занепад світової держави: 751 року поразка біля Таласа від арабів; військові заколоти за участю уйгурів, китаїв (киданів), тангутів і тайських племен. 790 року — завоювання Заходу Китаю Туфанською (Тибетською) державою, яка розпадається в IX столітті, проте Танську імперію послаблюють переслідування буддистів 844 року. Ближче до кінця IX століття на територію Китаю почали вторгатися сусідні народи, крім того, постійно спалахували внутрішні повстання. 907 року династія припинила існування. У 907–960 роках швидко змінилося ще п'ять династій. У цей неспокійний період китайської історії були введені паперові банкноти і винайдений примітивний друкарський верстат.

Династія Сун 960–1127 роки — правління династії Північна Сун, що відновила імперію шляхом сплати данини киданам (династія Ляо) і державі Сі Ся. Для контролю командувачів у 1068–1085 роках Шень Цзун розділяє цивільну і військову адміністрацію і створює народну міліцію, але вона не спроможна запобігти політичній катастрофі: чжурчжені завойовують Північний Китай і засновують 1125 року державу Цзінь. 1127–1279 роки — правління Південної династії Сун, що ледве зберігає свою самостійність за допомогою данини до монгольського вторгнення. Попри політичне безсилля — другий період культурного та економічного розквіту Китаю: вдосконалення селітри, пороху, ракети, книгодрукування, порцеляни. Також були досягнення і в культурі. Розквіт прози (історичні та географічні праці, енциклопедії); відомі есеїсти Оуян Сю та Сяо Тунбо; створюються академії живопису. Філософія Сун, що догматизує конфуціанство в державну моральність і засновує китайську єдину культуру. Творцем новокитайської мови стає «схоласт» Чжу Сі (1131–1200 роки).

Династія Юань та пізніше.На початку XIII століття у Китай вдерлося військо Чингісхана. До 1223 р. були захоплені всі землі на північ від Хуанхе. Династія Сун припинила існування 1279 р., коли Хубілай заволодів усім Китаєм і став імператором. Монгольська династія Юань заснувала столицю держави у Ханбалику, нинішньому Пекіні. Вперше в історії усім Китаєм керували чужоземці, і держава стала частиною великої імперії, що простягалася до Європи і Персії на заході та охоплювала степи й рівнини на півночі. Присутність чужих воїнів на землях Китаю й захоплення монголами придатних для використання земель зрештою, призвели до «повстання червоних пов'язок» у середині XIV ст.

Імперія монголів почала валитися після смерті Хубілая 1297 р., і торгові шляхи знову стали небезпечними. Трохи пізніше монголів вигнали за межі Китаю, а династія Мін запанувала спочатку в Нанкіні, а потім — у Пекіні. У цей час активно розвивалася архітектура, вирощувалися нові сільськогосподарські культури, влада зосередилася при дворі, були відправлені великі морські експедиції на Яву, Шрі-Ланку і навіть до Перської затоки й Африки. Династія Мін була останньою з довготривалих династій, володарями якої були етнічні китайці (хань).[2]. Кінець їх володарюванню був покладений маньчжурами, північною напів-кочівною групою племен які стверджували власне спадкоємство від монголів.

Маньчжури, засновники династії Цін, настільки швидко пристосувалися до китайської культури, що вже через кілька поколінь мало хто з маньчжурів говорив рідною мовою. Межі імперії значно розширилися, перші 150 років правління маньчжурів у країні панували мир і процвітання.

Сфери впливу великих держав на Далекому Сході. 1900

Хоча іноземці були присутні на території Китаю ще за часів Хань, перші інтелектуальні контакти з сучасною європейською цивілізацією (астрономія, математика, артилерія — див. Єзуїти в Китаї) відбулися за часів династії Мін.

За часів Цін Китай зазнав колоніальної агресії.

На початку XIX ст. європейські кораблі почали все частіше з'являтися біля узбережжя, царська Росія заволоділа Сибіром. Через «опіумні війни» (1839—1842) Шанхай і Нанкін перейшли в руки англійців, п'ять портів були відкриті для торгівлі, а війська Великої Британії окупували Гонконг. Китайці були змушені ввозити опій, щоб підтримати торгівлю. Крім того, загрозу для маньчжурського двору становило повстання тайпинів (1848—1864) під керівництвом релігійного фанатика, який називав себе братом Ісуса Христа. Він і його послідовники захопили велику територію Китаю і заснували Небесну столицю в Нанкіні. Спроби повсталих заволодіти Пекіном і слабкий опір маньчжурів спонукали британців і французів домогтися в імператора нових концесій. Результатом стала Пекінська угода, за якою для іноземних торговців відкривалися додаткові порти, гарантувалися екстериторіальні права й інші привілеї іноземцям. Союзні війська й армія маньчжурів розгромили тайпинів, Нанкін був відвойований. Але незабаром почалася війна Китаю з Японією (1894—1895), у результаті якої Китай втратив Корею, Тайвань і Пескадорські острови.

Якщо сираться на історію стародавнього Китая ,можна сказати ,що конфлітологія стародавнього Китая  та реального часу є дуже цінний вклад в дослідження конфліктології ,як науки  самостійної,достовірні факти надають значні реалістичні факти вивченні конфліктів.

2.2.оснвна характеристика ,історія стародавнього Китая та конфлікти між династіями та правителями,концепція реальності часу.

На сьогодні можна сказати ,що історичний вплив  розвитку конфліктів припадає  стародавні часи ,а саме конфлікти стародавнього Китая  між державами та динстіями та правителями.

Як автор  хочу звернути увагу  на історичний вплив конфліктології стародавнього Китая міжнародних відносин між династіями та політичних устроїв в Китая.

Таким чином , можна розглянути державу,що виникає приблизно наприкінці ХІV ст. до н.е. в долині річки Хуанхе. Її столицею було місто Шан, залишки якого знайдені в районі сучасного м. Аньян (сучасна провінція КНР Хенань). Основними джерелами з історії даного періоду є ворожильні надписи тамтешніх царів, що зверталися до богів із різними запитами стосовно, зокрема, зовнішньополітичних дій. Територія держави Шан розділялася на 5 великих територій, навколо яких знаходилися землі напівзалежних племен.
На період розквіту в першій половині ХІІ ст. до н.е. територія Шано хоплювала не лише сучасну провінцію Хенань, але й Шаньсі,Шеньсі, Хебей. Таким чином, ареал її розповсюдження припадав, насамперед, на Північний та Центральний Китай. Водночас торговельні зв’язки шаньінців розповсюджувалися на населення узбережжя Тихого океану, Сибіру, Південного Китаю. Протягом всього періоду існування Шан вона вела воєнні дії проти навколишніх племен, перетворюючи їх на рабів, або залежне населення.
При цьому шаніньці намагалися не втручатися у внутрішні справи залежного населення, прагнучи лише тим чи іншим чином збирати данину. В ХІІ ст. до н.е. в період правління царя Сяо І із заходу на схід здійснило переселення плем’я чжоу, яке заселило територію сучасної провінції Шеньсі, на схід від Шан. На початковому етапі чжоу сплачували данину шаніньцам. Наприкінці ХІІ ст. до н.е., укріпившись на нових землях, чжоу перейшли до завойовницьких походів, віддаючи частину данини правителям Шан. Однак вже в ХІ ст. до н.е., об’єднавши навколишні племена, чжоу почали війну проти Шан-Інь. Бл. 1046 р.1122 р., 1027 р.) до н.е. У-ван, вождь чжоу в битві при Муе розгромив останнього шанського царя Шоу Сіня, який покінчив життя самогубством. Таким чином, держав Шан-Інь припинила своє існування, а новим володарем Китаю стає династія Чжоу.
Щодо зовнішньої політики держави Чжоу Західне Чжоу (1046 (1122) р. до н.е. – 771 (770) р. до н.е.) В 1046 р. до н.е. (1122 р. до н.е.) після завоювання Шан-Інь відбулося утворення так званої Західної Чжоу, яке проіснувало до 770 р. дон.е. зі столицею в м. Хао (долина р. Вейхе). Її історія простежується в таких працях, як «Чжоулі», «Шу-Цзін» («Книга історії»), «Ши-Цзін» («Книга пісень»), «І-Цзін» (Книга змін), «Історичні записки» Сима Цяня
(145 – 86 рр. до н.е.), а також деякі спеціалізовані, насамперед, військові трактати. Засновником держава Чжоу став У-ван, однак невдовзі після перемоги над Шан-Інь він помер, залишивши свою державу братам. Між ними почалися міжусобиці, в які втрутилися залишки шан-інської аристократії. В цих умовах один з правителів Чжоу, Чжоу-гун, зумів розгромити заколотників та навіть запровадити нові методи посилення стабільності власної держави. Так, він, насамперед, став практикувати масове переселення підкорених народів, зокрема, аристократії; по-друге, останні були позбавлені своїх земель та майна і перетворені на звичайних селян та ремісників. Це дало змогу посилити владу Чжоу на завойованих землях.
Ще однією проблемою правителів Західного Чжоу були племена кочовиків, що нападали на їхні території. Серед таких номадів особливо виокремлювалися племена жунів та ді, через зіткнення з якими чжоу були змушені перенести свою столицю з Хаоцзіну до Цюаньцю та збудувати навколо нової столиці фортечні мури.

Через внутрішні негаразди: поширення рабовласництва, посилення податкового тиску на ремісників та селян, тиранічне правління останніх царів Чжоу, народні востання; а також через вторгнення жунів держава, започаткована У-ваном приблизно в771 р. до н.е., розпалася. Замість неї утворилася низка невеликих самостійних держав, що раніше входили до Західного Чжоу.

Східне Чжоу (770 – 249 рр. до н.е. Даний період почався з правління Пін-вана (770 – 720 рр. до н.е.), який внаслідок постійної загрози з боку кочовиків був змушений перенести свою столицю на схід до м. Лої (суч. Лоян). Його правління – період постійних війн між державними утвореннями, що з’явилися на місці Західного Чжоу, а також активного зовнішнього втручання з боку кочових племен. Період Чуньцю (Весни та осені) (722 – 481 рр. до н.е.) В цей час відбувається послаблення влади ванів, які перетворюються лише на символ єдності держави, однак за своїм впливом та військово-політичною могутністю поступалися багатьом з представників провінційної аристократії. Серед держав давнього Китаю виокремлювалися, насамперед, ті, що знаходилися в долині р. Хуанхе та на Великій Китайській рівнині – т.зв. «серединні». Інші державні утворення та племена вважалися з точки зору Чжоу варварськими. При цьому хоча бформально «серединні» держави були змушені визнавати правителів Східного Чжоу як верховних можновладців країни, її, насамперед, релігійних лідерів. В цей період починає формуватися інститут визнання верховного правителя Китаю як «Сина Неба» з відповідним наділенням його певними рисами як мінімум божественного представника на землі.

Наявність значної кількості держав, постійні війни між ними

внаслідок боротьби за території та рабів стимулювали розвиток спеціальних знань про відповідні сфери управління, військове мистецтво, дипломатію тощо. Одним з основних джерел з історії даного періоду є праці Кун-цзи, або Конфуція (551 – 479 рр. до н.е.). Саме його авторству приписують рукопис «Чуньцю», який дав назву і всьому періоду історії Китаю з 722 по 481 рр. до н.е. Розробивши власне етико-філософське вчення, він разом із тим приділяв значну увагу практичним аспектам реалізації державної політики. В основу поглядів Конфуція лягла ідея про запрограмовану зверхність китайців з «серединних» царств щодо всіх інших народів. Непідкорення Китаю сприймалося як відмова від одного з основних принципів життєвого устрою. Держава мала поділятися, на думку Конфуція, на 5, або 9 квадратів, вписаних один в одного, в центрі якого мало знаходитися Чжоу. Ступінь підкорення держав та племен від Чжоу мав залежати від географічної віддаленості щодо центру. Правителі таких царств, або племен мали з’являтися з дарами до вана Чжоу раз на100 років. Ближчі до Чжоу царства вважалися спорідненими з центром та мали більш значні зобов’язання щодо «Сина Неба» зобов’язання.

До джерел цього періоду відносять також суто військові трактати, в яких разом із тим, можна віднайти як рекомендації зі здійснення зовнішньої політики, так і фактичні дані щодо її реалізації. Серед них насамперед слід згадати про працю Сунь Цзи (544 – 496 рр. до н.е.) «Мистецтво війни».
Серед положень книги особливу увагу слід приділити прагненню перемогти ворога, не доводячи ситуацію до реальних воєнних дій шляхом дипломатії, руйнування стратегічних задумів та планів суперника, активного використання шпигунів тощо. Останнє знайшло окремий відбиток у поглядах автора «Мистецтва війни», зокрема він поділив всіх шпигунів на 5 категорій: місцевих, внутрішніх, зворотніх, шпигунів смерті та життя. Крім «Мистецтва війни» слід згадати про працю «Вей Ляо Цзі», названу на честь автора – Вей Ляо, військового теоретика, який жив вІV ст. до н.е. В ньому зображено моменти, пов’язані з цілями воєнних дій, зокрема, зосереджено увагу на необхідності захоплення у полон якомога значної кількості полонених. Можливо саме в цьому на той момент полягала основна мета війни за умов наявності значних територій та відносно невеликої кількості населення. Крім того, активний розвиток рабства та работоргівлі також вимагав подібних дій. З іншого боку, на думку дослідників, Вей Ляо міг і не мати практичного досвіду ведення війни, а тому зосередившись на власних розмірковуваннях щодо воєнної проблематики. Крім вищеперерахованих трактатів слід згадати також про трактат «Закони війни шановного У», написаний давньокитайським полководцем У Ці та, вірогідно, доповненого його учнями в ІV ст. до н.е.
Період Цуньцю став часом посилення провінційних князів, які

утворили систему відносин, відому як «п’ять гегемонів»: Цінь, Цзінь, Ці, Чу, Юе, або Сун.

Держава Цзінь існувала на території, що охоплювала долину річки Феньхі та південний берег Хуанхе, зі столицею у місті Цзян. Реформи з централізації системи управління, проведені Вень-гуном, приєднання понад 20 сусідніх володінь дозволили його правителям вважатися гегемонами з 632 до 546 рр. до н.е., хоча при цьому їхній статус визнавався далеко не усіма тогочасними китайськими правителями.

Після смерті Вень-гуна правитель Цінь Му-гун (659 – 621 рр.до н.е.), проголосивши себе новим гегемоном, почав воєнні дії проти держави Цзінь. Однак походи 627 та 624 рр. до н.е. завершилися поразками, а вже після його смерті в 615 р. до н.е. ціньці в битві під Хецюй (суч. провінція Шаньсі) програли, що значно зменшило їхній військовий потенціал та політичний вплив в Китаї. Протистояння двох серединних держав дозволило Чжуан-вану (613 – 591 рр. до н.е.), правителю царстваЧу, відновити раніше втрачену могутність та почати новий етап зовнішніх завоювань. Спочатку чусці розгромили та захопили територію держави Чжен, а пізніше в битві під Бі (суч. провінція Хенань) в 597 р. до н.е. вперше завдати значної поразки армії Цзінь. Це дало змогу Чжуан-вану створити антицзіньський союз у складі Чу, Чжен, Лу, Сун та Чень і розпочати війну, що продовжувалася до 577 р. до н.е., коли за посередництва держави Сун було укладено перемир’я, яке протрималося три роки. В 574 р. до н.е. в битві під м. Яньлін армія Цзінь розгромила чусців. Таким чином правителі Цзінь підтвердили свою могутність та права на титул гегемонів. Разом із тим, згодом ці виключні права були втрачені в 546 (544) р. до н.е. під час мирної конференції правителів Чу, Цзінь, Ці, Цінь та інших китайських держав, що відбулася у царстві Сун. На ній було прийнято рішення відмовитися від військових методів вирішення міждержавних конфліктів та нападів один на одного. Важливим моментом було те, що була досягнута згода щодо визнання гегемонами одночасно правителів двох держав – Цзінь та Чу. Однак дані рішення були явно запізніми, як з точки зору досягнення стабільності в тодішньому Китаї. Послаблення могутності Цзінь призвело до відтоку його союзників:  Вей, Чжен та Лу, які перейшли на бік царства Ці, яке стрімкопосилювалося. За правління Цзін-гуна (547 – 490 рр. до н.е.) відбулося розірвання мирного договору, укладеного на конференції у царстві Сун, та почалася війна між коаліцією на чолі з Ці й державою Цзінь.

Одночасно з цими подіями на півдні значно погіршилося становище непримиренного ворога Цзінь – царства Чу. Воно стало об’єктом експансії з боку царства У, що знаходилося на території сучасної провінції Чжецзян в нижній течії річки Янцзи. Не визнаючи монопольного права представників династії Чжоу на титул вана, правителі У приблизно з 585 р. до н.е. привласнили його собі. Водночас держава У не вважалася такою, що належить до серединних і в офіційних документах останніх називалася варварською. Своєї могутності вона досягла за правління Хе Люя (514 – 496 рр. до н.е.), який проголив себе гегемоном та почав наступ на Чу. В 506 р. до н.е. військо У на чолі зі знаменитим полководцем та військовим теоретиком Сунь Цзи в битві під Боцзюй (сучасна провінція Хубей) розгромила чусців та захопила їхню столицю Ін. Приєднання території Чудо держави Хе Люя призвело б до утворення могутньої держави, що змінила б політичну карту тодішнього Китаю, тому незабаром на царство У почався одночасний наступ військ держав Цинь та Юе. Особливо гострим було протистояння У з Юе, яка також знаходилася на території сучасної китайської провінції Чжецзян зі столицею у Гоцзі. Воєнні дії між двома царствами тривали з 496 до 478 рр. до н.е. В 496 р. до н.е., після смерті царя Юньчана, Хе Люй здійснив вторгнення до Юе, яке завершилося поразкою У в битві при Цзуй Лі від військ нового царя – Гоуцзяня. В 494 р. до н.е. син Хе Люя, Фу Ча (495 – 473 рр. до н.е.), намагаючись помститися за смерть батька, здійснив новий похід в Юе, під час якого Гоуцзянь був розгромлений, а його столиця захоплена. В цих умовах правитель Юе зумів не лише зберегти собі життя, підкупивши радників та міністрів Фу Ча, але й залишити за собою царство, визнавши себе васалом У. Скориставшись тим, що Фу Ча почав територіальні захоплення на півночі, де розгромив війська Ці, Лу та Сун.

В даний період в Китаї розвивалася і традиційна дипломатія. Відбувалося вдосконалення юридичного оформлення міждержавних відносин, договори писалися за чітко визначеними формулюваннями та з додержанням особливих ритуалів, їх тексти зберігалися в особливих місцях - мінфу; було розроблено єдині норми ставлення до послів та гінців, зокрема, забезпечення їх особистої недоторканості; визнано право надання притулку. З’явився кодекс поведінки армій після оголошення війни.
Вперше на офіційному, хоча і декларативному рівні, було засуджено агресію та визнано необхідність відмови від війни як засобу зовнішньої політики. Період Чжаньго (Царств, що воюють), або Цисюн (Сім найсильніших) (початок V ст. до н.е. (481, 403 р. до н.е.) – 221 р. до н.е.) Одним з основних джерел з вивчення історії даного періоду є так звані «Стратегії царств, що воюють» («Чжаньгоце»), присвячена війнам між провідними державами тодішнього Китаю. Початок нового етапу пов’язують або з 481 р. до н.е, коли було припинено викладення подій у літописі «Чуньцю», або 403 р. до н.е., коли офіційно розпалося царство Цзінь на три самостійних держави: Чжао, Вей, Хань (хоча реально це відбулося ще у 453 р. до н.е.). Ще одне трактування початку періоду Чжаньго пов’язують з 475 р. до н.е. – приблизною датою смерті Конфуція.

З назвами цього періоду насамперед, з регулярними воєнними діями, що відбувалися між державами Китаю, а також тим, що в країні на той час виокремлювали 7 провідних царств: Цінь, Чу, Янь, Ці, Вей, Чжао, Хань. При цьому останні три царства мали одну спільну назву – Сань Цзінь – Три Цзінь через те, що на початковому етапі свого самостійного існування намагалися координувати свою зовнішню політику. Крім 7 гегемонів слід згадати також про такі потужні царства, як Шу, Сун, Юе. До загальних характеристик цього періоду слід віднести перехід до використання залізних знарядь, зокрема, зброї. Це спричинило підвищення ефективності праці та дало змогу створити набагато численніші армії з мобілізованих селян тощо.
Спільні дії Сань Цзінь на початку періоду Чжаньго дали свої результати – в 405 р. до н.е. спільними зусиллями Вей, Чжао та Хань спромоглися перемогти царство Ці. Тим самим вони дали змогу чжоуському вану визнати їх рівноправними серед серединних держав.
Більш того, не заспокоївшись на досягнутому, нові гегемони перейшли до зовнішніх завоювань, створивши загрозу територіального вторгнення для царств Сун, Чжен та Чу. Водночас союз трьох Цзінь протримався недовго і вже незабаром колишні союзники почали воєнні дії один проти одного. При цьому найбільш активну роль відігравало царство Вей, яке свого часу змусило Чу передати йому потужне торговельно-ремісниче місто Далян. В 354 р. до н.е. армія Вей під командуванням Хуей-вана почала воєнні дії проти Чжао, сподіваючись помститися за вторгнення армії чжоуського вана до цієї держави. Момент було обрано досить сприятливийі вже в 353 р. до н.е. вейці захопили столицю Чжао Ханьдань (суч. провінція Хубей). В цих умовах на боці Чжао виступила армія Ці, якою керував полководець Сунь Бінь, нащадок Сунь Цзи, виходець з царства Вей, який свого часу був змушений втекти з нього.

Зовнішня політика імперії Цінь.Прихід до влади Цінь Ши Хуан-ді мав знаменувати початок нової епохи, що мала тривати понад 10000 поколінь. Воєнні дії, що передували об’єднанню держави разом із тим, не призвели до їх ескалації після утвердження нового імператора. Цінь Ши Хуань-ді зосередився скоріше на захисті власних земель, ніж на захопленні нових. Саме за його правління починає утверджуватися концепція природних кордонів Китаю, які мали були захищені за допомоги географічних та штучних перепон. Цінь Ши Хуан-ді, намагаючись посилити централізаторські тенденції в управління державою і користуючись порадами своїх міністрів, визначне місце серед яких належить Люй Бувею та Лі Си, прагнув уніфікувати систему управління провінціями, міри ваг, фінансову систему; за його наказом було ліквідовано внутрішні прикордонні укріплення між колишніми царствами, водночас було розширено та модернізовано захисні мури на півночі. Вони відомі як «Велика китайська стіна» і мали стати захистом від північних кочових народів, зокрема, сюнну (хунну).

Намагаючись захистити свою державу від набігів кочовиків, Цінь Ши Хуань-ді не гребував і новими територіальними захопленнями. Зокрема, в Південному Китаї було завойовано країну Юе, яка частково охоплювала територію сучасного В’єтнаму і складалася з трьох держав: Дунхай, Міньюе, Наньюе. Внаслідок тривалих воєнних дій та значних втрат дані території було завойовано, однак фактично одразу ж після смерті першого імператора Цінь держави Юе звільнилися.
У 210 р. до н.е. після смерті Цінь Ши Хуан-ді в державі почалися внутрішні міжусобиці та повстання. Перші виступи почалися вже в 209 р. до н.е. під проводом Чень Ше (Шень) та У Гуана. Згодом до постання приєднався дрібний чиновник Лю Бан, якому вдалося об’єднати всі сили повстанців та стати засновником нової династії – Хань. У 207 р. до н.е. йому вдалося захопити ціньську столицю Сяньян, яку, між тим, він був змушений передати іншому повстанському воєначальнику – Сян Юю. Незабаром між ними почалася боротьба за владу, що завершилася в 202 р. до н.е. перемогою Лю Бана, який проголосив себе імператором Гао-цзу, першим з династії Хань.

Зовнішня політика імперії Хань .На думку Т. Степугіної саме за правління династії Хань вперше китайська зовнішня політика отримала дійсно міжнародний характер. Дослідниця сформувала основні напрями міждержавної взаємодії Китайської імперії: відносини з племінними союзами юечжі та сюнну (хунну) на півночі, тибетсько-бірманськими племенами на заході, давньов’єтськими ранньодержавними утвореннями та давньокорейськими народами на сході. Більш того держава Хань спромоглася встановити відносини з більш дальніми народами, що населяли Центральну та Передню Азію і навіть Європу.
У даний період отримала подальший розвиток офіційна зовнішньополітична доктрина, що полягала у визнанні Сина Неба правителем всього світу – Піднебесної (Тянься), а навколишні народи – варварами та потенційними рабами китайського імператора. Дана концепція відповідала основним конфуціанським положенням щодо положення Китаю у світі та дозволяла пояснювати будь-які кроки у напрямку завоювання сусідніх територій.
Початок правління Гао-цзу (202 – 195 рр. до н.е) збігся з активізацією хуннської експансії на територію Китаю. Племена хунну проживали на північ від Давнього Китаю, у степах Південного Сибіру та на територіях східніше озера Байкал. Приблизно у V ст. до н.е. внаслідок процесів централізації племен відбулися перші напади хунну на територію Північного Китаю, що призвело до необхідності будувати перші захисні укріплення, пізніше об’єднані у Велику китайську стіну. Певним чином можна вважати, що вона знизила активність нападів, але не припинила їх. Більш того за правління шаньюя (правителя) хунну Моду (Моде) (209 – 174 рр. до н.е.) відбулося об’єднання хуннських племен в єдину державу, в рамках чого було проведено внутрішні реформи.

Важливим елементом зовнішньої політики У-ді стало формування

союзу проти хунну з сусідніми тим кочовими племенами. В 138 р. до н.е.  було відправлено посольство на чолі з дипломатом Чжан Цянем (? – 114 р. до н.е.) до племен юечжі. Свого часу ці племена кочували по території сучасної провінції Ганьсу (на півночі центральної частини КНР), однак пізніше під ударами шаньюїв Моду та Лаошана були змушені відкочувати далеко на захід в регіон Середньої Азії. Попри те, що Чжан Цянь потрапив у полон та пробув там близька 10 років, йому вдалося встановити дипломатичні контакти з юечжі, хоча і не домігшись укладення союзу проти хунну. Посольство Чжан Цяня хоча і не досягло своєї безпосередньої мети, однак значно розширило знання китайців про західні держави та народи, зокрема: Давань (Фергана, Коканд), Кандзюй (Кангюй – середня та нижня течія Сирдар’ї), Дася (Бактрія) тощо. Фактично ця мандрівка дала поштовх до зміни в концептуальному баченні всієї північної та західної політики імперії Хань.

           2.3 Висновки до другого розділу досліджень.

Незважаючи на історичні факти визначенням конфліктів стародавнього Китая  можимо твердо побачити історичні правдиві факти,  що  стосуються лише правління Китайської імперії та розвитку конфліктних  та міжнародних політичних  ситуацій  які стосувались правлінням Китая династії Цинь,Хань .

Це дві великі імперії які існували  на території стародавнього Китая .За цей період було велике протистояння та конфліктних ситуацій ,що увійшло в історію держави Китая.Історичні факти є перевіреними ,в основц конфліктології лежить історичні дани стародавнього Китая.

На сьогоднішній день  сучасний Китай відкрив великий потенціал культурних та історичних моментів з конфліктології ,які на даний момент є найвищим рівнем міжнародних зв'язків Китая між іншими державами всього Світу.

Аналізувавши  сучасних наукових публікацій із проблематики конфліктів слід зазначити про  формування конфліктних ситуацій в культурах інших держав , що однією з найважливіших соціально-психологічних причин конфліктів є неврахування конфліктологічної компетентності. Особливу загрозу становить низька конфліктологічна компетентність керівників, які беруться за управління конфліктом або його вирішення.

Розглянувши причини, типи, суб'єкти, особливості політичних конфліктів, потрібно визначити можливості їх врегулювання. Протягом свого розвитку людство накопичило чималий досвід ненасильницького політичного вирішення конфліктів. Розвиткові досліджень з урегулювання конфліктів допомогло формування нового підходу до об'єкту аналізу політичного конфлікту. Вчені почали орієнтуватися, перш за все, на проведення порівняльног аналізу конфліктів і засобів їх регулювання в різних країнах, в різні часи, в різних соціально-політичних умовах. У всій різ-номанітності політичних конфліктів дослідники стали виявляти не унікальні особливості тієї чи іншої конкретної ситуації, а навпаки, найбільш загальні моменти, що дають можливість вирішувати конфлікти мирними засобами. Принципове значення для того, яким чином завершиться конфлікт, має стратегія виходу з нього, тобто певна лінія поведінки опонентів на завершальному етапі. Виокремлюють кілька основних стратегій: суперництво, компроміс, співробітництво, пристосування та уникнення або ухилення від вирішення проблеми. Вибір стратегії, як правило, пов'язаний із особистісними особливостями опонентів, їх статусами, наявністю ресурсів, можливими наслідками конфлікту тощо.

Розглянемо деякі стратегії.
Суперництво — це нав'язування іншій стороні рішення, яке більш задовольняє протилежну сторону. Ця стратегія виправдана у випадках явної конструктивності очікуваного рішення, корисності результатів для всіх, а головне важливості виходу із конфлікту. Щоправда, суперництво не дає змоги опонентові реалізувати власні інтереси. Проте часто саме ця стратегія виявляється доволі ефективною.

 Компроміс — це бажання опонентів завершити конфлікт окремими поступками. Він характеризується відмовою від частини раніше висунутих вимог, готовністю визнати претензії іншої сторони частково виправданими. Сьогодні саме ця стратегія використовується найчастіше. Проте, для успішного застосування стратегії компромісу необхідне розуміння опонентами наявності рівних можливостей та задоволення тимча-совими рішеннями, щоб не втратити більшого. Деякі політологи вважають, що компроміс — «гарна парасоля, але поганий дах». На певний час він доцільний, часто необхідний у політичній боротьбі, але майже ніколи не потрібний тим, хто керує державою.
Пристосування — це вимушені поступки, добровільна відмова від боротьби та втрата власних позицій. Прийняти цю стратегію сторони змушені при розумінні власної неправоти, необхідності збереження добрих стосунків з опонентом, сильної залежності від нього або загрози ще більших збитків від конфлікту. Ухилення від вирішення проблеми — це спроба відійти від конфлікту при мі-німумі втрат. Як правило, опонент переходить до цієї стратегії після невдалих спроб реалізувати власні інтереси за допомогою активних стратегій. Відхід може бути доволі конструктивною реакцією на конфлікт, що затягнувся.
Співробітництво — найбільш ефективна стратегія поведінки у конфлікті, яка спрямована на конструктивне обговорення проблеми, ставлення опонентів один до одного не як до супротивника, а як до союзника у пошуках рішення. Ця стратегія застосовується при сильній взаємозалежності опонентів.
Основними методами вирішення політичних конфліктів прийнято вважати:
1. Метод «уникнення» конфлікту. Він можливий у випадку залишення політичної сцени лідером або політичним діячем, рівно як і погрози залишення ним посади; уникнення зустрічей з представниками протилежної сторони протистояння.
2. Метод відкладеного конфлікту. Даний метод має місце у випадку визнання однієї із сторін конфлікту власного безсилля та здачі своїх позицій переможцю. Однак, проблема конфлікту не вирішується, вона лише притупляється, а сторона яка здала свої позиції знову буде намагатись їх повернути.
3. Метод примирення сторін через посередника. В ролі посередника, як правило, виступають політичні діячі або погоджувальні комісії, міжнародні організації і навіть країни.
4. Арбітраж (третейський розгляд). Сторони конфлікту передають свої суперечки на розгляд третьої сторони, повністю покладаючись на її рішення, яке є обов’язковим для сторін протиборства. Даний метод має і свої недоліки: рішення арбітром нав’язується зверху і воно не завжди влаштовує одну або обидві ворогуючі сторони.
5. Безпосередні переговори. Використання даного метода можливе у випадку, коли між сторонами існує хоча б мінімальна сфера співпадаючих інтересів. Результатом проведених переговорів повинно бути встановлення нового порядку, який во-ни напрацювали. Переговори дозволяють прийти до згоди, консенсусу і дозволяють конфліктуючим сторонам почати співробітництво.
Способи завершення політичних протистоянь направлені на зміну самої конфліктної ситуації або шляхом впливу на учасників, або шляхом зміни характеристики об’єкту конфлікту, або будь-якими іншими способами. Виділяють наступні способи завершення конфліктів:
1. усунення об’єкта конфлікту;

2.  заміна одного об’єкта іншим;
   3. усунення однієї сторони учасників конфлікту;
   4. зміна позиції однією із сторін;
   5. зміна характеристик об’єкта і суб’єкта конфлікту;
   6. отримання нових даних про об’єкт або створення додаткових умов;
   7. недопущення безпосередньої або опосередкованої взаємодії учасників;
   8. Вироблення учасниками конфлікту єдиного рішення або звернення до арбітра при умові наявності готовності підкоритись будь-якому його рішенню.
   Етап завершення політичного конфлікту – найбільш складна фаза, через те, що від результату завершення протиборства залежить нова розстановка сил в суспільстві. Можливі два варіанти закінчення конфлікту: досягнення примирення сторін або їх непримиримість, тобто невирішеність конфлікту. Примирення може носити характер повного або частково врегульованого конфлікту. Політичний конфлікт може бути вирішений сам по собі, наприклад через втрату актуальності предмету суперечки, виснаження учасників конфлікту, вичерпання ресурсів. Виділяють два найбільш загальні шляхи примирення сторін:
   1. Мирне вирішення конфлікту
   - досягнення компромісу на основі збереження початкових позицій;
   - угода, що вироблена на основі взаємних поступок;
   - вичерпання ресурсів однієї або декількох сторін, що робить неможливим продовження конфлікту;
   - вироблення в процесі протиборства взаємоповаги сторін, розуміння прав та інтересів суперника.
   2. Примирення на основі примушення
   - явна перевага сил та ресурсів з однієї сторони і їх дефіцит з іншої;
   - ізоляція однієї із сторін, зменшення її статусу, а також інші стани, які свідчать про послаблення її позицій, про поразку;
   - знищення противника, в результаті чого встановлюється мир у відсутності ворога.
   Вирішення політичного конфлікту шляхом переговорів Найбільш розповсюдженим методом досягнення примирення сторін виступають переговори. В процесі переговорів сторони обмінюються думками, що знімає гостроту протистояння, допомагає зрозуміти інтереси опонента, більш точно оцінити співвідношення сил, умови перемир’я, виявити сутність взаємних претензій, альтернативні ситуації, прорахувати та ослабити можливі приховані мотиви та підступні вчинки суперника. Таким чином, переговорний процес включає дотримання спеціальних правил, прийомів, що дозволяють кожній із сторін досягти поставлених цілей через прийняття рішень, забезпечити їх виконання і не допустити загострення постконфліктних відносин. Переговори це ритуал, відображаючий співвідношення
   сил. Найбільш ефективним методом їх проведення є політична угода на основі компромісу. Це особливо актуально у тих випадках, коли зрив переговорів буде матидля конфліктуючих сторін несприятливі наслідки.
   Проведення переговорів і юридичне оформлення досягнутих домовленостей (на відміну від групового або між групового конфліктів, де результати перемовин можуть мати форму усних домовленостей) це заключний етап стадії вирішення політичного конфлікту.

 Способи врегулювання політичних конфліктів залежать в першу чергу від виду конфлікту. Якщо ми маємо справу горизонтальним (частковим) конфліктом, суб’єктами якого виступають політичні інститути і організації, які функціонують в рамках існуючої політичної системи (наприклад, виконавча та законодавча гілки влади), в такому випадку ми маємо справу з конфліктом повністю інституціоналізованим і його врегулювання визначено законодавчо закріпленими правилами політичної боротьби (наприклад, Конституцією України). Врегулювання подібних конфліктів в багатьох випадках залежить від мистецтва лідерів знаходити однодумців та компроміси. Якщо в ході дискусій, дебатів, переговорів не вдається знайти компроміс і конфлікт заходить в глухий кут, то в демократичних політичних системах існують наступні варіанти його вирішення: - звернення в Конституційний суд;
- відставка уряду;
- розпуск парламенту і призначення дострокових парламентських виборів;
- проведення референдуму по суперечливим питанням.
Більш складними у врегулюванні виступають вертикальні конфлікти, які виникають між центром та регіонами. Регіони можуть претендувати не тільки на підвищення свого соціально-економічного та політичного статусу, але і прагнути до повної політичної незалежності.

3.  Історія розвитку конфліктів сучасного Китая.

Як автор я хочу  зосередити  деяку увагу на історію розвитку конфліктів Китая  та Тайваня.Це увійшло в історію КНР.За історичними даними конфлікт між Китаєм та Тайванем  уже понад 70 років.

Таким чином,першими відомими поселенцями на Тайвані були австронезійські племена, які, як вважається, прийшли з сучасного південного Китаю.

Острів з'явився в китайських записах, за деякими даними, 239 року нашої ери, коли китайський імператор послав експедиційний корпус для дослідження цього району - цим фактом Пекін обґрунтовує своє право на володіння цим островом.

Відносно короткий період часу, з 1624 до 1661 року, Тайвань був голландською колонією, а потім, з 1683 до 1895 року, перебував під управлінням китайської династії Цин.

Тоді ж, у XVII столітті, на Тайвань почала прибувати значна кількість мігрантів з Китаю, люди тікали від заворушень і злиднів. Більша їх частина була китайцями народності хокло з провінції Фуцзянь або китайцями хакка, в основному з провінції Гуандун. Їхні нащадки нині становлять найбільшу демографічну групу на острові.

У 1895 році, після першої китайсько-японської війни, уряду Цин довелося поступитися Тайванем Японії. За підсумками Другої світової війни Японія відмовилася від контролю над територією, відібраною у Китаю. Китайська Республіка - одна з переможниць у війні - почала правити Тайванем за згодою своїх союзників, США і Великої Британії.

Але потім у Китаї спалахнула громадянська війна між національним урядом партії Гоміньдан, очолюваної Чаном Кайши, і військами Комуністичної партії Китаю під керівництвом Мао Цзедуна. Гоміньдан зазнав поразки.

У 1949 році Чан Кайши зі своїми прихильниками - загалом їх було близько півтора мільйона осіб - втік на Тайвань. Він заснував там уряд у вигнанні, назвав підвладну йому територію Китайською республікою і правив нею наступні 25 років.Материкові китайці, які втекли разом із Чан Кайши, багато років домінували в політиці Тайваню, хоча й становили всього 14% населення.

Після Чана до влади на Тайвані прийшов його син Цзян Цзінго, також відомий під ім'ям Микола Володимирович Єлізаров. В юності його відправили вчитися до Москви, він жив у сестри Леніна, брав участь у колективізації та навіть деякий час працював у механічному цеху на заводі "Уралмаш", а 1937 року був заарештований.

Того ж 1937 року Цзян Цзінго повернувся на батьківщину з радянською дружиною (на Тайвані вона отримала ім'я Цзян Фанлян).

Цзян Цзінго вирізнявся відкритістю і демократичною поведінкою. Будучи міністром внутрішніх справ в уряді свого батька на Тайвані, він придушив кілька спроб комуністичних заколотів.

Після смерті батька він спочатку очолив Гоміньдан, а потім 1978 року став президентом Тайваню і обирався на два терміни поспіль аж до своєї смерті 1988 року. При ньому на Тайвані відбулися демократичні реформи, хоча уряд залишався загалом авторитарним.

Наступником Цзян Цзінго став його колишній віце-президент Лі Денхуей. Його називають "батьком тайванської демократії". Він провів конституційну реформу, і 2000 року в країні вперше було обрано президента, який не був членом партії Гоміньдан - Чень Шуйбянь

Існують розбіжності і плутанина щодо того, що таке Тайвань. Острів має власну конституцію, демократично обраних лідерів і армію чисельністю близько 300 000 осіб.Чан Кайши, який колись створив там уряд у вигнанні, стверджував, що він представляє весь Китай, і збирався завоювати країну назад. Тайвань навіть займав місце Китаю в Раді безпеки ООН, оскільки багато країн Заходу вважали саме його справжнім китайським урядом.

Таким чином ,в 2022році було урегулювання конфлікту  між Китаєм та Тайванем ,підписання мирного договору.

Таким чином  можна сказати ,що Китай  може уникнути будь які конфлікти та може також урегулювати конфліктні  політичні ситуації перебігу мирних підписання угод.Це доказує ,що Китайська держава є найсильнішою  державою  в усьому світі,займає друге місце серед Корейської держави та Америки.

3.1.конфлікні  та політичні ситуації в Україні їх вирішення.

На сьогоднішній момент немає єдиної точки зору та підходу до розуміння конфлікту як складного суспільного явища. Термін «конфлікт», який з латини перекладається як «зіткнення» кожна наукова школа, течія намагалась представити по-новому, а дослідники, доповнюючи вже загально складені теоретичні підходи зосереджувалися на конкретному елементі чи складові конфліктного явища. Вважаємо за доцільне розглянути декілька загальновизнаних підходів до розуміння феномену «конфлікт», що допоможе нам у подальшій розвідці магістерського дослідження. Так, традиційним підходом до визначення цього поняття є вираження конфлікту через несумісність та неспівпадання інтересів, цілей, прагнень, а розуміння конфлікту трактується «як зіткнення інтересів, серед яких можуть бути і протилежні, і взаємодоповнюючі один одного, і навіть тотожні групи інтересів» [215, с. 15]. Інший важливий підхід до вивчення даного поняття полягає у соціальній нерівності, несправедливості, нерівномірності розподілу ресурсів та благ, що зумовлює виникнення зіткнення між людьми чи групами людей. Цей підхід заснований на класових ученнях К. Маркса, який стверджує, що «чим більш нерівномірно розподіляються в суспільстві блага, ресурси та цінності, тим глибшийконфлікт між пануючими і пригнобленими класами» [128, с. 761]. При визначенні конфлікту за таким підходом основний наголос робиться на об’єкті зіткнень та боротьбі, яка в першу чергу виявляється через брак ресурсів як матеріальних так духовних.

Послідовники цього підходу, який вчений Е. Степанов називає «мотиваційно-орієнтованим», пропонують включити в його дефініцію не тільки різні форми відкритих дій (зіткнень) соціальних суб'єктів, але і психологічні стани, що спонукають до конфлікту, тобто мається на увазі антагонізми та напруженості, що призводять до конфлікту [193].
Досить часто науковці використовують розгляд конфлікту через сукупність протиріч та несумісностей, які склались у системі суспільних взаємовідносин. При застосуванні такого підходу реальна поведінка чи мотиви дії відходять на задній план, а конфлікт описують як загострення чи виявлення на зовні наявних суперечностей. Для прикладу застосуємо трактування В. Андреєва, який визначає конфлікт як «процес різкого загострення протиріччя і боротьби двох чи більше сторін учасників і вирішення проблеми, яка особисто важлива для кожного із його учасників» [4]. Дж. Скотт описує конфлікт як один з етапів розвитку протиріччя, який виникає в процесі його наростання, коли розбіжності не отримують  своєчасного врегулювання [184, с. 18].
Відтак, при різноманітності підходів та визначень конфлікту, головними його умовами виступають зіткнення сторін, їх думок, поглядів, цілей, норм та інтересів. При цьому причинами зіткнень можуть виступати різноманітні проблеми,починаючи від нерівномірного розподілу ресурсів та благ і завершуючи особистими емоціями, внутрішніми бажаннями. Варто уточнити, що конфлікт переходить у фазу «реального конфлікту» тоді, коли сторони, усвідомлюючи несумісність своїх інтересів, починають діяти одна проти одної, застосовуючи при цьому різні методи задля досягнення своїх цілей [63, с. 63].

Конфлікт в своєму нейтрально інваріантному сенсі наповнюється конкретним змістом залежно від сфери життєдіяльності людини, в якій він актуалізується [19, с. 114]. Тож, можна з впевненістю сказати, що конфлікти у політичному середовищі наповнені своїм змістом та суттю, які відділяють це явище від інших соціальних явищ та дозволяють характеризувати його як самостійний елемент цілої системи політичних відносин або ж як цілісну систему, яка містить свої складові елементи.Щодо визначення поняття «політичний конфлікт», то позиції та твердження науковців з цього приводу також не однозначні. В загальному вигляді політичний конфлікт підходить під усі параметри визначення соціального конфлікту, адже він не представляє собою окремого феномену соціального життя, але головною його відмінністю є те, що він проходить в середовищі політичних відносин або має безпосереднє відношення до політичних відносин.
Проаналізувавши значну кількість тверджень щодо визначення поняття «політичний конфлікт», ми виявили основні підходи до розуміння цього складного явища. Так, більша частина вчених зазначає, що головною особливістю, яка відрізняє політичні конфлікти від інших соціальних конфліктів і за допомогою якої можна визначити його суть є владний аспект, тобто боротьба за владу, панування, авторитет, розподіл влади та владних повноважень, а також боротьба за можливість розпоряджатися ресурсами. Таке глибоке розуміння ролі владного елементу в конфлікті виявив польський вчений К. Полецький: «Центральним поняттям теорії конфлікту є політична влада. Вона водночас виступає і причиною протиріч, і джерелом вірогідного конфлікту, а також основною сферою життя, в якій відбуваються зміни внаслідок конфлікту» [159, с. 265].

Варто відзначити, суб’єктивну складову при визначенні поняття політичного конфлікту, яка виражається як конфлікт у сфері політики та між політичними суб’єктами. Так, польський дослідник М. Турава трактує політичний конфлікт, як «боротьбу між двома або більше суб’єктами політики, які переслідують протилежні інтереси. Їх мета полягає в досягненні матеріальних і нематеріальних активів на завоювання та утримання влади, при нейтралізації або знищенні супротивника» [257]. Один із перших українських конфліктологів вчений А.Т. Ішмуратов пише, що конфлікт – це «хвороба спілкування», а політичний конфлікт треба розуміти як «хворобливий» прояв неузгодженості інтересів суб’єктів, що вступають у відносини володарювання [79, c. 22]. Російський вчений Д. Зеркін досліджує цей феномен як «боротьбу одних суб’єктів з іншими за вплив в системі політичних відносин» [73, с. 170]. Вітчизняна дослідниця О. Ставицька об’єктом конфлікту у політичній сфері бачить «відносини домінування, відносини панування і підпорядкування, втілені у владних відносинах і структурах» [188, с. 68].
Думки західних вчених (С. Вольф, У. Шнекенер, А. Сідшлаг) сходяться на тому, що конфлікт потрібно регулювати, а регулювання політичним конфліктом включає в себе його запобігання, управління та врегулювання. Так, досить цікаву думку висловив сучасний західний дослідник С. Волфф, який зазначає, що управління конфліктом – це спроба стримати, обмежити чи перенаправити вплив конфлікту в суспільстві, тоді як врегулювання конфлікту – це встановлення інституційних рамок, в яких конфліктуючі інтереси сторін конфлікту мають бути узгоджені так, щоб стимули до компромісу і ненасильницьких методів переважали над вигодами [260, с. 10]. При цьому, дослідники зазначають що регулювання є ширшим поняттям, а управління конфліктом – це стратегія, яку обирають коли врегулювання конфлікту неможливе або небажане для однієї з сторін, що бере участь у конфлікті.
Також не відкидають деякі західні дослідники (К. Мітчел, Й. Галтунг) і думку, про те, що управління конфліктом є тим загальним поняттям, яке охоплює попередження, запобігання, вирішення та врегулювання. Добре відоме всім визначення Й. Гальтунга, який розуміє управління конфліктом як зусилля, спрямовані на підтримку відносин нижче рівня, на якому можлива загроза для системи [240, с. 350].
Автор магістерської дисертації притримується думки, що найширшим з цього приводу поняттям є завершення конфлікту, під яким мається на увазі вичерпання змісту конфлікту з будь-яких причин. Російська дослідниця М. Міріманова виділяє три способи завершення конфлікту: виграш однієї зі сторін (домінування); поступки двох сторін (компроміс); співробітництво та інтеграція [138, с. 110]. На нашу думку, конфлікт може завершитись двома способами: шляхом силового придушення конфлікту однієї зі сторін і шляхом його врегулювання, вирішенням завдяки взаємним поступкам та зусиллям.

Говорячи про об’єкт конфлікту, варто зауважити, що ним може бути будь-який елемент матеріального, духовного світу чи соціальної реальності, яким прагне заволодіти кожний учасник конфлікту і який становить собою дефіцитний ресурс. В політичному середовищі об’єктом конфлікту в загальному вигляді виступає влада, владні відносини, соціально-політичні ролі та статуси, ресурси (матеріальні, духовні), територія, монополія прийняття рішень, які мають загальне визнання тощо.
Проблема, яка виступає причиною протиріч між сторонами, або наявне протиріччя, яке необхідно вирішити у боротьбі в основному становить предмет конфлікту. Що стосується політичної сфери, то це переважно політичні інтереси, прагнення, цінності, переконання, які протиставляються сторонами конфлікту, а також певне спірне питання, яке необхідно вирішити чи дефіцит чогось, що потрібно розділити. Виходячи з об'єктивної складової, предметом політичного конфлікту найчастіше можуть бути суперечності чи боротьба за владу, територію, ресурси та їх розподіл, панування, монополію прийняття рішень, а також відсутність соціальних ролей чи статусів, що становить зміст конфлікту.
Говорячи про об’єкт конфлікту, варто зауважити, що ним може бути будь-який елемент матеріального, духовного світу чи соціальної реальності, яким прагне заволодіти кожний учасник конфлікту і який становить собою дефіцитний ресурс. В політичному середовищі об’єктом конфлікту в загальному вигляді виступає влада, владні відносини, соціально-політичні ролі та статуси, ресурси (матеріальні, духовні), територія, монополія прийняття рішень, які мають загальне визнання тощо. Проблема, яка виступає причиною протиріч між сторонами, або наявне протиріччя, яке необхідно вирішити у боротьбі в основному становить предмет конфлікту. Що стосується політичної сфери, то це переважно політичні інтереси, прагнення, цінності, переконання, які протиставляються сторонами конфлікту, а також певне спірне питання, яке необхідно вирішити чи дефіцит чогось, що потрібно розділити. Виходячи з об'єктивної складової, предметом політичного конфлікту найчастіше можуть бути суперечності чи боротьба за владу, територію, ресурси та їх розподіл, панування, монополію прийняття рішень, а також відсутність соціальних ролей чи статусів, що становить зміст конфлікту.
Згідно аналізу тверджень та думок різних авторів, а також враховуючи

теперішні конфлікти в нашій державі, виділимо ознаки, які відокремлюють політичний конфлікт від інших соціальних конфліктів. Вони полягають в наступному:
–загальнозначущий характер, що охоплює інтереси великих соціальних груп;
–предметно-об'єктивні особливості політичного конфлікту, а саме боротьба за владу, владні повноваження, їх розподіл, за можливість приймати рішення та їх легітимність, за ресурси, територію та інші матеріальні об'єкти;
–відкритий характер протистояння, а також його публічність із залученням різних соціальних груп, або закритий вияв, проте своїми наслідками зачіпає інтереси великої кількості людей;
–наявність ідеологічно-ціннісної основи як рушійної сили у політичній боротьбі;
–політико-правове та інституційне регулювання конфлікту, що дозволяє робити його конструктивним, керованим, а також інституційна оформленість суб'єктів конфлікту чи наявність сильних лідерів.

–законність використання сили та насильства (за умови, якщо збройні дії однієї сторони конфлікту суперечать нормам та принципам міжнародного права, порушують цілісність держави та загрожують життю людей, то інша сторона має право у відповідь на використання сили);
–наявність позитивних наслідків завдяки інституціоналізації конфлікту або навпаки загроза руйнування цілої системи відносин, і як результат – людські жертви та величезні матеріальні витрати.
У межах аналізу сутності політичного конфлікту важливо також виокремити основні його типи. Проте, варто зауважити, що класифікація конфліктів є досить дискусійним питанням, адже конфлікт є настільки різноманітним у своїх формах та виявах, що виокремити якийсь один критерій типології надзвичайно важко [61], тому кожний дослідник виділяє підходи та критерії класифікації відповідно до того, на яких ознаках, особливостях, нормах або ціннісних думках орієнтує свою увагу.
Крім того, при класифікації важливо враховувати, характер суспільства, де виник конфлікт, адже різні типи суспільств генерують відмінності у політичних конфліктах [149].
Найбільш поширеним у вітчизняній науці (І. Кіянка, К. Ващенко, В. Корнієнко, Т. Яхно, І. Куревіна, Л. Герасіна, М. Панов) є поділ політичних конфліктів на конфлікт цінностей, інтересів та ідентифікації. Тоді як конфлікт цінностей – це зіткнення сторін за відстоювання позицій, переконань, принципів які є життєвоважливими (революція 2013-2014 р. – як конфлікт за відстоювання рівності, гідності та свободи (однак умовно після «розгонів Майдану»)); конфлікт інтересів –

це боротьба за матеріальні чи не матеріальні об'єкти, статуси, ролі (протиріччя між політичними лідерами з приводу розподілу владних повноважень; революція 2013-2014 рр. (однак, умовно початкова стадія конфлікту, до «розгонів Майдану»)); конфлікт ідентифікації – конфлікт з приводу визначення приналежності політичної, як зовнішньої так і внутрішньої, етнічної, культурної, релігійної, мовної тощо (наприклад, сепаратизм східних регіонів, спроби надання російській мові статусу державної, акції проти НАТО, анексія Криму).

Зважаючи на те, що політичний конфлікт – різновид соціального, з вище зазначеного випливають ще дві функції – матеріальна та духовна. Матеріальна полягає в тому, що завдяки конфліктам є реальна можливість як економічної вигоди, так і втрати. Так в процесі конфлікту, одна або інша сторона може надбати матеріальні цінності, ресурси, території, яких у неї не було до початку зіткнення.
Проте, будь-який конфлікт не обходиться без втрат, як економічних, так і людських.Цінність духовної функції полягає у тому, що вона виступає стимулятором моральних чи духовних змін у свідомості та діях суспільства. Як зазначають вітчизняні конфліктологи Л. Герасіна та М. Панов, в процесі конфліктів руйнуються норми, цінності, ідеали, що були притаманні колишнім часам [100, с. 39]. Завдяки конфлікту можливо вирішити суттєві проблеми суспільства, які проявляються у вигляді несправедливості, нерівності, свавілля. Досить часто саме завдяки конфлікту проявляється на зовні той сплеск емоцій суспільства, який пригнічувався раніше.

Так, наприклад, Єврореволюція 2013 р. виразила систему наболілих проблем суспільства і стала каталізатором змін до справедливості, яке прагнуло населення.
Проте, невиключенням є те, що конфлікти можуть показати недієздатність міжнародної спільноти чи конкретного суб’єкта міжнародної діяльності. Конфлікти всередині держави послаблюють її позиції на міжнародній арені, унеможливлюють проведення послідовної та виваженої зовнішньої політики.

Так, кожний конфлікт у своєму розвитку проходить кілька стадій. Перша стадія – це виникнення конфліктної ситуації, латентна чи прихована стадія. Потім відбувається усвідомлення конфлікту його сторонами. Наступна стадія – це стадія  відкритих конфліктних дій сторін одна проти одної. І остання – це завершення конфлікту та пошук шляхів його вирішення. Деякі автори виділяють ще й післяконфліктну стадію, що виявляється у пошуку шляхів покращення взаємовідносин. Проте, варто зауважити, що такий опис динаміки конфлікту не повністю характеризує політичний конфлікт, він є загальним і не повним стосовно саме конфлікту у політичній сфері. Тому спробуємо проаналізувати стадії та етапи, які проходить політичний конфлікт.

Розглянувши загальну динаміку розвитку політичного конфлікту, не можемо не погодитись із твердженням російських вчених А. Дмитрієва, В. Кудрявцева та С. Кудрявцева, які зазначають, що логічне виділення тих чи інших етапів і стадій конфлікту, зручне для теоретичного аналізу, не обов'язково збігається з його реальною динамікою [50, с. 105]. Динаміка розвитку політичного конфлікту залежить від багатьох зовнішніх факторів. Це перш за все тип політичної системи, соціокультурне середовище, де виникає конфлікт, ставлення владних структур до конфліктних виступів. Так, кожний конфлікт індивідуальний за своєю структурою та динамікою розгортання і приклади цьому твердженню відображено в нещодавніх політичних конфліктах в Україні. Проте незнаючи загальної схеми розгортання, ми не зможемо охарактеризувати будь-який конкретний політичний конфлікт, для цього слід застосувати чітко визначені методологічні основи, принципи та техніки.

Крім того предмет та об’єкт дослідження вимагає застосування методів різних наукових дисциплін та галузей досліджень, що зумовлює міждисциплінарний характер дослідження. Як відомо, методологія досліджень включає в себе сукупність принципів, категорій, норм, підходів, що формують основу використання тих чи інших методів.
При цьому конкретні підходи щодо дослідження тих чи інших явищ виступають найзагальнішою складовою і лежать в основі застосування методів досліджень. Дане магістерське дослідження побудоване на використанні сукупності підходів, норм, напрямів різних галузей та теоретико-методологічних напрацювань різних авторів, крім того автором самостійно визначено власні конкретні підходи, концептуальні засади та авторські розуміння визначеного дослідження конфліктології між Китаєм та Україною.Було поставлено конкретні питання визначення конфліктів та  розв'ясування конфліктних ситуацій в Китаї та України ,також  вирішення політичних ситуацій .Вважаємо за потрібне в першу чергу виокремити загальні особливості та принципи, на які ми опирались в ході нашого дослідження при вивченні політичних конфліктів, шляхів та механізмів їх регулювання конфліктів та конфліктних ситуацій.

По-перше, це динамічність, яка полягає в тому, що політичний конфлікт –це рухливий процес, який проходить певні стадії та етапи розвитку, змінюється з часом та місцем виникнення, а тому й процес управління має свою інтенсивність, яка залежить від стадії конфлікту.

По-друге, це конкретність, тобто мається на увазі, що дослідження проводяться у конкретному середовищі і спрямоване на явище, яке має конкретно виражені прояви, форми.

Інституційний підхід орієнтується на наявність формальних інститутів, норм, правил, процедур взаємодії за допомогою, яких здійснюється політична діяльність направлена на конфлікт. При цьому важливими аспектами, на які зверталась увагу є узгодженість норм, принципів з цілями регулювання політичного конфлікту, відповідність інститутів конфліктним викликам, легальність та легітимність інститутів, відповідність конституційним засадам та усталеним принципам співіснування. При цьому, слід врахувати підпорядкованість суспільних процесів формальним і неформальним правилам.
Згідно поглядів представників нового інституціоналізму, інституційні зміни можливі у тому випадку, коли приписані правила починають заважати ефективному процесу розподіляння ресурсів. З цим пов’язана «інституційна неврівноваженість», коли частина акторів постійно намагається змінити правила гри або використовувати норми, не узгоджені з рештою гравців» [194]. Таким чином, саме конфліктна взаємодія активних суб’єктів є головним чинником руйнування старих і появи нових інститутів, що, в свою чергу, обумовлює формування нового стану політичної системи й характеру режиму.

Неоінституціоналістські підходи зосереджують увагу на значній ролі неформальних інститутів, «сила яких особливо зростає в умовах інституційного вакууму, слабкості або недостатньої легітимності формальних інституцій» [110, с. 67].

У випадку із політичним конфліктом, інтереси, цілі, співвідношення сил дуже важко виявити навіть на етапі протистояння, не говорячи про латентний етап. Тож, суттю попередження політичного конфлікту є не саме заперечення та запобігання проблеми, а виявлення та пошук ненасильницьких способів його вирішення ще на ранньому етапі його виникнення або у відносинах, які несуть загрозу напруження та генералізації. Тому у практиці конфліктології можна більше зустріти такі терміни як «запобігання насильства» чи «запобігання криз», що по суті й відповідає попередженню політичного конфлікту. Варто зауважити ще й таку річ, що стратегія і тактика попередження конфлікту часто застосовується не тільки до появи насильства, а й після, тобто на останньому етапі розвитку конфлікту, а точніше у після конфліктній відбудові, і основна діяльність спрямована на недопущення відновлення бойових дій.
Типовими інструментами попередження конфлікту можуть бути засоби побудови довіри та забезпечення безпеки у відносинах, раннє попередження, превентивна дипломатія, превентивна підтримка миру та виховання в дусі миру. А. Кіссе виділив наступні підходи до попередження конфлікту: превентивні заходи, що включають превентивну дипломатію й системи раннього попередження; правові інструменти та заходи (щодо суперечок), попередній переговорний процес (щодо суперечок і конфліктів); управління конфліктом, що включає операції з підтримки миру, примус до миру, превентивне розгортання, санкції; передконфліктне будівництво миру [83]. Важливим елементом для запобігання чи попередження конфліктів є вчасне прогнозування конфліктної ситуації та діагностика конфліктів. Це в свою чергу передбачає виявлення несумісності інтересів, аналіз причин конфлікту, цілей та балансу сил сторін конфлікту. Необхідно також виділити деструктивні чи конструктивні наслідки, які несе у собі майбутній конфлікт. Ці дії дозволять зробити аналіз конфлікту і спрямують управління конфлікту до вибору певних засобів та інструментів.До засобів з побудови довіри зазвичай відносять обмін військовими місіями, утворення регіональних центрів зі зменшення небезпеки розвитку конфліктів.

Політичні конфлікти є складовою частиною розвитку будь якого суспільства. Українське суспільство від початку своєї історії супроводжувалось конфліктами в політичній сфері, які сприяли переформатуванню влади, трансформації політичних цінностей, а також розвитку громадянського суспільства, однак конфлікти, які мали місце в політичному середовищі за останні два роки були найтрагічнішими і найконструктивнішими одночасно. Саме Революція гідності як внутрішній вертикальний конфлікт проти корумпованої влади, яка свідомо нехтувала правами та свободами громадян та збройна агресія чи гібридна війна Росії проти України, яка виявилася в незаконній анексії Криму та збройній підтримці сепаратистів на Сході України (внутрішній інтернаціоналізований або міжнародний конфлікт) засвідчили про новий етап суспільно-політичного розвитку, заставили подивитись на питання безпеки й стабільності по-іншому, продемонстрували зміну геополітичної конфігурації світу.

Політичний протест зими 2013–2014 рр. в Україні, як стверджує політолог Г.Зеленько, відзначився надзвичайним рівнем політичного протистояння, гостротою форм і, по суті, вирішальною роллю «вулиці». За своїм типом така форма політичної участі є неконвенційною, а тому важко прогнозованою. А за змістом Майдан є, так званим, інструментом артикуляції вимог громадян. [72, с. 35]. Майдан як політичний протест народу проти свавілля влади – прояв вертакального типу політичного конфлікту, з ознаками горизонтального (внутрішні суперечності між владою та опозицією мали місце на початкових етапах конфлікту), а також приклад переходу конфлікту інтересів у конфлікт цінностей (умовна межа переходу – застосування сили проти мирних демонстрантів).Зважаючи на це, потрібно зазначити, що управління конфліктом може бути на мегаполітичному, макрополітичному та мікрополітичному рівнях, тобто на глобальному рівні, регіональному та державному, а відповідно за активної участі міжнародних організацій як урядових, так і неурядових, провідних держав, груп держав, різноманітних міжнародних ініціатив, фондів тощо; державних інституцій та інститутів громадянського суспільства. Зважаючи на поставлені завдання, в даному питанні пропонуємо розглянути зусилля суб'єктів управління, спрямовані на трансформацію конфлікту на мікрорівні та на макрорівні.

3.2Висновки до третього розділу.

Автор думає ,що краще мирні шляхи регулювання конфлікту традиційно можуть поділяють на політичні та правові, які практично завжди поєднуються чи взаємодоповнюються, використовуючи роль третьої сторони чи посередника і політичні домовленості, які завершуються підписанням документів, що мають правову силу. Проте, слід також підкреслити, що не існує єдиної загальноприйнятої мирної схеми управління конфліктом і при цьому єдиної виробленої системи політико-правового впливу.

В даному розділі були питання ,що до вирішення  конфліктів в  між Китаєм та Тайванем сучасним Китаєм  та між політикою  України.

Заходи правового характеру управління конфліктом в основному посилаються на застосування відповідних правових норм, принципів що містяться як в національному, так і в міжнародному праві. Їх сутність полягає у наявності системи закріплених на юридичному рівні норм, правил та принципів, які дозволяють встановити статус учасників конфлікту, визначити їх права, законність їхніх інтересів, а також можливості та підстави для задоволення зазначених інтересів [30, с. 610]. За наявності консенсусу між суспільством та державою, тобто верховенства права останнє виступає головним інструментом мирної стратегії, тобто виконує функцію попередження, врегулювання та розв’язання конфлікту. І одночасно сприймається як легальний та легітимний механізм, адже ініціюється суспільством, розробляється державою та державними інституціями і визнається як першим, так і другими.

Сутність політичних механізмів полягає в тому, що суб’єкти політичного конфлікту спочатку з'ясовують взаємні інтереси, а потім через пошук «неконфронтаційного поля» (це поле взаємних поступок, коли різні учасники політичного конфлікту вказують на певні загальні цінності або норми, які можуть бути покладені в основу врегулювання даного політичного конфлікту) визначають міри та форми гарантій можливого компромісу [30, с. 612]. Ці норми та цінності можуть пропонуватись як з боку сторін конфлікту, та і з боку третьої сторони. Крім того, правові заходи впливу на конфлікт спрямовані не тільки на створення та реалізацію нормативно-правового регулювання конфлікту, а також на сприяння ефективного застосування та реалізації вже існуючих правових документів у конкретному конфлікті.

Так, характеризуючи роль правових механізмів регулювання конфлікту, то в першу чергу потрібно звернути увагу на вже прийняті та усталені правові інструменти, які існують в державі та регулюють політичні відносини. Це, перш за все, Конституція держави, основні діючі закони, що регулюють суспільні відносини, договори, що мають як внутрішній характер так і зовнішній, різноманітні укази, резолюції, постанови, розпорядження які були прийняті в державі та регулювали політичні та суспільні відносини, а також Концепція та Стратегія національної безпеки та Воєнна доктрина, на яких базується політика всіх інститутів влади.

Важливими є проекти щодо врегулювання політичних конфліктів в Україні таких громадянських організацій, як Центр громадянських ініціатив, Ініціатива кризового менеджменту, Міжнародний центр перспективних досліджень, Центр Близькосхідних досліджень та ін. Важливо відмітити громадянську платформу Реанімаційний Пакет Реформ, яка об’єднує провідні неурядові організації і експертів з усієї України та виконує функції координаційного центру з розробки та реалізації ключових реформ в Україні [170]. В її склад входить більше 50 громадянських організацій, які об'єднались після Революції Гідності зі спільною метою просування реформ. За півтора року існування за участю експертів громадянської платформи було розроблено чи допрацьовано більше 60 нормативних актів, які ввійшли в дію. Крім цього цією громадською ініціативою була сформована
Велика кількість із цих законопроектів вже функціонують як закони. Це,зокрема, Закон «Про національне антикорупційне бюро України» №1098-VІІ, Закон «Про добровільне об'єднання територіальних громад», Закон «Про засади внутрішньої та зовнішньої політики» (зокрема зміна Ст. 2 ) .

Реалізація зазначених заходів в українському конфліктному середовищі засвідчила про прагнення державної влади врегулювати військовий конфлікт в Україні мирним шляхом. Однак, в Україні, на жаль, поки що не існує високої можливості управління політичними конфліктами, яка б сприяла швидкому і безпомилковому пошуку шляхів і методів врегулювання та остаточного розв’язання конфлікту із врахуванням та задоволенням інтересів усіх сторін конфлікту. Цю проблему ускладнюють також дії другої сторони конфлікту, які не зважають на верховенство як внутрішнього, так і міжнародного права, а також на політико-дипломатичні домовленості. Крім цього, нескоординованість, нечіткість політико-правових зусиль а також відставання останніх від конфліктної динаміки з боку державної влади не сприяє швидкому врегулюванню конфліктів і цим свідчить про недовіру суспільних мас до владних інституцій. Відзначено, що інституціоналізація політичного конфлікту виступає, по-перше, як цілісний та складний процес, який складається із певних взаємопов’язаних етапів та компонентів, без яких неможливе конструктивне управління конфліктом, а по-друге, як стратегія управління, тобто як набір цілей за для встановлення чіткої процедури управління конфліктом і безпосередньо його врегулювання та розв’язання конфлікту.

Додатки 1,2.

Список літератури.

1Аклаев, А. Р. Этнополитическая конфликтология: анализ и менеджмент [Текст] : учеб. пособие / А. Р. Аклаев. — М. : Дело, 2005. — 472 с

2.  Антонян, Ю. М. Этнорелигиозные конфликты: проблемы, решения [Текст] : учеб. пособие / Ю. М. Антонян, М. Д. Давитадзе. — М. : Щит-М, 2004. — 368 с

.3. Анцупов, А. Я. Конфликтология в схемах и комментариях [Текст] / А. Я. Анцупов, С. В. Баклановский. — СПб. : Питер, 2006. — 288 с

4. Анцупов, А. Я. Конфликтология [Текст] : учеб. для вузов / А. Я. Анцупов, А. И. Шипилов. — М. : ЮНИТИ, 2001. — 552 с.

5. Бабосов, Е. М. Конфликтология [Текст] : учеб. пособие / Е. М. Бабо-сов. — Минск : Тетра Системс, 2001. — 464 с.

6. Барабаш, Ю. Г. Державно-правові конфлікти в теорії та практиці консти-туційного права [Текст] / Ю. Г. Барабаш. — Х. : Право, 2008. — 220 с.

7. Будон, Р. Место беспорядка. Критика теорий социального изменения [Текст] / Р. Будон. — М. : Аспект Пресс, 1998. — 284 с

.8. Буткевич, Т. В. Конфліктологія з основами психології управління [Текст] / Т. В. Буткевич. — К. : Центр навч. літ-ри, 2005. — 456 с.

9 Ващенко, И. В. Общая конфликтология [Текст] : учеб. пособие. 2-е изд. / И. В. Ващенко, С. П. Гиренко и др. — Х. : Оригинал, 2001. — 384 с

10. Ворожейкин, И. Е. Конфликтология [Текст] : учебник / И. Е. Ворожейкин, А. Я. Кибанов, Д. К. Захаров. — М. : ИФРА-М, 2001. — 224 с

.11. Герасіна, Л. М. Деякі проблеми українського парламентаризму в аспек-ті конфліктологічного аналізу [Текст] / Л. М. Герасіна // Державне бу-дівництво та місцеве самоврядування : зб. наук. праць. — Вип. 3. — Х. : Право, 2002. — С. 3–15.

12.  Герасіна, Л. М. Проблеми правової конфліктології: феноменологічний, гносеологічний та праксеологічний аналіз [Текст] / Л. М. Герасіна, М. І. Панов. — Х. : Право, 2004. — 112 с.
13. 13. Глухова, А. В. Политические конфликты: основания, типология, динамика (теоретико-методологический анализ) [Текст] / А. В. Глухова. — М. : Эдиториал УРСС, 2000. — 280 с.

14. Головкін, Б. М. Сімейно-побутові конфлікти у системі детермінації умисних вбивств і тяжких тілесних ушкоджень [Текст] : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08 / Б. М. Головкін. — Х., 2002. — 218 c15. Гришина, Н. В. Психология конфликта [Текст] / Н. В. Гришина. — СПб. : Питер, 2000. — 464 с.16. Даниленко, О. А. Социологическое измерение конфликта [Текст] : моно-графія / О. А. Даниленко. — Х. : ХНУ, 2003. — 242 с.17. Данильченко, І. Запобігання насильству в сім’ї [Текст] / І. Данильченко // Прокуратура. Людина. Держава. — 2004. — № 2. — C. 27–37.18. Дарендорф, Р. Элементы теории социального конфликта [Текст] /

Р. Дарендорф // Социологические исследования. — 1994. — № 5. — С. 142–147.19. Дмитриев, А. В. Конфликтология [Текст] / А. В. Дмитриев. — М. : Гардарики, 2007. — 375 с.20. Єзеров, А. Конституційний конфлікт як феномен та процес в Україні [Текст] / А. Єзеров. — Одеса : Юрид. літ-ра, 2008. — 240 с.21. Зайцев, А. К. Социальный конфликт [Текст] / А. К. Зайцев. — Изд. 2-е. — М. : Academia, 2001. — 464 с.22. Здравомыслов, А. Г. Социология конфликта [Текст] / А. Г. Здравомыслов.— М. : Аспект Пресс, 1996. — 317 с.23. Зигерт, В. Руководить без конфликтов [Текст] / В. Зигерт, Л. Ланг. — М. : Экономика, 1990. — 335 с.24. Зиммель, Георг. Избранное [Текст] : в 2 т. / Георг Зиммель. — М. : Наука, 1996. — Т. 1. — 596 с. — Т. 2. — 607 с.25. Зыбцев, В. Н. Конфликтология: модульный вариант [Текст] : учеб. по-собие / В. Н. Зыбцев, Е. В. Попова. — Донецк : Вебер, 2007. — 488 с.26. Ішмуратов, А. Т. Конфлікт і згода [Текст] / А. Т. Ішмуратов. — К. : Наук. думка, 1996. — 190 с.27. Коваленко, Б. В. Политическая конфликтология [Текст] : учеб. пособие для студ. вузов / Б. В. Коваленко, А. И. Пирогов, О. А. Рыжов. — М. : Ижица, 2002. — 400 с.28. Козер, Л. Функции,социального конфликта [Текст] : пер. с англ. / Л. Козер. — М. : Идея–Пресс, 2000. — 205 с.29. Козер, Л. Завершение конфликта [Текст] : пер. с англ. / Л. Козер // Социальный конфликт : современные исследования : реферат. сб. — М. : ЮНИОН 1991. — С. 27–34.30. Козырев, Г. И. Политическая конфликтология [Текст] / Г. И. Козырев. — М. : Форум ; ИНФРА-М, 2008. — 432 с.31. Конфлікти і культура: різноманіття їх проявів : матеріали наук.-практ. конф. — Х. : ХДПУ ім. Г. С. Сковороди, 1997. — 218 с.32. Конфлікти в суспільствах, що трансформуються : зб. наук. ст. : матеріали ХІ Харків. політолог. читань). — Х. : Право, 2001. — 200 с.33. Конфліктологія [Текст] : підруч. для студ. ВНЗ юрид. спец. / за ред. Л. М. Герасіної та М. І. Панова. — Х. : Право, 2002. — 256 с.

16. Даниленко, О. А. Социологическое измерение конфликта [Текст] : моно-

графія / О. А. Даниленко. — Х. : ХНУ, 2003. — 242 с.17. Данильченко, І. Запобігання насильству в сім’ї [Текст] / І. Данильченко // Прокуратура. Людина. Держава. — 2004. — № 2. — C. 27–37.18. Дарендорф, Р. Элементы теории социального конфликта [Текст] / Р. Дарендорф // Социологические исследования. — 1994. — № 5. — С. 142–147.19. Дмитриев, А. В. Конфликтология [Текст] / А. В. Дмитриев. — М. : Гар-дарики, 2007. — 375 с.20. Єзеров, А. Конституційний конфлікт як феномен та процес в Україні [Текст] / А. Єзеров. — Одеса : Юрид. літ-ра, 2008. — 240 с.

21. Зайцев, А. К. Социальный конфликт [Текст] / А. К. Зайцев. — Изд. 2-е. — М. : Academia, 2001. — 464 с.22. Здравомыслов, А. Г. Социология конфликта [Текст] / А. Г. Здравомыслов.— М. : Аспект Пресс, 1996. — 317 с.23. Зигерт, В. Руководить без конфликтов [Текст] / В. Зигерт, Л. Ланг. — М. : Экономика, 1990. — 335 с.24. Зиммель, Георг. Избранное [Текст] : в 2 т. / Георг Зиммель. — М. : Наука, 1996. — Т. 1. — 596 с. — Т. 2. — 607 с.25. Зыбцев, В. Н. Конфликтология: модульный вариант [Текст] : учеб. пособие / В. Н. Зыбцев, Е. В. Попова. — Донецк : Вебер, 2007. — 488 с.- Ішмуратов, А. Т. Конфлікт і згода [Текст] / А. Т. Ішмуратов. — К. : Наук. думка, 1996. — 190 с.27. Коваленко, Б. В. Политическая конфликтология [Текст] : учеб. пособие для студ. вузов / Б. В. Коваленко, А. И. Пирогов, О. А. Рыжов. — М. : Ижица, 2002. — 400 с.28. Козер, Л. Функции социального конфликта [Текст] : пер. с англ. / Л. Козер. — М. : Идея–Пресс, 2000. — 205 с.29. Козер, Л. Завершение конфликта [Текст] : пер. с англ. / Л. Козер // Социальный конфликт : современные исследования : реферат. сб. — М. : ЮНИОН 1991. — С. 27–34.30. Козырев, Г. И. Политическая конфликтология [Текст] / Г. И. Козырев. — М. : Форум ; ИНФРА-М, 2008. — 432 с.31. Конфлікти і культура: різноманіття їх проявів : матеріали наук.-практ. конф. — Х. : ХДПУ ім. Г. С. Сковороди, 1997. — 218 с.32. Конфлікти в суспільствах, що трансформуються : зб. наук. ст. : матеріали ХІ Харків. політолог. читань). — Х. : Право, 2001. — 200 с.33. Конфліктологія [Текст] : підруч. для студ. ВНЗ юрид. спец. / за ред. Л. М. Герасіної та М. І. Панова. — Х. : Право, 2002. — 256 с.

22. Shichor Y. The Middle East in China's foreign policy, 1949-1977 / Yitzhak Shichor. – Cambridge : Cambridge University Press, 1979. – 268 p.
23. Yiyi Chen. China's Relationship with Israel, Opportunities and Challenges, Perspectives from China / Yiyi Chen // Israel Studies. – Fall 2012. – Vol. 17, No. 3. – P. 1–21.
24. Behbehani H. China's Foreign Policy in the Arab World, 1955–75: Three Case Studies/ Hashim S. H. Behbehani. – London ; Boston : Kegan Paul International Ltd., 1981. – 238 p.
25. Weng B. Peking's U.N. Policy: Continuity and Change/ Byron S. J.
Weng . – New York : Praeger, 1972. – 377 p.
26. Kim S. International Organizations in Chinese Foreign Policy / Samuel S. Kim // The Annals of the American Academy of Political and Social Science. – January 1992. – Vol. 519, China's Foreign Relations. – P. 140–157.

27. Boardman R. Post-Socialist World Orders. Russia, China and the UN System / Robert Boardman . – London : Macmillan Press, 1994. – 200 p.

28. Shichor Y. China and the Role of the United Nations in the Middle East: Revised Policy / Yitzhak Shichor // Asian Survey.- March 1991. – Vol. XXXI, №. 3. – P. 255–269.
29. Козыкина Н. В. Особенности дипломатии современного Китая : учеб. пособ. / Н. В. Козыкина, К. Г. Муратшина. – Екатеринбург : Изд-воУрал. ун-та, 2017. – 148 c.
30. Киссинджер Г. О Китае / Генри Киссинджер. – Москва : АСТ, 2014. – 635 с.
31. Капица М. С. КНР: три десятилетия – три политики. – Москва : Политиздат, 1979. – С. 48.
32. UN document S/PV.1769, 24 April 1974. – C. 6.
33. UN document S/PV.1747, 21-22 October. – C. 15.
34. UN document S/PV. 1750, 25 October.- C. 2.
35. UN document S/PV.1765, 8 April 1974.- C. 2.
36. Ren Jian. China's Contribution to UN Peacekeeping Operations (UNPKO): A Historical Overview / Ren Jian // UN Peacekeeping: The Role of China and Denmark / Liselotte Odgaard (ed.). – Copenhagen : Royal Danish Defense College, 2015. – P. 33–34.
37. UN document S/PV. S/PV.1774, 31 May 1974.- C. 4.
38. UN document S/PV.2074, 19 March 1978. – C. 3.
39. Fravel Taylor M. China's Attitude Toward U. N. Peacekeeping Operations Since 1989 / M. Taylor Fravel // Asian Survey. – November 1996. – Vol. XXXVI. – Р. 1109.
40. UN document S/PV.2051, 30 November 1977. – C. 2. 20. UN document A/36/PV.93, 10 December 1989.

41. Данильян О. Г. Місце та функції конфліктів у трансформаційний період розвитку суспільства / О. Г. Данильян // Вісник Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого». – 2014. – № 2 (21). – С. 5–12.
42. Дарендорф Р. Общество и свобода / Р. Дарендорф // Філософія політики : хрестоматія : у 4 т. / [авт.-упоряд. В. П. Андрущенко (кер.) та ін.]. – К. : Знання України, 2003. – Т. 3. – С. 24–31.
43. Дарендорф Р. Современный социальный конфликт. Очерк политики свободы / Ральф Дарендорф; пер. с нем. Л.Ю.Пантиной – М. : «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2002. – 288 с.
44. Дацюк С. Протести ніколи не бувають зненацька [Електронний ресурс] / С. Дацюк // Українська правда. – 9 жовтня. – 2015. – Режим доступу: http://blogs.pravda.com.ua/authors/datsuk/56174c01ee797/
45. Декларація «О принципах международного права, касающихся дружественных отношений и сотрудничества между государствами в соответствии с Уставом Организации Объединенных Наций» 24.10.1970 р. № 995_569 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_569
46. Декларація «Про боротьбу за звільнення України» [Електронний ресурс] // Відомості Верховної Ради України. – 2014. – №15. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1139-18
47. Денисенко В. М. Аксіологія динаміки політичних процесів / В. М. Денисенко, В. Й. Климончук. – Львів: Простір-М, 2005. – 245 с.
48. Держалюк О. М. Політичний конфлікт як фактор внутрішньої загрози політичній безпеці / О. М. Держалюк // Стратегічні пріоритети. – К., 2006. –№ 1 (2006). – С. 35–41.

49. Держко І. З. Соціальний діалог та соціальний конфлікт як актуальні чинники суспільних трансформацій / І. З. Держко // Грані: наук.-теор. та гром.-політ. альманах / редкол. : С. А. Квітка (голов. ред.) та ін. – Дніпропетровськ : Грані, 2015.
– №2 (118). – С. 11–15.
50. Дмитриев А. Введение в общую теорию конфликтов / А. Дмитриев, В. Кудрявцев, С. Кудрявцев. – М. : РАН, Центр конфликтологических исследованнй, 1993. – Ч.l. – 212 с.
51.Додонов Р. Криза, війна чи конфлікт – як коректно називати події на Сході України? / [Електронний ресурс] / Р. Додонов // Український інститут стратегій, глобального розвитку і адаптації. – 28 жовтня 2015. – Режим доступу :
http://uisgda.com/analituka/1181-kriza-viyna-chi-konflikt-yak-korektno-nazivati-podiyina-shodi-ukrayini/
52.Довгань В. Принцип невтручання у внутрішні справи держави
[Електронний ресурс] / В. Довгань // Молода дипломатія. – 1999. – № 17. – Режим доступу : http://www.lnu.edu.ua/personal/mdlviv/visnyk/17/nevtrucz.html
53. Дойч М. Разрешение конфликта (Конструктивные и деструктивные процессы) [Електронний ресурс] / М. Дойч // Социально-политический журнал. –1997. –№1. –С. 202—212. –Режим доступу : http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Psihol/Konflikt/05.php
54. Донбас і Крим: ціна повернення : монографія / за заг. ред. В. Горбуліна, О. Власюка, Е. Лібанової, О. Ляшенко. – К. : НІСД, 2015. – 474 с.
55. Дорош С. Що схожого у «ДНР/ЛНР» із Придністров'ям і Абхазією? [Електронний ресурс] / С. Дорош // ВВС news. – 2015. – 29 квітня. – Режим доступу : http://www.bbc.com/ukrainian/politics/2015/04/150428_dnr_lnr_transnistria_abkhazia_comparison_sd
56. Емельянов С. М. Практикум по конфликтологии: [учеб. пособие для вузов] / С. М. Емельянов. – СПб. : Питер, 2009. – 384 с.
57. Європейський суд розглядає три позови України проти Росії [Електронний ресурс] // Новини Уніан. – 2014. – 6 листопада. –

58.Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором. Постанова Верховної ради України. Відомості Верховної Ради, 2015, № 10, ст.68. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/129-19 (дата звернення: 12.03.2016).
59.Результати загальнонаціонального опитування «Українське «покоління Z»: цінності та орієнтири». 22.11.2017. URL: http://neweurope.org.ua/wp-content/uploads/2017/11/Ukr_Generation_ukr_inet-2.pdf (дата звернення: 07.12.2017).
60. Руднев В. Модальности, характеры и механизмы жизни // Московский психотерапевтический журнал. 2001. №. 1. С. 57-75.

61. Рыбчинский назвал жителей Донбасса тараканами и предложил травить их дихлофосом. Сайт «КОММЕНТАРИИ.UA». 28.11.2017. URL: //comments.ua/politics/603168-ribchinskiy-nazval-zhiteley-donbassa.html (дата звернення: 13.01.2018).
62. Сабинская О. Б. Субъективность в качественномисследовании: новые подходы // Социологические исследования. 2007. №. 10. С.122-131.
63. Садыкова Е. Публичное противостояние в Украине как кризис легитимности власти // Evropsky politicky a pravni diskurz. 2014. №. 1, Iss. 1. С. 84-96/
64. Сладкий Д. Національна ідентичність як фактор національної та міжнародної безпеки // Політичний менеджмент. 2008. №2. С. 110-119/
65. Слюсаревський М. М. Політико-психологічний моніторинг
інформаційного простору України: історія питання, методологія, основні результати // Наукові студії із соціальної та політичної психології. 1999. №. 1 (4). С. 173-186
66. Слюсаревський М. М. Соціальна напруженість: теоретична модель необхідних і достатніх показникі // Наукові студії із соціальної та політичної психології. 2002. №. 5(8). С. 32-35.
67. Соціальна мережа Facebook. Посилання на відео від користувача «UA1.com.ua» // Пост від 05.12.2017. URL:

68. Дубасенюк, О.А. 2005. Теорія і практика професійної виховної діяльності педагога: [монографія]. Житомир: Вид-во ЖДУ ім. Івана Франка.
69. Дубасенюк, О.А. 2018. Методологія та методи науково-педагогічного дослідження: навч.-методичний посібник. Житомир: Полісся.
70. Дубасенюк, О.А., ред., 2009. Професійна педагогічна освіта: інноваційні технології та методики: [монографія]. Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка.
71. Дубасенюк, О.А. 2009. Професійна підготовка майбутніх педагогів у контексті інтегративного підходу. Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «Інтеграція системи безперервної освіти України в європейський освітній простір: стан, проблеми, перспективи». Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, вип. 468, с. 143-153.
72. Дубасенюк, О.А., ред., 2012. Професійна педагогічна освіта: особистісно орієнтований підхід: монографія. Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка.
73. Дубчак, О., Покладова, В. і Стефаненко, Н., 2004. Психологічні умови формування «гнучкої» особистості. Нові напрямки творчого розвитку особистості школяра. Київ. с. 20-21.
74. Дурай-Новакова, К.М., 1983. Формирование профессиональной готовности студентов к педагогической деятельности: автореф. дис. доктора пед. наук. Москва: Московский педагогический институт.
75. Дьяченко, М.И. и Кандыбович, Л.А. 1976. Психологические проблемы готовности к деятельности. Минск: Изд-во БГУ им. В.И. Ленина.

Силки участь в науково практичних конференціях та опублікаціїза2021-2022ррз психології.

76.Китаєзнавчі дослідження інститут сходознавства ім .Кримського.

77.https://drive.google.com/file/d/1DY_0IyN_hZEmJLahIXDFPinO1-GgHYGj/view?usp=drivesdk.

78.https://drive.google.com/file/d/17TnvM1InRvncfSpeSOiQRU-SExdc1Iwk/view?usp=drivesdk

79.https://drive.google.com/file/d/1o4I5wR_8L8aTJ2vYh17WJ8W0538XuolO/view?usp=drivesdk

80.https://drive.google.com/file/d/1lhpuuMWG989Rzek24QsTd_Krycto0Dct/view?usp=drivesdk

81.https://drive.google.com/file/d/1hk1YnVgp5SbfnOof3if1bEjH0bRo_-HA/view?usp=drivesdk

 Китайский язик сертифікат.

82.https://drive.google.com/file/d/192F3HIIptuHESqeorBg5iTTPiRfBob6v/view?usp=drivesdk.

83.https://drive.google.com/file/d/1Etevi3x63WEd6zOP8jOEyhll6cND2Wt9/view?usp=drivesdk

84.https://drive.google.com/file/d/1Bj9Ypo2MqBu6JSAXpQ8aH_OlIJy9p5of/view?usp=drivesdk

85.https://drive.google.com/file/d/1AeALFYx3Mf55io1aOk18hDDJCtaWFys5/view?usp=drivesdk

86.https://drive.google.com/file/d/1FHfPNPbK8r0KPQHOCv9LfVR9EyKVTsDd/view?usp=drivesdk

87.https://drive.google.com/file/d/15TZqZliF69qkFZsFDjQj5JeothlAZnl7/view?usp=drivesdk

88.https://drive.google.com/file/d/1Besdk-2jF0Np1v7Ly46BJBDnetMmbnrP/view?usp=drivesdk

89.https://drive.google.com/file/d/1m2DDL0Uzg4teZ7fBP1u6PqlN4CfTiual/view?usp=drivesdk

90.https://drive.google.com/file/d/1ArzBqFCpsl4Nm2BPLrUncTsfl33J93Aa/view?usp=drivesdk

91.https://drive.google.com/file/d/1_Yjmkof7jUKA-RP_YIj5leNWlJXBbwQq/view?usp=drivesdk

92.https://drive.google.com/file/d/1SqqKJh8Juj2IVQbLdPipyWD3F6uT12xN/view?usp=drivesdk

93.https://drive.google.com/file/d/1SqqKJh8Juj2IVQbLdPipyWD3F6uT12xN/view?usp=drivesdk