Матеріали для уроку "Зоряні шляхи Івана Білика"

Тема: «Зоряні шляхи І.І. Білика»

 

Мета: Поглибити знання учнів про життєвий і творчий шлях письменника-земляка І.І. Білика; допомогти відчути думки і прагнення буремного покоління; розвивати образне й логічне мислення, пам'ять, увагу, допитливість; виховувати любов і повагу до творчості письменника.

Обладнання: портрет І. Білика, презентація до уроку, виставка книг..

ФОРМИ РОБОТИ: дослідницька робота (родовід письменника), рольова гра(інтерв’ю з письменником).

Хід

Вступне слово вчителя

  Золотим письменником України називають нашого земляка Івана Івановича Білика, відомого автора, історичного романіста, журналіста, перекладача болгарської літератури, лауреата Шевченківської премії.

   Він був особливою Людиною. Прожив, хоча й напружене, але цікаве життя, виробивши в собі сталеву стійкість до всіляких життєвих проблем.

  Іван Білик – письменник, якого варто знати всім, хто вважає себе хоча б мінімально обізнаним в новітній українській літературі. Тому сьогодні ми повинні побачити все, що бачив він, відчувати ідеї та думки Білика в його творах і не забувати, що ми – СПРАВЖНІ УКРАЇНЦІ і наші ЗОЛОТІ ПИСЬМЕННИКИ – наша гордість і радість! А допоможуть нам у цьому учні 11-А класу. Слово їм.

Ведучий 1. Коли йде у вічність великий письменник, цю сумну подію зазвичай супроводжують коментарі на зразок: «з ним пішла у минуле ціла епоха», «він уособлював думки і прагнення буремного покоління...» і т. ін. Щось схоже, напевно, спало на думку й усім, хто цінує літературне мистецтво романіста Івана Білика, який пішов з життя у 82-річному віці. Адже його романи (багато чи мало — 10) створено у 1960—1990-ті роки, коли загострився і дійшов логічного завершення процес дезінтеграції і розпаду останніх світових імперій, зокрема — Радянської.

 

Ведучий 2.Та зоряний час Івана Білика триває в епоху, чи то добу, пробудження масової свідомості українців від летаргії історичної непритомності. І в цьому пробудженні, хоч як зростають впливи електронних ЗМІ, книговидання відіграє провідну роль. Бо живемо, хвалити Бога, ще й за доби книжкової культури. Так, минулого року вдруге побачив світ Біликів «Яр», виданий за програмою «Українська книга».

 

Біографічна довідка

Ведучий 1. Іва́н Іва́нович Бі́лик (1 березня 1930, Градизьк, сучасна Полтавська область — 27 листопада 2012) — український письменник, історичний романіст, перекладач болгарської літератури, лауреат Шевченківської премії, Золотий письменник України.

Ведучий 2.У 1950-ті роки вчителював у сільській школі, безуспішно намагався вступити на архітектурний та історичний факультети, до театрального інституту. 1961 року закінчив факультет журналістики Київського університету. Працював у редакціях газет («Робітнича газета», «Молодь України», «Літературна Україна»).

Ведучий 1. Друкувався з 1956 року. Член Спілки письменників України з 1967 року.

Ведучий 2.Автор сенсаційних українських історичних романів радянських часів — «Меч Арея» (1972) і «Похорон богів» (1986).

Відразу після видання обидві книги стали бестселерами.

Ведучий 1. Втім, «Меч Арея» 1972 року заборонили та вилучили з бібліотек, нерозпродані примірники — з книгарень (встигли знищити 5 тисяч примірників — із 65 тисяч накладу). Письменника примусили звільнитися з роботи в редакції «Літературної України» (3,5 роки був безробітним, лише 1976 р. вдалося влаштуватися в редакцію часопису «Всесвіт» на посаду «секретар-друкарка»), позбавили права друкуватися, піддали цькуванню в пресі.

 

Ведучий 2.Після того книжка в СРСР поширювалася «з рук у руки», але була перевидана за кордоном — у Канаді, Америці, Великобританії та інших країнах. На теперішній час витримала 15 перевидань (в тому числі 9 — за кордоном).

 

Ведучий 1. Відомий також як перекладач творів сучасних болгарських письменників (Е.Коралова, Е. Станева, П. Вежинова, А. Гуляшки, К. Калчева,

І. Давидкова, І. Петрова, Б. Димитрової, Б. Райнова, М. Марчевського та інших).

 

Ведучий 2.Помер 27 листопада 2012 року після тривалої хвороби у віці 82 років.

 

Родовід Івана Білика

 

 Ведучий 1. Іван Білик, за висловом літературознавця Анатолія Шпиталя, довгі роки «писав книжку, яку змушують писати ті, кого вже давно немає серед живих».

 

Ведучий 2.Ось вони. Дід Яків, двічі засланий на Соловки як «політичний», бо замолоду був «народником», учасником таємної організації «Чорний переділ». У Харкові, можливо, зустрічався з її чільником, поетом Павлом Грабовським. Заарештований утретє в 1930-ті роки, додому вже не повернувся.

 

Ведучий 1.Бабуся Оксана Котляревська, з роду іконописців, а ще й далека родичка автора «Енеїди». Дізнавшись про це, її портрет малював 1952 року відомий графік Василь Тищенко. Саме вона виховувала малого Івасика, врятувала його від голоду 1933-го.

 

Ведучий 2.Батько Іван Вакуленко закінчив учительську семінарію, працював у школі, а потім став священиком Української автокефальної церкви, настоятелем Троїцького храму в Градизьку. 1929-го, ще до народження сина, його заарештували у справі «Спілки Визволення України». Це Сергія Єфремова та інших натхненників автокефалії судили на відкритому процесі в Харкові, а простих священиків убивали на місцях. Зберігся його власноручний напис на фото: «Споминайте, споминайте, споминайте. Кременчук,  5-й ДОПР».

 

Ведучий 1.Тоді мама Ніна Яківна і дала синові своє прізвище — Білик. Була вона модною кравчинею. Та коли схопили чоловіка, довелося ховатися від арешту на Півдні, працюючи у городніх комунах.

 

Ведучий 2.Чимало з маминих розповідей він переніс до цього твору, в основі якого — власні враження. Адже у 1943-му, коли німці залишили його рідний Градизьк, що став прототипом селища Яр, Іванові Білику вже минав 14-й рік. Ну а про Колиму і табірні муки розповіли патріоти, яким пощастило дожити до хрущовської «відлиги». Так ось чому «першим у задумі», за висловом автора, був «Яр»!

 

Ведучий 2.Назва роману метафорична: яри поглинають землю, якої щодня залишається все менше. Це образ усієї України: кожен, хто зраджує, — посилює ерозію нашої свідомості, культури, ідентичності, а отже, — державності. Метафора лише здається складною, насправді усе просто. Не стрибай до яру забуття, але посади дерево, яке своїм корінням захистить українську землю і тебе на ній...

Лауреат

Ведучий 1.Державної премії імені Т. Г. Шевченка за історичний твір «Золотий Ра» (1991)

Ведучий 2.Всеукраїнської літературної премії за найкращий роман року за роман «Не дратуйте грифонів» (1993).

Ведучий 1.Премії імені М. Старицького (1994).

Ведучий 2.Відзнаки «Золотий письменник України» (2012)[2].

 

Твори

Ведучий 1. «Танго» (роман, 1968) — про життя української еміграції.

Ведучий 2. «Меч Арея» (роман, 1972) – розповідає про Київ і киян п’ятого століття.

Ведучий 1. «День народження Золотої рибки» (роман, 1977) — про будівництво ГЕС, шкідливої для навколишнього середовища; порушено проблеми відповідальності особи перед суспільством і природою.

Ведучий 2. «Земля Королеви Мод» (роман, 1982) — апофеоз людини, яка зберігає гідність і честь у найскрутніші моменти життя.

Ведучий 1. «Похорон богів» (роман, 1986) — про події IX–X століть на землях Київської Русі.

Ведучий 2. «Золотий Ра» (1989) — «Історії» Геродота у вільному переказі.

Ведучий 1. «Яр» (перший роман І. Білика — написаний 1958, виданий 2008 року)

 

Ведучий 2.Трилогія «Скіфи»:

Ведучий 1. «Дикі білі коні» (роман, 1989)

Ведучий 2. «Не дратуйте ґрифонів» (роман, 1993)

Ведучий 1. «Цар і раб» (роман, 1992).

 

Інтерв’ю з Іваном Біликом

Сьогодні  у нас в гостях сам Іван Іванович Білик. Ми поговоримо з ним про минуле і нинішнє «житіє»

 

—  Спочатку ви працювали вчителем?

— Так. Я понад два роки вчителював на Чернігівщині. Часи були важкі, вчителів не вистачало. Тож випускників, які закінчували школу з хорошими оцінками, брали вчителювати в глухих селах. У нашому колективі була одна вчителька, яка закінчила ще дореволюційну гімназію. Ще двоє після Учительського інституту. А решта, як і я, навіть освіти відповідної не мали. Пригадую вчителя математики. Він завжди приходив на уроки в забрьоханих кізяками чоботях. Питаю його якось: «Чого чоботи не почистили?» А він: «Навіщо їх чистити, учні самі в таких умовах живуть!» А на Чернігівщині було так: заходиш у сіни — наліво світлиця, а направо — хлів із поросятами

— Що ж ви викладали? Історію, напевне?

— Та що я тільки не викладав! І німецьку мову, і фізику, і фізкультуру... Хоча мама хотіла мене бачити художником. Мій дід був, як казали в народі, богомазом — ікони малював. Писав лише з реальних людей, тож усі святі в навколишніх церквах мали «прототипів». І тітка, мамина сестра, непогано малювала. Я теж художню студію відвідував. Але з малюванням у мене не склалося, хоча після школи і вступав на архітектурний факультет. Малюнок у мене був відмінний. Але щось там їм не сподобалося, і мене не взяли. Потім уступав до театрального інституту. Добре склав усі іспити, а мене знову не беруть! Чому? Бо «у вас дуже слабкий голос». Та люди добрі, я ж не на акторський факультет вступаю, а на театрознавство! Навіщо мені голос? Мені аби пальці писали та очі дивилися! Не прийняли.

Наступного року я вже пробував щастя на історичному факультеті університету, але здав один іспит на четвірку й «пролетів». І лише в 26 років прийшов вступати на факультет журналістики. Здав усе на «відмінно»! А мені знову: вас на загальних підставах не зараховано! Чому? У мене все ж на «відмінно»! Але я мав стаж, і мене таки взяли.

— Свій перший роман у якому віці написали?

— Пізно. Я ж починав із перекладів. Вивчив болгарську мову...

— В університеті?

— Та ні, самотужки. А потім практика. Вигавкався на болгарина так, що навіть носії мови не вірили, що я українець. Болгарська мене зацікавила. Вона мені здалася найважчою серед слов’янських мов і незвичною. Всі слов’янські мови флективні, тобто мають закінчення і відмінки. А в болгарській — один прямий і один непрямий відмінок. Мій головний фах — переклади.

    Насправді першим я написав роман «Яр» (про визвольну боротьбу). Подав на рецензування. А мене так розгромили... Добре, хоч живого випустили, але з великою ґулею на лобі, яку мені наставив рецензент Наум Тихий

    Розповів я про це Олександру Бандурі, який очолював видавництво «Дніпро». І той написав мені невеличку схвальну рецензію. Дав мені й каже: «Оце я написав, щоб захистити тебе од Тихого. Хоча насправді роман не піддається друку. Цим я твої гріхи, хлопче, взяв на себе. Ти поклади рукопис у найглибшу шухляду і років двадцять не витягай! Навіть забудь, що він там є!».

— Але наступна ваша книжка «Меч Арея» наробила ще більшого галасу!

— До його написання мене підштовхнула мама. Вона в мене хоч і була жінкою без освіти, але дуже начитана.

— Півроку для історичного роману — чи не замало?

— Отож–бо й воно! Рецензію на «Меч Арея» писав Петро Толочко, звільнений з Інституту історії за профнепридатність. Він одразу роман «зарізав». Правда, якби я рецензію писав, то теж зарізав би. Бо там нічого не було зрозуміло. Після цієї невдачі я пішов по бібліотеках писати післямову. І писав її значно довше, ніж сам роман, — понад рік!

    Отож написав я довжелезну післямову до «Меча Арея» — справжню наукову роботу. Мене потім навіть запитували, чому я не подавав на захист? Це ж була готова дисертація! Але мене те зовсім не цікавило...

— Як ви ставитеся до того, що ваші історичні твори називають — роман–гіпотеза?

— Гіпотеза — цілком нормальна форма історичної літератури. А чому ні? Гіпотези теж мають право на життя. Написати про те, що знайшли гробницю Тутанхамона — це не історичний твір, це факт. А якщо ти пишеш про щось таке, що ще, так би мовити, тремтить у повітрі, не усталилося, то це може бути названо й гіпотезою. Нехай спробують спростувати мою післямову до «Меча Арея»! Ніде не було після її виходу навіть спростуваннячка. Жодного! За майже 40 років!

 

— У 1995 році за трьома вашими романами збиралися знімати серіал. Що завадило?

— Справді, була така ініціативна група: режисер Пилипенко, Богдан Ступка, покійний Сергій Данченко і я. Нам навіть вдалося зустрітися з Президентом, тоді ще Кучмою. Він дуже прихильно сприйняв ідею створити чотири повнометражні фільми та телевізійний серіал за моїми романами. Домовилися про виділення шаленої на той час суми — 30 мільйонів доларів. Їх обіцяли закласти окремим рядком у бюджеті на наступний рік. А потім наша ініціативна група між собою розгризлася: я тому не вірю, а я іншому не вірю... На тому справа й заглохла.

Ведучий 1:

Може бути, що мене не буде,

Перебутий час я перебув,

Але будуть цілувати губи

Світанкову землю молоду.

 

І моєю літньою судьбою

На Поділля, Галич і на Степ

Карим оком, чорною бровою

Ти мене у серці понесеш.

 

Погойдаєш, вигойдаєш, вивчиш –

І на вік, і на єдину мить –

Біля себе, вічна і всевишня,

Знов научиш жити і любить!

 

Ведуча 2: Оскільки Іван Білик захоплювався історичним минулим, в пам'ять про нього звучить пісня.