Матеріали до уроку літературного читання для 3-4 класів

З життя синичок

Це у людей при температурі 42 градуси зсідається білок - і вони гинуть. А для синичок, як і для всіх птахів, висока температура тіла є нормальною. І потрібна вона для польоту! Адже, щоб літати, птахам треба мати багато сил (енергії). І висока температура допомагає їм їжу швидше перетворювати на енергію. До того ж, синички - дуже рухливі, то й енергії треба ще більше. На жаль, запас її в тілі синичок дуже малий, і у великі морози пташки гинуть не від холоду, а від нестачі їжі. З 10 великих синиць виживають лише 1-2 пташини. Ось чому взимку їх конче треба підгодовувати. Отим насінням, що ви зберете і засушите, коли їстимете яблука чи груші. Чи почастуйте пташечок шматочком несолоного сала (бо ж сіль для птахів - отрута) або сирим подрібненим насінням соняшника чи гарбуза. Пшеничку ж синиця не полюбляє. Не дарма ж у народі кажуть: "Пусти синицю хоч на пшеницю".

Жовте черевце, жовті груди, чорненька краватка, чорна шапочка та білі щічки - це і є синичка. Самичка подібна до самця, лише чорна смуга по низу тіла коротша й тонша. Є близько десяти видів цих пташок, але найчастіше зустрічається синиця велика. Насправді ж вона зовсім невелика, але серед своїх синичних родичів найбільша. Ця пташка не відлітає зимувати у теплі краї, а залишається у нас протягом усього року. У наших краях, крім синички великої, поселились: синиця блакитна, чубата, гаїчка болотяна і синиця чорна.

Стрибаючи з гілки на гілку, синичка нишпорить по всіх щілинах, шукаючи комах та їх личинки. Улітку родина синичок споживає за день 130 довгих (3-4 сантиметри) гусениць, а за рік - знищує декілька десятків кілограм комах. На добу синичка їсть 5-6 разів і з'їдає стільки комах, скільки важить сама. Своїм малятам батьки-синички носять їжу аж до 350-390 разів на день. Усі синички люблять зависати на дереві головою вниз і розкльовувати їжу, притискаючи її лапкою до гілки. Особливо цікаво спостерігати, як акробатка їсть підвішене сало...

Ледь розвесниться, а вже чути чіткий звук "сінь-сінь-сінь!". Це старається самець синиці великої. Настав час знайомитись і будувати гніздо. Але цим займається тільки самичка. Вона може влаштувати його будь-де: у щілині стіни, у поштовій скриньці, у старій консервній бляшанці, а інколи у шпаківні чи дятловому дуплі. У своє житло синичка наносить сухого моху, трави і листя. А серединку, де лежатимуть маленькі білі, з рожевими цяточками яєчка, пташка вимощує ніжним пуховим пір'ячком і шерстю тварин. Оце так господарочка.

Невдовзі у гнізді з'являється 8-10 пташенят. Молоді синички залишають рідну домівку через 15-20 днів після народження й відразу пробують літати. За літо синичка встигає вивести два покоління.

Давно помітили: "Зранку кричить синиця - на мороз". А про таких, хто багато пообіцяв, а нічого не виконав, кажуть: "Синиця слави наробила, а моря не запалила". Є ще й таке прислів'я: "Синиця шкоду робить, а журавель відповідає".

Ну що, переконалися, що синичка - і гарна, і корисна? Тож треба оберігати цю пташечку.

Грицики, Петрів батіг

Легенда Полтавщини

Було це за царя Панька, як земля була тонка, а світом правила сила, людей мордувала, мучила, била.

Отож страшенна потвора Мара, з пащі якої виривалося полум’я, харчувалася молодими хворими дівчатами. Люди боялися Мари, не знали, як її перемогти. Тому удавано схвалювали злочини потвори, казали, вона не дає хворобам поширюватись світом, робить їхній рід міцним і здоровим.

Але коли це починало стосуватися якоїсь сім’ї конкретно, родичі хворої вже гадали по-іншому. Головне, щоб ніхто не довідався, що донька чи сестра занедужала, а там, може, поправиться. Тому у цілителів та баб-шептух не було роботи, ніхто не звертався по допомогу. Але численна армія слуг Мари нишпорила скрізь і невдовзі знаходила хворе дівча.

Коли занедужала рудоволоса сестра Петра і Гриця, хлопцям стало жаль її молодого життя. Вони понад усе любили її, молоду, вродливу, з довгою косою незвичного вогняного кольору. Голубоокий Петро був звичайнісіньким пастухом. Високий і швидкий, він завжди бігав за худобою, висвистуючи своїм батіжком. І хоча за своє коротке життя не тримав у руках зброї, сміливо повідомив молодшого брата:

— Слуги Мари забрали нашу хвору нещасну сестрицю. Я не можу так усе лишити, йду битися з потворою.

— Ми дістанемо мечі, — підтримав брата білочубий Гриць, який був ще зовсім дитиною, — я допоможу тобі перемогти Мару.

Гриць був дуже скромний хлопчина. Ніколи навіть не сварився ні з ким. Усе вигравав на своїй сопілці, розважаючи сумних жителів, поневоленого Марою краю. І хоча його тендітні рученята ледве могли підняти важкий меч, він рішуче налаштувався перемогти чудовисько.

Мара лише посміхнулась, коли побачила таких «воїнів». Навіть слугам наказала не втручатися у поєдинок. Вона легко відбивала усі удари молодих братів, кепкувала з них, загонила в кутки, потім відпускала і знов наступала. Це нагадувало гру великої кішки з маленькими мишенятами.

Нарешті це їй набридло. Махнула уламком скелі і мечі полетіли з брязкотом додолу. Гриць, залишившись без зброї, тому вирішив востаннє заграти на улюбленій сопілці. Він не боявся помирати за справедливість. І полинула така гарна, мелодійна музика, що навіть Мара здивувалася. Зачарована прекрасною грою, потвора втратила пильність і цим скористався Петро.

Швидко дістав з-за пояса батіг, з яким не розлучався ні на хвилину, накинув зашморг на паскудну шию і потяг щосили. Мара спробувала пручатися, але дихати було важко і сили покинули її величезне тіло. А коли упала додолу мертвою, пішов такий гуркіт, що аж скелі здригнулися. Слуги, не вірячи, що молодий юнак зміг перемогти всесильну хазяйку краю, кинулись на братів. Сестра спостерігала з темниці за боєм і гірко плакала, знала, що пощади хлопцям не буде. І так багато сліз текло з очей дівчини, що та перетворилася на річку.

Там, де пролилась кров братів, зросло зілля. На місці смерті блакитноокого Петра виросла висока рослина з голубими квітами. Люди на честь сміливця, що батогом переміг страшного ворога, назвали її Петровим батогом. А там, де поліг юний музика, зійшло багато тендітних рослинок з білим, як волосся у Гриця, скромним цвітом. Тому і нарекли їх грициками.

Брати мріяли, щоб усі дівчата ніколи не хворіли, а хворі — видужували. Не зреклися своїх бажань і після смерті. Петрів батіг і грицики використовують в народі як лікувальні трави.

І досі тече тихоплинна невеличка річка, названа людьми на честь рудоволосої дівчини — Рудько.

Легенда про Петрів батіг

Колись давно, - мо" того й не бувало, а тільки чутка вуха нахиля, - Давним-давно, ще ледве обростала Легендами і думами земля, Стояла хата у села над краєм, Коли і берегла якесь добро, То злагоди й тепла п'янкий окраєць - Там жив собі з дружиною Петро. Вона була у нього щира й добра, Хоч і вразлива надто, аж біда: Не так що скажеш - мов зайде за обрій, Очима синіми все в душу загляда. А то все більше лагідна, ласкава, І пісня їй, і праця до лиця. Були щасливі. А біда - лукава, Біда завжди шука слабкі місця. То тільки казка гладко простеляє, Життя - воно шляхи тернисті вибирає...

 Зустрів Петро у горах молодицю, Як панське стадо гнав із пасовищ. Казали потім люди: "Чарівниця". Та часом - гай - без зілля погориш... І повелось. Нагальні стали справи З"являтися у лісі на горі, А дома йому гіркли хліб і страви, А дома - все не так, немов на гріх. Лиш очі їй стемніли, мов ожина, Що серед стежки терпко маячить, ні слова не ронила з вуст дружина, Бо справжнє горе у душі кричить, Його відчути треба, а не чути, Коли ж оглух ти, навіть грім - німий... Та й що казать? На зраду ще спокути Не винайдено повної людьми.

А дні зі днями бігли навздогінці. Петро ж згубився геть у тмих бігах, жбурляв у душу жмені бруду жінці, вкінець - підняв на неї батога!.. Вона, немов підкошена, упала, та потім, в літнім дзвоні, підвелась, У поле відступала, відступала і з неба синьомаревом злилась... А небо - почорніло, заметалось, Зі сполохом упало до вікна, Зайшовся грім, аж світу тісно стало, - і враз Петра у землю увігнав!

 * Скотилась осінь у зимову хугу, Запнула синю хусточку весна. В петровій хаті захлинулась туга. В дворі - зійшло стеблиння-дивина: тонке та довге, чорне і безлисте, Що ні людина гляне, ні бджола, Махнеш - повітря розітне зі свистом. Петрів батіг - вмить назва сповила. Сушились рядна павуків ажурні - Ніхто стебла більш знати не хотів, Хіба ще зрідка череди безжурні Товклись байдуже по його житті. Вже стало й засихать стебло убоге... та ось одного ранку голубого, Що ледь вдягнувся в літні постоли, на ньому сині очі зацвіли. Оті небесні, рідні ті, єдині, ті незрадливі, як її душа, незгасні, бо дружина є дружина, - Хоч не простить, а в горі не лиша... * Час рушить замки й мури непохитні. Цвіте легенда, пророста в роки, І, перш ніж крок ступить, легкий і хибний, Ти подивись на сині пелюстки...