Майстер-клас з гуманної педагогіки "Наша особистість -це сад, а воля - його садівник"

Майстер-клас з гуманної педагогіки

Тема: «Наша особистість – це сад, а воля його садівник» (В. Шекспір)

Мета: поглибити розуміння поняття «воля» в різних його виявах; формувати бажання тренувати силу волі, свободу волі, перемагати страхи й сумніви; розвивати навички роботи в команді, розуміння тексту і вміння робити висновки.

Лейтмотив: «Жодне бажання не дається тобі окремо від сили, що дозволить його здійснити» (Річард Бах)

Хід майстер-класу

І. Мотиваційний етап. Усвідомлення теми й мети заняття.

• Вправа «Шифрувальник»

У темі майстер-класу зашифроване (за номером літери в алфавіті) слово «воля»

«Наша особистість – це сад, а                             його садівник» (В. Шекспір)

• Вправа «Лабіринт слів»

У лабіринті зашифрований вислів Річарда Баха із твору «Чайка Джонатан Лівінгстон», що є лейтмотивом заняття:

«Жодне бажання не дається тобі окремо від сили, що дозволить його здійснити».

• Як ви розумієте цей вислів?
• Чи змінить він значення, як замінити слово «бажання» словом «діяння»?

Ця сила – і є воля.

ІІ. Освоєння основного змісту майстер-класу

І. Франко в науковій розвідці «Із секретів поетичної творчості» писав: «Все, що ми знаємо, є продуктом наших змислів – тобто доходить із зверхнього світу до наших мозкових центрів за посередництвом змислів. Ми знаємо зверхній світ не такий, як він є на ділі, а тільки такий, яким нам показують його наші змисли; поза ними ми не маємо ніякого способу пізнання…. Але… обік змислів, що приносять нам враження зверхнього світу, у нас є органи власної внутрішньої діяльності, не зовсім залежні від змислових імпульсів, хоча нерозривно зв'язані з самою природою нашого організму. Всі об'яви функції тих внутрішніх органів називаємо збірною назвою «душа». Розрізняємо кілька головних об'явів душевного життя; пам'ять, тобто можливість перераховування і репродукування давніх вражень або взагалі давніх імпульсів та змін у нашім організмі, далі – свідомість, тобто можність відчувати враження, імпульси і зміни як щось окреме від нашого внутрішнього «я», чуття, тобто можність реагування на зверхні або внутрішні імпульси, фантазію, тобто можність комбінування і перетворювання образів, достарчуваних пам'яттю, і, в кінці, волю, тобто можність звершення наших фізичних чи духовних сил в якімсь однім напрямі».

Отже, воля – це один із виявів нашого духовного життя.

Далі аналіз теоретичного матеріалу супроводжується записами на дошці основних виявів волі.

Тлумачний словник української мови дає таке визначення волі:

ВОЛЯ (свобода) –

1. Одна з функцій людської психіки, яка полягає насамперед у владі над собою, керуванні своїми діями й свідомому регулюванні своєї поведінки. //  Прагнення досягти своєї мети; рішучість.
2. Бажання, хотіння. //  Вимога, наказ.
3. Право розпоряджатися на свій розсуд; влада. //  Дозвіл, згода, рішення.
4. Відсутність обмежень; привілля. //  Особисте життя вдома (на противагу військовій службі, перебуванню в навчальному закладі закритого типу тощо). Давати (дати) волю кому, чому — не обмежувати когось у діях, у виявленні почуттів, не стримувати своїх почуттів.
5. Свобода, незалежність; протилежне неволя, рабство. //  Перебування не під арештом, не в клітці, не на ланцюгу і т. ін.

У психології волю найчастіше визначають:

    • через ВОЛЬОВІ ЯКОСТІ особистості - ініціативність, самовладання, витримку, наполегливість, рішучість, цілеспрямованість тощо;

    •  через ДОВІЛЬНУ РЕГУЛЯЦІЮ поведінки, психічних процесів;

    • через ВОЛЬОВІ ДІЇ, які визначають за такими ознаками: усвідомленість, цілеспрямованість, подолання перешкод, ініціація дії, наявність вольового зусилля, відсутність залежності від актуальної потреби.

• Чи рівноцінні поняття воля й свобода?

«Справжню зовнішню свободу можна здобути лише завдяки внутрішньому спокою» (Шрі Чинмой, індійський релігійний діяч, філософ, спортсмен, художник, поет і драматург)

Додаймо ще понять, пов’язаних з виявами волі, прочитавши кроссенс.

Кроссенс

Вияви волі:

Отже, воля – дуже багатогранне поняття.

• Які вияви волі ви спостерігаєте у своєму житті?
• Як, на вашу думку, можна гартувати волю?

Можливо, гартування волі і є сенсом нашого буття на цьому світі?

Про це не раз задумується герой книг сучасного мукачівського  письменника Мирослава Дочинця карпатський мудрець Андрій Ворон, який був реальною людиною і якого вже встигли назвати «світовим чоловіком», «українським Сократом», «новітнім Сковородою». Він жив, як дихав, власним життям явив спроможність бути вільним у складному світі, який ловить і поневолює людину.

Книги «Многії літа. Благії літа», «Вічник», «Світован», «Синій зошит», «Розрада-гора» стали справжніми бестселерами, здобули велику й широку читацьку прихильність у світі, бо вони про дух і душу, віру й традиції, пошуки свободи волі й гартування характеру. Ці книги, об’єднані в одну під назвою «Триб», - як наше українське євангеліє, бо тут вистраждані істини про життя в ладі з природою і Божим законом.

Наступні слова читаються на фоні музики й одночасно на дошці розміщується ватман із пейзажною картиною, на якій сонце, пташки, трава, але не вистачає дерев.

• Триб – це життя? – запитав я якось.
• Більше. Порядок життя. Корінь народження, устрій нашого тривку і смиренність відходу. Це – повнота кругу нашого земного переходу.
• Хотів би я його осягнути, - сказав я задумливо.
• Тоді напиши про це книгу.
• Яку книгу?
• Це мала би бути книга, зіткана з листя, трави, пелюсток, зоряного пилу, місячного й сонячного проміння і насичена голосами птахів та звірів…
• Про що має бути ця книга?
• Про те, що всі знають, але забули…

Тож занурмося в благодатні води пам’яті столітнього мудреця Андрія Ворона й пройдімося сторінками книги «Вічник». Доля добре пошарпала чоловіка. Навчався в гімназії, боронив Карпатську Україну, роками переховувався в пущі Карпат, вивчав травництво в Румунії, жив у відрубному лісовому монастирі, відбував каторгу на Колимі. Поневірявся світом, брав участь у різних експедиціях, чого тільки не навчився. Згодом повернувся в рідне Закарпаття, поселився в родичів у старій хижі. Жив із саду-городу, майстрував по селах, уздоровлював людей.

Вправа «Уявімо ситуацію»

Щоб зрозуміти і хоча б частково представити, що довелося переживати нашому героєві, уявімо таку ситуацію: ви без речей, продуктів, теплого одягу, інших засобів опинилися в безлюдному лісі. З одного боку ліс, оточений високими скелями, з іншого – непрохідні хащі. Ви одягнуті у звичайний літній одяг, є багнет від рушниці, а одна рука ще й поранена. Запропонуйте, яким чином ви би виживали (10 хв.)

Герой книги «Вічник», втікаючи з полону, натрапив на ведмедя. Рятуючись, стрибнув у прірву, навіть не підозрюючи, що затримається тут, у Чорному лісі, в який не ступала людська нога, на довгі вісім років. У нього із собою був лише багнет від рушниці, який дав йому товариш в полоні. До нього приходив розпач, смерть неодноразово зазирала йому у вічі, змінювався світ навколо.

  Та завжди незмінною була його сильна, вольова, світла душа. Не розгубившись, він згадував усе, чого навчився від людей, яких він зустрічав у житті, і мав розум і волю брати від них такі необхідні уроки.

Про це читаємо в книзі:

• Мати навчила молитися й дякувати Богові за все;
• Дід виховував волю розуму й спокій душі;
• Баба-шептуха навчила збирати зілля, мовити приповістки;
• Вуй Ферко, що займався лічництвом, навчав розуміти природу;
• Пан Джеордже, румунський лікар й аптекар, відкрив тайни трави Господньої;
• Попик, товариш на полі бою, навчив смирення – приймати волю Божу;
• Монахи навчили безумовної віри;
• Грек Захаріос, якого він врятував від смерті на Колимі, навчив жити не поспішаючи, легко й весело;
• Китаєць Чао Бан навчив не переступати лісового закону і знаходити смисл у простих речах.

Та найбільшим учителем була Природа, яка навчала чути голоси птахів, звірів, дерев і трави, навчала брати добро від грибів і зілля, навчала просити, а не брати від неї силою.

ІІІ. Інтерактивна робота в групах.

Учасники об’єднуються в чотири групи за назвою пір року. Кожна група отримує уривок із книги М. Дочинця «Вічник» і зображення дерева, олівці, фломастери.

Завдання: розфарбувати дерево відповідно до пори року групи. Прочитати уривок, визначити фактори й риси, що формували волю героя, й записати їх в довільній формі на дереві. (15 хвилин).

Представляють роботу почергово. Після кожного виступу, фасилітатор ставить питання:

• Як ви думаєте, що далі було з героєм?

Дерева кріпляться до пейзажного полотна, що на дошці. Таким чином утворюється ніби сад.

Ось ми разом і створили сад Волі.

ІV. Рефлексія.

• Чи сподобалось вам заняття?
• Чи комфортно ви себе почували?
• Чому навчає мудрець Андрій Ворон своїм життям?

Книга «Вічник» закінчується такими словами Андрія Ворона: «Найбільшу цінність, яку я здобув за життя, се – свобода. Внутрішня свобода. Звільнення від страху, від забобону, марних клопотів, облудних пристрастей, людських обмов. Що посієш, те й пожнеш. А зерна для посіву добираємо щодня. І коли сіємо в душі своїй світлі і добрі думки – вони проростають бажаним жнивом. Те, що хочеш мати, про те й думай. Яким хочеш себе видіти – таким і уявляй. І матимеш, і будеш змінюватись. Бо добра думка, як смерекова смола, може затверднути коштовним каменем.

Полюбіть свою долю. Відкрийтеся їй і терпляче прийміть її такою, якою вона є. І вона прийме вас такими, якими ви є.

Основне для мене – Світло, за яким я все життя йду і яке сам змагаюся нести для инших. Як той світлячок, що крихіткою світла пом'якшує ніч. Знаю, що ніч мені не зломити, та все одно свічу».

 Тож бажаю вам внутрішньої свободи, світла в душі, добрих думок, і хай вистачить вам волі для здійснення усіх бажань.

Мирослав Дочинець «Вічник»

Уривок 1

Так почала ткатися верета мого довгого самування в закрайньому карпатському уділі. Очі звикали до нового овиду, серце ні.

Дуже полегшив триб мого життя вогонь. Вночі я не мерз, а вдень мав на чому спекти настарану їду. За нею нишпорив я від рання до смерку. За тиждень визбирав усіх слимаків, а може, вони поховалися. Почалася гонитва за ящірками. Я кидався на них, як лисиця, розгрібав руками листя, розкустрював нори. Моє око хапало кожний порух, кожен повій стебла. М'ясо ящірок не було таким стравним, як слимака. Але сіль його здобрювала. Ще ліпше припалося, коли на намулистій заплаві вистрелив зеленими стрілками дикий часник-черемша.

Поставала нова й нова лісова ярина – березові брості, молода папороть, молочай, щавель, жалива-кропива, лобода. Але се була голодна їда, не ситна. Коли птиці сіли на гнізда, мій стіл збагатів на яйця. Прибули й сили.

У час спочинку я сидів коло мурашника з наслиненим прутиком. Мурахи залишали на ньому свою кислоту. Злизував її – і в голові аж світліло від кусючої терпкости. Крайчик мурашника я розгрібав і назбирував жменьку білих коконів. Більше з одної купи я не брав.

Запивав свої страви березовим і кленовим соками. Земна волога аж порскала з пробуджених весною дерев.

Коли мусиш, то й камінь укусиш, казали в нашому селі. Сяк-так я починав звикати до своєї лісової трапези. Все, що очи виділи, руки не лишали. Але чи не щоночі мені снився хліб. Житня мамина паляниця з печі, гаряча, з тріснутою кірочкою. Бувало і вдень позирав на рінне каміння і в ньому ввижалися скибки хліба. Се держало мене до того часу, доки я не забув його смак.

Якогось дня, спочиваючи на пні, я почув зозулю. Вона то кувала, то нетривко змовкала і знову кувала.

«Зозуле-сестричко, що живеш без свого гнізда, як і я, скажи, скільки мені тут бути?» – попросив я. І зозуля почала своє кукання. «Один, два, три, чотири...» – загинав я пальці.

На восьмому зозулю щось сполошило і вона пурхнула з граба. Що вісім? – не розумів я. Дні не могли бути, бо їх уже набігло більше. Тижні? Місяці? Про роки я боявся навіть думати. Мене пробило студеною росою.

«Скільки наміряно тобі, стільки понесеш, – сам себе тверезив. – Хто терпен, той спасен. Бо хіба ти не колосок терпіння з великого людського поля смирення? Хіба ти не онук свого діда?»

Ще раніше моє око зачепилося за скіпець молоденького граба, що пустив корінець у кам'яну тріщину на крутосхилі – видно, насінина якось завіялася туди. Нещасний, покручений, він чіпко тримався своєї крихітної п'яді, жив, тужавів на вітрі й сонцежарі і заздрісно тягнув бліді галузочки до темного лісового валу.

А ліс, набираючи лист, густішав і чорнів усе більше. В зеленій химороті тепер там закублювалося якесь нове темне життя. Щось тріщало, тріпотіло, охкало, кувікало. А вночі зітхало і стогнало, як змучений чоловік.

Мені було дуже одиноко і тоскно в такі години. Тоді я розмовляв з вогнем, і він, мій вірний цімбора, гарячими язиками шепотів щось заспокійливе. Я вслухався в оту бесіду, розгадував живу натуру вогню, вирівнюючи за нею і стрій своєї душі.

Щовечора я обсипав свій закутень сіллю, освяченим натільним хрестиком накреслював круг себе коло і держав під рукою нагострений осиковий кіл, і щовечора духи лісу гоготали й галайкали з теміні. Казки «про страхи», які я так любив у дитинстві, оживали тут зовсім близько, ставали явиною.

Перебувши тривожну ніч, брів я в пошуках їстівного. Се був єдиний мій клопіт: нагодувати себе і нагодувати вогонь. Сухого хворостиння довкола ставало все менше, а я так лінувався йти в запоточину. Я лінувався навіть купатися в мочилі, де благодатно просидів перші години затворництва. Ота вода, настояна на хвої й листі, здобрена масними підземними вибульками, розпалювала звірячий апетит. А мені й так кортіло їсти ледве не щогодини.

Свої лінощі я пояснював собі слабістю від пустої рослинної їди. А ще тим, що мусів вартувати вогонь. Не пам'ятаю, коли мився і скидав одежу – з неї, як ляснути долонею, курився порох. Руки почорніли не так від сонця, як від лепу. З голови сипався пісок і попіл. А я лежав, просяклий потом і димом, і бездумно дивився в небо. Хмарини ціфрували в синьому зошиті якісь письмена, а я не знав тої небесної грамоти, щоб прочитати. Та й не дуже хотів. Я не знав, що робити на сій грішній землі. Здогадувався, що колись виїм усе придатне для шлунка, спалю весь хмиз і тоді прийдеться лізти в моторошну хащу. І якщо там знайду поживу, що далі? Як і скільки мені жити тут звіром?

Якась холодна й глуха порожнява поступово виповнювала мене, витісняючи останки теплоти серця. Кудись запропала моя привітна вдача, вивітрився мій піднесений дух. А з сим прийшла якась твердість і сухість у тілі, нехіть зайвого руху, якась аж болюча втома. Смертельна втома. Якогось вечора, засинаючи, я застановив собі завтра не вставати, бо, здавалося, вже й голод так не допікав.

Наваливши в кострище грубих колод, лежма пролежав я цілий день, ніч, і другий день, і третій... Лише злизував порепаними губами з бур'янців росу. Живлюща енергія покинула мої мощі, розпластані на підгнилому сіннику. Кістки наповнила дрімотна легкість. Перед очима, коли я зрідка їх розмикав, снували жовте павутиння незримі павуки. В пальцях ворушилися ліниві мурашки. Я сам не чув свого дихання. Лежачи в камінні, сам ставав непорушним каменем. Обдутий вітром, сам ставав воздухом.

І коли щось кольнуло мене в перенісся, я вернувся з далеких глибин і нараз не збаг, що се болить моє тіло. З надмірним трудом підняв повіки і побачив очі – чорні, хижі, непорушні. Очі ворона. Він сидів мені на грудях, замірившись клюнути вдруге. І то вже мало бути моє око. Бозна з якої криниці черпнув я сили і видихнув сиплий крик. Ворон схарапуджено сахнувся і присістився на грабику, що мучно ріс із кам'яної діри. Мій милий, єдиний тут приятель-грабик.

Під вагою птиці деревце хруснуло і зломилося. Щось того менту хруснуло і в мені. Якийсь жаль піднявся зі споду серця і підпер голосницю. Жаль не до себе, майже струпілого в сій кам'яній норі, – жаль до горопашної деревинки, що ледве держалася корінцем тверді, проте всіма жилами тяглася до неба, і вітерко весело бавився з нею. І зараз ся воля до життя була зламана злим птахом-провісником, що прийшов на мою тризну.

Не знаю, як я ожив, як потягся до того граба-калічки: видирав з голови волосся і перев'язував, кріпив надламаний стовпець.

Я хотів, щоб деревце жило.

Я й сам тепер хотів жити.

З недалекого кряжа зизим оком поглядав на мене похнюплений птах.

«Брате вороне, я ще не твій, – сказав я йому і сам здивувався доброті свого голосу. – Хіба ти забув, що ворон ворону око не видовбає?»

Прийде час і ти не схочеш, не зможеш бути таким, як перше. Се може статися враз. І не треба сього боятися. Все змінюється в сьому світі. І людина теж. Змінюйся. Одягай нову сорочку на тіло. Одягай душу в нові шати. І не чекай для сього нового ранку чи понеділка. Ставай новою людиною вже.

Ставай новим у всьому. Вирівнюй душу з Природою. Скидай із себе недобрі звички вчорашнього – і обновишся. І полегшено підеш уперед. Не озирайся, не жалій за тим, що лишилося позаду, що впало з твого горба. То вже не твоє.

Мирослав Дочинець «Вічник»

Уривок 2

Назбирані жердини засиляв я у скальні видовби і густо клав на стіну, обмуровував. Виходила півкругла хижка, що, як ластів'яче гніздо, ліпилася до гори. Тепер я мав уже затінок, щоб переломити сон у спекотний полудень. Такої години і внадилися до мене некликані гості.

Лиш-но засолодився першою дрімотою, як щось обпекло мені плече. Вхопився рукою – слизька ужовка зохолодила пальці. Змія! От де привартувала вона мене, щоб відплатити за порушене гніздо. У гнізді моєму. Я держав її у стиснутому кулаці – очі в очі. Аспидні чорні цятки ненависно сміялися, знаючи, що мене чекає. Я не розтрощив гадину об камінь, я погладив її, лизнув лускату голівку і випустив за двері.

В мене було дуже мало часу. Мій час стікав із життям уєдно. Силився дотягнути рот до ранки, аби виссати трутизну, але з того нічого не виходило. Тоді я застромив у жаровиння свій солдатський ніж, а сам кинувся в хащу шукати ломиніс – траву, яку жують собаки, коли їх прижалить змія. Травицю знайшов, набив нею рот, натер укушене місце. Напалений добіла ніж я загнав у дерево і притис до нього плече. Зашкварчало, запекло аж до кости, до нігтів. Я боявся, що не потрафив у саму ранку, тиснувся до клинка ще й ще раз. Доки не остудив тілом залізо і не впав, зломлений болем.             

Я знав: се могло не помогти – змійка була молоденька, гострописка, наллята першим ядом. Я чекав знаку... Кров гусла, деревеніла рука, студеніло чоло, піт по ярочках лиця стікав до губ. Гіркий, трутний піт. Зуби дрібно цоркали, і я ножем розціплював їх, аби наливати в рот вариво ломиносу. Лив і лив, хоч уже верталося носом і вухами. Я чекав...

Якось карно доліз до куща бузини і врізав тонке стебло. Засилив у нього бур'янину і поклав на камінь, аби підсушувалося. Сили скапували з мене потом, дух вивітрювався з гарячим диханням. Чемерилися памороки. Мислено я вгадував путь тої гадини. Як вона, напужена й спорожніла, шурхотить у камінні, як репіжить через поточину, як звивається в терні. Вона вже мала б допастися гніздовшца, несучи на голові запах моєї слини.

Я в'янув, як укошена травина. Я вмирав і чекав знаку... І знак явився: дві вкохані гадини, як ковбаси, повисли на бантинах моєї хижки. І третя, й четверта... й восьма... Тоді я взяв у трясучі персти бузинову пищалку-денцівку і покликав у поміч вуя Ферка.             

Спив потячі яйця пан-полоз і тріснув хвостом по тарілю так, що той на три части розколовся. І засичала з-під нього сіра глистиця, і, трепечучи язиком-дванчаком, посунула до мене. Ота гадинка, які я язиком припечатав чоло. І я зомлів. Бо приспів час їх спомоги, і око людське бачити се не має. І не має се держати в собі людська пам’ять.

…Збудився я від легкого торку. Сонце сходило на мене. Промені золотом чесали траву і сіялися на мою твар. Очі хапали кінчики тої високої трави, що гейби росла з неба. Трава небесна. Я встав. Тіло було легким, а душа – як непочата вода в ранній криниці. Я вперся в дуба, здавалося, що світ крутиться довкола мого дуба. Крутиться нечутно, плавно. Я обняв дуба, як брата, і заплакав. Якби хто уздрів мене, то гадав би, що я сплив розумом. А я приходив до ясного розуму. Я народжувався. І ніхто не видів тут мене, опріч дерев. А вони не чудувалися.

Смертельного жала не пошкодувала мудра гадина, щоб відкрити мені животворну науку. Доки я живий і живу серед живого, то мушу коритися сьому закону. Бо не вищий я за дерево, не мудріший за ведмедя, не чистіший за рибину, не гарніший за косицю. Я лише рівна серед рівних мала окришина живого світу, цятка таїни сокровенної, виплід роботи Великого Майстра.

Розбираючи свою дотеперішню планиду, розумів я, що чинив, як зозуленя в чужому гнізді. Се пташа, як вилупиться, має таку подразливу шкіру, що не терпить довкола себе нічого й нікого. Тому вижбурює з гнізді і пташат, і яйця, і навіть клює птиць, які його годують. А виростаючи, ще й гніздо чуже розпотрошить – така подяка за притулок і жертовну вихову… Так і чинив, ніби все кимось для мене приготовлене. Ніби Природа – се мй стіл. А вуй Ферко, коли навіть на тичне дерево замахувався, щось молитовно просив.

Я вчився просити. Я вчився дякувати за жертву…

Я й далі мусив добувати для корму птиць і рибу, я знав, що мушу навчитися полювати й більшого звіра, аби вижити, прозимувати. І мав для сього теж подячну казань: «Тією ж силою, що повалила тебе, колись буду повалений і я, і мене теж з’їдять. Бо той закон, що дав тебе в мої руки, віддасть і мене в поживу комусь. І твоя, і моя кров – се лише сік, що живить дерево раю».

Відтепер я не брав, а просив і вдячно приймав.

Я вже не викрешував у собі щоденно вогонь терпіння, щоб перебути день, - він сам іскрив у пробудженій душі.

Простий, але такий довершений довкружний світ відкривав мені свою науку. Розглядаючи лускату рибину в руці, я вгадав, як крити свою кучу. Нарізав кори і стелив жолобами на бантах, а поверхи в’язав жолоби перевернуті.

Коли завершив свою роботу, прийшов тихо, як затайливий гість, дощ. Вода стікала з гребенів кори у нижні коритця і цямкотіла об землю. Ні одна цятка не просльозилася на битий сухою хвоєю падамент. Я вийшов надвір і замилувався своєю вілією. Від неї пахло теплом і спокоєм. І я знав чому. Я правив сю хижку з такою любов’ю, гейби в ній мала жити моя Терка.

Раптом на острішок сіла біла ворона. Може, білою вона була від старості, а може, така вдалася, як се рідко буває. Ворона зично каркнула і опустила під мої двері волоський горіх. Я подякував, видовбав збоку ямку і загріб його. А собі попросив:

«Сокоти, горіху, мій осідок від біди нечеканої, від слабости смертної, хорони від блискавиці й граду, оборони від звірки і духів чорних, від людей заздрісних. Най у постелі моїй добро сідає, радість витає, панує мир».

Так знав приказувати, заганяючи топір у поріг нової хижі, дереводіл Микула, Терчин батько.

Господи, як мало чоловіку треба, і як багато Ти даєш!

Тепер я мав своє домівство. І не міг йому нарадуватися. Дім для людини – більше, ніж дім. Се той царинок, де людина лишається людиною. Се - осереддя людства. І куди б нас не водили мандри, то все є несправдешнє. Пуповина наша в батьківському домі, а серце під дахом, який ми поклали собі під небом.

Ловецьке щастя довго обминало мене. Але й сліпій куриця раз падеться зерня. В один день мої сильця вловили зайця і ласку…  Я празникував, уперше мав на приварок м’ясо. І мав шкурки. Я радів їм більше, ніж дичині. Сподова, природна тяма, що все більше брала гору над моїм розумом, нашіптувала, що в скорій прийшлості тут мене заскочить зима. Сю гадку, що холодила хребет, я відганяв, та не надовго. Тому й відкладав на дошкульну нагоду добрі чеські боканчі і студентську тужурку. Тому й міряв скупо кожен сантиметр нитки бабиного светра. І жалібно поглядав на діряві, вишаргані штани, що до зими могли й не добути. Я думав про одіж, котру, як усе инше, мав знайти в лісі. І ось та одіж, чи то пак її платки, сама прийшла до моїх пасток…

Так удачливість розпалила мою мисливську хіть ще більше… Я поважав і жалів звіра, але мусив принести його життя в жертву своєму життю.

Уявно одягався я в шкуру звіра, приміряючи на себе його сторожку спритність. Розчинявся в зелених габах буйнотрав’я… і годинами кам’янів-завмирав у чеканні.

Навчися і вмій чекати. І тоді переможеш усе. Навіть, якщо вже нічого чекати доброго, все одно – чекай. І коли нічого вже не можеш робити, не просто сиди і лежи, а – чекай. І навіть коли відходиш, - чекай. Чекай до прощального віддиху.

Мирослав Дочинець «Вічник»

Уривок 3

Я намагався вподобитися кожному створінню, живому й неживому, щоб побачити себе сущого збоку. Як не чуєш ваги повітря і смаку води, так я пробував позбутися подразнень дотику і тягаря думок, що невпинно тяжіють над чоловіком. Такі вправи-перелицювання збурювали китицю чуттів, ніби я й справді колись відбув цілі життя в шкурі тих звірів.

Так я дедалі тісніше ріднився з тим несамовито прекрасним світом, котрий уже не видівся мені бездумним і диким, а сповненим гармонії в кожному прояві, кожному поруху, в кожній переміні. Перемінився за півроку і я – помалу скидав із себе шкаралущу страхів і забобонів.

Дивно, та в сій пустельній відлюдности відкривалася мені зрілість духу. Я вчився дивитися і видіти, слухати і чути, що є далеко не одне й те ж. Я вчився коритися трму світу, знаходити в ньому своє місце. Я наближався до головного – до потреби служіння, до вміння вибрати своє діло, розпочати його і провадити до звершення.

Неподалік стояв сухий ясен зі спаленою блискавкою вершиною. Дві гілляки-рамена стриміли в боки. Я збив обвуглений стовбур і почистив гілки – вийшов хрест. Щоденно я торкався його чолом і казав молитву. Без вранішньої молитви, як без одягу, не починав я справ. Одягав у неї оголену після сну душу. Бо молитва – се одяг для світу, лати для боротьби.

День свого народження я хотів розпочати подячною молитвою. Звично прийшов до хреста і не повірив очам – його сухі рамена пустили зелені пагони. Чудесному обновленню я присвятив окрему молитву, а листки не стинав. Я й далі молився сьому зеленому, живому хресту. Таких дерев-калік у лісі була тьма. Перестарілі, вивернуті буревієм, сточені червами, хворі, вони стовбичили сухоребрими кістяками чи спиралися на здорові дерева, приглушуючи їх, або лежали грубими трупами, множачи трутизну і гниль, труячи нещасний ліс.

Оказія з деревом-хрестом, що ожило після нехитрого догляду, стала першим поштовхом смілого замислу. Остаточно дозрів я в намірі після іншого трапунку. Бувало, духотні вечори я перебував коло води, ладнуючи собі на кострищі вечерю. Якось ніс із хижі для ватри жарини і одна впала на землю. Латка сухих колючок затріщала і вмент вигоріла дотла. Я був радий, що звів драчину, яку мусив босака обходити. А за кілька днів з-під паленого дружно вистрілила м'якенька мурава. І ногам полегша, і пожива для нових розмислів, з яких нарешті вилущився мій спосіб оборони лісу.

Я довго готувався. Та незмірно довша чекала на мене праця. Але ж істинно: що довго народжується, те довго й живе. Одного ранку я приступив. Ніхто ще так не приступав до роботи в лісі – без сокири, без пили, без тяглової сили. З голими руками, зате з рішучою волею.

І ось почалося. Дерев'яними рогачками я розчищав проплішини довкола сухарин, що густо стриміли в небо. Обкладав їх хмизняком і підпалював. Язики вогню облизували кору, смачно жерли сухостій. Вище мого зросту огень не піднімався, палив прикоренок, вищаючи в стовбурі чорні ями. Запалало одне дерево, друге, третє.

В небо піднялися вежі сизого диму. На п'ятаки сирої землі падали іскри, грань. Я боявся, що вхопиться полум'ям жива поросль, та даремно – довкруг стояла така вільгість, що я мусив одягти хутряну кацавейку.

День при дні, від сухаря до сухаря видовжував я свою вогняну лінію. Ходив чорний, як коминар, з обсмаленою бородою і бровами, викашлюючи кіптяву. Стало легше, коли впало перше обвуглене і витончене при корені дерево. Поламані в падінні гілляччя я складав під инші сухі стовбурища. Товстіші дрівця громадив собі на зиму.

Все довкола горіло, і я горів у роботі. Не гайнував часу на приготування їжі, бо тут було і так наїдно. Доступився до гнізд, дупел, нір, ягідників – мав чим поживитися. Ще й додому ввечері тягнув плетінки лісового добра. Тут же нанизував в'язанки грибів. Під рукою завжди мав дерев'яні дротики з крем'яним вістрям. їх прицільно метав у живність, що загаялася в димному чаду. Те, що вполював, пік на тліючій колоді.

Наповнений по вінця роботою, день мій тривав, як вічність. З гущини я виходив лише, аби хапнути свіжого воздуху і попестити своє козеня. Воно вірно чекало мене на прогалині, приторочене до куща. Я забув сказати: дрібне козеня впало в яму і тепер жило зі мною в хижці. Доки я гарував у хащі, воно паслося в переліску. Веселеньке й цілком уже здорове. Розпанаханий на кіллі бочок я зашив волосом із гнізда і вилікував трав'яними мазями, які навчив мене робити поважний Джеордже.

Як соняшник повертається до сонця, так і я нині повертаю вдячні думки до свого великого навчителя, що відкрив мені тайни трави Господньої.

Господь із землі ліки виводить, і розумний муж не нехтує ними. Хіба не від дерева вода посолодшала, а й сила його тим самим виявилася? Травами лікується і усувається біль, і хто знається на цьому, – уміє їх змішувати. Тож діла його не мають ні кінця, ні краю, і мир від нього шириться світом. Так казав індійський мудрець Сираха.

Тепер, на перевалі свого земного вікування, я вкотре замислююся: хто стелить дороги перед нами? Якби того майського ранку на румунському березі я пішов на праву руку, де і ким був би я нині?..

На узвишші, під надбрівком гори темніли двері. Двері в печеру, здогадався я. Ступив до них і несміло торгнув нетесану дошку. Зобачив на кам'яному причілку купку берести, перев'язану ремінцем. Ті клапті добряче поточила шашіль і з'їла плісень. Я вибив порох, розв'язав сувій і побачив, що се писальні листи. Там, де писано було чорнилом із сажі, ряди буквені начисто зблідли, вимерхли. Дещо ліпше, та й то урватими клаптями, збереглося письмо, виведене напаленим гвіздком.

Полишай дім страху. Будуй собі дім любови... Як листя кукурудзяне обнімає качан, так любов обніме тебе. А як дозрієш, то вилущить з тебе добірне зерно, і замісить муку, і спече хліб Життя для бенкету Вічности...

Дім твоєї душі – твій храм, двір твій – твої небеса, праця твоя – твоя молитва. Не розділяй їх. Нехай у молитвах буде те, що ти робиш, чим живеш, з ким живеш. Тоді сподіванки і будуть твоєю молитвою. Тоді тіло буде підперте духом, а дух – звеселений здоровим тілом...

Життя щоденно щось дарує тобі. Даруй і ти. Шукай кому і чому віддавати себе. Твоїми руками говорить великий Даритель. Сад віддає плоди, аби відновитися. Корова дає молоко, аби жити. Квітина дарує свій мед бджолі, аби стати плодом. Віддаровуй і ти набуте – і матимеш вічно...

Я й досі тримаю в пам'яти ті коротенькі дрібки розмислів. Ніби й ні про що вони не повідали, та лягли на мою душу, як небесна роса. Зчитуючи ті прописи, я наче розпізнавав довкола знаки, карбовані Майстром. Як живі ясні світлячки в глухому терновищі.

Який дух подвизався в печерній ямі? Яка криниця людської мудрости точила звідти?

Раненько я вклонився ще раз тій катакомбі, поклав на порозі свічку. І ховав від вітру в долонях пломінчик, доки він не вигас. Він грів не стільки мої руки, скільки серце. Воно наповнялося призабутою радістю синівства. Я не знав імени схимника, та хіба се щось важило. Я бачив, відчував подвижництво його земного переходу. Мабуть, се був чернець, про якого згадував Ружічка.

Дивовижним було те, що я ніби ступав у його слід. Чи се був випадковий збіг? Чи його дух, що витав над лісом, напоумлював мене? Не було мені відповіді. Та я й не допинався її. Як там писано: «Не шукай самого себе – тебе давно знайшли...»

Я торкнувся губами кривої клямки на дверях: «Дякую, отче, за крихти любомудрія. І дай мені благословення на сю юдоль».

Нечутний у верховітті птах тріпнув крильми – і посіявся мені на голову срібний крижаний пилок. Так я був похрещений снігом.

Мирослав Дочинець «Вічник»

Уривок 4

Все, що є в тебе і в тобі, перетворюй у добрі діла. Першим і останнім для тебе хай буде діяльність. Не гайнуй часу – се матерія, з якої створено світ. Усе важке для лінощів, а для труда все легке. І пам'ятай, що гроші для тебе, а не ти для них. Одна копійка – то дуже мало. Копійка і робітна людина – то вже гривня. А копійка, робітна людина і Бог – се вже, багатство.

Так зародився наш лісовий скит. Осідок суворого й аскетичного настрою. В праці, безнастанній молитві й мовчанні спливали ті благодатні дні. Я спрагло пив «живу воду» отцівської думки й досвіду, вирівнював у тому чеснотливому товаристві свій кострубатий характер. Жили ми дружною пасікою, однодумною сім'єю. Кожен ніс свій послух. Я полював звіра і далі розчищав ліс. У вільну часину приєднувався Неофіт та инші брати. Вони, крім того, що сповняли монаший устав, все частіше вибиралися в мир, потайно виконували треби, благословляли. З хащових катакомб ширилося слово Боже.

І визрів у мене рішенець. Підступив з поклоном до старця:

«Прошу благословення, отче, і прошу вашого відпусту за затаєну оборудку».

«Відкрийся, сину».

Я розповів про золоту жилу, з якої черпався кошт на будівництво. І про те, що хочу нове золото обернути на нову справу – викуповувати порушені хрести і розорене церковне начиння.

«Нема тут гріха, – підсумував ігумен. – Золото добуте трудом і не пущене на службу Мамоні, а віддане на богоугодну пожертву. За се низько тобі вклоняємося. А намір твій на тобі й лишаю. Коли дозрів ти до нього, так тому й бути. Якби був монахом, я б не дозволив торгувати святощами. Монахи – найкращі купці в иншому. Мало втрачають і багато здобувають.

Нехтують тимчасове і вибирають вічне. Зрікаються від земного і збирають скарби на Небесах. Проте обходяться без золота... А ти, якщо вибрав свій хрест, то неси. А ми підіпремо своїми молитвами. І будемо раді колись назвати тебе своїм духовним братом».

«Отче, я не гідний вашого кола. Моє серце весь час сумнівається».

«Божі дари розмаїті, сину. Господь перебуває в різних серцях і всім подає. А тим, хто несе хрест любови, й поготів».

Так я повернувся в мир. Ходив по селах як майстер-дереводіл. Сходився з людьми, придивлявся до нових порядків. Села, райони відбували «рознарядку» – скільки закрити церков, скільки повалити хрестів. З дерев'яними було просто: їх рубали під корінь і спалювали або скидали в ріки. На камінні хрести накидали дротяні петлі і тягнули тракторами до ближнього мочила. Найчастіше орудували ночами, як вовче кодло. Лишилися дворові хрести. Коло них верховинці ставали з сокирами, з вилами. Мусили викликати «отряди».

Я видів, як одна селянка прив'язала себе до хреста мотузом і голосила: «Не дам, іроди! Рубайте і мене з ним». Жінку відняли, прив'язали до воза. Вона билася в судомах і кричала: «Як же ми без хреста будемо?! Без плеча Божого...» Молода урядниця розпорядилася відвезти жінку до психлікарні, а дітей «опредєліть в дєтдом». Синьоокий босоногий дітвак довго біг за возом і просив: «Мамку лишіть. Хрест забирайте, а мамку нам лишіть!..»

Не залишили ні матір, ні хреста...

Моє око виділо инше, вухо инше чуло, а на серце приходили жаскі видива. Мою землю топтала людськими ногами якась невидима почвара, людськими руками виривала з неї святе коріння…

Під Брецкулом мене приголомшила новина: заарештовано ватага Олексу і висліджено збіглих монахів у Чорному лісі. Як був, так і полетів я навпрост до своєї горової колиски.

Крила тривоги принесли мене до заповітної кручі. І охлялі ноги скам'яніли, а серце стиснув залізний кулак. В небо, як молочна хмарка, піднімався білий дим. Крізь обсмалені кунтуші сосен чорніло згарище. Церква й монаші покої були випалені дотла. Я зійшов на діл, земля обпікала ноги, солодкава сажа забивала дух. Обкурені стовбури живих дерев були надкришені осколками, подзьобані кулями. Я не насмілювався торкнутися чорних купок, біля яких обпливли й застигли мідні й алюмінієві хрести.

Я боявся потривожити обвуглені кости, які лагідно вихолоджував вечірній вітерець. Переді мною лежала, відкинута вибухом, палиця з двома розсішками. Ослаблений старець любив спиратися на неї під час молитов і називав «лінивим деревцем». Я підняв палицю і встромив у сивий попіл – як обтятий хрест.

Карниз скали, зачепленої гранатами, сіяв дрібний пісочок, що, як клепсидра часу, цідився згори на спопелілий прах, на тверде дубове вугля, на мою голову. Я втретє був похрещений небом. На сей раз піском.

«Окропи мене гісопом, і очищуся, обмий мене, і стану біліший від снігу...»

Обривки їх молитов дзвеніли мені в голові з поштовхами збуреної крови. Ходячи землею, вони торкалися головами неба. Весь світ не був їх гідний... і вигнав їх. Вони рятували його з пустині, а він і тут їх вигубив.

Пожарище поволи вихолоджувалося разом з моїм серцем. Гостро й тонко пахло білою жимолостю, хоча вона, пам'ятав я, ніколи тут не росла. Мабуть, то пахли мощі мучеників. Я вдихнув тих пахощів – і був готовий.

Гвер лежав у коритці з кори, хижо блиснув змащеною цівкою. Досі я брав його покрадьки, бо брати не схвалювали збройних ловів. Тепер мені ніхто не перебранчав. Тепер я знову був ловцем. А може, звіром...

Я пустився слідом, легкий і злий, як молодий вовк. Гори хиталися піді мною, дерева розступалися. Трава шептала те, що я хотів чути. Трава ніколи мене не дурила. Чотири рвані рубці на землі, як чотири змії, вивели до ріки. Один панцерник стояв на протилежному березі, другий застряв посеред русла. Голі солдати вимощували перед ним валунами дорогу. Під вільхами, коло чорного жука-авто, сиділи за гостиною начальники.

Я вистрелив у плетену корчагу – і вино бризнуло на обрус, на їх сорочки, на перепуджені писки. Хтось щось рявкнув, і всі позаскакували в машини, хто в яку.

Я стріляв не цілячи, від стегна, і кулі били по броні, ляскали й плющилися. Бронемашина на тому березі розвернулася, я відчув, як мене беруть на приціли. Та перш ніж ударив кульовий град, я скотився на зарінок і вистрелив із-за каменя, затим із-за дерева. І камінь розлетівся на крупу, дерево задрижало від кулеметного бою. А я вже в'юнився ужем під берегом і стьобав їх броню збоку. Я знав, що не поцілю в живе, та й не хотів того. Не смерти їх я жадав, а страху. Того страху, що гірший за смерть.

«Со страхом Божим приступіте!» – навісно волав я на повні груди і давав їм свинцеве причастя.

Коли здимів послідній патрон, я відкинув гвера в ріку і водою обійшов їх довкола. Став на стрімчак, підняв найбільшу брилу і впустив на чорне авто. Дах скреготнув і ввігнувся, бризнуло навсібіч скло. Криком вони глушили одне одного, щось командували воякам. А я вже метав другий камінь, третій, четвертий... Жбуряв доти, доки не пересікло мене гарячим батогом – і я впав під ноги напасникам.

На світі немає речей, заради яких варто вмерти. Зате багато, заради яких варто жити. Не воюй силою. Будь-яка сила викликає опір. Якби хтось із нас не поступався, рід людський давно згинув би. Коли ми не відповідаємо злом на зло, тоді зло захлинається. Якщо відповідаємо, то дістаємо наступний удар зла, і так без кінця.