Методична робота «Формування та вдосконалення вокальних навичок засобами вокальних вправ»

Відділ культури Артемівської міської ради

Школа мистецтв м. Артемівська

 

 

 

 

 

 

Методична робота

 

«Формування та вдосконалення вокальних навичок

засобами вокальних вправ»

 

 

 

 

 

Викладач вокально-хорового відділення

Богданова  О.В.

 

 

 

 

 

 

 

Артемівськ, 2016
План

 

Введення

1. Розкриття сутності розспівування як важливого чинника формування вокальної культури.

2. Категорії  та типи вокальних вправ.

3. Вимоги  щодо  проведення  вокально-інтонаційних вправ.

4. Приклади вокально-інтонаційнійних  вправ та рекомендації  щодо їх виконання

1)  вправи для  тренування  тривалого  дихання  і  одноманітного  звуко-утворення, звукоподачі, звуковедення;

2)  вправи для тренування артикуляційного апарату, подолання дикційних труднощів;

3)  вправи для вироблення навички співу із закритим ротом;

4)  вправи для вироблення високої вокальної позиції;

5) вправи на вміння збирати звук і чисто інтонувати певні інтервали,  на подолання стрибків в мелодії;

6) вправи на інтонування тризвуків (мажорних, мінорних) на легато, а пізніше на стаккато;

7)  звукоряди  висхідного  і  низхідного  напрямку  для  розвитку рухливості голосу;

8) вправи на розширення діапазону голосу (спів арпеджіо);

9) вокалізи.

 

Висновок

Список літератури

 

 

Введення

Сучасне трактування вокального процесу тісно пов’язане з фізіолого-психологічною природою особистості як особливого виду емоційного настрою людини, її організму, удосконалення якого вирішується системою спеціальних творчих завдань. Процес співу, як глибинний пласт людських емоцій, здатний виявити якнайкращі фізичні і духовні її якості.

Спів – це складний психофізіологічний процес, в основі складної координованої роботи всього організму якого лежить діяльність кори головного мозку і підкірки разом із периферійною нервовою системою. Голосовий апарат можна умовно поділити на три групи: звукоутворення (гортань з голосовими зв’язками), дихання (трахея, бронхи, легені, грудна клітина, діафрагма), артикуляційні органи ( язик, губи, зуби, нижня щелепа). Л.Работнов стверджував, що окремі частини голосового апарату можуть функціонувати окремо від інших, але під час фонації вони автоматично поєднуються, тому порушення в будь-якому органі ( зміна психологічного настрою, емоційного тонусу, втома чи захворювання тощо) неодмінно впливають і на звучання голосу.

Навчання  співу  -  це  не  тільки  набуття  певних  навичок.  У  процесі  навчання співу розвивається дитячий голос, а також вирішуються виховні завдання, пов'язані з формуванням особистості учня. Учитель  несе  відповідальність  за  виховання  співочого  правильного, здорового  голосу  своїх  дітей.  Навіть  самий  пересічний  голос  можна  і  потрібно розвивати.

Від  учителя  вимагається  знання  особливостей  розвитку  голосу  учнів,  так  як вимоги,  які  він  пред'являє  до  дітей,  повинні  завжди  відповідати  їх  віковим можливостям.  Також  педагогу  самому  необхідно  володіти  гарним  музичним слухом, правильно говорити і співати. Учитель повинен вміти користуватися своїм голосом, тому що діти в процесі навчання неодмінно будуть йому наслідувати. Однією з головних умов успішного співочого виховання є розвиток слухової  уваги  учнів.  Виконання  цієї  умови  дозволяє  планомірно  і  послідовно  розвивати музично-вокальний слух школярів. Саме  інтерес  до  занять викликає в учнів відгук на музику. Він створює емоційну налаштованість, при якій загострюється  їх  слухова  увага,  виховується  свідоме  творче  «вслухання»,  тобто вміння уявити й відтворити правильний звук.

Вправи  є  необхідною  умовою  розвитку  вокально-технічних  навичок.  Без  їх співу з поступовим зростанням складності, творів високого технічного рівня досягти неможливо.  Також  не  можна  добитися  вокального  виховання  на  самих  тільки музичних  творах.  Вокально-технічні  навички  виробляються  на  вправах,  а закріплюються,  збагачуються,  удосконалюються  в  роботі  над  музичними  творами.

Виховання вокальних навичок повинно відбуватися в комплексі. Наприклад, працюючи над дикцією, потрібно в той же час стежити за диханням дітей і якістю відтвореного звуку. Відомо, що органи слуху, голосові органи (гортань, глотка, голосові складки, м'яке піднебіння, ротова і носова порожнини) і органи дихання (легені, діафрагма, міжреберна мускулатура, трахея і бронхи) – являють собою складний співочий організм, яким потрібно навчитися володіти.

Навчання, як відомо, це – взаємодія двох сторін – тої, яка вчиться (учень) та тієї, що вчить (учитель). Отже, педагог «творить» і «ліпить» учня разом з ним. Оскільки тіло співака і є його справжнім «музичним інструментом», то фізичне самоусвідомлення свободи у співацькому процесі спрямоване, насамперед, на заняття певних психолого-фізіологічних «гальм» і обмежень. Учня необхідно навчити: умінню слухати (і чути) себе, своє тіло; умінню прослідкувати і аналізувати всі відчуття у процесі співу (м’язові, вібраційні, акустичні, фонетичні тощо); умінню контролювати, закріплювати і розвивати необхідні навички, які згодом стають технічною базою вокальної діяльності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Розкриття сутності розспівування як важливого чинника формування вокальної культури

 

Розспівування – це вокально – хорові вправи для формування початкових навичок володіння співацьким голосом. Вони сприяють розвитку музичного слуху, пам’яті, ритму, співацького дихання, артикуляції, дикції. Завдяки ним відпрацьовуються різні види звуковедення, навички унісонного та ансамблевого співу, розвиваються психічні процеси, емоційна сфера та особистісні якості, грамотніше стає мовлення та розвивається розуміння виразності музичної мови.

Образність змісту розвиває творчу активність, ініціативу, навички колективного та сольного співу. При роботі над розспівуванням важливо враховувати рівень розвитку дітей, обсяг навичок, які діти мають на цей час.

Розспівування є систематичним тренуванням голосу, зміцнювальне освоєння основних навичок звуковидобування, дихання, необхідне для стимуляції тонусу гладкої мускулатури легенів.

Основна мета навчальних вправ – виховання м’язової рефлекторної пам’яті через самоконтроль та самоаналіз. А у практиці керування голосом це формує певний алгоритм співацьких дій, тобто, чітку  послідовність цілеспрямованої діяльності всієї голосотворної системи як універсальної бази гармонізації і взаємозв’язку духовного і фізичного.

Розспівки є необхідною частиною навчання співу. Система розспівок дає можливість цілеспрямованого, виборчого і послідовного розвитку вокальної техніки, музичності і артистизму. Розспівувааання – найкраща форма міцного закріплення основних співецьких навичок. Це відноситься до довгострокових завдань. Окрім цього, розспівування має і разове призначення: створення творчого тонусу і приведення голосового апарату  в робочий стан. 

З фізіологічної точки зору розспівки це як би розігрівання, розгойдування голосового апарату, приведення його в стан руху і здатності до цілеспрямованої і тривалої вокальної роботи. Розспівки підвищують загальний тонус організму співака, викликають стан творчого збудження і стимулюють творчу активність. При постійному тренуванні голосу, на вокальних вправах, що систематично чергуються, розвивається умовний рефлекс готовності до тривалої, систематичної, повноцінної роботи, що є необхідною передумовою професіоналізму.

Варто, передусім домагатися координації слова і звуку, що дозволяє співаку здійснювати синтез розмовної і музичної мови, який відрізняє мистецтво співу від усіх інших музичних мистецтв. Це чудо природи дане людині для найвищого духовного спілкування, але за цим стоїть наполеглива, систематична, невпинна робота.

Природно, кожна вокальна вправа має на меті формування якихось певних навичок, але при його виконанні неможливо випустити з уваги інші. Це і є основною складністю для маленького співака - засвоїти, що для досягнення стійкого результату, необхідно використовувати абсолютно всі знання, вміння та навички, отримані на уроках.

Одним з найважливіших завдань розспівування є не тільки підготовка голосового апарату до роботи, але і формування в учнів основних співочих навичок. До них ми можемо віднести:

 

• співочу установку;
• співоче дихання і опору звуку;
• високу вокальну позицію;
• точне інтонування;
• рівність звучання протягом усього діапазону голосу;
• використання різних видів звуковедення;
• дикційна: артикуляційні і орфоепічні навички.

 

 

 

2. Категорії  та типи вокальних вправ.

 

Результат гарної вокальної «школи» - це коли м'язовий автоматизм у співі проходить через слуховий «контроль» співаючого. Треба з найперших вправ вчитися слухати свій голос, уміти його сприймати критично, але й вміти його любити, як ніжну рослину, ростити, оберігати, милуватися - тоді голос зазвучить, заблищить.

Обов'язковими є три компоненти у вправ:

• повторюваність;

• організація;
• цілеспрямованість.

 

Вокальні навички діляться на три групи :

–  вокально-технічну  (співоча  постава,  співоче  дихання,  звуко-утворення);

–  інтонаційно-слухову (стрій, ансамбль, чистота інтонування);

–  засоби  виразності (дикція, артикуляція, орфоепія).

Складність  формування  співацьких  навичок  у  тому,  що  одним школярам важко проаналізувати навчальне завдання, побачити зв’язок між окремими навичками, що формуються  в комплексі, перенести досягненні результати з вивченого завдання на нове. Ефективним засобом формування співацьких  навичок  є  вокальні  вправи  –  багаторазово  повторені спеціально-організовані  вокальні  дії.  Під  час  розучування  вправ  слід   додержуватися  принципу  єдності  художнього  й  технічного,  прагнути  до емоційно-виразного забарвлення голосу.

Вокальні вправи можна розділити на дві основні категорії. До першої відносяться  ті,  які  застосовуються  поза  зв’язком  з  конкретним  твором. Вони сприяють послідовному опануванню засобами вокальної виразності, досягненню  більш  високого  рівня  художнього  виконання.  Вправи  другої категорії  направлені на подолання  конкретних труднощів при розучуванні твору.  Природно,  що  ці  вправи  служать  більш  вузьким  завданням співочого розвитку.

Всі вправи розділяються на такі типи:

1)  для  тренування  тривалого  дихання  і  одноманітного  звуко-утворення, звукоподачі, звуковедення;

2)  для тренування артикуляційного апарату, подолання дикційних труднощів;

3)  для вироблення навички співу із закритим ротом;

4)  для вироблення високої вокальної позиції;

5)  вправи на вміння збирати звук і чисто інтонувати певні інтервали,  на подолання стрибків в мелодії;

6)  інтонування тризвуків (мажорних, мінорних) на легато, а пізніше на стаккато;

7)  звукоряди  висхідного  і  низхідного  напрямку  для  розвитку рухливості голосу;

8) розширення діапазону голосу (спів арпеджіо);

9) вокалізи.

Вокально-інтонаційні вправи  – це технічні вправи, що мають певні інтонації, елементи музичної мови, направлені на її засвоєння.

Розспівки дозволяють вибірково зупинятися на окремих елементах вокальної техніки, тренувати їх до автоматичної звички, поступово розширюючи діапазон технічних навичок. Це дає можливість   вільніше долати вокально-технічні труднощі репертуару, приділяючи головну увагу артистизму і розкриттю ідейно-художнього змісту виконуваного твору. Технічні елементи треба як би “вплітати” в образний лад, розвиваючи здатність образних асоціацій і образного мислення, перетворюючи таким чином освоєння вузько – технічних труднощів в захоплюючу гру пошуків прекрасного. Слід підбирати і систематизувати вправи по мірі трудності, враховуючи при цьому рівень підготовки і індивідуальні особливості співака. Кожна вокальна вправа, за окремим виключенням, повинна містити виражену в словах думку, або підтекст, що розвиває уяву співака.

 

 

Вимоги  щодо  проведення  вокально-інтонаційних вправ:

1.  Кожна вправа повинна точно відповідати вибраній темі уроку, але не варто забувати повторювати пройдений матеріал.

2.  Вправи  мають  бути  короткими,  щоб  легко  засвоювалися  та запам’ятовувалися.

3.  Учні  повинні  з  легкістю  транспонувати  вправу  в  іншу  тональність.

4.  Діапазон має бути зручний для виконання.

5.  Інтонаційна та ритмічна сторона не повинні заважати одна одній.

У викладача має бути певна мета: засвоєння певної інтонації або ритмоформули.

6.  Вокально-інтонаційні  вправи  переважно  виконуються  a’capella.

 

В цілому вправи можна класифікувати за наступними принципами:

1)  за ладовою основою (в ладу та поза ладом);

2)  за способом виконання.

Розвиток  навичок  вокального  інтонування  має  декілька  напрямів.

•              Перший  напрям  –  це  формування  вокально-інтонаційної  координації.
•              Другим  напрямом  розвитку  вокальної  інтонації  є  контролювання фальцетного і нефальцетного режиму та зміни регістрів.

Якщо спочатку розв’язується задача формування здатності голосового апарату інтонувати звуки  різної  висоти,  то  потім  закріпити  цю  здатність,  зробити  володіння голосовим  апаратом  більш  впевненим  і  точним.  На  цьому  етапі  можна продовжити  роботу  над  попередніми  вправами,  звертаючи  більшу  увагу тепер на точність інтонування, значущість кожного звуку. З метою розвитку точності інтонування можна запропонувати учням чергувати  зв’язний  спів  на  одному  диханні  і  спів  вправ,  відокремлюючи звуки  короткими  паузами,  звертаючи  увагу  на  точність  звуковисотного попадання  (уже  на  цьому  етапі  можна  привчати  учнів  до  правила:  перш

ніж  що-небудь  зіграти  або  заспівати,  потрібно  спочатку  точно  уявити, почути  «внутрішнім»  слухом  «звуковий  образ»).  Може  допомогти попереднє наспівування звуків у вправах закритим ротом. Що стосується співу  пісень,  то  дуже  корисним  вправою  є  наспівування  їх  без  тексту  на звуці  «Ю»,  «ЙО»  та  інших  голосних  звуках.  Цю  вправу  корисно виконувати  «нефорсованим»  звуком  без  гармонійного  акомпанементу, акуратно дублюючи тільки мелодійну лінію.

 

Останній  напрям  –  це  формування  первинних  навичок сольфеджування – співу по нотах. Передбачається, що до цього моменту учні  вже  повинні  опанувати  основи  музичної  грамоти.  Точніше  кажучи, цей процес потрібно починати одночасно з вивченням музичної грамоти. На  цьому  етапі  доводиться  вирішувати  дуже  багато  різних  завдань  і проблем,  а  тому  в  якомусь  сенсі  він  може  вважатися  основоположним  у формуванні навичок вокального інтонування:

–  Перше  завдання  –  читання  нот.  Значна  частина  труднощів спочатку виникає саме через невпевнене читання нот при сольфеджуванні, тому  так  важливо  приділити  деяку  увагу  цьому  питанню  та  засвоїти навички швидкого читання нот окремо без ритму і інтонування.

–  Друге завдання – оволодіння звукорядом. Суть завдань полягає не тільки  в  тому,  щоб  орієнтуватися  в  звукоряді,  чітко  усвідомлювати розташування сусідніх звуків в ньому, а й довести до автоматизму читання гамоподібних і арпеджіо подібних послідовностей вгору і вниз.

–  Третє завдання – формування базових навичок відтворення ритму. На уроці ритмічні вправи не розглядаються як самостійний навик. Власне ритмічні  вправи  можливі  лише  на  самому  початку  навчання,  паралельно вивченню  відповідних  теоретичних  тем  (тривалості,  ритм,  метр,  розмір).

Надалі  вправи  на  розвиток  метро  ритмічного  відчуття  поєднуються  з різними  практичними  видами  діяльності  –  співом,  творчими  вправами, розспівками.

–  Четверте  завдання  –  тактування  –  одне  з  найбільш проблематичних місць в практиці роботи. Часто доводиться слухати скарги учнів, що тактування їм тільки «заважає», що без нього їм співати по нотах легше. Насправді, перехід від плескання метричних часток на тактування не  повинне  становити  особливих  проблем,  якщо  ця  навичка  виконується правильно  –  коротким,  легким,  але  дуже  чітким  рухом,  по  відчуттю близьким  клацання  пальцями.  Перш  ніж  приступати  до  співу  з тактуванням, можна кілька разів прочитати звуки мелодії без інтонування. І остання рекомендація  – перед початком співу мелодії можна  тактувати два порожніх такти.

–  П’яте  завдання  –  освоєння  базових  методів  роботи  з  мелодіями для співу – підсумовує всі напрацьовані навички в процесі співу по нотах.

Щоб вправа дала бажаний результат, учню  треба пояснити, який звук треба відтворити,  як  стежити  за  голосоутворенням.  Після  виконання  вправи  вказати  на помилки та виправити їх.

Вправи  мають  бути  простими  за  мелодією  та  ритмічним  малюнком,  легко запам'ятовуватись, виконуватись у радісному настрої, переважно в мажорному ладі. На початку вправи слід виконувати в спокійному, повільному темпі. Для розвитку рухливості голосу, в міру засвоєння навичок, темп вправ буде швидшим. На перших заняттях, вводячи нову вправу, - мелодію краще грати в унісон зі співаками, але грати набагато тихіше від співу, щоб не заважати їм слухати себе. Як тільки  інтонація  в  учня    стане  стійкою,  треба  грати  більш  гармонічну  підтримку. Коли вправу засвоєно - корисно виконувати її без супроводу інструменту. Паузи  між  вправами  по  можливості  повинні  бути  однаковими,  такими,  щоб співак міг без поспіху підготуватися до наступного повторення вправи. Навчальні вправи треба співати рівним за силою звуком. Постійний голосний спів  шкідливий  для  голосу.  Спів  слід  починати  з  примарних  звуків  -  найбільш природно,  без  напруження,  в  середньому  діапазоні.  Вправи  починати  з  нот,  які лежать в межах мі'-сі'.

Добираючи голосний, варто звернути увагу на загальне звучання голосу учня . Якщо голос звучить глухо, глибоко, доцільно застосовувати вправи на голосні  І, Е.   Іноді  спів  вправ  починається  з  голосного    А -  звуку,  за  допомогою  якого виробляються  основні  вокальні  якості  звучання.  В  початкових  вправах,  крім основного,  включають  також  інші  голосні.  Наприклад:  щоб  звучання  було  тільки яскравим,  співають  І-А,  щоб  голосні  були  округлені,  співають О-А.  

 Вправи по видах вокалізації - спів голосними звуками на легато та стаккато. Зв'язний спів, або кантилена (неперервний звук), досягається тільки тоді, коли всі виспівувані  звуки  з'єднуються  між  собою  в  один  потік.  Такі  вправи  добре розвивають  співоче  дихання.  Співати  уривчасто  (спів  стаккато)  -  такий  спів пов'язаний  з  активним  зміцненням  голосових  складок,  добре  активізує  їх  роботу, дуже корисний при сильному звуці. 

Гами  -  незамінний  засіб  для  вироблення  кантилени,  дихання,  згладжування регістрів, рухливості голосу. Гами співають знизу вгору та згори вниз з назвами нот або на вибраних голосних. На початкових етапах корисніше співати гаму згори вниз  у  повільному  темпі.  Виконуючи  гами,  особливу  увагу  приділяють  першому нижньому  звуку.  Він  береться  у  високій  позиції.  Гама  виконується  переважно  на одному диханні. Та на початку вправ треба розділити диханням нижній та верхній  тетрахорд.

 

3. Приклади вокально-інтонаційнійних  вправ та рекомендації  щодо їх виконання.

Розспівування  доцільно  розпочинати  з  вправ  на  одній  ноті,  що  вирівнює інтонацію,  створює  стрій  на  унісонне  звучання.  Якщо  звучання  глухе,  потрібно брати  дзвінкі  приголосні (ді,  де,  дя,  мі,  ме,  мя) та  Сонорні (лю,  льо,  ля). 

Вправи  на  одній  ноті -  розвивають  рівномірний,  довгий,  економний  видих, опору.  При  чергуванні  голосних  такий  спів  сприяє  вирівнюванню  звучання.  Такі вправи для початкуючих співаків.

Працюючи з дітьми молодшого шкільного віку, рекомендується застосовувати поспівки, фрагменти з різних вокальних творів, найчастіше з народних та дитячих пісень.  У  поспівки  можна  перетворити  і  звичайні  вокальні  вправи,  надавши  їм словесний текст. Наприклад, вправи на низхідний звукоряд від домінанти до тоніки можна  співати  зі  словами: легкий  вітерець,  сонечко  моє, а  гаму  в  низхідному  та висхідному  напрямку  співати  з  текстом: вниз  під  гірку  покотились,  знову  в  гору піднялись.  Важкі  місця  з  пісні  також  можна  взяти  за  поспівку.  Поспівки  повинні мати простий, мелодійний та ритмічний рисунок, легко і швидко запам'ятовуватись, бути доступними, цікавими.

Вправи  на  різні  інтервали -  співаються  з  нижнього  звуку  до  верхнього  і навпаки.  Спочатку  треба  працювати  на  інтервалах  (терція,  кварта,  квінта).  Сюди відноситься спів тризвуків та арпеджіо. Всі вправи корисно співати як зв'язно, так і уривчасто.

  Ці вправи сприяють не тільки розвитку вокальних навичок, подоланню  вокальних  труднощів,  а  й    розвивають    витривалість, силу волі, вміння вірно користуватись своїм голосом.

 

Формування у дітей навички співацького дихання є невід’ємною частиною розвитку вокальних навичок.

 

 

 

1)  Вправи для  тренування  тривалого  дихання  і  одноманітного  звуко-утворення, звукоподачі, звуковедення

 

Співацьке дихання потребує набуття навичок безшумного вдиху. Брати дихання рекомендується через ніс. Правильне дихання під час співу є однією з умов хорошого вокального звуку. Існують різні типи вокального дихання, серед яких комбінований або нижньореберне діафрагмальне є найбільш визнаним сучасною вокальною педагогікою. Типовим недоліком є поверхневе неглибоке дихання з переважною участю верхньої частини грудної клітки. Зовні це виявляється в припіднятості плечей. Обов'язковою умовою правильного співацького дихання є збереження під час вдиху „установки вдиху" без різких і великих рухів грудної клітки під час вдиху і видиху. Під час вдиху повинні розширюватись лише нижні ребра.  

Відомо, що діти й дорослі під час співу користуються мішаним типом дихання. Вокальна теорія і практика переконує: співоче дихання з являється тільки в процесі самого співу. Під час співу вдих короткий, а видих розтягнутий.

  Порад до вироблення вірного дихання досить багато. Наприклад: запропонувати дітям уявити, що живіт – це повітряна кулька, яку поступово треба наповнити, дихаючи носом; або ж понюхати квітку і затримати дихання, потім випустити повітря поволі, щоб свічечка не згасла і т.п.

   Під час співу вчитель пояснює, що ротова порожнина повинна бути круглою, з відчуттям, ніби тримаєш в роті яблуко чи сливу. При зміні голосних звуків губами не смикати і не напружувати м’язи обличчя.

 Вправа 1. Прямий корпус. Стопи трохи розведені,  носки в різні боки. Руки на стегнах. Рот закритий. На  «раз» - піднятись на носки,  при  цьому  вдихнути  через  ніс,  на    «два»  опуститись  на п’ятки з видихом через рот. Повторити 3-5 разів.

Вправа  2.  Вихідне  положення,  як  у  вправі  1.  При  вдиху через  ніс  на  «раз»  -  піднятися  на  носки,  на  «два»,  «три»  -  повільніше опуститися на п’ятки з більш повільним видихом.

Вправа  3.  Вихідне  положення,  як  у  вправі  1.  При  вдиху через  ніс,  крок  вперед  з  перенесенням  центру  ваги  на  передню ногу,  а при видиху – крок назад з опусканням на п’ятки.

Вправа 4. За знаком керівника вихованці роблять вдих, на якусь мить затримують повітря на рахунок «раз, два, три, чотири, п’ять»  поступово  видихають  його.  В  процесі  роботи  цю  вправу можна  ускладнити,  уповільнивши  темп  рахування  і  збільшивши цим тривалість видиху.

Усвідомлене фразування, володіння опорним диханням.

 

Розспівування для навчання навичкам використання черевного дихання. Працюють м'язи живота, виштовхують повітря на звук «Хлу», що імітує крик пугача. Розспів: Хлу-у-у-у-у. Кожну букву «у» ми як би підштовхуємо м'язами черевного преса;

Розспівування для постановки округлого звуку, вироблення «купола», розвитку вібрато і дихання, управління м'язами живота, діафрагмою. Розспів йде по тонічному тризвуки: мі-і-і, і потім спускається поступенно вниз на «я-а-а-а-а». При цьому звук «І», потрібно прагнути подати «на позіху» або «на куполі», як би переводячи його в «И». А далі співати «Я-ха-ха-ха-ха», допомагаючи собі м'язами живота.

Розспівування для навчання навичкам використання черевного дихання - працюють м'язи живота, виштовхують повітря на звук «Хлу». Імітуючи крик пугача. Розспів: Хлу-у-у-у-у. Кожну букву «у» ми як би підштовхуємо м'язами черевного преса.

Розспівування для навчання навичкам вібрато і використанню черевного дихання. Розспів виробляється на одній ноті Я-а-а-а, при цьому ми підштовхуємо кожну «а» м'язами черевного преса. При цьому звук «а» більше схожий на «Ха». Поетапне ускладнення: - 8 раз на одному звуці, збільшуючи темп в 2 рази: Я-а-а-а-Я-а-а-а. Потім переходимо до наступної ноті. Мі-і-і.

Розспівування для вироблення "вібрато", співу "на позіху", черевного дихання: Мі-і-і, я-а-а-а-а.

Після  вправ  на  дихання  можна  переходити  до  співацьких вправ, роль яких важко переоцінити, тому що вони такі ж важливі як розминка для спортсмена, адже вокалісту також треба розігріти м’язи і підготуватись до вокальних навантажень. Розспівування займає  велику  частину  часу  на  початковому  та основному  рівнях  навчання  (20 хв.).  В  подальшому,  по  мірі укріплення голосового апарату і оволодіння основними вокальними прийомами, час на розспівування скорочується до 15 хв.

 

2)  Вправи для тренування артикуляційного апарату, подолання дикційних труднощів

Чітка артикуляція не лише правильно формує звук або слово, а й стимулює роботу дихального апарату. Це, мабуть, єдиний засіб активізації роботи дихання. До артикуляційного апарату належать: рот, губи, зуби, язик, тверде і м'яке піднебіння.

Нечіткість роботи артикуляційного апарату під час співу і в розмовній мові зустрічається у людей різного віку, але найчастіше у дітей. Найпоширеніші дефекти артикуляції  —  це млявість губ, язика і м'язів, які рухають нижню щелепу. У деяких дітей щелепа буває надто напружена під час співу, що заважає широко розкривати рот, а це необхідно для формування якісного вокального звука.

Через недостатню увагу дитини до чіткої вимови слів, а також через наявність згаданих артикуляційних дефектів, дикція має багато вад. Основою дикції є правильне співвідношення голосних і приголосних під час співу. Голосні слід проспівувати протяжно, довго, приголосні ж, навпаки, – активно, коротко. Особливо швидко слід вимовляти свистячі (с, з) і шиплячі (ж,ш,ч,щ) звуки.  Якщо вимовляти їх мляво, у мову проникатиме неприємний посвист і шипіння. Під час співу порушується граматичний поділ слів на склади. Всередині фрази приголосні переносяться на наступну звучну голосну.

Читання віршів, текстів пісень, скоромовок беззвучним шепотінням, але при цьому вимовляти слова треба так, щоб значення слів можна було зрозуміти по підкреслено чіткому руху артикуляційного апарату. Цей прийом сприяє активності артикуляції

                 Женя з бджільми не дружив –

                Завжди Женя бджіл дражнив

                Женю бджоли не жаліли -

                 Та дражнила нажалили!

 

 

                Хитру сороку спіймати морока,

                А на сорок сорок – сорок морок.

 

                 От Кіндрат, так Кіндрат!

                 Зуб зламав об мармелад!

 

                  На дворі трава, на траві дрова

                  Не рубай дрова на траві двора.

 

Вибіг Гришка на доріжку,

На доріжці сидить кішка,

Взяв з доріжки Гришка кішку,

Хай впіймає кішка мишку.

 

Хитру сороку спіймати морока,

А на сорок сорок, сорок морок.

 

Для вільного руху нижньої щелепи роблять дуже короткі вправи: дітям пропонується ніби відкусити кілька великих шматків від уявного смачного пиріжка або яблука; відразу ж, після цієї гімнастики рота, слід проспівати просту вправу на склад «дай», «бай», стежачи, щоб співаки широко розкривали рота, опускаючи щелепу під час співу, вільно без напруження. Ще можна протягомпевного часу тримати палець на нижній щелепі. Це теж допомагаєроботі над артикуляцією.

Розвиткові м'якого піднебіння сприяє така вправа: спів із закритим ротом одного звука на крещендо з переходом на склади «ма» або «на».

Для активізації роботи язика корисно використовувати вправу зі звуком «л» («люлечки-люлі»), а для тренування губ, співати вправи на склади «бри», «бро», «бра», «гра», «гре», «грі» та приголосні «б», «п», «м»;

Корисно співати гамоподібні вправи у висхідному та низхідному напрямах на одну з голосних, стежачи за тим, щоб голосна не змінювала своєї «форми» і забарвлення при зміні теситури. Слід допомогти співакам зберегти при співі одну манеру формування голосної

   Робота над співацькою кантиленою відбувається в тісному взаємозв’язку з роботою над дикцією. Основним правилом дикції під час співу є швидке й чітке формування приголосних і найбільша подовженість голосних. Це досягається тренуванням м’язів артикуляційного апарату (язика, губ та м’якого піднебіння.)

 Для досягнення чіткої дикції, активної артикуляції рекомендується  звертатися до народних скоромовок, які також сприяють виправленню дефектів мови. Наприклад:

 

- добиватися чіткого промовляння даних складів. 

Ускладнений варіант вправи.

 

Уміння співати округлим і рівним звуком залежить від вірного формування голосних та артикуляції приголосних звуків. Найбільш поширеним голосним звуком, який використовується у вокальному вихованні є звук «а». Він потребує найменших зусиль для його утворення. Цей звук найкраще розслаблює голосовий апарат, звільняє від затиснення, більше ніж голосні потребує округлого звучання, що досягається шляхом його наближення до «о». Голосний «і» використовується для відчуття «високої» позиції звуку та звільняє голос від глухого звучання.

 В  цій  вправі  треба  слідкувати  за  єдиною  манерою  звукоутворення та відповідною  формою рота.

 

 

 Найбільш зручним голосним звуком який потребує найменших змін артикуляційного апарату є «у», тому  починати рекомендовано саме з цього звука. Але діти повинні дотримуватися правильного положення ротової порожнини на кожному голосному ( «у» - не слід дуже витягувати губи вперед; «а» - не дуже опускати нижню щелепу; «о» - форма ротової порожнини повинна мати овальне положення і т.п.)

Вправа, за допомогою якої набуваються елементарні навички вдиху і видиху та вірного формування голосних звуків, виконується на заданий звук (А,Е,І,О,У)якщо треба округлити голосні, то між голосними ставлять приголосний (ма,ме,мі,мо,му; ла,ле,лі,ло,лу; да,де,ді,до,ду)

 

 

На виспівування голосних звуків разом з приголосними. Сприяє  активізації  голосового  апарату,  допомагає  утворенню природного округлого звуку.

Вправа в русі вгору ми співаємо активно акцентуючи кожну ноту, а при русі вниз використовуючи штрих legato.

 

Вправи для активізації роботи артикуляційного апарату, на засвоєння вірного інтонування гам. У вправу можна ввести прийом «staccato» й «legato». Для вироблення кантилени поступово збільшується тривалість музичної фрази, добре розвивають співоче дихання, допомагають вирівнювати звучання.:

 

 

Розспівування на артикуляцію і дикцію виконується на одній ноті, міняючи приголосні: Бра-бре-брі-бро-бру; Дра- дре-дрі-дро- дру; Вра-вре-врі-вро-вру; Мра-мре-мрі-мро-мру; Гра-гре-грі-гро-гру; и т.д. Перебільшувати приголосні, грассірувати;

Розспівування розвиває високу вокальну позицію, а так само дикцію. Рух від «Ля» 1 октави вниз. На звук «І» потрібно розтягнути губи в усмішці, на «А» відкрити широко рот: Диги- диги-дай, диги-диги-дай, диги-диги-диги-диги- диги-диги-дай;

Наступна вправа надзвичайно корисно для формування артикуляційного навику і навику співу мажорного тетрахорда. Якщо у виконанні верхнього звуку присутня млявість, попросити зімітувати руками рух по драбинці вгору і вниз, але   обов'язково на верхню сходинку наступити зверху, а не «вповзати» на неї. Зазвичай така пропозиція викликає посмішки та сміх, і, згодом, правильне виконання поставленого завдання.

Наступна вправа складається з 5 звуків. Таким чином, в кожній вправі ми додаємо по одному звуку. Коли вперше звернути на це увагу, зазвичай учні таку закономірність сприймають із захопленням. І, згодом, люблять підказувати, скільки звуків у тій чи іншій вправі.

 

3)  Вправи для вироблення навички співу із закритим ротом

У вправі із закритим ротом за допомогою звуку «хм ...», підвищуючи на півтону його при кожному наступному витяганні, при цьому, важливо, щоб зуби були розтиснену, а сам звук прямував на губи.

Заспівавши, таким чином, кілька нот, можна продовжити вправу вже з відкритим ротом, використовуючи по черзі звуки «мі», «ме», «ма», «мо», «му», а досягнувши граничних висот, поступово повернутися до початкового тону .

Наступним етапом цієї вправи є відтворення послідовності звуків «ма-ме-ми-мо-му» на одному диханні, не змінюючи висоту тону, після чого порядок голосних змінюється і партія виконується в послідовності «ми-ме-ма-мо-му».

Вокальна аксіома. При правильному співі всі звуки направляються в одне і те ж місце, а розташування мовних органів під час співу чимось нагадує ситуацію, коли в роті знаходиться гаряча картопля.

 

4)  Вправи для вироблення високої вокальної позиції

 

На всіх етапах розвитку дитячого голосу багато уваги слід приділяти формуванню співу у високій позиції. Штучний грудний тембр, гортанний звук чи занадто відкритий, так званий «білий звук», спів через ніс – усе це легко почути. Ці дефекти звукоутворення усуваються при систематичній роботі над форсуванням звука в піснях і вправах. Основою правильного співу є м’який, об’ємний звук без напруження. Для формування об'ємного співу можна вдатися до виспівування голосних «а», «о», «у» (при цьому «а» мусить наближатися до «о» – округленим ротом, з вільно опущеною нижньою щелепою) вправи на йотовані голосні «йо», «йа» та на склади «льо», «ля».

Вирівнюванню регістрів і збереженню єдиної вокальної позиції сприяє виконання вправи відкритим ротом з застосуванням штриха «морморандо».

 

 

Починаючи розпівування, наприклад, з акорду до-мажор, поступово вгору піднімайтеся по півтонам, але не вище ля-мажору. Так як не можна відразу давати велике навантаження на голосові зв'язки. Опускаючись вниз при цій розспівці, можна зупинитися раніше, скажімо, на мі-мажорі.

Слідкуйте за тим, щоб при чергуванні різних голосних і приголосних у співі звук залишався рівним  і, по можливості, красивим.

Розспівування для закріплення і комбінування високої вокальної позиції і співу «на позіху». Звук «Я» береться на посмішці, а потім положення рота перекладається «на купол» або «позіхання» - Я - А-ха-ха; Є - Е-хе-хе; І - І-хі-хі.

Для освоєння дикційно складної вправи, що виконується в швидкому темпі, використовується візуальне розташування складів у просторі, що відзначається рукою з поступовим наростанням темпу. У графічній записи це виглядає так:

ЛЯ-лі → ЛЄ-лі ← ЛЬО-лі.

Близька вокальна позиція контролюється резонуванням маски. У пошуках потрібних відчуттів добре допомагає нагадування про природні звукові сигнали людини, що виникають як захисні реакції: стогін, плач грудної дитини, писк та інше. Відчуття близької вокальної позиції легше добитися при фальцетному режимі роботи гортані ніж при грудному, особливо при надмірно округленому положенні губ. Якщо у дітей уже сформовано слухове уявлення про близьку вокальну позицію при фальцеті то зберегти його при грудному настроюванні вже легше. Тому вокальну роботу   у більшості випадків найкраще починати з фальцету. У процесі подальшого виконання у будь-якому регістрі педагог повинен постійно слідкувати за активністю краєвого змикання голосових складок і збереженням близької вокальної позиції, а також звертати увагу на якість звучання їхнього голосу, привчати їх до самоконтролю під час співу.

5) Вправи на вміння збирати звук і чисто інтонувати певні інтервали,  на

подолання стрибків в мелодії

Спочатку від вузьких і до широких. Перехід від одного звука до іншого робити плавно не змінюючи положення.

 

Ступінчаті звукоряди повинні змінюватись мелодичними малюнками зі стрибками на терцію потім кварту і квінту з наступними заповненнями їх низхідним звукорядом. Принципово важливо при виконанні висхідних інтервалів навчити дітей свідомо полегшувати нижній тон за рахунок динаміки і атаки звуку, ніби ледве до нього "доторкнутися".

 

 

 

6) Вправи на інтонування тризвуків (мажорних, мінорних) на легато, а пізніше на стаккато

 

Окреме точне звучання кожної ноти і голосної, при переході у верхній регістр доцільно співати цю вправу на слова «ліс навесні». А можна запропонувати (не часто, як виняток, для подолання рутинності процесу) заспівати слово «пилосос» - і корисно для формування гласною «и», і викликає у дітей посмішку і радість, а хіба не для цього, за великим рахунком, ми вчимо їх співати!

 

 

 

Переходити від одного звука до іншого без зміни позиції і співацького тембру.

 

У цій вправі необхідно чергувати staccato в першому і legato в другому такті.

 

Ускладнений варіант попередньої вправи.

 

Штрих staccato, висока позиція звуку, точне інтонування, формування голосної, розширення діапазону.

 

Розспівування для розвитку діапазону і дикції. Співати з опорними точками. Розспів: До, до-ді- до, до-ді-до, до-ді-до-ді-до-ді-до, до-ді-до, до-ді- до, до-ді-до-ді- до-ді-до

Акцент на верхній ноті і staccato.

У роботі над рухливістю голосу слід дотримуватися поступовості: перед тим, як співати вправи у швидкому темпі, слід навчитися виконувати їх у помірному темпі з помірною силою звучання. Неприпустимо виконання вправ у повільному темпі, які призводять до «розповзання» музичного твору.

Вправа   Вьїні, в’єні, вьяна  допоможе ще краще засвоїти, як потрібно правильно і результативно розспівуватися, а також підготує дихання до виконання довгих фраз. Партія полягає у відтворенні італійського слова «В'єнн» (тобто «де»), але з різними голосними і звучить як: «вьіні», «в'єнн», «вьяна».

Така послідовність голосних будується в залежності від складності досягнення звонкости їх відтворення. Кожен елемент вправи будується на п'яти звуках мажорного звукоряду і починає виконуватися з восьмого тона, опускаючись вниз, а його ритмічний малюнок набагато складніше, ніж в попередніх вправах. Відтворення приймає вигляд «вьє-вьє-вьє-е-е-е-ні», де перші три склади виконуються на одній ноті, а інші звуки опускаються по щаблях згаданого вище звукоряду, при цьому голосні «...є- е-е-е ... »виконуються прийомом легато.

Виконуючи дану партію, важливо співати всі три фрази на одному диханні і відкривати рот таким чином, щоб звук поширювався у вертикальній площині, а перевіряти правильність артикуляції можна натискаючи вказівними пальцями на щоки під час видобування звуку. Якщо щелепи достатньо розведені, то пальці будуть вільно провалюватися між ними.

 

7)  Звукоряди  висхідного  і  низхідного  напрямку  для  розвитку рухливості голосу

Можливо поєднання скоромовки і музики.

 

 

Допомагає розвинути легкість і рухливість голосу.

 

 

Вправа  на  розвиток  рухливості  голосу,  виконується  з називанням нот, або складів.

 

Низхідний поступенний рух голосу на легато при м’якій атаці звука є найзручнішим. Спів із закритим ротом на звук М та з текстом.

 

 

У цій вправі також не варто підніматися вище ля-мажору, але опускаючись, зійдіть нижче до мажору, щоб «заспівав» грудної регістр.

Не забувайте, що рівність звуку не повинна залежати від подолання музичних інтервалів, від зміни голосних і приголосних.

Досягайте безперервності і рівності красивого звучання голосу (за якістю, силою, тембром), використовуючи елегантність (плавність, злитість) звуку, вдосконалюйте процес дихання і атаки звуку.

Розспівуючи в 5 і 6 тактах потрібно загострити увагу на виконання другого звуку. Трохи сповільнити   і відчути наскільки широко і вільно, без «завалювання» звучать секунди..

 

або

 

У цій вправі намагайтеся плавно, без поштовхів і перерв у диханні переходити від однієї ноти до іншої (у музиці це вміння називається «кантилена»). Це можна порівняти з намистом, де намистини нанизані на нитку одна за одною, або з грою скрипаля, коли смичок плавно йде по струнах, народжуючи мелодію.

 

Вправа  виконується  з  називанням  нот («сольфеджування»)  і  потребує  уважного  відношення  до  чіткості вимови  приголосних,  а  також  треба  слідкувати  за  правильністю манери виконання голосних.

Ускаднений  варіант  вправи,  для  відпрацювання  подовженого видоху

 

Для розширення діапазону   голосу слід застосовувати такі прийоми і методи:

• співати звуки тризвуків і септакордів у висхідному напрямку полегшеним звуком на стаккато, а у низхідному – на легато;

•крайні верхні звуки співати особливо легко, наче намагатись їх «уколоти»

Рухливі вправи співають у всіх групах хору, вони сприяють природному розвитку голосу, вирівнюванню регістрів, набуттю єдиної співацької позиції, допомагають співакам запобігти форсованому співу, адже рухливий спів обов'язково полегшує звучання голосу.

8) Вправи на розширення діапазону голосу (спів арпеджіо)

Діапазон - Від грецького «скрізь усе коло» - повний набір тонів від найнижчих, до найвищих, доступних для виконання конкретним співаком. Хоча природний діапазон може досягати трьох октав, робочим діапазоном служить його найбільш зручний ділянку в 2-2,5 октави. Якщо ви вважаєте, що поки співаєте не у всіх можливих висотах, ви можете розширити діапазон за допомогою спеціальних вправ.

 

Подолання скутості гортані, рівність звуку по всьому діапазону, згладжування регістрів, використання резонаторів.

 

 

 

Арпеджіо об'ємом від октави до квінти через октаву. Зручні для виконання голосні - «і», «а» в деяких випадках корисно співати на «р» (для поліпшення дикції).

 

9) Вокаліз

 

Вока́ліз (від лат. vocalis — голосний, співучий) — вправа або етюд для голосу без тексту, що виконується на будь-який голосний, з назвами нот або складів і зазвичай призначається для розвитку вокальної (співацької) техніки, вироблення кантилени, рухливості голосу, вирівнювання регістрів тощо.

Вокалізи є тим музичним матеріалом, який вживається більшістю педагогів як перехідний від вправ до художніх творів. Це музичні твори, написані з певним технічним завданням. Вокалізи, як і етюди, завжди мають на меті вироблення того чи іншого технічного прийому, мають вузьку педагогічну спрямованість. Цим вони схожі з вправами, проте від останніх вони відрізняються тим, що є справжніми музичними творами з усіма властивими їм характерними рисами.

Вокаліз несе певний музичний зміст, має закінчену музичну форму, створює у слухача певні музичні переживання. Той технічний елемент, який завжди присутній у вокалізі, зазвичай буває розчинений в музичному творі і не сприймається як самоціль. Відсутність тексту відрізняє його від звичайних вокальних художніх творів –  від романсів, пісень і оперних арій. Таким чином, вокаліз виступає як музичний вокальний твір, що не ускладнений поетичним текстом.

Саме це – відсутність слова і технічний елемент, який покладено у вокаліз, роблять його цінним матеріалом для виховання голосу. Вокаліз дозволяє застосовувати і шліфувати ті навички звукоутворення і ведення звуку, які студент придбав на вправах. Перед ним стоїть завдання виразного виконання музичного твору лише вокальними засобами, що загострює його музичне почуття, змушує уважно стежити за музикальністю фрази, вчить відчувати музичну форму. Тут немає можливості підмінити музичну виразність мовною, «сховатися за виразне слово». Тому вокалізи привчають особливо уважно ставитися до музичного тексту,  до всіх ремарок автора, що так корисно для майбутнього співу художніх творів з текстом.

 Відсутність мовного тексту   є значним полегшенням у співі. Воно дозволяє концентрувати увагу на правильності звукоутворення і ведення звуку. Наявність у вокальному творі словесного тексту ускладнює завдання точної висоти звуку і виконання технічних прийомів. Вимова слова весь час створює додаткові труднощі, які додаються до труднощів музичних. Крім ходу голосу по інтервалах, крім виконання різних типів вокалізації, треба ще весь час змінювати голосні і встигати вимовляти приголосні, доносити думку. 

Можна навчити вірному звукоутворенню, голосоведенню, рівності голосу, техніці швидкості, розвинути кантилену на легких художніх творах. Але свідоме оволодіння різними видами вокалізації, різними елементами техніки найкраще вдається на вправах і вокалізах.

Вибір способу виконання вокалізу (вокалізація або сольфеджування) залежить від конкретного завдання, яке ставить собі педагог. Для більшості  найбільш простим способом виконання є вокалізація, так як в ній немає зміни голосних, що для початківця є складним завданням.

 Вокалізи   підібрані за ступенем складності, за певними типами голосів або просто розрахованих на розвиток певних видів вокальної техніки. Відомі такі збірники:

Абт Ф. Практична школа співу.

Вілінська І. Вокалізи для низького голосу з ф-п.

Варламов А. Повна школа співу, ч. II і III. Вокалізи.

Варто окремо зупинитися на збірниках вокалізів українських авторів, побудованих на музичному матеріалі, близькому до інтонацій українських народних пісень. Ці вокалізи мають безсумнівні музичні переваги і дуже корисні для студентів. Їх українська пісенна природа служить відмінним матеріалом до співу українських романсів і арій.

Педагог, вибираючи вокаліз для свого учня, повинен проаналізувати його з точки зору наявних в ньому труднощів. Ці труднощі можуть бути музичного та вокально-технічного характеру. Перш за все слід подивитися на музичну сторону вокалізу: темп, в якому він співається, ритмічні труднощі, простежити мелодичну лінію, зазначивши труднощі, якщо такі там є, розібрати гармонічний супровід.

Вокалізи розвивають плавний перехід від голосної до голосної - Легато. Сприяють розвитку вібрато та інших вокальних прийомів. Виконуються переважно на звук «А» і «О». Можна використовувати й інші голосні. На високих нотах рекомендується витягувати звук на усмішці.

 

 

У висновку слід зазначити, що тільки ті вправи будуть корисні учням, доцільність яких зрозуміла викладачу. Вокальних вправ безліч, але для роботи ми повинні відбирати лише ті, які на нашу думку найбільш відповідають потребам саме вашим  учням. Якщо обрана вправа не виходить у самого викладача або якщо йому не зрозуміло, які навички воно формує, краще зовсім відмовитися від неї.

І ще кілька слів про розспівування. Їх не повинно бути дуже багато. Розспівуватися потрібно 15-25 хвилин, не більше, щоб не втомлювати гортань. Головне, на що потрібно звертати увагу точність інтонації, відсутність «під'їздів», ковзань. Потрібно прагнути, щоб все було чітко, точно, ритмічно; щоб м'язи обличчя і шиї залишалися вільними, а рот зберігав вокальну позицію.

Співайте не голосно, не перевантажуйте дихання (не форсуйе звук), не поспішайте з прискоренням темпу. Приступати до роботи над побіжністю можна тільки за умови звільненій, що не стислій гортані і краще це робити з досвідченим педагогом.

Іноді у вокаліста буває не дуже чиста інтонація (чистота відтворення звуку). Причин цьому може бути декілька. По-перше, причиною може бути погана координація між зовнішнім і внутрішнім вухом, тобто людина співає одне, а чує інше. По-друге, якщо людина недовго займається музичною діяльністю, його слух ще недостатньо розвинений. Він чує, що співає неправильно, але ще не знає, як це виправити. По-третє, на інтонуванні може позначитися втома, погане самопочуття чи настрій.

Чистої інтонації треба домагатися роботою і терпінням. Кожен  важкий,  вокально НЕ вдалий інтервал або відрізок твору краще опрацьовувати окремо. Якщо треба, відокремте його від решти: пісні і заспівайте на зручній голосній, як вокальну вправу. Його також можна транспонувати (перемістити) вниз, вгору на 1/2 тону або на 1 тон.

Результати останніх досліджень, проведених науковцями,  дають  підставу  стверджувати,  що  співацькі  навички забезпечуються лише через відповідність реального звучання і внутрішніх музично-слухових  уявлень  учнів.  Вокальними  навичками  є:  співацька установка,  дихання,  звукоутворення  і  звуковедення,  дикція  й  чистота інтонування.

При підготовці до уроків необхідно пам'ятати наступні правила:

1. Представляти нове в старих рамках: знаходити те, що дитина знає, а що не знає; переходити до невідомого малими, простими, свідомими кроками; розподіляти матеріал в систематичному порядку так, щоб кожна думка мала зв'язок з подальшою думкою;

2. Вживати слова, що розуміються учнем і педагогом в одному і тому ж сенсі, пояснювати всі незрозумілі слова;

3. Застосовувати навчання до потреб учнів, а для цього треба знати внутрішню життя кожного (рівень знань, темперамент, притаманні і потенційні можливості тощо) і повсякденне вплив навколишнього середовища (сім'я, школа, вулиця, читання, розваги, друзі, інтереси і т.д.);

4. Досягати співробітництва; проявляти увагу в відповідь на виниклі інтереси; направляти на пошук необхідних знань;

5. Розвиток знань завжди повинно розкривати нові аспекти інтересу; бачити нові комбінації на основі відомих речей; збуджувати цікавість і очікування, підтримувати інтерес;

6. Повторювати ідеї, щоб вони залишилися в пам'яті; часто повторювати те, що необхідно запам'ятати; намагатися коротко повторювати попереднє на кожному уроці.

     Таким  чином  систематична  цілеспрямована  робота  дає можливість  успішно  розвивати  вокальні  дані  учнів,  а  це  є  творчим  стимулом  для  самоствердження учня як вокаліста.

ЛІТЕРАТУРА

 

1.          Анісимов А.И. Диригент-хормейстер. - Л.: Музика, 1976. - 160 с.
2. Єгоров О.Є. Теорiя i практика роботи з хором. - К.: Держ. видав-во образотворчого митецтва i музичної лiтератури УРСР, 1961. – 239 с.
3.          Коломієць О.М. Хорознавство: Навч. посібник. – Київ: Либідь, 2001. – 168 с.
4.          Мартинюк А.К. Диригування. Навчальний посібник.- Мелітополь, 1996.-125с.
5. Мархлевський А.Ц. Практичнi основи роботи в хоровому класi. - К.: Музична Україна, 1986.- 96с.
6.          Павлищева О. Методика постановки голоса. – М., - Л.: Музыка, 1964. – 124 с.
7. Вокально-інтонаційні вправи [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://www.all-2music.com/solfedgio_forms_ryzhkov.html#vokal.