Методична розробка лекції " Конституційне право"

Міністерство  охорони  здоров’я  України

Комунальний заклад «Бериславський медичний коледж»

Херсонської обласної ради

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Методична розробка

на тему «Основи конституційного права України.   Права та обов'язки медичних працівників.

Захист прав пацієнта»

 

 

 

Викладач: Запорожець Р.М.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2019 рік

Методична карта лекції

Тема лекції: Основи правознавства 

Курс:  І 

Кількість навчальних годин: 2 години

1. Актуальність теми:

Актуальність вивчення «Конституційного права України» має величезне значення у формуванні молодших фармацевтичних працівників. Адже саме в конституції закріплюються вихідні положення, на яких ґрунтуються найголовніші форми життя суспільства. Вона закладає підвалини організації та функціонування держави і громадських структур, формулює основи правового статусу особи, є базисом усієї правотворчої діяльності.

2. Цілі лекції:

а) навчальні:

Дати поняття студентам про «конституційне право», «Конституція» її політичне і юридичне значення. Ознайомити студентів з  Структурою Конституції України та особливостями Конституційно – правового статусу людини і громадянина. Проаналізувати особливості громадянства в Україні. Розвивати навики критичного мислення, пам’ять, увагу, логічне мислення.

б) виховні:

Виховувати правову та політичну культуру на основі поваги до державності України, патріотизм, повагу до законодавства України, працьовитість і зацікавленість до власного законодавства, громадську відповідальність, людяність.

3. План та організаційна структура лекції:

№ п/п	Основні етапи лекції та їх зміст	Тип лекції, методи і засоби активізації студентів	Рівні засвоєння	Обладнання	Розп. часу у хв.
1	2	3	4	5	6
	Підготовчий етап				2 хв.
	Визначення навчальних цілей лекції. Актуалізація та мотивація навчальної роботи	Інформаційна лекція Словесні методи		Повідомлення
	Основний етап (план викладання лекційного матеріалу)	Словесні методи Наочні методи		Діапроектор  мультимедійна презентація	80 хв.
1.	Конституційне право: поняття, предмет, метод.
2.	Визначення поняття «Конституція», її політичне та юридичне значення.
3.	Структура Конституції України.
4.	Конституційно – правовий статус людини і громадянина в Україні.
5.	Громадянство України як постійний зв'язок особи і держави.
	Заключний етап:				5 хв.
	1. Резюме лекції, загальні висновки
	1. Загальні відомості по розділам лекції	Словесні методи
	2. Відповіді на можливі запитання. 1. Назвіть визначення «конституційне право» предмет та методи конституційного права? 2.Назвіть поняття, політичне та юридичне значення Конституції? 3. Охарактеризуйте структуру Конституції? 4. Розкрийте особливості конституційно – правового статусу людини та громадянина? 5. Назвіть основні принципи громадянства в Україні? 6. Розкрийте способи набуття і припинення громадянства?	Словесні методи			3 хв.
	3. Завдання для самопідготовки студентів.	Усний інструктаж			2 хв.
	Перелік літератури, завдання, запитання. 1. Братанюк Л.Є., Основи права і законодавства в охороні здоров’я: підручник. – К.: Медицина, 2010. – 544 с.  (ст. 54 - 70)

 

 

1. Конституційне право: поняття, предмет, метод.

Конституційне право України як галузь права і законодавства — система правових норм, нормативно-правових актів та інших дже­рел, що регулюють відносини, пов'язані з основами конституційно­го ладу, правового статусу особи, народовладдям, територіальним устроєм суспільства і держави.

Через правові норми і нормативно-правові акти забезпечуєть­ся організаційна і функціональна єдність суспільства України як цілісної соціальної системи. При цьому закріплюються основи конституційного ладу України, загальні засади правового статусу людини і громадянина, територіальний устрій, система держав­них органів, основні положення і принципи організації місцевого самоврядування в Україні.

Предмет конституційного права України — особливе коло суспільних відносин, що виникають у процесі організації та здій­снення публічної влади в Україні, державної та місцевої (місцеве самоврядування). Ці відносини мають таку специфіку:

• стосуються всіх найважливіших сфер життєдіяльності сус­пільства;

• виступають як базові в політичній, економічній, духовній, соціальній та інших сферах життя суспільства.

Саме тому можна стверджувати, що структуру предмета кон­ституційного права України складають:

1) відносини політичного характеру (наприклад, форма прав­ління, форма державного устрою);

2) найважливіші економічні відносини (скажімо, регламен­тація існуючих форм власності та механізмів її захисту);

3) відносини, що стосуються правового статусу людини і гро­мадянина (громадянство, основні права, свободи, обов'язки та ступінь їх гарантованості з боку держави);

4) відносини,  що складаються в процесі реалізації пра­ва народу України на самовизначення і пов'язані з державно-територіальним устроєм України;

5) відносини, що стосуються організації та діяльності держав­ного апарату України;

6) відносини, які визначають діяльність органів місцевого са­моврядування .

Конституційно-правові відносини — це суспільні відносини, врегу­льовані конституційно-правовими нормами, суб'єкти яких мають взаємні права та обов'язки, згідно з якими вони повинні функціону­вати.

Тобто можна стверджувати, що вони мають специфічний, тільки їм притаманний, зміст; характеризуються особливими суб'єктами, тобто певні їх учасники не можуть розпочинати дея­кі інші види правовідносин. Скажімо, Президент України не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або в об'єднаннях громадян, а також здійснюва­ти іншу оплачувану чи підприємницьку діяльність або входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку. Такі відносини порівняно з іншими галузевими правовідносинами мають загальний характер.

Під принципами конституційно-правового регулювання ро­зуміють найзагальніші нормативно-регулятивні правила пове­дінки, в яких відображаються сутність і соціальне призначення конституційного регулювання суспільних відносин.

До них належать принципи верховенства права, верховенства і прямої дії Конституції та законів у системі нормативно-правових актів, загальної демократії, політичного, економічного та ідео­логічного плюралізму, поділу влади, гуманізму, пріоритетності норм і принципів міжнародного права порівняно з вітчизняним законодавством, державного та іншого гарантування прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, народовладдя, захисту суве­ренітету і територіальної цілісності України тощо.

Конституційно-правова норма — це загальнообов'язкове правило поведінки, встановлене чи санкціоноване державою для регулюван­ня та охорони певних суспільних відносин, які є предметом консти­туційного права.

Специфічними ознаками суспільних відносин є:

• регулювання особливого, з огляду на його важливість, кола суспільних відносин, що безпосередньо стосується здійснення на­родовладдя;

• встановлення порядку створення інших правових норм, який є обов'язковим для інших галузей права;

• наявність вищої юридичної сили щодо інших правових норм;

• особливої структури, тобто для них не є характерною трич­ленна структура (гіпотеза, диспозиція та санкція).

Деякі   конституційно-правові   норми   (норми-принципи, норми-декларації) взагалі мають лише диспозицію.

Метод конституційно-правового регулювання — це сукупність способів і засобів, за допомогою яких упорядковуються суспільні відносини, що є предметом конституційного права.

Цей метод характеризується:

— найбільшою загальністю;

— максимально високим юридичним рівнем;

— імперативністю;

— універсальністю;

— доцільністю;

— поєднанням прямого й опосередкованого регулювання.

2. Визначення поняття «Конституція», її політичне та юридичне значення.

Слово «конституція» походить від латинської мови, що озна­чає «встановлення», «устрій». Конституція і є тим законом, який закладає основу для політичної форми держави, системи держав­них органів, установлює порядок їх утворення і діяльності, осно­вні права та обов'язки громадян. Іншими словами, конституція встановлює устрій держави. Саме тому її називають Основним За­коном держави.

Конституція -  це Основний Закон держави, який приймається вищим представницьким органом дер­жави або самим народом, визначає суспільний та дер­жавний устрій, порядок формування та діяльності органів державної влади і управління, адміністратив­но-територіальний устрій, основні права та обов'язки громадян, має найвищу юридичну силу, особливу структуру та особливу процедуру прийняття.

 Прийнята 28 червня 1996 року 312 народними депутатами України

На основі тих або інших ознак конституції поділяються на певні види. З точки зору їх юридичної форми, конституції бувають писа­ні й неписані.

Писані конституції — це єдиний нормативний акт, при­йнятий у суворо встановленому порядку і має чітку внутрішню структуру (розділи, глави, статті тощо).

Неписані конституції складаються з декількох законів, які мають самостійне значення, прийняті у різний час і у різному по­рядку, але у своїй сукупності проголошуються конституцією дер­жави.

За способами їх прийняття, зміни та скасування конститу­ції поділяються:

У гнучких конституцій порядок їх прийняття та зміни мало відрізняються від порядку, передбаченого для всіх інших законів. Як правило, різниця полягає лише у кількості голосів депутатів парламенту, необхідних для прийняття рішення (для конститу­ції — не менше 2/3 голосів депутатів, а для інших законів — 50% +1 голос).

У жорстких порядок їх прийняття, зміни та скасування сут­тєво ускладнені порівняно з іншими законами. Для них потрібно не лише зібрати більшу кількість голосів депутатів, але й викона­ти додаткові процедури.

Основний Закон України належить до жорстких конститу­цій.

За рівнем втілення конституційних приписів у суспільне життя вони поділяються на фіктивні, положення яких не знахо­дять реального відображення у суспільній практиці, і не фіктивні, положення яких підтверджуються практикою.

Конституція посідає провідне місце в українському законо­давстві, містить вихідні засади національної системи права, зна­ходить своє вираження у вищій юридичній силі, а саме:

1) конституція є базою для всього іншого (поточного) законо­давства. Усі закони і підзаконні акти повинні виходити з консти­туції і не суперечити їй.

2) існує особливий, порівняно з іншими законами, порядок прийняття, зміни та відміни конституції;

3) існує особливий орган, який здійснює контроль за додер­жанням конституції. В Україні таким органом є Конституційний Суд України;

4) міжнародні договори, до яких приєднується держава, не повинні суперечити її конституції. Інакше такий договір не мати­ме сили для цієї держави, або треба відповідно до нього змінювати конституцію.

Конституція як найважливіший правовий документ має такі ознаки:

• верховенство конституції, яке визначається її особливим місцем у системі законодавства;

• нормативність конституції — характеризує її як єдиний юридичний документ, що складається із загальнообов'язкових правил поведінки (норм);

• установність конституції — визначає її здатність наділя­ти певні суб'єкти (органи, організації) конкретними правами й обов'язками, чітко визначати їх компетенцію;

• стабільність конституції — забезпечує стійкість закріпле­них у ній суспільних відносин і проявляється в ускладненому по­рядку зміни та відміни Конституції.

Функції Конституції — це основні напрями її впливу на сус­пільні відносини.

Функції Конституції:

• установча
• правотворча
• політична
• економічна
• стабілізуюча
• охоронна
• зовнішньополітична
• ідеологічна

Політичне і юридичне значення Конституції полягає в тому, що вона ґрунтується на загальнолюдських цінностях, у ній без­посередньо закріплюються основи правового стану людини, ор­ганів держави і посадових осіб, установлюються загальні засади громадського суспільства і механізм реалізації законодавчої, ви­конавчої і судової влади. Конституція є гарантом демократизації державного і суспільного життя.

Важливим етапом у розвитку українського державотворення стало прийняття  Конституції, що відповідає загальнолюдським конституційним стандартам, втілює в життя конституційні ідеали: соціальну захищеність, відповідний рівень життя, право на користування надбанням людства у сфері політи­ки, економіки, культури тощо.

3. Структура Конституції України.

Конституція України складається з преамбули, основної час­тини, яка охоплює 13 розділів і 161 статтю, «Прикінцевих поло­жень» (розділ XIV) та «Перехідних положень» (розділ XV).

Преамбула у свою чергу — з дев'яти абзаців. Основне поло­ження її є таке: Верховна Рада України, приймаючи Конститу­цію, діє від імені українського народу, виражаючи його суверенну волю. Крім того, преамбула констатує: юридичною підставою виникнення України як незалежної держави є невід'ємне при­родне право української нації на самовизначення. А також ви­значає основну мету прийняття Конституції: забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, зміцнення громадянської злагоди на землі України, розвиток і зміцнення демократичної, соціальної, правової держави.

Розділ І — «Загальні засади» — закріплює основи консти­туційного ладу: Україна визнається суверенною, незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою; визначається правовий статус людини і громадянина, принцип народовладдя та форми його здійснення; вирішується питання щодо державної мови, державних символів України тощо.

Розділ II — «Права, свободи та обов'язки людини і громадя­нина» — закріплює за кожною особою певний комплекс природ­них, невід'ємних прав і обов'язків, складовими якого є особисті, громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні й еко­логічні права. Система цих конституційних норм визначає право­вий статус людини і громадянина. Так, людина визнається найвищою соціальною цінністю, а її права і свободи визначають зміст діяльності держави.

Розділ III — «Вибори. Референдум» — закріплює найважли­віші інститути безпосереднього народовладдя: основні його фор­ми, принципи виборів, підстави проведення референдумів тощо.

Розділ IV — «Верховна Рада України» — визначає правовий статус Верховної Ради України, органу законодавчої влади.

Розділ V — «Президент України» — визначає правовий ста­тус Президента України як глави держави: наводиться перелік повноважень, які має виконувати Президент, регламентується порядок його обрання і припинення посадових функцій, а також окреслюються форми співпраці Президента з органами законодав­чої і виконавчої влади, його участі у формуванні судової влади.

Розділ VI — «Кабінет Міністрів України. Інші органи вико­навчої влади» — регламентує основні повноваження Кабінету Мі­ністрів України як вищого органу виконавчої влади та місцевих державних адміністрацій.

Розділ VII — «Прокуратура» — регулює діяльність прокура­тури як організовано самостійної державно-правової інституції.

Розділ VIII — «Правосуддя». Органами судової влади, яка діє самостійно і незалежно від законодавчої і виконавчої влади, є суди. Вони, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечують захист гарантованих Конституцією та зако­нами України прав і свобод людини і громадянина.

Розділ IX — «Територіальний устрій України» — визначає територіальний устрій України. Зокрема ст. 132 наголошує на єдності та цілісності державної території, на поєднанні централі­зації і децентралізації у здійсненні державної влади, на збалансо­ваності соціально-економічного розвитку регіонів.

Розділ X — «Автономна Республіка Крим» — закріплює осно­вні засади конституційного статусу Автономної Республіки Крим у складі України: коло повноважень, система і порядок форму­вання та діяльності власних представницьких і виконавчих орга­нів, здійснення нормативного регулювання тощо.

Розділ XI — «Місцеве самоврядування» — конкретизує за­гальні засади конституційного ладу в Україні стосовно місцевого самоврядування. Так, визначаються поняття та суб'єкти місцево­го самоврядування, порядок формування його органів, повнова­ження, матеріальна, фінансова основа і гарантії місцевого само­врядування.

Розділ XII — «Конституційний Суд України» — визначає правове становище Конституційного Суду України як єдиного ор­гану конституційної юрисдикції в Україні.

Розділ XIII — «Внесення змін до Конституції України» — пе­редбачає порядок внесення змін до Конституції. Він впровадже­ний для забезпечення стабільності Основного Закону України.

Розділ XIV — «Прикінцеві положення» — визначає час на­буття Конституцією чинності, тобто введення її в дію збігається з датою її прийняття Верховною Радою (28 червня 1996 р.). А цей день є державним святом.

Розділ XV — «Перехідні положення» — закріплює порядок і строки зміни чинного законодавства, строки повноважень посадо­вих осіб, органів державної влади та місцевого самоврядування, обраних чи призначених до набуття чинності нової Конституції.

Отже, Конституція є базовим нормативно-правовим доку­ментом, який визначає правові засади державного і суспільного життя України. Це Основний Закон держави і суспільства з най­вищою юридичною силою, тобто всі закони та нормативні акти в Україні повинні відповідати його положенням. А це означає, що Конституція є основним джерелом права України.

4. Конституційно – правовий статус людини і громадянина в Україні.

Конституційно-правовий статус людини і громадянина відо­бражає закріплене в Конституції становище людини і громадяни­на в суспільстві і державі.

Під цим статусом розуміють загальні, базові засади, за допо­могою яких у Конституції та законах України визначаються осно­вні права, свободи й обов'язки людини і громадянина; гарантії їх здійснення, тобто можливість мати, володіти, користуватися і розпоряджатися економічними, політичними, соціальними та культурними цінностями й благами.

До структури конституційно-правового статусу людини і гро­мадянина належать:

1. Правосуб'єктність (правоздатність і дієздатність) особи.

2. Принципи конституційно-правового статусу людини і гро­мадянина.

3. Громадянство особи.

4. Конституційні права і свободи людини і громадянина та га­рантії їх реалізації.

5. Конституційні обов'язки людини і громадянина. Особливості має конституційно-правовий статус іноземця і особи без громадянства. Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, з одного боку, ко­ристуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, а з іншого — обме­жені в політичних правах і свободах.

Конституційні принципи правового статусу людини і гро­мадянина становлять основоположні засади та ідеї, відповідно до яких здійснюється правове регулювання відносин між особою та державою.

Конституційними принципами правового статусу людини і громадянина, відповідно до статей Конституції, є:

• рівність конституційних прав і свобод громадян України та їх рівність перед законом. Це означає протиправність надан­ня будь-яких привілеїв чи запровадження якихось обмежень для громадян України за ознаками раси, кольору шкіри, політичних та інших переконань, соціального походження, майнового стану та за мовними ознаками. Наголошується на принципах рівності прав жінки й чоловіка, на встановленні рівності дітей у їх правах, незалежно від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним;

• невідчужуваність і непорушність прав та свобод особи, що не допускають обмеження чи відібрання їх або створення перешкод для реалізації законних прав і свобод особи;

• невичерпність, гарантованість і нескасованість конститу­ційних прав і свобод означає, що вони можуть: доповнюватись і розширюватись у майбутньому; повинні забезпечуватися засо­бами, що сприяють їхній повній та безперешкодній реалізації; за будь-яких умов не можуть бути проголошені неіснуючими;

• недопустимість звуження змісту та обсягу конституційних прав у поточному законодавстві вимагає визнання протиправ­ними законів, положення яких можна тлумачити як обмеження конституційних прав і свобод громадян;

• єдність прав і обов'язків особи. Згідно з цим принципом кож­на особа має не лише права, а й обов'язки перед іншими людьми та суспільством, що має забезпечувати впорядкованість суспіль­них відносин шляхом встановлення взаємних прав і обов'язків їх учасників.

Конституція України надає своїм громадянам широке коло демократичних прав і свобод. Залежно від ознак тієї сфери сус­пільних відносин, в якій з найбільшою повнотою відбувається їх реалізація, ці права і свободи поділяються на кілька груп.

Особисті (громадянські) права і свободи дають громадянам змогу вільно розпоряджатися собою і забезпечують свободу від втручання держави у сферу відносин, що не входять до обов'язків особи перед державою.

До цієї групи належить досить широке коло прав і свобод, се­ред них:

— право на життя, право захищати від протиправних пося­гань на своє життя і здоров'я та життя і здоров'я інших людей (ст. 27);

—  право на повагу до своєї гідності (ст. 28);

—  недоторканість житла (ст. ЗО);

— таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31);

— право на захист (ст. 60);

— право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої безпідставним засудженням (ст. 62) та ін.

Політичні права і свободи дають громадянам України змогу брати участь в управлінні справами держави і суспільства. До цієї групи належать:

• право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, право вільно збирати, зберігати, викорис­товувати і у будь-який спосіб поширювати інформацію (ст. 34);

• право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації, право на участь у професійних спілках (ст. 36);

• право збиратися мирно, без зброї і проводити мітинги, по­ходи і демонстрації (ст. 39) та ін.

Економічні права спрямовані на забезпечення громадянам участі у соціально-економічних відносинах:

• право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльнос­ті, право користуватися для задоволення своїх потреб об'єктами права державної і комунальної власності (ст. 41);

• право на підприємницьку діяльність (ст. 42);

• право на працю, на належні, безпечні і здорові її умови, пра­во на не нижчу від визначеної законом заробітну плату і своєчасне її одержання (ст. 43);

• право на страйк (ст. 44) тощо.

Культурні права дають громадянам України змогу задоволь­няти їх духовні, інтелектуальні потреби:

• право на освіту (ст. 53);

• право на свободу літературної, художньої, наукової і техніч­ної творчості, на захист інтелектуальної власності, авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Конституція України закріплює і деякі обов'язки людини і громадянина. Кожен, хто законно перебуває на території нашої держави, зобов'язаний:

- поважати права та законні інтереси інших осіб

- дотримуватись Конституції та законів

- зберігати природу та охороняти її багатства

- сплачувати податки і збори, подавати декларації про свій майновий склад і доходи

- захищати Вітчизну, служити у Збройних силах України.

Невиконання чи несумлінне виконання конституційних обов'язків тягне юридичну відповідальність, вид і міра якої ви­значена у відповідних законах.

5. Громадянство України як постійний зв'язок особи і держави.

Громадянство України — це стійкий правовий зв'язок між фізичною особою та Українською державою, який зна­ходить свій прояв у їх взаємних правах і обов'язках.

Правовий зміст громадянства України, порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, які беруть участь у вирішенні питань громадянства, визначаються Законом «Про громадянство України» (18 січня 2001 p.).

Законодавство України про громадянство ґрунтується на таких принципах:

1) єдиного громадянства. В Україні виключена мож­ливість існування громадянства адміністративно-територі­альної одиниці (наприклад, громадянства Автономної Республіки Крим або громадянства Закарпатської області).

2) запобігання без громадянству. Відповідно до норм міжнародного права Україна докладає зусиль, щоб жодна людина не залишалася за межами громадянства чи піддан­ства будь-якої держави. Справа в тому, що апатрид слабкі­ше захищений, ніж громадянин або підданий.

3) неможливості позбавлення громадянина України громадянства України. В Україні немає покарань, що іс­нували в СРСР — позбавлення громадянства, виселення громадян за межі держави. Громадянин України не може бути позбавлений громадянства в жодному, навіть екстре­мальному випадку;

4) визнання права громадянина України на зміну гро­мадянства. Громадянин України самостійно визначає, мати йому громадянство України або змінити громадян­ство;

5) неможливості автоматичного набуття громадян­ства України іноземцем чи особою без громадянства вна­слідок укладання шлюбу з громадянином України.

6) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і часу набуття ними громадянства України;

7) збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України. Громадянин України має право проживати в будь-якій країні, збе­рігаючи при цьому правовий зв'язок з Українською держа­вою.

Документи підтвердженням належності до Українського громадян­ства є:

-  паспорт громадянина України

- свідоцтво про належність до громадянства України

- тимчасове посвідчення громадяни

- проїзний документ дитини

- дипломатичний і службовий паспорти,

- закордоний паспорт.

Способи набуття громадянства: філіація, нату­ралізація,  репатріація.

Головним і об'єктивно найбільш реальним способом набут­тя громадянства є філіація, або набуття громадянства за на­родженням. Філіація пов'язана з моментом народження, а її зміст визначається двома принципами - «права крові» і «пра­ва ґрунту».

Іншим способом набуття громадянства є натуралізація, або набуття громадянства за волевиявленням особи. Водночас натуралізація - це процедура, яка здійснюється компетент­ним органом від імені держави і виявляється в наданні гро­мадянства цієї держави особі на її прохання або за її згодою.

Індивідуальна натуралізація практично завжди пов'язана з певними умовами, або вимогами. Головною умовою натураліза­ції є так зване укорінення. Згідно з цією умовою, особа, яка претендує на здобуття громадянства конкретної держави, повин­на до подання відповідної заяви протягом певного часу прожи­вати на її території. Встановлення відповідного строку має на меті надання іноземцеві можливості інтегруватись у нове для нього суспільне середовище і належним чином проявити себе.

Набуття громадянства шляхом репатріації, тобто повер­нення на батьківщину, здійснюється на підставі загальнодер­жавного акта про таке повернення. Повернення кримських татар в Україну є прикладом репатріації.

Репатріацію іноді відносять до підвиду натуралізації. По­новлення в громадянстві відбувається у спрощеному порядку. У деяких країнах полегшена процедура такого виду натуралі­зації встановлена для осіб корінної національності (Болгарія, Греція, Ізраїль, ФРН та інші).

Для характеристики інституту громадянства важливими є питання припинення громадянства, а саме: вихід із грома­дянства, втрата громадянства, позбавлення громадянства.

Вихід із громадянства

Здійснюється у вільному або дозвільному порядку. Заяву про вихід розглядають компетентні органи. Вони враховують юридичні й фактичні обставини, що склалися у зв'язку з цією заявою, і за певних умов можуть відмовити. Проте в жодній з розвинутих країн можливість виходу з громадянства не запере­чується.

Втрата громадянства

Найчастіше умовою такої втрати громадянства є натуралізація в іншій державі. Звичайно, у країнах, де встановлений дозвільний порядок виходу з гро­мадянства, не припускається його автоматична втрата. У країнах, де визнаний принцип вільного ви­ходу з громадянства, автоматична втрата його є звичайною процедурою.

Позбавлення громадянства

Позбавлення громадянства, набутого в порядку фі­ліації, називається денаціоналізацією, а позбав­лення натуралізованого громадянства - денатура­лізацією. Денатуралізація є досить звичайною про­цедурою. Вона нерідко пов'язана з різного роду протиправними діями, зокрема з набуттям особою громадянства з порушенням закону.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Література:

1. Братанюк Л.Є., Основи права і законодавства в охороні здоров’я: підручник. – К.: Медицина, 2010. – 544 с. 

2. Медичне право України: С.Г. Стеценко, В.Ю.Стеценко, І.Я.Сенюта / За заг. ред. д. ю. н., проф. С.Г.Стеценка.: Підручник. - К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Права єдність», 2008-507 с.

3. Шпиталенко Г.А., Шпиталенко Р.Б. Основи правознавства: Навчальний посібника/ За заг. ред.. І. П. Лаврінчук. - К.: Каравела, 2004. -376 с.

4.Основи правознавства України: навчальний посібник/ Ківалов С.В., Музиченько П.П.-Х.: «Одіссей» 2007. - 440 с.

5. Болотіна Н.Б. Медичне право України: Збірник нормативно-правових актів. – К.: ВД «Ін-Юре», 2005. – 412 с.

6. Брецко Ф.Ф. Основи держави і права: навч. видання в 2-х кн. – Ужгород: Закарпаття, 1998. – Кн. 1. – 660 с.

7. Правознавство: підручник / За ред. В.В.Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 736 с.