Методична розробка ПОЕЗІЯ – ЦЕ ТРУД… ЦЕ – БОЖЕВІЛЛЯ… (Роздуми над творчістю Анатолія Григоренка до 80-річчя з Дня народження поета)

 

Відділ освіти Решетилівської районної державної адміністрації

 

Плосківська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів

 

 

 

 

 

 

 

 

А.О.Романець

ПОЕЗІЯ – ЦЕ ТРУД… ЦЕ – БОЖЕВІЛЛЯ…

(Роздуми над творчістю

Анатолія Григоренка

до 80-річчя з Дня народження поета)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

с. Плоске

2017

Романець Алла Олексіївна, вчитель української мови та літератури, Плосківська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів.

Стаж роботи – 39 років.

 

 

 

 

 

 

У методичній розробці подано матеріали з досвіду роботи вчителя української мови і літератури Плосківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Романець А.О. щодо вивчення літератури рідного краю на уроках української мови і літератури.

Посібник пропонує допомогу вчителям української мови та літератури, щоб, не витрачаючи зайвого часу, якнайкраще підготуватися до уроків з української літератури та літератури рідного краю. Особливість даного посібника - широке використання в ньому цікавих літературних та історичних фактів, маловідомого матеріалу про поета рідного краю А.Григоренка.

Посібник розрахований на те, що ним будуть користуватися при вивченні української літератури при підготовці до уроків рідного краю, на факультативах з української літератури та на уроках української мови.  Книга допоможе в роботі вчителям, студентам-філологам, учням у самоосвітній діяльності.

Прищеплення любові до рідної землі, формування національно свідомого громадянина через осягнення краси рідного слова у творчій спадщині письменників-земляків - важливе завдання уроків літературного краєзнавства як складової частини основного курсу літератури. Саме уроки Літератури Рідного Краю допомагають збагатити духовний світ школяра, сформувати національну свідомість, викликати повагу до його щедрих, чесних і працьовитих людей, до славного минулого, до безцінних скарбів культурного надбання.

 

Рецензенти:

Косенко Ірина Юріївна - директор Плосківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів;

Степаненко Катерина Олександрівна - заступник директора з навчально-виховної роботи Плосківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів;

 

 

Рекомендовано методичною комісією Плосківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів.

ЗМІСТ

 

ВСТУП	4
БІОГРАФІЧНА КАНВА	5
ЛІРИКА АНАТОЛІЯ ГРИГОРЕНКА	17
СОНЕТ – ЯК МОЖЛИВІСТЬ ПРОДЕМОНСТРУВАТИ НАЙВИЩИЙ ПОЕТИЧНИЙ ПІЛОТАЖ	20
ВІД СПОГАДІВ – ДО СЬОГОДЕННЯ	32
ВИСНОВКИ	39
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ	41

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Здається, що у літературі вже все відкрите, немає непротоптаних  стежок, немає невідомого. Та ми продовжуємо пошуки і, дякуючи їм, відкриваємо все  нові і нові імена, ще не виявлені можливості українського слова. І все це, як не  дивно, відбувається на нашій Плосківській землі, що в свій час уже заявила про себе талановитим письменником — гумористом О.І. Ковінькою.

Чому ж звернулися ми до дослідження творчості Анатолія Григоренка?  Перш за все тому, що ця творчість ще ніким не досліджена, жодних наукових  джерел, крім вступного слова О.П.Довгого на книгу письменника «Тінь  Перуна» немає. Ця робота є підсумком зібраних нами матеріалів про життя і   творчість нашого земляка. Це більше 100 ненадрукованих сонетів, плівка, де  він читає свої твори, фотографії, спогади друзів, однокласників.

Метою даної методичної розробки є ознайомлення  учнів з творчістю поета-земляка А.Григоренка, викликати інтерес до нього, як особистості; активізувати читацькі інтереси; формувати навички пошуково-дослідницької діяльності. Допомогти зрозуміти основну думку поезій, заглибитися у зміст віршів, відчути їх своєю душею. Виховувати духовність, доброту, людяність, милосердя; формувати всебічно розвинену особистість, справжнього громадянина.

Роботу ми матимемо можливість використовувати на уроках літератури  рідного краю. Вона в певній мірі допоможе студентам філологічних  факультетів, це ще одна сторінка з історії нашого села.

 

 

 

 

 

 

БІОГРАФІЧНА КАНВА

Щоб зрозуміти поезію, її потрібно «пропустити через душу», бо це є стан душі. Кожна людина прагне прожити своє життя так, як вона хоче. І слово «щастя» ми розуміємо кожен по-своєму. Для одних – це гроші, для других – здоров’я, для третіх – сім’я, для четвертих – робота, для п’ятих – їх пісні, вірші, бо «поезія є (за висловом В. Лінивого) станом і одкровенням людської душі, для якої час не страшний».

І хоч народився Анатолій Григоренко,  як потім виявилося, поет унікальних  здібностей, саме в нашому селі 5 червня 1937 року, навчався у  нашій школі, та відкрили його для себе вже тоді, коли відійшов за обрій, після 2001 року. Між цими датами напівголодне воєнне дитинство в звичайній  селянській родині. Звертаємося до спогадів однокласника i жителя нашого села Поди Віктора Трохимовича, а також односельчанки Панасюк Катерини Савівни. Вони пригадують, що ще країна боролася з фашистами,  а 1 вересня 1944 року всі діти-переростки сіли за парти.

Пода Віктор Трохимович – однокласник А.Григоренка

Разом з ними прийшов у Левенцівську початкову школу Анатолій  Григоренко, а закінчивши її, -  у Площанську семирічку,  наскільки переповнену, що навчання велося у дві зміни.

У кімнаті-музеї А.Григоренка однокурсник, професор КНУ Наєнко М.К. та письменник Сом М.Д.

Та вчився Анатолій легко, старанно i вже тоді прокладав собі шлях у літературу. Він гарно малював, декламував, був членом редколегії класної газети, сам писав дописи до неї. До нього завжди тяглися однокласники.

У 1954 poці Анатолій закінчує 10 класів, виявляє бажання вчитися, але не проходить по конкурсу в Харківський авіаційний інститут. Жилося важко, батько загинув на війні при обороні Сталінграду, i хлопцеві довелося зазнати тяжкої праці вантажника, слюсаря, водія. Продовжував шукати себе на важких життєвих дорогах.

Хата,в якій жив А.Григоренко

 

Автобіографіє ! Невже

Ми так і не зустрінемось з тобою?
          Наослінки бредем разом з юрбою,
          Шукаєм не свою, а щось чуже ...

Так пише Анатолій Григоренко в «Автобіографічному сонеті». Але легких шляхів не шукав. Життєва дорога привела його на філологічний факультет Київського державного університету. Це сталося в 1961 році.

Саме тут народжувалися влучні афористичні слова його поезії:

Я не ломивсь ні в які двері,

Неправді я не бив чолом,

Лиш знав поезії галеру

На тій галері був рабом.

 

           Батько Кирило Іванович Григоренко         Мати Ірина Іванівна з двоюрідною сестрою поета Надією

Це твердження пройшло через увесь життєвий шлях поета. Він відбувся, як поет, чим завдячуємо i тій нелегкій біографії, i тому напівсирітському вразливому i чулому серцю, i тій багатій на стреси i потрясіння добі, i тій великій загадці любові і таланту.

Повертаючись до історій розвитку літератури, хотілося б відмітити, що однією з найпомітніших, переломних подій у житті нашої країни, та й літератури взагалі був ХХ з’їзд партії, який розвіяв (хоч і неостаточне) слізапаморочення культом особи, вселив в душі письменників дух оновлення, віри в краще майбутнє. і це розкуте народне море зразу прийняло «свіжі лави» мислячих, талановитих творців вітчизняної культури. В українську поезію прийшло молоде поповнення - Д.Павличко, Л. Костенко, В. Симоненко, М. Вінграновський. Саме тоді почав друкуватися Анатолій Григоренко.

З однокурсниками в будівельному загоні (другий справа А.Григоренко)

 

Ще, навчаючись в університеті, він працював в пресі, спершу в журналі  «Знання та праця», потім у щорічнику «Наука i культура», на  республіканському радіо, в літературно-драматичній редакції. Але, як згадує М. Вінграновський, що щастя письменників було недовгим. Були в літературі ті, хто спеціалізувався на підозрілості та на криках. Вони не дрімали . Так почався розгром i погром. Преса i радіо, які раніше визнали цих письменників, чинили розправу над ними.

Отож, не дивно, що за таких обставин збірки нашого земляка не друкувалися. Хоч писати він продовжував, у 1968 році став членом спілки  журналістів України. Працював 1965–1973 рр. завідувачем відділу, відповідальним секретарем  журналу «Знання та праця»; 1973–1981рр. – науковий та старший редактор щорічника «Наука і культура»; 1981–1984 – редактор літературно-драматичної редакції Держтелерадіо; 1984–1985 – позаштатний кореспондент газети «Радянська освіта»; 1985–1995 – старший редактор видавництва «Радянський письменник»; 1999–2001 – літературний редактор газети «Педагогічні кадри» Національного педагогічного  університету  у Києві. Автор нарисів про художників М. та С. Божіїв, Д. Захарченка, композитора Л. Ревуцького, академіка О. Давидова, письменників О. Ґріна, Я. Гашека, М. Гоголя, І. Кочергу та ін. Створив сценарій документального фільму про Остапа Вишню (1972).

Проживаючи в Києві, всім серцем линув додому, у село Плоске, де проживала його матуся Ірина Іванівна, яку він любив понад усе. Саме від неї він проніс через усе життя любов до слова, пісні. Як i ненька, полюбив книги і віз їх матері, що чекала його з далеких доріг.

Я приповзу, заклякну i занишкну

Там, де горбочком згорблена земля,

А ти спитаєш: «Чи привіз ти книжку,

Синочку мій, що не читала я?»

I вже пізніше, коли не стало найріднішої людини, Анатолій Григоренко приїздив до Плоского, побував на могилі матері, щоби Хрестом поставить там свій «вірш».

Як уже відмічалося, талант Анатолія Григоренка розцвітав саме в той час, коли необхідно було жити подвійним життям, одне з них офіційне, казенне, інше - справжнє, реальне. Коли тодішні таланти це усвідомили, стався бунт душі: піднялася справжня сутність i відкинула оту офіційну, фальшиву.

Коли в 1965 році в періодичній пресі з'явилися перші вірші Анатолія  Григоренка,  то в них прозвучала непідробна громадська напруга простежувався високий художній рівень, талант письменника. Для Анатолія  Григоренка поезія завжди була працею, нелегкою, творчою.

Поезія - це труд...

Це божевілля.

На які тортури ідеш, вмираючи, i –

воскресаєш знов,

О Господе ! Благослови мене,

Благослови слова, мою тяжку роботу.

Вірші поета з’являлися все частіше в альманасі «Вітрила», «Поезія»,  «Завжди у пошуку», тощо. І вже цi твори стали відкриттям для багатьох літературних критиків, бо від них війнуло отим живим духом слова, світлою природністю, адже просто таких рядків не напишеш:

В долині степу впала пишнота,

Сповзають тіні в надвечірня сонне,

Зомлілий день, вовтузячись, холоне

На скатертині скошених отав.

Для таких рядків потрібне небуденне відчуття світу і слова. А коли читаєш ці слова, перед очима постає краса рідного краю: несходжені достигаючі хліба, скошені отави, на які спадає роса i прохолодний вечір після спекотного дня. Це не вірш, це – поезія. У ньому простежується глибина мислення. За  кожним образом світ інший, чарівний, глибокий. Ми його відчуваємо на  дотик, а розумом — дихання живого слова. Саме так ми сприймаємо всю  поезію Анатоля Григоренка. Для письменника навіть тиша вступає в  розмову, щоб повідати про диво i красу природи. Наведемо приклади з твору  поета:

На белебні дикому тиша, як тиша.

До хрускоту пальців, до паморку вуx.

Лежить, і комариком приспаним дише.

Пpocлавши під боки обмитий лопух.

А сонце коромисло –  райдугу виткало,

Води наносило з джерельних криниць.

І тиша була б незворушною тишею,

Якби не відлуння баских громовиць.

А в яких ще творах можна відчути зиму, весну, щасливу мить:

А ти повір, яка щаслива мить:

Відкрий вікно –  переспіви синицi,

Балкон. І сніг ще. А мені вже сниться,

Що це весна –  і грім уже гримить.

Хоч на перший погляд, все надто просто, але поезія не живе у роблених, штучних творах. Вона вже давно облюбувала i росу, i траву, i дотик вуст, i коромисло-райдугу; незглибний світ неба i ламкий простір землі. Все, що незаймане, животворне.

Саме з цього починалася в Анатолія Григоренка любов до України. Це не лише сьогоднішнє, а й минуле рідного краю, його історія. Письменника бентежить те, що ми з роками забуваємо:

Коли на серці гоготять пожежі,

Замішані на розпачах i злі,

Toдi мене так боляче бентежить

                              Hiмa, байдужа приспаність землі.

 Мовчать могили, та не мовчить поетова душа. Бо він знає, що все на цьому світі минає, стає прахом, але життєвим кредом поета залишалось  і залишається бажання прожити на цьому світi людиною.

Що краще день людиною прожити,

Ніж тисячу рок|в никати тінню...

Поет вірить, що колись «...ми встанем з праху …і колись розквітнемо буйно весняним катраном у магії засмучених рядків» Болем пронизані сонети А. Григоренка, у яких він звертається до України, ніжно називаючи її Вкраїнонькою:

Вкраїнонько! Життя моє

Усе, що маєш не твоє,

Kpiм долі, все у тебе є.

Цими словами поет звинувачує нас за те, що ми так довго терпеливо зносимо рабство Pociї, доля України для нього –  це його особиста доля. Він не розуміє чому народ, який має за плечима козацьку славу, не має гордості. Продовжуючи думку T. Г. Шевченка, що він наводить у своєму «Посланні до земляків», Анатолій Григоренко роздумує:

За гpix який тебе, Вкраїно,

Карає Бог?

Та чому ми повинні котитися туди «... куди віють чужі вітри, усе чуже? Чому у нас немає нічого свого?»

Не дивно, що його поезія не виходила окремою збіркою. Причина відома. Силами негативних явищ, породжених періодом соціального застою, i в Україні зокрема, що торкнулися вcix сфер життя, в тому числі й художньої літератури, хід збірки поета був загальмований.

Так, у 1990 році побачив світ науково-фантастичний роман «Запізнілий цвіт валінурії», який випустив Анатолій Григоренко разом у співавторстві із Олегом Кузьменком. Майбуття, яким його бачать автори науково-фантастичного роману, відділене від сьогодення півтисячорічним проміжком часу. У романі розповідається про людей, що живуть у далекому XXV сторіччі. Саме туди волею випадку потрапляє з нашого часу його головний герой Євген Терен.

Вважаю, що  не могли пропустити рядки з «Сонету ХХ віку» в збірку чи бодай на шпальти газет.

А день при дні стікає в згустках кpoвi.

Пожежі, згарища, голодомори, мори,

Дивізії хрестів над трупами без моргів.

І над гармидером оцим - примарна тінь Любові.

Biд погляду поета не ховається те, що:

На грані віку дотліва зола

Примарних пошуків добра i зла.

І наркотичний вітер лиже попіл.

Яка повна характеристика всім тим випробуванням, через які пройшов наш український народ.

І лише в 1992 році з’явилася збірка Анатолія Григоренка «Тінь Перуна». Саме в ній письменник знайомить нас з віршами, що є глибоким філософським осмисленням буття. Через звернення до біблійних героїв, автор дає відповідь на питання, яким стало наше життя, та що чекало на тернистих дорогах шукачів правди.

Христа розіп’яли, а що залишилось:

Суцільна аморальність і розпуста.

А його поема «Храм істини», що увійшла в цю збірку, стала наче сторінкою історії українського народу. У вступній частині письменник звертається до Біблій, звіряє їй свою душу, що рветься від болю, та й не може не боліти душа людини - патріота, коли

Світ зачапів на грані згуби,

На грані смерті і життя.

Реальний світ утратив сутність,

На згарищах віків зачах.

І недаремно з’являється двійник поета, з яким Анатолій Григоренко веде розмову на біблійні сюжети і доходить до істини, що в цім світі керманичі  Пілати, «...Ісусам місце на хресті». Висновок зрозумілий кожному, адже  борці за правду, волю нашого народу були страчені саме цими Понтіями і Пілатами-керманичами. Так ось чому наш народ пройшов через Голгофу, Колиму, Соловки, Концтабори, Кобу та Гітлера.

Будемо карати, розпинати

Всіх, хто хоче зватися людьми.

Ми всесильні - Понтії, Пілати

-Невмирущі, всюдисущі ми.

Довгий і важкий шлях до визволення від таких керманичів пройшов наш український народ. Поетові на хвильку здається, що самому йому не впоратись, щоб вгамувати війну між добром і злом. Він запитує «людство, де ти?» і у відповідь «Глухо. Тихо. Пустка і пітьма». І як заклик до боротьби зі злом звучать останні рядки поеми «Воскресися, озовись хто-небудь!»

У цій же збірці письменник стверджує, що його труд невдячний, без почестей, він по-своєму нелегкий на полі битви між добром і злом, але саме слово благословляє поета на щасливу мить боротьби. і вже у вірші «Золотий початок» Анатолій Григоренко висловлює віру в те, що настане час «...і полетять корони шкереберть», а в «..вашому ганебному кінці я бачу золотий початок».

Поезія письменника говорила правду про суспільний лад, а за всім цим стояла його Самотність. Він і поезія, а ще роздуми та філософські висновки про те, чому так сталося ? І як влучно зауважив в передмові до першої збірки поет і критик Олексій Довгий «Болять йому думи, болять йому люди, болить Україна. І з того болю ростуть вірші та поеми».

Так, А.Григоренко «шістдесятник» і за духовним досвідом, і за ладом мислення. Він не був серед них законодавцем мод, як, скажімо, І. Драч або М. Вінграновський, але й ніколи не був їхнім епігоном. Мав свій шлях, свою, сказати б, творчу автономію, як мали її В. Базилевський, Р. Кудлик, П. Скунць, Л. Талалай, Р. Третьяков, що не загубилися в цьому талановитому поколінні.

 

ЛІРИКА АНАТОЛІЯ ГРИГОРЕНКА

 

У житті буває по-різному. Не склалася чомусь доля і у нашого земляка. Дівчина зі школи, його перше кохання Шкляр Євдокія Іванівна пригадує, що любила його. Любила і знала напам'ять його вірші. І пригадує, як одного разу поїхала до Києва, щоб зустрітися з Анатолієм. Побули разом, поговорили, а коли Євдокія Іванівна їхала, на столі залишився окраєць хліба. А пізніше з’являється вірш «Лежав окраєць хліба на столі».

Лежав окраєць хліба на столі

Та свічка загасаюче кіптіла,

А ти на реактивному крилі

Проспектом юності у ніч мою летіла.

 

Крізь ніч — в мій біль.

Через віки — в мій час.

Було вже опівночі, попівночі.

Було тривожній ночі не до нас –

Гасила ніч свої святенні очі.

 

І все ж прикрила вороним крилом.

Болів наш біль. Втікали з тіла сили.

І щастячко попід моїм вікном

Згорьовано сновидою ходило.

 

Згоріла наша ніч.

І біль наш в ній зотлів.

Все так було, як ти того хотіла

Літак твій відлетів.

ІІроснувся — на столі

Рятуюче палав окраєць хліба.

У цьому вірші жаль за те, що щастя, якого поет так чекав знову сновидою пройшло під вікном. Ніч згоріла, кохана поїхала. І знову самотність. Хто розуміє людську душу, хто її розглядає, але не можна аналізувати творчість нашого земляка, не згадавши інтимної лірики нашого поета.

Була в Анатолія Григоренка дружина – Людмила Власова. Вони разом навчалися в університеті.

Анатолій Григоренко з дружиною Людмилою Власовою

 

Це вона допомогла нам зібрати по краплині поезію нашого земляка, допомогла зустрітися з його друзями. І коли досліджуємо вірші поета, натрапляємо на один із них, в якому Анатолій звертається саме до неї.

Людмилочко, Льодиночко, Сніжинко

Доріжечко, бери мене, веди

Любові нашої протоптана, стежинко,

Ми завтра станем краплею води.

Але пізніше долі їхні розійшлися. В одній з коротких епіграм поет стверджує:

Я перед Богом дуже завинив:

Любив дурних дівок, Безбожно пив.

Це –  злочин. Зло. Це – жах і прах.

Це –  сповідь Богові у чотирьох рядках.

Коли читаєш ці рядки, мимоволі думаєш, що, мабуть, через це доля поетова не склалася.

Дружина Людмила Власова із сестрами А.Григоренка

Плекає Анатолій Григоренко свої вірші, немов дітей, часто не виставляє напоказ, але вони самі просяться на люди, прагнуть знайти сонце, де б можна було б оселитися, його гнітить те, що поезія майже не друкувалася.

Пиши, чи ні –  не надрукують,

Та й час несе сумну ясу.

На тому світі час безмежний

Там сяду вірші напишу.

 

СОНЕТ – ЯК МОЖЛИВІСТЬ ПРОДЕМОНСТРУВАТИ НАЙВИЩИЙ ПОЕТИЧНИЙ ПІЛОТАЖ

 

Невідомо, чи пишеться йому нині щось «на тому світі», але на цьому йому вдалося залишити справді високі зразки поезії, вчитуючись у них, інколи не можеш спинитися, щоб не подивуватися, хоч Анатолій Григоренко не рівнявся до модних течій в літературі і залишався вірним класичній поетичній формі, але вона була наскільки розмаїтою і широкою в своїй амплітуді, що розуміти його поезію може як масовий, так і елітний читач, у чому в певній мірі схожість поета з Василем Симоненком. А ще вони схожі в тому, що з уст Василя Симоненка зринали епіграми на зло, Анатолій Григоренко створив на цю тему безліч сонетів.

Він звернувся до цієї форми поезії не тому, що вона випробувана віками, а тому що в ній була можливість продемонструвати найвищий поетичний пілотаж.

Сонет винятково дисциплінує творців, він не дає їм бути багатослівними, не дасть збитися на стезю прози. Ці твори поета ще не досліджені, вони не друкувалися, і лише, дякуючи нашій участі в гуртку «Літературне краєзнавство», зібрані. Є можливість не лише доторкнутися до поезії нашого земляка на уроках літератури рідного краю, а й почитати на самоті, поринути в роздуми над сутністю життя. Адже саме сонети дають нам відповідь на будь-які життєві питання.

 

Михайло Наєнко - літературний критик, професор Київського державного університету

Літературний критик Михайло Наєнко – професор Київського державного університету вважає, що найважливіше слово в поезії Анатолій Григоренко сказав саме в сонетній формі. Він створив близько сотні сонетів-присвят і миттєвостей. До деяких з них ми вже зверталися, з чого можна зробити висновок, що висока поезія справді-таки модерна. І хоч у «Автобіографічному сонеті» поет стверджує, що він «..віки прожив але так себе й не створив, це неправда, бо за рядками своїх поезій він проглядає частіше створеним, ніж нествореним. І хоч знаємо, знову ж з його поезії, що він вважає себе грішником, його оточує самотність, та все ж у «Сліпому сонеті» говорить:

Потрібно жити, поки ми ще є,

Увірувати у буття своє.

І в дійстві цім найвищу суть Любові

Ота любов до рідного краю, своєї матері, до жінки, до всього, що оточувало його так і прожила разом з ним усе життя.

В «Сонеті до Бога» він дає відповідь на питання, що буде після нас, та як би не сталося, поет просить Бога:

Лиш не ліпи із наших ребер

Безпутних баламутних Єв.

Отже, Анатолію Григоренку не однаково, хто прийде і заселить землю після нас. У цьому також сутність його поезії.

Спостерігаємо в цих творах безсмертне і многотрудне слово Любов. Він пише його завжди з великої літери. Митець то стає перед нею на коліна, то зводиться з них, то ставить її в ряд зі злочинністю, то називає облудною, а потім знову благає її не поспішати, зачекати. Любов для нього день і ніч, рух, прах. І, здається, що в цьому високому слові, як уже відмічалося раніше, Любов до людей, України, коханої переплітається в єдине ціле.

Коли ж Любов нашу високу

Ми зрадимо ( чи я, чи ти ),

Нехай жбурнуть нас на Голгофу

Чорні чорнобильські чорти.

І в інших поезіях він стверджує, що завжди сповідав Любов і Правду. Отже, можна зробити висновок, що саме Правда і Любов допомагали творенню поета та вистояти в години самотності.

Його твори звучать як пересторога сучасникам і нащадкам.

Як тяжко нам живим твої хрести нести.

Аж поки не потрапимо під хрести

І праведники, й грішники великі.

Все, що можна розп’ясти, розп’ято!

Що ж іще вам можна розп’ясти?

Як солодко, коли собака – друг,

Як гірко жити, коли твій друг собака.

Ці цитати із кількох сонетів вістують про одне і те ж, про крик душі самого сучасника.

Саме в сонетах автор стверджує, що поезія –  це найтяжча робота, яка його спалює, та він не відмовляється від неї:

Візьми моє стило, мій стиль, о смерте!

І недописаного вірша допиши.

У 2004 році після смерті поета вийшла i світ збірка поезій «Во храм душі»

До книжки поезій Анатолія Григоренка «Во храм душі» входить збірка, укладена самим автором, а також розділ «Немислиме згорає полотно...» — вірші, знайдені після його смерті. 

В її основу покладено вірші, які автор мріяв включити до збірки «Во храм душі» (робоча назва «За миттю мить»). Рукопис переліку цих віршів, на щастя, зберігся, але близько 15 з них (переважно сонети) здавалися втраченими назавжди. Та ще раз ствердилося булгаківське: «Рукописи не горят!» та григоренкове: «Але ж слова, слова! Слова не вмруть! І славу й смерть слова переживуть!»

Дружині Анатолія Григоренка Людмилі Власовій вдалося відновити тексти, набрані ще самим автором на старенькому комп’ютері, відбулося «чудодійне повернення», хоч і у жахливому стані, дорогоцінного «зеленого альбому», знайшлися в сільській маминій скрині записники зі шкільними та студентськими віршами, які ще чекають на своє видання.

У справжній поезії як правило не прийнято ототожнювати особу автора з  його ліричним героєм. Але в поезії Григоренка вони взаємозлиті, невіддільні один від одного, бо є і портретом своєї доби, і творцем його. Він створює свої образні структури лише з однією метою: створити естетичну картину світу. Тією картиною вони потрясають суспільства і епохи, відкривають людині такі таємниці душі, що залишаться згадками для багатьох поколінь, порушуючи  відтак свою славу і стаючи духовним досвідом нації і всього людства. Але, щоб стати таким досвідом, поету слід пам’ятати, що в ньому має бути обов’язковою хоч незначна доля конкретики зі свого часу. І щоб дати відповідь на запитання: «Якою ж хотів бачити Анатолій Григоренко свою Україну?» -  треба обов’язково звернутися до портретних сонетів поета., їх декілька: «Верховній Раді», «Президентові», «Урядовцям «Закону», «Електорату» і навіть «Купону» та «Похміллю».

І якщо у сонеті «Верховній Раді» творець стверджує, що депутати безцеремонно, безпардонно ведуть з народом підлу гру, то за дії президента (мався на увазі Леонід Кравчук )

Новітні Данте і Шекспіри

Незлим і тихим спом'януть.

У сонеті «Урядовцям» Анатолій Григоренко стверджує, що Україна розграбована, а на ії руїнах побудовані «...маєтні, незалежні дачі зла ...» і називає їх (урядовців) запроданцями, живими мерцями. А «закон, як дишло» в сонеті митця, тому що «які творці, такі й закони».

Одним словом у цих сонетах вмістилися всі ми з вами – гекачепісти партократи, народні шльондри, демократи та інший різношерстний клан, як у пеклі Івана Котляревського. Хто ще так сміло міг заявити про часи перебудови, як Анатолій Григоренко:

 

Змінились лозунги, Настали

Важкі перебудовні дні.

Часи змінились,та зостались

Незмінні кадри керівні.

 

З років печальних в оні будні
Під плюскіт слово блудних злив
Вони нахабно і облудно

У наші будні заповзли

 

Вони не з тих, хто ловлять гави

Глас віщий їхній –  тільки «За».

Був куму кум надійним завом,

Тепер він куму вірний зам.

 

Змінили шкуру й почувають

Себе мов риба у воді.

Знов фарисействують, повчають —

Вони ж бо вчились на вождів .

 

І знову на стільцях засалених

3 поважністю солідних дядь

Сидять собі маленькі сталіни,

Сіренькі брєжнєви сидять.

 

Було б корито, гасло, схема,

А стиль нажито. Почерк - свій .

Їм байдуже, яка система –

Перебудова чи застій.

 

А інших й не було неначе

На наші сльози і біду,

За ними шибениця плаче,

А їх на пенсію «ідуть» .

 

А їх «карають» персональними,

А їм – «нескореним борцям» -

Дебільні пам’ятники ставляють

Ще за життя – живим мерцям,

Ходячим трупам.

Вік абсурдів.

Неначе ми –  таки не ми.

Якийсь люципер хитромудрий

Збиткується знов над людьми.

 

Глумиться, клятий . А поки що

Змовчить, де треба, фарисей.

Де треба, в хорі підмугиче:

«Кто был никем, тот станет всем!»

 

Отак і йде із часом в ногу,

Хоч знає добре: не вдалось

Іще нікому ( навіть Богу!)

Зробити із нічого щось.

За всіх нас про це заявити міг лише він, бо хто крім нього зважився б сказати про Президента, який на очах у всього світу фарисействував, «Щоб в Боже царство увійти, стати без грішником», про урядовців, що лише марнують час у словесних реверансах; про закони, які є копією своїх безликих лицемірних творців, чи про найвище завоювання сучасності демократа, який, виявляється, хоче лише знать: як би, з якого ходу за свою каламутну бездіяльність «У царство Боже прослизнуть».

Виходить, що думають усі про одне й теж, про свідоме творення не добра, а зла на землі, а хочуть уникнути при цьому будь-якої кари. А винагорода чекає того, хто вголос про це скаже, та ще й скаже крилато, не оглядаючись на будь-якого внутрішнього чи зовнішнього цензора. Винагородою може бути лише одно – пекло. Поет запитує себе: чому він досі не там, не в ньому? І відповідає:

А тому, що на тебе, Богине,

Я душею молюся щомить.

Батьківщина і молитва за неї –  це два крила, що тримають поета в польоті і не дають зізватися в штопор передчасно. І знову Любов. Любов з великої літери. Любов, що ніби і близька і водночас далека чи просто схожа з тінню. «Як зійтися з тією тінню», і відповідь:

І Богом я стаю, щоб з тінню переспати

І непорочно Господа зачать.

Це одна з найвищих вершин у філософії поета, у філософії, що поєднала в собі і життєву таїну на землі, і таїну божественних небес.

Перебувати на такій вершині не просто і нелегко. І тому поет періодично спускається в будні, в суто житейські клопоти, де виявляється знаходиться справжнє море поетичного матеріалу. Тут і романтичний світ Олександра Гріна, жадання голої правди, що «без поцілунків на устах, ось сліпенький дощик на твоє волосся», кошмарний сон, у якому чорти провадять душу в пекло, фарисей, що розіп'явши Христа, посіяв у світі суцільну аморальність та розпусту.

У творах Анатолія Григоренка все різнобарв'я буденщини, а за нею пізнається неприваблива, дуже прикра філософія сучасного і вічного буття. Воно являється поетові у митях, а він намагається їх зловити: карається в безсонні, втікає від них у якийсь лише йому відомий «притулок постояльців», з жахом думає про те, що час ще нікого з нас не повернув «із небуття до воскресіння», вслухається в загадкову симфонію горобиної ночі;  вдивляється в колючий погляд дачних будинків, благає Господа забрати всі  наші страждання і муки. Та не все в цьому світі чорне.

Не всі на світі цім порочні,

Не всі мерзотники без меж,

Не всі глобальні поторочі.

Ми простежуємо,що останні твори Анатолія Григоренка пронизані  смутком, це від самотності, у якій довелося доживати віку.

Прийди, мій смуток, шелестом калини,

Самотина, прилинь в мою самотність.

Запрошує поет у сонеті «Дачне».

І як згадує його дружина Людмила, він любив дачу, любив працювати на землі, не хотів залишатись самотнім. Але так у житті трапляється, що доживав свій вік одиноким.

Дат на своїх творах, пізніше зібраних його друзями, з того що лишилося, немає, але самі вони говорять про себе. Анатолій хворів, відчував, що скоро кінець. І не дивно, що з’явився його «Заповіт»:

Коли моя душа засне,

Не треба вболівати друзі.

Ви поховаєте мене

Під дубом у вечірнім лузі.

 

І знайте - це ще не кінець,

Кінця немає у природі.

Прийму у грудях корінець,

Неначе друга у господі.

 

Він поведе мене у світ,

ІЦо вабив сонячною грою,

Де в шелесті дубових віт

Вирує сік попід корою.

 

Я попливу, мов старожил,

В кілках шукать зелену молодь

І вийду із дубових жил-

Тепер я тільки стиглий жолудь.

 

Той жолудь - човник без весла-

Жбурне в траву осіння хвища,

Та прийде хлопчик із села

В мого шоломчика засвище.

 

Впаде із клена жовтий лист,

Під вітром схилиться тополя,

І на отой веселий Свист

Буланий кінь прискаче з поля

 

І кінь, і вітер - все буя

В екстазі вільного пориву,

Це знову я . Повірте, - я

Руками вп’явсь у кінську гриву!

 

Написано в мажорних тонах, щоб заспокоїти друзів, щоб вони не вболівали, бо навіть смерть — це ще не кінець, кінця немає у природі. Цей заповіт написано в баладному жанрі, який дав поетові намалювати дивовижну картину колообігу життя, картину проростання дубового пагона з поетових грудей, як потім той пагін народить нового жолудя, як у шоломчик того жолудя свисне хлопчина із села, і як на той свист буланий кінь прискаче з поля, а на ньому знову поет. «Я руками вп'явся в кінську гриву», лише вдуматися,скільки в цих словах і думах гіркого драматизму і скільки, водночас, чарівної поезії.

2 квітня 2001 року Анатолія Григоренка не стало. Поховали його у нашому селі біля могили матері, а в головах посадили дубок, який незабаром виросте і ще довго даруватиме молодому поколінню шоломчики його поезії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВІД СПОГАДІВ – ДО СЬОГОДЕННЯ

У річницю смерті приходимо на його могилу, щоб послухати в запису голос поета.

Коли життя хлюпнулось через вінця

3 пощербленого келиха тривог,

Як гарно знати є ще українці,

А в небі Бог . Хай береже їх Бог.

Це, можливо, останні сподівальні слова нашого земляка, вони звучать, як ствердження, вони нагадують поезію, знову  ж нашого земляка з Лубен – Василя Симоненка:

Народ мій є, народ мій завжди буде,

Ніхто не перекреслить мій народ.

Не всі вірші письменника зібрані, не всі твори потрапили до збірки. Тим більше, можна сказати: вона зовсім не досліджена. Але не працювати з нею неможливо, бо твори його –  це книга життя, вони навчають тієї великої Любові; без якої ми ніхто. Адже проблеми розуміння :літератури, ії завдань сьогодні перебувають у глибокому конфлікті. Одні стверджують, що література відтворює світ, інші –, що світ творить літературу. Одні –, що література служить ідеалам, інші –, що  ідеали їй. Усе залежить від кута зору на ці проблеми. А він може бути тільки в двох аспектах або змістовому, або формальному. У третіх авторів він знаходить собі третє місце – формо-змістове. І Анатолій Григоренко, на мою думку, належить саме до них. Для нього поезія була і залишилась живою істотою, саме нею він стверджував, що поетом бути не просто.

Методисти Решетилівського районного відділу освіти Глушко Ольга Олексіївна та Голуб Людмила Григорівна з письменником Сомом М.Д.

 

Поет – це стиль, це не банальне мислення,

Це стан душі. Це стан душі і все.

Тому творчість нашого земляка не стане хрестом на його могилі, як він про те  писав, вона починає разом з автором нове життєве коло, вона назавжди  прописується в житті, ім’я якому література.

Ушановує пам’ять земляка Решетилівська земля.  У Плосківській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів обладнано куточок-музей земляка Анатолія Григоренка.

 

А також зібрано практично всі видання Анатолія Григоренка та книги з його власної бібліотеки.

У с. Плоске   засновано  парк імені Анатолія Григоренка, який знаходиться  біля його будинку.

До 75-річчя  поета-земляка Анатолія Кириловича Григоренка в селі Плоске Решетилівського району вшанували його пам'ять.

Цього дня до села завітали гості з Києва - дружина поета Людмила Власова, товариш Василь Сокур, заступник головного редактора всеукраїнського журналу «Дивосвіт», та преосвященний Афанасій (Шкурупій), єпископ Харківський і Полтавський, письменник, обидві книги прози якого редагував Анатолій Кирилович – їх єднало не тільки земляцтво, а й тепла дружба.

Спочатку на кладовищі владика Афанасій відслужив літію біля могили Анатолія Григоренка, а потім в актовій залі місцевої школи взяв участь у змістовно підготовленому вчителями та учнями заході – літературній композиції, присвяченій поету-земляку. Відбулася презентація книжки А.Григоровича «На вітрилах мрійництва».

 

Єпископ Афанасій поділився з присутніми власними спогадами про Анатолія Григоренка.

Він творив себе все життя і створив так, що дай Боже, кожному.

Сподіваємося, що й надалі справдяться пророцтва: все, що має послужити вшануванню пам’яті А. Григоренка, але (хіба що не кримінальним шляхом) потрапило в  чужі руки, буде повернуто, все ненадруковане надрукується, в школі рідного села — поруч з меморіальною кімнатою Олександра Ковіньки — відкриється-таки й меморіальна кімната Анатолія Григоренка, бо буде достатньо експонатів для її облаштування, а над його могилою, як символ перемоги життя над смертю і добра над злом, буятиме, за «Заповітом», могутній розкішний дуб.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

Анатолій Григоренко - один з найталановитіших українських поетів   XX століття. Кажуть, історія завжди ставить усе на свої місця і справедливо воздає кожному. Із Григоренком сталося не зовсім так. Визнаний і високо оцінений своїми сучасниками, як поет яскраво самобутній, він однак дуже мало видавався як при житті, так і після смерті.

Митцеві вдалося залишити високі зразки поезії. Поет звернувся до сонету — тому що він дає можливість продемонструвати найвищий поетичний пілотаж.  Батьківщина і молитва за неї — це два крила, що тримають митця в польоті. Це одна з найвищих вершин у філософії поета — тій, що поєднала земну таїну і таїну божественних небес. 

Отже, для творчості Григоренка властиві глибина філософської думки, чуттєве сприймання світу, вболівання за долю рідної землі і свого народу, тонкий ліризм, яскрава образність. Поетичною довершеністю відзначаються сонети Григоренка.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

А.К. Григоренку присвячується.

            Земля пухом

Сумна звістка долетіла до нас із столиці.

Заплакали берізоньки сестри білолиці.

Зібралися рідні, друзі: всі в великій тузі.

Не щебече соловейко на калині в лузі

Усі пташки не щебечуть в великому горі,

Перестало гріти сонце і не світять зорі.

Ти хотів,  щоб поховали під дубом у лузі?

І щоб рідні не плакали ,не плакали друзі.

А все вийшло по-іншому,  мій любий козаче,

 Плачуть рідні, плачуть друзі, Україна плаче .

Україно, ненько моя, чом така безсила,
Чом не змогла захистити славетного сина?

Похилилась явориця, вербиченька плаче,

Слава Богу, що це горе матінка не баче.

Поховали біля неньки у зеленім гаю.

Будуть птахи виспівувать в цім зеленім раю,

А в небесах зустрінешся з матусиним духом,

Нехай буде добі любий, рідна земля пухом.

2001 р.

Євдокія Іванівна Шкляр – однокласниця поета

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

1. Власенко Іван Повернувся, щоб залишитися назавжди [Текст] : [А. Григоренко : вірші] / Іван Власенко // Дивосвіт. – 2012. – № 3. – С. 25-27.

2. Гостинець для президента [Текст] : наук.-фантаст. і пригодницькі повісті та оповідання / [ред. В.П.Сидоренко ; передм. П.Р.Поповича]. – К. : Рад. письменник, 1989. – 375 с. – (Детектив і фантастика). – ISBN 5-333-00231-2.

3. Григоренко А. К.  Во храм душі: Поезії / Анатолій Григоренко; [Упоряд. Л. Власова; М. Наєнко]. — К.: Пульсари, 2004. — 163, [4] с.: іл., портр.

4. Григоренко А. К.  Запізнілий цвіт валінурії [Текст] : наук.-фантаст. роман / А. К. Григоренко, 1990. - 208 с.

5. Григоренко А. К  Прошу: не розлюби мене... : Вірші // Дніпро / Анатолій Григоренко. Літературно-художній та суспільно-політичний журнал. - Київ,-  С.36-39. - ISSN 0130-321Х. - 2003р. N 1/2 

6. Григоренко А. К.  Тінь Перун / Анатолій Григоренко;— К.:, 1992.

7. Поезія-86 [Текст] : зб. Вип.2 / [упоряд. О.В.Лупій, В.О.Осадчий]. – К. : Рад. письменник, 1986. – 215 с. – 1,00.

8. http://esu.com.ua/ -інтернет-ресурс Енциклопедія сучасної України / Г. В. Бережна

 

 

 

 

 

 «Я жив, щоб зупинити мить і розпізнати її хоч трохи…»

 

 

Анатолій Григоренко