Методична розробка «Техніка діагностичних, лікувальних і профілактичних щеплень у тварин.»

Методична розробка на тему:

«Техніка  діагностичних, лікувальних і профілактичних щеплень у тварин.»

Мета: - недопущення поширення інфекційних захворювань ,

          -   забезпечення стабільної епізоотичної ситуації.

          - організація і проведення обробок тварин біопрепаратами

Обладнання та матеріали: Одноразові шприці на 2мл, 5мл., вата -200 гр.,спирт етиловий -100 мл, біопрепарати ( вакцини)- « Рабістар» для щеплення собак та котів від сказу,вакцина проти  хвороби Ауєскі зі штаму «Bartha», вакцина проти хвороби Тешена (ензоотичний енцефаломієліт свиней) зі штаму «Перечинський 642», вакцина «Бешивак» проти бешихи свиней, живі спорові вакцини проти сибірки зі штамів «К79Z» та «СБ» тощо.

Рекомндована література :

1. Епізоотична ситуація в світі за 2010–2011 роки / Міжнародне епізоотичне бюро [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://vet.gov.ua/db/meb. – Назва з екрана.

2. Класифікація інфекційних і паразитарних хвороб / М. А. Андрейчин, А. О. Руденко, О. Л. Івахів, М. Д. Чемич. – Тернопіль : Укрмедкнига, 2002. – 144 с.

3. Крамарев С. О. Проблемні питання інфекційних хвороб в Україні / С. О. Крамарев // Здоров’я України. – К., 2009. – № 2/1. – C. 7–8 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http ://www.health-ua.com.

4. Література: « Епізоотологія з мікробіологією» В.П.Постой;

«Вища освіта»,К.:2006,с.196- 202.

Організація і проведення обробок тварин біопрепаратами. Перед використанням біопрепаратів слід ретельно встановити наявність показників і з’ясувати епізоотичну ситуацію. Залежно від неї визначають категорію пункту: а) неблагополучний; б) стаціонарно-неблагополучний; в) загрозливий; г) благополучний.

Розрізняють щеплення:

профілактичні, з метою запобігання виникненню хвороби у господарстві, а також при перегонах та перевезенні худоби;

вимушені — під час спалаху хвороби.

Масові щеплення тварин проводять навесні перед вигоном їх у літні табори або на пасовища та восени перед переведенням худоби на зимово-стійлове утримання, а на підприємствах промислового типу — згідно з технологічними картами обробок. При цьому необхідно: уточнити поголів’я, яке підлягає щепленням; встановити, хто проводить щеплення; провести клінічний огляд і термометрію тварин; виокремити тварин із протипоказаннями щодо щеплень (ослаблені, виснажені, з великим строком вагітності чи в післяродовому періоді, з підвищеною температурою тіла); встановити місце і час проведення обробок; скласти списки тварин, які підлягають обробці й фактично оброблені; перевірити й підготувати біопрепарати, інструменти, засоби дезінфекції та стерилізації (ножиці, пінцети, термометри та ін.), засоби особистого захисту й гігієни (халати, чоботи, мило, рушник, фартухи, нарукавники, шапочки); поліпшити умови годівлі й утримання тварин, що дає змогу запобігти ускладненням та зниженню продуктивності стада; підготувати запаси препаратів для лікування ускладнень; заборонити масову даванку антибіотиків, особливо якщо використовують бактеріальні живі вакцини.

Після обробки складають акт, де зазначають: місце проведення, дату й вид обробки; вид тварин, вік; назву біопрепарату та його повну характеристику (згідно з етикеткою); дозу і метод щеплення; спосіб знезараження залишків препарату; кому доручено спостерігати за обробленими тваринами і впродовж якого терміну (згідно з інструкцією).

Способи введення біопрепаратів. 1. Ін’єкційний метод — введення препаратів внутрішньовенно, внутрішньосинусно, внутрішньом’язово, підшкірно у черевну порожнину тощо.

2. Скарифікаційно-нашкірний — втирання препарату в слизові оболонки губ, ясен і шкіру.

3. Інстиляційний — краплинне введення препарату в природні порожнини тіла тварин (кон’юнктивальний, клоачний, назальний).

4. Дисперсійний — розпилення рідких і порошкоподібних препаратів у приміщенні, де утримують тварин (птицю).

5. Аліментарний — використання препаратів із кормом або водою.

6. Комбінований — одночасне, але роздільне використання двох або більшої кількості методів.

Місця ін’єкцій біопрепаратів: підшкірно — в ділянці шиї, за лопаткою, у кінчик хвоста, за вухом; внутрішньошкірно — у ділянці шиї, лопатки, підхвостової складки, в основу вуха, борідку, мочку, сережку, внутрішню поверхню стегна; внутрішньом’язово — в ділянку крупа, стегна, шиї, підгруддя (коні), у грудний м’яз, гомілку (птиця); внутрішньовенно — у яремну, вушну, підкрильцеву вени; у черевну порожнину.

Для запобігання ускладненням вакцинованих тварин оберігають від переохолодження, протягів, перебування під дощем, снігом, скупченого утримання, перегрівання, особливо на сонці під час далеких перегонів і транспортування. Вакцинованих тварин потрібно утримувати окремо від невакцинованих. Ускладнення можуть виявлятися у вигляді короткочасного нездужання, втрати апетиту, відставання від гурту, у місцевих реакціях, підвищенням температури тіла, шоком та загибеллю щеплених тварин.
Якщо після щеплень у тварин чи птиці виникли тяжкі ускладнення, їх ізолюють і якнайшвидше лікують специфічними препаратами та симптоматично. Про випадок ускладнень повідомляють вищу інстанцію ветеринарної медицини, УНДКІ біопрепаратів та біофабрику, де виготовлено препарат. У повідомленні зазначають серію, дати виготовлення препарату й проведення щеплень, вид і кількість імунізованих тварин, характер ускладнень і прізвище спеціаліста ветеринарної медицини. Разом із цим у зазначений інститут надсилають два флакони або 4 – 5 ампул з біопрепаратом тієї серії, яку використовували в господарстві. Тому слід завжди залишати невелику частину препарату для спеціального зберігання, особливо в аптеці районного підприємства ветеринарної медицини.

1.Загальні ветеринарно-санітарні заходи щодо захисту тваринницьких господарств від занесення та поширення збудників інфекції передбачають: будівництво тваринницьких приміщень відповідно до норм технологічного проектування та ветеринарно-санітарних умов; контроль за комплектуванням стада здоровими тваринами виключно з благополучних господарств; обов’язкове (не менше, ніж 30 діб) профілактичне карантинування всіх тварин, які поступають у господарство для комплектування стада; проведення в період карантину та подальшого утримання й експлуатації тварин усіх передбачених діагностичних досліджень і профілактичних обробок; систематичний контроль за умовами утримання, годівлі й експлуатації тварин; підтримання у належному санітарному стані пасовищ і місць водопою; регулярне очищення, дезінфекція, дератизація й дезінсекція тваринницьких приміщень; своєчасне прибирання, знезараження та утилізація трупів і гною; організація профілактичних заходів від занесення збудників хвороби з неблагополучних пунктів; постійний нагляд за станом здоров’я тварин; своєчасне виявлення, ізоляція та лікування хворих тварин; забезпечення обслуговуючого персоналу спецодягом, взуттям та предметами особистої гігієни і т.п.

2. Ветеринарно-санітарні заходи в колективних та фермерських господарствах передбачають: проведення превентивних заходів проти можливого занесення ззовні збудників заразних хвороб, запобігання їх поширенню, постійний контроль за комплектуванням стада здоровими тваринами лише із благополучних місцевостей та господарств, обов’язкове карантинування всіх нових тварин, що поступають у господарство, дотримання загальних ветеринарно-санітарних правил їх утримання, годівлі та експлуатації. Територія тваринницької ферми повинна бути огородженою, доступ сторонніх осіб і транспорту – заборонений. Обслуговуючий персонал забезпечується спецодягом і взуттям, ознайомлюється з санітарними правилами щодо догляду та використанням тварин. Для запобігання занесення збудника інфекції з поголів’ям, яке завозиться для комплектування чи поповнення стада, спеціалістам ветеринарної медицини слід обов’язково перевіряти супровідні документи, що свідчать про благополуччя відносно заразних захворювань місць заготівлі чи закупки тварин. Усіх новоприбулих у господарство тварин слід протягом 30 днів утримувати в карантині, ізольовано, в окремих приміщеннях (чи на пасовищах), під постійним наглядом працівників ветеринарної служби. В цей період новоприбулих тварин обстежують клінічно, а також на відсутність латентного інфікування. Залежно від виду завезених тварин проводять туберкулінізацію, малеїнізацію, дослідження сироваток крові за РА і РЗК (РТЗК) на бруцельоз, а також за РАЛ і за дослідженням сечі на лептоспіроз та інші потенційні інфекції. Істотне значення для профілактики інфекційних захворювань має постійний ветеринарний контроль за безпечністю завезених кормів, особливо тваринного походження (м’ясокісткове борошно, відходи харчової промисловості, молокозаводів, боєнь, м’ясокомбінатів і т. д.). Склади кормів повинні бути захищені від доступу гризунів (скритих носіїв збудників різних 16 інфекційних захворювань) та від ураження грибами, що викликають токсикоінфекції. Слід систематично контролювати ветеринарно-санітарний стан пасовищ, водних джерел, скотоперегінних трас, а також стежити за проведенням меліоративних, будівельних і земельних робіт. Важливе профілактичне значення для запобігання виникненню інфекційних хвороб має організація в літній період пасовищного й табірного утримання тварин, старанне водопоїв, регулярна обробка тварин інсектицидними препаратами для захисту від жалючих комах і комарів. З метою профілактики заразних хвороб особлива увага повинна приділятися санітарному стану гноєсховищ, біотермічних ям, скотомогильників та місць захоронень тварин, транспорту для перевезень трупів тощо. Слід своєчасно проводити дезінфекцію, дератизацію, дезінсекцію тваринницьких приміщень та навколишньої території. Для надійного захисту тварин від інфекційних хвороб керівники тваринницьких господарств, установ і організацій незалежно від форми власності зобов’язані не допускати придбання тварин та переміщення їх всередині господарства без відома спеціалістів ветеринарної медицини, не дозволяти завезення на ферми неперевірених кормів, обмежити допуск сторонніх осіб, забезпечити виконання всіх ветеринарно-санітарних правил у період профілактичного карантинування та наступного утримання тварин.

 3. Заходи профілактики інфекційних захворювань тварин у приватних господарствах обов’язково включають постійний контроль за благополуччям місцевості, звідки громадяни завозять тварин (офіційні відомості державних ветеринарних установ, ветеринарні довідки про загальний стан вивезених тварин, проведених щеплень тощо). Усі тварини, незалежно від господарської належності, підлягають плановим обстеженням туберкульозу, бруцельозу, лейкозу, сапу, а також певним профілактичним щепленням, які запроваджуються у даній місцевості.

4. Захист тварин від інфекційних хвороб у господарствах закритого типу. Оскільки профілактика інфекційних захворювань тварин забезпечується, в першу чергу, максимальною ізоляцією кожного господарства від інших тваринницьких об’єктів, оптимальну систему розведення тварин у недалекому минулому становили спеціалізовані промислові комплекси закритого типу. В них загальні та спеціальні заходи з профілактики інфекційних хвороб тварин були невід’ємною складовою частиною технології промислового виробництва продукції, де важливу роль відігравала єдина технологічно-протиепізоотична система функціонування спецгоспів та контрольованих господарствпоставщиків і спільні організаційно-економічні та зооветеринарні програми. Особлива роль відводилася дезбар’єрам та санітарним пропускникам з обов’язковим душем і повною заміною обслуговуючим персоналом перед початком роботи свого вбрання і взуття на спецодяг. Комплектування стада здійснювалося за принципом „усе зайнято – все пусто”. Проводилися систематичні очищення виробничих ділянок, дезінфекція, дератизація, 17 дезінсекція тваринницьких приміщень, технологічні обробки й планові щеплення тварин та інші ветеринарно-санітарні заходи, які передбачались діючими технологічними правилам.

Терапія і лікувально-профілактичні заходи при інфекційних хворобах. Лікування тварин, хворих на інфекційні хвороби, є складовою частиною системи протиепізоотичних заходів. Її завдання полягає в тому, щоб усунути причину хвороби (припинити розмноження або знищити патогенних мікробів в організмі) й відновити продуктивність і робочу активність тварин.

Організація і лікування хворих на інфекційні хвороби тварин мають свої особливості порівняно з лікувальною роботою, яку проводять при незаразних хворобах. Це передусім обов’язкова ізоляція хворих тварин. Хворих і підозрюваних у захворюванні тварин потрібно відразу після їх виявлення виокремлювати зі стада, для того щоб розірвати епізоотичний ланцюг і запобігти подальшому розвитку епізоотичного процесу. Таких тварин переводять в ізолятор або пристосовані для цього приміщення, віддалені від ферми.
Специфічна терапія — лікування біологічними й хіміотерапевтичними засобами, що діють безпосередньо на збудника інфекції. Це лікування сироватками гіперімунізованих тварин і реконвалесцентів, імуноглобулінами, рідкими вакцинами, а також застосування бактеріофагів, мікробів-антагоністів, антибіотиків та хіміотерапевтичних препаратів.

Лікувальна дія сироваток крові й імуноглобулінів пов’язана з уведенням в організм специфічних антитіл, які знешкоджують хвороботворні мікроорганізми або їхні токсини.

Вакцинотерапія поки що не знайшла широкого застосування у ветеринарній практиці, її успішно застосовують при трихофітії та мікроспорії (вакцини ТФ-130, ЛТФ-130, СП-1, ПОЛІВАК-ТМ), а також при хронічних інфекційних хворобах (стафілококових і стрептококових).

Ефективність використання антибіотиків залежить від правильності вибору антибіотика, визначення дози, кратності й тривалості його застосування. Правильно вибрати антибіотики можна після визначення чутливості до нього збудника хвороби. Антибіотики ефективніші в період гострого перебігу хвороби і менш ефективні — при хронічному. Тому обов’язковою умовою є раннє застосування антибіотиків при інфекційних хворобах.

З метою найефективнішого використання антибіотиків при лікуванні різних за своєю етіологією інфекційних хвороб слід дотримуватися таких вимог: антибіотик повинен мати виражену специфічну дію на збудника з урахуванням його чутливості; препарат слід застосовувати в чітко установленій терапевтичній дозі; спосіб введення антибіотика в організм повинен забезпечити повне всмоктування і проникнення його в патологічний осередок; антибіотик повинен у потрібній концентрації тривалий час зберігатися в різних тканинах чи органах; вводити антибіотики слід до повного видужування.

Антибіотики тваринам застосовують здебільшого перорально, внутрішньом’язово, внутрішньоматково, внутрішньоцистернально, зовнішньо, рідше — підшкірно, внутрішньовенно, внутрішньочеревно.

З хіміотерапевтичних засобів для лікування тварин застосовують переважно сульфаніламідні препарати.

Сульфаніламіди мають бактеріостатичну дію, тобто затримують ріст і поділ чутливих до них мікробів. Основою бактеріостатичної дії є здатність сульфаніламідів витісняти мікроорганізми з середовища існування, а також із них самих деякі важливі речовини (наприклад, параамінобензойну кислоту). Витіснивши цю кислоту, сульфаніламід займає її місце, в результаті чого мікроби припиняють рости, розмножуватися і виробляти токсини. Поряд з антимікробною дією сульфаніламіди мають різнобічний вплив на організм тварин: зменшують запальну реакцію, стимулюють процес фагоцитозу, підвищують стійкість організму до токсинів.

Важливість фізіологічної мікрофлори травного каналу, як антагоністів патогенних мікробів, довів ще І.І. Мечников. Рекомендовану ним культуру ацидофільної палички у формі молочного кисляку успішно застосовують і для людей, і для тварин як з лікувальною, так і з профілактичною метою, оскільки ацидофільна паличка за звичайних умов є «постійним представником» нормальної мікрофлори травного каналу.

У ветеринарній практиці бактеріальні препарати пробіотичної дії використовують для лікування та профілактики хвороб молодняку (колібактеріоз, сальмонельоз, пулороз та інші шлунково-кишкові захворювання). Найчастіше з лікувальною і профілактичною метою застосовують АБК і ПАБК, біфідобактерії, лактобактерії та ін.

Неспецифічна терапія ґрунтується на використанні препаратів, фармакологічна дія яких не пов’язана з якимсь конкретним збудником хвороби, а спрямована на стимуляцію захисних сил організму. До неї належить протеїнотерапія — застосування чужорідних білкових препаратів (молоко, кров, гетерогенні нормальні сироватки крові, виготовлені з них глобуліни, тканинні препарати, премікси). Парентеральне введення чужорідних білкових речовин (протеїнотерапія) та деяких біологічних стимуляторів зумовлює відповідну реакцію організму, яка виявляється підвищенням температури тіла, збільшенням кількості лейкоцитів, посиленням активності ретикулоендотеліальної системи, а також ферментів, загостренням хронічних процесів у осередку інфекції тощо, все це сприяє активізації процесів фагоцитозу, нейтралізації токсинів і видаленню їх з організму, а також підвищенню захисних сил і реактивності організму слабких та хворих тварин.

Лактотерапія — використання знежиреного молока як біостимулятора.

Гемотерапія — застосування крові як засобу активного впливу на організм тварини; у крові є велика кількість розчинних біохімічних комплексів, різних захисних і стимулювальних речовин. У ветеринарній практиці використовують парентеральне введення гетерогенної нормальної сироватки крові, нормального гаммаглобуліну.

Тканинна терапія за В.П. Філатовим. За несприятливих умов середовища у тканинах утворюються фармакологічні речовини неспецифічної дії — біогенні стимулятори. При парентеральному введенні вони активізують ферментативну діяльність, поліпшують роботу органів травлення і обмін речовин. Під їх дією підвищується тонус центральної нервової системи і вегетативної іннервації, відновлюється їх регуляторний вплив на організм, посилюється імунобіологічна реактивність організму.

Симптоматична терапія полягає у застосуванні різноманітних дієтичних і лікарських засобів, що нормалізують різні функції організму при інфекційних хворобах тварин. Вибір лікарських засобів і форм визначається станом хворої тварини, виявленням у неї захворювання, різних порушень фізіологічних процесів. Для усунення окремих симптомів хвороби застосовують серцево-судинні, жарознижувальні, в’яжучі, послаблювальні та інші засоби. Здебільшого лікування хворих тварин проводять комплексно, використовуючи кілька методів терапії. Ефективних результатів можна досягти за умови ретельного контролю стану тварини, правильного вибору, своєчасного використання лікарських засобів та правильної організації лікувальних заходів.

Вищезазначене свідчить про те, що терапія при інфекційних хворобах має бути комплексною, тобто етіопатогенетичною.

Практична частина

Біопрепарати.  Знайомляться з наявними біологічними препаратами. У лабораторії вони оглядають наявні живі вакцини. До них належать живі вакцини проти хвороби Ауєскі зі штаму «Bartha», вакцина проти хвороби Тешена (ензоотичний енцефаломієліт свиней) зі штаму «Перечинський 642», вакцина «Бешивак» проти бешихи свиней, живі спорові вакцини проти сибірки зі штамів «К79Z» та «СБ» тощо.

Студенти оглядають наявні бактеріофаги (колігертнерфаг, бактеріофаг проти сальмонельозу, пулорозний тощо), гіперімунні сироватки (проти сальмонельозів, колібактеріозу, сибірки, пастерельозу, лептоспірозу тощо), гаммаглобуліни (проти чуми м’ясоїдних, парвовірозу собак тощо).

У лабораторії обов’язково розглядають діагностичні препарати (алергени, антигени, діагностичні сироватки, бактеріофаги); препарати для алергічної діагностики: туберкуліни для ссавців і птиці, ААМ (антиген атипових мікобактерій), малеїн та ін.; препарати для лабораторної серологічної діагностики: преципітувальна сибіркова сироватка, стандартна бруцельозна аглютинувальна сироватка, групові аглютинувальні лептоспірозні сироватки та ін.; діагностичні бактеріофаги: сибірковий, лістеріозний та ін.

На занятті моделюють ситуацію, коли потрібно оцінити та вибракувати частину біологічних препаратів. Розглядають правила транспортування та зберігання препаратів (див. теоретичну частину).

Інструменти, які застосовують під час проведення протиепізоотичних заходів. До них належать: 1) термометри; 2) шприци різних систем та різної місткості — від 1 до 200 мл; 3) голки ін’єкційні та для відбору крові; 4) безголкові шприци-автомати різних систем; 5) прилади для масових щеплень; 6) прилади для взяття крові у тварин; 7) генератори аерозолів для аерозольної імунізації та обробок; 8) очні піпетки для нанесення алергенів на кон’юнктиву; 9) рефлектор або очне дзеркало для огляду носової порожнини коней при підозрюванні на сап; 10) штангенциркуль або кутиметр для вимірювання товщини шкірної складки при дослідженні на туберкульоз; 11) стерилізатори для знезараження шприців, голок, піпеток та інших інструментів; 12) пристосування для фіксації та приборкування тварин; 13) ножиці (Купера і прямі), пінцети, скальпелі тощо.

Інструментарій обов’язково перевіряють на придатність. Поршні шприців мають бути щільно притертими до циліндрів (герметичність), голки — гострими, промитими, без іржі. Після цього шприци, голки, піпетки та інші інструменти стерилізують кип’ятінням.

Правила відбирання та пересилання патологічного матеріалу. В усіх випадках при підозрі на інфекційну хворобу для лабораторної діагностики необхідна наявність біологічного чи патологічного матеріалу, який відбирається відповідно від хворої, забитої або загиблої тварини. Такими матеріалами можуть бути молоко, фекалії, сеча, секрет із носа, рота, гортані, трахеальний слиз, змиви з піхви, препуціального мішка, вміст афт, абсцесів, виразок, зскрібки шкіри, шматочки паренхіматозних органів, лімфатичних вузлів, трубчаста кістка, серце, головний і спинний мозок, уражені ділянки тканин або органів тощо. При деяких інфекційних хворобах (ботулізм, харчові токсикоінфекції) як матеріал для дослідження в лабораторію направляють корм.

У кожному конкретному випадку при підозрі на інфекційну хворобу до лабораторії потрібно надсилати патологічний матеріал, зазначений у Ветеринарному Законодавстві при тому інфекційному захворюванні, щодо якого виникла підозра.В усіх випадках відбирання та пересилання біологічного чи патологічного матеріалу слід керуватися правилами й відповідними інструкціями щодо боротьби з інфекційними хворобами тварин. Основними з цих правил є:

необхідність відбирання патологічного матеріалу якомога раніше після смерті тварини, щоб звести до мінімуму вплив на результати досліджень постмортальних змін, які настають в органах і тканинах після смерті тварини;

недопущення забруднення матеріалу сторонньою мікрофлорою під час його відбирання (беруть стерильним інструментом і вміщують у стерильний посуд);

виключення можливості розсіювання збудника інфекції під час транспортування матеріалу (герметичне, водонепроникне упакування, дерев’яні чи металеві пенали);

необхідність консервування матеріалу в разі неможливості його швидкої доставки в лабораторію. Об’єм консерванту повинен перевищувати об’єм патологічного матеріалу в 4 – 5 разів.

Найчастіше як консервант патологічного матеріалу для бактеріологічного й вірусологічного досліджень використовують стерильне вазелінове масло та 30%-й водний розчин хімічно чистого гліцерину, низькі температури (сухий лід, сніг, лід та їх суміші з кухонною сіллю). Однак у разі використання як консерванту холоду слід пам’ятати, що при цьому недопустимі значні перепади температури (заморожування-відтавання), що призводить до руйнування як мікробних клітин, так і вірусів.

Матеріал до лабораторії надсилають, як правило, у скляному посуді, оскільки скло не має токсичних властивостей і легко стерилізується. Крім скляного посуду часто використовують поліетиленові мішечки, пластикові або металеві пенали, дерев’яні ящички тощо. Однак тара має відповідати вимогам щодо герметичності, а за потреби ще й стерильності.

Слід також пам’ятати, що в одному посуді не можна розміщувати матеріал, з якого передбачається виділення збудника, взятий з різних частин організму чи від різних тварин.

Умовно весь матеріал, що надсилається в лабораторію для дослідження, можна розділити на зажиттєвий, тобто взятий від хворих тварин, і посмертний, взятий від забитих з діагностичною метою тварин і трупів.

Як правило, трупи птахів і невеликих тварин надсилають до лабораторії цілими. Трупи великих тварин розтинають у спеціально відведених місцях у господарстві й відбирають потрібні органи чи зразки. Трупи тварин, загибель яких спричинена спороутворювальними мікроорганізмами, розтинати суворо заборонено!

До матеріалу, який надсилають у лабораторію для досліджень, обов’язково додають супровідний документ, де по можливості зазначають якомога більше інформації як про досліджуваний матеріал, так і про хвору, забиту чи загиблу тварину (з якого господарства; вид, стать, вік хворої тварини чи групи тварин; короткий опис клінічних ознак та патологоанатомічних змін; характер проведеного лікування чи його відсутність; кількість проб матеріалу тощо), а також прохання про необхідність проведення відповідних діагностичних досліджень з метою підтвердження або виключення наявності в господарстві того чи іншого інфекційного захворювання, виявлення токсину, збудника, його чутливості до лікарських засобів і т.ін. Супровідний документ складає та підписує ветеринарний фахівець і надсилає до лабораторії разом із біологічним чи патологічним матеріалом, як правило, спеціальним посланцем (нарочним) або поштою.

Запитання для самоконтролю: 

1. На чому ґрунтуються основні принципи протиепізоотичних заходів на території України? 

2. За яких обставин проводять епізоотологічне обстеження господарства та на які питання потрібно відповісти під час його складання? 

3. Який інструментарій потрібен для проведення профілактичних та вимушених щеплень у господарстві? 

4. Які групи біологічних препаратів застосовують нині у ветеринарній медицині? 5. Як правильно відібрати патологічний матеріал та надіслати його для дослідження в лабораторію ветеринарної медицини?