Методична розробка «Український національний костюм. Український костюм як частина сценічного образу»

ПАЛАЦ ДІТЕЙ ТА ЮНАЦТВА ПЕЧЕРСЬКОГО РАЙОНУ

М. КИЄВА

Методична розробка

«Український національний костюм. Український костюм як частина сценічного образу»

Городецька О. Г.

Київ – 2022

Вступ

Костюм є невід’ємною частиною сценічного образу. Щоб створити цілісний Сценічний образ треба поєднати рухи з музикою та костюмом. Для цього треба знати особливості костюмів різних регіонів України. Сценічні костюми відрізняються тим, що можна використовувати легші тканини, менше оздоблення та аксесуарів. Якщо мова йде про костюми для танцю, то завжди треба враховувати особливості виконання рухів. Тканина та деталі не повинні заважати вільно рухатися. Але, попри всі особливості виконання сценічного задуму, завжди треба зберігати особливості костюму саме того регіону, який представляє номер.

Кожну конкретну націю визнають самобутньою за певними критеріями, які вирізняють її з-поміж інших.

Історія українського костюму невіддільна від історії народу. Так само, як і всі інші мистецькі прояви, він почав свій розвиток із глибини віків. За активного розвитку цивілізації, зміни побуту і систем господарювання на більш досконалі, вдосконалювався й одяг. Великий крок у розвитку естетичних бачень вбрання нашими пращурами було здійснено в період існування Київської Русі.

Разом з тим вважається, що остаточно особливості українського національного одягу окреслилися за часів Запорізької Січі. Саме тоді з’явилися певні критерії, за якими кожен елемент одягу свідчив про приналежність людини до певної верстви населення: духовенства, козацької старшини, селянина тощо. Приблизно в той же час стали чіткішими і регіональні відмінності одягу українців.

Національний одяг українців дуже різноманітний, колоритний, вражає різноманіттям форм костюма, зручними і красивими деталями, які вдало поєднуються між собою, утворюючи своєрідний комплекс одягу, характерний для кожного регіону. Характерні риси національного костюма створювалися сторіччями, тому вони відображають історію народу, демонструють його сприйняття краси на різних етапах історії, вміння втілити свою естетичну творчість у створенні та оздобленні одягу.

Одяг українців, як і всіх інших народів, призначався не лише для тепла і зручності в повсякденних справах. Велике значення одяг має у здійснені культових та релігійних обрядів, пов'язаних зі значними подіями в житті народу, сім'ї та кожної окремої людини. Багата, насичена подіями історія українського народу, характер українців, відбилися в особливостях одягу, який займає помітне місце у світовій етнічній культурі.

Регіональні відмінності в загальному національному стилі українського одягу

Український традиційний національний костюм відображає художній талант українських жінок, що створюють гарний одяг для всієї родини. Всі елементи одягу прості за формою, багаті різноманітними прикрасами, насичені яскравими фарбами. Працюючи над оздобою сорочки, спідниці, головного убору або іншого елемента, українки використовували фарби і образи рідної природи для прославлення свого роду і для втілення в орнаментах своєї мрії про прекрасне майбутнє.

Зміст:

1. Види вбрання
2. Козацька доба
3. Етно-регіональний поділ України:

III.1. Волинь.

III.2. Полісся.

III.3. Слобожанщина.

III.4. Центр (Середня Наддніпрянщина).

III.5. Донбас.

III.6. Нижнє Подніпров’я (Нижня Наддніпрянщина).

III.7. Причорномор’я та Крим.

III.8. Поділля.

III.9. Галичина.

III.10. Закарпаття.

III.11. Буковина.

1. Види вбрання

Натільний одяг.

Залежно від способу носіння, одяг давнього українства знавці поділяють на кілька груп. Наприклад, натільний – той, що одягали безпосередньо на тіло. Як чоловіки, так і жінки послуговувалися єдиним видом натільного одягу – сорочкою.

Сорочка мала багато варіантів крою та оздоблення. Виготовлялася вона переважно з полотна або сукна, відповідно до призначення чи матеріальних можливостей родини. У різних куточках України простежувалися яскраво виражені відмінності в пошитті сорочки, які позначалися в основному на способах приєднання рукавів і плечової вставки до стану та оздобленні коміру і манжетів. Але найвиразніше – регіональну приналежність, вікові особливості власника сорочки, а також його сімейний стан – визначали вишиті орнаменти, які наносили різноманітними методами.

У давні часи сорочка слугувала єдиним видом одягу для дівчат та хлопців до досягнення певного віку. Чоловічі і жіночі сорочки шилися з полотна різної якості, залежно від їх призначення, а також від заможності родини. Основними типами сорочок були тунікоподібні, з плечовими вставками, з суцільним рукавом, на кокетці. Залежно від регіону сорочки прикрашали вишивкою, мережкою чи гаптуванням. За малюнком вишивки можна було дізнатися звідки людина, якого вона віку та стану. За традицією забезпечення родини сорочками покладалось на дружину.

Стегновий (поясний) одяг.

Як би не любили давні українці складні елементи оздоблення та крою, але в класифікації видів народного вбрання все достатньо просто. Як-от із поясним, чи, інакше, – стегновим одягом. Звісно, це ті елементи народного костюму, які носилися на нижній частині тіла. Одягали його просто поверх сорочки.

Для жінок це були запаска, фартух, плахта. Система назв жіночого поясного одягу дуже яскрава: це і щорц (смугаста спідниця, поширена на Львівщині), і кабат (Лемківщина), і “мальованка”… Також у багатьох місцинах зустрічалися “фота”, “сандарак” та інші.

З чоловічим поясним одягом все значно простіше: це, однозначно, штани. За способом крою це могли бути гачі (вузькі штани) або шаровари (широкі штани). Стосовно перших, то у різних регіонах вони мали різні назви: “ногавиці”, “гащі”, “холошви”. А от шаровари були шароварами кругом і завжди. На поясі штани фіксувалися за допомогою так званої “шворки”. Можна сказати, що “шворка” є праматір’ю всіх поясів і ременів, якими послуговувалися чоловіки значно пізніше. Шаровари були популярні в Східній і Центральній Україні, а вузькі штани – на південних та західних територіях нашої Батьківщини.

Чоловічий.

1. Гачі (гащі, ногавиці) – найдавніші чоловічі штани. Складались із двох окремих частин: нижньої, що обтягувала ногу, та верхньої, що кріпилась на талії за допомогою «шворки». Поширені були в західних та південних регіонах України.
2. Шаровари–шаровари були обов’язковим елементом  одягу українського запорозького козацтва.

Жіночий.

1. Андарак – спідниця з вовняної або напіввовняної доморобної тканини червоного кольору, з закладеними ззаду складками, які по подолу прикрашалися широкою смугою тканого та вишитого орнаменту. Характерна для півночі Чернігівщини. Андараком також називали й спідниці зі смугастої тканини на Поліссі.
2. Дерга (опинка, обгортка, горботка, фота) –одноплатовий розпашний жіночий одяг з доморобної вовняної тканини. Розповсюджений на Поділлі, Прикарпатті, Буковині, Полтавщині.  Мав багато варіантів малюнку, кольорів та способів носіння.
3. Димка (мальованка) – спідниця із саморобного полотна з вибійчаним малюнком. Була поширена в центральних і західних областях України.
4. Запаска – найдавніший варіант незшитого стегнового одягу. На Подніпров’ї запаски були у вигляді неваляного однотонного сукна різної ширини чорного та синього кольорів. Спочатку пов’язувалась на талії задня частина, ширша і довша, чорного кольору («сіряк», «плахта»). Спереду закріплювалася друга, вужча і коротша, синього кольору запаска – «попередниця». На свято молоді жінки носили зелені та червоні запаски. Передня частина святкової запаски прикрашалася тканим орнаментом або вишивкою, розташованими у нижній частині. На Поділлі попередницю рівномірно заповнювали тканим або вишитим орнаментом. На Житомирщині, північній Тернопільщині та Хмельниччині були поширенні килимові запаски. Запаски Придністров’я, Прикарпаття та Карпат були заткані поперечними або поздовжніми поліхромними смугами, інколи з додаванням металевої нитки. На Поліссі біла полотняна запаска прикрашалася широкою смугою червоного тканого орнаменту. В багатьох регіонах носили Фартух –цезапаска з дуже дорогих, купованих тканин (парчі, візерункового шовку, шерсті).
5. Кабат (сукня) – яскрава вибійчана гофрована спідниця у лемків.
6. Літник – смугаста червона вовняна або напіввовняна спідниця поліського типу. Була поширена  на київському та житомирському Поліссі, території Рівненської та Волинської областей. Виготовлялася із білого полотна у п’ять- шість полотнищ, закладалася у дрібні складки і по низу прикрашалася широкою горизонтальною смугою тканого орнаменту червоного кольору.
7. Плахта – частково зшитий, розпашний святковий стегновий жіночий одяг українців середнього Подніпров’я. Плахта виконувалась із двох полотнищ (гривок) барвистої клітчастої вовняної саморобної тканини. Ці полотнища зшивалися приблизно наполовину або на дві третини. Зшита частина охоплювала стан позаду, а незшиті крила (криси) перегинались і вільно звисали з боків. Іноді передні кути плахти, як і обгорток, підтикалися під пояс. Незшиті кінці-крила позаду розходилися і з-під них було видно зшиту половину плахти.
8. Фартух – біла полотняна спідниця у бойків. Прикрашалася по низу вишивкою («циркою»),
9. Шорц –біла в смуги яскрава спідниця Львівщини.

Нагрудний одяг.

Нагрудний одяг носили поверх сорочки. Важливою функцією цього елементу вбрання, окрім покриття тіла, було увиразнення силуету і приховання недоліків фігури, щоб наблизити її до тогочасного еталону краси. До речі, українці і досі не змінили своїх вподобань стосовно ідеалу фігури: широкоплечі парубки і тендітні, зі спокусливими формами й світлою посмішкою, дівчата. В основній масі нагрудний одяг представляли безрукавки: “керсетки”, “кептари”, “лейбики”.

Єдиним різновидом нагрудного одягу з рукавом була юпка. Сучасні українці часто плутають цей елемент зі спідницею, вважаючи, що назва перегукується з російськомовним “юбка”, або й взагалі походить від нього. Насправді це звичайнісінька за кроєм безрукавка, до якої пришито рукава.

Нагрудний одяг.

1. Кептар – хутряна безрукавка поширена в  Карпатах та Прикарпатті. Існувало безліч варіацій, які відрізнялися довжиною та способами художнього оформлення.
2. Керсетка – безрукавка з фабричної тканини, поширена на Подніпров’ї. Вона багато місцевих  варіантів пропорцій, довжини, декорування. Керсетка розвивалася здебільшого на Київщині, Чернігівщині, Полтавщині, частково на півдні України (Дніпропетровщина, Кіровоградщина, Херсонщина).
3. Лейбик (бруслик, катанка, горсет) – сукняна безрукавка передгір’я Карпат, рівнинної частини Західної України та Полісся.
4. Юпка (куртка, кохта) – нагрудний одяг з рукавами. Переважно його шили з фабричних тканин і він повторював форму і крій місцевих безрукавок.

Верхній одяг.

З неабиякою відповідальністю наші пращури ставилися до виготовлення верхнього одягу, про що свідчить широкий спектр елементів оздоблення та різноманіття його видів. Тут народна фантазія проявлялася у повній мірі. Залежно від крою, верхній одяг поділяли на прямий і приталений. Згодом додавалися складніші елементи, і таким чином з’явилися абсолютно несхожі між собою зразки вбрання: розширені донизу, халатоподібні, призбирані по боках… Матеріалом для зимового одягу була переважно овеча шкура.

Використовувалася також цупка домотканна тканина та шерсть. У наших пращурів було дуже багато речей, покликаних захистити тіло від холоду чи опадів. Серед найпоширеніших, знову ж таки, залежно від територіальної приналежності та кліматичних умов, були гуня, гуля, свита, кирея, кожух, жупан тощо. Всі назви, а тим більш основні відмінності, за якими фахівці розрізняють той чи інший елемент верхнього одягу, запам’ятати важко. Тому залишмо це найбільш допитливим, а самі перейдімо до найцікавішого.

Верхній одяг.

1. Відлога (затулок, кобка, каптур, бородиця) –капюшон, який пришивався до невеликого коміра або до горловини плащеподібного одягу і прикрашався вишивкою або обшивками
2. Гугля –подовжений прямоспиннийодяг із білого сукна без рукавів. Також так називався старовинний, з білого доморобного валяного сукна гуцульський плащ-накидка.
3. Гуня – гуцульський прямий верхній одяг із довговорсого саморобного сукна з імітованими рукавами. Накидався на плечі.
4. Жупан –давній тип слов’янського верхнього одягу. Шили його з дорогої шовкової тканини – штофу, парчі або з тонкого фабричного сукна, переважно блакитного або зеленого кольору. Жупан був досить довгим (нижче колін, іноді до кісточок), приталеним, з призбираною спинкою і полами, що ледь-ледь сходилися; з відкладним або стоячим коміром, манжетами і кишенями, на полотняній підкладці. Поли, відлоги, манжети, кишені обшивалися кольоровою тканиною, прикрашалися тасьмою, шнурами, вишивкою гарусом. Вздовж пілок у два ряди і на кишенях пришивалися ґудзики.
5. Козачка – місцева назва свити з підрізними боками на Полтавщині.
6. Капота – старовинний верхній одяг із купованих тканин, подібний на жупан; був ознакою заможності. Капота була довшою і об’ємнішою від жупана, з глибоким заходом, вільна у талії, з трьома і більше складками на спинці, з вузьким рукавом і великим виложистим коміром. Її шили з тонкого сукна або з шовкової тканини — однотонної (червоної, рожевої, блакитної) чи з розводами та «фантастичними» квітами.
7. Кирея (сіряк, затула, кобеняк, бурка, свита з кобеняком) –плащоподібний одяг однотипного крою. Шили її з одного або двох перегнутих на плечах полотнищ саморобного сукна гіршого ґатунку — рядовини чорного або сірого кольору. По боках вставлялися великі клини, до невеликого коміра пришивався прикрашений вишивкою капюшон. Застібок цей одяг не мав і підперезувався поясом. Одягався поверх усіх видів верхнього одягу у негоду.
8. Кобеняк – розширений плащоподібний одяг, що побутував на правому березі Дніпра.
9. Кожух –зимовий одяг із овечих шкур. Кожух шили хутром досередини. В різних місцевостях України він мав свої особливості крою, пропорцій, кольору, оздоблення. За кроєм  розрізняли прямоспинні, розширені донизу – тулуб’ясті, кульові та приталені. Колір у кожухів переважно білий, рідше червоний або чорний. Кожухи прикрашалися вишивкою, аплікацією з кольорової шкіри, нашивками з яскравих різноколірних плетених шнурів, купованого або саморобного в’юнчика з вовни, китичками з різноколірних вовняних ниток у кутах вшивання клинів, ласток.
10. Кожушанка (хутрянка, хутро, шушун) – зимовий одяг з овечого хутра, критий тонким фабричним сукном або напівсукном. Поширений у західних та північних районах України.
11. Кунтуш – старовинний верхній одяг, що вдягався поверх жупана. Шили кунтуш з дорогого кольорового сукна, з великими прорізами для рук і довгими імітованими рукавами («вильотами»), які перекидалися через плечі на спину. Прикрашали його срібними, золотими або шовковими шнурами.
12. Курта (куртина, куртка, чекмінь) – старовинний верхній чоловічий і жіночий одяг, короткий, приталений, з вузьким стоячим коміром. Шили з китайки, сірого демікотону, сукна.
13. Куцина – на півночі Чернігівщини та Київщини місцева назва верхнього одягу з домотканого сукна подібного до свити.
14. Манта –довгий плащоподібний одягпрямого крою, переважно з білого доморобного сукна, розкішно орнаментований. Поширений у західних областях.
15. Опанча – верхній одяг, розширений донизу боковими клинами, халатоподібного типу. Шили його переважно з одного або двох перегнутих по плечах полотнищ домашнього сукна гіршої якості, чорного або сірого кольору. Застібок цей одяг не мав, підперізувався поясом. Використовувався в негоду і одягався поверх інших видів вбрання, особливо в дорогу.
16. Свита – приталений верхній одяг із домотканого сукна. Розрізняють кілька видів. Свита «до вусів» – невідрізний, розширений від лінії талії донизу двома клинами крій. Зберігся в старовинних українських свитах Подніпров’я, а також у свиті-латусі та свиті-куниці Полісся, в кабаті Західної України. Для такого одягу характерна об’ємність, опуклість за рахунок клинів (опуклих вусів). Шили таку свита з білого або сірого сукна, довжиною до колін і нижче. Свита «до рясів» – свита з підрізними боками (з рясами і прохідкою), яка звужувалася, але обов’язково зберігалася суцільно кроєна частина спинки (старша фалда, прохідка, доріжка, застібок). Її шили з темно-коричневого, на Поліссі та Поділлі — з білого або сірого домотканого сукна. Свита «до заборів» (катанка) – свита з підрізними та призбираними бочками, що побутувала на півночі Подніпров’я.
17. Сердак (петик) – стародавній короткий гуцульський верхній одяг із коричневого  домотканого валяного сукна, прямоспинного крою, оздоблений по-різному сплетеними, ручної роботи шнурами з вовняних кольорових ниток. Носили накинутими на плечі (наопашки).
18. Сіряк – довгий, розширений донизу верхній плащоподібний сукняний одяг, поширений на Лівобережній Україні.
19. Халат – плащоподібний, з купованої тканини одяг, розширений донизу великими клинами, з великим виложистим коміром. Поширений на Подніпров’ї.
20. Чемліт – верхній одяг із тонкого білого сукна, побутував на Київщині. Він повторював крій свити з відкладним коміром та манжетами, обшитими чорним оксамитом.
21. Черкеска – на лівобережжі Дніпра тип короткого жупана або кунтуша з сукна. Чоловічині верхній одяг, схожий на кабардинську черкеску з відкидними рукавами.
22. Чуга – прямоспинний плащоподібний одяг із коричневого доморобного сукна з фальшивими рукавами. Поширений серед населення Карпат.
23. Чімарка (номерка, чемеріїна, чамара) – довгий чоловічий верхній одяг з рукавами, відрізний по лінії талії, з призбираною спинкою або всією нижньою частиною, з застібкою у два ряди ґудзиків спереду, зі стоячим коміром. Шили з тонкого чорного сукна або бавовняної тканини, прикрашали тасьмою, китицями, петлицями.
24. Шарафан – спідниця до нагрудника, переважно жовто-коричневого, вишневого або фіолетиового кольору. Поширена на Київщині, Чернігівщині та півдні України.
25. Шушун (шушпан, халат, бурнус) – старовинний верхній жіночий одяг із купованих тканин, розширений донизу, вільного халатоподібного крою. Шили його з вибійчаного однотонного ситцю, тонкої вовняної, шовкової тканини. Об’ємність одягу такого типу досягалася за рахунок дрібних, закладених по спинці у верхній її частині або вздовж лінії талії складок. Здебільшого мала великий призбираний відкладний комір і манжети, у різних місцевостях була різної довжини.
26. Юпка –легка вкорочена жіноча свита. Розрізняли крамну (більша кількість вусів, комірець з оздобою. Інколи в крамних юпках вуса замінялись фалдами, що поступово розширювались до низу.) та байову (шили з червоної або синьої байки. Вся поверхня юпки прикрашалася саморобними китицями («хвостиками», «ковтками», «мухами») з кольорової вовни, які контрастували з основою юпки.) юпки.

Аксесуари давніх українців.

Для того, щоби доповнити український народний костюм, сучасникам достатньо зазирнути у будь-яку крамничку етнічного одягу: тепер дуже популярні автентичні, притаманні лише нашому народові, прикраси, головні убори, пояси і навіть взуття. Давнім українцям доводилося досить часто виготовляти прикраси власноруч.

Взагалі, український національний костюм не може існувати без аксесуарів за своїм визначенням. Це є одна з основних особливостей саме нашого традиційного одягу. Всі доповнення до необхідного вбрання з давніх часів несли в собі естетичні вподобання українців. Тут планка піднімалася настільки високо, що не кожна традиція інших народів могла конкурувати з давньоукраїнською.

Обов’язковими для пращурів були пояси і головні убори. Навіть взуття не мало такого поширення та ідейно-смислового навантаження, як названі вище аксесуари. За жіночим головним убором найчастіше визначали як статки родини, її соціальний статус, так і вік власниці. Тут просто-таки величезна за кількістю добірка назв і різновидів, і перелічити основні буде доволі проблематично. Насамперед, це очіпок, хустина, вінок, кептур та багато інших.

Пояс, при чому переважно для чоловіків, вважався ознакою гідності, сили і мужності, а залежно від декору та матеріалу, з якого виготовлено аксесуар, визначали статус і фінансові можливості чоловіка. Але жіноцтво теж полюбляло підперезуватися, при чому дівчата з любов’ю оздоблювали пояси як для себе, так і для чоловіків. Пояс вважався одним з найцінніших подарунків коханому, ніс в собі величезне навантаження і сприймався як оберіг.

Прикраси з дорогоцінними каменями українці збирали впродовж поколінь. Металеві ж виготовляли ремісники і купити їх не було проблемою. “Ювеліри” для небагатих використовували численні монети і хрести, нанизуючи їх на один суцільний ланцюг. Для жінок основними прикрасами були сережки, намисто, хрестики, каблучки. Втім, чоловіки теж не цуралися каблучок, хоча для них основними “коштовностями” були зброя і пояс. Часто прикрасам надавали магічної сили, вважали їх здатними захистити від нечисті, стихії, хвороби тощо.

Пояси.

1. Крайка – вузький пояс, з допомогою якого утримувався стегновий незшитий одяг. Ширина 3–15 см, довжина до 3 метрів.
2. Очкур – вузький пояс, шкіряний або з рослинних волокон, який втягувався в обшивку («очкур- ню») широких штанів. Поширений на Подніпров’ї.
3. Пояс-рушник –обов’язковий елемент одягу наречених. На Поліссі жінка за традицією дарувала чоловікові червоний пояс, нібито оберігаючи його від нещастя. Наречена на Полтавщині підперезувала нареченого святково вишитим поясом, що, за народними повір’ями, зміцнював чоловічу силу. Пояс підкреслював святковість одягу, був покажчиком заможності його власника.
4. Слуцький пояс – пояс із дорогої тканини, тканий золотом і сріблом. Його носили у комплексі із жупаном та кунтушем. Характерною особливістю слуцьких золотих поясів була їхня двостронність. Кожна із сторін мала свій колір і візерунок. Розкішні шовкові, з рослинним малюнком, слуцькі пояси були прикрасою святкового одягу запорозьких козаків.
5. Черес – шкіряний чоловічий пояс, поширений у гірських районах Карпат. Череси були різних розмірів. Оздоблювалися вони різними техніками — витисканням на шкірі, мідними ланцюжками, ґудзиками місцевої гуцульської роботи («ціточки»), плетінкою із кольорових шкіряних тасемок.
6. Черес з калитою – різновид шкіряного пояса, який носили чумаки. Був у вигляді довгого вузького шкіряного мішка з пряжкою на одному кінці і ремінцем на іншому.

Головні убори.

Дівочі.

1. Вінок-шнур –тоненька яскрава стрічка, яку пов’язували навколо голови і закріпляли ззаду, стримуючи розпущене волосся. За таку стрічку, зокрема на Чернігівщині, з обох боків голови затикали штучні або живі квіти. Іноді на таку стрічку нашивали закладену у дрібні складки різнокольорову тканину, що імітувала вінок (Київщина).
2. Вінкоподібне площинне вбрання – картонна основа на яку в багато рядків нашивалися вузенькі різнокольорові стрічечки, зібрані у дрібні складки, здебільшого ж основа лише обтягувалася шовковою тканиною, а зверху прикріплювалися квіти (Київщина, Полтавщина).
3. Вінки звиті – святковий дівочий головний убір. Мав певні регіональні особливості, зокрема на середньому Подніпров’ї розмір квітів поступово зменшується в напрямку до потилиці, в той час як в інших місцях (наприклад, на Поділлі) «квітчалися» в протилежному напрямку.
4. Вінок чубатий –вінок із чорнобривців, рожі, волошок, маку, жоржини, барвінку або штучних (воскових чи з паперу) квітів, який прикрашався сусальним золотом, пташиним пір’ям, пофарбованим у яскраві кольори. Ззаду чіпляли барвисті стрічки. Вінки на Захід­ній Україні прикрашали волічковими уплітами, ґерданами з скляних намистинок, обрядові вінки — листками позолоченого барвінку тощо.
5. Лопатушка (на Полтавщині) складалася з окремих колоподібних елементів із закладеної у дрібні складки різнокольорової тканини або шовкової стрічки, які закріплювалися на твердій основі циліндричної форми.
6. Пов’язка –закріплений на каркасі яскравий вовняний платок (Чернігівщина, Полтавщина).
7. Стрічки-бинди – різнокольорові стрічки, якими дівчата прикрашали ввесь комплекс вбрання, прикріплюючи їх у великій кількості до стрічки або до вінка на потилиці, або пришиваючи до стрічки, яка пов’язувалася на шиї (Чернігівщина, Лівобережна Київщина та Черкащина).
8. Чільце – виготовлені з латуні низки тоненьких орнаментованих пластинок,  які спадали на чоло. Були поширені на Гуцульщині.

Жіночі.

1. Кибалка – луб’яне кільце, на яке жінка намотувала волосся, перед цим розділивши його на дві частини і скрутивши кожну з них у джгут. Кибалку у вигляді круга виготовляли із конопляного шнурка або скрученого полотна, дерева, лика, соломи. Кибалку накладали на голову, а опісля закручували на ній волосся. Поверх кибалки накладали «очіпок», який пов’язували «наміткою» або «хусткою».
2. Намітка – прямокутний платовий жіночий головний убір. Це льняна або конопляна тонка чи взагалі прозора (часом підкрохмалена) тканина, що має довжину приблизно 5 м, ширину 50 см. Найхарактернішим способом пов’язування цього типу вбрання на середній Наддніпрянщині було обгортання його навколо очіпка та пов’язування пишним бантом ззаду.
3. Очіпки.Очепок, чепець, чіпець, каптур, капор, чепак та керпабули невід’ємною частиною головного убору заміжніх жінок.
4. Убрус–шматок полотна, витканого з найтоншої пряжі. Розрізняють прямокутні та  квадратні убруси. Кожна з цих груп за способами пов’язування та запинання має безліч місцевих варіантів.
5. Хустки.Полотно, яким заміжня жінка покривала голову. На півночі України хустка пов’язувалася під підборіддям і кінці її зав’язувалися на маківці голови. На Київщині кінці платка жінки обгортали навколо шиї і зав’язували на потилиці. На середньому Подніпров’ї платок драпірувався у особливий спосіб довкруги очіпка, закриваючи потилицю. На Лівобережжі платок теж драпірувався довкруги голови, але вже залишав відкритим денце очіпка.
6. Чушка – збірний або м’який очіпок. Одягався під платове вбрання або під твердий очіпок.

Чоловічі.

1. Солом’яний бриль – плетений із соломи капелюх. За способом плетення розрізняють капелюхи  «в зубчики», «луску», «косичкою» .Широкою популярністю користувалися капелюхи з широкими полями і головкою у вигляді усіченого конуса. На Поділлі капелюхи мали високе дно та вузькі, загнуті догори поля, які облямовувалися чорною стрічкою. Вони оздоблювалися квітами, ґерданами та перами з когутів. На Подністров’ї високі головки капелюхів прикрашали плетеними із різнокольорового бісеру «ґерданами», павиними перами, паперовими й волічковими квітами.
2. Шапки (капелюхи) –найдавніші чоловічі головні убори. Селяни взимку носили шапки з овечого хутра або сукняні з хутровою опушкою.
3. Клепаня –головний убір гуцулів червоного або темно- синього сукна, підбита баранком і облямована лисячим хвостом, яку носили взимку.
4. Кресаня – чорний фетровий капелюх у гуцулів. Дно його було обведене золотистим галоном, мосяжною узорною бляхою — «басаманом», а також різнокольоровими шнурками «байорками», «черв’ячками». Кресаню підтримував ремінець («підборідь») з червоного сап’яну, вибитий узорно мосяжними капелями. Оздоблювали кресаню пір’ям глухаря («готура») або павиними хвостами («когути», «павуки»). Збоку кресані звисали кулястої форми вовняні китиці («бовтиці»).
5. Кучма – висока циліндрична, конусоподібна шапка з овчини або з іншого хутра, яка була поширена на території всієї України. Циліндрична форма смушевих шапок переважала на Поділлі і на півдні Волині. На півдні і південному заході України побутували конусоподібної форми шапки зі зрізаним верхом, на Чернігівщині і на півночі, північному заході Волині прижилися шапки рогаті.
6. Мазниці – головний убір на Поділлі і в південній частині Волині. Це чорні великі смушкові шапки з суконним дном, циліндричної форми, з розрізом збоку, прикрашеним кольоровою стрічкою. Сукно на денці було синього або зеленого кольору.
7. Малахай–кругла хутряна шапка з навушниками, яку носили в холодну пору року на Чернігівщині.
8. Шлик – зимовий головний убір, дно і верх якого виготовлявся з червоного сукна або з чорної баранячої шкіри.
9. Шолом (йолом, яломок, магерка) – повстяні шапки. Виготовлялися з коричневої або сірої повсті. За формою були півсферичні або конусоподібні, без крис або з високо загнутими крисами (полями).

Прикраси.

1. Сережки – одна із найдавніших видів жіночих вушних прикрас.Діти носили мідні, а дівчата й жінки – срібні, позолочені, зрідка золоті сережки. Найбільш поширеними були великі дуті каблучки або площинні у формі півмісяця калачики з нескладним різьбленим орнаментом. На Полтавщині вдягали так звані п’явочки (у вигляді кільця), уточки (кільце з зображенням качки), метелики, ягідки (з тонкого обідка з великим червоним камінцем-вічком), маківки – у вигляді квітки з блакитним або червоним камінцем посередині. Інколи до сережок кріпились привіски – бовти, теліпони.
2. Намисто – найпоширеніша жіноча нагрудна прикраса. Найбільше цінувалося намисто з дорогих природних матеріалів – коралів, бурштину, перлів, гранатів, скла, смальти. Кількість разків намиста та характер обробки свідчили про достаток людини.
3. Ґердани (ґерданик, ґерданка, ґерда, крайка, лучка) – шийні бісерні прикраси у вигляді досить вузької смуги.
4. Силянки (сильованки, силенки, плетенки, плетінки) – прикраси, назва яких походить від техніки нанизування (силення) бісеру.
5. Дукати – намисто з монетами. Три-п’ять-сім і більше монет скріплювали між собою у вигляді намиста, прикріплювали їх до коралів тощо.
6. Дукач (личман) –прикраса у вигляді великої медалеподібної монети з металевим бантом, прикрашеним камінцями. Займав центральне композиційне місце у всьому комплексі нагрудних прикрас. Носили їх на Лівобережжі, Чернігівщині, Полтавщині та Слобожанщині.
7. Згарди–давня гуцульська шийна прикраса культового призначення. Мали вигляд нанизаних на ремінець, шнурок чи дротик в один, два чи три ряди мідних литих хрестиків, між якими чіпляли мідні трубочки або спіральки, згорнуті чи скручені з латуні або міді.
8. Рифи (пугвиці) –металеві буси, які чергувалися з кораловим намистом. Разом із ланцюжком та хрестиком композиційне врівноважували великі металеві дукачі. В західних областях України останні часом замінювали однією чи декількома металевими або фініфтяними іконками чи хрестиками.
9. Хрестики – культові елементи, які входили до комплексу нагрудних прикрас і були водночас виразною оздобою. Були срібні, часом прикрашалися емаллю, у заможнішого населення іноді й золоті. На Лівобережжі досить великий хрест носили на довгому ланцюжку або на вузенькій стрічці. На Полтавщині зустрічалися дерев’яні білі та кольорові. На Черкащині ж нанизували по декілька маленьких хрестиків.

Взуття в комплексі українського народного костюма.

Взуття здебільшого вважалося такою собі “статусною” розкішшю: багатії носили шкіряні чоботи, а селяни – плетені зі стебел рослин “личаки”. Ще існували “постоли”, стягнені зі свинячої чи волової шкіри.

Заможні жінки носили “сап’янці” з кольорової шкіри. Пізніше чобітки дійшли і до селянок, хоча більш як святковий елемент вбрання. Тобто в жодному разі чобітки не були виключно взуттям. Найчастіше це була найомріяніша дівчиною прикраса.

Взуття.

1. Личаки – взуття, плетене з кори дерев. Складалося з прямоплетеної підошви та петель обабіч ступні. На нозі трималися за допомогою мотузка з лика або конопель, який протягувався крізь петлі.
2. Постоли (моршні, ходаки) –давній тип шкіряного стягнутого взуття. Робили з одного шматка товстої, але по можливості м’якої коров’ячої або свинячої сиром’ятної шкіри. Вони могли тупоносі та гостроносі.
3. Сап’янці (чорнобривці) – святкові жіночі чоботи з сап’яну (червоного, зеленого, жовтого кольорів), із трохи задертими носами, невисокими халявками і вищими, ніж у чоловічих чоботях, підборами. Носили їх дуже заможні жінки.
4. Черевики – жіночі шкіряні туфлі на невисокому підборі. Могли бути відкритими або з халявкою, що мала шнуровку чи ґудзики. Прикрашалися багатим орнаментом, виконаним різноманітною технікою.
5. Чоботи – зшите шкіряне взуття, яке носили заможнілюди.

2. Козацька доба

Початок козаччини історики вважають із початку п'ятнадцятого століття. Після зруйнування останньої Січі (1775 р.), український одяг козацьких часів під впливом культури іншої держави прийшов до занепаду і почав поступово змінюватись. Найбільшого розквіту козацький одяг досяг у сімнадцятому столітті. Під час відродження Української Народної Республіки було сформоване українське військо і деякі полки та курені були одягнуті в козацький одяг старовинного типу. Основним верхнім одягом козацьких часів був жупан та кунтуш. Жупан — це одяг, пошитий до стану, з вузьким комірцем-стійкою, який защіпався на дрібні срібні чи золоті ґудзики або на гаплики. Кунтуш — це одяг, пошитий також до стану, з округлим коміром із трикутним вирізом спереду та з розрізаними рукавами, які часто закладались позаду. Жупан міг одягатися самостійно, або поверх жупана одягався контуш. Жупан або кунтуш пов'язували широким шовковим поясом. Кунтуш та жупан носили до кінця 18 століття та в деяких місцевостях до середини 19 ст. Козацька старшина носила також кирею (мантію), яку накидали зверху по кунтушу і яка застібалась біля шиї на застібку. Одяг козацької доби відрізнявся від одягу 19 ст. (народного) не кроєм, а тканинами. Кунтуш і жупан були як чоловічим, так і жіночим одягом. Такий одяг носили на території усіх русько-українських земель. Чоловіки носили широкі штани та чоботи, а жінки — шовкові спідниці та запаски. На голові, як чоловіки так і жінки, носили шапки. Окрім того, заміжні жінки носили також кибалки і намітки. Український національний одяг козацької доби має багато спільних рис із польським одягом цього періоду, оскільки польський одяг під впливом «сарматської доби» змінився і став наближеним до українського козацького одягу.

Одяг козацький 16 ст. дещо мав відмінності від строю 19 ст. Козаки носили тоді гранатового кольору суконні жупаники з вузькими комірами, які защіпалися на гаплики, такі жупаники вдягали в широкі штани до очкура. Під жупаником була біла сорочка з вузьким комірцем, яка защіпалася шпонкою з блискучим камінчиком. По штанах козаки носили широкий ремінний пас, на який був завішаний воловий ріг та на довгому мосяжному ланцюжку був завішаний ніж, з двох сторін були завішані шкіряні сумки, одна на кулі, інша на кресало, також за пояс був запханий пістолет. Зверху по жупанику одягали контуш з вильотами та рукавами закинутими на плечі. У руках або за поясом носили ціпок і на ліве плече була завішана бурка. Голову голили, чуб заплітали та закладали за праве вухо, вуса підкручували. На голові носили чорний йолом з каракуля з довгим суконним або оксамитовим вилишкетом, такої самої барви як і жупаник. Господарі в ті часи носили гранатові жупани, обшиті по швах золотими або срібними галонами та сиві каракулеві шапки.

3. Етно-регіональний поділ України:

III.1. Волинь.

Сценічний костюм Волині.

Волиняни — етнографічна група українців які мешкають на Волині. До цього етнографічного регіону відносяться землі колишніх князівств: Перемишлянського, Белзького, Бузького. Межу можна провести від Бродів, Золочева, Львова до Самбора, Старої Солі.

Чоловічий стрій.

Конопляна сорочка або кошуля, шили її зі зборами, коміром, уставками (подвійними плечами), рукави були з дудицями (вузькими обшивками), які зав'язувались тороками чи шнурком. Розріз на грудях був доволі довгий (до живота). Комір защіпали мідною шпонкою або гарусною червоною стрічкою. Рукава та пазушину тут ніколи не вишивали кольоровими нитками. Сорочка була довжиною до колін або і ще нижче. Сорочку в деяких місцях заправляли в штани, а в інших носили поверху штанів. Сорочки господарів та парубків шилися з тонкого полотна, а хлопчиків-пастушків з грубого (дванадцятки). Штани шилися з того самого полотна з паском і защіпалися на ґудзик. На голові носили солом'яні капелюхи. З подвір'я чоловіки виходили завжди з покритою головою.

Зверху по сорочці носили сукману (чорну, білу, сіру). Також носили серм'ягу (свитку, гуню) пошиту до стану з коміром-стійкою і з трьома зборами по боках. Замість кишень були прорізи з клапанами. По швах серм'яга була обшита шнурками. На Перемишлянщині носили гуню. В львівському повіті носили зверху полотнянки з полотна. Старші чоловіки, господарі та парубки носили зверху опончу. Опонча мала крій сіряка, але шилася вільнішою та з бородицею. Жіночі, чоловічі, парубоцькі та сіряки дівчат мали свої мотиви оздоблення. Сіряки та опончі мали біля коміра пришиті бовтиці, які закидали за плечі. Зимою чоловіки носили з білого чи сірого сукна холошні, крій яких був такий самий, як і крій полотняних штанів.

Зимою носили довгі кожухи з чорного хутра пошиті завжди до стану з коміром-стійкою або викладним. Кожух защіпався на мілкі ґудзики та був вишитий шовком. Кожух належав до строю, тому його могли одягати в великі свята також і влітку, на Петрівку. До строю обов'язково належав пояс, найчастіше малиновий.

Шапки носили на завісах, з чорного, рідше з сивого каракуля з суконним верхом. Волосся на голові брили, залишаючи зверху чуприну. Бороди запускали тільки діди, вуса носили всі.

На ногах носили шкапові чоботи руського крою. Чоловічі чоботи були з круглими носами, а жіночі з гострими.

Жіночий стрій.

Жінки носили полотняні сорочки та спідниці. Сорочки жіночі мали крій подібний до чоловічих, тільки з меншим розрізом на пазусі. Сорочки не вишивалися кольоровими нитками і вставки були зовсім білі. На шиї носили різнокольорові скляні коралі, а також мідний хрестик та менталик (медальйон). Спідниці носили також з полотна, тканого в білі та небесні смуги — дими. Спідниці з фабричного сукна називалися — фартух. Жінки та дівчата носили до спідниць білі полотняні передники. Дівчата заплітали волосся в дві коси, викладали їх на голові вінком та прикрашали квітами. Волосся заміжніх жінок накручувалися на «кибалку» у вигляді джгута пряжі або обідка, а потім накривалися красивою вишитию хусткою. Жінки покривали голову в'язаним чепцем та зверху пов'язували хустку так, щоб на маківці видно було чепець. У свята жінки одягали перемітки або рантухи. Верхнім одягом жінок були сіряки або переважно білі свити, подібні на чоловічі, тільки відрізнялися вони незначно кроєм та оздобленням. Заможні жінки носили подібні на міщанські сині катанки. Кожухи жінки носили рідко, переважно покриті синім сукном бекеші, підшиті частіше білим каракулем або лисячим хутром. На ногах носили чорні чоботи руського крою.

III.2. Полісся.

Сценічні костюми Полісся.

Поліський стрій вирізняється серед інших червоно-білими кольорами. На голові жінки носили кибалок або очіпок, який пов'язували наміткою. На кінцях намітка була оздоблена червоними смужками. Жінки носили спідниці (літники), зверху носили приталені свитки. В вишивці домінували прості геометричні узори червоного кольору з добавкою синього або чорного. На Поліссі жіночі сорочки не вишиваються або вишиваються тільки червоною заполоччю та дуже простим орнаментом.

Одяг міщан та жителів сільської місцевості відрізнявся якістю тканини. Русини носили синій або гранатовий приталений жупан або широку капоту зі стоячим або викладеним коміром. Жупани були на грудях, на спині, та на кишенях оздоблені нашитою тесьмою. Жупан був підперезаний шовковим, з золотою ниткою широким поясом з тороками (литий пас). Взимку носили приталений кожух, покритий синьою, сірою, гранатовою або зеленою тканиною (тулуп). Тулуп був з великим відкладним коміром з сірої кримської вівці. На голові носили високі шапки з кримської вівці з синім днищем з тканини, в деяких місцевостях носили чорні баранячі — кучми. Влітку носили сірі або чорні фільцові капелюхи.

Міщанки носили перкалеві сорочки з великим відкладним комірцем. Спідниці носили фалдовані з купленої шерті, спереду носили білий або кольоровий фартух. Поверху носили кафтан (катанку) з шерсті з відкладним коміром малинового кольору. На ногах носили чорні чобітки або черевики, на свята червоні або жовті сафянці. На шиї носили коралі з золотим дукачем. На голові жінки носили очіпок і зверху пов'язували шовковою або шерстяною хусткою в вигляді тюрбана, в деяких містах носили перемітки. Дівчата заплітали косу з шовковою стрічкою і вільно пускали по спині. Взимку носили покриті зеленою або синьою тканиною приталені кожухи (бекеша) з відкладним коміром з кримської вівці або лисиці. По швах на грудях та на спині бекеші були оздоблені тесьмою, іноді дійсно золотою тесьмою.

У Чернігівській області нарядні жіночі вишиванки мали широкі рукави, зібрані знизу в тонку манжету. Вишивці цього регіону властива червоно-чорна колірна гама. Безрукавка-корсетка мала відносно складний крій з підрізами і фалдами. Спідниця «андарак» шилася в складку з вовняного полотна, найчастіше червоного кольору. По низу спідниці проходив тканий різнокольоровий візерунок. Спереду андарак прикривався білим вишитим фартухом. Волосся заміжніх жінок ховалися в очіпок, поверх якого пов'язували одину або дві яскраві кольорові хустки. На ноги одягали плетені личаки поверх світлих онучею.

Сорочки для чоловіків шили у формі довгої туніки з коміром-стійкою, рукави збиралися в манжети. Окрім широкої вишивки на грудях, сорочки мали вишивку на комірі, манжетах, подолі. Носили сорочки навипуск, обхоплюючи на талії крученим поясом. Штани були не дуже широкі, шилися з щільного грубого полотна.

У Житомирській області костюм для жінки складається їх бавовняної вишиванки, виконаної в місцевих традиціях, і вовняного плаття без рукавів, що імітує спідницю з безрукавкою. Фартух кольором в тон сукні прикрашений традиційною вишивкою та мереживом. Вовняну хустку виткано квітковим малюнком. З цим одягом добре гармонують прикраси у вигляді бус в кілька ниток і плетеного намиста з бісеру.

У схожому складі можна створити костюм для молодої дівчини. Вишиванка шиється з коротким рукавом, прикрашається традиційною вишивкою. Для сукні-сарафана краще використовувати світлу кольорову молодіжну тканину. З прикрас - невелика плетінка з світлого бісеру.

У Київській області білі жіночі вишиванки шили з вузьким коміром - стійкою, який теж обшивався візерунком. Для вишивок, виконаних хрестиком, характерні червоно-чорні і червоно-сині колірні поєднання, а також мережка. В якості спідниці використовувалися дві запаски - передня і задня різних забарвлень. На талію пов'язували гарний широкий довгий пояс з китицями. Верхнім одягом служила «юпка» - суконна або байкова куртка. Для її прикраси, крім звичайних матеріалів, використовували аплікацію червоними «перчиками». На голову одягали яскраві вишиті хустки. Численні різнокольорові намиста - основна традиційна жіноча прикраса. Святкова взуття - червоні сап'янові чобітки.

Чоловічі вишиванки з білого домашнього полотна, зібрані під вузьким коміром, вишивалися хрестиком червоними, чорними і синіми нитками. Штани-шаровари з грубого домашнього полотна підперізували широким, тканим кольоровими смугами, поясом. У прохолодну пору року надягали суконну свитку, яку прикрашали вставками зі шкіри або вовняними смужками. На голову одягали високу шапку з каракулю, на ноги - невисокі шкіряні чоботи.

III.3. Слобожанщина.

У Харківській області вишиванки для жінок шилися з прямокутними вставками, які багато вишивалися поряд з рукавами і вузьким комірцем-стійкою. Рукава знизу збиралися в збірку «на нитку». На Подолі сорочки нерідко виконувалася мережка. Корсетки шили з фабричної тонкої вовни, а на свята з шовку або парчі. Спідниці плахти ткали складним квадратним візерунком. Спереду вона закривалася «завісою» - ошатним порадникомфартухом, який прикрашали широкою тасьмою. Голову жінки покривали барвистими хустками, надітими поверх очіпка. Взувалися в свята в сап'янові чобітки.

Особливістю чоловічих сорочок цій області були «бочки», які вшиваються між поличками. Полички збиралися в збірки і пришивались до кокетці. Вишивка складалася звичайно з червоно-чорних орнаментів, виконаних хрестиком. Сорочку носили, заправляючи в широкі штани, верх яких обв'язують красивим поясом з бахромою. Популярний літній чоловічий головний убір - солом'яний капелюх «бриль». Взуття - шкіряні чоботи.

У Донецькій області сорочка-вишиванка шилася на кокетці, багато декорувалася червоно-чорними орнаментами з використанням мережки. Кофти - «юпки» прикрашали різнобарвною тасьмою і мереживами. Спідниці шили широкі, з красивою фабричної вовняної тканини. Для обробки використовувалися стрічки, а нижній край підшивали «щіточкою», яка захищала край від протирання. Ошатний фартух прикрашали вишивкою, мережкою, мереживом і рюшами. Волосся жінки туго скручували в «Гугл», на неї надягалася «сіточка», і зверху надягали красиву хустку з вишивкою. На ногах жінки носили високі черевики зі шнурками.

Чоловіки носили тунікоподібні сорочки. Вишивкою прикрашалися манішка, стоячий широкий комір і нижній край рукавів. Характерним елементом чоловічого костюма цього регіону був короткий суконний жилет темних кольорів - «жільотка». Брюки шерстяні, вузького крою. Чоботи носили з високими твердими халявами - «пляшки». На голову одягали картуз - різновид кашкета.

III.4. Центр (Середня Наддніпрянщина).

Сценічний костюм центральної України.

У Полтавській області жіночі вишиванки часто вишивалися білим по білому, хоч і непоодинокими були червоно-чорні візерунки та мережка. Рукава збиралися в збірку і зверху, і знизу. Корсетки різної довжини мали знизу м'які фалди і прикрашалися вишивкою, тасьмою, гудзиками. Спідниці шили з напіввовняної фабричної або домотканої тканини, прикрашали стрічками, вовняними смужками або цікавим видом аплікації - «перцями». Ошатний білий фартух декорували вишивкою і мережками. На голову дівчини надягали вінки з барвистими стрічками, жінки - «намітку» або хустку поверх очіпка. Прикраси яскраві - намиста, намиста, дукачі. На ногах - шкіряні черевички або чобітки.

Чоловічі сорочки, зшиті з білого полотна, вишивалися білою або нефарбованої льняною ниткою, використовувалася мережка. Рукава широкі, з вишивкою по низу. Штанини шароварів з щільного полотна заправлялися в «чирики» - чоботи з м'якими невисокими халявами. На талії шаровари кріпилися поясом, який одночасно був і прикрасою, так як його ткали з різнокольорових ниток красивими візерунками.

У Дніпропетровській області відмінною рисою юпок і корсеток цього регіону були прямокутні вирізи горловини, які зараз називаються «каре». Шили юпки з фабричного сукна, оксамиту та інших негрубих тканин. Прикрашали орнаментами з кольорових ниток і стрічками. Плахти носили цілісні, невідкладні. Полотно для них ткали з багатобарвним красивим орнаментом. Спереду на плахту надягали фартух з білого полотна, прикрашений багатою вишивкою. Використовувалися численні прикраси - намиста, дукачі, сережки. Заможні жінки могли дозволити собі чобітки «чорнобривці» на каблучку, з мідними підківками.

Чоловіча полотняна сорочка шилася з широкими рукавами без манжет в дві полички. Попереду нашивалася манішка, комір-стійка зв'язувалася стрічкою або тасьмою. Вишивка виконувалася в традиційних червоно-чорних тонах. Сорочку заправляли у вільні шаровари з міцного сукна. Пояси ткали дуже довгими і широкими, з яскравих ниток, кінці оформляли китицями. З верхнього одягу найбільш популярними були свитки. Їх шили з щільного домашнього сукна. Комір-стійку, краї рукавів і підлоги сувої прикрашали смужками тканини, тасьмою. На голову одягали циліндричну смушкову шапку.

III.5. Донбас.

Майже до початку XX ст. єдиним видом натільного одягу не лише на Луганщині, але й по всій Україні була сорочка. Матеріалом для сорочок слугувало біле лляне, чи конопляне, саморобне полотно або «крамна» купована бавовняна тканина. Взагалі, більшість дослідників відзначають білий колір українських сорочок, як найхарактернішу їх особливість. За винятком Новопськовської сорочки з відложним комірцем, всі мають комірець-стойку з планкою вздовж розрізу на грудях. Оздоблені сорочки вишивкою – хрестиком, в червоно-чорному або ж чорному кольорі; по комірцю, по планці на грудях та краям рукавів вишитий геометрично-рослинний орнамент. На Луганщині переважають сорочки полтавського типу: «...відсутність коміра, уставок, пришиті по основі тканини рукава, присборені біля уставок, з чохлами на кінцях. Але на Луганщині сорочки такого фасону мали рослинний орнамент, вишитий хрестиком в червоно-чорній або червоно-синій гамі, що було характерно для центральної Київщини. А типовою для Полтавщини «біллю» і вирізуванням на Луганщині прикрашали сорочки з суцільно кроєним рукавом». Таким чином, на території Луганщини існував своєрідний локальний варіант української чоловічої і жіночої сорочки.

Безпосередньо на сорочку одягали поясний та нагрудний одяг. Такий тісний взаємозв’язок вимагав відповідності їх форм і художнього вирішення. Замість традиційних українських плахт, кольорових запасок поширюються «шарафани» (назва походить від російського слова «сарафан»). По плису йде рослинний візерунок, виконаний тасьмою. Доповнювали поясне вбрання жінок фартухи, пояси, накладні кишені. Фартухи в народі називались «завісками», побутували вони в Перевальському, Слов’яносербському й Кремінському районах.

 Більшість поясів, плетені з червоних вовняних ниток, по краям оздоблені торочкою. Українські селянки полюбляли носити пришиті до поясу різноманітно прикрашені накладні кишені. Керсетки виготовлялися з чорного плису, вовняної чи бавовняної тканини. В с. Євсуг Біловодського району знайдена безрукавка з темно-синього оксамиту – «кірас». Трапецієподібного силуету, вона має круглу горловину, застібки на пувицях. Виріб декорований стрічками чорного оксамиту.

Цікаві різні види жіночих головних уборів. Очіпки носили заміжні жінки.

Чоловічі сорочки російських селян – відрізні, комбіновані сорочки з плечовими вставками, пришитими по пітканню. Горловина оформлена вузькою обшивкою. По краю рукава дрібні складки утворюють обшивку. Плечові вставки прикрашені «фарботкою», тобто фабричним мереживом з підставою. Вони бесполікові, рукава пришиті до горловини. Опліччя рукавів оздоблене в червоно-сірій, червоно-чорній гамі, вишивкою хрестиком або «набором» червоними нитками. Горловина й край рукавів призібрані і обшиті смужками тканини.

Показовим одягом російських жінок є сарафани. Святково оздоблені кольоровою тасьмою, мішурою, червоним ситцем, нашитими розетками з різнокольорових стрічок – «твиточками». Своєрідним видом жіночого поясного вбрання відомого у всіх східних слов’ян з глибокої давнини є поньова. Одним з показників впливу міста є поява в традиційному костюмі і українців, й росіян, такого елементу вбрання як спідниця.

Невід’ємним компонентом одягу і водночас його прикрасою були.

Взуття російських селян подібне до взуття українських селян.

III.6. Нижнє Подніпров’я (Нижня Наддніпрянщина).

Запоріжжя — український регіон, який ще здавна опинився в особливих умовах розвитку. Часті набіги ворожих племен та народів зробили неможливим там життя для селян і міщан. Тут основним населенням було козацтво, через що культура і навіть народной стрій відрізняються від інших земель України.

Кошові отамани носили шовкові кафтани та дорогі шуби з соболя. Їх святковий стрій відрізнявся від гетьманського святкового строю, шапкою та верхнім одягом. Верхнім одягом отаманів були шуби, як в гетьминських полковників з розрізаними рукавами. Одяг запорозьких кошових складалася з оксамитової шапки, верхнього суконого синього кафтана польського крою, нижнього шовкового кафтана, шароварів з бавовняної тканини, довгих чобіт, шаблі та кинджалів. Старовиним одягом гетьмана до Богдана Хмельницького був кафтан польського крою з вишитими на грудях золотими шнурками, шапка з соболя з суконим верхом, пошита за козацьким зразком, шовковий пояс, червоні сапянці, блакитні саєтові шаровари з золотими лампасами по боках. Стрій доповнювали шабля та кинджали за поясом. Зимою вони носили шуби польського крою з лиса чи соболя. В походах лицарство носило шаровари та сорочку замочену в дьоготь.

Одяг запорозьких полковників складався з верхнього кафтана з синього тонкого сукна, нижнього шовкового кафтана яскравої барви, шароварів з бавовни або нерідко з оксамиту, литого паса, турецької шаблі, червоних сап'янців, шапки середньої величини, зимою носили дорогі шуби.

Запорожці носили на війні та в мирний час на службі однаковий одяг:

Каптан — козяча куртка, черкеску з вильотами (розрізаними рукавамми), саєтові шаровари яскравих відтінків, шириною до 4 аршинів, шальовий пояс — шовковий або шерстяний, сап'янці, з російського або кримського сап'яну, шапку кабардинку, по кругу і навхрест оточену галуном.

Святковим строєм запорожців були жупани польського крою, висока шапка з смушку сірого або чорного кольору з червоним шовковим або шерстяним мішечком, обкладеним галуном . Запорожці одягались в дорогі кафтани та жупани, вишиті на рукавах та на грудях золотом, червоні шаровари, шириною до 5 аршинів, підпоясувались шовковими поясами.

Голови запорожці голили, залишаючи тільки чуб. Чуб заплетений в косу та закручений за ліве вухо називався оселедцем. Величезні вуса та оселедець були ознакою лицарського стану.

Жіночий стрій.

Дружини запорозьких козаків носили шерстяні плахти з передниками та запаски. Кафтани з бавовняної тканини різних кольорів, заможніші носили також оксамитові кафтани. Верхнім одягом були свитки з китайки, а зимою — суконні, чоботи переважно червоні сап'янові або жовті з підківками. Заміжні жінки носили на голові хустки, а старі жінки наколювали на голову намітки.

Дівчата одівались подібно: на шиї носили до десяти ниток різного мониста, скляного та коралів, срібні та золоті монети, привішували також медальйон (дукачі), а також хрестики та образки. Голову дівчата прикрашали стрічками та живими квітами. На ногах носили влітку черевики, а взимку сап'янці. Носили охоче також перстні та сережки.

Штани носили з широкими холошами до очкура, до штанів носили полотняну сорочку з широкими рукавами, юпку, свиту з відлогою.

Чоловіча сорочка виготовлялась з грубого домотканого полотна з дуже широкими рукавами, які біля кисті закінчувались зборами (чехлами). Комірець такої сорочки був невисокий стоячий або відкладний. Зав'язувалась сорочка стрічкою. Вишивкою прикрашали комірець-стійку і пазуху з двох сторін. Інколи сорочки були вишиті на плечах та на обшлагах рукавів. Сорочки молодих хлопців мали вишивку на всіх грудях. Сорочки носили заправлені в штани. Крім українців такі самі сорочки та штани носили і волохи.

Верхній одяг українців був досить різноманітний, шили його з синього сукна: жупани, чекмені, киреї з кобеняками. Весь цей одяг був запорозького походження, носили його в кінці 19 ст. та на початку 20 ст. старші чоловіки, які отримали його від своїх батьків та дідів, в пам'ять про вільне козацтво. В кін 19. ст. верхній одяг шили з синьої китайки — черкасина або з сивого чи чорного сукна домашнього виробництва. Молоді хлопці пов'язували по сорочці кольорові пояси або носили по сорочці також жилетки. Зверху по сорочці носили чумарку або коротку юпку. В холодну пору носили свитки з відлогою та кожухи.

Юпки шилися з міцної синьої тканини довжиною до колін. Ззаді вони мали збори або інколи шилися також без зборів. З боків юпки прорізали кишені, а рукава обшивалися шкірою. Юпки були одягом на будній день, а також і святковим одягом.

Свитка або куцина була з білого чи сивого сукна, шилася довшою, ніж юпка і носилася в більш прохолодну пору року. Свитка з грубого сукна, була дуже довгою з коміром — відлогою або з кобеняком, носилася в негоду або в дорогу. Кожух носили з коміром з сивого смушку.

На голові чоловіки носили влітку солом'яні брилі (також картузи), а в зимку сиві шапки — високі або низькі шапки з сивого каракулю.

На ногах носили чоботи з широкими халявами та черевики.

Жінки більше ніж чоловіки зберегли в своєму одязі національні риси.

Одяг дівчат, жінок, старших жінок мав деякі відмінності не в самому крої, а в тканинах з яких його шили та в прикрасах.

Дівчата шили свій одяг з більш тонких тканин і більше прикрашали його (вишивкою), носили багато коралів та дукачі. На голову одягали інколи вінки, а чоботи та черевики прикрашали блискітками. Стрій жінок відзначався меншою кількістю прикрас та на голові жінки носили капор або очіпок. Старші жінки традиційно носили плахти, запаски, корсетки та парчові очіпки.

Сорочка жіноча в 19 ст. шилася зверрху з тонкого лляного полотна, а низ (підтячка) з домашнього грубшого. Біля коміра сорочка була призбирана, сам комірець був низький. Рукава такої сорочки та інколи пазуха вишивались. Низ сорочки був вишитий або мав мережку. Сорочку одівали так, щоб низ був видний з-під спідниці. Вишивали сорочки хрестиками, квітами або лиштвою.

Зверху по сорочці носили чорні шерстяні запаски, а старші жінки — барвисті плахти. Запаски шилися з тканини домашнього виробництва, ними обгорталися замість спідниці і пов'язували зверху вузький пояс. Спідниці шилися тоді з фабричної тканини. Плахти могли бути різних видів: пстри, синятки та парчові.

Зверху по сорочці носили корсетки, пошиті з коврової тканини, ззаді вони мали збори і були без рукавів. На поч. 20 ст. корсетки шили з синьої китайки. Зверху по корсетці носили юпку, яку шили з китайки, ситцю чи сірого сукна. Легкі юпки мали великий виложистий комір, а суконі були зі звичайним коміром та з відлогами на грудях. В деяких місцевостях зберігалися ще байкові юпки, зі старовинної байкової тканини — зеленої тканини з червоними кусничками.

Теплим одягом були сірі або білі довгі свитки до вусів. Носили також короткі білі свитки — куцини. І зимою носили кожушини.

На голові носили різної форми очіпки з парчі та капори. Очіпки були округлої форми, а капори довгастої і ззаду були звужені. Зверху по очіпку пов'язували хустки. Дівчата в свята носили вінки з живих або штучних квітів. На ногах дівчата носили червоні, зелені, жовті, сині чоботи або черевики з сап'яну, прикрашені блискітками і кольоровими шнурками. Заміжні жінки носили чоботи з чорними головками та з зеленими або червоними халявами. Старші жінки носили також чоботи з чорними головками, але з синіми або жовтими халявами та чорні черевики.

III.7. Причорномор’я та Крим.

Одяг населення Українського Причорномор'я та Приазов'я за своїми стильовими ознаками має багато спільних рис з традиційним строєм Наддніпрянщини та Слобожанщини. Особливий вплив на убрання цього регіону, як і на побут та спосіб життя взагалі, мало козацтво і козацький стрій. Виготовлявся одяг з матеріалів домашнього виробництва та народних промислів, використовувалися також різні куповані тканини та оздоби, що завозилися сюди з інших країн. З купованих тканин виготовлялися окремі одежини за традиційним кроєм, які гармонійно поєднувалися в ансамбль, не змінюючи загального характеру строю. Міський одяг був більше зорієнтований на тогочасну моду і тому відрізнявся від сільського. Українські, особливо козацькі села непорушно трималися своїх звичаїв і свого строю.

Чоловічий стрій складався з усталеного комплексу одежі. Це були вишивана сорочка з білого домотканого полотна (з тонкого – святкова, з грубшого – буденна), широкі штани на очкурі – шаровари домашні, буденні – з домотканого полотна, святкові на вихід – з купованої китайки найчастіше синього кольору, рідше зеленого, малинового, червоного. Паралельно побутували штани на вшитому пояску з ґудзиками, їх виготовляли з купованої щільної бавовняної тканини темно–сірого кольору у вузенькі біті або чорні пасочки. Цю тканину так і називали – штаннє. Це були робочі, буденні штани, одягали їх і на вихід, але не на святковий чи урочистий.

Сорочку носили заправленою в штани, в талії кілька разів оперізувалися кольоровим однотонним або візерунковим тканим довгим поясом. На сорочку одягали безрукавки з овечої шкури або сукняні. У степових районах переважав геометричний орнамент на широких манишках, на рукавах і по комірі-стійці. Особливо поширеними були сорочки "в зерно". Цей складний орнамент вишивався низом (низинкою) червоними, чорними і білими нитками. Такими ж популярними були й сорочки "в павучки" або "реп'яшки" – вишиті геометричним орнаментом – тільки чорними нитками. Цей орнамент покривав манишку, комір-стійку і широкі манжети. Менш поширеними були кольорові геометричні орнаменти, вишиті хрестиком

 Поверх сорочки одягали жилет, а на нього – піджак, так званий твинчик. Верхнім одягом служила прямоспинна свита або бушлат-діжурка міського крою.

Верхнім одягом служили свити – білі й темні, з домашнього сукна, чемерки з купованого тонкого сукна, традиційного крою з відрізною спинкою, розширені до низу, сіряки. Незмінним зимовим одягом були різноманітні кожухи, різного крою, відповідно до призначення. Коротші, до колін називалися кожушанки. На зимовий холод, мороз – довгі. Побутували й широкі та довгі до землі з подовженими рукавами і великим коміром дорожні – тулуби. Кожухи були білі, дублені коричневі та чорні, часом їх ще покривали зверху сукном для кращого збереження шкіри. Такі називалися криті. Зношене покриття міняли. В негоду поверх сукняного одягу або кожуха одягали бурки. Бурку виготовляли із сукна на полотняній підкладці з коміром-капюшоном.

На ноги одягали в'язані шкарпетки, ткані з темної вовни онучі, шкіряні морщені постоли. Крім постолів обов'язковими були й чоботи – робочі юхтові та вихідні хромові, на зиму – валянки.

Основним головним убором була смушева шапка – чорна або сива, кожен прагнув мати обидві. Улітку носили солом'яний бриль. Та смушева шапка була настільки важливим і улюбленим головним убором, що її носили навіть в теплі пори року. Зокрема, на вихід брали шапку, хоч би й довелося нести її в руці.

У чоловічому строї степових районів Причорномор'я та Приазов'я характерними рисами виділявся комплекс одягу чабанів. Вони носили традиційну українську сорочку, а штани інші, вузькі – суконні або, частіше, іршанки (ірхи). Ці штани пошиті зі спеціально обробленої телячої шкіри. Часом їх шили й з добре вим'ятої овечої шкіри, зістригаючи низько вовну. Іршанки мали характерний дуже давній крій без бокового шва. Сорочку вправляв у штани, на талії мав шкіряний пояс з підвісками для кисета, кресала, губки, спеціальних ножиць, плоскої пляшечки з карболкою, ножа. Поверх сорочки одягав безрукавку з овечої шкіри з хутром або шкіряну без хутра, короткий овечий кожушок трохи нижчий талії або до талії по довжині. Наверх одягав сіряк – довгий або короткий, залежно від погоди, бурку. На ногах мав постоли з довгими поволоками.

Жіночий стрій Українського Причорномор'я та Приазов'я починався з білої полотняної вишиваної вуставкової сорочки з підтичкою. Вишивали червоними, чорними й білими нитками, різноманітними техніками. Найпоширенішим був рослинний орнамент – ружі та виноград, якими покривали весь рукав, та орнітоморфний мотив у вишитті сорочок. Пташки поєднуються найчастіше з рожами й іншим рослинним орнаментом. Пташки та півні – поширений мотив на рушниках, в розписах печей і народному малярстві на папері. Вишивкою оздоблювали комір, пазуху, лиштву. Жіночі сорочки відзначалися тут особливо розкішним пошиттям: на одній сорочці можна побачити всі можливі декоративні шви і способи з'єднань частин сорочки та викінчення лиштви зубчиками, пилочкою, збиранням, примережуванням. Характерним тут є використання мережива на сорочках. Рукав завершувався плетеною гачком з білих ниток вуставкою з суцільним рослинним або геометричним взором. Вузенька смужка такого мережива вставлялася і поміж вишивкою на пазусі з обох боків розрізу. Побутували тут і не вишиті сорочки – для дому. Шили їх за традиційним кроєм, а шви, з'єднання й викінчення виконували білими нитками.

Поясне вбрання у традиційному жіночому строї складалося з плахти, джерги, запаски і фартуха. Плахту вбирали на вихід, на свято, а джерга служила робочою ношею. Ткали її, як правило, із сірої природного кольору грубої вовни, "щоб тепла була". У середині XIX ст. вже широко побутували спідниці з купованих тканин, як правило, тонких піввовняних. їх шили довгими, до землі, і рясними – в шість, сім, а то й вісім пілок, зібраних у дрібні рясочки ("набрані на голку") і вшитих у неширокий поясок. Спідницю носили, як і плахту, з фартухом. Поверх сорочки одягали кирсетку, але її носили не скрізь.

Коротким плечовим одягом, який носили поверх сорочки були юпки, баски, виготовлені з доморобного сукна, декоровані вишивкою і аплікацією, а в XIX ст. вони виготовлялися уже з купованих тканин – кольорових, однотонних. їх робили утепленими, на тонкому шарі вати, з підкладкою. Накладний декор змінився на шитий: до юпки пришивали великий виложистий комір, у дрібні запрасовані складочки – пліски, обшитий на викінченню смужечкою-обвідкою. В такі самі пліси була зібрана і пришита до талії відрізної прямої спинки нижня частина юпки. Завужений до низу рукав декорувався вишивкою, що творила враження високого чохла, а кольором перегукувалася з намистом. З купованої тканини, на ваті підкладкою шили і баску, але крій її був інший і в основі своїй – приталеністю – зберігав давній принцип. Баска щільно облягала фігуру до талії, а в талії, довкола, до спинки і піл, пришивалася широка фалда. Скроєна по косині, вона гарно спадала на стегна. Такою ж фалдою закінчувався і неширокий рукав.

Довгополим верхнім жіночим одягом служила свита, бурнус, пальтісак, кожух. Свити виготовляли з домашнього сукна, а бурнус і пальтісак – з купованих тканин. Свитки тут були менш поширені. Популярними у жінок цього регіону були бурнуси (Херсонщина) й пальтісаки (Одещина). Бурнус шили з тонкого фабричного сукна або ластиковий, утеплений підкладкою. Він мав своєрідний крій: прямоспинний, спереду асиметричний, прострочений наскрізь вузькими смужками. Пальтісак був подібний за кроєм, матеріалом. Тільки підкладку в ньому робили, як правило, з тканини жовтого кольору, а в бурнусі колір підкладки був різним. Пальтісак носили дівчата і жінки.

Незмінним головним убором був м'який, шитий із шовкової візерункової тканини очіпок. Святковий очіпок був мереживний, плетений гачком, візерунковий. На очіпок одягали різні хустки, як і скрізь по Україні. Як у чоловіків шапка, хустка була предметом особливої уваги кожної жінки, кожна прагнула мати їх якомога більше. Побутували тут в'язані на дротах з вовни або гарусу рівні й візерункові хустки з орнаментом по периметру або з бахромою. Під таку хустку одягали і мереживний очіпок.

Найпоширеніше взуття – червоні й чорні човни ї черевики.

Крим.

У кримських татар костюм значно відрізнявся. Вони ввели в моду широкі спідниці, роблять акцент на об'ємних стегнах. В інших регіонах сукні були у формі клина.

Класичний національний костюм являє собою союз шароварів і сорочки сукні. Зверху зазвичай одягався халат або кафтан. Також наряд любили доповнювати легкої верхній одяг з конопель або льону. Це виріб не мало підкладки, а називали його чобой. Що стосується жінок, то вони частіше носили жилети або фартухи.

Цей народ вважав, що душа людини покидає тіло через якісь дірки і отвори. Тому до порізів і порваною матеріалів вони ставилися з особливим трепетом. Татари вважали, що вони могли врятувати життя тільки магічним оберегом. Для цього краю або будь-вирізи оброблялися спеціальними візерунками. Раніше це були стріли, але вони досить скоро замінилися завитками.

Вбрання прикрашалися орнаментом тільки в певних місцях. Зона тазу вважалася таємною і дуже інтимне, тому її ніколи нічим не обробляли. Груди сприймалася по-іншому, адже жінки їй годували дітей. Саме тому цю ділянку завжди оздоблювали магічними знаками у вигляді орнаменту.

Жіночий кримськотатарський костюм ділиться на святковий і побутовий (повсякденний). Весільний або обрядовий костюм часто включає дорогі тканини, такі як парча, шовк і оксамит. Такий костюм традиційно багато прикрашається вишивкою на рукавах і на грудях, використовуються дрібні намистини або бісер. Жіночий повсякденний костюм зазвичай складався з сорочки широкого крою і сукні-халата, виготовлених з недорогих тканин. Побутовий костюм прикрашався невеликими малюнками. Поверх сукні одягалися фартухи. На голову пов'язували білу косинку, іноді з орнаментом. Кисті рук ховалися манжетами «ельк'апик», пришитими до рукавів. Під плаття одягалася сорочка і штани.

Нижня сорочка жіночого кримськотатарського костюма називається «ич кольмек» або «ич тюб», вона широкого крою, з бавовняної тканини. Надягається поверх сорочки плаття-халат, відрізне по талії, називається «чабулу Антер».  Верхнє плаття виготовлялося з щільної тканини. Поличка прикрашалася вишивкою, зрізи і шви — шовковими стрічками. Рукав відрізний, звужений до низу. З вивороту шви обточувалися косою бейкою. У гірських районах плаття і сорочка були укороченими для зручності переміщення. 

Під низ Антеро жінки одягали шаровари «думан» або «токума штан» в тон сукні або сорочки. Іноді шаровари поєднувалися з коротким жилетом з вишивкою на борту і горловині, званим «тончук'». У холодну пору року під верхній одяг одягали утеплену жилетку «зибин», а на ноги — довгі вовняні панчохи «сарили чорап».

Ще одним важливим елементом жіночого кримськотатарського костюма є коротка легка курточка «салта марка». Рукава цієї курточки трохи нижче ліктя. Поверх неї носили теплу вовняну хустку «шаль».

До числа найбільш важливих головних уборів кримських татарок відноситься шаль «марама» з геометричним орнаментом. Зрізи обрамлялися мереживом або бахромою. Мараму носили заміжні жінки або жінки у віці. Молоді дівчата покривали голову хусткою «фирланта» або «шербенті». На краях хустки була вишивка з тонких шовкових ниток. Орнамент складався з одного повторюваного елемента або з Б-образної композиції.

Щільна накидка з білої тканини «фередже» служила ритуальним покривалом. Це варіант східної бурки — верхнього одягу, що приховує все тіло, з вирізом для очей. Іноді фередже досягала 5-7 метрів в довжину. У повсякденному житті кримські татарки носили звичайну білу хустинку, звану «баш-явлук'».

Кримськотатарський жіночий головний убір «фес» за формою являє собою нижню частину усіченого конуса. Це маленька шапочка, прикрашена вишивкою або монетами. Висота феса повинна становити чотири пальці жіночої руки, вона повинна добре триматися на голові. Фес носили з самого дитинства.

Верх феса прикрашало круглий ювелірний виріб «тепелік», інкрустований різними каменями. Головний убір чоловіків називався «к'алпак'», його виготовляли з каракулю.

Кримськотатарські дерев'яні сандалі називалися «налини», вони були схожі на японські «гета». Налини одягали для походу в лазню, під час прання і в негоду. У налинів була висока дерев'яна платформа з двох каблуків. У жіночий гардероб також входили м'які шкіряні туфельки з загнутими носами або м'які чобітки з сап'яну.

Важливим атрибутом жіночого кримськотатарського костюма є пояс «к'ушак'». Він наділяється певним символічним змістом, показує соціальний статус дівчини. Окрасою пояса займаються ювеліри; бляшка може бути як повністю філігранною, так і карбованою з металу. Центральна частина пояса повинна знаходитися на пупку. Іншим аксесуаром є нагрудна, V-подібна деталь «кокюслюк» або «герданлик'». Вона складається з монет, викладених в кілька рядів, або із сітки з перлів.

Чоловіче вбрання.

Традиційний чоловічий костюм складався з шароварів (шальвари), широких по ширині та звужених донизу, нижньої шовкової сорочки, каптана (антера) або середньої довжини халату (смугастого), перетягненого шовковим або срібним поясом; пізніше стали використовувати ремені. Поверх каптана надягалась коротка, до поясу, кацавейці з короткими рукавами (фермана, кірха), зверху надягалась мантія (джубе, бонюш), до п'ят. Верхній чоловічий одяг шився з темних тканин.

У давнину як головні убори використовували високий шестигранний ковпак (каук). Пізніше його замінила кругла, з плоским денцем, порівняно висока шапка, зшита з темної каракулі або смушки з пензлем. Обромляли чоловічий одяг у караїмів згідно з їх східним звичаєм, як і в жіночому костюмі, використовувалися виключно рослинний чи геометричний караїмський орнамент.

Взуття чоловіків була сезонним: влітку носили витончені шкіряні туфлі (каварле) та грубі, але також шкіряні (катири), взимку — чоботи (чізмена) та м'які ф'яновіе чобітки (місць), поверх яких при необхідності надягали атьгри. На випадок негоди взуття шилось з високими дерев'яними колодками, на каблуки чоловічих чобіт набивалися залізні підкови, які оберігали шкіряну набивку від стирання та служили своєрідними шпорами при їзді верхи.

Особливою популярністю користувалися чарики, взуття, яке зшите з одного шматка шкіри, з гострими кінцівками та прошита тонкими шкіряними ремінцями, які затягувалися, а вільні кінці обмотувалися навколо гомілок. Чарики взувалися на вовняні шкарпетки або на онучі, в процесі носіння вони набували форму ступні і ставали дуже еластичними.

Національним головним убором була чорна кругла каракулева невисока шапка, у старшого покоління збереглася до наших днів, одягається на свята та сумні події. Святковий одяг шився з коштовного світлого матеріалу, розшивався сріблом та золотом, прикрашався національним орнаментом.

III.8. Поділля.

Чоловіча тунікоподібна вишиванка мала широкий комір-стійку або відкладний комір, які барвисто вишивалися одним малюнком з «Пазушкою», рукавами і нижнім краєм. Пояси були широкі, довгі, з китицями, з витканими кольоровими смугами. Неширокі темні штани шилися з домотканого сукна. Теплим верхнім одягом служили кожух, обшитий по краях хутром, або суконна «чугаіна». Верхній одяг звичайно прикрашалася кольоровими візерунками з вовняних ниток. На голові чоловіка носили каракулеві шапки або повстяні капелюхи, прикрашені штучними квітами та стрічками.

Чоловіки взимку носили чорні високі каракулеві шапки, а влітку низькі солом'яні капелюхи з широкими полями (брилі), оздоблені бавовняною червоною або блакитною стрічкою. Каракулева шапка зверху була з гранатового сукна або синього. А позаду, де був шов, шапка була оздоблена 3 небесного кольору нашитими «вензелями», через які її називали «шапка на завісах»

Чоловічі сорочки лляні були довгі тунікоподібні з стоячим коміром. Сорочка защіпалась на мосяжний ґудзик або зав'язувалась вузькою стрічкою, кінці якої звисали (гарасівка). Штани носили широкі білі або сині в смуги.

Взимку чоловіки носили білі кожухи з приталеною спинкою, вишиті кольоровим шовком (зеленим і червоним) або кафтани. Молоді парубки носили часом сіряк сивого кольору, довгий по кісточки з каптуром, який був прикрашений нашивкою в вигляді серця. Сіряки були розшиті червоними крученими шнурками. В деяких місцевостях були коричневого кольору (опонча). Відкладний комір та груди були оздоблені нашивками з блакитної тканини, що нагадувало княжий одяг з «Ізборніка». Чоловіки носили також білі до колін кітелі. На свята та до церкви носили довгі по кісточки з коміром — стійкою та каптуром бородиці.

Чоботи були без підборів, халяви мали широкі, довжиною до колін, вивернуті зверху на ширину долоні, підбиті залізною підківкою. При собі мали кремінь, кресало, люльку, ножик. На поясі носили також широкі шкіряні паси (черес). Пояс був також тканий з довгими тороками, червоний або темно-синій в поздовжні паси, шириною з долоню, спереду мав кишені. На поясі висів ножик «козик».

Голови чоловіки традиційно голили, на верху залишали чуб який закривав всю голову. Бороду не носили, а вуса коротко підстригали.

Для жіночих вишиванок цього регіону властиві широкі суцільні рукава, що нагадують сучасний реглан. Коміри широкі - відкладні або стійка. Іноді на грудях вишивали геометричним візерунком характерні вертикальні смужки. Сорочки носили з напуском над поясом. Для вишивки вибирали червоно-синю або червоно-блакитну гаму. Спідниці шилися з домотканого вовняного полотна - «літник» або «горбатка», прикрашалися внизу стрічками або тканими візерунками. Пояси довгі, яскраві, широкі, з китицями, пов'язували з двох сторін. На голові дівчата носили подільський вінок, який відрізняється тим, що ззаду вплітали квіти більшого розміру, ніж спереду. Жінки надягали невисокий циліндричний головний убір, до якого підв'язували ззаду «нафраму» з білої тонкої тканини. Прикраси традиційні для українок цього регіону: намиста, дукачі, намисто. Взуття: шкіряні постоли з ремінцями або чоботи.

Жіноче вбрання складалося з таких елементів: лляна сорочка довга до кісточок, запаска (тканина якою обгортали стан) або з пізніше з 18-19 ст. димка (спідниця), червона крайка (пояс) та корсет. Спідниці подолянок були гофровані (в складку), чоботи сап'янці (жовті). Заміжні жінки покривали голову білим чепцем сплетеним за старовиною традицією, а зверху в вигляді тюрбана пов'язували хустку. На свята голову жінки пов'язували лляною тонкою білою переміткою або рантухом, який кілька разів складали і обвивали голову під підборіддям, закриваючи чоло, а обидва кінці опускали через плечі до колін. Дівчата заплітали волосся в дві коси і викладали в вигляді віночка колом і встромляли в нього живі або зимою штучні квіти. В деяких місцевостях носили з тонких стрічок (гарасівка) мистецько зроблені чубки.

Поверх сорочки носили чорну суконну запаску і зверху пов'язували суконною крайкою (пояс), кінці якої звисали по центру; кінці запаски спереду піднімались і затикались за крайку, пізніше затикали тільки один кінець запаски. Запаска спереду була виткана поздовжніми смугами і переткана срібною або золотою ниткою. Або пізніший варіант поверх сорочки носили — димку (спідницю), поверх якої спереду прив'язувалась довга до кісточок ткана запаска (фартух).

Поверху сорочки одягали лляний блакитного кольору в смужки або заможніші гранатовий кафтан до колін, з відворотами гранатового або синього кольору, який пов'язували вовняним поясом червоного кольору в небесні поздовжні смуги. Багатші одягали також на свята «бекешу» (кожух) з білих баранів, покритий зверху гранатовим сукном і вишитий. Носили також білі, темно — сірі або брунаті довгі сіряки без каптурів

В жіночому подільському одязі своєрідністю відзначалася сорочка, вишита червоними, темно-синіми або чорними та жовтими нитками. До чорних ниток деколи додавали срібну або золоту нитку. На початку XIX ст. подільські сорочки були вишиті ясно-червоними та небесними нитками. У подільський сорочці основним був «полик» («опліччя»), (12-20 см), який був тридільним. На Поділлі полик (верх рукава) розшивався суцільною широкою смугою поперек рукава геометричним орнаментом у вигляді мозаїки: «Рукáва як писанка, а личко як маків цвіт». Традиційна техніка подільської вишивки — низь

На шиї носили багато разків намиста з золотими або срібними монетами (дукачі). Менш заможні носили скляні намистини (пацьорки).

У Вінницькій та Хмельницькій областях популярні жіночі блузки з білої тонкої тканини на кокетці. Вони вишиваються красивими кольоровими рослинними орнаментами, виконаними гладдю. Особливу увагу у вишивці приділяють багатьм яскравим кольорам. Поверх барвистою широкої спідниці одягається ситцевий фартух, прикрашений оборкою - «шляркой» і різнобарвною тасьмою.

У чоловічому костюмі звертає на себе увагу біла вишиванка, зшита на кокетці, зі вставкою з дрібних складок - «фальбаночек». Комір-стійка, пазуха та манжети розшиваються багатобарвними рослинними візерунками. Брюки можна використовувати звичайні сучасні, бажано темного кольору.

III.9. Галичина.

Сценічний гуцульський костюм.

Традиційний одяг гуцулів характеризується мальовничістю і колоритністю.

Чоловічий одяг включав білу сорочку власного виробу, вишиту спереду, пущена по штанях — «портіницях», з чорного або фарбованого на червоно сукна — зимою білих вовняних «ґачах», підперезаних широким ременем «чересом» — із різними прикрасами-витисками й «дармовисами». Поверх сорочки надягали «кептар», які були фактично кожушками без рукавів, нашиті кольоровими: сап'яном із мідними та мосяжними капелями й ґудзиками, часто прикрашені кольоровою волічкою.

За взуття правили шкіряні ходаки-постоли, прив'язані «волоками», на ноги надягали вовняні панчохи — «капчури», обплетені кольоровою волічкою. Постійно носили шкіряні торби— «тобівки», які перевішували через плече, їх завжди прикрашали витисками й мосяжними ґудзиками.

Головним убором могла бути чорна кресаня з «гальоном», трісунками й павами. На кептар вдягали сердак — «байбарак» із чорного або крашеного сукна, теж прикрашений різними нашивками й кутасами.

Молоді завжди мали при собі топірець-бартку, чи то «келеф». Літні чоловіки брали з собою палицю — «клєбука». Раніше майже в кожного гуцула за чересами (широкий складаний ремінь) були пістолі з різьбленими руків'ями, носили різьблену порохівницю з оленячого рогу через одне плече, а через друге носили рушницю-пушку.

Жіночий костюм у гуцулів був ще більш барвистим і складним ніж чоловічий. Не було прийнято покривати голови у дівчат, вони уплітали у коси жовті «поплітки» з мосяжними «бовтицями». Елементом жіночих прикрас було також чільце.

На жіночих сорочках були вишиті «плечики», вишивкою вкривали також рукави — пізніше й «брацарі». Кептарики були різно нашивані або гафтовані, поверх них вдягали рясно прикрашені сердаки. Переважали червона й чорна барви з додатками жовтих, зелених, часом синіх і рожевих^[6].

Жінки носили сорочку і дві запаски: одну ширшу ззаду і одну спереду. Запаски пов'язували червоним вовняним поясом. На ногах носили постоли. Зверху одягали як і чоловіки кептар. Дівчата на голові не носили нічого, волосся заплітали спочатку в дві коси (коски), які позаду голови переходили в одну, яку пов'язували червоною стрічкою. Жінки заплітали також косу, але стрічку не пов'язували. На голову жінки одягали чепець, зверху пов'язували чорною або червоною в квіти хусткою, кінці хустки звисали на плечі. На шиї носили кілька шнурків перлів або пацьорки, гердан. Через плече носили вовняну торбу — тайстру.

Святковий одяг.

Чоловіки в свята носили поверх кептарика також сіряк — короткий з чорного сукна, розшитий вовняними шнурами з кутасами (дармовиси). Сіряк з гранатового сукна називався — крашенек або байбарак. Святковий капелюх був прикрашений павичевим або кугутячим пір'ям та круглими кутасами. На шиї носили чорну в узори хустку. До цілого строю належав також топірець.

Сорочки святкові у жінок, були вишиті на передпліччях, або цілі рукави. Пацьорки для гуцулок робилися в Венеції і звідти їх привозили купці-жиди. Голову покривали наміткою (зробленою дома) або купленим рантухом кінці яких були вишиті і звисали поза плечі. Зверху по рантуху або намітці пов'язували червону в квіти хустку. У святкові дні дівчата носили запаски, переткані золотою ниткою (дротяні). Такі запаски блищали вже здалека. На свята або весілля дівчата вдягали замість запасок сукню з гранатового сукна обшиту знизу золотими галонами. Підперізувалися зверху крайкою або шкіряним паском. На ноги вдягали червоні панчохи і капчурі з кольорової вовни і по них з задертими носами постоли або чоботи на високих підборах. До святкового вбрання належав ще білий каптур, а також біла хустинка. Торбу носили червоного кольору.

Для молодіжних вишиванок Івано-Франківська області характерна багатобарвна багата вишивка по всьому рукаву, а також на грудях і подолі. Темна безрукавка з вовняної тканини, що нагадує корсетку, красиво вишивається, в основному кольоровими рослинними візерунками. Спідниця з такої самої тканини, що і безрукавка, шиється в складку. Її поділ прикрашається вишивкою. З таким костюмом добре виглядають м'які туфлі, що імітують традиційні шкіряні постоли.

Жінки постарше прикрашають свої вишиванки більш скромними візерунками нитками одного або двох кольорів. Покрій традиційний - з суцільнокроєними рукавами. Красива кольорова спідниця з вовни має широкі фалди або складки, її поділ прикрашається темними стрічками або невеликим мереживом.

Бойки (верховинці, горальці, підгіряни) — етнографічна група українців які мешкають в Прикарпатті. Бойки мешкають в Калуському, Рожнятівському, Болехівському, Долинському районах Івано-Франківської області, Стрийському,Сколівсьському, Турківському, Дрогобицькому,Самбірському районах Львівської області та Міжгірському і Воловецькому районах Закарпаття. Типові бойки високі на зріст з темним волоссям і світлою шкірою.

Чоловіки носили штани синього кольору, заправлені в чоботи. Влітку носили широкі полотняні, а зимою вовняні голошні (штани). Сорочки носили вишиті білі, поверх штанів з шкіряним широким поясом. На голові носили чорні баранячі шапки, звужені до верху. Зимою носили довгі до коліна бурки чорного кольору, які носили на плечах не одягаючи. Бурки були обшиті червоно-чорними крученими шнурами. Шапки були пошиті без сукна. Кожухи носили білого кольору, а серм'яги — кавового. Влітку на голові носили так звані «венгерські капелюхи». Сорочки бойків були оздоблені на передпліччях мережкою. На голові носили також «кучми» (баранячі кудлаті шапки). Влітку — чорний низький з широкими крисами капелюх

Жінки бойків носили на голові баранячі шапки сивого кольору з зеленим або червоним верхом. Жінки носили спідниці в квіти, поверху спідниці носили пстру (вовняну запаску). Бойківчанки носили сорочку з відокремленим станком, зібраним подолом та розрізом на спині. Сорочки вишивали на грудях в вигляді півкола. Спідниці були з білого полотна або вибійки. В свята волосся носили розпущеним. Носили також білі полотняні свитки. Дівчата заплітали волосся в одну косу, яку прикрашали квітами і стрічками. Жінки заміжні носили на голові — завійку, яка часом цілком закривала голову. Зимою поверх звичайного одягу носили небесного кольору бекешу, розшиту червоними шнурами, та чоботи. На шиї жінки бойків носили багато скляних пацьорків. До церкви ходили тільки в чоботах. Чоботи носили чорні.

Львівським жіночим вишиванкам властиво багатство вишивки на рукавах. Безрукавка з сукна обшивається кольоровими шнурами з вовняних ниток та мереживом. Жінки носили легкий Кабат, який теж прикрашався шнурами. Поверх спідниці з вовняної тканини в смужку надягався фартух, вишитий українськими рослинними орнаментами. На голову надягав барвистий головний убір - «барвниці», а зверху він прикривався вишитою хусткою з тонкого світлого полотна. Шию і груди прикрашали різнокольоровими намистами або ґерданами. Постоли надягали на полотняні онучі.

Чоловічі сорочки шилися на кокетці. Вишивка була на відкладному комірі, манжетах і на грудях. Штани вузькі, темні, шили їх з домашнього сукна. «Каптан» - вовняний каптан, прикрашався шкіряними або сукняними аплікаціями та шнурами різних кольорів. Капелюхи носили вовнні, прикрашали їх квітами, пір'ям і стрічками. Взувалися в постоли, але люди не бідні могли дозволити собі красиво декоровані шкіряні чоботи.

III.10. Закарпаття.

Сценічні костюми Закарпаття.

Закарпатські русини.

Русини з Закарпаття відносяться до української етнічної групи, яка проживала на території історичної Мармарощини. Територія Мармарощнини в наш час поділена на Закарпаття та румунську частину історичної Мармарощини. Основними містами Мармарошини є: Хуст, Мукачево, Ужгород, Сатмір, Сигіт, Борша.

Підкарпатських русинів поділяли умовно на верховинців (жителів гір), долинян, словацьких русинів, горалів (русинів). Характерною особливістю підкарпатських русинів є те, що вони були під впливом угорським, румунським, словацьким, польським, німецьким, але при цьому зберігали свої звичаї та одяг.

Верховинці носили лляну або конопляну сорочку, довжиною до стегна, без коміра. Сорочка мала розтин з переду та мосяжний ґудзик, на який зверху защіпалася. Зверху по сорочці носили білий м'який кожушок без рукавів, розшитий кольоровою шкірою, у вигляді тюльпанів. Спереду кожушок був розшитий двома рядами мідних ґудзиків. Влітку носили білі лляні штани, а взимку шерстяні облягаючі штани: до коліна білі, а від коліна коричневі. На поясі носили вузький ремінь з мідних пластинок, а зверху шкіряний широкий темно-червоного кольору пояс, який використовувався і для збереження грошей, документів тощо. На ремені носили також велику шкіряну сумку, в  яку ховали люльку, тютюн. Як захист від холоду та спеки носили шубу без рукавів, яку вивертали також хутком наверх. На голові носили чорні фільцові капелюхи, взимку клепані — шапки з вухами. На ногах носили шкіряні постоли з загостреними носами, які одягали поверху шерстяних в'язаних капчурів (пунчох), білого, чорного, червоного (рідше) чи бочкори. Волосся носили довге і змащували його жиром та пивом.

Жінки носили довгі до кісточок сорочки, вишиті на вставках. Замість спідниці носили дві запаски. А також носили постоли, панчохи, кожушки та зимою кожухи. сорочку підперезували крайкою. Запаски ткали з тонкої червоної вовняної нитки, з добавкою зеленої та жовтої, а також металевої срібної чи золотої. На шиї носили силянки та мониста з 8-9 ниток.

Долиняни носили фільцові капелюхи з широкими полями, пояс носили ще ширший ніж верховинці, шуба була довжиною поза коліна, носили також чорні лейбики та вуйоші. Зимою на голові носили клепані або високі мохнаті кучми. Літом носили лляні широкі гачі, а взимку вузькі облягаючі шерстяні холошні.

По сорочці носять полотняні або бавовняні подолки (спідниці), а по спідниці спереду плато (фартух). По неділях та святах дівчата носили червоні чоботи. На руках носять мосяжні персні. Жінки носили лейбики, які були красиво розшиті зубчиками, стрічками, тесьмою. Багаті носили бунду — те ж, що і лейбик але з червоної шкіри і прикрашений квітами, шнурівками, ґудзиками і обшитий хутром. Зверху носили вуйош — коротку білу куртку, обшиту синім сукном. На шиї носили пацьорки, мониста, силянки, гарди. Літом прикрашали голови барвінком або букетиками штучних квітів. На скронях носили прикраси, які звисали до плечей і були прикріплені до вінка. Всі дівчата на видані носили на голові вінці, сплетені з гірлянд у вигляді очіпка. Заміжні жінки носили на голові невеликий чорний очіпок (чепак), прикрашений червоними стрічками та вишивкою. На ногах носили постоли, топанки (черевики), чоботи.

Горалі носили сорочки довжиною до стегна без коміра, вузькі рукави якої були вишиті на манжеті. На ногах носили вузькі штани білого кольору з широким поясом. На голові носили чорні фільцові капелюхи з широкими полями, хлопці пов'язували зверху червону стрічку. Черевики носили кольорові. Жінки носили довгі вишиті сорочки, а взимку як і чоловіки кожухи. На свята жінки носили сап'янові черевики на шнурівках червоного або жовтого кольору.

Словацькі русини носили коричневі гуні, як і лемки.

Лемки — етнографічна група які мешкають в Карпатах і є сусідами бойків. Лемки мали світле волосся.

Чоловічий стрій.

Лемки — переважно темні шатени носять довге волосся до плечей.

Лемки носили коротку лляну або конопляну сорочку, яку заправляли в штани, сорочка мала розпірку як і в бойків ззаду, ззаду сорочка зав'язувались червоною стрічкою. Сорочка мала вишитий стоячий комірець (1,5 см) і також була вишита на рукавах. Штани (ногавки) носили також лляні. Зимою носили білі вовняні штани (голошні), які були обшиті вузькою червоною смужкою.

На сорочку одягали бруслик — гранатового кольору (святковий), який зав'язувався на животі. Бруслик носили також небесного кольору з червоною вишивкою та з рядами нашитих ґудзиків.

На бруслик одягали гуньку з білої вовни, яку рідко вдягали в рукава, а завжди носили на плечах, зверху гуня запиналася ланцюжком. Спереду бруслик мав петельки з вовняного шнурка, ззаду внизу мав три розтини і шви, обшиті білим шнурком.

На бруслик носили також чугу — рід плаща темно-бронзового кольору до колін з оздобленим каптурем. Пелерина була оздоблена висячими тороками -френзлями. Каптур(пелерина) був довгий, обшитий білим шнурком і розшитий чорними нитками. Чугу одягали тільки на плечі, рукава були зашиті. Рукава мали також тороки.

На голові носили чорні фетрові капелюхи (калап), який називався венгерським або носили також солом'яні капелюхи. Капелюхи були невеликі з підкоченими крисами і носились на бакир (бік), такі капелюхи оздоблювались шкіряним паском з страусовим пір'ям або також чорним або червоним пір'ям. На голові носили також небесні або гранатові суконні шапки, які були обшиті чорним баранячим хутром з «вухами», які можна було опускати на вуха. Така шапка мала також червоний кутас.

На ногах носили «керпці», шкірні, ходаки або чоботи.

Жіночий стрій.

Жінки лемків носили лляні вишиті хрестиком на верху рукава і на грудях сорочки. Сорочки були з манжетами. Сорочки мали стійку або викладний комірець, який вишивали або пришивали до нього широке мереживо (жабку). Обшивка коло шиї і біля рукавів були оздоблені простою вишивкою (хрестиками чи зірками). Під шиєю і на манжетах сорочка зав'язувалась стрічками. Сорочки складалися з двох відрізних частин: верхньої — опліччя і нижньої (подолок). Нижня сорочка була зшита з двох кусків, обвивалися навколо і зав'язувалась шнурком.

Спідниці (фартух, фарбанка) носили традиційні гранатові вовняні або з купленого перкалю темного кольору з нашитими на них поперечними трьома стрічками (червоні, небесні, жовті, білі). Посередині пришивали ширшу стрічку і з боків дві вужчих. Деколи пришивали ще четверту стрічку або мережку. Традиційними спідницями були вовняні спідниці з нашитими 3 червоними стрічками і по низу спідниці йшла четверта стрічка. Так само стрічки нашивали і на фартух (запаска) і на куплені хустки. Також спідниці, фартухи і хустки були обшиті мереживом.

На верх носили блакитного кольору суконні або з чорного оксамиту вишиті світло червоними вовняними нитками (часто скручені з золотою ниткою) або обшиті червоною тесьмою горсети (камизельки). На голові носили хустку або заміжні носили очіпок. Взимку носили коротку гуньку або ще зверху білий, вишитий нитками і шкірою кожух, часто без рукавів. Кожух був довжиною нижче колін. На шиї носили пацьорки, що виглядали як комірчик. На ногах носили шкірні (черевики). На шиї носили коралі (пацьорки). В свята на ногах носили чорні або жовті чоботи.

Жінки молоді вдома часто не носили хусток. Волосся заплітали в косу або просто скручували і викладали зверху голови. Волосся жінки покривали простим або оксамитовим невеликим очіпком, який був оздоблений мережкою. На свята носили складний головний убір білого кольору, який називався фацелик. Дівчата оплітали косу червоно-зеленими або червоно-гранатовими шерстяними нитками, які закінчувались кутасами. Також вплітали в косу червоні стрічки.

III.11. Буковина

Сценічні костюми Буковини.

Буковинці в північній частині є продовженням подолян, а в південній гористій нічим не відрізняються від галицьких гуцулів.

Жителів Буковини умовно поділяли на подолян — мешканців рівнини, які себе русняками або русиними називали і гуцулів — гірських русинів, які себе називали русинами. Буковинські гуцули мають певні відмінності від галицьких гуцулів (біля Коломиї), насамперед відмінності полягають в релігії. Межа між ними проходить долиною Черемошу, Білого Черемошу, Перкалабою. Відміни є також і в одязі. Так галицькі гуцулки носять дві запаски, а буковинські обгортку. Також галицькі гуцулки носять «гуглю» та дві окремі шерстяні штанини. Межа між буковинськими гуцулами та русняками проходить долиною Серету. Межа між румунами пролягає по верхній долині р. Сучави. Південна межа проходила по лівому березі р. Бродіна.

Гуцули відзначалися серед інших горців русинів красивою статурою тіла, поставою та вільними рухами. Типові гуцули були шатенами і мали світлі очі. Дівчата відзначалися також сильною будовою тіла, були переважно шатенки. Гуцулки відзначалися вродою і стрункістю. Гуцули на відміну від інших найкраще зберегли свої традиції.

Буковинські подоляни носили вишиту сорочку з широкими прямими рукавами, яка спереду мала защіпку. На вишиванку одягали розшиту цурканку (кожушок без рукавів) і на цурканку одягали довгий вовняний сердак (переважно чорний або бурий) з вовняними ґудзиками та зашпенками на грудях. Вузькі штани (портяниці) носили з білосніжного лляного полотна влітку і взимку поверх цих штанів з чорної, білої або червоної шерсті — гачі. На ногах носили високі чоботи з загостреними притятими носами, черевики на шнурівках, прикрашені зверху ремінцями та китицями, та влітку постоли. Взимку чоловіки під сердаком носили ще й великі кожухи. А зверху на сердак одягали білі вовняні плащі з ковпаками на плечах (манта). Такий самий одяг носили в околицях Пруту та Дністра, за винятком капелюхів, які тут були нижчими з круглим днищем та фетрові чорні.

Парубки з Нижнього Черемошу прикрашали влітку голову високим плетеним з соломи капелюхом, з павичевим чи півнячим пір'ям, а також стрічками чи плетеними герданами, взимку носили хутряні шапки (кучма, шапка, капуца).

Дівочий наряд складався з білої вишиванки з довгими широкими рукавами, прикрашеної багатобарвною вишивкою, на яку надягалася хутряна безрукавка з яскравими кольоровими візерунками, вишитими вовняними нитками. На стегна пов'язувалася опинка з вовняної тканини, теж прикрашена вишивкою. На голову дівчини надягали «коду» - оригінальний головний убір, основа якого робилася з картону, потім обшивалася тканиною і прикрашалася штучними квітами, тасьмою, бісером. Прикрасами для дівчат служили намисто з кольорового скла. Взувалися дівчата в шкіряні черевики. Черевики були жовтого, червоного або коричневого кольору з декоративним орнаментом.

Буковинські гуцули носили коротшу сорочку з прямими або на манжеті рукавами. Під сорочку одягали білі портяниці, по сорочці носили вузький ремінець або широкий шкіряний пас (черес) з ґудзиками з месінгу, по сорочці носили також кептарик, по кептарику одягали широкий короткий бурий сердак з вовняними ґудзиками та зашпенками на грудях. На ногах носили чоботи або постоли з притятими носами без прикрас. На голові носили вовняний або солом'яний капелюх (кресаня) з вузькими полями. Зимою чоловіки носили поверх портяних штанів, сині або червоні шерстяні штани (гачі). На ногах носили постоли з вовняними капцями. На голові носили шапки, кучми або капузи. Під сердак одягали великі кожухи і по сердаку одягали манти з колпаками. Гуцульські парубки прикрашали капелюхи мосяжними бляшками та китицями.

Буковинські гуцулки носили влітку довгу, вишиту на грудях, плечиках та рукавах, сорочку з широкими рукавами. По сорочці носили темну або руду шерстяну обгортку (горботку) з двома пришитими до неї різнокольоровими поясками, на свята одягали червоно — синю фоту (ріклю). Зверху пов'язували широку різнокольорову крайку і по крайці вузький вовняний поясок (баюрок) (один або два). По сорочці одягали цурканку, як у чоловіків, та по цурканці бурий або чорний сердак як у чоловіків. На ногах носили черевики або чоботи. Заміжні жінки носили високу керпу, по якій пов'язували намітку (інколи по намітці носили турпани). Зимою буковинські подолянки одягали крім цурканок, сердаків та мант ще й великі кожухи, які були оздоблені (писані) шерстяними червоними нашивками та дармовисами на шкіряних шнурках. Дівчата та молодиці носили також і довгі кожухи, які мали ще й аплікації з шовку та були краще оздоблені. Такі кожухи дівчата та парубки одягали також і на весілля. На голові взимку носили кольорові або білі хустки.

На голові дівчата носили вінці, які самі виготовляли зі скляних намист, коди, штучних квітів, павиного пір'я (карабулі) тощо. Такі вінці носили тільки дорослі дівчата. До церкви та на свята чи в місто замість цурканки дівчата одягали шовкові напівкожушки (коцовейки), а замість обгортки — шовкові обгортки (фота). Дівчата носили сніжно-білі до кісточок сорочки, вишиті шерстю на пазусі та на рукавах. По сорочці одягали оздоблену цурканку, яка в залежності від місцевості могла бути різної довжини. Шию прикрашали оздобами скляними, коралями, монетами (згарда, салба). На вухах носили мосяжні або срібні кільця (ковтки). На руках носили срібні або мосжяні перстені. На пояс завішували складену хустку. На ногах носили чорні, червоні та жовті чоботи або черевики.

Буковинські гуцулки носили влітку коротшу ніж у подолянок, вишиту на плечиках сорочку. Поверху сорочку обгортали вовняною рудою або червоною обгорткою (опинка). Або носили також дві обгортки (запаска), які пов'язували вузькими різнокольоровими поясками (попружка). Обгортики пов'язували зверху широким поясом та зверху по широкому ще й вузьким, як подолянки. По сорочці одягали кептар і по кептарі бурий сердак, як у чоловіків. На ногах носили чоботи та постоли, як у чоловіків. На голові носили перемітки та різнокольорові хустки. На голові дівчата носили прикрашені гальонами перемітки (рантухи), хустки (турпани), штучні квіти. Зимою буковинські гуцулки носили кептарики, сердаки, манти. На ногах зимою носили вовняні напівштани (підколіниці). Довгих кожухів, коцовейок та фот дівчата гуцулки не носили. В загальному подолянки одягалися пишніше та краще за гуцулок. Гуцулки та гуцули носили на руках тоненькі мосяжні ланцюжки (ретязи).

Через плече гуцули та подоляни носили полотняні сумки (дзьобенки) або шкіряні торбинки з мосяжними ґудзиками. Подоляни носили в руках палицю, а гуцули носили в руках малі залізні або мосяжні топірці.

Гуцули

Чоловіки в свята носили поверх кептарика також сіряк — короткий з чорного сукна, розшитий вовняними шнурама з кутасами (дармовиси). Сіряк з гранатового сукна називався — крашенек або байбарак. Святковий капелюх був прикрашений павиним або кугутячим пір'ям та круглими кутасами. На шиї носили чорну в узори хустку. До цілого строю належав також топорик.

Сорочки святкові в жінок були вишиті на передпліччях або цілі рукави. Пацьорки для гуцулок робилися в Венеції і звідти їх привозили купці-жиди. Голову покривали наміткою (зробленою дома) або купленим рантухом кінці яких були вишиті і звисали поза плечі. Зверху по рантуху або намітці пов'язували червону в квіти хустку. На святкові ні дівчата носили запаски (дротяні) переткані золотою ниткою. Такі запаски блищали вже здалека. На свята або весілля дівчата вдягали замість запаски сукню з гранатового сукна, обшиту знизу золотими галонами. Підперезувалися зверху крайкою або шкіряним паском. На ноги вдягали червоні панчохи і капчурі з кольорової вовни і по них із задерними носами постоли або чоботи на високих каблуках. До святкового вбрання належав ще білий каптур. До святкового вбрання належала ще біла хустинка. Торбу носили червоного кольору.

Література:

]

1. Антонович Катерина. Український одяг. Історичні замітки: Одяг козацької доби. — Вінніпег-Торонто, 1954.
2. Білан М. С., Стельмащук Г. Г. Український стрій. — Львів: Фенікс, 2000. — 325 с.
3. Білецька Віра. Українські сорочки, їх типи, еволюція й орнаментація. В кн.: Матеріали до етнології й антропології, т. 21—22, ч. 1. — Львів, 1929.
4. Борщівська народна сорочка: матеріали, крій, техніки шитва: колекція Борщів. краєзнав. музею / Людмила Покусінська, Олексій Покусінський. — Київ: Новий друк, 2012. — 362, [5] с. : іл., схеми, фот. ; 30х24 см. — ISBN 978-617-635-033-0
5. Вовк, Хведір. Студії з української етнографії та антропології / проф. Хведір Вовк. — Прага: Укр. громад. вид. фонд, [1916?] (Друк. «Легіографія»). — 354, [2] с. : іл., [23] арк. іл.
6. Олекса Воропай: Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. т.2 (репринт) «Українське видавництво», Мюнхен, 1966 — «Оберіг», К., 1991.
7. М. Ф. Сумцов «Слобожане», Харків,1918, ст. 131
8. Вбрання | Електронна бібіліотека Україніка Архівовано 11 березня 2022 у Wayback Machine.
9. Етнологи української діаспори про національні строї українців / Г. Стельмащук // Народознавчі зошити. — 1996. — № 4. — С. 269—270.
10. Євген Рудницький. «Дело о ношении хлопоманского костюма» // За сто літ. Матеріяли з громадського й літературного життя України ХІХ і початків ХХ століття. Кн. 2-га. За ред. М. Грушевського. — К.: Держвидав України, 1928. — С. 122—134. Архівовано 9 травня 2016 у Wayback Machine.//справа Амоса Свидницького на 144 листах за ношення українського національного одягу в 1861 р.
11. Косміна О. Ю. Традиційне вбрання українців. — К. : Балтія-Друк, 2008. — Т. 1 : Лісостеп; Степ. — 2008. — 160 с. : іл.
12. Косміна О. Ю. Традиційне вбрання українців. — К. : Балтія-Друк, 2011. — Т. 2 : Полісся; Карпати. — 2011. — 160 с. : іл.
13. Косміна Т. В., Васіна З. О. Українське весільне вбрання: Етнографічні реконструкції. — К., 1989.
14. Матейко К. І. Український народний одяг. — К.,1977.
15. Миронов В., Перепелиця А. Український костюм. — К., 1983.
16. Народне вбрання Стрийщини / Л. Бурачинська // Стрийщина. Історично-мемуарний збірник / ред. В. Андрушко та ін. [НТШ]. Нью-Йорк; Торонто; Париж; Сідней, 1990. Т. ІІ. 608 с.
17. Ніколаєва Т. Історія українського костюма. — Київ: Либідь, 1996.
18. Одежда украинского населения Юго-Западной Украины XIX — начала XX вв. / Агафонова Т. А. // Записки історичного факультету Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова. — Одеса, 1997. — Вип. 5. — С. 44-49.
19. П. Одарченко, Г. Царинник. Український народний одяг. Торонто — Філадельфія, Світова Федерація Українських Жіночих Організацій, 1992. 319 сторінок. (завантажити PDF Архівовано 13 січня 2017 у Wayback Machine.)
20. Стамеров К. Нариси з історії костюмів. — Київ: Мистецтво, 2007.
21. Українське народне вбрання / Галина Стельмащук ; Львів. нац. акад. мистецтв. — Львів: Апріорі (Ю. Николишин), 2013. — 255 с. : іл., портр. ; 21 см. — Бібліогр.: с. 249—255. — 1 000 пр. — ISBN 978-617-629-095-7
22. Українське народне мистецтво: Вбрання. — К.,1961.
23. Українське народне мистецтво: Тканини та вишивки. — К.,1960.
24. Український національний костюм та інформація: філософський і культурологічний вимір: [моногр.] / Андрушко Леся. — К. : TOB «Юрка Любченка», 2016. — 212 с. — ISBN 978-617-7221-18-9
25. Володимир Шухевич «Гуцульшина» — Львів,1902 — С. 141.
26. Adam Fischer. «Rusini: Zarys etnografij Rusi»,1928,стор. 70-81 (пол.)
27. Antoni Albert Marcinkowski. «Lud Ukrainski», Band 2,Wilno,1857 (пол.)
28. Falkowski, Jan. «Na Pogranyczu lemkowsko-bojkowskiem» : zarys etnografichnyj,1935,стор. 42 (пол.)
29. Oskar Kolberg. «Rus Czerwona», Czesc 1,Warszawa,1976,стор. 29-60 (пол.)
30. Rocznik Wołyński. T. 3, s. 443—450. Архівовано 14 серпня 2016 у Wayback Machine. (пол.)