"Ми будем довго пам'ятати і вам забути не дамо..."

Мета: Ознайомити учнів з передумовами афганської війни; через поезію і пісню донести до їхніх сердець основну думку: війна – це безумство, це невиправдана жорстокість; виховувати в учнів почуття патріотизму, вміння співпереживати.

Обладнання: ноутбук, фотографії учасників війни, записи пісень.

Хід заходу

Учитель. Сьогодні ми зібралися тут, щоб вшанувати пам’ять тих, хто поліг на афганській земля. Молоді люди йшли туди не за орденами і медалями, свято вірячи, що виконують інтернаціональний обов’язок.

Учитель. Дорогі учні та гості! 15 лютого відзначають скорботний день воїнів-афганців. Сьогодні ми з вами дізнаємось про героїв цієї страшної війни. Мені дуже хочеться, щоб поезії, пісні, розповіді, спогади, вистраждані в Афганістані і про Афганістан, пройшли крізь ваші юні серця, і ви зрозуміли, що найстрашніше і найбезглуздіше у світі – це війна. Ми повинні пам’ятати тих, хто її пережив, тих, хто недожив, недоспівав, недокохав.

Що ми знаємо про афганську війну? Можна розказати про ту страшну неоголошену війну, що розтяглася майже на десять довгих років, мовою цифр. Будь-яка війна у цифрах – це страшно і моторошно.

27 роки тому, 15 лютого 1989 року, ступаючи із сином по мосту через Аму-Дар’ю, генерал Громов символізував цим переходом закінчення для радянських військових афганської війни. Для кожного з більш ніж 600 тисяч тих, хто служив в Афгані, вона була і залишається своєю. Для тих, хто не повернувся: 9511 убитих в боях, 2386 померлих від ран; 817 – від хвороб, 1739 – чиї життя забрали аварії і катастрофи. І для живих. Ми повинні розуміти трагізм участі в афганській війні тоді ще радянських людей, бо через Афганістан пройшло їх з України більше 160 тисяч. У цій війні загинуло більше 15 тисяч наших солдатів, 35 тисяч було поранено, тисячі потрапили в полон.

Що ж то за країна, що завдала нам стільки болю, горя і смутку?

Музичний супровід.

Учень.

Ти  - вічний біль, Афганістан,

Ти – наш неспокій.

І не злічить глибоких ран

В борні жорстокій

І не злічить сліз матерів, дружин, дітей –

Не всі вернулися сини із тих ночей…

Вже багато літ, як прийшла назад додому,

Та до цих пір чує душа війни оскому.

Та до цих пір ще стогнуть ночі, ниють рани,

А у них – «духи» налітають, мов шайтани.

Учитель. Афганістан – це держава, що знаходиться в Південно-Східній Азії, де проживає 17 мільйонів чоловік, з них 8 мільйоні – афганці, а решта – таджики, туркмени, узбеки, хазарейці.

До середини 70-х років це була одна з найвідсталіших країн світу.

Афганістан – це 70% гірської місцевості з бідною рослинністю, гірський хребет Гіндукуш з висотою гір до 7-8 тисяч метрів. 86 тисяч чоловік населення проживають в аулах, у злиднях. 3 мільйони чоловік ведуть кочовий спосіб життя. Страшенна бідність, відсутність елементарної медичної допомоги, масова неписьменність серед населення, особливо серед жінок та дітей, висока смертність.

У квітні 1978 року афганський народ піднявся на боротьбу за краще життя, скинув монарха, проголосив Афганістан республікою.

Учитель. Кажуть, що час – найкращі ліки, хоча роки оминають, а пам'ять вперто вертає усіх назад, коли наші недолугі керівники взялися наводити ляд на чужих територіях, віддавали абсурдні накази.

Учитель. 27 грудня 1979 року за рішенням Політбюро ЦК КПРС, очолюваного Леонідом Брежнєвим, війська СРСР увійшли до Афганістану для підтримки прокомуністичного режиму Народно-демократичні партії Афганістану. Спочатку радянські війська розташувалися гарнізонами у великих містах країни, а згодом поступово втягнулися в бойові дії по всій території Афганістану.

Учень.

Вся вулиця на службу проводжала

Улюбленця свойого – Василя,

А парубчак потрапив до Афгану.

А там уже не служба. Там – війна!

А там стріляють, звісно ж, із-за рогу.

А там ані фронтів, ані тилів.

А там уже покладено, їй-богу, багато наших Василів!

В країні досить виплавлено цинку –

Всім Василям убитим по труні.

Хто зможе дати правильно оцінку

Оцій такій неправильній війні?

Чи той, хто із найближчої трибуни,

Одягнутий в кольчугу ордерів

Послав на смерть довірливих і юних

В патріотизмі зрощених синів?

Чи той, хто у районнім виконкомі

Від імені народу засіда

І відмовляє батькові в прийомі,

Коли у домі – цинкова біда?

Нам не прикрити рани орденами

І квітами – жахливої труни,

Гріхом найтяжчим нависа над нами

Свинцева тайна «хитрої» війни.

(Іван Низовий)

Учитель. Нашим солдатам говорили, що вони виконують інтернаціональний обов’язок, тобто захищають братній народ.

Учень.

Чому ви в мене стріляєте?

Я на цівці свого автомата несу вам свободу,

Я навчу вас, як треба жити,

Я зроблю вас щасливими,

Я приніс вам свободу.

Ось вона – на цівці автомата.

Беріть її, не бійтесь…

Невдячні ви люди.

Учитель. А для тих, переважно селянських і робітничих дітей, які справді вважали, що виконують «священний» інтернаціональний обов’язок, для них, що виросли у країні черг, Афганістан – це черга за вінками з хвої. Хто останній за смертю?

Учитель. І затужили, заридали матері, затужила вся Україна.

А для живих війна продовжувалась, дорога знову звала туди, у сиві гори, які ставали вищими від могил героїв.

Пісня «На перевале дождь»

Учитель.  Через цю безглузду війну пройшли майже 700 тисяч чоловік. І серед них 30% були українці.. звання Героя Радянського Союзу було присвячено 72 військовослужбовцям, з них – 12 українцям. 15 тисяч вояків загинуло у радянсько-афганській війні.

Учитель. В цих мертвих Афганських горах знайшли свою передчасну смерть і наші земляки. Не дочекалися їх рідні.

Вони просто виконували свою військову повинність, свій безвихідний обов’язок. Але чесно і героїчно. До останнього подиху…

Вічна їм пам'ять!

Учень.

Знову цвітуть білим цвітом

Пишно-зелені сади.

Жаль, що краси неземної

Вже не побачать вони.

Смерть їх безжально забрала,

В землі сховала сирій.

Голови низько схиляєм

Пам’яті їхній святій.

Учитель. Не повернувся чийсь батько, не повернувся чийсь син, але рідні продовжують чекати звістки. Особливо чекає мама. І пише сину листи.

Посміхнувся поштар винувато,

Що сказати мені – він не знає.

Не приніс знов листа від солдата,

Адже знає, що так я чекаю.

Ти пиши мені, синку, частіше

Хай дорослий, - мені ти дитина,

Повертайся додому скоріше,

Дорогенький, хороший мій сину.

Мені часто ти снишся ночами,

А прокинусь – тебе вже не бачу.

Подивлюсь на портрет твій і часто,

Щоб ніхто не помітив, я плачу.

Знаєш сину, мені 38,

Я бадьора, зовсім не хворію.

Все гаразд у нас дома, та тільки

Я чомусь, мій хороший, сивію.

Я думками, синочку, з тобою,

Ти пиши, щоб душа не боліла,

Щоб діждалась тебе молодою

І чорнява була, а не біла.

А сини у перервах між боями знаходили час і писали додому такі довгождані листи.

Важко доводилося солдатам. Вибирали вихідні позиції, розставляли пости. І не було нічого милішого в світі для них, як перепочинок із дрімотою. У своїх снах хлопці бачили не тільки свій дім, а й коханих, яких вони залишили і пообіцяли їм повернутись живими.

Пісня «Мы вернёмся»

Учитель. Солдати гинуть. І кожна смерть страшна. Як страшно, коли не хочеться помирати у 18-19 років, коли ще тільки починаєш жити.

Пам'ять про мертвих вшановують хвилиною мовчання. Ніхто не рахував, скільки років довелося, б нам мовчати, коли б так пом’янули кожного вбитого. Помовчимо хоча б хвилину. За всіх. Страшна смерть будь-якої людини.

Встаньмо, постіймо хвилину, нехай у нас не заболять ноги, а тільки защемлять серця за тих, кого нема серед нас, хто лежить у землі, хто світить нам із небес, а може, із підбитим крилом ніяк не перелетить Афганської гори.

Схилімо голови перед світлою пам’яттю тих, хто віддав своє життя, увійшовши в безсмертя. Вшануємо їх хвилиною мовчання.

(Хвилина мовчання. Звучить метроном).

Учитель. Прошу сідати.

Учень.

Пливе. наче вічність, здобута в бою,

Хвилина мовчання.

Натягнуті нерви, немов тятива,

Пронизує пам'ять скорбота прощання.

І сумно згасає, і тяжко сплива

Хвилина мовчання.

І подвиги мужні, і дружне плече,

І роки надії, перемог сподівань…

І серце сльозою нараз опече

Хвилина мовчання.

Встають побратими, відважні бійці…

Знов закипає та битва, остання…

Вона, як сивини, вона, як рубці,

Хвилина мовчання.

(пісня «Пам’ять»).

Учитель. До тих, хто дожив до кінця подій, доля була милосерднішою. Їм вона подарувала можливість жити і трудитися, любити та підняти гіркий «третій тост». Ні, у них він не за любов, і не за жінок. У колишніх афганців вінн за – полеглих.

Учень.

Ту дорогу, з якої вертають не всі,

Подолав я, дістався додому,

Та про те, чого смуток обсів,

Не розкажу, пробачте, нікому.

Обмину у розмові гарячу добу,

Загалом розповім, як ішов я.

Так, між іншим, згадаю про місто Кабул

(Кожна згадка – окроплена кров’ю).

Прокидаюся з чорного сну,

Що ніяк не втікає з хати.

Видно, дорогу ту крізь війну

Вже довіку я буду долати…

(«Спогад» Іван Шкварко)

Учитель. Як посилки присилали в цинкових домовинах загиблих, і нерідко батьки, плачучи за своїми, ховали чужих дітей.

Учень.

Ховали інтернаціоналіста,

Блищала глухо цинкова війна,

Нестерпно пахло тополиним листом,

І плач дівочий танув, як струна.

Руда земля розверзлась чорнотою.

Чекає хижо мовчки на своє,

А мати на колінах у болоті

Обмащує труну: «Чи ж там він є?..»

Стоять, відводять очі в бік солдати,

І шепотить сержанти, ледве чуть:

«Не велено… Не можна відкривати…

Не велено…»

Уже струмки течуть, уже весна така глибока, рання,

Учора вже летіли журавлі.

Таке врочисте вийшло поховання…

Школярики стоять, учителі.

А голосок дівочий квилить, квилить,

Соромиться кричати на весь світ.

Кого клясти, кого назвати винним?

І що той світ? Хіба він дасть одвіт?

На хрест сусідній похилився тато,

Похнюпилися братики малі –

В селі ховали воїна, солдата,

У мирному вкраїнському селі.

(«Ховали інтернаціоналіста»)

(Пісня «Димить туман»)

Учитель. Воїни – афганці… Ми тепер називаємо їх по-різному: інтернаціоналісти, окупанти. Ми називаємо цю війну помилковою. Ми розумні заднім числом.

Давайте ж і ми з вами будемо пам’ятати ветеранів, виявлятимемо розуміння до тих, хто пройшов через війну, і для кого вона триває й досі. У спогадах, у снах, у думках. Вони цього заслуговують.

Так, ми повинні розуміти їх. А зараз я хочу звернутися до наших хлопців. Колись і ви будете солдатами. І не дай Боже, щоб вам випала така доля.

Прослухавши цю виховну годину, я думаю, кожен з вас, замислиться, яким дорогим для нас є мирне, спокійне життя. Ми повинні шанувати людей, які це зробили. Про це повинен знати кожен, про це повинні пам’ятати всі.

Учитель.

Скільки років щасливої тиші,

Та вривається голос в ефір,

Що благає, нагадує, кличе:

Захистіть, збережіть, люди мир!

Учитель.

Кожен день, кожен час пам’ятайте,

Скільки жертв на війна принесла.

Все, що можна, для миру віддайте!

Збережіть для нащадків життя!

(пісня «Пароль один: Афган»).