Микола Васильович Гоголь "Ревізор".

Сатирична соціальна комедія  Висміювання суспільної і людської недосконалості Використання різних видів комізму (іронії, гротеску, сатири, промовисті прізвища) Конфлікт із сатиричним забарвленням

М.В.Гоголь написав комедію «Ревізор» на початку 1836 р. Однак удосконалював текст п’єси аж до 1842 року.

На початку жовтня 1835 року М.В.Гоголь просив О.С.Пушкіна підказати сюжет для комедії, і той розповів історію, як поета сприйняли за ревізора, коли він збирав матеріали для своєї книжки про Омеляна Пугачова. Історія була типовою для того часу. Якось у Бессарабії сприйняли за ревізора видавця журналу «Вітчизняні записки» Свиньєва. У місті Устюжна проїжджий, видавши себе за ревізора, обібрав усе місто. І навіть сам Гоголь, повертаючись із друзями з України до Москви, успішно видавав себе за ревізора на станціях, щоб отримати коней поза чергою. П’єсу Гоголь написав всього за два місяці.

М.Гоголь так визначив ідейний задум п’єси: «У «Ревізорі» я вирішив зібрати в одну купу все погане в Росії, яке я тоді знав, усю несправедливість, яка твориться в тих місцях і в тих випадках, де найбільше потрібні від людини справедливість, а заразом і посміятися над усім цим».

П’єса вперше була поставлена у Петербурзі на сцені Александринського театру 19 квітня 1836 року після того, як В.Жуковський зміг особисто переконати імператора, що «у комедії немає нічого неблагонадійного, що це тільки веселе глузування над поганими провінційними чиновниками». Уже в березні 1836 року «Ревізора» дозволили ставити на сцені та публікувати. Спочатку твір сприймали як кумедну історію з провінційного життя.

У квітні відбулась перша вистава в Петербурзі, на яку прибув навіть сам Микола І. Цар протегував виставі, вітав автора й акторів, прийшов до них за куліси. «Ну, п’єска! Всім дісталося, а мені – більше за всіх!» – сказав він після прем’єри. Микола Васильович і виконавець головної ролі Іван Сосницький отримали від Миколи І по діамантовій каблучці. До 1870 року п’єса в Росії йшла лише в першій редакції (1836 р.), після 1870 – за виданням 1842 року.

‘ П’єса в прозі тоді оплачувалася за ІІ категорією. Гоголю запропонували одноразову винагороду 2 500 рублів або РОЯЛТІ – отримувати долю від збору з кожної вистави. За спектаклі в Александринському театрі Петербурга у 1836 році письменник міг отримати 3 800 рублів, тобто «Ревізор» міг би годувати його до смерті. Але Гоголь взяв одноразову винагороду 2 500 рублів. Він не був задоволений постановкою п’єси. Автор утік із прем’єри «Ревізора» і не вийшов на поклін, бо глядачі в фіналі сміялися, а мали б, за задумом автора, плакати від духовного очищення. Стомлений і розчарований письменник у червні 1836 року виїхав за кордон.

Гоголь вибудовує всю адміністративну систему тогочасної Російської імперії, тобто 30-40 роки ХІХ століття. Центром дії він умисне робить повітове містечко, з якого за словами городничого, «звідси хоч три роки мчись кіньми, ні до якої держави не доїдеш». Драматург не використовує точної хронології й топографії. Все, що відбувається в «Ревізорі», відбувається в кожному куточку імперії й не в якийсь конкретний проміжок часу, а повсякчасно, завжди. Тому зображене Гоголем набуває узагальнюючого характеру. Ця комедія про всіх й на всі часи.

У п’єсі використано КІЛЬЦЕВУ КОМПОЗИЦІЮ (повідомлення про приїзд ревізора в першій та останній дії), яка розвінчує абсурдність суспільства, де всі крадуть і брешуть, а найбезглуздіша брехня сприймається за правду.

Сюжет має соціальний характер. Колезький реєстратор Іван Олександрович Хлєстаков слідує з Петербургу в Саратов зі слугою Осипом і зупиняється в повітовому містечку. Хлєстаков не має грошей, бо усе програв у карти. У цей час градоначальство довідується про приїзд інкогніто з Петербургу ревізора. Міські поміщики Бобчинський і Добчинський, випадково дізнавшись про появу неплатника Хлєстакова в заїжджому дворі, вирішують, що це і є ревізор, і доповідають про нього городничому. Починається переполох. Чиновники й офіційні особи метушливо кидаються прикривати свої гріхи, а городничий Антон Антонович Сквознік-Дмухановський вирішує особисто піти на поклін до ревізора.

Голодний Хлєстаков, що влаштувався в найдешевшому номері, міркує, де б роздобути їжі. Поява городничого в його номері стає для Івана Олександровича неприємною несподіванкою (приймає його за суддю). В той же час і городничий відверто боїться, думаючи, що розмовляє з важливим столичним чиновником. Антон Антонович, думаючи, що Хлєстаков – ревізор, пропонує йому хабар. Хлєстаков, тепер думаючи, що городничий – добросердний і впливовий громадянин, приймає від нього гроші у борг. Також городничий пропонує Хлєстакову оглянути заклади міста, на що той погоджується.

Дім городничого. Захмелілий Хлєстаков, угледівши дам – Анну Андріївну й Марію Антонівну, вирішує похизуватися перед ними, він розповідає про своє важливе положення в Петербурзі і навіть сам починає у це вірити. Але незабаром язик відмовляється служити захмелілому столичному гостеві, і Хлєстаков за допомогою городничого відправляється «відпочити».

Наступного дня Хлєстаков починає просити гроші у жителів міста, і вони, думаючи, що він їх позичає, дають їх йому, а купці, слюсарка та унтер-офіцерська дружина починають скаржитися псевдоревізорові на городничого. Випровадивши останнього гостя, він устигає позалицятися до дружини й дочки Антона Антоновича. І, хоча вони знайомі лише один день, Хлєстаков просить руки дочки городничого й дістає згоду батьків. Слуга Хлєстакова Осип, розумніший за свого господаря, настійно рекомендує хазяїну швидко вбиратися з міста, поки не розкрився обман. Хлєстаков їде, наостанок відправивши своєму другові листа місцевою поштою.

Городничий і його оточення полегшено відсапуються. Антон Антонович дає прочухану купцям, що ходили скаржитись на нього Хлєстакову. Однак купці обіцяють багате частування на заручини Марії Антонівни з Хлєстаковим і городничий одразу ж їх пробачає. Він збирає гостей, щоб урочисто оголосити про заручини дочки. У цей час поштмейстер місцевого відділення, що з власної ініціативи розкрив листа Хлєстакова, з’ясовує, що «інкогніто» виявився шахраєм і злодієм. З’являється й інша новина: справжній ревізор із Петербургу вимагає городничого до себе. П’єса закінчується німою сценою…

Сам Гоголь порівнював фінал п’єси з картиною Карла Брюллова «Останній день Помпеї», бо «німа сцена» була також навіяна сильним мистецьким враженням. Гоголь був захоплений генієм художника, який зумів передати через жах перед «кінцем світу» зображення скам’янілих фігур. «Ми відчуваємо, - пише Гоголь, - тільки страшний стан усього натовпу, але не бачимо людини, яка усвідомила б весь жах зримої нею загибелі». Це полотно – катастрофа, де зображені жителі римського міста за мить до смерті. Нещасні люди намагаються втекти від розпеченої лави вулкана – а втекти не можна. Їхні обличчя мають вираз жаху, паралізовані страхом Судного дня, Гоголь переніс в останню сцену «Ревізора». Герої застигли, але в цьому скам’янінні є рух – не зовнішній, а внутрішній – рух духовного світу людини. Очищення внутрішнього світу, за Гоголем, можливе тільки через трагедію: потрясіння змусить людину духовно відродитися.

Повідомлення кума городничого про приїзд столичного ревізора та віщий сон Антона Антонович про двох щурів. Городничий повідомляє чиновників про приїзд ревізора інкогніто. З подачі Добчинського і Бобчинського усі місцеві чиновники приймають Хлєстакова за ревізора. Городничий у трактирному номері Хлєстакова запрошує того переїхати до нього додому. Відвідування богадільні й лікарні. Сцена брехні в домі городничого. Псевдоревізор оббирає усіх чиновників, волочиться за донькою й дружиною городничого. Хлєстаков, майбутній зять городничого, від’їжджає, а той розпікає всіх, хто на нього жалівся ревізору. Шпекін читає лист Хлєстакова до Тряпічкіна, правда з аферою Хлєстакова випливає на поверхню, повідомлення про приїзд справжнього ревізора. Німа сцена.

Викриття чиновницько-бюрократичного устрою Росії: зображення життя чиновництва в сучасній авторові Росії шляхом показу комедійних, сатиричних ситуацій та характерів у маленькому провінційному містечку.

Конфлікт комедії «Ревізор» побудовано на комічному збігу, на страху викриття чиновницьких махінацій.

Корумпована влада, жахлива медицина, продажний суд, брудне поштове відомство, злочинна поліція, безпринципне купецтво, - уся Російська імперія «як вона є»: суцільна корупція, нехтування посадовими обов’язками, казнокрадство, підлабузництво, марнославство, запопадливість, пристрасть до пліток, заздрість, нашіптування, хвалькуватість, дурість, дріб’язкова мстивість, тупість.

Викривальний характер: остання репліка городничого («Чого смієтесь? – Із себе смієтесь!»; контраст бажаного та реального в описі життя Хлєстакова, поєднання в його поведінці нібито різних людей; промовисті прізвища героїв; іронія, гіпербола; гротеск брехні героя – фантастичне поєднання страшного та смішного; «вибух відвертості» Хлєстакова у його листі Тряпічкіну; скам’янілість «німої сцени» гротескно висвітлює ілюзорність, міражність прагнень, на досягнення яких кладеться нерідко все життя.

Комедія «Ревізор» – це сатира на російську дійсність. Повітове місто N – символічне зображення всієї Російської імперії. Чиновництво – втілення лицемірства, заздрості, хабарництва, жорстокості, неуцтва та невігластва.

Перший переклад «Ревізора» українською було зроблено 1875 року, і належить він українському письменникові, драматургові, театральному акторові М.Кропивницькому. Переклав п’єсу для свого театру й М.Садовський. Українською «Ревізора» також перекладали: Остап Вишня, Василь Шляр, В.Сімович, О.Коваленко, Антін Хуторян та інші.

Стан справ у галузі, якою він опікується: вулиці брудні, арештантів і хворих годують погано, поліцейські вічно п’яні і розпускають руки. Городничий тягає за бороди купців і щоб отримати більше хабарів, святкує іменини двічі на рік. Гроші, відпущені на будівництво церкви, зникли. Заходи усунення недоліків. Поставив квартального на мосту «для благоустрію»; наказав розкидати старий паркан «і поставити солом’яну бричку, щоб схоже було на планування»; звелів не випускати солдатів на вулицю та «сказати Держиморді, щоб … не… давав волі кулакам».

Кар’єрист хабарник казнокрад грубий лицемірний: боягузтво й угодництво перед начальством низький рівень освіти свавілля й беззаконня За словами Хлєстакова, «городничий – дурний, як сива шапка»

Стан справ у галузі, якою має опікуватися: хворих не лікують і погано годують; у палатах курять тютюн; усі «одужують, як мухи»; у лікарні дуже брудно, мов у кузні, «людина проста: якщо помре, то і так помре; якщо видужає, то і так одужає»; пацієнтам не міняють білизну, а лікар-німець не розуміє російської; за словами Хлєстакова, «наглядач за богоугодним закладом – справжнісінька свиня в ярмулці». Заходи усунення недоліків: одягти хворим чисті ковпаки; повісити таблички з назвою хвороби; щоб зменшити кількість хворих, їх відправили додому. Риси характеру: донощик, «свиня в ярмулці», злодюга, проноза, «шахрай тонкий», улесливий лицемір, заздрісник.

Стан справ у галузі, якою має опікуватися: читає чужі листи; за словами Хлєстакова, «поштмейстер… мабуть, також негідник, п’є запоєм». Заходи усунення недоліків: читати далі, щоб вище начальство перебувало в курсі всіх справ і новин. Риси характеру: наївний простак, безцеремонність, глупство і легковажність.

Бездарність ледарство вважає припустимим брати хабарі цуценятами: це не великий гріх за все життя прочитав п’ять чи шість книжок, тому, на думку інших, «дещо вільнодумний» пияцтво обмеженість байдужість безкарність

Нікчемний боягуз улесливий підлабузництво боягузливість безініціативність затурканість за словами Хлєстакова, «доглядач училищ наскрізь протух увесь цибулею»

Російське чиновництво змальоване автором із великою викривальною силою. Кожен із персонажів – певний соціальний тип, який уособлює той чи інший прошарок суспільства: нечесні градоначальники (Сквознік-Дмухановський), несправедливість російського суду (Ляпкін-Тяпкін), недбальство соціальної служби (Земляніка), низький рівень освіти (Хлопов), ганебгість поштового відомства (Шпекін). Кожен із них відчуває себе безкарним господарем у своїй справі, а тому ті сфери, які їм доручені, занепадають. Відповідно занепадає й уся країна

Зовні звичайний, непоказний, порожній «фітюлька», а внутрішньо – талановитий фантазер, поверхово освічений фанфарон, у сприятливій ситуації перевтілюється в господаря становища. Він стає «значною особою», якій дають хабара. Кульмінаційний момент облуди та брехні героя – це грізне попередження Гоголя наступним поколінням, які бажають уберегтися від страшної хвороби – хлестаковщини, уплив якої є значущим: той, хто хоча б раз у житті обманював, побачить, які наслідки може спричинити брехня.

«Придивіться-но пильно до міста, яке виведене в п’єсі: всі до одного згодні, що такого міста немає у всій Росії, не чувано, щоб де були у нас чиновники всі до єдиного такі виродки; хоч два, хоч три буває чесних, а тут жодного. Словом, такого міста немає. Чи не так? А що, коли це місто нашої душі»