Мистецькі групи доби постмодернізму

Управління освіти і науки Білоцерківської міської ради Київської області

Науково-методичний центр

 

Ліцей «Білоцерківський колегіум»  Білоцерківської міської ради Київської області

 

Предметно-циклова комісія вчителів філологічних дисциплін

 

  

 

Наукова  учнівська конференція

«Мистецькі групи доби постмодернізму»

 

 

 

 

…Постмодернізм — це відповідь модернізму: якщо вже минуле неможливо знищити, бо його знищення веде до німоти, його треба переосмислити: іронічно, без наївності…»

У. Еко

 

 

 

 

 

Учитель:   Туліветрова Н.М.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Біла Церква-2020

 

ЗМІСТ

 

1. Програма наукової  учнівської конференції.
2. Вплив письменників літугруповання «Бу-Ба-Бу»  на розвиток українського літературного життя.
3. Художньо-естетичні засади літературного угруповання «Нова деґенерація».
4.  Київська група митців «Пропала грамота».
5. Тернопільське угруповання «Західний вітер» в українському літературному процесі 1990-х років.
6. Львівський поетичний гурт «ЛуГоСад».
7. Київська творча асоціація «500».
8. Харківське літературне угруповання «Червона фіра».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Сценарій наукової учнівської конференції

«Мистецькі групи доби постмодернізму»

…Постмодернізм — це відповідь модернізму: якщо вже минуле неможливо знищити, бо його знищення веде до німоти, його треба переосмислити: іронічно, без наївності…»

У. Еко

 

  

Ведучий. Добрий день, шановні гості та всі присутні! Ми раді вітати вас на учнівській науковій конференції «Мистецькі групи доби постмодернізму».

Чому ми обрали саме таку тему конференції?

(Перегляд відеоролика).

Ведуча. Характерною особливістю розвитку художнього процесу кінця 80-90 років XX століття в Україні стала поява нових літературних угруповань та об’єднань, різноманітних естетичних платформ, стильових манер і способів образного втілення світосприймання людини постколоніального суспільства.

Ведучий. Старше покоління письменників, відкинувши віджилі комуністичні постулати, а в естетиці – вульгарний схематизм «соцреалізму», беззастережно стало на позиції служіння Україні та її культурі. Ці митці, попри розмаїття творчих манер і стилів, захищають традиційну, реалістичну концепцію мистецтва, дедалі ширше й глибше охоплюючи дійсність, цим відповідаючи запитам життя.

Ведуча. На іхній погляд, прогрес полягає у всезростаючій спроможності письменників пізнавати та відтворювати дійсність, ц розвитку нових та омолодженні старих літературних жанрів та видів, в удосконаленні зображальних засобів.

Ведучий. У реалістів неприйняття антигуманних відносин має не естетичний, а етичний характер і базується на їхньому гуманізмі. Сучасні літературознавці такий дискурс називають заповідально-селянським. У ньому є відгомін народницьких принципів творення літератури. Проти нього були спрямовані виступи Володимира Моринця, Юрія Андруховича, Василя Махна та інших «бунтівників».

Ведуча. З появою асоціації «Нова література», лідерами якої стали прозаїк Євген Пашковський, поет Володимир Цибулько, виникла дещо некоректна літературна дискусія між молодшим і старшим поколіннями. Молоді письменники критикували художню спадщину митців, які творили в умовах радянської імперії. Відкидаючи догматизм й етнографічну псевдонародність, «шароварництво» у мистецтві, епігонство й комплекс меншовартості, вони пародіювали твори, що стали класикою. У такий спосіб утверджувалася постмодерністська деконструкція, яка дозволяє сміятися зі сліпої віри у псевдоідеали. Але дискусія мала і позитивні наслідки, допомагаючи старшим митцям переоцінити минуле, звернути увагу на творчі шукання молоді.

Ведучий. Оновлена в 1991 році на X з’їзді СПУ (Спілки письменників України) відокремилася від СП СРСР (Спілки письменників СРСР). Тому цей з’їзд вирішили вважати Першим з’їздом письменників незалежної держави. Другий з’їзд відбувся в листопаді 1996 року, і спілка одержала назву Національної спілки письменників України (НСПУ); Третій – у вересні 2001 року. П’ятнадцять років Спілку письменників очолював видатний прозаїк Юрій Мушкетик. На Третьому з’їзді письменників головою НСПУ було обрано відомого прозаїка і політика Володимира Яворівського. НСПУ охоплює понад півтори тисячі майстрів красного письменства. У 90-х роках цю організацію поповнили українські письменники діаспори.

Ведуча. Оскільки Спілка письменників України є всеохопною організацією, яка об’єднує у своїх лавах митців найрізноманітніших орієнтацій і поглядів – і вчорашніх привілейованих функціонерів, і письменників, заохочуваних преміямм, тиражами книг, і недавніх дисидентів, що відбули покарання за вільнодумство у таборах, - деякі письменники молодшої генерації з її складу вийшли. У березні 1997 року відбувся установчий з’їзд нової письменницької організації – Асоціації українських письменників(АУП). До неї увійшло понад 100 письменників. Президентом Асоціації було обрано відомого прозаїка й критика Юрія Покальчука, нині її очолює Тарас Федюк.

Ведучий. Поява нових літературних угруповань – характерна ознака доби XX cт. Насамперед об’єдналися молоді митці, атакуючи вульгарне народництво, «соцреалізм» з його штампами і рутиною. Пошук нового, орієнтація на кращі здобутки західноєвропейського постмодернізму визначає пафос їхніх творчих зусиль. Літературні зрушення започаткували угруповання «Бу-Ба-Бу» (Бурлеск, Балаган, Буфонада), «Нова деґенерація», «Пропала грамота», «Західний вітер», «ЛуГоСад», «Червона фіра». Вони в цілому творили у постмодерному дискурсі, характерною ознакою якого насампочатку було іронічне, «серйозносміхове» (Михайло Бахтін) світорозуміння, епатаж, перенесенння в стилістику, образність протилежних відображенню контекстів (травестії, бурлеску і патетики, футуризму й символізму, гротескних і реалістичних образів).

Ведучий. Шановні друзі, насамперед визначимо особливості  творчості письменників-бубабістів Юрія Андруховича, Олександра Ірванця та Віктора Неборака, які вплинули на розвиток сучасної української  літератури.

Ведуча. Письменники-вісімдесятники – це покоління освічених, ерудованих людей. Вони часто переосмислюють духовні цінності, підпорядковуючи їх світовим філософським концепціям. Їм притаманне мислення мистецькими асоціаціями, ремінісценціями, цитатами, використання цитації як діалогу. У цьому виявляється ставлення до мистецтва слова як до складової дійсності, що належить певній епосі, культурі, особистості. Тому дослідження їх творчості є актуальним науковим напрямком у сучасному українському літературознавстві.

Ведучий. Запрошуємо до виступу___________________з питання: «Вплив письменників літугруповання «Бу-Ба-Бу»  на розвиток українського літературного життя» (Додаток 1).

Ведуча. Аналіз доробку Ю. Андруховича, В. Неборака та О. Ірванця свідчить, що вони внесли значні зміни не лише в сучасну українську поезію, а й прозу, драматургію, перекладацьку діяльність, а група “Бу-Ба-Бу” стала прикладом для молодих талановитих авторів. Її діяльність сприяла демократизації літературного життя, що виявилося, зокрема, й у виникненні численних літературних угрупувань, викликала новий інтерес до сучасної літератури – і не лише у критиків та літературознавців, а й у читачів, насамперед, молоді. Отже, беззаперечний внесок літераторів групи “Бу-Ба-Бу” у вітчизняну літературу засвідчує їхню значимість і дозволяє розглядати як неординарне явище в українській літературі.

Ведучий. Виникнення літературного угруповання «Нова дегенерація» збігається зі значними соціально-політичними та історичними змінами в суспільному житті країни, які призвели до трансформації минулих цінностей, авторитетів та усталених норм. Перехідний етап зміни століть зумовив пошук митцями нових тем, новаторські мовні експерименти, поєднання різних стильових елементів, модифікацію родо-жанрових ознак.

Ведуча. Запрошуємо до виступу  __________________________________ з теми: «Художньо-естетичні засади літературного угруповання «Нова деґенерація» (Додаток 2).

Ведучий. Завдяки «Пропалій Грамоті» Київ тридцять п’ять років тому здобувся на поетичну групу. Першу, і україномовну.

Міцно русифікована столиця УРСР таки спромоглася у другій половині 80-х років минулого століття народити з кількамільйонного лона свого трьох юнаків, що писали українською і не хотіли грати за правилами.

Вони самі встановлювали правила. Всі троє були киянами з крові і кості, хоча Позаяк, згідно з останніми дослідженнями, і народився десь у Кіровограді.

Ведуча. Запрошуємо до виступу _______________________________

з теми «Київська група митців «Пропала грамота» (Додаток 3).

Ведучий. Всі троє були органічними на вулицях столиці, жили і творили, споживали алкоголь, упадали за дівчатами, розмірковували про сенс буття і при цьому вміли вербалізувати, ословеснити й зафіксувати свої пристрасті та переживання на папері. Всіх трьох вирізняв гумор, закладений у самій основі їхньої творчості, — хоча творчість у всіх трьох нерівнозначна, і, зрештою, у кожного своя.

Ведуча. На сьогодні кожен із них існує як окрема творча одиниця, осібно від двох інших. Та свого часу всі троє все ж об’єдналися під пишною гоголівською назвою, яка насправді нічого не пояснює. 

Ведучий. Літературне угруповання «Західний вітер» - український літературний гурт. Створений 1992 р. в місті Тернопіль. 1994 р. видав однойменну збірку, куди як розділи увійшли поезії його членів Гордія Безкоровайного «Місцевість принагідної зорі», Василя Махна «Самотність Цезаря», Бориса Щавурського «...Правий берег сумної ріки».

Ведуча. Поезія “Західного вітру” вже сьогодні є яскравим свідченням, що сучасне молоде письменство вже вкарбувало свої імена в національну поетичну історію, що під задекларованою схимою сучасним дослідникам варто бачити і хист, і неабиякий талант.

Ведучий. Запрошуємо до виступу __________________________________

з теми «Тернопільське угруповання «Західний вітер» в українському літературному процесі 1990-х років» (Додаток 4).

Ведуча. Тридцять років тому у Львові було створено літературне угрупування ЛуГоСад. 

ЛУГОСАД займає виняткове місце в українському літературному процесі вже протягом чверті століття. Позиціонуючи себе як явище марґінальне, лугосадівці насправді потрапили до фарватеру літературного процесу зміни епох, створивши прецедент поетичного угруповання із власною естетикою та літературно-мистецькою ідеологією, із власним канонічним корпусом поетичних текстів.

Ведучий. Запрошуємо до виступу ________________________________ з теми «Львівський поетичний гурт «ЛуГоСад» (Додаток 5).

Ведуча. Творча асоціація «500» утворилась в 1993 році в Києві. Од­нією з цілей створення нової асоціації, за С. Руденком, стало «подолання неуваги» старших письменників до літературного покоління 90-х років.

Ведучий. Запрошуємо до виступу __________________________________

з теми «Київська творча асоціація «500» (Додаток 6).

Ведуча. Літературна корпорація харківських поетів Сергія Жадана, Ростислава Мельникова та Івана Пилипчука, створена в 1991 р.

Літературною концепцією «Червоної Фіри» згідно із заявами її членів став неофутуризм. Провокативно-епатажні твори червонофірівців стали своєрідним східноукраїнським аналогом літера­турного карнавалу Бу-Ба-Бу. Поєднання пародій на публіцистичні штампи створило своєрідний стиль «Червоної Фіри», у якому гро­теск здебільшого перемагає професійну роботу з текстом.

Ведучий. Запрошуємо до виступу __________________________________

з теми «Харківське літературне угруповання «Червона фіра» (Додаток 7).

Ведуча. На цьому наша конференція завершена.

Дякуємо за увагу!  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДОДАТКИ

Додаток 1

Вплив письменників літугруповання «Бу-Ба-Бу»

на розвиток українського літературного життя

1985 року у Львові Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Вік­тор Неборак заснували літугрупування, яке назвали «Бу-Ба-Бу».

Віктор Неборак у своїй книжці «Введення у “Бу-Ба-Бу”» дає пояс­нення, що звукосполучення бу-ба-бу виникло як своєрідне складноскорочення слів бурлеск, балаган, буфонада і з того часу обростає новими значеннями.  Основоположники літугрупування поясню­ють, що бу-ба-бу — це стиль художньої літератури, де немає обме­жень. Бубабісти вважають, що й політика, і економіка, і мистецтво можуть стати об’єктом естетичних зацікавлень, бо це є наше життя.

Період найактивнішої діяльності «Бу-Ба-Бу» (23 концертні поетичні вечори) припав на 1987-1991 рр. Апофеозом став фести­валь «Ви-вих-92», коли головну фестивальну акцію склали чотири постановки поезоопери «Бу-Ба-Бу» «Крайслер Імперіал».

1995 р. у львівському видавництві «Каменяр» вийшла книга «Бу-Ба-Бу». Бу-Ба-Бу заснувало свою Академію.

Наше життя — Бу-Ба-Бу.

Наша історія — Бу-Ба-Бу.

Наша політика — Бу-Ба-Бу.

Наша економіка — Бу-Ба-Бу.

Наша релігія — Бу-Ба-Бу.

Наше мистецтво — Бу-Ба-Бу.

Наша країна — Бу-Ба-Бу.

І це Бу-Ба-Бу потрібно перебороти...

Віктор Неборак

Стаття про сучасну українську літературу у Вікіпедії називає Андруховича – одним з провідних українських прозаїків і, зокрема, есеїстів, Ірванця – одним з найвідоміших українських драматургів, а Неборака одним з відомих українських поетів. Зазначено також, що вони – ініціатори чималої кількості публічних акцій, спрямованих на розвиток українського літературного процесу, на популяризацію української сучасної літератури в Україні та за її межами.

Наприкінці 80-х років минулого століття в українській літературі відбуваються переорієнтації світоглядного характеру, формується нова літературна ситуація, яскравим стилем якої стала карнавалізація. Одним із її проявів була ситуація так званої “нової котляревщини”, коли мова художньої літератури “повстає” проти літературної мови. Руйнування норм у даному випадку спричинене не невіглаством (адже більшість сучасних авторів мають досконалу філологічну освіту), а спробою нівелювати розрив між мовою літератури й українською літературною мовою. Окрім того, починає змінюватися і ставлення до літератури, розуміння її завдань і функцій, як з боку авторів, так і з боку літературозавців та критиків. Це сприяло перенесенню акцентів тематики й проблематики творів, найуживаніших їхніх образів і форм.

Відкритішою і демократичнішою стала літературна теорія і власне сама література, про що свідчить, зокрема, виникнення численних літугруповань, новаторська розробка традиційних тем й образів, розширення меж поетичного мовлення.

У цьому непростому контексті інтелектуального та соціально-політичного розвитку й постала творчість вісімдесятників, яка подекуди стала своєрідною антитезою до творчості класиків соцреалізму. Твори цих письменників важко обмежити рамками певного напрямку чи течії. Це, насамперед, новий тип світобачення, мислення, творчості, нова мова.

Одним з таких літоб’єднань стала група “Бу-Ба-Бу”, заснована 1985 року (хоча перша спільна книга бубабістів побачила світ лише через десять років). Своєю творчістю Юрій Андрухович, Олександр Ірванець та Віктор Неборак , спочатку як члени групи, а потім окремі автори, помітно вплинули на український літературний процес.

Вже перші публічні виступи “Бу-Ба-Бу” (найрезонантніші з них — у Київському театрі імені Івана Франка та у Львівському оперному театрі опери і балету під назвою “Крайслер Імперіал”) засвідчили, що діяльність групи є справді явищем у вітчизняному літературному процесі, за визначенням Т. Гундорової [4],“особливим культурним феноменом”.

На думку науковців, бубабісти активізували мову української поезії, звільнивши її від численних табу, розширили тематику й збагатили систему образів та жанрів, розгерметизували офіційну літературу, змінили імідж українського літератора, почали відроджувати зацікавлення літературою у різних категорій читачів.

Поетична група “Бу-Ба-Бу”, яку від самого початку діяльності критики сприймали як епатажну, стала яскравим виразником нових поглядів на літературу. Твори бубабістів , підкреслено екстравагантні., викликають в одних читачів захоплення, а в інших, навпаки, неприйняття. У цьому контексті творчість бубабістів варто розглядати не як руйнування традицій, а як їхнє оновлення, розвиток, введення в систему світових формостильових взаємодій. Автори ніколи не ставили перед собою патетичної мети — витворювання певного літературного канону. Вони насамперед прагнули бути почутими і прочитаними, писати так добре, як дозволяли їм їхні таланти. Кожен з них був не проти заробляти собі на життя літературною працею і мати при цьому висловлювати власну думку, а не надиктовану кимось. І довели, що це цілком можливо.

За словами Олександра Ірванця, “хоча сьогодні, з відстані років виглядає , що ми таки й справді домоглися дещо змінити в літературі, але тоді ми більше переймалися тим, щоб добре писати. Краще, ніж писали тоді інші, краще, ніж те, що можна було прочитати на сторінках тодішніх видань. Пізніше з’ясувалося, що ми таки справді створили новий…ні, не канон,…ми створили нові правила гри. Кажучи простіше, ми повернули гру в поезію. Хоча не тільки ми, вся генерація вісімдесятників трудилася над цим”.

Якщо ж говорити про кореляцію новаторство–традиційність, то у творчості бубабістів воно переходить у синтез. Так, Ю. Андрухович, О. Ірванець і В. Неборак відновили практику неофіційних поетичних вечорів із залученням інших видів мистецтва (музики, театру, живопису), завдяки відмові від будь-яких обмежень на тематичному, образному, мовному рівнях, розширили межі поетичного мовлення.

У літературу бубабісти прийшли як покоління письменників-урбаністів. Їхня поява обумовлена очевидною потребою створення саме міської літератури і за змістом, і за формою. Твори Ю. Андруховича, О. Ірванця й В. Неборака не лише про місто, його мешканців та події, вони й написані мовою міста. За ними прийшли інші цікаві письменники, для яких вони стали першовідкривачами багатьох тем і образів.

“По життю ми товаришували з “метафористами”, але були веселішими за них, – зауважував Юрій Андрухович. – Я думаю, лінія поділу пройшла між містом і селом. Ми були стовідсотково міськими”. На думку В. Даниленка, сучасна українська література існує за горизонтальною моделлю, тобто роль столиці не є визначально важливою для успіху письменника , як це було раніше. Успіх бубабістів, які не є представниками столичного письменства, ще одне підтвердження тому.

Їхня творчість є безпосередньою емотивною реакцією на зовнішні чи внутрішні стимули, умови життя. Заглиблення в абстрактне минуле, міфи, перекази, легенди не робить їх відірваними від життєвих проблем, бо їх твори з чітко висловленою життєвою і громадянською позицією. Проте такі твори ні в якому разі не є поетичною програмою показового патріотизму. Це швидше поетичне осмислення всієї історії України, народу, літератури. На відміну від літераторів 60 – 70-х рр. у бубабістів панує спокійний розповідний тон, як правило, відсутній вплив конкретної історичної дійсності, закличних інтонацій.

Головним предметом зацікавленості для Ю. Андруховича, О. Ірванця й В. Неборака є фрагменти щоденного життя – летючі моменти, незначні епізоди, позірні почування. Література бубабістів позбавлена високої “поетикальності” з одного боку та грандіозних історичних тем і постатей – з іншого. Вони не поривалися впливати на політичні процеси, проте політика, болючі проблеми сьогодення в них присутні, особливо в іронічних поезіях О. Ірванця, есе Ю.Андруховича, виступах на літературних подіях В. Неборака. Ліричні мініатюри, які також зустрічаються у творчості бубабістів, витончені і навіюють екзистенційні роздуми. Саме через все це творчі вечори цих авторів і були, і залишаються популярними серед молоді, хоча вони виступають перед публікою здебільшого вже не як представники літугрупування, а як окремі автори, широко відомі своїми творами.

У своїх творах автори нерідко змінюють і статус слова: втрачаючи звичну номінативну функцію, слово виступає і формою, і змістом поезії, її матерією. Особливості творів бубабістів, насамперед поетичних, виявляються у сміливому експериментуванні з мовними засобами. Це лексичні та семантичні авторські неологізми, звукові прийоми, метричні схеми, строфічна організація, ритміко-синтаксичні конструкції тощо. Поетичність текстів досягається часто не шляхом використання нових і несподіваних фігур (подекуди вони взагалі відсутні), а завдяки тону мовлення, лексичному матеріалові, синтаксису. Ліризм поезій О. Ірванця, Ю. Андруховича та В. Неборака, багатство епітетів і метафор, порівнянь та перифраз, тропіка цих поезій, яскрава й оригінальна, роблять тексти самобутніми й дозволяє безпомилково визначити їхнє авторство.

Творчість бубабістів переконує, що гарна лірика може бути персонажною, що найцікавішим персонажем часто є сам автор, що існує певна таїна перетікання поезії у життя того, хто намагається впіймати її записом , що людину цікаво сприймати як автономний світ, центр якого знаходиться у ній самій, а не назовні.

Мовний рівень їхніх творів разом з тим відзначається простотою лексики та поетичного мовлення. Авторська імітація суржику, залучення сучасної лексики, просторіч, вульгаризмів ілюструють мовну картину в сучасній Україні. З часом автори мало звертаються до словотворення, натомість активно використовують розмовний шар лексики, таким чином відтворюючи мовну картину сучасного українського суспільства.

Літературознавці також зазначають такий внесок бубабістів в українську літературу як урізноманітнення строфіки (від звичайних катренів до строфоїдів та сонетоїдів), риформування ритміки за допомогою апунктуації (відсутність розділових знаків, що, в свою чергу, залучає читачів до співпраці), активне використання прийомів постмодернізму (стилізація, ремінісценція, метафоричність) і неоавангардзму (бурлеск, епатажність) у поєднанні з традиціями народнопісенної творчості та української класики.

Як зауважив в одному інтерв”ю Олександр Ірванець: “ Після “Бу-Ба-Бу” в українській поезії стало можливим писати все, досяжність успіху залежить тільки від міри таланту. Ми зруйнували дуже багато шаблонів. Не те що ми вийшли, боролись, руками-ногами їх валяли – просто ми писали, не думаючи про те, що це „не можна”, і воно ставало „можна”.

На думку Анатолія Дністрового, заслуги цієї групи неможна не дооцінювати. Вони вражаючі, – вважає він, – якщо бодай поглянути на ті трансформації, котрі відбулися в художній мові, а також у манері поведінки письменників (йдеться про так звані авторські стратегії) [5]. Читачам цікаві ці яскраві, небуденні емоції – через проблеми, струси, катаклізми, колізії, – всього цього бубабістам якраз не бракує. Як і розвинутої уяви, багатої фантазії вкупі з високим рівнем освіченості та ерудиції.

Значною мірою завдячую бубабістам в українському суспільстві змінюється ставлення і до самого літературного процесу. Літературний процес, – акцентує письменник Андрій Курков, – це вже не тусовка поетів під дахом якої-небудь кав’ярні. Це постійне нагадування про себе, про літературу – насамперед читачам, для яких дуже важливим є особисте спілкування з письменником, можливість почути його невідредаговані думки.

Читач повинен звикнути до того, що може отримати книжку з рук автора, побувати на її презентації особисто, цьому сприяє й відсутність поділу літератури на “столичну” і “ провінційну”. Письменники, готові “зняти перед потенційними читачами капелюха і відрекомендуватися”, сприяють не лише популяризації власної літературної творчості, а й розвитку української літератури взагалі. І зараз бубабісти – найактивніші учасники різноманітних поетичних дійств, фестивалів, презентацій (Та ж Ранкова кава у “Купідоні”, “Гогольфест”, виступи на “Мистецькому Арсеналі” і Львівському книжковому форумі, читання поезій під музику і виконання пісень на власні слова, численні інтерв”ю з приводу найрізноманітніших аспектів життя).

“Хоче того письменник чи ні, – вважає Андрій Курков, але навіть коли його ніхто не бачить, він лишається персонажем культурного життя власної країни. І, як у будь-якому літературному творі, якщо він виведений активним персонажем, він урешті-решт перемагає”.

Дещо іншої думки про літпроцес і присутність у ньому творів деяких сучасних авторів, зокрема, й декого з “бубабістів”, літературознавець і критик Михайло Наєнко, який рефлексує з приводу “сучасного літературного процесу, для чогось втягнуто у проклятий постмодернізм.” Через це, мовляв, різко впали тиражі українських книг, відбулася комерціалізація книговидання, а найголовніша вада процесу – “немає впину поширенню витворів із ненормативом у лексиці, з відвертою порнографією у мотивах”.

А ось Петро Білоус вважає, що застосування до літератури поняття “літературний процес” зовсім недоречно, оскільки має штучний характер і не відповідає естетичній природі літератури. Отож, можна говорити про вплив на розвиток літератури, літературне життя. Що ж до поняття “літературний процес”, то це, на його думку, породження радянського літературознавства. Адже ще Б.-І. Антонич зазначав у роботі “Національне мистецтво”, що до літератури не варто застосовувати поняття “процес”, “розвиток”, це механічне перенесення з природничих наук.

Такі особливості творчості літугруповання “Бу-Ба-Бу”, як поєднання публічності та популярності аж до культовості, ритуальність, карнавальність, іронічність та самоіронічність, пародійність, синтетичність, патріотизм, урбанізм, єдність масовості й елітарності, демократичність, толерантність, дають підстави виокремлювати «бубабу» як окремий стиль у межах постмодерністського художнього методу.

Багато наших літературознавців (та й читачів) звикли думати, що успішні митці – це на Заході, а український літератор повинен страждати, випрошувати у держави окраєць хліба. Всі ж інші (серед них і бубабісти) – чужі для нашої літератури”. Чому чужі? Тому, що пропагують українську літературу у Європі? Тому, що є патріотами своєї країни? Тому, що прилучають до якісної української літератури молодь?

“Я переконаний, що найбільше зло, і українських літераторів, і їхньої потенційної публіки – депресивний синдром української літератури, оті плачі-голосіння за долею-волею, самокатування, – зауважив Віктор Неборак. Отож, “Бу-Б-Бу” стало радикальним способом подолання депресії, антидепресантом і надихнуло на творчість молодих українських літераторів, багато з яких підтримують цю думку

“Інакшими бубабісти не будуть – переконаний Євген Баран, – вони мінятимуть маски, але ніколи не зрадять свого дітища. Інакше, це б означало зраду ідеалів своєї молодості”.

Творчість Ю. Андруховича, О. Ірванця, В. Неборака має значний вплив на перебіг сучасного літературного життя в Україні, з їхніми іменами пов’язані перші факти неупередженого зацікавлення сучасною українською літературою на Заході. Твори бубабістів перекладені польською, англійською, німецькою, угорською, російською, фінською, шведською, іспанською, словацькою мовами

 

 

Додаток 2

 

Художньо-естетичні засади літературного угруповання «Нова деґенерація»

 

Літературне угруповання «Нова дегенерація», до якого належали              І. Андрусяк, С. Процюк та І. Ципердюк, засноване на початку 90-х років ХХ століття. В Івано-Франківській газеті «Західний Кур’єр» у 1991 році був надрукований маніфест «Нової дегенерації», у якому її учасники висвітлили свою світоглядну позицію і аргументували вибір такої назви: «“Нова генерація” – так називався журнал, котрий у благословенні та фатальні двадцяті видавав лідер українського футуризму М. Семенко. Саме цей журнал з дуже претензійним та голосним заголовком дав поштовх до назви нашої групи. «Нова дегенерація» сформована на засадах особистої дружби і, крім того, на ідейно-естетичній платформі «Молодої музи» та українського авангарду. Чому ж «дегенерація»? Тому, що ми – діти здегенерованої країни і здегенерованого часу. Тому, що ми виростаємо гнійними виразками на тілі деградуючого суспільства стандартів. З органічної ненависті до шаблонів ми назвалися. «НОВА ДЕГЕНЕРАЦІЯ» – і своєю назвою так само, як і (надіємось!) своїми творами оголошуємо війну літературній провінційщині, недалекості, графоманії – власне, тим чинникам, що приводять нашу культуру до деградації. Звичайно, в нашій назві є й значна доля іронії та самоіронії, назва свідомо епатажна. Адже ми прекрасно розуміємо, що розбудити галицького міщанина можна лише своєрідним “ляпасом суспільному смакові”».

Учасники «Нової дегенерації» з’явилися в літературі в час занепаду тоталітарної системи та її цінностей, що вплинуло на творення нових пріоритетів, тож, як зазначає І. Ципердюк, «деґенерати» не хотіли «сміятися, творити літературний кіч, живучи в країні абсурду», тому було «обрано і оформлено в певну естетичну платформу зображення трагізму, розпачу аж до душевного зламу і прибрана така епатажно-дратівлива, саркастична назва». Розчарування, яке охопило митців «Нової дегенерації», оскільки чимало майстрів слова не могли позбутися впливу попередніх літературних канонів і змінити свої погляди на мистецтво в цілому, призвело до відмови членів угруповання від політично заангажованих текстів: «про Україно-соборно-незалежність не писали принципово. Це була перша спроба тотальної втечі від того, що називали тоді процесом боротьби за нашу державність, і декларували «чисте мистецтво».

За твердженням Є. Барана, діяльність цього літературного об’єднання відіграла «вирішальну роль у формуванні творчого обличчя покоління дев’яностих, яке заперечувало традиції псевдоромантики з її псевдогероями і псевдопатріотичним пафосом». Її учасники 20 розкривали проблеми рідного «“малоросійства”, національного яничарства, зодягненого у маску псевдопатріотизму». За словами науковця, поезія літературного угруповання «Нова дегенерація» має певні елементи деструктивного характеру, однак «це не було самометою, це була велика туга за справжнім. «Нова дегенерація» була літгуртом неоромантичним у своїй основі».

Натомість Ніла Зборовська зауважила, що серед численних угруповань чільне місце посідає «Нова дегенерація», з появою якої почалося завершення «карнавальних часів»: «апокаліптична процесія, розпочавшись в нашій літературі в кінці 80-х років карнавальним сміхом, невдовзі змінюється постколоніальним «депресивним синдромом», що набирає дедалі поширенішого характеру». Літературознавець констатувала також те, що вже в самій назві закладена думка «щодо парадоксальної буттєвості українського світу, що кожного разу поновно вступає у своє чергове відродження-виродження». Вона ж влучно охарактеризувала при цьому й особливості світоглядної концепції «Нової дегенерації»: «посилаючи відверто іронічну гримасу футуристу 20-х років Михайлю Семенку і прихований скепсис щодо веселощів бубабіста, здекларували депресивну, похмуру ходу останніх поетів в переддень апокаліптичного затемнення світу».

Поет і літературознавець В. Неборак указав на відмінність між членами «Нової дегенерації» як представників нового поетичного покоління та карнавальною творчістю літературної групи 80-х рр. «Бу-Ба-Бу», зазначивши, що для нової поезії, яка перебуває «в опозиції до самого духу карнавалу», головною є «висока трагедійність світосприйняття, а не надутий пафос народників», адже, «з їхньої точки зору, свято закінчилося. Навіть більше – вони стверджують, що свята взагалі й не було, була тільки масова ейфорія. І вони опинилися перед суворою реальністю». У свою чергу Є. Баран помітив схожість початкового етапу входження в літературу митців угруповання «Нова дегенерація» з поетами-вісімдесятниками, яка полягає в «елементі клоунади, створенні шуму, галасу, крику». Учасники угруповання «Нова дегенерація» друкували свої твори спочатку в Івано-Франківській газеті «Західний Кур’єр», «викликавши на себе зливу обурення більшости і повне схвалення меншости», а згодом видали три збірки під спільною обкладинкою «Нова дегенерація» (1992). Ліна Костенко високо оцінила цю збірку, а О. Гончар цілковито розкритикував: «похабщина, що поганить літературу, нахабство войовничих графоманів, засміченість літературної мови вульгаризмами, матерщиною й блатняцьким жаргоном – все це, чим так охоче добувають собі визнання «молоді дегенерати». Сам Іван Андрусяк пояснив таке негативне ставлення письменника до їхньої творчості тим, що О. Гончар «судив лише з назви групи».

Підсумовуючи діяльність літературного угруповання, з’ясовуючи причини його занепаду та світоглядні й ідейні настанови, Іван Андрусяк писав: «літгурт «Нова дегенерація» виглядав дещо осібно в контексті тогочасних українських літературних угруповань. Епатаж, котрим ми, нарівні з іншими гуртами, активно послуговувались, був нами свідомо обмежений сферою, котру Є. Баран означив як «привертання уваги». Поза цим же ми намагалися своїми текстами констатувати «деґенеративність» не власну, а як видимий дисонанс до нашої направду традиційності, констатувати «деґенеративність» світу, року десь так 1995-го літгурт перестав існувати – адже доводити що-небудь можна лише тоді, коли в тому є потреба . «Нова деґенерація» до середини дев’яностих виконала свою місію».

 

 

 

 

НОВА ДЕҐЕНЕРАЦІЯ

ми не маски ми стигми тих масок що вже відійшли ми не стіни ми стогін імен що об стіни розлущені ідемо до людей у вінках недоспілих олив у простертих долонях несемо гріхи як окрушини

 

ми останні пророки в країні вчорашніх богів ми останні предтечі Великого Царства Диявола ми зчиняємо галас і це називається гімн ми сякаємось в руку і це називається правила...

Іван Андрусяк

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

           

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток 3

Київська група митців «Пропала грамота»

Щодо походження назви, то, згідно зі свідченнями Юрка Позаяка, слово­сполучення «Пропала Грамота» на означення угруповання першим вжив Віктор Недоступ. Якщо врахувати, що Недоступ чимало займався рок-музикою, то можна припустити, що це була назва уявної рок-групи, яку він, можливо, хотів би сформувати. Але натомість створив групу літературну.  

Хоча насправді до створення групи доклались бубабісти, зокрема — Прокуратор Бу-Ба-Бу Віктор Неборак. Саме він, навчаючись тоді у столиці в аспірантурі, наштовхнув трьох молодих киян на цю ідею — об’єднатися у групу, проголосити триєдину спільність. Суспільно-політичні реалії також складалися сприятливо, довкруж переможним кроком марширували перебудова і нове мислення.

Публіка також наросла відповідна — національно-свідомі студенти-філологи та інші фріки, охочі й ласі до незвичного. Відкритість соціуму все наростала, цензура відступала, цікавість до нового панувала дедалі сильніш.

У 1991 році, ще перед розпадом СРСР, у видавництві «Радянський письменник» вийшла їхня перша спільна збірка, що давно вже стала раритетом. Вечори — деякі з них були не сольними, разом із «Бу-Ба-Бу», «Лу-Го-Садом» — теж лишилися в минулому, ще й, здається, не зафіксовані на жодних відео. Кілька чорно-білих знімків, ну нехай кілька десятків. І спогади глядачів-слухачів, яких не було аж надто багато, проте й не бракувало. 

Тому недавнє видання «Лютої справи» приречене на успіх із кількох причин. Перша (і головна) полягає у тім, що вже давно й непомітно перейдена межа, яка відділяє молодих епатажників, відомих лише у своєму колі, від визнаних і реномованих авторів.

Позаяк, Недоступ і Либонь — вони ж Юрій Лисенко, Віктор Лапкін і Олекса Семенченко вже — введені в канон, і у сонмі «вісімдесятників» міцно займають належні їм місця. Саме їхня віршована творчість у пізньорадянську добу стала одним із променів, які освітили й розвіяли тоталітарний морок, що панував у тодішній літературі, й у поезії зокрема. 

Тож динозаври повернулися, хоча вже в усталеній, і оновленій, тюнінгованій формі. Як у фільмі Спілберга — тепер це, швидше, досконалі комп’ютерні моделі, ніж живі тварюки із запахом падла із пащ. Кожен з них має свій грубий голос і свою статуру, себто стиль.

Жоден з них не є травоїдним, всі троє — тиранозаври. Тільки Недоступ — тиранозавр прямий і щирий, Позаяк — тиранозавр сміхотливий і веселий, а Либонь — тиранозавр замислено-меланхолійний.

Але їхні ранні рики, зафіксовані на сторінках виданого «Лютою справою» збірника, й досі потрясають своєю молодою відвертістю, лебедінням лібідо, відчуттям ритму життя і повнокровного (як для динозавра) насичення цим життям.

 

Ось іде замерзає хіпі 

повний череп перцю і снігу

електрика в ньому б’є на корпус 

ім’я йому Співак-Нашатир 

в його серці пацюки здохли 

(хоч власне і не заважали нікому) 

він розносить обезбаблені телеграми 

і його запрошують до столу 

«В цій вашій манній каші — каже хіпі

— недостає товченого скла!»

 

Ця панківськи-сюрреалістична картина намальована у ті часи, коли багато нинішніх українських поетів носило на грудях червоні піонерські галстуки, а їхні татусі духовні, члени СПУ, писали вірші й прозу зовсім інші, ніж процитоване.

Та все ж Київ і тоді був Києвом, мав своє обличчя, глибоко, дуже глибоко приховане, але українське. Киянин Віктор Недоступ — поет суворий внутрішньо — і чи не тому йому так вдаються описи зимового Києва:

 

Хмари повзуть мов палаючі криги 

вулиці наповнені вітром і золотом

двері тріщать тремтять неони 

мороз асфальт занепокоєння 

панни гострі як срібні струни 

їдуть тролейбусами ловлять 

таксі сонце 

сідає і кутом падіння 

дещо нагадує бемольне «сі».

 

Проте цей самий автор вміє відтепліти душею й запізнатися з брюнеткою на Подолі, і порадіти за парочку закоханих міліціонерів, що танцює міліцейський вальс. Найстарший за віком у групі, Віктор Недоступ, він же Бакс, і сьогодні демонструє стоїчний, сковородинівський стиль життя. 

Зовсім інший, добропорядно-городянський (щоб не писати «міщанський») стиль життя демонструє нам Юрко Позаяк, мабуть, усе ж перша скрипка у цьому тріо. Ентузіаст вина і жарту, прекрасний жонглер словами і смислами, знавець усіх мов на світі, Юрій Лисенко чимало зробив і поза групою — перекладав гарну прозу та поезію, редагував, консультував. Але як поет, як автор Юрко Позаяк набагато глибше сприймається у контексті всієї «Пропалої грамоти». 

Я зник на Сирці і виник на Подолі... 

...........

Я йшов по Хрещатику, сірий сутулий... 

.......

Вже втретє я Хрещатиком проходжу...

Хіба ліричні герої цих трьох процитованих першими рядками (різних) віршів не могли перетнутися поглядами з тим самим хіпі чи зауважити дівчат, «гострих як срібні струни»? Переплетіння віршів через описуваний простір присутнє у всіх трьох поетів з групи. «В морозі, мороці Нового Року На кожнім спотиці Свойого кроку Зі струмом року У потилиці...», — це прозріває Либонь і матеріалізується на тій самій зимовій вулиці посеред Києва. Ось вони всі троє і зійшлися. 

«Пропала Грамота» цінна також і тією троїстістю літературної гри, яку пропонували Позаяк, Недоступ і Либонь. Усі троє були різними, зі спільним знаменником іронії, та все ж кожен зі своїм числівником.

Позаяк чарував можливостями пластики мови, Недоступ підкорював енергетикою, а Либонь являв (і являє) такий рідкісний, куртуазний стиль самозамилування в мові, який мало хто здатен відтворити чи спародіювати. Всі утрьох вони повернулися з напівзабуття, щоб своїм прикладом надихати наступні покоління українських віршотворців на нові здобутки в царині Рідного Слова! 

1991 р. вийшла книга з однойменною назвою. Книга «пропалограмотіїв» мала шалений успіх і колосальний резонанс.

Приходьте до мене завтра!

Я розкажу вам правду!

Приходьте до мене автра

Я розкажу вам равду!

Пи одьте о мее авра

Я оза жу ам аву!

Пи о те о мее ава

Я ао жу а ау!

И о е о ее аа!

Я оа у а ау!

Юрко Позаяк

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

           Додаток 4

Тернопільське угруповання «Західний вітер» в українському літературному процесі 1990-х років

 

Модерне поетичне угрупування “Західний вітер”, з одного боку, виражає загальні тенденції української молодої літератури дев’ятдесятників – поетичного покоління, котре, за визначенням Миколи Ткачука, “виросло із протесту і заперечення громадянської й естетичної позиції “батьків”. Тернопільський дослідник і літературний критик М.Ткачук наголошує також, що цей протест був не без епатажу задекларований “неоавангардистами” літературних гуртів “Бу-Ба-Бу”, “Нова дегенерація”, “Лугосад”, “Західний вітер”, які “заперечили застарілі канони й затерті деякі художні тенденції та стильові напрями в сучасній українській поезії”. З другого боку, “Західний вітер” відрізняється від своїх “побратимів” по протесту і запереченню, і це стає очевидним при порівнянні поетичних доробків представників цієї групи з творчістю, скажімо, “бу-ба-бістів”, з-поміж яких високого рівня поетичної майстерності сягає чи не єдиний Юрій Андрухович, на чиєму таланті, власне, й тримається репрезентативний поетичний авторитет “Бу-Ба-Бу”.

Імена всіх поетів групи “Західний вітер” уже посіли гідне місце в українській поезії 90-х, а перекладацька, наукова та популяризаторська діяльність цих творчих людей відкрила їх імена для Європи й Америки: Гордій Безкоровайний (1969 р.н.), Василь Махно (1964 р.н.), Борис Щавурський (1963 р.н.). На поетичне кредо “Західного вітру” значний вплив здійснюють естетичні шукання сьогоденної західної поезії, адже, скажімо, Василь Махно та Гордій 38 Безкоровайний витончено перекладають з польської, Борис Щавурський – з німецької, тож європейські віяння вони мають нагоду відчувати з першоджерел. Мабуть, цим спричинені й численні переклади європейськими мовами поезій, написаних представниками “Західного вітру”.

Перше, на чому хочеться наголосити, це безсумнівна літературна майстерність поетів репрезентованого угрупування, для яких різниця між Майстром та підмайстром у поетичній справі є наріжним каменем.

Я давно не підмайстер

в робітні оцій

ремісній,

а сиджу – змовчазнілий

при чарці,

неначе при свічці.

І не можу збагнути,

чого ж нині треба мені:

опівнічного снігу,

чи слова – як сніг опівнічний...

Ці рядки Г.Безкоровайного сприймаються як ліричний маніфест усіх трьох поетів, які свідомо декларують свій “естетизм”, свою “літературність” та “філологічність” (всі здобули освіту на філологічному факультеті Тернопільського педінституту, уславленого своєю літературознавчою школою).

Але, на відміну від інших поетичних гуртів, “Західний вітер” не оприлюднював аніяких поетичних декларацій і маніфестів, не формулював мовою естетичної публіцистики свого творчого кредо. Як бачимо, це зовсім не означає, що кредо не існує, і ми цілком можемо його виокремити, виходячи безпосередньо з поетичних текстів Гордія Безкоровайного, Василя Махна та Бориса Щавурського, або навіть обравши об’єктом аналізу творчий доробок будь)кого з цих поетів.

Візьмемо яскравого представника “Західного вітру” Василя Махна. Роман Гром’як зауважує, що він “належить до тих поетів, які маніфестують та обстоюють естетичну самосвідомість мистецтва слова”, а тернопільські лінґвісти Анатолій Загнітко й Леся Оліфіренко, розмірковуючи про естетичні компоненти поетичного мовлення Василя Махна, наголошують на таких мовних і стилістичних домінантах його поезій:

• прагнення до гри зі словом, яке може бути кинуте “у несподівану сполучуваність”, занурене у низку найсміливіших аналогій;

• пошук нової природи літературного образу;

• модерна мовна стилістика, один з провідних аспектів якої позначений як “синтаксис відсутності ком”. Такий синтаксис, пам’ятаємо, віднайдено ще на зорі формування модерної свідомості. Але чи не варто згадати, що всі прадавні рукописи, насамперед, сакральні, у тому числі й Книга Книг Біблія, писалися без синтаксичних розмежувань і обмежень, і лише потім свідомість людська почала “впорядковувати” їх за допомогою структурування (поділу на глави, розділи, абзаци) й досконалого синтаксису! 

Пояснюючи, через що Василь Махно свідомо вдається саме до “синтаксису відсутності ком”, автори “Естетики мови поетичних творів Василя Махна” нагадують нам, що коми, “мов “гнізда сорочі і темні кола”, беруть поетичне слово у лещата”. Саме через це, на їхню думку, поет нової естетичної доби прагне звільнити від обмежень та ґратів самодостатнє естетичне слово, яке волає “звучати у своїй первозданності, щоб читач сам замислював і розставляв ті розділові знаки, які йому найбільше до вподоби. Саме розділові знаки “зрешечують” тіло вірша, оскільки “окаті коми”, “крапкирабині” сковують простір слова, знебарвлюють його вертикальне й горизонтальне ширення. Тому поезія без розділових знаків – це вертикально)горизонтальна єдність, смислове тло якої ніяк не руйнується, бо, за асоціятивною уявою митця, оці “окаті коми” та “крапкирабині” – це ті ж умовності, які супроводжують наше життя і надають йому часто сенсу заґратованості”.

Віталій Гайда взагалі осмислює творчий універсум Василя Махна з позицій та в параметрах ритуально)міфологічної критики (осанна поетичному матеріалові, який дозволяє це зробити!), тому своєму ессеєві, котрим супроводжувався вихід у світ “Книги пагорбів та годин”, дає філософічну назву й ритуалізований підзаголовок: “Міт існування (Сигнатури поетичної свідомості Василя Махна)”. В аналогічному архетипному ракурсі поетичний доробок Василя Махна осмислюють І.Андрусяк, Є.Баран, І.Папуша тощо. Показово, що сам поетичний матеріал наче стимулює критиків та інтерпретаторів до написання постмодерних літературознавчих ессеїв, що доречно проілюструвати цитуванням з Віталія Гайди:

“Це нам друковані прямокутники явлених артефактів, у миру знаних як поезії Василя Махна (схима, схима!), звіддалля, чи й зблизька, можуть видаватися майстерної роботи дереворізами. Після них багнеться малювати детальні топографічні сувої, побільшуючи тим самим кількість 39 недоладних і – головне – облудливих Індикопловетів. Адже: хто зважився ходити потойбіч, має бути легким, як пучка овечої вовни, і відгомін його образів уже за мить розлетиться прозорим димом, лишивши на вустах терпкий аромат деревного вугілля. Хто він – цезар самотності, княжич опівнічних блукань, варвар із неоклясичним прононсом? Його слова – що кроки, диктовані внутрішньою необхідністю моменту, місцини, по якій зараз ступаєш. І назавтра потолочені трави зведуться. Шаманічне сплетіння звуків чи синтакси знов і знов малюватиме концентричні кола, покликуючи до життя люблену реальність, а далі – глянь – дмухають на жевріючі вугляки Шарлемань Бодлер та Штефан Маллярме”.

У представників “Західного вітру” поетичне слово розташовується у сакральному часопросторі, вищає над буденністю постмодерної доби, прориваючись з міфопоетичних глибин. Божествений підтекст майже не полишає їхні поезії, і тому Гордій Безкорований спостерігає, як “літери Нового Заповіту зосереджено виводить дощ”, а Василь Махно з подивом і захопленням відкриває небесний смисл у реаліях повсякденності:

на чолі письмена на руці

на столі як свічки в молоці

божих слів нерозгадані коди

Святе Письмо стає для поетичної творчості представників “Західного вітру” першоджерелом і першотекстом для постмодерної цитації, і повсякчас зернини цього сакрального тексту (слово Боже) асоціюються зі Словом поетичним, а біблійна сюжетика розвивається у містерію поетичної творчості. Скажімо, Борис Щавуський у “Таємній вечері” архетипну матрицю біблійної оповіді наповнює власним творчим кредо, і виникає незаяложена паралель апостоли – поетичні рядки:

Вечеря стигне на старім столі,

а за столом сидять неначе вперше

дванадцять їх – апостолів моїх,

дванадцять їх – ні більше і ні менше:

дванадцять віршів рідних як братів,

про нас, поетів, і про нашу долю –

поезію... 

Сюжет таємної вечері прописано майже з точністю Леонардо да Вінчі: невідворотність біди, важке мовчання, в якому каменіють дванадцять душ, холонучі на столі дванадцять ритуальних страв... Сюжетну матрицю, яку мусить увінчати зрада одного з апостолів, деструктуровано поетовим зізнанням:

А я не зраджу, хоч би як хотів,

це раз в житті така пора приходить,

коли людина в океані слів,

який не є, а свій потік знаходить.

І позабувши за чужі жалі,

за океан, милуюся потоком... 

Ставлення один до одного у поетів “Західного вітру” теж майже апостольське. У збірці “Західний вітер”, де зібрані поетичні доробки всіх представників цього літературного угрупування, подибуємо цілу низку поетичних взаємоприсвят. Присвячуючи поезії один одному на взаєм, молоді майстри поетичного цеху демонструють пієтет до своїх побратимів по перу й поетичним поглядам, майже культивуючи їхні поезії. І за рядками присвят стоять не етикетні умовності, а щирість почуттів, чистота сприйняття та освяченість апостольського братерства. Всі присвяти своїм побратимам по “Західному вітру” – про Поезію, про Слово, про поетичне апостольство. “Ми останні, і це – не пророцтво. Де поділися знаки і звуки?” – читаємо у присвяті Василя Махна Борису Щавурському, його ж присвята Гордію Безкоровайному має символічну назву “Вісім строф”, а присвяту Гордія Безкоровайного Василю Махнові є сенс навести повністю, аби не зруйнувати її підтекстову архітектоніку:

Набуті звички врешті спромоглись

зачаєність гріховну вгамувати.

А вже й по всьому. Тіло – наче з вати,

розп’яте інохіддю попелиськ...

Бо й що накреслив ти на цих кутах,

вельможних рухах, скреслих перемовах,

в скрижаль не внесених? Сваволі слова

не видертись з обіймів,

а відтак – нехай заллє весь світ гнила керва

і постать лісу стане вище неба!

Це речення – як злива вереснева,

де вище слів твоїх – лише слова..

Культова, месіанська місія поетичного слова лейтмотивом пронизує збірку “Західний вітер”: Василь Махно публікує в ній “Євангеліє від Антонича” і поезію “Стос паперу, Стус і самота”, Гордій Бозкоровайний розмірковує про поетичний хист як про альтернативне призначення (“Альтернативне щастя”), а Борис Щавурський оспівує “мудру фатальність фонемних рядків”. У параметрах такої фатальності осмислюється й подвижницький (=мученицький) шлях літературних вчителів. Так, доля Стуса прокреслюється у Василя Махна цілою конотаційною низкою на євангельський кшталт: “і душа засвітилась свята”, “легка плащаниця душі”, “і тернові кущі прокололи зап’ястя гордині”, “навпомацки в Лету ввійдеш”, “кров століть проступить на ранах і залиє Писання вину”, “і отверзнуть уста”. Слово Святого Письма, пересаджене на ґрунт постмодерної буденної свідомості, дає дивні паростки.

Втім, на такому ґрунті здатні проростати новою конотацією й інші першоджерела. Скажімо, одним з культових першотекстів представники “Західного вітру” поруч із Біблією, майже в одному ланцюжку з нею, називають поезію китайця Лі Бо, який, згадаймо, називав себе “небожителем”, яким запроваджено новий погляд на поета: на думку Лі Бо, поет мусить бути унікальним, неординарним, навіть ексцентричним. Саме поезія Лі Бо являє нам взірці зневаги до загальноприйнятих літературних норм, до канонічних версифікаційних розмірів, що його сучасниками сприймалося як літературна брутальність. З поетичних одкровень “Книги пагорбів і годин” Василя Махна

Лі Бо цитований,

як сніг летить, либонь,

і барва глини мітить сни і теми”, 

а Гордій Безкоровайний у поетичному циклі “Виробництво світла” закликає читача не лише приділити увагу знаковій постаті Лі Бо, а й “повірити” йому, малюючи при цьому над поетом постемблематичний “німб”:

Читав про це в щоденниках Лі Бо.

Йому я вірю. Й ви повірте, бо

інакше наша бесіда не варта

того оскаженілого азарту,

з яким вона успішно співіснує.

Та й бесіда, можливо, буде всує,

якщо ми не повіримо Лі Бо.

Бо ж він – поет і забобон,

ін – заборона й дозвіл заборон,

міцний держак могильної лопати... 

У поетичних експериментах “Західного вітру” контаміновані стилістичні елементи “плетіння словес” і традиційного віршування, модерного погляду на неунормовану поезію та класицистичної орієнтації на змістовий канон)першотекст, відчуття самопричетності до сакрального поетичного світу і обмирщення високих істин, що дозволяє Василю Махнові зауважувати “і лице в поезії, як в мами”, а Гордію Безкоровайному запевняти своїх читачів про майбутнє гіпотетичне зречення: “Я житиму повз територію, де зливаються в пляму слова”. Задеклароване схимництво не є для цих поетів нової літературної ґенерації “прикидом” або маскою, схима для них – це зворотний бік таланту, органічна частина поезії як Таїнства, про що свідчать і численні інтертекстуальні запозичення з емблематичних культурних текстів, і потяг до містичного простору, організованого словесно – “чорний квадрат”, “чорне коло”, “криві лінії”, ритуальна замкненість просторових форм, коли “два кола утворюють 8”, і уподібнення людства до сонму комах (червоною ниткою пронизують творчий доробок всіх поетів угрупування образи бджоли, мурахи).

Безсумнівно, поезія “Західного вітру” вже сьогодні є яскравим свідченням, що сучасне молоде письменство вже вкарбувало свої імена в національну поетичну історію, що під задекларованою схимою сучасним дослідникам варто бачити і хист, і неабиякий талант.

 

 

 

 

 

 

 

 

          

 

 

 

 

 

Додаток 5

Львівський поетичний гурт «ЛуГоСад»

Літературна група ЛУГОСАД, до складу якої входять Іван ЛУчук, Назар ГОнчар і Роман САДловський, була створена у Львові 1984 року. Поетичний доробок лугосадівців найпоказовіше представлений у канонічному корпусі їхніх поетичних текстів – книжковому виданні “ЛУГОСАД: поетичний ар’єрґард”. Поза цим канонічним корпусом існує ціла низка різноманітних поетичних публікацій – і окремих книжкових, і в періодиці, і в різних виданнях. Саме сукупність їхніх поетичних текстів і творить феномен поетичного ар’єрґарду. Методологічною основою творчості ЛУГОСАДу є концепція поетичного ар’єрґарду, автором якої є літературознавець Тарас Лучук.

ЛУГОСАД займає виняткове місце в українському літературному процесі 80–90-х років минулого століття. Позиціонуючи себе як явище марґінальне, лугосадівці насправді потрапили до фарватеру літературного процесу зміни епох, створивши прецедент поетичного угруповання із власною естетикою та літературно-мистецькою ідеологією, із власним канонічним корпусом поетичних текстів - книжковому виданні «ЛУГОСАД: поетичний ар’єрґард» (1996), що складається з трьох частин: «Ритм полюсів» Лучука, «Закон всесвітнього мерехтіння» Гончара, «Зимівля» Садловського.

ЛУГОСАД в історико-літературному контексті зазвичай розглядають як цілісне явище – у триєдиній сукупності, а не кожного із трьох лугосадівців зокрема. Будь-який більш-менш поважний аналіз розвитку української літератури протягом двох останніх десятиліть ХХ століття і початку століття ХХІ не може обійтися без залучення до розгляду творчості ЛУГОСАДу або принаймні без згадок про нього. Прикладом визнання ЛУГОСАДу може слугувати залучення його поетичної творчості до програм вивчення сучасної української літератури у старших класах середньої школи та вищої школи гуманітарного профілю.

У літературному процесі 80–90-х років минулого століття ЛУГОСАД зайняв своє гідне місце. Властиво, він не лише зайняв своє місце, але й був діяльним співтворцем того літературного процесу. У процесах поетичного розвитку, які відбувалися в Україні напередодні, під час та після “зміни формацій”, тобто в період розпаду радянської імперії та відродження незалежності України, коли замість колоніальної залежності виникла постколоніальна незалежність, ЛУГОСАД був безперечно присутнім. ЛУГОСАД завжди дистанціювався від політики, тому не будемо тут заторкувати постколоніального чи будь-якого іншого засоціологізованого дискурсу, а задовільнимося дискурсом суто літературознавчим, із ухилом до фактографічності, де історія літератури домінуватиме над її теорією.

 

МАТЕМАТИЧНА ЛІНГВІСТИКА

Плюси:

Гарна, хороша, красива, пригожа, вродлива, прегарна, красна, чудова, розкішна, чарівна, тендітна, прекрасна, зграбна, тонка, елегантна, уміла, метка, делікатна, файна, чутлива, струнка, незрівнянна, чудесна, предобра, лепська, зичлива, прудка, доброчесна, діяльна, активна, чула, приємна, розсудлива, мудра, тямуща, дотепна.

Мінуси: Зла, дрібничкова, недобра, погана, огидна, паскудна, кепська, противна, мерзотна, плюгава, дурна, осоружна, підла, підступна, лиха, навіжена, потворна, жахлива, в’яла, страшна, страховинна, аска, балакуча, криклива, дика, бридка, нечупарна, пихата, чванлива, бундючна, млява, облудна, брехлива, похабна, тупа, горопашна, скритна, фальшива, гидка, вайлувата, нещира, бездушна, а все одно... див. плюси. (Іван Лучук)

За час свого існування цій літературній трійці вдалося отримати визнання у культурному середовищі України і потрапити в історію новітньої історії української літератури.

        

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток 6

Київська творча асоціація «500»

Творча асоціація «500» — об'єднання українських письменників, приналежних до покоління дев'ятдесятників. Представники: М. Розумний,       С. Руденко, Р. Кухарчук, В. Квіт­ка, А. Кокотюха та ін.

Творча асоціація «500» утворилась в 1993 році в Києві. Однією з цілей створення нової асоціації, за С. Руденком, стало "подолання неуваги" старших письменників до літературного покоління 90-х років. Творча асоціація «500» разом з Національним музеєм літератури України організувала ряд поетичних вечорів під гаслом «Молоде вино». У 1994 році учасники асоціації упорядкували і видали антологію поезії 90-х років минулого століття «Молоде вино». У 1995 році з'явилася антологія прози 90-х «Тексти».

У 1997 році під егідою ТА «500» було проведено Всеукраїнський фестиваль поезії «Молоде вино». Популяризації творчого доробку учасників асоціації посприяло активне співробітництво з видавництвом «Смолоскип» та численні літературні вечори, проведені у великих містах України у 1994—1996 роках.

У 1997 році вийшла ще одна антологія учасників асоціації «Іменник. Антологія дев'яностих».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток 7

Харківське літературне угруповання «Червона фіра»

 

20 років тому в місті над Лопанню з’явилося літературне угруповання, котре за значущістю для літературного дискурсу можна було б назвати  «харківським Бу-Ба-Бу». Ситуація в місті початку 1990-х геть не сприяла виникненню нових мистецьких течій і бодай якомусь культурному руху – напевно, саме тому вони й утворювалися, а рух відбувався. Одне слово, все як у пісні гурту, що дала назву літугрупованню: «…перефарбуєм вiз: був червоний – он де заїхав, буде жовто-синiй – побачим дивний свiт». Отож, саме після концерту «Гадюкіних» у Харкові навесні 1992 року троє молодих поетів — Сергій Жадан, Ростислав Мельників та Іван Пилипчук — обрали для свого літгурту назву «Червона фіра», під егідою якої проводили мистецькі акції та літературні зустрічі, що посутньо вплинули на формування нового культурного середовища в Харкові та змінили творче обличчя сучасної української поезії.

Молодим поетам вдалося оминути офіційні структури тодішньої Спілки письменників – їхнім колом спілкування були, насамперед, національно-патріотичні кола, а стартовим майданчиком – Харківський літературний музей. Тож не дивно, що саме тут 20 років потому розпочалося відзначення ювілею гурту.

Відкриття виставки «Їхала шляхом “Червона фіра”» 19 квітня ц.р. мало досить невимушений музично-поетичний формат; у залі експозиції «Апокриф» на тлі колажу з чорно-білих фотографій 1960–80-х років двоє з учасників літгурту Сергій Жадан та Ростислав Мельників, а також їхній вірний побратим та колега по письменницькому цеху Андрій Кокотюха ділилися спогадами про буремну молодість. На відкритті були присутні й інші свідки та очевидці – скажімо, викладачі Харківського університету імені Г. Сковороди професор Леонід Ушкалов та Ігор Оржицький, котрі пам’ятають Жадана і Мельникова ще студентами, поетами-початківцями. Згадували тих, кого вже немає серед живих: ще одного «хрещеного батька» «Червоної фіри» – професора Кіма Балабуху та поета Юрка Ногу, багаторічного працівника видавництва «Смолоскип», лауреатами якого були «фіряни» і де свого часу вийшла друком перша поетична антологія «Молоде вино», що об’єднала тексти нового пострадянського покоління в сучасній українській літературі.

Саме так, у активній співпраці й відбувалися зміни в культурному житті 90-х, котрі здійснювали Бу-Ба-Бу та «Нова  деґенерація», «Смолоскип» і «Творча асоціація 500» (Андрій Кокотюха та Максим Розумний яскраво пишуть про це у книжці спогадів «Любити живих»), «Червона фіра» і театр-студія «Арабески» та багато інших мистецьких гуртів, котрі, за висловом Юрка Позаяка, робили свій внесок «в оживлення змертвілої української літератури, в звільнення її від ганебного епітету “радянська”».

Сама виставка в Літмузеї, присвячена 20-річчю «Червоної фіри», розташувалася у так званій «жаданівській кімнаті» – залі сучасної літератури експозиції «Апокриф». Тут представлено маловідомі фотографії з архівів Ростислава Мельникова, Сергія Жадана та Сергія Руденка; раритетні числа «самвидаву» – газети «Трактор» і журналу «Ґіґієна»; дописи в пресі, автори котрих по-різному оцінювали творчі дебюти поетів (наприклад, зазначаючи, що «голий випендрьож без справжньої поезії… вже не проходить» газета «Київський телеграф» від 3 травня 1994-го); афіші «Авангардфестів» – фестивалів, які проводилися в Харкові і на які до міста приїздили такі рідкісні гості, як Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Тарас Чубай та інші; особисті речі Сергія Жадана – наприклад, грамота 2008 року «за багаторічну плідну працю, високий професіоналізм, вагомий особистий внесок у розвиток і пропаганду вітчизняної книги та підвищення культурного рівня мешканців м. Харкова» від тодішнього мера Михайла Добкіна, з яким у поета відтоді розгорнувся віртуальний тривалий діалог на суспільно-політичні теми. Усі ці експонати та багато іншого можна побачити на виставці, що триватиме до 1 червня. А 19 травня на Ночі в Літмузеї тут відбуватиметься один із квестів, присвячених літературним ювілярам 2012 року, – «Головні убори Сергія Жадана в контексті української та світової літератури».

Окрім виставки в Літмузеї, відзначили ювілей «Червоної фіри» й у харківській «Книгарні Є»: 26 квітня там відбувся круглий стіл «“Червона фіра” та феномен дев’яностих: тенденції розвитку сучасної української літератури». Серед іншого йшлося, наприклад, про те, як поети, котрі починали в національно-патріотичному середовищі на спільній хвилі антирадянської боротьби, згодом відійшли від організацій народницького ґатунку; чи про те, які нові надії покладає на оновлену Спілку письменників Ростислав Мельників – відповідальний секретар Харківської обласної організації. Згадали також, що постання гурту «Червона фіра» свого часу супроводжувалося якимись мало не магічними, ритуальними подіями, наприклад, 100-річчям Миколи Хвильового та Михайля Семенка, котрі й зводили докупи молодих митців з усієї України.

Те, що «червонофірівці» вважали себе продовжувачами справи батька українського футуризму, неодноразово ними підкреслювалося. З традиції футуризму беруть свій початок епатажність і бажання вирватися за усталені рамки – власне, те, без чого неможливо було подолати канони соцреалізму та започаткувати нову поезію. Володимир Гаряїв, учень Михайля Семенка, який іще на початку 1990-х мешкав у Харкові, знав поезію «червонофірівців», підтримував думку про спадкоємність поколінь – і навіть «посвятив» Сергія Жадана у Прєдсєдатєлі Земної Кулі на дійстві, що нагадувало аналогічну подію з коронуванням Вєлєміра Хлєбнікова (вона мала місце в Харкові 1920 року за участі Сергія Єсєніна, Анатолія Марієнгофа та інших поетів-модерністів).

Як же змінилася ситуація в українській літературі за 20 років? На думку Сергія Жадана, обставини, в яких доводиться працювати сучасним письменникам і поетам, стали значно сприятливішими: в 90-х не існувало ні мережі книговидавництв, ані майданчиків для спілкування, ні аудиторії, готової сприймати україномовні літературні тексти. Нині молоді автори мають кращі стартові умови, хоча, на думку Ростислава Мельникова, потреба боротьби, активна громадянська позиція наразі дуже актуальні. На якість літпроцесу посутньо впливає інтернет: з одного боку, він відкрив можливість поетам реалізуватися, донести свою творчість до широких мас, а з іншого – знищив літературну ієрархію, скинув із п’єдесталу авторитети, культивовані колись «товстими журналами» та підручниками.

На запитання учасників круглого столу, чи готові сьогодні «фіряни» як представники старшого поетичного покоління «напучувати» молодь, Жадан та Мельників усіляко відмовлялися від усвідомлених спроб, проте їхні впливи, підкреслив Ігор Оржицький, дуже відчутні в поезії багатьох молодих поетів. Що ж, напевне, краще писати добре під впливом Жадана, ніж без жодних впливів, але погано… А ще, згадала студентка Ростислава Мельникова поетка Олена Рибка, як викладач він завжди закликав студентів насамперед «плекати середовище». Плекати й утримувати середовище «червонофірівцям» у їхніх теперішніх іпостасях удається вже 20 років. І далі, можна не сумніватися, буде.

Дим по деревах, вода.

Небес остуда тверда не зрушиться ні на мить, доки ця

крона стоїть.

Доки із височини

Насиченість деревини

дотягується гіллям до темних небесних ям.

Доки ця сув’язь чіпка високо перетіка,

протискуючись углиб з умінням підводних риб.

Зелень дражлива, як ртуть, мов русла вгору течуть, і їхніх

розмитих меж нізащо не перепливеш. (Сергій Жадан)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаних джерел

 

1. “Бу-БА-Бу” ( Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Віктор Неборак) : Вибрані твори : Поезія, проза, есеїстка [Текст]. – Львів: Піраміда, 2008. – С. 392.
2. «В есеїстиці письменник не може «сховатися» за своїми героями» [Електронний ресурс]: [інтерв’ю з Іваном Андрусяком / спілкувалася Т. Кроп] // Видавництво Грані-Т. – Режим доступу: http: // www.old.grani-t.com.ua/ukr/news/1265/
3. Андрусяк І. Рибою пливи, Свідзинським, кавою... (архетипні знаки в текстах Василя Махна) / Іван Андрусяк // Слово і Час. – 1998. – № 2. – С.22–23.
4. Баран Є. Божих слів нерозгадані коди / Є. Баран // Баран Є. Звичайний читач. – Тернопіль: Джура, 2000. – 222 с.
5. Баран Є. До розмови про «ранні» дев’яності / Євген Баран // Іменник: Антологія дев’яностих / Упоряд. А. Кокотюха, М. Розумний. – Київ: Смолоскип, 1997. – С. 214–215.
6. Баран Є. Українська поезія 90-х років ХХ ст.: контекст «Нової деґенерації» / Євген Баран // Літературознавство. Прикарпатський вісник НТШ. Слово. – 2010. – № 2. – С. 213–219.
7. Безкоровайний Г. Західний вітер : Поезії / Г. Безкоровайний , В. Махно, Б. Щавурський. – Тернопіль: Лілея, 1994. – 212 с.
8. Білоус П. Літературний процес: міф чи реальність? [Текст] / П. Білоус // Українська літературна газета. – 2013. – 28 черв.
9. Бондар-Терещенко І. Сатира для бідних [Текст] / І. Бондар-Терещенко // Україна молода. – 2013. – 10 лют.
10. Гайда В. Міт існування (Сигнатури поетичної свідомості Василя Махна) / Віталій Гайда // Махно В. Книга пагорбів та годин . – Тернопіль : Лілея, 1996. – 44 с. 
11. Гончар О. Щоденник / Олесь Гончар // Літературна Україна. – 1996. – 24 жовтня. – С. 4.
12. Гром’як Р. У пошуках “золотого ключика” до таїни поезії / Р. Гром’як // А. Загнітко, Л. Оліфіренко. Естетика мови поетичних творів Василя Махна. – Тернопіль : Лілея, 2001. – С. 3.
13. Гундорова Т. Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн [Текст] / Т. Гундурова. – Київ: Критика, 2005. – С.77–95.
14. Дністровий А. Втрачений совок [Текст] / А. Дністровий // Книжковий клуб плюс. – 2007. – №12. – С. 38–39.
15. Загнітко А. Естетика мови поетичних творів Василя Махна / А. Загнітко, Л. Оліфіренко. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2001. – 46 с.
16. Зборовська Н. Завершення епохи, або українська літературна ситуація кінця 1980–90-х рр. / Ніла Зборовська // Кур’єр Кривбасу. – 1996. – № 61–64. – С. 76–83.
17. Клименко В. Бу-Ба-Бу. 20 років потому [Текст] / В. Клименко //Україна молода. –2005. – Ч. 56. – 31 бер.
18. Маніфест «Нової дегенерації» // Західний Кур’єр. – 1991. – 19 жовтня. – С. 5.
19. Махно В. Книга пагорбів та годин / Василь Махно. – Тернопіль: Лілея, 1996. – 44 с.
20. Махно В. Лютневі елегії та інші вірші / Василь Махно. – Львів : Каменяр, 1998. – 64 с.
21. Махно В. Схима: Вірші / Василь Махно. – Тернопіль: ОП ТВПК “Збруч”, 1993. – 46 с.
22. Махно В. Фламандський живопис мислі / Василь Махно // Кур’єр Кривбасу. – 2002. – № 150. – С. 82–87.
23. Папуша І. У камінному саді самотності (Читаючи поезію Василя Махна) / Ігор Папуша // Освітянин. – 1996. – № 11–12.
24. Стефанівська Л. Прощання з карнавалом в українській літературі? / [інтерв’ю з В. Небораком] // Світо-Вид. – 1995. – № 2(19). – С. 73–82.
25. Ткачук М. Поезія дев’ятдесятників: естетична стратегія й особливості розвитку / М. Ткачук // Ткачук М. Інтерпретації: Літературно)критичні статті, творчі портрети українських поетів ХХ століття. – Тернопіль : ТНПУ, 1999. – 167 с.
26. Філоненко Н. Синтез масового й елітарного в поетичних творах групи “Бу-Ба-Бу” (На матеріалі збірки “Бу-Ба-Бу: Т.в.о./…/ри”) [Текст] / Н. Філоненко // Актуальні проблеми слов’янської філології: Міжвуз. зб. наук. ст. / Відп. ред. В. А. Зарва. – Ніжин: Аспект-Поліграф, 2007. – Вип. ХІV: Лінгвістика і літературознавство. – С. 137–143.
27. Ципердюк І. «Нова деґенерація»: невдалі спроби тотальної втечі / Іван Ципердюк // Сучасність. – 1996. – № 3–4. – С. 12–14