Прізвище

Ім’я учня

Хронологічна таблиця життя та творчості В.Підмогильного

 Літературний диктант за романом  «Місто» В.Підмогильного.

Завдання за вибором:

а) Цитатна характеристика образів роману.

б) Робота над схемою «Становлення Степана Радченка».

в) Письмова творча робота на тему «Образ Степана Радченка»

Творча робота з теми «Творчість В.Підмогильного»

а) Індивідуальні роботи.

Презентації учнів до твору «Місто» В.Підмогильного.

б) Ілюстрації.

Дата

Подія

2 лютого 1901

Валер'ян Підмогильний народився в селі Писарівка Павлоградського повіту (зараз Синельниківський район) на Катеринославщині в бідній селянській родині.

1915

Батьки переселились до панської економії в селі Чаплі.

1910–1918

Навчався в Першому катеринославському реальному училищі, яке закінчив з «відзнакою». Потім навчався з перервами, через матеріальну скруту, на математичному та юридичному факультетах Катеринославського університету, який не закінчив.

1917

Було написане оповідання «Важке питання».

1919

Написав оповідання «Добрий Бог», «Гайдамака», «Пророк», «На селі» та опублікував оповідання «Ваня» та «Старець» у катеринославському збірнику «Січ».

1920

Збірка «Твори Т. 1».

1920–1921

Підмогильний учителював у Павлограді на Катеринославщині.

1921

Підмогильний переїхав до Києва,де працював бібліографом Книжкової палати.

1921–1923

Залишив місто й викладав українську мову та політосвіту у Ворзельській трудовій школі.Письменник одружився з донькою ворзелівського священника Катрею Червінською, актрисою Театру юного глядача. Тоді ж написав цикл «Повстанці». Частину оповідань було надруковано в катеринославській газеті «Український пролетар».

1923

«Син»

1924

Валер'ян разом із дружиною переїхав із Ворзеля до Києва, де оселився в будинку недалеко від Сінного базару, на розі Великої Житомирської. Виходить книжка оповідань «В епідемічному бараці». У журналі «Нова Украïна» (Прага), було опубліковано новели Підмогильного з циклу «Повстанці», оповідання «Іван Босий». Цей журнал, що його видавав у Празі Володимир Винниченко, пізніше фігурував у справі Підмогильного як речовий доказ його «контрреволюційноï діяльності». У ЛНВ під псевдонімом було надруковано новелу"Комуніст". Вийшла друком книжка Підмогильного «Військовий літун».

1926

Окреме видання повісті «Третя революція».

1926–1927

Разом із Євгеном Плужником він підготував два видання словника «Фразеологія діловоï мови», працював над сценарієм фільму «Коломба» за романом Проспера Меріме.

1927

Була опублікована збірка оповідань «Проблема хліба» та роман «Таïс» Анатоля Франса в перекладі В.Підмогильного.

1928

У Харкові виходить друком роман «Місто». У цей же час Підмогильний відвідав Німеччину,  Чехословаччину «для налагодження творчих зв'язків».

1930

У Москві в перекладі російською мовою виходить роман «Місто».

1931

Переїхав до Харкова, очевидно, сподіваючись на кращі можливості для публікації своїх творів і розраховуючи на свій зростаючий авторитет перекладача. І справді в Харкові він працює у видавництві "ЛіМ", а згодом отримує посаду консультанта з іноземноï літератури при видавництві «Рух».

1931–1934

З оригінальної творчості йому вдалося видати лише одне оповідання «З життя будинку». Тож Підмогильний зосередився на перекладацькій діяльності: опублікував двотомник творів Дені Дідро, трактат Клода Адріана Гельвеція «Про людину», був одним із організаторів і перекладачів видання 15-томника Оноре де Бальзака та 25-томника Анатоля Франса.

8 грудня 1934

Валер'яна Підмогильного було заарештовано зі звинуваченням в «участі у роботі терористичної організації, що ставила собі за мету організацію террору проти керівників партії».

19 січня 1935

На допиті прокуророві Українського військового округу Підмогильний сказав: «Я не належав до організації. Я вважав, що постанови партії по національному питанню в життя не проводяться… Для мене представниками партії в літературі були Хвильовий, Яловий, Шумський».

27-28 березня 1935

Засудили Валер'янаПідмогильного та інших заарештованих

у цій «справі» на термін «десять років із конфіскацією особистого майна». Невдовзі Підмогильний був доправлений до Соловецького табору особливого призначення.

1936

Підмогильний неодноразово згадує в листах про те, що працює над романом «Осінь 1929», в якому йшлося про початок колективізації в Україні. Збереглось 25 листів до дружини, в яких він розповідає про свої переклади, розпочаті повісті, оповідання.

3 листопада 1937

До двадцятилітнього ювілею Жовтневої революції особлива трійка УНКВС винесла новий вирок: «Розстріляти», що бзвільнити місце для нових мучеників режиму. Разом із Валер'яномПідмогильним в урочищі Сандармох у Карелії було розстріляно більше 1000 в'язнів, серед них Микола Зеров, Валер'янПоліщук, Григорій Епік, Лесь Курбас, Микола Куліш, Мирослав Ірчан, Юліан Шпол. На Байковому кладовищі Києва є могила сім'ї Підмогильних.

Герой

Цитата

Степан

•                  На зріст він був високий, тіло міцнозбудований і смуглий на обличчі. Молоді м'які волосинки, неголені вже тиждень, надавали йому неохайного вигляду. Але брови мав густі, очі великі, сірі, чоло широке, губи чутливі. Темнее волосся він одкидав назад, як багато хто з селюків і дехто тепер з поетів.

Київ! Це те велике місто, куди він їде учитись і жити. Це те нове, що він мусить у нього ввійти, щоб осягнути свою здавна викохувану мрію.

•                  …він був зосереджений і ніби млявий. За свої двадцять п'ять років він був підпасичем-приймаком, потім просто хлопцем, далі повстанцем і наприкінці секретарем сільбюро Спілки робземлісу. Тільки одну перевагу проти неї мав — був здібний і не боявся іспиту. За цей день на пароплаві він встиг розтлумачити їй багацько темних сторінок соціальних наук, і вона зачаровано слухала його принадний голос. Одійшовши від нього на мить, вже почувала раптову нудьгу й нові, ще не з'ясовані економічні проблеми
•     Мати його померла, переказують, коли йому  тільки два   роки було, і жодних споминів про неї його пам'ять не зберегла
•    Купкою папірців лежало все  його життя за останні п'ять років — повстанство за гетьмана, боротьба з білими бандами, культурна й професійна робота. Він навіть охоче прочитав дещо. Чого тільки не було! Був полон і втеча

      з-під розстрілу. Були мітинги, агітація, резолюції, боротьба   з темрявою і самогоном

• У своїй повстанській кар'єрі перед тим, як викинути червоний стяг, він тримав якийсь час прапор осінніх степів і небес

• «Культурних сил треба нам, от що», — міркував Степан. І йому приємно було, що він тільки тимчасово, на три роки, покинув свої стріхи, щоб вернутися потім при повнійзброї на боротьбу із самогоном, і з крадіжками, і з недіяльністюмісцевої влади

• У тій кишені були — ножик, старий гаман, випадковий гудзик і хустку
• Окрім сподіванок, може, нічого не вартих, він мав тільки червінець на всі злидні й пригоди, що могли його в місті спіткати

• Математика — він чудово її знав. Щоб перевірити себе, згадав формули площи не всіх фігур, квадратовірівняння, відносини тригонометричних, функцій. І хоч несвідомо пригадував те, що знав найкраще, йому приємна була ясність свого знання. Про соціальні науки він навіть не думав — стільки доповідей на селі прочитано і щодня кілька газет. Плюс соціальне походження, ревстаж і професійна робота! На фронті науки він був зовсім неозброєний.
• Останні пудизаробленого борошна й свої маленькі червінці він віддав учителеві й витрачав на книжки та папір. Він зрікся всього, став диваком і відлюдьком, з якого нишком глузували товариші; просиджував уночі коло каганця і снив формулами та логаритмами. Та робота, що він проробив, була під силу тільки міцному духові, і він здолав її, бо ясно знав, чого хотів. Хотів вступити до вищої школи.
• Лекції вже почались, але він забув вдома олівця й папір, тому він знав за недоцільнецього дня на них з'являтись. Та й великої охоти до цього якраз не почував.
• Його тим часом мало цікавили всякі книжки, хочби й наймудріші, крім книги власного життя, якої минулі сторінкивін щодня невтомно гортав.
• У ньому знову прокинулась упертість та посидючість, що їх робота тільки підсилювала, не вичерпуючи.
• Ну навіщо йому той інститут? Степан Радченко гарний і без диплома.

• Як гарно бачити все це в штампах, печатках, рівних рядках друкарської машинки й незграбних кривульках півнеписьменних рук!

• ! Так, так! Він здібний і міцний. Він уміє бути упертим. Там, де перешкоди не збити натиском плеча, там точити шашелем. Дні, місяці й роки!
• Досвід йому показував, що ловить найбільше той, хто менше хапається і до наскоку готується за методами довгої облоги. Провалившись кілька разів на тонкому льоду, змокнувши й намерзшись у цих холодних купелях, він хотів бути обережним і тим часом зовсім спинився, кожен рух уважаючи за небезпечний!

• Він повчав себе, що мріяти — це дурниця, що треба діяти, невтомно поборюючи всі перепони на шляху, зосереджуючи всі сили на черговій відпорній точці.
• Вдома він блукав по подвір'ї, захлинаючись від божевільних мрій, що його змагали... Він робився народним комісаром, що їздив у його уяві в авто і виголошував промови, які хвилювали його до самого шпіку; приймав чужоземні делегації, вів перемовини, запроваджував дивні закони, що зміняли лице землі, і по смерті скромно відкривав собі пам'ятники; то раптом ставав надзвичайним письменником, що кожен рядок його котився по світі віщим дзвоном, бентежачи людські серця, а власне серце найперше; то, занедбавши великі діла, надавав своєму обличчю чарівної краси, прибирався в найвиборніші костюми й скоряв жіночі серця поспіль, розбивав подружжя й тікав з коханками за всі можливі кордони, крім межі уяви; то кульбачив повстанського коня, добував із льохів сховані одрізани й на чолі ватаги безумців облягав місто, одмикав кулями ті крамниці, вантажив вози тих костюмів, тих ласощів та тістечок і клав під себе пахучу жінку, як полонянку. Така картина найбільше його захоплювала… Його вибаганкибули невичерпні, фантазія невтомна, самозакохання непереможне.

• До всіх, хто був чи міг бути свідком  того минулого, він почував потайну ворожнечу.
• Йому прикро було б побачитись з тим, хто раніш здавався вартим наслідування ідеалом
• Як завжди, ближче познайомившись із людьми, він зразу ж примічав неминучі в кожного смішності й втрачав до них частку поваги.
• Він не почував потреби спілкуватися з людьми, тими далекими фігурами, що з ними часом випадало йому здибатись, їхнє життя здавалось йому тепер до смішного простим і жодної уваги не вартим.
• Але він — письменник, це річ незаперечна, і всі ці пики дуже мало мусять його турбувати.
• Хлопець сунувся серед них з пристрасним трепетом, немов усі очі дивились для нього і всі рухи для нього діялись, немов він приймав цей строкатий парад героїв, нікчем … І от вони зараз такі близькі йому і між собою, такі прості й спізнані, а за мить підуть кожне в свій дім, у свою любов, у свої думки, в свої нахили, в свої розумності й дурниці... Люди — різні!

• Він думав про самих письменників, про те, що вони виходять перед інших і інші їх слухають... Він заздрив їм і не ховав від себе цього, бо теж хотів висунутись і бути обраним. … Бо він хотів бути кожним із них, однаково — прозаїком чи поетом.
• Хай усі знають, що Степан Радченко пише оповідання, що він письменник, виступає в Академії і дістає оплески. Хай у сільбуді буде його книжка, і товарищі,що він покинув, хай дивуються й заздрять  йому!
• Степана — Стефаном, діставшисобі новее хрещення.
• О, його до крові стібнув той пихуватий тон, той панський тон дідича від літератури!Ідучи потупивши голову, він снував невиразні думки про помсту. Він міг би вдарити того слимака, розбити йому нахабне пенсне, тягати по підлозі його випещене тіло, бо перевага його м'язів була безперечна. І тому, що тільки такий спосіб помсти міг уявити, свідомість безсилості ще більше його виснажувала. В ньому знову прокидався селюк з глухою ворожістю до всього, що від нього вище… Несподівана рана заступила юнакові всі думки. Почуття, що з дому він виходив пишним Стефаном, а вертатись має затюканим Степаном.
• А ваші оповідання всі сільські. Це прекрасні оповідання, безперечно, їхні хиби свідчать тільки за перспективи.
• «Шановні товариші! В останньому числі Вашого журналу надруковано моє оповідання. Напишіть, будь ласка, чи не треба Вам ще оповідань, я можу прислати. Моя адреса — Київ, Львівська вулиця, 51, 16. Стефан Радченко».

А втім, поміркувавши краще, йому здалося, що факт надрукування його твору в журналі такий очевидний, що посилатись на нього зайво, і відповідного рядка він викреслив. Ще розваживши, визнав за образливе для власної гідності настернятись із своїми оповіданнями, і після останнього скорочення лист прибрав вигляду, що його цілком задовольнив:

«Шановні товариші! Моя адреса — Київ, Львівська вул., 51, 16. Стефан Радченко».

• Ніде ще розстріли не відбувались так просто, ніколи ще трупи не лягали так покірно, як у творах Стефана Радченка, бо, прислухаючись до зойку зруйнованого панцерника, автор забував про стогін живого під його уламками.

        — Не буду писати, — подумав він, але потай почував,   що цією відмовою сам перед собою пишається, а писати, звичайно, буде, добре писати, краще за всіх тих задавак.

Навіщо ж ці твори, коли людське серце в них не б'ється?                      Мертвими видались йому тепер ці оповідання, де людина зникла під тиском речей та ідей, від неї створених і для неї призначених!... Він напише повість про людей.   І коли подумав це, страшна нудьга огорнула його від   безсилості перед цим величезним завданням… Та й взагалі  слід кинути цю літературу, що, скільки міг він пригадати, тільки гірким розчаруванням платила за його муки!

            Хлопець … розчинив вікна в темну безодню міста. Воно покірно лежало внизу хвилястими брилами скель, позначене вогняними крапками, і простягало йому з пітьми горбів гострі кам'яні пальці. Він завмер від сласного споглядання цієї величі нової стихії і раптом широким рухом зронив униз зачудований поцілунок. Тоді, в тиші лампи над столом, писав свою повість про людей.

Надійка

 Вони жили в одному селі, але досі були мало знайомі.  Тобто він знав, що вона існує, що вчиться і не ходить на вулицю. Кілька разів навіть бачив її в сільбуді, де відав бібліотекою. Але тут вони здибалися ніби вперше, спільність долі зблизила їх. Вона, як і він, їхала вчитися до великого міста, в них обох у кишенях були командировки, а перед ними — нове життя. Вони разом переходили кордон майбутнього.

•                  …вона ж хвалилась, що батьки достачатимуть харч вона їхала на помешкання до подруг…вдача була жвавіша
•                  Надійка здавалася йому кращою віду сіх жінок на пароплаві. Довгі рукава її сірої блузки були миліші йому за голі руки інших; комірець лишав їй тільки вузеньку стьожку тіла на видноті… Черевики її були округлі й на помірних каблуках, і коліна не випинались раз у раз із-під спідниці

Левко

•                  Левко, студент-сільськогосподарник з їхнього ж села.. Він був лагідний і грубший, ніж дозволяв його зріст, отже, з нього був би колись ідеальний панотець, а тепер — зразковий агроном. Сам з діда-прадіда селюк, він чудово вмів би допомогти селянинові, чи казаннями, чи науковими порадами. Учився він дуже акуратно, ходив завсігди в чумарці й над усе любив полювання. За два роки голодного перебування в місті цілком виробив і оформив основний закон людського існування. З поширеного за революції гасла: «хто не робить, той не їсть» він вивів собі категоричну тезу: «хто не їсть, той не робить» і прикладав її до всякого випадку й нагоди…

Левко повів їх, показуючи дорогу. На вул. Революції їхні шляхи розходились: Степанів на Поділ, інших двох — на Старий Город.

Лука Демидович Гнідий

•                  …чоловік у жилетці, з куцою борідкою і сивиною в волоссі. Це й був рибник Лука Демидович Гнідий, що за часів революції та міських злиднів був зробив рідне Степанове село Теревені центром своїх крамообмінних операцій, завжди спиняючись у хаті його дядька. Тепер рибник мав поквитатись за ці вигоди…
• Крамар був трохи згорблений і тонкий у ногах. Він був невисокий, але худі ноги його здавались довгими й негнучкими. І Степан подумав: як легко переламати такі ноги!
• дрібний непманчик, що жінка його вранці корови доїть, а ввечері надіває шовкову сукню і п'є чай у знайомих. А сам він — боягуз, що драглями тремтить за свій будиночок та крамницю, де все його життя і сподіванки. Степан з насолодою розкривав сам собі духовну порожнечу господаря хліва
•  

Образ нічного Хрещатика

 Він озирнувся — і вперше побачив місто вночі. Він навіть спинився. Блискучі вогні, гуркіт і дзвінки трамваїв, що схрещувались тут і розбігались, хрипке виття автобусів, що легко котились громіздкими тушами, пронизливі викрики дрібних авто й гукання візників разом з глухим гомоном людської хвилі раптом урвали його заглибленість. На цій широкій вулиці він здибався з містом віч-на-віч. Прихилившись до муру, притискуваний нахабними накотами юрби, хлопець стояв і дивився, блукаючи очима вздовж вулиці й не знаходячи її меж.

Образ прохожих

Його штовхали дівчата у тонких блузках, яких тканина нечутно єдналася з голизною рук і плечей; жінки в капелюхах і серпанку, чоловіки в піджаках, юнаки без шапок, в сорочках із закасаними до ліктів рукавами; військові у важких, душних уніформах, покоївки, побравшись за руки, матроси Дніпрофлоту, підлітки, формені кашкети техніків, легкі пальта фертиків, масні куртки босяків. Його очі спинялись на руках, що в пітьмі, здавалось йому, торкались жіночих грудей, на сплетених ліктях, на притиснених докупи стегнах. Він проводив поглядом стрижені й уквітчані косами голівки, прямі й похилені до пліч у сласному вигині шиї; перед ним проходили зачаровані собою пари, неуважні одинаки — вуличні гамлети, гурти хлопців, що вганяли за дівчатами, кидаючи їм перші пласкі слова знайомства, що тут набували збудної гостроти; запізнілі ділки, не поспішаючи до нудного дому, статечні панії, скоса позираючи на чоловіків і щулячись від несподіваних дотиків, його вуха чули невиразний гомін переплутаних слів, раптові вигуки, випадкову лайку і той гострий сміх, що, зринувшись десь, котиться, здається, з вуст на вуста, запалюючи їх по черзі, мов сигнальні вогні. І вся душа його займалася нестримною ворожнечею до цього бездумного, сміючого потоку. На що інше здатні всі ці голови, крім як сміх і залицяння? Чи можна ж припустити, що їм у серці живе ідея, що ріденька їхня кров здібна на порив, що в свідомості їм є завдання й обов'язок?

Ось вони — горожани! Крамарі, безглузді вчителі, безжурні з дурощів ляльки в пишних уборах! Їх треба вимести геть, розчавити цю розпусну черву, і на місце їх прийдуть інші.

Вигорський

• Один з молодиків, що сиділи на канапці, чорний, у сірій широкій сорочці з вузьким паском…
• — А це Вигорський, — відповів той. — Поет такий. Нічого вірші пише.

Михайло Світозаров

• Його слова зліплялись шматочками здобного тіста, він формував їх у листкові пиріжечки, посипав цукром і цукрином, квітчав мармеладними трояндочками і закохано спинявся на мить перед тим, як віддати ці ласощі на поживу.

— Хто це? — спитав у Яші Степан, вражений цим кондитерським мистецтвом…. Це ж Михайло Світозаров, найголовніший критик!