Наукова робота. "Чини, звання, соціальний стан та рід діяльності давніх українців у "Енеїді" Івана Котляревського".

Про матеріал

Учнівська наукова робота на тему "Чини, звання, соціальний стан та рід діяльності давніх українців у "Енеїді" Івана Котляревського" виконана за вимогами до курсових і наукових робіт.

Перегляд файлу

Міністерство освіти і науки України

Департамент освіти і науки Полтавської облдержадміністрації

Полтавське територіальне відділення МАН України

Лубенське районне наукове товариство учнів «Мала академія наук»

Відділення історії

Секція: історичне краєзнавство

ЧИНИ, ЗВАННЯ, СОЦІАЛЬНИЙ СТАН ТА РІД ДІЯЛЬНОСТІ ДАВНІХ УКРАЇНЦІВ У «ЕНЕЇДІ» ІВАНА КОТЛЯРЕВСЬКОГО

Роботу виконала:

Лопаткіна Катерина Сергіївна,

учениця 9 класу

опорного закладу «Засульський ліцей

Засульської сільської ради

Полтавської області»

Науковий керівник:

Корніяченко Лідія Григорівна,

учитель української мови та літератури

опорного закладу «Засульський ліцей

Засульської сільської ради

Полтавської області»,

спеціаліст вищої кваліфікаційної

категорії, старший учитель

Засулля − 2020

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………………..3

РОЗДІЛ 1. «ЕНЕЇДА» КОТЛЯРЕВСЬКОГО: ТУГА ЗА ВТРАЧЕНОЮ

УКРАЇНОЮ………………………………………………………………………….........7

РОЗДІЛ 2. ЧИНИ, ЗВАННЯ, СОЦІАЛЬНИЙ СТАН ТА РІД ДІЯЛЬНОСТІ ДАВНІХ УКРАЇНЦІВ……………………………………………………………....………………13

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………..........29

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………………………. ….30

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Минуло 250 років від дня народження Івана Петровича Котляревського [Додаток А]. Далеко позаду лишилася його доба, але інтерес до постаті видатного митця та його творів не згасає. Ми звернулися до творчості письменника, щоб дослідити перший твір нової української літератури з етнологічної точки зору і дати коментар незрозумілих слів, що стосуються чинів та звань, соціального стану та роду діяльності давніх українців.

«Енеїда» – одна з перлин української гумористично-сатиричної літератури [Додаток Б]. Напевно, завдяки гумору наш народ витримує численні випробування долі. Хтось влучно зазначив: «Шкода тих людей, що не знають української мови, вони не розуміють лінгвістичного колориту українського гумору». Українська – мова гумору і кохання – милозвучна і така, що має багаті літературний та діалектичний словники [5].

«Енеїда» – епічна, бурлескно-травестійна поема, заснована на античному сюжеті Вергілія. Але їй притаманні цілком українські риси. Троянці вдягнуті як козаки, боги Олімпу – хабарники, хапуги і гульвіси, байдужі до справ смертних. Вони гуляють, бенкетують і розважаються інтригами між собою. За допомогою алюзії Котляревський яскраво описав життя українських вельмож, політиків і духовенства XVIII століття, підкресливши все саме мовою написання твору. Оскільки це був перший літературний зразок розмовної мови, він викликав шалений шквал суперечок і критики. Навіть термін придумали – «котляревщина» [9], що ототожнювався з «шароварщиною». Для кращого розуміння твору було видано й словник. Але сучасникам Котляревського і без додаткових тлумачень були зрозумілі слова та саркастичні натяки на підступність цариці Катерини ІІ та імперського режиму. «Енеїда» написана в стилі українського бароко, який бере початок в Італії і поступово розповсюджується в Європі. У кожній країні, де з’являється, він набуває індивідуальних національних рис. Не стала винятком і Україна.

Найвищого розквіту стиль українського бароко набув під час правління Мазепи, тому іноді його називають мазепинським. Мазепа був великим меценатом і особливу увагу приділяв культурі й мистецтву.

Розповсюдженими літературними жанрами того часу були козацькі літописи, лицарська поезія, історичні пісні й думи. От і в «Енеїді» зустрічаємо елементи і лицарської поезії, й історичних пісень та дум [5].

Дуже багато написано про цю поему, про її жанр, дано детальну характеристику персонажам, але жодного разу критики не порушували питання: чому за основу автор взяв саме «Енеїду»? Адже антична література така багата на сюжети! На перший погляд, питання дивне. Все ж зрозуміло: і Троя, і Запорозька Січ – держави автономні, і троянці й козаки – славні вояки, і ті й інші дістали «ніж у спину», оскільки в обох випадках боротьба проти них була нечесною, підступною.

«Енеїда» – не просто поема, це зашифроване послання. Боги, козацтво, побут, вбрання, їжа, чини та звання – все зашифроване. Поема викликає в читача дуже багато запитань. А відповідями на більшість із них і ключиками до розгадки «Енеїди» служать і наукові розвідки літературознавців, й учнівські дослідження. Таким чином, актуальність теми роботи є беззаперечною.

Одна з основних барокових тез – «життя – це сон». Оскільки саме уві сні відступає логіка, а залишаються лише відчуття. Тож пориньте в «Енеїду». Вимкніть логіку та віддайтеся почуттям. Читайте твір, розглядайте малюнки, зупиняйтеся на місцях, що вам не зовсім зрозумілі, і розширюйте власні межі часу, простору і знань. Станьте не лише читачем, а й дослідником.

Короткий коментар до твору І. Котляревського вміщено в першому виданні, що було зроблене в 1798 році М. Парпурою. Сам письменник уклав «Словник малоросійських слів» до поеми «Енеїда» з коментарями, що вийшла друком 1809 року, та зараз слова-назви деяких чинів та звань потребують пояснення. У 1952–1953 рр. вийшло «Повне зібрання творів І. Котляревського» з примітками, підготовлене Агапієм Шамраєм, що стало значною подією в літературознавстві. Але якщо пів століття тому багато слів не потребувало пояснення, то «сьогоднішньому» читачеві воно необхідне, тому доцільність нашої роботи очевидна.

Об’єкт дослідження – чини та звання, соціальний стан та рід діяльності українців кінця ХVІІІ століття.

Предмет дослідження – чини та звання, соціальний стан та рід діяльності українців кінця ХVІІІ століття, використані в поемі «Енеїда» Івана Котляревського.

Мета роботи − виокремити в тексті поеми «Енеїда» І. П. Котляревського назви чинів та звань, соціального стану та роду діяльності українців, укласти словник-довідник як коментар до твору.

Завдання дослідження:

− опрацювати поему І. П. Котляревського «Енеїда», виписавши назви чинів та звань;

пояснити значення чинів та звань, додавши короткий коментар про значення кожного з них та належність до військового чи адміністративного управління тощо.

У процесі роботи над обраною темою ми використали такі методи: описовий, порівняльний, аналізу й узагальнення.

Наукова новизна дослідження. У роботі детально вивчено поему Івана Котляревського в аспекті чинів та звань давніх українців і подано пояснення щодо їхньої ролі в тогочасному суспільстві, а також укладено «Словник-довідник».

Практичне значення розвідки. Матеріали нашої роботи можна використовувати при вивченні поеми І. Котляревського на уроках української літератури у 9 класі та культури Лівобережної України у складі Російської імперії на уроках історії у 8 класі. Доцільним буде використання цих матеріалів на засіданнях літературних та історичних гуртків.

Апробація роботи. Основні положення дослідження та його окремі фрагменти доповідалися й обговорювалися у стінах нашого опорного закладу на уроках української літератури в 9 класі (грудень 2019 року).

Структура роботи: вступ, два розділи, висновки, список використаних джерел та додатки.

РОЗДІЛ 1

«ЕНЕЇДА» КОТЛЯРЕВСЬКОГО: ТУГА ЗА ВТРАЧЕНОЮ УКРАЇНОЮ

Уже більше 220 років українці щиро сміються над пригодами Енея, троянця в козацьких шароварах і жупані, «парубка моторного», що змушений був покинути сплюндрований ворогами рідний край і шукати нової вітчизни. А в підтексті поеми зашифровано цілий пласт нашої історії.

Травестійних «перевдягань» славетного античного Вергілієвого епосу з’явилося в ті часи багато, але тільки українська версія стала архітвором національного письменства. Є в поемі Котляревського щось іще, окрім веселих походеньок і грандіозних бенкетів із дивовижними стравами й міцними напоями. Вкладене у твір «щось іще» − річ дуже серйозна й непроминальна. Насправді, йдеться про пошук і відродження втраченої батьківщини [17].

Наприкінці ХVІІІ століття Україна позбулася останніх атрибутів державного суверенітету. Руйнування 1775 року Запорозької Січі засвідчило марність будь-яких надій на порозуміння з Росією.

Іван Котляревський належав до покоління, на долю якого всі ці події вплинули безпосередньо. Він народився ще в Гетьманщині, а невдовзі рідна Полтава опинилася в складі нового державного утворення. Український гербовий шляхтич став офіцером російської армії, брав участь у російсько-турецькій війні. Потому керував Полтавським «вільним театром». Приятелював, до речі, зі ще одним полтавським драматургом і театралом, Василем Гоголем-Яновським. Якийсь час входив до складу масонської ложі «Любов до істини».

Істину, схоже, відшукати було нелегко. Змінити культурну ідентичність, відмовитися від традиції безболісно не вдавалося. Але існувала вже інша держава, якій потрібно було ревно служити, у якій були інші прапори й символи. Успішна імперська кар’єра не притлумлювала відчуття втрати. Котляревський вирішив протистояти руїнницьким обставинам, звернувшись до невичерпного живого мовного джерела. Він береться писати про козацьку минувшину, переборюючи гірку певність, що, може, творить пам’ятник навіки втраченій батьківщині. Розповідаючи про спалену ворогами-греками Трою, мусив же думати про власну сплюндровану столицю, про зруйнований гетьманський Батурин. Однак те, що багатьом здавалося кінцем, завершенням, дорогою, але безвідносною до сучасності, пам’яттю про колишні звитяги й велич, виявилося початком і провістям. Письменник чутливо вловив дух часу, опинився, що називається, у тренді.

Це вже була доба романтизму з її зосередженістю на національній своєрідності, з пафосом націєтворення. Український політичний рух поступово міцнішав. Тарас Шевченко назвав автора «Енеїди» батьком нової української літератури, а Полтава не раз ставала місцем прощі. Саме тут, де було розгромлено Івана Мазепу, де нагадували про розпачливу поразку й ганьбу «шведські могили», святкування на честь Івана Котляревського оберталися національними маніфестаціями. Адже Енеєві троянці, «осмалені, як гиря, ланці», бурлаки й пройдисвіти, уміють не лише втішатися життєвими благами, але й звитяжно обстоювати при потребі свій край. Вони знають: де жива «любов к отчизні», − «там сила вража не устоїть, там грудь міцніша од гармат» [4].

1898 року відзначення 100-річчя появи знаменитої поеми стало демонстрацією згуртованості культурної еліти. Тоді з’явилася ініціатива відкрити в Полтаві пам’ятник Іванові Котляревському. Резонанс виявився аж таким гучним, що ця акція відбувалася лише в останні дні серпня 1903 року під суворим наглядом поліції. З двох боків бульвару, де постав монумент, вишикувалися ряди кінного війська, у дворах стояли загони поліції. Однак все відбулося мирно, полтавці радо вітали гостей. Увечері в театрі заборонили промови українською мовою. Але гості з Галичини не знали російської, тож для них дозволили зробити виняток. Однак, коли українською почала виголошувати привітання чернігівська делегатка, представник влади зажадав припинити протиурядову акцію. Харківський адвокат Микола Міхновський передав у президію обкладинку свого привітального тексту, відмовившись виголошувати його російською. За ним те ж саме зробив ще один представник Чернігова Михайло Коцюбинський. Гора порожніх обкладинок росла на столі перед спантеличеним і обуреним міським головою Трегубовим. Його спроби оволодіти ситуацією, посилаючись на міністерські накази, виявилися безуспішними.

Врешті учасники вечора на знак протесту покинули зал, і далі свято продовжувалося вже на полтавському майдані. Проте 1898 року приреченість на небуття не видавалася аж так очевидною, як на початок століття. Серед учасників полтавського свята було багато молодих ентузіастів, яким якраз і судилося будувати Українську Народну Республіку [2].

200-річчя «Енеїди» відзначалося вже у незалежній Україні. Нацбанк з того приводу навіть порадував нумізматів золотою ювілейною монетою [Додаток В].

«Енеїда», з одного боку, це діатриба, де пародіюється відомий класичний твір Вергілія. Проте це не лише пародія. У творі Котляревського говориться про серйозні речі, але робиться це з гумором. З іншого боку, «Енеїда» – твір «реалістичний». Тут ідеться про українське життя кінця XVIІІ – початку ХІХ ст. – хай навіть у дещо викривленому гумористичному дусі. При цьому переважно висвітлюються реалії життя українського козацтва. Навіть можна сказати, що «Енеїда» – твір про українське козацтво, своєрідна оповідь про ліквідацію Січі, алегорією якої є руйнування античної Трої [7, с. 122].

На це робиться натяк буквально в перших рядках твору:

Еней був парубок моторний

І хлопець хоть куди козак,

Удавсь на всеє зле проворний,

Завзятіший од всіх бурлак.

Но греки, як спаливши Трою,

Зробили з неї скирту гною,

Він, взявши торбу, тягу дав;

Забравши деяких троянців,

Осмалених, як гиря, ланців,

П’ятами з Трої накивав…[8, с. 7].

Котляревський вказує на неосілий, «кочівницький характер» козаків. Вони, знявшись із одного місця, легко приживаються в іншому.

Описуючи діяння Енея та його товаришів, Котляревський малює портрет «типового» козака. Це людина, яка не проти погуляти, добре поїсти й випити.

Але ці вади козацтва, про які говорить Котляревський, лише «один бік медалі». Є й інший. Козаки постають як люди військові. Непевність їхнього становища, коли в будь-який момент може чекати смерть, і визначає їхнє легковажне, гультіпацьке ставлення до життя. Козаки ж при потребі можуть ставати героями, захисниками вітчизни:

Любов к отчизні де героїть,

Там сила вража не устоїть,

Там грудь сильнійша од гармат,

Там жизнь − алтин, а смерть − копійка,

Там лицар − всякий парубійка,

Козак там чортові не брат…[8, с. 126].

Наприкінці «Енеїди» зустрічаємо навіть апологетику Гетьманщини – маємо ідилічну картинку із зображенням козацьких полків:

Так вічной пам’яти бувало

У нас в Гетьманщині колись,

Так просто військо шиковало,

Не знавши: стій, не шевелись;

Так славнії полки козацькі

Лубенський, Гадяцький, Полтавський

В шапках було, як мак цвітуть.

Як грянуть, сотнями ударять,

Перед себе списи наставлять,

То мов мітлою все метуть…[8, с. 97].

Або ще таке:

Було полковник так Лубенський

Колись к Полтаві полк веде,

Під земляні полтавські вали

(Де шведи голови поклали)

Полтаву-матушку спасать…[8, с. 102].

Загалом під час створення «Енеїди», яке розтягнулося на багато років, відбулася своєрідна еволюція ставлення Котляревського до козацтва. У перших частинах воно критичне й іронічне. Козацтво для письменника – анахронізм, який все ж намагається себе зберегти. Козаки зображуються людьми, інтереси яких є примітивними і зводяться до того, щоб наїстися, напитися, добряче гульнути з молодицями. Нічого героїчного й високого в їхньому житті немає. Розваги козацькі теж примітивні, а культура – відстала. Маємо у поемі також негативне ставлення Котляревського до Запорізької Січі.

Але в заключних частинах спостерігаємо вже певну переорієнтацію письменника в цьому питанні. Зберігаючи загалом негативне ставлення до Запорізької Січі, Котляревський позитивно говорить про козацтво Гетьманщини. Останнє змальовується в ідилічно-ностальгічному дусі. Щось подібне бачимо в «Історії русів», тому вважалося, що письменник відновив «козацьку славу» [16, с. 65-70].

Еволюція ставлення Котляревського до козаччини, що простежується в «Енеїді», це – відображення такої ж еволюції малоросійського дворянства, яке виросло із козацької старшини. Значною мірою інтегрувавшись у державну систему Російської імперії, його представники звисока дивилися на «нецивілізоване» козацтво. Для них, людей, які вкусили плодів просвітництва, воно було чимось низьким, таким, що відходить у минуле. Але проходив час, головокружіння від імперської інтеграції миналося. Конкуренція за владу в імперії була сильною. Малоросійське дворянство поступово почало втрачати позиції, тому «замикалося в собі». У його середовищі поширюються ідеї автономізму. Набуває популярності звернення до козацького минулого, передусім до історії Гетьманщини, її героїзація. Ця тенденція отримає розвиток, зазнає трансформації і навіть стане одним із центральних моментів у генезисі новочасної української національної свідомості [11].

Через сто років після появи ґрунтовних праць з історії української козаччини Михайла Грушевського та Дмитра Яворницького сучасні українські історики на основі новознайдених документів і матеріалів та досягнень новітньої історичної науки створили узагальнений образ українського козацтва.

Антонович В. Б., спираючись на значний фактичний матеріал, у своїй книзі «Коротка історія Козаччини» доводить, що український народ завжди був демократичною, вільнолюбною спільнотою, що героїчне минуле козацтва − це і є справжня історія нашого краю [3].

Отже, поема Івана Котляревського «Енеїда» − своєрідний історичний документ, текст якого у доступній для читача формі допоможе краще збагнути історію свого народу, зокрема більше дізнатися про життя українців у кінці XVIІІ та початку ХІХ ст.

РОЗДІЛ 2

ЧИНИ, ЗВАННЯ, СОЦІАЛЬНИЙ СТАН ТА РІД ДІЯЛЬНОСТІ ДАВНІХ УКРАЇНЦІВ

Командування над козацьким військом виконувала старшина різних ступенів. Головні козацькі уряди утворилися вже під кінець XVI ст., як тільки козаччина зорганізувалася в постійне військо. Пізніше загальна схема тільки поширювалася та розросталася в подробицях.

На чолі війська стояв гетьман. Він був головою й представником держави, мав повну адміністративну владу, брав широку участь у законодавстві й судівництві, але передусім був найвищий полководець і організатор війська. Підчас війни його влада була необмежена, гетьман орудував усіма військовими силами й «непослушних» мав право карати на горло. В організаційних справах гетьман мусив рахуватися з думкою ради старшини, в основних державних питаннях також із генеральною радою, якій завдячував свій уряд. Під час походу гетьмана міг заступити наказний гетьман, зазвичай хтось із генеральної старшини або полковників.

Військові ступені чи ранги спершу були невпорядковані: то мав вище значення один ранг, то інший. На те, що так було, вказує «висота» (розмір) платні старшин в різний час. Найперший доказ зберігся з 1601 року: тоді гетьман отримував 120 чи 200 польських злотих, обозний і полковники 30, осавули 25, сотники 15, пушкар 12, писар 10, десятник 9, хорунжий і музика 8, рядові козаки 7, фірмани 3 злоті. У 1625 р. порядок платні був інший: гетьман мав 600 злотих, військовий осавул 150, обозний, писар, суддя і полковник 100, полковий осавул і сотник 50; про нижчі ступені нічого не відомо. На цій основі можна зрозуміти, які військові чини мали козаки.

На початку ХVІІІ ст. діяла російська імперська система звань та чинів, створена Петром I (закон від 24 січня (7 лютого) 1722 року) для встановлення відповідності між різними чинами військової, статської та придворної служб, визначення їхньої ієрархії та правил надання дворянства державним службовцям, яка мала назву «Табель про ранги» [6].

Усі чини імперської служби було послідовно розміщено на 14 рівнях (рангах), причому службовцям присвоювалося особисте або спадкове дворянство відповідно до рангу їхнього чину. Кожному чинові відповідала певна службова посада.

У ХVІІІ ст. у Гетьманській державі сформувався відмінний від російського становий і службовий устрій. За українським кодексом законів «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743) шляхетські права визнавалися не лише за тими, хто мав відповідні грамоти, а, по суті, за козацькою старшиною усіх звань, починаючи від сотника, та нащадками генеральної старшини і полковників. У 1756 році гетьман К. Розумовський розробив і подав на затвердження український варіант табелю про ранги із переліком усіх «малоросійських чинів» (окрім гетьмана і наказного гетьмана), поділених на 12 класів. Першому класові відповідав чин генерального обозного, другому − генеральних суддів і підскарбія, третьому − генеральних писаря, хорунжого, осавула і бунчужного, четвертому − полковника тощо.

Після ліквідації козацького військового устрою і перетворення козацьких полків у регулярні карабінерні полки російської армії (1783) вся козацька старшина стала отримувати чини з російського табеля про ранги. У 1784 році було офіційно заборонено надавати «малоросійські чини». Цей процес не був урегульований чіткими правилами, а присвоєння того чи іншого рангу здебільшого залежало не від попереднього становища особи, а від її заслуг, здібностей і лояльності до російської адміністрації. У 1796 році російські ранги були присвоєні також українським судовим і цивільним службовцям (наприклад, генеральний суддя був прирівняний до 4 класу, возний − до 14 класу).

Після надання так званої «Грамоти про вільність дворян» у 1785 році козацька старшина, яка могла документально підтвердити своє шляхетство або посідала відповідний ранг у російському «табелі», була включена до російського дворянства. Внаслідок цього протягом наступних десятиліть точилася боротьба за визнання також і колишніх «малоросійських чинів» як підстави для отримання дворянства, що, у свою чергу, стимулювало збирання історичних документів та інтерес до козацької історії.

Табель про ранги був скасований декретами радянської влади у 1917 році.

Опрацювавши поему І. П. Котляревського «Енеїда», виписавши назви чинів та звань, використаних автором у творі, ми уклали словник-довідник. У ньому спробували пояснити їхнє значення, додавши короткий коментар про належність кожного з них до військового чи адміністративного управління тощо.

Словник-довідник

Асесор – засідатель, помічник, лавник, певна службова посада, за петрівським табелем про ранги, чиновник 8 класу. Цей чин відповідав чинові капітана чи майора в армії або ротмістра в кавалерії, давав право на особисте дворянство [13].

Свого часу І.П.Котляревському запропонували обрати собі чин як винагороду за формування козацьких полків для участі у війні з Наполеоном. Поет відмовився від цивільного чину, натомість попросив присвоїти йому військове звання майора (яке відповідало чину асесора). Не виключено, що в даному випадку він кепкує сам із себе.

…І всі асесорського чина…[8, с. 157]

Бакалаври (бакалаври) − студенти університету, колегіуму або духовної семінарії, які пройшли певний курс навчання.

Україна ХVІІ – ХVІІІ ст. належала до високоосвічених європейських країн. У кожному полковому містечку була школа, і, як підкреслювали іноземні мандрівники, навіть жінки і дівчата знали грамоту. Стараннями митрополита Петра Могили і гетьмана Петра Сагайдачного в Києві була започаткована академія, яка згодом отримала назву Києво-Могилянської. Тут викладали богослов’я, риторику, музику, філософію, словесність, піїтику та інші науки. Студенти, яких часто називали бакалярами, вирізнялися вільнолюбним норовом й авантюрною поведінкою. Вони не були праведниками: могли поцупити щось на базарі, залізти у вікно до молодиці. У народі їх і любили за вченість, і остерігалися через надто вільний спосіб життя [15].

…Сюди, поганці-бакаляри!..[8, с.27]

Боярин – слово означає «великий; той, що турбується про когось». Боярський чин склався за часів Київської Русі, коли князі наближали себе до найрозумніших, хоробрих і відданих витязів своєї дружини. З утвердженням самодержавства в Московії боярство стало жалуваним станом: до нього приймали за заслуги перед царем. Найбільш наближена до монарха частина бояр складала боярську думу. Тут започаткувалося явище місництва, коли більш родовиті прагнули зайняти місце ближче до царя під час засідання думи та інших урочистих подій (прийому послів тощо). Те ж спостерігалося і під час військових дій, коли один боярин-воєвода не корився іншому, вважаючи себе значнішим. Після реформ Петра І родовитість, практично девальвувалася – на перше місце виходили заслуги конкретної людини перед царем і державою. Пізніше слово «боярин» трансформувалося в барин (чиновний) [15].

Бояри вмиг скомпоновали…[8, с. 96]

Бровар – пивовар.

Пивоваріння в Україні розвивалося з давніх-давен. Це був найпоширеніший і найулюбленіший напій шляхти, козаків, селян і міщан. То ж до його якості завжди висували високі вимоги. Для її встановлення кухоль пива виливали на дерев’яний стілець, а бровар мав усістися на нього в шкіряних штанях. Якщо через певний час бровар уставав, а стілець причіплявся до штанів, то напій вважався якісним.

У старі часи пиво в Україні варили не з ячменю, а з проса. Його виготовляли в спеціальних пивоварнях – броварнях. Кожен козак чи міщанин міг варити цей напій і в себе вдома. У Полтаві ХVІІ – ХVІІІ ст. було кілька броварень, а пиво з Диканьки доходило аж до Санкт-Петербурга і Москви [13].

…До броваря дрова таскати…[8, с. 75]

Бургомістр (з німецької мови) – міський голова. Найвища виборна посада в місті, яке мало Магдебурзьке право [15].

…І ратмани, і бургомістри…[8, с. 57]

Бурлаки – селяни, які йшли на заробітки на річкових суднах (тягли завантажені човни та баржі вгору по річці, впрягаючись у лямки). Крім того, так називали одинаків, бездомних, волоцюг, які вирізнялися буйним і грубим норовом. Навесні групи бурлаків спускалися в пониззя річки для найму на роботу. Вони мали з-поміж себе старших: головним був водолив (відповідав за товари на човні), лодшак – правив судном, шишка – передував на лямці, два комих – знаходилися у кінці (хвості). Бурлаки поділялися на корінних, узятих на весь час, і додаткових, які наймалися на одну ходку [13].

Бурлаки мали навіть свій герб – ложку на капелюсі.

Чи, може, виходці-бурлаки?..[8, с. 12]

Вельможа (від «великий, найбільший») – загальна назва представника знатного і багатого роду. Вельможами в Україні були потомки князів Рюрикової династії або литовських Гедиміновичів (Вишневецькі, Острозькі) [15].

…І простих, і старших, вельможних…[8, с. 125]

Виборний − староста села, нарядник. Вища виборна посада в невеликому населеному пункті (селі, містечку). Виборний здійснював номінальну адміністративну та судову функцію [15].

…І виборних, і підпомощних…[8, с. 125]

Винокур – майстер із виготовлення горілки з жита або інших злаків. В Україні спосіб отримання горілки був запозичений у ХV – ХVІ ст. із Західної Європи, наші винокури швидко опанували секрети цієї справи. Їх часто залучали до організації горілчаного виробництва за кордоном. Відомий указ царя Михайла про запровадження українських майстрів такого плану в Московію [13].

Оскільки виготовлення горілки потребувало постійно топити піч, винокури були задимлені і забруднені сажею. Саме таким образ Зевса гумористично змальовує Іван Котляревський.

…Зевес сам був мов винокур…[8, с. 118]

Волонтер (із французької мови) – доброволець, вільнонайманий, зарахований на військову службу своїм коштом і за власною волею; військовий, який не вступав на дійсну службу під час війни і міг бути звільнений після її закінчення за власним бажанням [15].

Було тут військо волонтирі…[8, с. 97]

Гайдамака (з татарської мови, «айда» − пішов, пішки) – легко озброєний кінний воїн. Ця назва стала загальною для різних ватаг розбійників – і татар, і українців. Пізніше так іменували повстанців під час Коліївщини. Після революції 1917 року деякі національні військові формування називалися гайдамацькими [15].

…Не квіссімус і гайдамака…[8, с. 128]

Гевальдигер – офіцер у царській армії, що виконував поліцейські функції. Ця посада була введена царем Петром І на початку ХVІІІ ст., а після відміни кріпосного права скасована в 1862 році [13].

…Гевальдигером був шинкар…[8, с. 101]

Десяцький (-кі) – начальник над десятком, помічник старости або соцького, сторож від десяти хатин, нарядник. Пізніше – поліцейський служитель по наряду від села, який виконував обов’язки розсильного при земській поліції. Це найнижчий чин у сільській общині [15].

Се все десяцькі та соцькії…[8, с. 51]

Драгоман – перекладач з іноземної, переважно східної мови (турецької, татарської, перської). Драгомани були обов’язковими учасниками посольств з України до Волощини, Молдавії, Криму і Туреччини. Вони служили на Запорозькій Січі та в адміністративному апараті гетьмана. Роль драгоманів виконували українці, які перебували в полоні. Спілкуючись із Московією або Польщею, гетьманський уряд не потребував перекладачів: українці добре знали польську мову, а російська була для них близько спорідненою [13].

…В посольстві був як драгоман…[8, с. 157]

Дяк – діловод, секретар, управитель канцелярії, писар у волості або селі. Інше значення – дячок, помічник священника в церкві, нижча церковна «рукоположена» посада. Дяк читав церковний наказ, відправляв ектинію (сукупність молитов) [15].

…А «много літ» − дяки ревуть!..[8, с. 86]

Жовнір (жолнір) (із французької мови, «жалонь» − віха, лінія фронту, лінія шикування військ) – солдат-найманець, піхотинець надвірної хоругви у давній Польщі [15].

…Все за жолнірство прийнялось…[8, с. 99]

Значковий (значний, видатний) – так називали козака, котрий ніс малий військовий прапор – значок. Це почесне звання, яким наділялися найбільш вправні, досвідчені, мужні козаки, давало можливість значковим відносити себе до козацької старшини [15].

Щоб значкового дослужиться…[8, с. 144]

Ісправник – начальник повітової поліції або голова повітового суду. «Вакацьовий» ісправник – той, що пішов у відставку [13].

…Ісправники все вакацьові…[8, с, 51]

Канцелярист – перша посада на державній службі; власне, і не чиновницька посада, а сходинка до можливості отримати, за табелем про ранги, 14-й чин (колезького реєстратора [13].

…Він має чин канцеляриста…[8, с. 144]

Кат – виконавець судових вироків. Кожне місто мало свого ката, який здійснював страту (повішення, відтинання голови) і фізичні покарання (бичування, калічення), брав участь у допитах, де вдавалися до тортур (диба, припікання вогнем, катування водою тощо).

Обов’язки ката виконували асоціальні особи, часто ті, які самі раніше мали проблеми з законом. Жодна порядна людина ніколи не зважувалася виконувати таку специфічну роботу. Ката зневажали і боялися. Навіть пройти повз його оселю вважалося негідним учинком. Недарма кат одягав на себе маску або балахон із прорізами для очей, щоб у «позаробочий» час можна було перебувати між людьми. Ніхто не хотів підтримувати дружні стосунки з ним. Часто ця посада була вакантною, і функції ката пропонували виконувати злочинцям, котрих за це випускали на волю [15].

…Щоб кат легенькою рукою

Плечей йому не покропив…[8, с. 63]

Князь (від нормандського слова «конунг») – начальник, володар певної території (князівства). На Русі князівські роди засновували нащадки великих князів. Спочатку князівства були незалежні, бо суто номінальна влада київського сюзерена визначалася добровільним підпорядкуванням йому як старшому. Із зміщенням самодержавної влади в Московії незалежні князівства ставали удільними і підвладними цареві. За часів Івана Грозного удільні князівства були ліквідовані, а титул, отриманий за заслуги перед монархом, став почесним званням дворянського роду.

У ХV – ХVІ ст. з’явилося багато неросійських князів – вихідців із Литви, Кавказу і татарських ханств, які через сто років становили понад 70 відсотків дворянських родів у Московії.

В Україні існували могутні князівські православні династії з коліна Рюриковичів та литовських Гедиміновичів. У ХVІ – ХVІІ ст. вони практично всі окатоличилися і ополячилися (Вишневецькі, Острозькі) [15].

…Такий, як був Нечеса-князь…[8, с. 174]

Коваль – ремісник, який обробляв метал, виготовляв цвяхи, а також міняв у коней підкови («кував коней»). Ця спеціальність була дуже необхідна в селянському й козацькому побуті, тому, як правило, у кожному населеному пункті працювала своя кузня. Ковальське вміння передавалося з покоління в покоління, тому в селах ця посада успадковувалася від батька до сина. Крім стаціонарних кузень, були й пересувні, де ковалювали переважно цигани, які, подорожуючи таборами, надавали послуги в обробці металу та куванні коней.

Через те, що обробка металів потребувала неабияких знань із металургії, ці навички були недоступні широкому загалові, тому до коваля ставилися як до незвичайної людини, обдарованої надприродними здібностями. Подекуди вважали, що ковалі знаються з «нечистою силою».

З ковалем у кузні працював помічник – молотобоєць: коваль стежив за нагріванням металу і показував ударами малого молотка, куди потрібно бити молотом. Роздував міхи зазвичай хлопчик-підліток із близьких родичів коваля, він же носив воду, прибирав у кузні, надавав ковалям інші дрібні послуги [15].

Зараз професія коваля стала унікальною, навряд чи в Україні знайдеться більше ніж кілька десятків людей, котрих можна назвати справжніми фахівцями ковальської справи.

Вулкан-коваль тоді трудився…[8, с. 110]

Козаки (із тюркської мови, «казмак» − бродити, вештатися, або «кайсак» − легко озброєний воїн) – вільні вправні воїни [Додаток Г].

Бродячі киргизи теж називали себе козаками. Вірогідно, що аналогічну назву отримали загони татар, які, кочуючи диким степом, займалися грабунком і розбоєм. Пізніше так почали номінувати і групи українських селян-утікачів, які за способом життя нічим не відрізнялися від татар. І лише в ХVІ ст., зібрані в одне військо першим гетьманом запорожців Д. Вишневецьким, козаки стали тією національною захисною силою, яку ми знаємо й дотепер.

Козак мав двоє-троє коней, шаблю, спис, дві-три рушниці, чотири пістолі – два за поясом і два біля сідла. Таким чином, він був добре озброєним і вправним воїном. Існував поділ козаків на запорозьких, які жили на Січі на кшталт лицарського ордену чи братства, та городових, які мешкали в містах. Запорожці не могли мати сімей і жили в куренях, які називалися відповідно до тієї місцевості, звідки походила більшість козаків цього куреня. Тут головував курінний отаман.

Городові козаки гуртувалися в полки і сотні, на чолі яких стояв гетьман. Полками керував полковник із полковою старшиною, а сотнями – сотник із сотенною старшиною [15].

Козак там чортові не брат…[8, с. 126]

Комендант (із французької мови, «мати владу над кимось або над чимось») – командир, начальник фортеці або гарнізону [13].

Іул як комендант ісправний…[8, с. 151]

Компанієць (від слова «компанія», братство) – воїн із особистої гвардії гетьмана, який набирав їх своїм власним коштом із охочих людей – козаків, міщан та іноземців. Компанійці мали свою форму і підпорядковувалися тільки гетьману. Сама назва засвідчує близькість до керівника [13].

…Убраний так, як компанієць…[8, с. 27]

Кошовий (отаман) – головний військовий та адміністративний виборний посадовець Запорозької Січі. Від започаткування першої Січі Д. Вишневецьким (Байдою) ця посада була чільною в козацькому війську. Кошовий отаман головував один рік, після чого збиралася загальна козацька рада, на якій він складав перед собою клейноди (ознаки отаманської влади – бунчук, пернач, прапор) і давав повний звіт за своє головування. У випадку, коли кошовий не виправдав надії козаків, його «скидали», тобто переобирали. Нерідко це ставалося по кілька разів на рік. Хоча кошового обирали на однорічний термін, особливо заслужені і шановані козаками кошові залишалися на цій посаді по кілька років. Такими були отамани Сірко, Гордієнко, Калнишевський. Коли кошовий учиняв злочин проти козацької спільноти, його могли навіть стратити: подібних випадків історія знає кілька.

Хоч Запорозька Січ і мала вільний статус на кшталт рицарського ордену, вона номінально підпорядковувалася гетьманові України й одержувала утримання харчами, одягом, зброєю та грішми від польського короля, а згодом – від московського царя. Однак «козацька республіка» була не надто покірною: самостійно вступала у політичні й військові відносини з іншими державами, претендувала на вирішальний голос у виборі гетьмана [13].

Я кошовий Еней троянець…[8, с. 108]

Крамар – дрібний торговець. Завдяки їм дрібний («бабський») товар потрапляв в українську глибинку. Крамарі торгували в лавках і розносили селами голки, гноти, кремені для рушниць, різнокольорові стрічки тощо [13].

…Сиділи в лавках крамарі…[8, с. 112]

Кригсцальмейстер (з німецької мови) – військова посадова особа, яка забезпечувала вояків обмундируванням [13].

…Або хто буде крігсцальмейстер…[8, с. 94]

Машталір – візник, погонщик коней при урочистих виїздах вельмож у каретах. Мав форму з гербом володаря на грудях та на спині. Наявність машталіра вказувала на знатність і багатство господаря [13].

…А коні правив машталір…[8, с. 38]

Межовщик (від слова «межа» − смуга, що розділяє дві площини; кордон володінь, маєтків, приватної землі) – плановик, «зйомщик», офіційно призначена особа, яка відміряла межі земельних ділянок; землемір [13].

Межовщики там розміряли…[8, с. 167]

Миряни – члени суспільства, за винятком церковнослужителів; світські люди [15].

…До риби товпляться миряни…[8, с. 53]

Міщани – жителі міста. Один із основних станів стародавньої України. Міщани мешкали у вільних містах, що володіли Магдебурзьким правом і платили податки королю, або в містах, які знаходилися на землях магната та цілковито від нього залежали. Міщанин був вільною людиною, мав можливість купувати землю й інше рухоме і нерухоме майно. Більшість із них ремісникували та об’єднувалися в цехи. У Полтаві, наприклад, налічувалося кілька цехів (броварський, ковальський тощо).

Міщани були передовою частиною населення і відігравали значну роль у житті тогочасної України [15].

…Була тут шляхта і міщане…[8, с. 58]

Обозний генеральний – одна з основних військово-адміністративних посад у гетьманському уряді. Він відповідав за постачання війська одягом, зброєю, кіньми, харчуванням, опікувався артилерією, розташуванням війська, призначав старшину нижчого рангу; за сучасним розумінням, цю посаду можна прирівняти до посади начальника тилу. На ієрархічній драбині генеральний обозний займав другу-третю сходинку після гетьмана [13].

Но їх обозний генеральний

Над всіми остававсь начальний…[8, с. 137]

Осаул (осавул) – помічник, найближчий підручний отамана або гетьмана.

Генеральний осаул входив до складу козацької старшини. У полках, сотнях були відповідно полкові й сотенні осавули, які виконували ті ж самі обов’язки на своєму рівні. Осаул відповідав за виконання оперативних рішень отамана, поєднував у собі обов’язки чергового у війську та ад’ютанта. Пізніше, з реорганізацією козацького війська, чин був співвідносний капітанському [13].

…Кабаку нюхав осаул…[8, с. 97]

Отаман – командир, воєначальник. Назва походить від німецького слова «гауптман» − капітан (так у Західній Європі називали командира корабля або військового загону), що на українських теренах трансформувалося у звання – гетьман, отаман [13].

Очільника Запорозької Січі називали кошовим отаманом, начальника в курені – курінним. Крім того, це звання носили і сільські старости.

…Паллант мій ваш єсть отаман…[8, с. 113]

Паламар – церковний служка, в обов’язки якого входило прибирання в ризниці, вдягання та роздягання священника і диякона, розпалювання і наглядання за кадилом, свічками. Паламар не належав до священнослужителів, чину не мав, не «рукопокладався», а отримував благословення архієрея на церковну службу [13].

…Шпигоном – з церкви паламар…[8, с. 101]

Пахолок – молодий хлопець, слуга, наймит, робітник у панському маєтку [13].

…Що так пахолок застоявсь…[8, с. 65]

Перебієць – кулачний боєць. Їх часто використовували при судових тяжбах. Кожна сторона виставляла свого перебійця, і той, чий перемагав, вважався правим («правому Бог помагає»). Іноді пере битвою війська виводили найсильніших вояків для єдиноборства. Перемога одного над іншим давала моральну перевагу його «сторони». З літописів ми знаємо про битву на Куликовім полі між русичем Пересвітом і татарином Чалумбеєм, а в «Слові про похід Ігоря» уславлений «хоробрий Мстислав», котрий зарізав Редедю перед полками касозькими. Про цю давню традицію згадано і в «Енеїді» [12].

…Щоб перебійців привести…[8, с. 27]

Піддячий – писар у суді, приказний служитель, найнижча посада в «присутственних» установах. Він готував людям позовні заяви до суду тощо. Піддячі користувалися неписьменністю і правовою безграмотністю простолюду, маючи неабиякий зиск з хабарів, подарунків тощо. Тому в народі їх називали крючками, паперовими або чорнильними душами. Пізніше ця посада почала відповідати чинові канцеляриста [13].

…Так в кабаці кричить піддячий…[8, с. 131]

Підкоморій – наглядач, управляючий маєтком короля або магната в давній Польщі [13].

…Над ним аркадський підкоморій

Любистком мухи обганяв…[8, с. 156]

Підпомошний – помічник виборного (старости), десяцький. Підпомошним також називали підсусідка у козака, який жив у нього, допомагав по господарству, супроводжував у поході або на війні, але не мав козацьких прав [13].

…І виборних, і підпомощних…[8, с. 125]

Підсусідок – бідний селянин, який не мав своєї хати та ґрунту, тому за гроші, харч або одяг жив у садибі більш заможного селянина-землевласника чи козака, те саме, що підпомошний [13].

…Як підсусідків розписали…[8, с. 98]

Пікінер – піхотинець у європейських армія ХІV – початку ХVІІІ ст., озброєний переважно 5-6 метровими піками [15].

Як в пікінери набирали…[8, с. 40]

Повірений – член суду, адвокат [15].

…Повірені, секретарі…[8, с. 51]

Полковник – командир полку. Козацька Україна з ХVІ – ХVІІ ст. була поділена на військово-територіальні частини – полки. Кількість населення в них була різна, і тому полк як військовий підрозділ не був сталою величиною: у ньому налічувалося в середньому від 7 до 10 сотень. На чолі полку стояв призначений гетьманом полковник, який поєднував у собі адміністративне та військове командування цією місцевістю. Полковники належали до вищої козацької старшини і мали значний вплив при виборі гетьмана, часто самі претендуючи на цю посаду [13].

…Було полковник так Лубенський…[8, с. 102]

Провіантмейстер (з німецької мови) – військовий посадовець, який відповідає за забезпечення війська провіантом, а також за постачання фуражу для коней [13].

Хто буде з вас провіантмейстер…[8, с. 94]

Проскіноси – передові легкі частини у грецькому війську, які виступали попереду основних бойових сил і своїми діями намагалися зруйнувати ворожі ряди. Перед козацькими полками теж часто виїжджали хоробрі і вправні воїни, які дратували й заохочували противників до поєдинку, а також вносили безлад у їхнє шикування [13].

…Се гречеськії проскіноси…[8, с. 102]

Прочани – люди, які дали обітницю відвідати церкву або монастир (найчастіше Києво-Печерську лавру) і вирушили туди пішки. Пізнє середньовіччя в Україні було позначене постійними війнами, набігами татар, міжусобицями, моровицями, більшість населення жила бідно. У людей часто бували суттєві негаразди, тож і мандрували вони до святих місць із проханнями про Божу милість. На прощу йшли, збираючись для особистої безпеки в групи [13].

Куди, прочани, ви йдете?..[8, с. 12]

Ратман (з німецької мови) – радник у міській управі, помічник міського голови (бургомістра). Його обирали з числа найбільш впливових та освічених мешканців міст, які мали своє самоврядування – володіли Магдебурзьким правом, отриманим від короля (королівське місто) або викупленим у можновладця (графа, маркіза). Цей привілей уможливлював внутрішню адміністративну і судову самостійність. Вільні громадяни міста обирали міського голову (бургомістра) і кількох ратманів (радців), котрих в Україні ще називали лавниками [13].

…І ратмани, і бургомістри…[8, с. 57]

Ратник – військовий, воїн. Походить від давньоруського слова «рать» (суперечка, війна, бійка). Ратниками називали озброєних ратищем (списом) і щитом воїнів, які становили основну масу пішого війська. Під час атаки вони опускали списи паралельно землі на рівні грудей, і, прикриваючись щитом, із гучними криками кидалися монолітною лавою на ворога. При обороні ратники впирали п’ятки своїх списів у землю, нахиляли їх під кутом, створюючи таким чином неприступну стіну; з-за їхніх спин у ворога стріляли мушкетери [13].

Козаки часто шикувалися в кілька шеренг (першу утворювали озброєні списами, за ними дві-три – воїни з мушкетами) і почергово безперервно стріляли в нападників. Така тактика успішно діяла в сутичках із татарами і поляками.

…І в ратники їх назначили…[8, с. 112]

Ринда – так у давнину називали особистих охоронців чи зброєносців вінценосного правителя – царя. До риндів набирали молодих родовитих дворян. Убрані в білий дорогий одяг, озброєні топірцями, під час походу монарха або святкового прийому вони стояли в почесній варті або попереду й позаду царя [13].

Але в даному випадку йдеться про наряд військових із кількох чоловік на чолі з молодшим офіцером, які обходили й перевіряли вартових довкола військового стану або фортеці.

…Ходили ринди на валах…[8, с. 121]

Рицар (лицар) (з німецької мови) – кінний важко озброєний воїн; ним міг бути тільки дворянин. Після досягнення 16-20 років і після перебування на службі у старшого вправного рицаря зброєносцем молодого шляхтича посвячували в рицарі король або його безпосередній патрон (герцог, граф, барон), а він відповідно давав обітницю вірно служити своєму сюзерену.

У феодальній Європі панував принцип «васал мого васала – не мій васал». Найстаршим рицарем був король: він міг «призвати» на службу своїх васалів – герцогів, графів, маркізів, а ті, в свою чергу, − своїх. Так формувалося феодальне рицарське військо.

Рицар був кінним воїном, одягнутим у металеві лати або кольчугу, з металевим шоломом на голові, озброєний великим списом і щитом. Його кінь теж мав захисний обладунок. Крім цього, у рицаря могли бути великий дворучний меч, сокира або бойова палиця, які визнавалися чесною зброєю, на противагу стрілам і вогнепальній зброї, що вражали на відстані. Під час бою ці воїни змагалися тільки між собою: поєдинок із простолюдинами вони вважали принизливим.

У Х – ХІІІ ст. утворилися рицарські ордени, які поєднували в собі основи чернецтва і військової доблесті. Основною метою цих організацій було поширення християнської віри в язичницьких і мусульманських країнах, а також звільнення Гробу Господнього [13].

…І славний лицар Марципан…[8, с. 115]

Секретар – діловод. Походить від французького слова «секрет» − таємниця. Секретарі завжди асоціювалися у посполитих і козаків з безсоромними хабарниками і здирниками в судах та інших «присутственних» місцях. Їх не любили, над ними насміхалися, але при цьому й боялися, бо без чиншу (податку) ті могли затягти або перекрутити справу [13].

…В суди пішли секретарі…[8, с. 112]

Сердюк – вільнонайманий військовий в особистій гвардії гетьмана України. На відміну від територіально сформованих козацьких полків на Гетьманщині, сердюцькі полки, як правило, піхотні, чисельністю від 300 до 800 чоловік, наймалися на особистий кошт гетьмана і виконували обов’язки його особистої охорони. Запровадження таких військових угрупувань було зумовлено хиткістю гетьманської влади після смерті Богдана Хмельницького: його наступники не мали повної довіри до козацьких, військово-територіальних полків, тому оточували себе найманцями з України, Польщі, Волощини або стрільцями, присланими з Московії. Одні гетьмани тримали руку Москви, інші – Польщі або Туреччини. Козаки та спирався на особисто віддане йому військо (сердюків – сердечних охоронців). Після гетьмана Мазепи ці підрозділи були розформовані і реорганізовані в полки легкої російської кавалерії [14].

Мій батько був сердюк опрічний…[8, с. 122]

Сержант (з французької мови) – чин, що відповідав званню унтер-офіцера, фельдфебеля [13].

…Він був страшнійший од сержанта…[8, с. 143]

Скороход – слуга, який супроводжував магната під час урочистого виїзду в кареті. Він мав святкове вбрання, у якому домінували кольори герба його господаря, а самі герби були нашиті на грудях і спині. Скороходи бігли попереду, з боків і ззаду карети [15].

…Всі кухарі і скороход…[8, с. 63]

Сотник – командир над сотнею. За традиційним військово-територіальним устроєм, Україна розподілялася на полки і сотні, що визначалося приблизною кількістю кінних козаків, яких могли постачити міста і села певної місцевості. Однак не завжди ця кількість була рівна ста: часто одні сотні виставляли 70-80 козаків, інші 200-300. У мирний час командир сотні виконував адміністративні розпорядчі функції, а у військових зборах чи походах вів очолюваний ним підрозділ.

Сотник належав до сотенної старшини і займав найвищий щабель в ієрархії сотенних рангів. Згодом, при реорганізації козацького війська, цей чин став відповідати чинові поручика (старшого лейтенанта) [13].

…Дали їм в сотники панів…[8, с. 112]

Соцький – начальник над сотнею, те ж саме, що сотник [13].

Се все десятські та соцькії…[8, с. 51]

Старшина (козацька) – вищий військово-адміністративний склад у Запорозькій Січі та Гетьманщині. Старшина складалася поволі, з розбудовою козацької держави. Спочатку, крім отамана, іншої старшини як такої не існувало. Пізніше для вирішення військових, адміністративних, суддівських функцій було запроваджено цілий ряд підпорядкованих отаманові, але виборних і підзвітних козацькому колу посад: писар, осаул, гармаш, суддя. Якщо отаманів та іншу старшину часто переобирали, то писар залишався на своєму місці до десяти років. Це було зумовлено передусім високим рівнем його освіти, а також досвідом у дипломатичній справі [Додаток Д].

Городове козацтво України практично перейняло посади Запорозької Січі. На чолі Гетьманщини стояв гетьман, який поєднував у своїх руках військово-адміністративне управління країною. До генеральної старшини належали генеральний писар, генеральний осаул, генеральний бунчужний, генеральний суддя та генеральний обозний. Писар відав канцелярією та зовнішніми зносинами, генеральний осаул – оперативним командуванням при гетьмані, генеральний бунчужний – клейнодами, генеральний суддя – судовими справами, генеральний обозний – постачанням та артилерією. На місцях діяла полкова та сотенна старшина, яка виконувала відповідні функції [14].

…Зо старшиною і панами…[8, с. 107]

Стратилат (від грецького слова «стратегія» − наука про ведення війни) – у даному випадку – воєначальник, воєвода, головний над усім військом, головнокомандувач [15].

…І од рутульська стратила та

Якмога швидше убиравсь…[8, с. 136]

Стременний (від слова «стремено») – слуга-конюх, який виконував функції панського помічника на звіриних ловах, перебував завжди «біля стремена». Це були найбільш вправні і влучні мисливці, які часто досягали високої честі при своїх панах. У Московії придворний чин стременного надавався молодим боярським синам [13].

Стременний думав, що то звір…[8, с. 91]

Тулумний – віщун, жрець. У Греції та Давньому Римі перед війною або безпосередньо перед боєм жреці, спостерігаючи за поведінкою тварин або розглядаючи нутрощі забитих жертв, передбачали можливі наслідки битви, заохочували вояків до неї, коли знаки були добрими [15]. В «Енеїді» Іван Котляревський проводить аналогію з тим, як попи, ксьондзи та мулли закликали

…Тулумній к битві підтруняв…[8, с. 168]

Урядник – десяцький, нижчий унтер-офіцерський чин у козацьких військах [15].

…Урядники з атаманами…[8, с. 97]

Фігляр (з французької мови, «блазень», «витівник», «комедіант») – артист, клоун. Православний люд ставився до артистів неоднозначно: з одного боку, він захоплено спостерігав за витівками фіглярів (скоморохів, лицедіїв), а з другого боку, всяку акторську гру вважав гріхом. Офіційно церквою дозволялися серйозні вистави (містерії), присвячені народженню та воскресінню Ісуса Христа або іншим біблійним сюжетам [13].

…А фіглярі писали щот…[8, с. 101]

Хорунжий (від слова «хоругва», «корогва» − прапор) – прапороносець, той, хто носив прапор попереду війська. Він належав до старшини в козацькому війську (сотні). Пізніше це був найнижчий офіцерський чин, що відповідав посаді прапорщика в піхоті або корнета в кавалерії [13] [Додаток Е].

…Хорунжі усики крутили…[8, с. 96]

Цехмістр (з німецької мови) – голова одного з ремісницьких цехів.

Цехи як об’єднання ремісників одного виду діяльності почали утворюватися в середні віки. У містах, що мали Магдебурзьке право (вільних містах), для керівництва і захисту цехових інтересів майстри обирали зі свого середовища найбільш впливових людей – цехмістра та радників, котрі вирішували питання внутрішнього життя цеху, його контактів із міською управою (бургомістром) тощо [15].

…То Цінаріс, цехмістр картьожний…[8, с. 144]

Цилюрик (цилюрник, цирульник) – перукар. У середньовічних європейських країнах цилюрники виконували обов’язки хірургів: вони вміли обробити рану, пустити кров, зробити перев’язку, вправити вивихнуті суглоби. Тому в походах і під час бойових дій могли замінити військових лікарів, котрі лише в ХVІІ – ХVІІІ століттях почали отримувати медичну хірургічну освіту. Цилюрники ніде не вчилися: їхні знання передавалися з покоління в покоління. Ці майстри теж об’єднувалися в цехи і мали свого цехмістра з радниками [13].

Япід, цилюрик лазаретний…[8, с. 169]

Чиновний – людина, яка мала один із 14 класів табеля про ранги [10, с. 15].

Як уже зазначалося, у 1722 році імператором Росії Петром І був запроваджений так званий табель про ранги, який систематизував чини у війську, на флоті та на цивільній службі. Найвищий, 1 клас відповідав чину таємного радника, а найнижчий 14 – колезького реєстратора. Спочатку всі, хто мали чин, вводилися в дворянство, згодом успадковане дворянство отримували тільки чиновники з 4 по 1 клас. З 9 по 5 клас чиновники набували особистого дворянства. Службовці нижчих класів, з 14 по 10, отримували тільки почесне громадянство.

Табель про ранги Петро І увів для того, щоб протиставити заслуги перед країною пихатості боярських родів. Із цього часу чин мав перевагу перед шляхетським походженням. Відповідно усталилося звертання до ч чиновників: із 14 по 9 клас – «Ваше благородіє», з 8 по 5 – «Ваше високородіє», 4-3 класу – «Ваше превосходительство», 1 та 2 класів – «Ваше високопревосходительство» [6].

В «Енеїді» Іван Котляревський зауважує, що людина, яка отримала чин, стає дворянином і значною особою. При цьому поет насміхається з бажання неродовитих, але амбіційних простолюдинів «випертись» у шляхту.

…В чиновні вивести обіщав…[8, с. 123]

Шляхта – узагальнена назва дрібного дворянства в Польщі й Україні. Шляхетність передавалася від батька до сина. За видатні, як правило, військові заслуги, король міг «пожалувати» дворянство і простій людині. У Польщі було досить багато дрібної шляхти, яка навіть не мала своїх маєтків, а жила у багатих дворян або магнатів на правах підсусідків і складала їхню свиту (почет) і військо, вважаючи єдиним пристойним заняттям війну. Вона з презирством ставилася до простолюду, називаючи його бидлом (худобою). Але попри всю свою бідність польська шляхта мала дуже великі права: навіть одного голосу «проти» («не позвалям») було досить, щоб рішення сейму не приймалося. Короля теж обирали голосами дворянства, не дарма Польща називалася Річ Посполита або Республіка. Однак це була шляхетська демократія [15].

…Була тут шляхта і міщане…[8, с. 58]

Отже, Іван Петрович Котляревський у своїй поемі «Енеїда» використав 70 назв різних чинів, звань, соціальних станів та родів діяльності давніх українців. Деякі з них відомі і сьогодні та не потребують пояснення, інші ж давно забуті – тому наші коментарі будуть доречними і вагомими для тих, хто прагне краще пізнати історію рідного краю.

ВИСНОВКИ

Поема «Енеїда» І. П. Котляревського – прекрасна і безсмертна перлина української літератури. Письменник не пішов сліпо за Вергілієм, а лише взяв канву давньогрецького твору, створивши на його основі цілком оригінальну травестію. Іван Котляревський показав життя і побут різних суспільних верств українського народу другої половини ХVІІІ століття, зокрема, простого люду, прославив українське козацтво, підкреслив його героїзм і відданість всенародній справі захисту Вітчизни, громадської підпорядкованості особистих інтересів загальнонародним. Поему називають енциклопедією українознавства, адже у ній вжито безліч українських імен, назв музичних інструментів, ігор, одягу, посуду, страв та напоїв, чинів та звань [1, с. 99].

При написанні науково-дослідницької роботи ми дійшли до наступних висновків.

У творі використано велику кількість (70) назв чинів, звань, соціальних станів та родів діяльності давніх українців.
Словник-довідник, укладений із таких назв, використаних у поемі Івана Котляревського «Енеїда», може слугувати коментарями до твору, тобто допоможе любителям української старовини дізнатися, чим займалися, які мали звання та посади наші предки в сиву давнину.
Художні твори на історичну тему, зокрема поема Котляревського, є своєрідним історичним документом, у якому зафіксовано та в доступній формі передано нащадкам «історичну правду» про життя українського народу в сиву давнину.

Отже, «Енеїда» Івана Котляревського – глибоко народний твір, який у всі часи користуватиметься великою популярністю серед читачів різного віку, бо має глибоко пізнавальне та виховне значення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Авраменко О. М., Дмитренко Г. К. Українська література: Під-к. для 9 кл. заг. освіт. навч. закл. / О. М. Авраменко, Г. К. Дмитренко. – К.: Грамота, 2009. – 304 с.

2. Агеєва В. «Енеїда» Котляревського: туга за втраченою Україною. Стаття. – К.: Видавництво «Видавець Корбуш», 2012.

3. Антонович В. Б. Коротка історія Козаччини [Текст] / В. Б. Антонович. − К.: Україна, 2004. – 303 с.

4. Бандура О. М. Вивчення творчості І. П. Котляревського в школі: Метод. посібник / О. М. Бандура. – К.: Рад. шк., 1957. – 127 с.

5. Браун Я. Шлях від троянців до козаків. Стаття. – К.: Видавництво «Видавець Корбуш», 2012.

6. Енциклопедія історії України. – К.: Наукова думка, 2003-2013. – Т. 10. – 784 с.

7. Єрмоленко С. Джерело духовності народу – мова: (про сучасне прочитання «Енеїди» І. Котляревського) / Світлана Єрмоленко // Українознавство. – 2005. – Ч. 1. – С. 122.

8. Котляревський І. П. Вибране. Енеїда. Наталка Полтавка: поема для серед. шкіл. В. / худ. оформ. А. Д. Базилевича / Іван Котляревський. – К.: Веселка, 1981. – 236 с.

9. Куліш П. Обзор украинской словесности // Основа. – 1861. − № 1

10. Левченко Т. Словник етнокультурознавчої лексики / Тетяна Левченко // Українська мова і література в школі. – 2000. – № 6. – С. 13–18, – 2001. – № 1. – С.15.

11. Наєнко М. К. Історія українського літературознавства: [підручник] / М. К. Наєнко. – К.: Видавничий центр «Академія», 2003. – 360 с. – (Альма-матер).

12. Плевако М. Хрестоматія нової української літератури / М. Плевако. – Х.: ВАРТ, 1926. – Т. 1. – 289 с.

13. Словник української мови: в 11 т. − К.: Наукова думка, 1970−1980.

14. Субтельний О. Україна: історія / О. Субтельний; [пер. з англ. Ю. І. Шевчука; вст. ст. С. В. Кульчицького. – 3-тє вид., перероб. і доп.]. – К.: Либідь, 1993. – 720 с.

15. Сучасний тлумачний словник української мови: 60000 слів / За заг. ред. В. В. Дубічинського. – Х.: ВД «Школа», 2007. – 832 с.

16. Турчин М. М. Життєвий сміх на руїнах Січі, або знайома постать у новому ракурсі / М. М. Турчин // УМЛШ. – 1991. – № 8. – С. 65 – 70.

17. Чижевський Д. І. Історія української літератури / Д. І. Чижевський. – К. : ВЦ «Академія», 2008. – 586 с. – (Альма-матер).