Наукова робота "Екзистенціалізм Сергія Жадана"

 

 

 

 

 

 

 

НАУКОВА РОБОТА

на тему:

ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ МОТИВИ ЗБІРКИ ПОЕЗІЇ СЕРГІЯ ЖАДАНА

«ЖИТТЯ МАРІЇ»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

План

ВСТУП……………………………………………………………………………..	3
РОЗДІЛ 1. ФЕНОМЕН ФІЛОСОФСЬКОЇ ТЕЧІЇ ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ У СВІТОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ …………………………………………………………	6
1.1. Екзистенціалізм як напрям філософії та літератури ХХ століття: його особливості………………………………………………………………………...	6
1.2. Екзистенціалізм в українській літературі ………………………………….	16
РОЗДІЛ 2. ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ МОТИВИ ЗБІРКИ ПОЕЗІЇ СЕРГІЯ ЖАДАНА «ЖИТТЯ МАРІЇ»………………………………………………………………….	23
2.1. Особливості поезії Сергія Жадана …………………………………………	23
2.2. Аналіз збірки Сергія Жадана «Життя Марії»……………………………..	26
2.3. Феномен вияву екзистенціалізму у збірці поезій Сергія Жадана «Життя Марії» ……………………………………………………………………	30
ВИСНОВКИ………………………………………………………………………	44
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ…………………….	45

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Існує багато філософських течій та напрямків, які з тієї чи тієї точки зору намагалися пояснити існування людини, її призначення, внутрішні та зовнішні детермінанти. Однією з таких течій кінця ХІХ – початку ХХ ст. став екзистенціалізм. Зважаючи на довершеність та абсурдність світу, цей напрям запропонував концепцію людини абсурдної. Вплив цієї течії на мистецтво ХХ ст. загалом і літературу як мистецтво слова, зокрема, можна порівняти лише з ідеями З. Фройда.

Екзистенціалізм як філософська течія виник у кінці ХІХ – початку ХХ століття в працях М. Гайдеггера і К. Ясперса, Л. Шестова і М. Бердяєва. Як літературний напрям він сформувався у Франції в роки Другої світової війни в художніх творах і роботах теоретичного характеру А. Камю, Ж.-П. Сартра і мав суттєвий вплив на всю післявоєнну культуру, передусім на кінематограф (М. Антоніоні, Ф. Фелліні) й літературу (У. Голдінг, А. Мердок, Кобо Абе, М. Фріш).

В українській літературі екзистенціалізм виявився у творчості В. Підмогильного, І. Багряного, Т. Осьмачки, В. Барки, В. Шевчука, у поезії представників «Нью-Йоркської групи», у ліриці В. Стуса тощо.

Риси екзистенціалізму знаходимо й у творчості письменників ХХІ століття, як-от: Валерія Шевчука, Оксани Забужко, Сергія Жадана, Степана Процюка.

Актуальність роботи. Довкола проблем людської особистості з її внутрішніми переживаннями, специфікою існування, особливостями мікросвіту базувалися провідні теми екзистенціалізму, екзистенційні ж мотиви можемо вважати своєрідним живильним джерелом не лише модернізму, але й постмодернізму. Про екзистенціалізм в Україні активно заговорили в 90-х роках XX століття. Нині маємо низку захищених дисертаційних робіт, що стосуються впливу цієї течії на творчість наших співвітчизників у період ХІХ – ХХ століть, а також багато статей, що стосуються специфіки вияву екзистенціалізму у творах постмодерністів. Своєрідність творчості Сергія Жадана як яскравого представника постмодерної літератури неодноразово потрапляла в поле уваги дослідників. Науковці зауважували про внутрішню наповненість творів митця, своєрідність віршування, широке коло проблематики, а також існують окремі розвідки про екзистенційні ознаки творчого доробку письменника. Назвемо основні з них: О. Коваленко «Мотиви дороги (рух і процесуальність) у поезії Сергія Жадана (на матеріалі збірки «Цитатник»)», І. Бойцун, М. Мухаметзянова «Міські акварелі Сергія Жадана», Ю. Вишницька «Текстова поліваріантність міфологічного сценарію початку як реалізація космогонічних та антропогонічних міфів (на матеріалі поезії С. Жадана)», Л. Литвин «Збірка С. Жадана «Життя Марії» : Марійний дискурс», А. Демченко «Міфопоетична танатологія у ліриці Сергія Жадана» та «Національний міфосвіт збірки Сергія Жадана «Життя Марії», М. Реутова «Екзистенційні мотиви збірки поезії Сергія Жадана «Життя Марії» та ін. Вважаємо актуальним розширити коло досліджень специфіки екзистенційних мотивів у поезіях С. Жадана на прикладі збірки «Життя Марії», яка видана була ще 2015 року, проте залишається актуальною, а подекуди набирає навіть більш гострого звучання сьогодні, коли війна на Сході нашої країни й досі триває.

Мета дослідження – визначити основні екзистенційні мотиви збірки «Життя Марії» Сергія Жадана. Поставлена мета передбачає вирішення таких завдань:

- означити поняття «екзистенціалізм» у філософії, визначити особливості цього напрямку в літературі ХХ ст.;

- з’ясувати етапи поширення екзистенціалізму в українській літературі;

- виявити особливості реалізації екзистенційних мотивів у збірці «Життя Марії» С. Жадана, зосередивши зокрема увагу на семантиці образів-символів.

 

I. Феномен філософської течії екзистенціалізм у світовій літературі

1.1. Екзистенціалізм як напрям філософії та літератури ХХ століття: його особливості

Екзистенціалізм, або «філософія існування», виник на початку ХХ ст., у час занепаду традиційних гуманістичних цінностей, і став філософською відповіддю на пошуки виходу з глобальної духовної й соціальної кризи, яка охопила західне суспільство. Він сформувався як одна з найбільш особистісно орієнтованих філософських течій, претендуючи на роль єдино істинної «філософії людини ХХ століття» [38, с. 156].

З метою глибшого розуміння філософії екзистенціалізму необхідно розмежувати самі терміни «екзистенціалізм» та «екзистенція», а також визначити ідейні витоки цього вчення.

У «Філософському словнику» І. Т. Фролова «екзистенціалізм» визначено так: «Напрямок у сучасній західній філософії, що виник у ХХ ст. як спроба створення нового світогляду, що відповідав би поглядам людини сьогоднішнього дня; користувався великим впливом у 40–60-ті роки» [40, с. 678].

«Філософський енциклопедичний словник» І. Бичка містить таке визначення цього поняття: «Екзистенціалізм (від лат. ехіstentia – існування) – один із найвпливовіших на­прямів світової філософії XX ст.» [39, c. 186].

Також, проаналізувавши статті про «екзистенціалізм» у філософських словниках та історико-філософській літературі, можна стверджувати, що ідейні джерела екзистенціалізму, зокрема й екзистенційної філософії, традиційно вбачають у релігійно-містичному вченні данського християнського мислителя Серена К`єркегора (1813-1855), який першим сформулював поняття «екзистенція» – «внутрішнє» буття людини, що поступово переходить у її зовнішнє буття [2, с. 269; 40, с. 678].

Якщо звернутися до осмислення такого терміну, як «екзистенція», то, наприклад, у словнику І. Т. Фролова: «Екзистенція (від лат. ехіstentia – існування) – одне з основних понять екзистенціалізму, що означає спосіб буття людської особистості. З погляду екзистенціалістів, екзистенція – це центральне ядро людського «Я», завдяки якому останнє виступає не лише як окремий емпіричний індивід чи «мислячий розум», тобто щось всезагальне (загальнолюдське), а саме конкретна неповторна особистість. Екзистенція – це не сутність людини, бо остання (за Сартром) означає дещо визначене, задане спочатку, а навпаки «відкрита можливість»» [40, c. 679].

«Філософський енциклопедичний словник» І. Бичка тлумачить це поняття так: «Специфічно людське існування у світі, що характеризується як «позамежове» (трансцендентальне) відносно натураліс­тично-психологічних параметрів буття і як посутньо незагальне – однократне, унікальне» [39, c. 187].

І. Бичко вважає, що термін «екзистенція» етимологічно походить від лат. дієслова ехsistere, який, на відміну від дієслова sistere (що акцентує момент сталості існування – лишатися, утриму­вати, тривати тощо), означає процеси по­рушення сталості, виходу «за межі» її (виступати, виходити, виростати тощо). Це вказує на духовний характер специ­фіки людського існування на противагу існуванню матеріальних, субстанційних речей і явищ, оскільки духовність є унікальною ознакою людини. Люди, за християнською традицією, є тілесно то­тожними істотами й різняться лише ду­шею, яку Бог для кожної людини тво­рить персонально й тим самим робить її принципово «позамежовою» щодо земно­го світу (істотою «не від світу сього»). Екзистенція, за Гайдеггером, є інтенційним щодо об’єктивного буття «буттям-свідомістю», однократним і тому принципово неузагальнюваним «тут (ось)-буттям», лише «торканням» (а не просторовим «перебу­ванням в»), «світловою плямою» в бутті. Тому екзистенція завжди «передує сутності», що виступає похідною від екзистенції. Звідси свобода екзистенції, її принципова недетермінованість зовнішніми щодо духов­ності чинниками, укоріненість у дусі, у «внутрішній людині» [39, с. 187].

Визначивши ключові філософські поняття нашого дослідження, маємо зауважити, що в підсумку свого розвитку в ХХ ст. екзистенціалізм став найбільш впливовим напрямком гуманістичної думки. Надзвичайну поширеність екзистенціалізму в інтелектуальних колах західноєвропейського суспільства, можна пояснити великою кількістю різних поглядів учених у середині самої філософської течії. У ній співіснували різноманітні напрями й тенденції, що нерідко суперечили одна одній. Наприклад, одні екзистенціалісти виловлювали атеїстичні думки, повністю заперечуючи існування Бога чи будь-якої іншої вищої сили, інші ж, навпаки, обґрунтовували релігійний світогляд. Звідси дослідники філософії екзистенціалізму розрізняють у ньому екзистенціалізм атеїстичний (Ж.‑П. Сартр, А. Камю, С. Бовуар) і релігійний (К. Ясперс, Г. Марсель, М. Бубер, Р. Бультман, Е. Бруннер, Ф. Гогартен, П. Тілліх, Н. Аббаньяно, О. Больнов) [9, с. 198-211; 38, с. 678-679]. Окремо від цих двох напрямків виділяють фундаментальну онтологію М. Гайдеггера [40,  с. 678].

Щодо ідейних джерел філософії екзистенціалізму, крім поглядів С. К`єркегора, маємо вказати також на кордоцентричні інтенції Реформації (нім. пієтизм, франц. янсенізм тощо), кордоцентричну філо­софію українського бароко й необароко (Сковоро­да, Гоголь, Шевченко, Юркевич та ін.), німецький романтизм, філософію життя (Ф. Ніцше, В. Дільтея, Г. Зіммеля, А. Бергсона та ін.) та феноменологію Гуссерля [39, с. 187]

Першим, хто запровадив поняття «екзистенція», був С. К`єркегор. Його ідею особистої (екзистенціальної) істини можна вважати своєрідною протидією жорстокій однозначності раціоналістичного тлумачення істини як знання незалежного від суб'єкта. С. К`єркегор розглядав людину як «екзистенцію», аналізував її «буттєву, онтологічну структуру», уводячи такі поняття, як «страх», «відчай», «рішучість» тощо, згодом розвинуті екзистенціалістами [39, с. 187-188].

Маємо констатувати, що ідеї С. К'єркегора, певний час були забуті. І лише в 20-і рр. XX ст. німецький філософ М. Гайдеггер, будучи учнем Е. Гуссерля, у межах феноменології сформулював власне філософське вчення, центральним поняттям якого й стала «екзистенція» – людське існування. Основною працею вважається «Буття і час» (1927).

М. Гайдеггер порушує питання про важливість пізнання фундаментальної основи світу – буття як такого. Буття – відкрите людині, воно завжди незавершене, незакінчене, порушується як питання, а не відповідь, як можливість, а не дійсність, є існування (екзистен­ція), а не сутність (есенція). На противагу сущому, атрибутом якого є простір (як форма зовнішності), атрибутом буття є час (як форма внутрішності) [2, с. 309].

Висловив М. Гайдеггер також свої думки щодо мислення й мови, щодо категорії «часу» та їхній зв'язок з «буттям». У цілому філософія Гайдеггера є спробою якомога ближче наблизитися до самого буття, до речей самих по собі.

Поряд з М. Гайдеггером засновником німецького екзистенціалізму вважають і К. Ясперса. Програмною працею якого є тритомна праця «Філософія» (1931), де викладено оригінальну версію екзистенційної філософії. К. Ясперс вважав, що повністю відмежувати об’єктивний та суб'єктивний світи неможливо. У бутті ж існують ці два світи, які діалектично міняються місцями – то «мій» світ стає частиною об'єктивного світу, то останній може бути перспективою у «моєму» (суб’єктивному)  світі. Саме тому, за К. Ясперсом,  наука не в змозі знати буття, бо в ньому поєднано об'єктивний та суб'єктивний світи. Наука ж фіксує лише об’єктивний, розриваючи і фрагментуючи тим самим власне буття. Людину наука пізнає лише у своєму наявному існуванні як емпіричний, психофізичний об’єкт. Справді ж людське в людині – екзистенція – недосяжне для науки. Екзистенція – «існування, яким воно саме існує, ніколи не є всезагальним і тому не є випадком, який, як особливе, може бути підведений під загальне» [47, с. 58].

Поряд з поняттям «екзистенції» К. Ясперс трактує й поняття «свободи», «історичності», «трансцеденції». Він вважав екзистенцію вільною, трактуючи її, власне, як саму свободу. Але це – трансцендентальна свобода, тобто абсолютну свободу вибору екзис­тенції обмежує Бог, який і є у К. Ясперса втіленням трансценденції. Свобода у К. Ясперса «зв’язана». Вона безумовна (незумовлена) лише стосовно предметного світу, але щодо трансценденції вона зумовлена [2, с. 319]. Отже, на противагу науці К. Ясперс висуває ідеї «філософської віри», «прояснення екзистенції» і «трансцендування» [2, с. 321].

Як літературний напрям екзистенціалізм заявив про себе в 40-х рр. ХХ століття у Франції завдяки творчості Жана-Поля Сартра й Альбера Камю. У їхній творчості досить складно відмежувати філософське й суто літературне: герої художніх творів письменників втілюють у своєму житті та вчинках ті установки свідомості, які були заявлені філософами-екзистенціалістами.

Ми звернулися до літературознавчого словника, щоб з'ясувати, як визначають екзистенціалізм літературознавці: «Течія, що виникла після Першої світової війни, сформувалася в 30–40-ві, найбільшого розвитку досягла в 50–60-ті XX ст.» [23, с. 219]. Далі у статті вказано філософські джерела, основних представників та їхні думки, що стосуються саме втілення екзистенціалізму в художній творчості, наприклад, єдиним джерелом художнього твору М. Гайдеггер вважав самого митця. Письменник, на його думку, у своєму творі виражає тільки себе, а не об’єктивну реальність. Створе­на ним дійсність стоїть над часом та суспільством, бо розкри­ває таємницю буття в цілому. Мистецтво не можна аналізува­ти, інтерпретувати, його можна лише переживати, бо це – символ. Правда, яку несе твір, завжди суб’єктивна та індиві­дуальна («Блукання. Джерело мистецтва», 1950), бо реаль­ність піддається в художньому творі «запереченню», вона «переборюється», підтверджуючи активність свідомого й під­свідомого в митця. Ці положення по-різному розвивають пред­ставники екзистенціалізму: для Г. Марселя і К. Ясперса характерним є дещо містичне розуміння цих категорій, для Ж.-П. Сартра – соці­ально-політичне («Екзистенціалізм – це гуманізм», 1946; «Що таке література», 1947; «Критика діалектичного розу­му», 1960). К. Ясперс розумів мистецтво як здобуття свободи через «соціальну комунікацію», як почуття надприродного, Бога. Ж.‑П. Сартр розглядав мистецтво як спосіб формування в людини потреб свободи, передусім політичної [23, с. 219].

До визначальних рис екзистенціалізму як літературного напрямку належать:

•                   висунення категорій абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті на перше місце;
•                   особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали;
•                   взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів є поняття відчуженості й абсурдності;
•                   вищою життєвою цінністю для екзистенціалістів є свобода особистості;
•                   існування людини тлумачиться як драма свободи;
•                   поширене застосовання літературного прийому розповіді від першої особи [20].

Існує і більш широке потрактування екзистенціалізму: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Цю думку розгортали  такі філософи та письменники XX ст., зокрема, французи А. Жід, А. Мальро, Ж. Ануй, Б. Віан, англійці В. Ґолдінґ, А. Мердок, Дж. Фаулз, німці Г. Е. Носсак, А. Дьоблін, американці Н. Мейлер, Дж. Болдуїн, іспанець М. де Унамуно, італієць Д. Буццаті, японець Кобо Абе. Характерні для екзистенціалізму умонастрої та мотиви спостерігаються також у творчості Ф. Достоєвського, Ф. Кафки, Р.-М. Рільке, Т. С. Еліота, Р. Музіля та ін. [20].

Офіційним маніфестом світоглядно-естетичної школи екзистенціалізму вважають трактат Ж.‑П. Сартра «Буття і ніщо» (1943), ідеї якого знайшли поглиблення та розвиток у праці «Екзистенціалізм – це гуманізм» (1945) [10], де автор дає відповіді на всі критичні закиди щодо екзистенціалізму.

«Під екзистенціалізмом, – наголошує Ж.-П. Сартр, –  ми розуміємо таке вчення, яке уможливлює людське життя і яке, крім того, стверджує, що будь-яка істина і будь-яка дія передбачають певне середовище і людську суб'єктивність» [34, с. 320]. Крім того, Ж.-П. Сартр сам розподіляє екзистенціалістів на дві групи: християнські, до яких він зараховує К. Яперса й Г. Маркеса, й атеїсти, серед яких називає імена М. Гайдеггера, себе та всіх французьких екзистенціалістів. Мислитель стверджує, що об’єднує ці обидві підтечії лише переконання, що існування передує сутності, або ж – потрібно виходити від суб'єкта [ 34, с. 320]. Слід це розуміти так, що людина існує, але робить вона себе людиною лише тоді, коли втілює свої уявлення про себе ідеальну, омріяну, «визначається», адже «кожна окрема людина – це окремий випадок загального поняття «людина» [34, с. 320]. Тобто йдеться про те, що хоч і всі ми належимо до людського роду, але кожен унікальний, бо кожен несе в собі власну програму, яку й втілює в життя. Для екзистенціалістів людина спочатку нічого собою не уявляє. «Людиною (справжньою – курсив наш) вона стає лише згодом, до того ж такою, якою робить сама себе» [ 34, с. 325]. Ж-П. Сартр таким чином наголошує, що немає жодної людської природи, як і нема Бога, який би її задумав. Людина просто існує, і вона не лише така, якою себе уявляє, але й така, якою хоче стати [34, с. 325]. Людина ніби «чиста дошка», яка народжується і починає існувати й «оскільки вона уявляє себе вже після того, як починає існувати, і виявляє волю відразу після початку існування, і після цього пориву до існування, то вона і є лише те, що сама з себе робить» – це перший принцип екзистенціалізму, та «суб’єктивність», якою дорікали екзистенціалістам. Людина – це істота, яка спрямована в майбутнє і вона усвідомлює, що проєктує себе в майбутнє [34, с. 326]. Саме з таким визначенням людини, на думку філософа, на неї автоматично покладається відповідальність за власне існування. Але людина відповідає не лише безпосередньо за себе, але й за інших людей. Адже, якщо людина створює себе за певним образом, вона автоматично створює образ людини, якою вона має бути, за нашими уявленнями. Таким чином відповідальність людини значно більша, ніж може здатися спочатку [34, с. 327].

Ж.-П. Сартр у вказаному трактаті вводить також категорію «тривоги». Крім того стверджує, що екзистенціалісти дуже занепокоєні відсутністю Бога, бо людині «немає на що спертися ні в собі, ні зовні», а тому вона не має і виправдань. Людина проголошується вільною, «людина – це і є свобода». Але, якщо людина вільна, а Бога немає, то немає жодних моральних цінностей чи приписів, які б виправдали наші вчинки. А тому ми одинокі, й вибачень нам немає, за Сартром «людина засуджена бути вільною» [34, с. 334]. Ще одним цікавим постулатом є те, що наші вчинки визначають наші почуття, а не навпаки. Крім того, людина вільна обирати і здійснює вибір завжди. Навіть якщо вона знаходить порадника в якомусь складному для неї питанні, усе одно вона вибирає саме того, до кого звернулася. З усього сказаного вище філософ робить висновок, що людина є нічим іншим, як рядом вчинків, сумою, організацією, сукупністю відносин, з яких складаються ці вчинки. Ж.-П. Сартр вважає екзистенціалізм чи не єдиним вченням, яке надає людині достоїнство, єдина теорія, яка не робить з людини об'єкта, адже не розглядає людину як ціль, бо вона завжди незавершена [34, с. 342].

Принципи, викладені у трактаті, знайшли яскраве художнє втілення в таких художніх творах автора, як новела «Стіна» (1937), роман «Нудота» (1938), збірка оповідань «Мур» (1939), п’єса «Мухи» (1943) та ін.

Творчість нобелівського лауреата з літератури 1957 р. Альбера Камю справедливо вважається класикою французького екзистенціалізму.

Основні філософські погляди А. Камю відображено в есе «Міф про Сізіфа» (1942), «Бунтівна людина» (1951), повісті «Чужий» (1942), п’єсі «Калігула» (1944), романі «Чума» (1947) та ін.

Один із ранніх творів мислителя «Міф про Сизіфа» починається цікавою синтенцією: «Існує лише одна по-справжньому поважна філософська проблема – проблема самогубства. Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб бути прожитим, – означає вирішити основне питання філософії» [2, c. 333].

Питання про сенс життя постає, зазвичай, зненацька, і якщо не знаходиш на нього позитивної відповіді, то з'являється дум­ка про «безглуздість повсякденної метушні», і тоді з’являється по­чуття абсурду. Ідеться про те, що людина тривалий час живе спокійно, не замислюючись над сенсом життя, швидше – вона просто вірить, що воно має сенс [2, c. 334]. Але в момент втоми людина з жахом усвідомлює, що жодного сенсу життя не має. Тоді виникає абсурд, що може призвести до відчаю і навіть до самогубства. Але А. Камю міркує інакше: для відчаю немає підстав. Ми у розпачі не знаходимо сенсу життя, у якому були впевнені. Але ж того сенсу ніколи й не було, принаймні такого, яким ми його уявляли, – раціонального. Ми самі придумали його, а тепер впадаємо у розпач від того, чого не було (і не могло бути). Варто лише спокійно визнати помилку. І почати жити за принципом, що «немає завтрашнього дня» [2, с. 335].

Вважаємо справедливою думку про те, що життя людини не має сенсу, оскільки безпосередньо воно є фе­номеном біологічним (несе в собі лише біологічну доцільність), тому не треба шукати сенсу в житті – людина сама може (повинна!) ство­рити свій власний (вільно вибраний нею) сенс життя, і тільки тоді життя її стане справді людським життям. Адже щастя для кожного своє, тому й сенс життя для кожної людини має бути особистим.

У тому й полягає «Міф про Сизіфа». Стародавні боги покарали корінфського царя Сизіфа безнадією, довічним відчаєм. Він мусить котити важкий камінь на високу гору, знаючи, що ніколи не досягне вершини. Покарання не у важкості самої Сизіфової праці, покарання у принциповій незавершуваності його зусиль. І Сизіф справді страждає, здебільшого саме від безнадії. Але Камю придумує новий кінець давньому міфові. Так, праця, що не має  завершення, примушує вічно страждати. «Але ж чому праця має обов’язково завер­шуватись?» – така думка якось сяйнула в голові Сизіфа, коли він чер­говий раз спускався в долину, щоб, піднявши камінь, знову котити його вгору. А може, саме нескінченність нашої праці і є її сенс? Хіба ми не виконуємо в нашому житті тисячі справ, яким не дано заверши­тись? І Камю повертає Сизіфові душевний спокій, він ніби скасовує вирок старих богів і робить його щасливим – такою є оптимістична кінцівка твору [2, с. 336].

А. Камю таким чином вводить ще поняття, які характеризують екзистенціалізм: абсурд, втома, сенс життя.

Маємо наголосити на тому, що самі французькі представники напряму не висловили оригінальних філософських ідей, проте їхньою заслугою було переосмислення зібраного теоретичного матеріалу попередників – С. К’єркегора, М. Гайдегера, К. Ясперса, Е. Гуссерля, Мігеля де Унамуно. На думку І. Девдюка, саме твори Ж.-П. Сартра і А. Камю, доступні й водночас глибокі, сприяли поширенню цього вчення у всьому світі. І до сьогодні ця філософія залишається однією з найбільш популярних [10].

Отже, ми з'ясували, що екзистенціалізм, як філософський та літературний напрям виник у ХХ ст. у зв'язку з соціально-політичними подіями та став чи не «єдиною філософією людини ХХ ст.». Ключовим поняттям є екзистенція (існування). Разом з тим порушується надзвичайно багато інших питань, серед яких важливими є час, свобода, історія, наука, транцедентність тощо.

1.2. Екзистенціалізм в українській літературі

Події, що відбулися в Європі та світі загалом наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. (Перша світова війна, революції в Росії), позначилися на ситуації в Україні. Українська література цього часу розвивалась в умовах бездержавності, знищення на­ціональних цінностей. Усе це похитнуло раціональні засади творчості.

На перший план виступив ірраціональний принцип світобачення: скептицизм, песимізм, творіння письменників не цілісні, а фрагментарні, уривчасті, часом напружені та різкі, нервові або медитативні [26, с. 4]. Майстри слова обрали іншу манеру письма: лаконічність та стислість, у центрі твору опиняється людина та її екзистенція, ува­га привертається до думок, переживань, почуттів, відбувається проникнення в психологію людини.

Модернізм увійшов у нашу літературу через посередництво загальноєвропейських віянь, а також через бажання відійти від натуралістичності попередників. Адже іноді так бажалося висловити почуття, емоції людини, зазирнути у потаємні закутки її душі, віднайти найпотаємніші мрії, а не концентруватися на часто жорстокій реальності.

Маємо наголосити на тому, що серед усіх естетично-філософських течій модернізму найбільш стійким в нашій літературі виявився екзистенціалізм (адже знаходимо його вплив й у творчості наших сучасників).

Проникнення екзистенційних явищ в українську літературу та й культуру загалом було природним, бо виявилося духовно близьким до нашого менталітету. Попередником екзистенціалізму в нашій культурі можна назвати митця й філософа – Григорія Сковороду. Основним спрямуванням його філософських думок було саме існування людини. Науку про неї та її щастя він вважав чи не найважливішою. Розвиток міркувань з приводу цієї проблематики мають у Г. Сковороди релігійно-філософський характер, а тому тісно пов'язані зі зверненням до Біблії, християнських традицій, тому спираються на її головні постулати: любов, віру, щастя, смерть тощо. Г. Сковорода уникає термінологічного позначення «розуму», але часто застосовує «думка», «душа», «дух», які найчастіше пов'язані у нього з серцем. Саме воно є «не просто дух, безодня думок, а й людина (істинна людина)» [2, с. 561]. Мова йде про тлумачення людини не як «мисленої» істоти (гносеологічного суб'єкта), а як специфічного роду духовно-сердечного буття, екзистенції (онтологічного суб'єкта в дусі засновника екзистенціїної філософії С. К'єркегора) [2, с. 561]. Свої філософські погляди Г. Сковорода втілював і у своїй поетичній творчості, зокрема байках, поезії. Таким чином можемо говорити про нього, як про релігійну гілку екзистенціалізму в нашій літературно-філософській традиції.

Але ще до Г. Сковороди екзистенційні мотиви можемо знайти в усно-поетичній народній традиції, зокрема у козацьких, чумацьких піснях та баладах. Вони часто пронизані мотивами загибелі, смерті ліричного героя далеко від дому, туги рідної матері, сестри та коханої (вони часто навіть не знають про те, що трапилося з їхньою близькою людиною), а в баладах – ще й мотив перетворення людини на рослину, кущ або дерево. Отже, смерть у чужому краю у війні з ворогами (у козацьких), життя у дорозі, пошук кращої долі, нагла смерть через розбійників (у чумацьких піснях), а також загибель через людську неправду, злість (у баладах) – є прототипами тих екзистенційних мотивів, які згодом розвиватимуть автори від початку ХІХ ст. до сьогоднішніх днів.

На творчість та філософські погляди М. Гоголя, наприклад, великий вплив також справили саме фольклорні джерела та аналіз психологічного характеру українського народу. М. Гоголь, звертаючись до буття природи і людей, вважає, що в природі – все гармонійно та мудро, чого не скажеш про життя суспільства, де панують бездушність, занедбаність, душевна спустошеність. Тому, щоб покращити людський світ, виправити його, необхідно, перш за все, взятися за аналіз людської душі, тобто її внутрішнього світу, в чому і полягав екзистенційний заклик [2, с. 580].

Особливого поширення тенденції екзистенціалізму набувають у письменників так званої «молодої генерації» наприкінці ХІХ – початку ХХ століття. Письменники намагаються відійти від широких описів та народницької побутовості.

І. Франко до «молодої літературної генерації» зараховував М. Коцюбинського, Лесю Українку, О. Кобилянську, В. Стефаника, Л. Мартовича, М. Яцківа, М. Черемшину та ін. [41, с. 496].

У літературних творах зникають шаблони, часто використовуються прийоми потоку свідомості, внутрішніх монологів, мова ж діалогів стає розкутішою, що допомагає визначити буття людини у світі. Таким чином в українській художній літературі засвоювалися ідеї філософії екзистенціалізму, де актуальними були категорії абсурду буття, часу, суб’єктивності, сутності, індивідуальності, відчаю, само­тності, страху,  страждання, смерті.

Новелістика В. Стефаника, М. Яцківа, О. Кобилянської, М. Коцюбинського, М. Черемшини, Б. Лепкого, В. Винниченка дає матеріал для обґрунтування «психологізму як однієї з найхарактерніших особливостей новітньої прози» [25, с. 106], становлення лю­дини як особистості, з її трагічним світосприйняттям, з її конечністю й вічністю душі, зі страхом перед незнанням, з абсурдним відчуттям світу, з утечею від нього, відчуженіс­тю, відчаєм, самотністю серед всіх, відповідальністю за скоєні вчинки, за свій вибір і ви­бір дітей.

Особливим лаконізмом варто відзначити новели М. Яцківа, В. Стефаника, М. Коцюбинського. Вони настільки майстерно послуговувалися художньою деталлю, піднесли її до рівня символу, довкола якого твориться композиція, яка має особливе змістове напо­внення й впливає на світовідчуття героїв, підкреслює їх трагізм, самотність, екзистенцію («Синя книжечка», «Кленові листки», «Камінних хрест», «Лан» В. Стефаника; «Зерно гірчиці», «Білі вівці», «Посуди», «Мальований стрілець» М. Яцківа; «Цвіт яблуні», «Сміх», «Подарунок на іменини» М. Коцюбинського та ін.). Особливої уваги в цих творах набули окремі невеликі епізоди з життя, вихоплені фрагменти, які дозволили повно та всебічно охарактеризувати душу людини, розкрити її сутність.

Саме невеликий розмір творів дозволяє створити чітку та яскраву картину людського характеру. Увага тут концентрується на змалюванні внутрішнього світу людини, її переживань та настроїв.

Особливої уваги щодо змалювання психологічного стану жінки-героїні, її внутрішнього світу, переконань, заслуговує творчість О. Кобилянської. Вона «розробила типи та моделі індивідуального характеру «Царівна» (1895), досліджувала зв’язки людської душі і природного середовища «Природа» (1888)» [24].

Особливого розквіту набули ідеї екзистенціалізму у творчості молодих письменників 20-х років ХХ ст. В. Шевчук висловив думку про те, що «ідеї екзистенціалізму «витали тоді в повітрі», а  їхній появі передували певні морально-суспільні обставини» [46, с. 356]. А такі твори як «Остап Шаптала» (1921), «Місто» (1928), «Невеличка драма» (1930), «Повість без назви» (1934) В. Підмогильного дослідник назвав «класичними зразками екзистенціалізму» [46, с. 354]. Маємо зауважити, що ця думка є абсолютно справедливою, тому що більшість поглядів екзистенціалістів, – песимізм, самотність, відчуження, прагнення свободи, ірраціоналізм та абсурдність людського існування майстерно втілені на сторінках вказаних творів. Герої намагаються зрозуміти сенс свого існування і на цьому шляху зіштовхуються з рядом перешкод, які постають у вигляді абсурдної реальності. Наприклад, герой повісті «Остап Шаптала» – людина пошуку, яка прагне звільнитися від тягаря буденного та нецікавого життя. Зображене у творі життя молодого інженера – лише привід для філософських розмірковувань над питаннями людського існування, перш за все – життя і смерті. Після того, як померла сестра, а пізніше, розчарувавшись у духовному зв’язку з дівчиною Ласею, герой мучиться сумнівами, а власне тіло йому здається зайвим, непотрібним, «купою живого м’яса», а світ довкола тюрмою: «Сестро кохана, я піду до тебе, бо в тебе воля, а тут в’язниця» [28, с. 246]. За допомогою образу сестри, який ототожнюється зі смертю, котра в свою чергу може «як оманливі хвилі невидимої води змити з нього тіло і зробити справді вільним» [28, с. 256], В. Підмогильний стверджує ідеї екзистенціалізму.

Темою, яка об’єднує  романи «Невеличка драма» та «Місто», є – розчарування у розумі. Зауважимо, що в «Місті» вона звучить наче віддалено, а от у «Невеличкій драмі» – на першому місці. В обох творах зображується міське життя, а саме воно, на думку екзистенціалістів, уособлює абсурд буття. У «Місті» автор зосереджує увагу на сприйманні світу як абсурдної комедії, де все довкола є зайвою декорацією [24]. Ще однією спільною рисою двох згаданих романів В. Підмогильного, на думку І. Малишівської, є просторова організація творів, котра знову ж таки покликана підкреслити мотив абсурдності та обмеженості [24]. У «Місті» бачимо протистояння двох планів: багатолюдного міста та обмеженого простору кімнати головного героя. Степан прагне перетворити свою оселю на острівець рятунку від метушні та суєти, але зазнає поразки, усвідомивши, що зовнішній спокій – ніщо у порівнянні з боротьбою, яка відбувається у душі. Героїня ж «Невеличкої драми» – Марта, переносить шум та неспокій міста до своєї оселі. Переважна більшість сцен роману відбуваються у замкненому просторі її маленької комунальної кімнати. Вона зовсім позбавлена особистого простору, все, що відбувається у її житті, нероздільно пов’язано з марною метушнею [24].

Останній твір В. Підмогильного «Повість без назви» побачив світ аж у 1988 році. Необхідно наголосити на тому, що саме цей твір пронизаний філософією екзистенціалізму, як жоден до цього. Особливо гостро виражена поетика абсурду, яка втілюється в образі героя, фізика Анатолія Пащенка, який, досліджуючи життя людей, робить висновок, що існування людини у реальному світі не лише випадкове, а й непотрібне. Яскраво вираженою є схожість ідей В. Підмогильного з концепціями французьких екзистенціалістів, зокрема Ж.-П. Сартра і А. Камю. В. Підмогильний, як і французи, бачить стимул до справжнього існування у таких відчуттях, як страх, тривога, нудота, нудьга [24].

Необхідно наголосити на тому, що саме творчість В. Підмогильного була особливим вектором, що спрямував багатьох послідовників дорогою екзистенціалізму.

Наступною плеядою українських письменників, у творчості яких знаходимо такі риси екзистенціалізму, як усвідомлення абсурдності світу, самоусвідомлення, розуміння свого призначення, прагнення до внутрішньої свободи, розчарування у навколишньому світі, є представники МУРу (Мистецького Українського Руху), котрий об’єднав письменників-емігрантів, що прагнули відродити вільний голос української літератури, В. Домонтович, Є. Плужник, В. Підмогильний, В. Барка, Ю. Косач

Романи членів МУРу «Доктор Серафікус» (написаний 1928-1929; виданий 1947), «Без ґрунту» (1948) В. Домонтовича (В. Петров) та «Еней та життя інших» (1948) Ю. Косача доводять активну зацікавленість письменників-емігрантів філософією екзистенціалізму. Не всі автори використовували екзистенційні ідеї свідомо, деякі зверталися до них інтуїтивно [24].

Маємо наголосити, що вплив ідей екзистенціалізму не завершився на початку ХХ столітті. Починаючи з 1960-х років і до сьогодні, багато авторів порушують питання почуттів, душевних мук окремої пересічної людини, її боротьбу зі світом, відчуття самотності в цьому часом абсурдному світі, серед яких – Валерій Шевчук, Степан Процюк, Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Сергій Жадан та інші.

Аналіз творчості кожного з них може бути предметом окремої наукової роботи. Саме тому тут ми лише робимо загальне зауваження щодо цього. Самі ж безпосередньо проаналізуємо збірку Сергія Жадана «Життя Марії» на наявність екзистенційних мотивів.

Отже, як бачимо, українська література не є якоюсь відірваною від європейської мистецької спільноти. І філософські віяння заходу притаманні творчості багатьох українських митців слова.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ІІ. Екзистенційні мотиви збірки поезій Сергія Жадана

«Життя Марії»

2.1. Поезія Сергія Жадана: особливості стилю.

У сучасній літературі постать Сергія Жадана є однією з надзвичайно популярних та цікавих. Його твори можна назвати своєрідним рупором сучасності, вони вражають читача, слухача неординарністю творчого мислення й сміливими та оригінальними авторськими способами подачі думки. Необхідно наголосити на тому, що Сергій Жадан працює в різних жанрах мистецтва, серед яких не лише літературна творчість (поезія, проза, есеїстика), а й режисура (кіносценарії), перекладознавство та музика. Творчість його була високо оцінена літературознавцями та критиками й отримала чимало престижних премій.

Дослідники Б. Чикайло, О. Пуніна наголошують на тому, що «Сергій Жадан став письменником, який має вплив на формування громадської думки. Його особистість і Жаданова творчість отримують найбільшу медійну увагу серед літераторів і в культурному просторі України, зарубіжжя» [43, с. 146].

Сергій Жадан став яскравим представником сучасної літератури, він своєю творчістю представив нову хвилю, бо зробив спробу зобразити проблеми сучасного суспільства, зазирнути не лише у свідомість, але й серце сучасної людини, зобразити біль її душі.

Надзвичайно цікаво висловився О. Бойченко про творчiсть Сергiя Жадана, підкресливши, що «… i до вбивства силаботонiки (Жадан) був дуже сильним поетом, але тепер, остаточно освоïвши вiршi, що за своєю
структурою нагадують хмари, став тим, ким його хотiла бачити iсторiя
культури початку столiття: ïï безнадiйно застудженим горлом… Оскiльки поет ґрунтовно вивчав творчiсть Михайля Семенка, то не дивно, що багато поезiй написанi пiд впливом великого майстра, який задекларував високий рiвень розвитку футуризму в Украïнi» [5, с. 94].

Будь-які почуття, думки чи асоціації С. Жадан передає у своїх поетичних творах через своєрідні поетичні медитації, використовуючи надзвичайно лаконічні виражальні засоби. Митець постійно знаходиться в поетичному пошуку з метою якнайкраще донести власне розуміння ситуацій та викликані ними почуття для всіх, адже сучасна молодь інакше дивиться на світ, на суспільні події. Як зазначив П. Загребельний, «Жадан жадає … коли не вистрибнути …, то бодай виповзти за межi крейдяного кола того маразму, в якому було приречене народитися, а тодi й жити поколiння нашого автора» [15, с. 227].

Перу Сергія Жадана належить чимало поетичних збірок: «Генерал Юда», «Цитатник: Вірші для коханок і коханців», «Пепсі», «Балади про війну й відбудову», «Історія культури початку століття», «Марадона», «Ефіопія», «Вогнепальні й ножові», «Життя Марії», «Тамплієри», «Антена», «Список кораблів». Наголосимо на основних особливостях цих збірок, зокрема зокрема закцентуємо на специфіці версифікації, ключових образах та їх авторській трансляції. 

О. Шаф зазначає, що у творчості С. Жадана рубіжних та 2000-х років біблійний зміст набуває виразних постмодерністських засад – «театраль­ності, карнавальності й відповідної функції – травестіювати «вічні» цінності у сучасне мистецтво» [44].

Особливої уваги заслуговує індивідуально-авторське розуміння С. Жаданом антропогонічних та космогонічних міфів. Ключовими образами цього міфологічного сценарію в автора є власне Хаос та інші образи, які з ним асоціюються. Серед таких маємо вказати на образи-першоелементи буття: вода (Океан(и), ріки, потоп, дощ тощо), вогонь, повітря (текстовою реалізацією є легені у більшості віршах, а також біблійний маркер яблуко), земля (глина); кольороназвами, які визначають Хаос: темрява, морок, пітьма, ніч.

Серед найпоширеніших мотивів поезій Сергія Жадана дослідники називають такі:

1) «росту, зростання, зміцнення», реалізованого найчастіше в антропоморфному світі та світі живої, одухотвореної природи, «змикання» яких, по-перше, знімає бінарні опозиції (універсальні, часові, просто­рові), по-друге, ототожнює (або нівелює відмін­ності) між мікро- та макрокосмом;

2) первісної чистоти, творчості, страждання як імплікації Хаоса через образи молока, крові, що реконстру­юють етнічну християнську іпостась міфологем хліба (зерна), хреста;

3) «дозрівання, наповнення, променіння», що «змикає» світ одухотвореної природи та міфосвіт творчості, в якому «пророс­тає» «зерно-мова»;

4) «будівництва / монтування / рихтування (мостів);

5) кружляння, колообігу, безкінечного руху в «живих» (вегетативному, гідроморфно-тераморфному, антропоморфному) світах, що сакралізує сам процес космотворення;

6) кінця як семантичного «дубліката» початку тощо [8, с. 8].

Космогонічні міфи в поезії Сергій Жадан реалізовано через індивідуально-авторські варіанти міфу початку світу, серед яких: «проростання з житніх зерен хреста» «будівничого мос­тів» – Христа; «народження слова»; «народження поезії»; монтування «кордоцентричного» часопростору в анімо-аніматичних та антропоморфно-тех­ногенних світах, де виявляється міфологема води на міфологічному зрізі медіаторів (між минулим, теперішнім та майбутнім), зрівнюються опозиції «світло-темрява», «живе-неживе»; народження Космоса з лона Океана в урбаністично-артефактному вимірі «сновид».

Антропоморфні міфи втілюються за допомогою таких індивідуально-авторських варіацій міфосценарію початку: сакрального «садівництва» (де «сіячами» душ-сердець є ангели); профанного творення людини в зімкненому хронотопі техногенного, артефактного, антро­поморфного, колоративно-звукового світів (десакралізація відбувається в артистичному хронотопі «великої небесної анімації», творцями якої є «добрі духи смерті»); антропоїзації космосу як наслідок нездійсненого акту людинотворення («обернена» проекція антропоморфного міфу полягає в «ліпленні» Космосу як людини) [8, с. 9]. Закономірно, якщо є початок людського світу, то є й кінець. Кінець у поетичному вираженні С. Жадана репрезентується через образ смерті. Ставлення до смерті з давніх-давен має подвійний характер. Людина настільки ж боїться її, наскільки прагне зрозуміти та пізнати її таємниці, зазирнути за межу існування.

Особливої актуальності в поетичному доробку С. Жадана набувають мотиви осмислення буття та смерті, оскільки вони пов’язані з сьогоднішніми суспільними подіями в нашій країні, а також із вітчизняним розвитком у галузях історії культури, філософії, релігії та літератури.

Отже, тексти С. Жадана є надзвичайно оригінальними, філософськими та актуальними, адже вони висвітлюють проблеми людського буття. А. Демченко стверджує, що міф, символічні образи, народні традиції та вірування відіграють важливу роль у сучасних художніх творах поета, акумулюють традиційне і нове, ретранслюють естетичні преференції української літератури світо­вому культурному загалу та свідчать про еволюцію авторської свідомості [11].

 

2.2. Аналіз збірки Сергія Жадана «Життя Марії» крізь призму філософії екзистенціалізму

Перш ніж аналізувати вірші збірки «Життя Марії» Сергія Жадана, насамперед маємо зазначити, що це перша поетична збірка митця, що вийшла після початку антитерористичної операції, а по-суті, україно-російської війни 2014 року. Вірші С. Жадана побачили світ 2015 року, проте зрозуміло, що більшість їх була створена саме в час найзапекліших протистоянь 2014 року.

«Життя Марії» – збірка віршів та перекладів Сергія Жадана. У ній міститься 80 текстів: 60 віршів самого автора, а також 20 перекладів поезій польського автора Ч. Мілоша й один переклад вірша Р. Рільке.

М. Реутова зазначає, що «Життя Марії» є своєрідною спробою емпіричної сповіді автора, його щоденником, ведення якого продовжувалося упродовж першого року війни. Образи та настрої в ньому мінливі, як мінливе й саме життя – особливо у воєнні часи, коли його цінність максимально знижена, а за збереження ніхто не може поручитися напевно. Відтак, зазначена мінливість визначається тим, що при компонуванні практично всіх поезій збірки Сергій Жадан керується хронологічною послідовністю, поєднуючи у своїх рядках інтимність та мілітаризм, натхнення та відчай [33, с. 112].

На особливостях книги наголошує Сергія Жадана її редактор Олександр Бойченко: «Найлегше заняття в часи війни – ненавидіти чужих. Найважче – досягати взаєморозуміння. Навіть зі своїми. Але треба намагатися, інакше війна ніколи не закінчиться. У поетичній збірці «Життя Марії» Сергій Жадан розмовляє – римованими і верлібрами, власними та переведеними словами про найдорожчі листи і спалені мости, втрачені місця і зруйновані міста. Розмовляє зі своїми і чужими, зі святими і не дуже, з убитими військовими і живими біженцями, з Рільке, Мілошем і, звичайно, з нами. Щоб врятувати якщо не нас, то хоча б наших дітей» [5, с. 95].

Уже назва збірки акумулює її основну ідею й спрямовує її розшифрування у сферу біблійної символіки, продовжуючи «без­перервну традицію рецепції Біблії» [1, с. 11].

Відомо, що біблійні образи розкривають у собі христоцентричну структуру, яку найчастіше переосмислюють постмодерністи у своїй творчості. О. Шаф визначає в С. Жадана домінантним сюжет розп'яття Ісуса Христа [45]. З цією думкою можна було погодитися до появи збір­ки «Життя Марії», бо саме в ній відбувається зміна акцентів ав­торського задуму. Традиційна ієрархія тут зруйнована, відбувається конструювання нової, де, замість Бога-Сина, С. Жадан на вершину ставить Матір-Марію.

У християнстві цей образ називається по-різному: Діва Марія, Пречиста Діва, Пречиста, Богоро­диця, Матір Божа, Богоматір, Владичи­ця, Цариця Небесна, Пресвята, Мадонна, а в Біблії носить найбільш розповсюджене у світі жі­ноче ім`я – Марія. Найповніше функції Богородиці представлені в бароковому стилі, де її визначено помічницею, заступницею, цілителькою, дарителькою.

У процесі літературної переробки образу руй­нується його традиційне семантико-семіотичне коло, що має наслідком втрату його усталеного сприйняття. Разом з тим зберігається значен­нєве ядро образу, яке забезпечує його сталість, упізнаваність та здатність до порівняння з уже трансформованим образом [19, с. 367].

Мислення постмодерністів характеризується скептицизмом щодо різних ідеологій, зокрема й релігійної, а тому відбувається десакралізація біблійного образу в профанному вимірі, для цього використовується лише ім’я, дане їй від народження. Універсальність цього жіночого імені до­зволяє поєднати в ньому загальний та конкрет­ний плани уявлення образу.

У назві збірки ім’я героїні поєднано з поняттям «життя», це спрямовує тлумачення в три основні напрямки: фізіологічний, соціальний та духовний, які повністю охоплюють сферу буття жінки. На думку Л. Литвин, така стратегія автора передбачає позбавлення образу Марії домінантних ознак [19, с. 367]. Перед нами не виникає цілісного образу-персонажа, він наче розпорошений, узятий з різних епох та реальностей і склеєний у єдиний пазл. Образ Марії складається з кількох частин, які зустрічаються лише в шести поезіях із шістдесяти у всій збірці.

Уперше до образу Марії С. Жадан звертається у своїй ранній збірці «Цитатник». У вірші № 1 з ци­клу «Атеїзм» перед нами окреслені риси Марії, які не просто ігнорують конфесійні особливості в пояснен­ні цього образу, але й виходять за межі його розуміння в Біблії, апокрифічній та класичній українській літературі. Митець наділяє свою героїню й негативними рисами, серед яких  підозрілість до оточуючих, розпач від невдач, зневіра в ідеалах, що руйнують класичний образ: «Ти завжди ставилась / до цього з підозрою / Маріє» та розпач від марності Христової жертви –  «від­чуваєш як твоя шкіра / мов засмагою береться іржею / зневіри» [13, с. 469].

Після тривалої перерви у зверненні до цього образу С. Жадан уже в 2012 році згадує його побіжно у вірші «Білі люди – жорстокі люди» в збірці «Вогнепальні і ножові». Тут Марія постає перед нами в негритянському маргіналізованому колі.

У цілому звернення С. Жадана до біблійного образу Марії не досить часте. Але в 2015 році воно стало провідним для розуміння його художнього бачення, що позначилося вже в заголовку збірки «Життя Марії». Л. Литвин припускає, що такий авторський хід був спровокований його екзистенційним світовідчут­тям війни, глобальною духовною й соціальною кризою в Україні. Проблема відчуження, триво­ги, самотності людини, відчуття розпаду єдиного гомогенного світу, не раз художньо втілені С. Жаданом в інший спосіб, цього разу актуалізується через образ Марії, яку він робить об'єктом художньої комунікації [19, с. 369].

Вступом до своєї оригінальної збірки («Інтро») С. Жадан невипадково обрав переклад вірша Р.-М. Рільке «Благовіщення» з циклу (1912), що має аналогічну до збірки назву. У ньому зображено біблійну подію – зустріч Марії з ангелом (Лк. 1:26-38), основною функцією якого було  оголосити Божу волю. Проте вона була абсолютно переінакшена німецьким поетом. У Біблії страх, який виник у Марії від появи ангела та смиренність, з якою були сприйняті його слова, пояснюється абсолютною залежністю обох від волі Божої. В образі ж Марії в Р.-М. Рільке відбувається переакцентуація з божественного на людське начало: «те, що мільйони знали, з чим зіткнулись, до неї переходило від нас» [14, с. 6], головною ознакою якого є пережиті обома еротичні почуття, «поглядами враз / вони поміж собою зіштовхнулись, / все спорожніло вмить і водночас /... вона і він...» [14, с. 6]. Надалі почуття Марії досліджуються в площині профанності, тілесності, і цей хід                 Р.-М. Рільке використав С. Жадан для подальшого розвитку образу в цьому ж напрямку. Образ Марії у Р.-М. Рільке збагачено драматичними переживаннями, за рахунок чого він став більш об'ємним, а земний досвід життя героїні став преамбулою виконання нею Божого призначення [19, с. 368].

Після такого оригінального вступу збірка С. Жадана поділена на три розділи, два – його оригінальні поезії, «Вірші» та «Чому мене немає у соціальних мережах» (з яких другий кількісно більший), та переклади поезій Чеслава Мілоша.

Загалом образ Марії, а також провідні мотиви буття та смерті розвиваються на тлі основної теми – війни, яка оприлюднила багато людських вад, порушила багато проблем, актуальних для суспільства загалом та кожної людини окремо. Так, збірка С. Жа­дана «Життя Марії» (2015) є поетичною рефлек­сією українського буття й нової екзистенційної реальності, у якій війна стала маркером тоталь­ної суспільної і духовної кризи. Вона відбиває активний авторський пошук нових світоглядних орієнтирів та адекватних для їхнього втілення художніх образів [19, с. 366]. Саме тема війни дозволила авторові більш гостро оприлюднити такі проблеми, як буття та смерть, абсурдність буття, сенс життя, свобода та вибір людини тощо.

Перший розділ «Вірші» містить початок розгортання проблем, які з'являються чи, швидше, загострюються з початком війни. Багато тут ліричних, можна сказати, навіть інтимних віршів, у яких зародження чи смерть почуттів відбувається так само, як зароджується чи вмирає природа на зламі осені та зими. І саме тут уже від першого вірша «Наші діти, Маріє, ростуть, ніби трава…» С. Жадан оприявнює читачу всі ті проблеми, порушені ще французькими екзистенціалістами. Гостро звучить тема переселенців із зони бойових дій. Це один з тих небагатьох віршів, де поет прямо звертається до Марії. Як трава при дорозі росте сама собою, так і сучасні діти, а загалом «люди», адже всі ми – діти Божі та Марії, як образу Матері усіх матерів. «Неприкаяні, як пірати…», бо пірати теж не мали постійного місця проживання, ставши вигнанцями з тих чи тих причин у власній країні, вони «тинялися» світом знедолені та розлючені на людей чи обставини, що змусили їх залишити рідний дім. Так і сучасні переселенці всюди відчувають себе чужими, непотрібними, викинутими за борт свого корабля.  Епітет «країна напівжива»  можна зрозуміти в різних значеннях, як пів країни – живе, наче нічого не відбувається, а пів країни – вмерло в прямому сенсі й у переносному (багато загиблих на території Донеччини; інша частина живі, але «мертві» як громадяни для України, відрізані соціально-економічно від основної частини країни); ще одне тлумачення – вся країна, наче сомнамбула, живе, рухається за інерцією, але справжнє життя втратила через воєнні події.

Мають свої страхи, шанують свій закон,

не потребують змін, сміються із заборон [14, с. 8], –

цими рядками підкреслюється екзистенційне сприйняття автором того, що відбувається навколо, адже пам’ятаємо, що екзистенціалісти найвищою цінністю вважали саме «людину» та її існування, крім того проголошували свободу людини у виборі, тому й «сміються із заборон», бо кожна людина сама бере відповідальність за власне життя, а відповідно й за життя людства, тими чи тими вчинками. Далі в рядках знаходимо елементи теорії абсурдності А. Камю:

Які можуть бути зміни в тому, чого не

існує,

і які заборони можуть бути під час

похорон? [14, с. 8-9]

Життя людини – це абсурд, у ньому немає жодного сенсу й змінити це неможливо, тому варто просто змиритися.

Нетрадиційною в С. Жадана є інтерпретація ідей Христа, як сина Божого та пророка, оскільки Він виявляється чужим зі своїми ідеями в тій ситуації, яку змушені проживати наші люди, «сини». Екзистенційність цього разу має антирелігійне спрямування – заперечення існування Бога. Однак все ж слабка надія залишається тільки в жінок-матерів, що Бог-Син врятує «хоча б наших дітей» [14, с. 10].

Ще однією поетичною рефлексією, яка порушує проблему біженців із зони воєнних дій є вірш «Візьми лише найважливіше. Візьми листи…». Людині, яка залишає власний дім необхідно взяти з собою лише найнеобхідніше, й ліричний герой перелічує все. Це є надзвичайно важливим для подальшого життя, бо для біженців-переселенців змінилося геть усе, до того ж навіки, адже їхня мала батьківщина вже ніколи не стане такою, як була до війни. Автор наче нанизує короткі  натуралістичні фрази, за якими – страшна безнадія:

Буде холерна яма, залита вапном.

Буде криваве взуття на жіночих ногах,

вимучені вартові в прикордонних снігах,

підстрелений листоноша з порожнім

мішком,

підвішений за ребро священник із

безжурним смішком,

цвинтарна тиша, гамір комендатур,

списки загиблих, друковані без коректур …[14, c. 16]

С. Жадан намагається відтворити нам повноту трагедії мирних жителів східних районів нашої країни, нанизуючи один за другим вірші про переселенців та їхню долю. Ще одним віршем, присвяченим темі переселення людей через початок війни, є «Чого лише не побачиш на цих вокзалах…». Перед читачем постає моторошна та жахлива картина  від’їзду  багатьох громадян, від високопоставлених (комерсанти, ювеліри, банкіри тощо) до низів, зокрема таких, як злодії, повії. Люди, що залишилися,  однакові – «набожні християни» й «безнадійні бандити». І вони мали спільні навчання, печалі, «образу на господню несправедливість» й «готовність використати найменшу можливість, показати незламність, виявити кмітливість» убити одне одного. Але доки тут залишається хоч хтось, «хай будуть відкритими всі залізничні ділянки»… і побажання «розуму всім щасливим. Радості всім нещасним» [14, с. 16-18].

Вірш «– Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?..» теж характеризується наявністю екзистенційних мотивів та образів-символів. Уже перший рядок вірша наводить на читача лиховісне враження, адже ще з фольклорної творчості відомо, що ворон – то символ лиха, смерті. А тут «чорна валка, пташина зграя». В уяві відразу виникає образ великої зграї ворон, які летять і зловісно каркають. А далі відразу відкриття алегорії: зграя ворон – це жителі міста, якого більше немає, воно згоріло у війні. Вони прийшли на сповідь до військового священника, у них безліч питань: чому постраждало їхнє місто й чи буде знайдено колись винних. І священник готовий відповісти на їхні питання, та навіть більше, розповідаючи, що розплата чекає на всіх, винних, невинних, і тих, «хто ні при чому». Але ж чим завинили всі ці люди? Мабуть, відповідь дано буде зрозуміти не всім:

Потрібно було уважніше читати книги

пророків.

Потрібно було оминати пекельні дири.

Проблема людей в тому, що всі вони бояться смерті:

Всі готові сприймати смерть, якщо це буде

не з ними [14, с. 12],

але нічого не роблять з того, про що йдеться у святому письмі, щоб зрозуміти причини смерті, можливо, легше сприймати її прихід. А. Камю розглядав ідею про те, що життя – абсурдне й тому не потрібно боятися смерті, адже вона  частина життєвого циклу людини.

На переконання автора збірки «Життя Марії», люди здебільшого самі винні в тому, що відбувається з ними зараз, адже приймали неправильні рішення, робили певний вибір, за який потім доводиться відповідати всім. Згадаймо провідні ідеї екзистенціалістів, які зауважували, що людина вільна у своєму виборі, але зробивши цей вибір, вона починає нести відповідальність не лише за себе, а й за інших. А в нас часто всі намагаються перекласти провину в тому, що відбувається, на «ближнього свого», а ніяк не на себе та аналіз власних дій [14, с. 10-14].

В іншому ракурсі постає перед читачем утеча не мирних жителів, а військовика, який тікає від війни, від того, що відбувається, навіть «обповзає вітчизну – безкінечну і зайву» [14, с. 19]. Він не розуміє, заради чого відбувається страшна війна, що в «голові» цієї країни, він заплутався навіть у тому, якого кольору стяги рідної держави. Його переслідують голоси загиблих та святих. Голоси й тих, і тих «злі й пахнуть травою». Дезертир наче нікого не впізнає: ні дому, ні рідних. Його теж не впізнають рідні, навіть цураються.

Екзистенційна тема вибору інтерпретується в цій ситуації так: ліричний герой зробив свій вибір, за який соромно йому самому і через який соромляться його найрідніші та близькі люди.  Але це його вибір, на який він має право, адже кожна людина вільна в цьому.

Часом, задумуючись над причинами та сутністю війни на Сході нашої країни, аналізуючи політичні події, виникають діаметрально-протилежні думки. Наприклад, війна справді національно-визвольна, наші хлопці прагнуть звільнити Україну від російської загарбницької політики Кремля, відстояти її цілісність та суверенність; інша думка – воюємо з нашими ж людьми, не зрозуміло за що, піддавшись політиці «не чистих на руку» олігархічних кланів. А якщо ти – воїн, що побував у самому пеклі, зрозумів, що ти лише «гарматне м'ясо» у руках влади, тоді й можуть виникнути думки про дезертирство, бажання зажити знову спокійним, «нормальним» життям [14, с. 18-20]. Саме тому екзистенційним мотивом, який логічно супроводжує тему війни, є мотив смерті та її сприйняття людьми. Гостро звучить він у таких віршах, як «Солдатське взуття – саме для цих доріг…» та «Чорна, ламана, зла, зимова…». У першому ліричний герой звертається до солдата, як узагальненого образу, це не конкретний чоловік, а будь-хто з тих, які пройшли військову службу й залишились військовозобов’язаними, або ж проходять її зараз, у цей непевний час, або ж до того, хто сам, хоч уже мав право не йти, але з власної волі пішов у солдати. Саме кожного з них Господь беріг, навчаючи на своїх помилках, «на біблії й на казках», а тепер у кожного з цих солдат є вибір, по суті, без вибору:

Все, що в тебе є – це вибір померти за

кожного з нас,

все, що в тебе є – це свобода загинути у

бою [14, с. 21].

Паралельно до оголошеного вище мотиву смерті у вірші «Солдатське взуття – саме для цих доріг…» звучить екзистенційний мотив свободи та вибору або ж «вільного вибору». Насправді, хоч перед нами й постає вибір без вибору, адже, перебуваючи на війні, кожен повинен бути готовим до смерті, проте свій вибір кожен з тих, хто там знаходиться, зробив уже.

Чорна, ламана, зла, зимова

тиша, як смерть, стоїть за дверима… [14, с. 22], –

так починається вірш «Чорна, ламана, зла, зимова…» С. Жадана, у якому вже з перших рядкаів звучить мотив смерті, адже тиша, яка запанувала довкола, зловіща, недобра. Це не та тиша, яка огортає закоханих у тихий зимовий вечір. Ця тиша – тиша смерті, тиша перед наступним нападом та звуками стрілянини.

Проте дещо лишилося від тієї зими – це «мова – та, якою ти говорила». І хоч пізніше її будуть «розтягувати на цитати», намагаючись зрозуміти, чи правильною вона була, проте ліричний герой буде її «пам’ятати і любити», бо вона була «до», до війни, до страхітливих подій, після яких ніхто вже не залишиться таким, яким був до цього. І діти, які з’являться після цієї зими, будуть іншими, у них буде спрацьовувати генетична пам'ять усіх жахіть, що пройшли їхні батьки, вони гостріше відчуватимуть і землю, і воду, і вогонь [14, c. 22-25].

Уже наступний вірш поета з першого рядка підводить нас до ще одного екзистенційного питання часу: «Не розуміючи після, не сприймаючи до…» [14, с. 25]. Ідеться про теперішній час, який має найбільшу цінність. Це своєрідна ретрансляція поглядів екзистенціалістів, для яких не існувало ні минулого, ні теперішнього, лише майбутнє мало значення.

Ліричний герой живе в країні, «в яку не вірить ніхто» і розмовляє мовою «яку не розуміють ніде». Але доки читає ці рядки хоч одна жінка (а ми розуміємо, що він звертається до Марії), до того часу варто писати книги й «зважати на твій маршрут». Але мова виявляється в ідейному потрактуванні вірша не стільки важливою, бо «мову ніжності розуміють усі», а «межі своєї свободи, бачені звідусіль» [14, с. 26]. І в цьому проглядається ще одна екзистенційна категорія – категорія свободи.

В уяві читача розгортається ряд віршових рефлексій лірично-інтимного характеру, які знову ж таки містять екзистенційні категорії свободи  («Тому що ніколи тебе не вирвеш», «Птах уночі забивається до кімнати»), самотності, залишеності, непотрібності людини у суспільстві («Давай, скажи їй щось, зупини…», «Перші дні листопада»).

У вірші з цього розділу «Літо  лишило тобі високу пшеницю» знову згадано образ Марії, адже йдеться про плащаницю Христа, яку зберігали, «щоби завжди мати при собі обриси його тіла…» [14, с. 29]. Проте образ святої матері представлений нам у профанному вимірі, де ліричний герой чоловік також готовий зберігати речі своєї коханої, аби якомога довше відчувати її запах, тепло, бачити її образ перед собою. Адже лише боягузам потрібна віра, люблячому ж серцю достатньо пам’яті [14, c. 28-30].

Надзвичайно цікавим видався нам в аспекті аналізу екзистенціалістських мотивів збірки  другий розділ «Чому мене немає в соціальних мережах». Відомо, що в цілому соціальні мережі – окремий віртуальний світ, де кожен живе так, як бажав би, чи бачив би себе. Не завжди цей світ відображає реальність, іноді – це бажаний ідеал. Найпалкіший романтик може виявитися грубим ґвалтівником чи, навпаки, вуличний хуліган насправді є заляканим та боязким «ботаніком». Саме тут з'являється широкий плацдарм для вибору людини, для вияву її свободи тощо.

Уже перший вірш «Голка» цього розділу  представляє історію хлопця-татуювальника, яку можна витягнути з соціальних мереж. Адже там – усе: і політичні та релігійні вподобання, і друзі, і клієнти, і фото робіт. Татуювальник робить малюнки на тілі й «наповнює цей світ сенсом, кольорами», так і кожен з нас, роблячи свою справу, наче доповнює цей світ кольорами. Татуювальник торкається тіла, яке є лише оболонкою, а  «під якою душі й хвороби». Когось уже давно вбили «випадково» й «поховали в спільній могилі», а статус так ніхто й не виправив (тобто людина в соціальній мережі продовжує жити, хоча в реальному житті давно загинула). А колись хтось буде «писати про це героїчні вірші» або ж, навпаки, скаже, «що про це взагалі не треба писати» [14, c. 54].

У розділі «Чому мене немає в соціальних мережах» презентовано кілька віршів, у яких  відтворено картини різних верств населення. Ось, наприклад, назва поезії «Мародер» спроетовує читача на осмислення історії про людину, яка зазвичай не є не об’єктом для поетичного змалювання. С. Жадан наче попереджає нас відразу, що в його героя:

Погана біографія,

з таких біографій роблять ранкові новини [14, с. 64].

Ранкові новини – це зазвичай зведення усього, що лише може бути негативного: нещасних випадків, надзвичайних пригод за ніч, коли поліція здійснює обхід та виявляє їх сліди в місті. Але зранку люди змушені прокидатися та збиратися на роботу, наново примирюючись зі своїм існуванням [33, с. 116].

Мародери роботи не мають, як і більшість населення на окупованій території. Є лише незавершена технічна освіта, два роки обліку в міліції та вкрай обмежені життєві думки та сподівання, точніше, їх відсутність. Умовну розмову зі своїм персонажем, автор, виходить, веде за допомогою листування в мессенджері, адже поштове сполучення окупованих територій з рештою України було розірвано з початком бойових дій. Мародер відверто констатує, що йому нема чого втрачати й немає до чого прагнути, оскільки кращих часів уже не буде. Поет з гіркотою підкреслює таке висловлювання свого героя, адже всім зрозуміло, що Донбасу буде вкрай важко оговтатися після руйнівної війни.

Мародерові навіть не потрібні радощі життя, які раніше він міг отримати в найближчому торговому центрі, бо він давно усвідомив, що жодне набуте багатство не врятує його від продовження жорстокого й несправедливого життя. І це правда, а ще правда в тому, що жодне багатство людина не зможе забрати з собою, бо смерть зрівняє усіх. До речі, схожий мотив можна простежити ще в Г. Сковороди у вірші «Всякому місту – звичай і права». Життя й справді не дуже балує героя вірша С. Жадана:

Старий його замерз у грудні, в порожньому трамваї.

У мами проблеми з цукром [14, с. 64].

Страшна пригода з батьком підтверджує всю дикість ситуації, яка склалася в Донбасі. Смерть тут давно поруч. С. Жадан вустами свого героя характеризує її «тихою та мовчазною», що так несхожа на смерть на війні, якою ми її собі уявляємо з новин та художніх творів – гучною, жахливою. Така смерть, за висловом М. Реутової, не вписується в концепцію «тихої розмови Жадана з сучасником» [33, c. 118]. Відверта бесіда не потребує великого голосу, адже кожен її учасник сам усе чудово розуміє, зокрема й те, що коли смерть зверне на нього увагу, зовсім не обов’язково про це кричати. У регіоні, де йде війна, навіть та, чиє ім’я не можна називати в окремих культурах, сприймається якщо й не як давня приятелька, то як мінімум як знайома, зустріч із якою на вулиці є такою ж випадковою й настільки ж ні до чого не примушує, як і контакт з нею в транспорті чи парку розваг [33, с. 118-119].

Наприкінці поезії Сергій Жадан надає мародерові шанс на мінімальну розраду. Ця розрада полягає в можливості поговорити з кимось. Мародер виявляється звичайною переляканою та вибитою з усталеного життєвого ритму людиною, як і сотні тисяч його сусідів. Зрештою, навряд чи можна обмежуватися умовними кордонами тимчасово окупованих районів Донецької та Луганської областей  від решти території України,  адже ментальність місцевих жителів майже нічим не відрізняється. А от ставлення до жителів тимчасово окупованих територій на територіях, яким свого часу пощастило такими не стати, суттєво коливається в різко й однозначно негативний бік. Іншими словами, вони просто позбавлені можливості сказати що-небудь Україні – від виправдань до власних думок [33, с. 119].

Сергій Жадан намагається дати читачам почути одне одного – на тлі смерті й руйнувань, ненависті й антагонізму. Поет своєю збіркою «Життя Марії» оприявнює, що ненависть – це те, чого завжди вистачає в нашому житті, але краще бути милосердними й пригадати історію біблійних Марії та Христа, які пробачили своїм кривдникам, але, на жаль, такою висотою душевних поривань може похвалитися далеко не кожен.

Мотиви життя і смерті реалізовано й у вірші «Плейєр». Його ліричний герой, Саша, тихий п’яниця, езотерик, поет, тобто, як і у випадку з мародером, особистість маргінальна, яка свідомо уникає суспільства, що відповідає їй на це взаємністю. Він проводить у місті літо – те саме, перше літо війни, коли місто заполонили небачені до того жахливі картини війни.

У вірші С. Жадан відтворює реакцію Саші на початок бойових дій як відгук людини, яка, хоч наче й не від світу цього, але розуміє справжні причини всього, що відбувається, набагато краще, ніж більшість тих, хто його оточує. Саша сприймає обстріли не з жахом, а зі здивуванням, робить намагання розібратися в ситуації, проте розуміє, що ці спроби марні й кидає дивитися телебачення:

Коли почались обстріли – здивувався,

став дивитися новини, потім кинув [14, с. 68].

Саша усвідомлює, що жодні новини не замінять того, що можна побачити власними очима. Оговтатися від стресу йому допомагає не алкоголь, а плейєр, у якому грають різні «динозаври». Під «динозаврами», очевидно, розуміється стара якісна музика, яку творили декілька «геніальних чоловіків». Ця музика допомагає йому змиритися з тим, що він бачить на вулицях рідного міста, а якщо й не змиритися, то приглушити враження від побаченого:

Ходить містом, не вимикаючи плейера,

слухає різних динозаврів,

натикається на спалені машини,

на розірвані тіла [14, с. 69].

Саша слухає плейєр безперервно, намагаючись його зовсім не вимикати. Швидше за все, що робить він це з метою ані на хвилину не давати власним почуттям вихід назовні, що може спричинити вибух або емоцій, або схилити до деструктивних дій. Саша бачить убивства, мертві розірвані тіла, машини, у які влучили снаряди. Саша усвідомлює, що будь-яка війна рано чи пізно завершиться, а цінності, що втілює його улюблена музика, лишаться вічними:

Більше не лишиться нічого –

лише музика, лише спів, лише голос,

що примушує любити [14, с. 69].

Ще одним віршем з оприявленим образом Марії є «Вагітність» у другому розділі. Це алюзія біблійно­го сюжету, що розгортався після Благовіщення з Марією та Йосипом. У Євангелії від Матвія (Мт. 1:21) говориться про обставини, за яких Йосип від ангела дізнався про вагітність Марії, про ви­соку місію дитяти та одержав настанову щодо імені – «і даси Йому ім'я Ісус». Версія С. Жадана не тільки відступається від лінії біблійного роз­гортання подій, але і вдається до десакралізації «святої родини» [19, с. 368]. Йосип і Марія С. Жадана за­нурені в побутовий контекст, характерний для сімей, які очікують на первістка. Чоловік цікавиться часом народження дитини, слухає рухи плода. Залежно від того, хто народиться, хлопчик чи дівчинка, подружжя домовляється про те, хто дасть дитині ім'я. Але Марія наперед знала про наро­дження хлопчика, при цьому імітуючи незнання. «І Марія перебирала вголос жіночі імена, / зна­ючи, що насправді / це буде хлопчик. / А Йосип перебирав імена / чоловіків, / ще зовсім нічого не знаючи» [14, с. 98]. У вірші зазвучала опозиція чоловічого й жіночого з акцен­том на жіночому й проблема сімей, заснованих на традиційних цінностях. Марія і Йосип складають подружжя, об'єднане побутом, але поміж ними гостро стоїть проблема відчуження, формалізо­ваних стосунків, відсутності любові [19, с. 369].

Мотив об'єднуючого колективного співу з Ма­рією звучить також у вірші «Прифронтове місто напередодні Різдва». У ньому конфліктність бут­тя сягнула краю. Радість присутніх від очікуваного свята затьмарена відчуттям смерті, що повсякчас чатує на чоловіків. Топос смерті опановує територію – «А смерть чекає на вули­ці, знає, де ми стоїмо», «А смерть чекає в полі, не заходить у дім» [14, с. 142]. Відчуття реальнос­ті смерті загострюється в сакральний час Різдва. Церковний простір наповнений співом умовного хору, у який зливаються голоси всіх охочих до життя. Спершу ніби колектив поділений на три групи, у першому – «Марія співає з сиротами та вдівцями» [14, с. 142], у другому – чоловічий гурт з представників різних часів української батальної історії: «старійшини й мудреці, / за ними полковники зі шрамами на лиці, / писарі, джури, гармаші, піхотинці, /... / запеклі пра­пороносці, поважні бійці /» [14, с. 142], а третій – мироносиці, хористи, штрафники і штабісти. «Але доки вона теж стоїть поміж них, / доки вона співає разом із ними –  / з усіма радісними, усі­ма сумними – /смерті немає, немає нещасть і лих /» [14, с. 143]. Свято Різдва набуває ритуаль­ного значення, й участь Марії в ритуалі, співдія з людьми, підносить усіх до вічних цінностей, бо хоровий церковний спів українців є ментальною національною рисою [19, с. 370].

Таким чином, збірка Сергія Жадана «Життя Марії» виявилася своєрідним рупором, який викрив усі почуття, емоції, страхи, пов'язані з категоріями буття та смерті, любові та байдужості, свободи та вибору, відчуженості, самотності в суспільстві, що особливо загострилися в період воєнних дій на Донбасі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

Досліджуючи виникнення поняття «езистенціалізм» та «екзистенція» у філософії та літературі, ми з’ясували, що особливого поширення набув він у 40-50-ті роки ХХ ст. після Другої світової війни, ставши чи не єдиною найбільш людиноцентричною теорією.

Поширення деяких ознак екзистенціалізму в українській літературі відбулося ще від найдавніших часів, оскільки екзистенційні мотиви наявні у фольклорній творчості нашого народу, а також у філософських ідеях та художній творчості Г. Сковороди. У ХІХ – ХХ ст. елементи екзистенційної проблематики розвивалися в  різних жанрах у літературі.

Аналізуючи особливості поезії Сергія Жадана, опрацювавши видані наукові розвідки, ми дійшли висновку, що провідними мотивами є ті, що пов’язані з використанням міфоцентричних ідей творення світу та всього того, що існує навколо.

Феномен екзистенціалізму в збірці «Життя Марії» С. Жадана  оприявнюється за допомогою таких категорій екзистенціалізму, що були сформовані ще на початку ХХ століття, серед яких є сенс буття, абсурдність людського життя, страх, вибір, свобода, смерть. Ці мотиви стали гостро актуальними  через те, що відбулося на сході України в 2014 році, тобто від початку антитерористичної операції, а, за фактом, гібридної війни з Росією.

У збірці «Життя Марії» С. Жадана акцентовано увагу на специфіці розвитку образу Марії, його десакралізації, переведення в профанний вимір за допомогою використання поезії Р.-М. Рільке в якості прологу та дотримання саме такого його трактування.

Гостро у Жаданових поезіях звучить тема переселенців із зони бойових дій. Її порушено у віршах «Наші діти, Маріє, ростуть ніби трава», «Візьми лише найважливіше. Візьми листи…», «Чого лише не побачиш на цих вокзалах…» та інші. Ці люди залишилися викинутими «за борт» у власній країні, такими собі піратами, без визначеного місця проживання, без роботи, без спогадів, без минулого, теперішнього і, фактично, без майбутнього. Адже жителі інших регіонів країни ставляться до них по-різному, але, найчастіше, на жаль, з обережністю, чи навіть злістю та презирливістю.

В іншому ракурсі постає перед читачем утеча не мирних жителів, а військовика, який тікає від війни, від того, що відбувається у поезії «Ось я лишаю зброю й починаю повзти…». З одного боку – це дезертир, і для військової людини – це не просто сором, але й порушення закону, злочин перед суспільством та власною совістю. Проте, якщо проаналізувати причини та сутність війни на Сході України, можна зробити різні висновки: війна справді національно-визвольна, наші хлопці прагнуть звільнити Україну від російської загарбницької політики Кремля, відстояти її цілісність та суверенність; інша думка – воюємо з нашими ж людьми, не зрозуміло за що, піддавшись політиці «не чистих на руку» олігархічних кланів.

Мотиви смерті, свободи та вибору гостро звучать у віршах «Солдатське взуття – саме для цих доріг…» та «Чорна, ламана, зла, зимова…». Смерть є невід`ємною від війни, а вибір, по суті без вибору – бути готовим до неї або ж виселитися і спробувати долю біженців.

Заслуговує на увагу й екзистенційне питання часу, порушене у вірші «Не розуміючи після, не сприймаючи до…». Мова йде про теперішній час, який має найбільшу цінність. Це своєрідна ретрансляція поглядів екзистенціалістів, для яких не існувало ні минулого, ні теперішнього, лише майбутнє мало значення.

До віршових рефлексій лірично-інтимного характеру, де звучить мотив свободи належать «Тому що ніколи тебе не вирвеш», «Птах уночі забивається до кімнати»; самотності, залишеності, непотрібності людини у суспільстві – «Давай, скажи їй щось, зупини…», «Перші дні листопада».

Образ Марії згадано в поезіях «Літо  лишило тобі високу пшеницю» та «Вагітність». Проте тут він представлений нам у профанному вимірі. У першому вірші ліричний герой чоловік готовий зберігати речі своєї коханої, аби якомога довше відчувати її запах, тепло, бачити її образ перед собою. У другому – сакральна подія вагітності непорочної Діви з Біблії занурена в побутовий контекст очікування дитини звичайною середньостатистичною родиною. Також у вірші зазвучала опозиція чоловічого й жіночого з акцен­том на жіночому й проблема сімей, заснованих на традиційних цінностях.

Цікавим та своєрідним з точки зору аналізу екзистенційних мотивів збірки є другий розділ «Чому мене немає в соціальних мережах». Бо соціальні мережі – окремий віртуальний світ, де кожен живе так, як хотів би. Найчастіше – це лише бажаний ідеал. Найпалкіший романтик може виявитися грубим ґвалтівником чи, навпаки, вуличний хуліган насправді є заляканим та боязким «ботаніком» тощо. Сюди належать такі вірші, як «Голка», «Мародер», «Плеєр» та ін. У них розкрито реакцію маргінальних представників суспільства – татуювальника, мародера та п’яниці-поета – на бойові дії, смерть та подальше життя в «нових» умовах.

Мотив об'єднуючого колективного співу з Ма­рією звучить у вірші «Прифронтове місто напередодні Різдва». У ньому конфліктність бут­тя сягає межі. Радість присутніх від очікуваного свята затьмарена відчуттям смерті, яка визирає звідусіль.

Отже, у збірці «Життя Марії» С. Жадана за допомогою десакралізованого ключового образу Пречистої Діви, поетові вдалося порушити більшість тих категорій, які застосовувалися екзистенціалістами ще в середині ХХ століття. Набули вони гострої актуальності саме у складний період війни на Сході нашої держави.

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ДЖЕРЕЛ

1.               Бетко І. Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії XIX – початку XX століття. Київ : НАН України, Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка, 1999. 160 с.
2.               Бичко А. К., Бичко І. В., Табачковський В. Г., Ярошовець В. І. Філософія як історія філософії : підручник / за заг. ред. Ярошовця В. І. Київ :  Центр учбової літератури, 2010. 648 с.
3.               Бичко І. Сьорен К’єркегор і Микола Гоголь: екзистенціальні паралелі мислен­ня. Українська К’єркегоріана: доп. міжнар. сем., присвяченого пам’яті Григорія Маланчука: «Сьорен К’єркегор і його роль в інтелектуальному житті Європи». Переклади і документальні матеріали. Львів : Центр гуманітарних досліджень ЛДУ ім. І. Франка, 1998. С. 36–49.
4.               Бойцун І. Є., Мухаметзянова М. Міські акварелі Сергія Жадана. Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка. Луганськ, 2013. № 2 (261), Ч. ІІ. С. 5–10.
5.               Бойченко О. Один за всіх і навпаки / О. Бойченко.  Олександр Бойченко. Більше. Менше. Чернівці, 2015. С. 93–96.
6.               Василішин І. П. Епоха й людина в художньо-екзистенційному вимірі літератури періоду ДіПі : автореф. дис. … канд. філол. наук: 10. 01. 01. Львів, 2008. 20 с.
7.                Вераксич И. Ю.: Зарубежная литература. ХХ век Курс лекций. Лекция № 6. Экзистенциализм во французской литературе ХХ века. Творчество Ж.-П. Сартра и А. Камю. URL: http://20v-euro-lit.niv.ru/20v-euro-lit/veraksich-hh-vek-kurs-lekcij/lekciya-6.htm. (дата звернення: 08. 09. 2020 р.).
8.                Вишницька Ю. Текстова поліваріантність міфологічного сценарію початку як реалізація космогонічних та антропогонічних міфів (на матеріалі поезії С. Жадана). Літературний процес: методологія, імена, тенденції. Філологічні науки. 2014. № 4. – С. 3–9. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Litpro_2014_4_3.  (дата звернення: 10. 09. 2020 р.).

 

9.               Визгин В. П. Философия надежды Габриэля Марселя / Марсель Габриэль. Опыт конкретной философии / пер. с фр. В. П. Большакова и В. П. Визгина; общ. ред., послесл. и примеч. П. Визгина. М., Республика, 2004. С.198–211
10.            Девдюк І. В. Основні тенденції розвитку світової літератури 40-50‑х рр. ХХ ст. URL: http://lib.pnu.edu.ua/read.php?id=2341. (дата звернення: 08. 09. 2020 р.).
11.            Демченко А. Міфопоетична танатологія у ліриці Сергія Жадана Wielkie tematy kultury w literaturach słowiańskich. Slavica Wratislaviensia CLXVIII. Wrocław 2019. AUWr. No 3875. URL:  https://wuwr.pl/swr/article/download/4527/4378/. (дата звернення: 10. 09. 2020 р.).
12.          Демченко А. Національний міфосвіт збірки Сергія Жадана «Життя Марії». Науковий зб. сьомої Міжнар. наук.-практ. інтернет-конф. з україністики «Діалог мов – діалог культур. Україна і світ». Серія : Міжнародна наукова Інтернет-конференція з україністики / під ред. : О. Новікової, У. Шваєра, П. Гількеса. – Verlag readbox unipress Open Publishing LMU, 2017. – P. 349-356. URL: http://ekhsuir.kspu.edu/bitstream/handle/123456789/4229/DemchenkoAlla. (дата звернення: 10. 09. 2020 р.).
13.            Жадан С. Господь симпатизує аутсайдерам: 10 книг віршів. Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2015. 507 с.
14.            Жадан С. Життя Марії. Книга віршів і перекладів. Чернівці: Meridian Czernowitz; Книги – ХХІ, 2015. 184 с.
15.          Загребельний П. Весела безпритульність? / С. Жадан. Капітал : [збірник]. Харків, 2007.  С. 226–230
16.          Історія української літератури кінця ХІХ – поч. ХХ століття / за ред. П. П. Хропка. Київ : Вища школа, 1991. 511 с.
17.          Камю А. Вибрані твори :у3т., Харків, 1996-1997.
18.          Коваленко О. Мотиви дороги (рух і процесуальність) у поезії Сергія Жадана (на матеріалі збірки «Цитатник»). Магістеріум. Літературознавчі студії. Випуск 38. Київ, 2010. С. 90–93.
19.          Литвин Л. М. Збірка С. Жадана «Життя Марії» : Марійний дискурс. Молодий вчений. 2016. № 12 (39), С. 366-370
20.          Літературна енциклопедія. URL: https://www.ukrlib.com.ua/dic/show.php?w=59.  (дата звернення: 08. 09. 2020 р.)
21.          Літературознавча енциклопедія : У двох томах. Т. 1 / авт.-укл. Ю. І. Ковалів. Київ : Академія, 2007. 608 с. (Енциклопедія ерудита).
22.          Літературознавча енциклопедія : У двох томах. Т. 2 / авт.-укл. Ю. І. Ковалів. Київ : Академія, 2007. 624 с. (Енциклопедія ерудита).
23.          Літературознавчий словник-довідник. За ред. Р. Т. Гром`яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. Київ : Академія, 2007. 752 с. (Nota bene).
24.            Малишівська І. В., Українська екзистенціальна проза у європейському контексті. Актуальні проблеми слов’янської філології. Серія: Лінгвістика і літературознавство: Міжвуз. зб. наук. ст. – 2009. – Вип. XXI. –С. 551-559. URL: http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/16703. (дата звернення: 08. 09. 2020 р.).
25.          Назаревич Л. Т. Екзистенційність як домінантна риса літератури доби модернізму. Studia Methodologica : альманах. / гол. О. Лещак ; відп. ред. І. Папуша ; редкол.: О. Куца, Р. Гром’як, Т. Волкова [та ін.]. – Тернопіль : Підручники і посібники, 2007. Вип. 19.: Теорія літератури. Компаративістика. Україністика : зб. наук. праць з нагоди 70-річчя д-ра філол. наук, проф., акад. Академії вищої школи України Романа Гром'яка. С. 103-110.
26.          Назаревич Л. Т. Екзистенційність як філософська та художньо-естетична домінанта української малої прози кінця ХІХ – початку ХХ ст. : автореф. дис. … канд. філол. наук: 10. 01. 01. Тернопіль, 2008. 21 с.
27.          Огородник І. В., Огородник В. В. Історія філософської думки в Україні. Київ : Вища школа – Знання, 1999. 543 с.
28.          Підмогильний В. Досвід кохання і критика чистого розуму : тексти та конфлікт інтерпретацій: [упорядник О. Галета]. Київ : Факт, 2003. 429 с.
29.          Підмогильний В. Невеличка драма. Київ : Знання, 2014. 294 с.
30.          Підмогильний В. Місто : [роман]. Харків : Ранок, 2003. 256 с.
31.          Помазан І. О. Історія зарубіжної літератури ХХ століття: підруч. для студ. гуманітар. ф-тів вищ. навч. закл. Нар. укр. акад., [каф. українознав.]. Харків : НУА, 2016. 264 с.
32.          Релігієзнавчий словник / за ред. професорів А. Колодного і Б. Лобовика. Київ : Четверта хвиля, 1996. 393 с.
33.          Реутова М. Екзистенційні мотиви збірки поезії Сергія Жадана «Життя Марії». Актуальні проблеми української літератури і фольклору. 2019. № 27. С. 112–123
34.          Сартр Ж.-П. Екзистенціалізм – це гуманізм. Сумерки богов. Москва : Политиздат, 1989. С. 319–344.
35.          Сартр Ж.-П. Нудота. Мур. Слова. Київ : Основи, 1993. 464 с.
36.          Сергій Жадан : біобібліогр. покажч. / уклад.: А. Вінницька, Є. Руденко ; ред. Л. Голубенко; Миколаїв. обл. універс. наук. б-ка ім. О. Гмирьова.  Миколаїв, 2016. 36 с. – (Серія «Імениті письменники сучасної України» ; вип. 2).
37.          Стеценко В. І., Галуйко Р. М. Екзистенціалізм: історико-філософський та релігієзнавчий погляд. Збірник наукових праць «Гілея: науковий вісник». Вип. 100. С. 156–160
38.          Стеценко В. І. Екзистенціалізм як «філософія людини» ХХ сторіччя. Соціогуманітарні проблеми людини. 2010. № 4. С. 44–54
39.          Філософський енциклопедичний словник / ред кол. : гол. В. І. Шинкарук. Київ : Абрис, 2002. 742 с. 
40.          Философский словарь / под ред. И. Т. Фролова. 7-е изд., перераб. и доп. Москва : Республика, 2001. 719 с.
41.          Франко І. З останніх десятиліть ХІХ віку / І. Франко. Твори у 50 т. – т. 41. Київ : Наукова думка, 1984.
42.          Хайдеггер М. Бытие и время / М. Хайдеггер; Пер. с нем. В. В. Бибихина. Харьков : Фолио, 2003. 503 с.
43.          Чикайло Б. В., Пуніна О. В. Медійність Сергія Жадана в українському та російському літературних просторах. С. 146–148. URL:  https://jvestnik-sss.donnu.edu.ua/article/view/7635/7637. (дата звернення: 08. 09. 2020 р.).
44.          Шаф О. В. Біблійний дискурс у творчості Сергія Жадана: концептуальність та функціональність. Український смисл. Збірник наукових праць. Дніпропетровськ, 2012. № 1.  – С. 267-275. – URL: https://ukrsense.dp.ua/index.php/USENSE/article/view/41. (дата звернення: 10. 09. 2020 р.)
45.          Шаф О. В. Мотив мандрів у творчості Сергія Жадана в контексті «маскулінної безпритульності». Таїни художнього тексту (до проблеми поетики тексту). Вип. 14. 2012. – С. 91–98. – URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Tkht_2012_14_14. (дата звернення: 08. 09. 2020 р.).
46.          Шевчук В. Екзистенціальна проза В. Підмогильного / В. Підмогильний: тексти та конфлікт інтерпретацій. Досвід кохання і критика чистого розуму. Київ : Факт, 2003. С. 353–366.
47.          Ясперс К. Смысл и назначение истории. Москва: Республика, 1994. 266 с.
48.          Ящук Ж. М. Екзистенційність як художньо-естетичний метод в українській літературі ХХ століття. автореф. дис. … канд. філол. наук: 10. 01. 01.  Київ, 1998. 16 с.