Яковець Ольга,

студентка 2 курсу

Гуманітарно-економічний факультет

Наук. керівник Антощак М. М.:

 доцент (БДПУ)

ХРИСТИЯНСЬКО-МУСУЛЬМАНСЬКИЙ БОГОСЛОВСЬКИЙ ДІАЛОГ: ПЕРЕШКОДИ ДЛЯ МІЖРЕЛІГІЙНОГО ДІАЛОГУ ТА ШЛЯХИ ЇХ УСУНЕННЯ.

 Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що від розвитку християнсько-мусульманського богословського діалогу, без перебільшення, залежить майбутнє людства. Як ніколи раніше необхідним є розвиток релігійної етики толерантності, взаєморозуміння між християнами та мусульманами та відкритості діалогу між ними. Головною проблемою залишається розвиток радикального ісламізму як ідеології протистояння Заходу у боротьбі за глобальне лідерство. Важливим завданням християн та мусульман сьогодення є також подолання вікових стереотипних уявлень ворожості й недовіри, вироблення дієвої мови міжрелігійного богословського діалогу, актуалізація спільних або аналогічних моральних цінностей та принципів, узгодження єдиної позиції в умовах постмодерного наростання релятивізму та нігілізму як умонастроїв інтелектуалів та спільнот.

Ступінь дослідженості проблеми характеризується її відносною науковою новизною. Дуже мало вітчизняних істориків та релігієзнавців працювали над питанням цілісного аналізу християнсько-мусульманського богословського діалогу, з урахуванням його історичних етапів, сучасного стану та перспектив. Принципове значення для розробки теми дослідження мають праці таких відомих українських релігієзнавців, філософів та богословів –  В. Андрушенка, І. Богачевської, А. Глушка, Є . Дулумана, А. Колодного. Звернення до їх праць сприяло проведенню аналізу трансформацій, які відбуваються у релігійному житті епохи постмодерну та їх богословської концептуалізації.

Метою дослідження є аналіз концептуальних засад християнсько-мусульманського богословського діалогу в його історичній еволюції та виявлення перспектив творення взаємної відкритості християнського та мусульманського світоглядів.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові принципи аналізу релігійних явищ та процесів і принципи сучасного богослов’я – об’єктивності, неупередженості, цілісності світоглядного та методологічного плюралізму. Для вирішення завдань поставлених у дослідженні, було використано ряд основних методів: системного аналізу (при дослідженні нормативного дискурсу християнсько-мусульманського богословського діалогу), історико-генетичного аналізу (при дослідженні становлення полемічних уявлень християн про іслам та мусульман про християнство), компаративного вивчення (при порівнянні богословських концепцій, які відкривають нові перспективи для діалогу традиційних монотеїстичних релігій на початку нового тисячоліття). Важливим методом дослідження стала сучасна герменевтика як засіб тлумачення не лише текстів, а й богословських дискурсів.

Сутність дослідження. Є підстави констатувати, що християнсько-мусульманський богословський діалог виник, розвивався і досяг значного прогресу в останні десятиліття переважно у формі полеміки. Це, однак, не заважає теологам, які представляють ці релігії, віднаходити спільні цінності, шукати шляхи переходу від етики богословської толерантності до позицій широкої світоглядної солідарності [2, с. 11].

Дослідники виділяють три рівні наявного християнсько-мусульманського діалогу:

• перший рівень – це власне сучасний діалог між вченими-богословами, які є християнами і мусульманами. Найбільш значимою, на думку Ж. Варденбурга, є група ісламо-християнських досліджень (Muslim-Christian Research Group), що була сформована п’ятнадцятьма вченими за ініціативи отця Р. Каспера у 1977 році;
• другий рівень – практичний. У ньому існує більш широке співробітництво між християнами і мусульманами в західних і мусульманських країнах, задля забезпечення прав людини, захисту національних меншин, мирного вирішення конфліктів, віднайдення шляхів досягнення справедливості й миру;
• третій рівень стосується досліджень, які змінюють уявлення Сходу про Захід і Заходу про Схід. Відкриття культурних вподобань «інших» не дозволяє бачити в «інших» варварів, як це було в середньовіччі, а відкриває шлях від відчуження і конфліктів до толерантності [2, с. 11-12].

Найбільшого значення сьогодні набуває перший рівень діалогу. За часів середньовіччя (476 – 1453 рр.) мали велике значення усі три рівні діалогу, оскільки саме тоді формувалися стереотипні уявлення про «іншого», повного подолання яких ще не здійснено і дотепер. У часи модерну і постмодерну значний вплив на християнсько-мусульманські богословські дискусії має і третій рівень діалогу, покликаний змінити стереотипні уявлення, укорінені в науковому дискурсі [2, с. 12].

Значення ісламу й арабської цивілізації та їх взаємини з християнською європейською цивілізацією завжди визначалися тією роллю, що відігравав Близький Схід у соціокультурній історії людства: він був своєрідним культурним джерелом, де Захід знаходив ті культурні елементи, яких йому бракувало. З цього приводу можна згадати імена Ібн-Сіни (Авіцени) (ХІ ст.) та Омара Хаяма (1040 – 1123рр.) і просто те, що ми користуємося арабськими цифрами [1, с. 340].

Історія ісламських держав пронизана періодами жорстокої дискримінації християн, що часто виливались у криваві гоніння. Так халіф Омар II (583-644 рр.) говорив до правовірних: «Зняття християн з посад та знищення їхньої релігії – ваш головний обов’язок… Зводьте їх на сором та приниження, яке призначене їм Богом…». За давніми ісламськими законами християни не мали права носити ні зброї, ні однакового з мусульманами одягу. Християни не мали права їздити верхи. У християн не можна було просити милостині, аби випадково не накликати на них божого благословення. Християни не мали права ні сидіти, якщо в їхній присутності стояв мусульманин, ні вітатися з мусульманином за руку. Та, незважаючи на складні обставини життя, досить значний відсоток людей Сходу, у тому числі й високоосвічених, сповідували християнство. Як приклад, можна згадати преподобного Іоанна Дамаскіна, що був автором «Точного викладу Православної віри» і, за арабськими переказами, займав високу посаду близького радника халіфа. Траплялось також, що доброзичливе ставлення до християн, для яких не існувало «ні елліна, ні варвара», які у всіх бачили лише образ Христа, мало на мусульман такий вплив, що ті й самі вирішували прийняти християнство. Як це, наприклад, зробили араби, вражені святістю Петра Аргоського. Цікавий ще один факт сповідництва християнської віри: у давні часи за наказом халіфа Мутаваккіля над дверима християнських будинків прикріпляли фігури нечистої сили. Якось, коли святий Костянтин їздив до сарацинів, у нього запитали, як він думає, хто мешкає у тих будинках. «Там, певно, живуть християни. Тому що там, де живуть мусульмани – демони в помешканні, а де християни – вони знаходяться ззовні» – відповів святий [3, с. 4].

Ясна річ, плин часу та людське милосердя вносять свої корективи в досить-таки жорсткі закони шаріату. Так, наприклад, один з найкращих шедеврів православної архітектури – Александро - Невський собор у Баку було зведено за підтримки мусульман.

Політичні взаємини між мусульманами та християнами завжди складалися непросто. Про це свідчать зіткнення двох світів у ХІ – ХІІІ ст. у часи Хрестових походів, наступ Османської імперії на Європу, що тривав до кінця ХVІ ст., і контрнаступ зміцнілого Заходу, що закінчився наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. падінням Османської імперії, виникненням на її території багатьох європейських держав, зокрема європеїзованої Туреччини, а також конфлікт між підтримуваним Заходом Ізраїлем та арабським світом в обличчі Палестини. При цьому Захід завжди ставився до арабського світу вороже, відчуваючи в його існуванні спочатку своєрідний виклик божественній упорядкованості світу, а потім серйозну перешкоду на шляху до світового панування. Лише в 1965 р. на ІІ  Ватиканському соборі вперше за всю історію католицька церква офіційно декларувала свою терпиму позицію до мусульманського віровчення [1, с. 340-341].

Суттєвою перешкодою для християнсько-мусульманського діалогу став консервативний поворот Й. Рацінгера. Заперечення цінності інших релігій, яке містилося у Катехизмі Католицької Церкви (1992р.), а потім у догматичній конституції «Господь Ісус» (2000р.), стало причиною кризи християнсько-мусульманського діалогу. Невдалі цитування середньовічних авторів із нищівною оцінкою ісламу у публічній лекції Бенедикта ХVІ стали причиною скандалу, наслідки якого ще й досі не подолані.

Сучасний мусульманський дослідник Абдулазіс Сахедіна вважає головною перешкодою для міжрелігійного діалогу ряд концепцій ісламськоі традиції, які або спотворено представляють християнство, або вимагають від нього свідомо неможливих поступок. На думку богослова, позиція гіперкритицизму по відношенню до християнства, характерна для ісламського екстремізму, виникла не випадково і задана особливостями тлумачення положень Корану.

Початок ХХІ ст. виявився періодом ідейної кризи християнсько-мусульманського діалогу. Запропонована Ісмаїлом аль – Фаруджі (1921-1986 рр.) початкова концепція ставлення мусульманських богословів до сучасного християнства, в межах якої ісламу надавалися характеристики універсальної релігії, до рівня якої мають піднятися інші учасники діалогу, вичерпала себе, оскільки в її межах неможлива справжня відкритість до пошуку спільних цінностей та принципів, порозуміння й толерантності. Християнські теологи та західні інтелектуали покладали велику надію на нову мусульманську герменевтику, яка мала б лібералізувати як сам іслам, так і мусульманську позицію щодо християнства. Однак, як відзначає К. Фолькер, ця «нова мусульманська герменевтика» не змогла розповсюдити свій вплив і була маргіналізована: її представники були змушені емігрувати на Захід, а їх ідеї були відкинуті широкими колами теологів [2, с. 48].

Нові надії покладаються на «відкритий іслам», що проявляє себе у толерантності й діалозі, інтерпретує теологію в межах ортодоксії, але з наголосом на гуманізм релігії. Він наслідує традиції терпимості, які існували в суфізмі, оскільки сам «відкритий іслам» з’являється у межах неосуфізму. Особливо важливим у межах неосуфізму є доробок сучасного впливового турецького проповідника Ф. Гюлена, засновника поміркованого неоконсервативного руху релігійного просвітництва «Хікмет», який найбільше впливає на модернізацію ісламу і його взаємодію із західними ідеями.

Українська наука досліджує проблеми християнсько-мусульманського діалогу переважно в політологічному та історичному контекстах. Найбільшу увагу дослідників привертає проблема необхідності подолання конфронтаційних тенденцій у розвитку відносин мусульман і християн у різних регіонах, подолання негативних явищ, які мають місце в ісламському середовищі у зв’язку з ростом екстремізму та у західному світі через зростання ісламофобії. Велике значення для дослідження минулого, сучасного стану і перспектив християнсько-мусульманського богословського діалогу мають праці А. Арістової, П. Вербанця, Д. Брильова, О. Яроша, Д. Шестопальця, Д. Бруана, Ш. Бенард та ін. 

Висновки. Християнсько-мусульманський богословський діалог стикається з численними викликами, оскільки процеси глобалізації сприяли не лише конструктивним взаєминам цивілізацій та релігій, а й викликали фундаменталістичну реакцію у вигляді ісламізму та антиісламських мотивів у сучасній християнській ідеології. В умовах наростання загроз для майбутнього цивілізації особливого значення набуває виявлення позитивного потенціалу подальшого розвитку християнсько-мусульманського богословського діалогу.

Представники основних християнських та мусульманських теологічних традицій сповнені рішучості не допустити розвитку теорій та практик, які спекулюють на темах «зіткнення цивілізацій». Теологи переконані, що протистояння існує виключно між цивілізованістю і варварством. Для подолання усіх теоретичних і практичних наслідків радикальних релігійних проектів в ісламському середовищі і «мови ненависті» в християнстві необхідним є «нове Просвітництво», і натхнене ідеалами універсального релігійного відродження людства.

За умови труднощів, на які наразився християнсько-мусульманський  богословський діалог, цінною є думка Г. Кюнга про необхідність критичного переосмислення мови діалогу, яка повинна здійснюватися навіть не мовою книг Старого і Нового Завітів, а мовою проповіді Ісуса з Назарету, наскільки, її можливо реконструювати. Адже логіка арамейської проповіді Ісуса, як показує сучасна біблеїстика, укорінена в близькосхідній традиції релігійного мислення та надзвичайно близька до логіки Корану та ісламу загалом.

Література

1. Латигіна Н. А. Іслам: шлях крізь століття/ Н. А. Латигіна. – Київ. нац. торговельно-економічний ун-т. – Київ, 2016. – с. 340-345.
2. Райчинець А. В. Концептуальні основи християнсько-мусульманського богословського діалогу: релігієзнавчий аналіз/ А. В. Райчинець – Київ. нац.. пед.. ун-т. ім. М. П. Драгоманова. – Київ, 2017 – с. 3-12, 45-49..
3. Холонівський Р. В. Вчення Магомета та ставлення ісламу до християнства/ Р. В. Холонівський – Православна газета – Київ, 2011, № 9 – с. 3-5.