Наукова робота. "ВПЛИВ КАРАЇМСЬКОЇ КУЛЬТУРИ НА ДОЗВІЛЛЯ ГРОМАДЯН МІСТА МЕЛІТОПОЛЯ "

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

МАЛА АКАДЕМІЯ НАУК УЧНІВСЬКОЇ МОЛОДІ

МЕЛІТОПОЛЬСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

 

 

Відділення: літературознавство,

фольклористика, мистецтвознавство

Секція: мистецтвознавство

 

 

ВПЛИВ КАРАЇМСЬКОЇ КУЛЬТУРИ НА ДОЗВІЛЛЯ ГРОМАДЯН МІСТА МЕЛІТОПОЛЯ

 

 

Роботу виконала:

Коваль Єлизавета Олександрівна,

учениця 9 класу

Мелітопольської гімназії №9

 

Науковий керівник:

Сейтаріфова Есма Ескендерівна,

«вчитель ІІ категорії» з художньої культури

Мелітопольської гімназії №9

 

 

 

 

Мелітополь – 2018

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………………….....3

РОЗДІЛ 1. ГЕНЕЗИС, ДУХОВНА КУЛЬТУРА ТА ПОБУТ КАРАЇМІВ…….6

1.   Походження караїмів, поява караїмської спільноти у Мелітополі……....6
2.   Релігійні віросповідання караїмського народу……………………..……..9
3.   Особливості караїмської мови, імен та прізвищ…………………………12
4.   Звичаї, обряди та традиції ………………………………………………...17
5.   Караїмська національна кухня…………………………………………….20

РОЗДІЛ 2. ФОЛЬКЛОР ТА ХУДОЖНЯ КУЛЬТУРА КАРАЇМСЬКОГО НАРОДУ…………………………………………………………………………25

2.1. Фольклор караїмів………………………………………………………......25

2.2.Національний караїмський костюм………………………………………...32

2.3. Архітектура та образотворче мистецтво……………………………….….33

2.3.1. Загальні стилістичні риси…………………………………………….…..33

2.3.2. Родове гніздо караїмів – Джуфт – К але………………………………...35

2.3.3. Зимовий театр Стамболі в Мелітополі……………………….…..40

РОЗДІЛ 3. КАРАЇМСЬКА ДІАСПОРА МЕЛІТОПОЛЬЩИНИ……………..42

3.3. Видатні постаті серед мелітопольських караїмів……………………...…42                                   

3.4. Караїмське товариство в Мелітополі……………………………………...47                                                         

ВИСНОВКИ………………………………………………………………….….50

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………….53

ДОДАТКИ……………………………………………………………………….55

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Мы, караимы – неповторимы,

                                                                         Крым –  родовой, наш оплот.

                                                           В сотнях сражений, –необоримы.

                                                                       Вольны, как чаек полет.

И.Симанчук

 

Актуальність теми дослідження. З моменту свого заснування Мелітополь став національною колискою багатьох народів. Після проголошення незалежності в Україні стало можливим відродження культури не тільки українського народу, але й усіх інших народів, які живуть на її території. ХХ-те століття з його війнами та соціальними революціями, з жахливими наслідками після них нанесло страшного удару малим народам і поставило їх на межу повного зникнення. Про це свідчить і той красномовний факт, що караїми занесені до Червоної Книги  ООН як один з малочисельних народів.

В історії людства важко знайти інший народ, який, при своїй вражаючій малочисельності, звертав би на себе таку увагу вчених та дослідників, як караїми. Цілий ряд етнографів, археологів, істориків та тюркологів в деякій мірі розглядали окремі проблеми караїмського народу. До цих дослідників належать: В.Алєксєєв, який перший дослідив походження караїмського народу й опублікував книгу “В поисках предков”; збирач караїмського фольклору А.Кефелі, який клав збірку караїмських народних пісень; С.Б.Єфєтов, Н.А.Баскаков, а також тюркологи Б.Я.Кокенай, В.І. Філоненко, які зібрали та дослідили відомості про караїмську мову; А.Зайончковський, С.Шапшал, А.І.Полканов, які відобразили у своїх працях різні аспекти етногенезу караїмів; Г.С.Ялпачик, який склав “Російсько-караїмський розмовник», «Російсько-караїмський словник” на 10 тис. слів, підручник “21 урок караїмської мови”; О.С.Арабаджи, С.Г.Ялпачик, Т.ОТихонова (Катик), кожна з яких зробила свій внесок у дослідження культури караїмського народу.

Після проголошення незалежності України відроджується інтерес до історії малих народів. Проте, здебільшого, дослідники зосереджували свою увагу на караїмах Криму. Найбільша ж діаспора караїмів за межами Криму майже не досліджувалися. Тому актуальність моєї роботи полягає в комплексному дослідженні та систематизації відомостей про саме мелітопольських караїмів як складової частини єдиного караїмського народу.

Документальну основу цієї роботи склали архівні матеріали Мелітопольського міського краєзнавчого музею, документи, які зберігаються в особистих архівах Т.О. Тихонової та С.Г.Ялпачик, а також публіцистика.

У сучасному світі кримських караїмів нараховується близько 2000 чоловік. А за переписом, що був проведений Асоціацією кримських караїмів у 2002 р., у Мелітополі їх всього 50. Цей факт вражає сам по собі.             

Вперше про караїмів ми прочитали у міській газеті “Мелитопольськие ведомости”, в якій з 1994 р. друкується “Караїмська сторінка” (усього їх вийшло 23). Читаючи ці сторінки, не можливо не захоплюватися цим малим   народом, його працелюбністю, досягненнями культури, мистецтва тощо. Останні роки принесли чимало зрушень у розкритті та вивченні невідомих сторінок розвитку культури та мистецтва Мелітопольщини. Відсутність спеціального дослідження та власним інтересом до караїмської культури обумовлює актуальність обраної теми дослідження.

Методологічну основу роботи становлять праці: М.Аджиєв, М.Сарач, А.Астафьєва, О. Веселовська,  О. Оніщенко, Д. Степовик.

Об'єктом нашого дослідження стала караїмська культура Мелітопольщини  та караїми, які мешкають у Мелітополі.

Предметом дослідження - своєрідність караїмської культури  Мелітопольщини та її вплив на дозвілля громадян міста.

Отже, мета роботи – дослідження матеріальної та духовної культури мелітопольських караїмів періоду другої половини ХІХ ст. – початку ХХІ ст.

Виходячи з мети, нами були поставлені такі завдання:

•   вивчити та систематизувати  літературу з історії  караїмської культури;
•              дослідити походження караїмів та з'ясувати причини їх появи в Мелітополі;
•              висвітлити релігійні уявлення караїмського народу;
•              розглянути особливості караїмської мови, звичаїв, обрядів, національної кухні;
•              розкрити багатство фольклору караїмів, особливості їх національного одягу;
•              охарактеризувати стилістичні риси караїмської архітектури, образотворчого мистецтва та проаналізувати визначні мистецькі пам’ятки караїмів мелітопольського регіону;
•              проаналізувати діяльність караїмського товариства в Мелітополі та заходи, що проводяться для відродження караїмської культури.

        Джерельну базу дослідження склали документи та матеріали надані Мелітопольським краєзнавчим музеєм та Мелітопольським етнографічним музеєм караїмської культури «Калє».

Новизна роботи полягає у спробі вперше дослідити особливості караїмської культури Мелітополя та популяризування  її на теренах краю.                 

Теоретичне і практичне значення роботи полягає у систематизації та дослідженні матеріалу, у можливості використання даної роботи на уроках художньої культури, для підготовки учнів до міського конкурсу з художньої культури «Меандр» та ознайомлення учнів з полі культурністю Мелітопольщини та Запорізького краю.

    Виходячи із завдань, які поставлені в науковому досліджені, робота складається з трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг роботи становить 55 сторінок. Список використаних джерел нараховує 21 найменувань.

 

РОЗДІЛ 1

ГЕНЕЗИС, ДУХОВНА КУЛЬТУРА ТА ПОБУТ КАРАЇМІВ

1.        Походження караїмів, поява караїмської спільноти у Мелітополі

 

Кримські караїми являються нащадками стародавніх тюркських племен узунів, чуюнів та іншого аборигенного населення півострова, який у VIII-X ст. входив до складу Хазарського каганату [1], [2]. Разом із польсько-литовськими кримські караїми складають єдину етнічну групу.

В епоху найвищої могутності та процвітання в кінці VIII ст. керівники Хазарського каганату прийняли державну релігію – караїм [2], [3].

На початку VII ст. Хазарський каганат був знищений силами візантійських та російських військ. Після падіння каганату хазари, які сповідували християнську віру, злилися зі своїми загарбниками – росіянами і візантійцями. Хазари ісламської віри розійшлися між печенігів, а послідовники караїзму поступово згуртувалися в Криму.

Крим з того часу стає основним місцем проживання караїмів. Окрім Крик-Ера (Джуфт-Кале), де вони були повноправними господарями, караїми проживали в таких містах, як: Мангуп – Кале, Ескі – Кале або Солхат (Старий Крим), Бахчисарай, Гезлев (Євпаторія), Кафа (Феодосія), Ор – Кале (Перекоп) та ін.

Кримські караїми отримали від хана значні права та привілеї за захист фортеці Кирк – Ер (інші її називають Джуфт – Кале, Чуфут – Кале, Кале, Кощ – Кале) та службу в ханській гвардії. Литовський князь Вітовт, після невдалого штурму Кирк – Ера, гідно оцінив і саму фортецю, і мужність та військові навики її захисників. Тому він запропонував караїмам службу в охороні свого храму – Тракая. Частина караїмів, яка приймала запрошення великого князя литовського, у 1398 р. переселилися в Тракай. Так само у кінці XIV ст. караїми потрапили і в Галич, поклавши початок трьом гілкам малочисленого народу: кримській, тракайській та галицькій. Остання, на жаль, практично зникла [3].

Про життя караїмів у період середньовіччя мало що відомо. З XVI ст. значення Кале як неприступної фортеці почало занепадати. Політичний та військовий центр поступово перемістився до ще більш укріпленої фортеці Мангуп, де, до речі, караїми складали майже половину мешканців. Кале, у свою чергу, стала мирним містом, а фортеця використовувалась віднині лише для утримання в’язнів.

Після включення Криму до складу Росії становище караїмів змінилося. Фортеця вже ніякої стратегічної цінності собою не являла, а їх багатоквіткова військова служба виявилася нікому не потрібна. Зрозумівши це, вони звернулися до Катерини II-ї із проханням дозволити їм залишити фортецю і поселитися в інших містах. Дозвіл було отримано, і почався масовий вихід караїмів із Кале, головним чином Бахчисараю та Євпаторії, яка в 19 ст. стала неофіційною караїмською столицею. Хоча і надалі багато хто з караїмів обирав для себе військову службу справою всього життя й досяг на цьому терені неабияких успіхів, зокрема: А.С.Будун, С.М.Арабаджи, Б.А. і М.А.Аттар, І.Й.Кефелі, Л.М.Кіскачі, Й.Ф.Коджак та ін. [25].

В подальшому, в другій половині XIXст., караїми почали переселятися в Санкт-Петербург, в Москву та південні міста України та Росії, Польщі та Франції. Саме ті караїми, які нині мешкають у Мелітополі (а їх зовсім небагато), і стали предметом мого дослідження.

Необхідно з акцентувати увагу і на етимології слова «караїми». Одні вчені виводили його, а разом із ними і караїмів, від імені кімерів (кімерійців). Інші– від слова «кирим», що російською означає Крим (тотожно «кримці»). Знавець кримської етнографії Кандаракі Вважаї, що це слово генетично походить від слова «караїмам», що татарською означає «чорна віра», в розумінні неправильної віри, і слово караїм означає в такому тлумаченні – «людина низької віри». Ще одним з поширених тлумачень є те, що походження найменування караїмського народу є релігійним терміном, який в історичному процесі витіснив племінне ім’я. За цим роз’ясненням слово «караїм» походить від слова «караїт», яке означає людину «читаючу2 Священне Писання. У такому випадку «караїми» є людьми, які чітко дотримуються змісту священних книг Старого Завіту. Ступінь правдивості цього тлумачення залежить від того, чи може взагалі, і за яких умов, релігійна назва витіснити й замінити собою етичну назву [15].

Виходячи із мети та завдань дослідження проаналізуємо причини появи караїмів у мелітопольському регіоні.

    В 1853 р. між Росією, з однієї сторони, і Англією, Францією та Туреччиною, з другої, почалася війна, яка в історію ввійшла під назвою Кримська. Після того, як у 1854 р. бойові дії розпочалися безпосередньо на території Кримського півострову, російське воєнне командування прийняло рішення провести евакуацію мирного населення із зони бойових дій.

   10 вересня 1854 р.  довга череда возів, яких було більше ніж 2500, навантажених домашніми скарбами та речами першої необхідності, з жінками та дітьми, вирушила в дорогу. Серед переселенців були росіяни та греки ,вірмени та караїми. Вони досягли міст півдня України : Миколаєва. Херсона, Мелітополя та ін., де і поселилися. З того часу історія кримських караїмів тісно переплітається з історією Мелітополя. В Мелітополі, де протікає р. Молочна, караїми-поселенці створили свою спільноту – джамат.

Багато караїмів, що оселилися в Мелітополі, будували в центрі міста гарні, добротні будинки . Частина з них збереглася до нашого часу. На одній із вулиць міста, яка тепер має назву вул. Луначарського , були побудовані кенаса – караїмський храм , а також мідраш – початкова школа караїмів. По вулиці Свердлова,12 (нині Університетська) знаходиться будинок, що колись належав купцеві Якову Абрамовичу Кіскачі.  А за адресою Університетська, 23, де зараз розташований міськфінвідділ , знаходиться будинок, який належав Соломону Хаджи. По вулиці Покровської, 49 знаходиться будинок, побудований у 1895 р. Давидом Іллічем Катиком – братом відомого караїмського драматурга Арона Ілліча Катика.

Колись у Мелітополі жив великий  промисловець та землевласник Ісаак Мішан. На розі вулиці Воронцовської,21 (тепер вулиця М. Грушевського) і Маріїнської (тепер вулиця Університетська) стоїть гарна двоповерхова споруда , побудована у 1894-1895 рр. У ній до революції був розташований торговий будинок  "Мінаш та сини ", в якому йшла торгівля мануфактурними товарами. Тепер цю будівлю займає редакція місцевої газети "Новий день" та міськдрукарня.

Через декілька будинків від цього торгового дому знаходилось відоме в кінці  XIX. ст.  – на початку  XX ст. фотоательє  Ю.Гаммала.

На цій же вулиці, поряд з торговим будинком Мінаша, знаходився міський театр Іллі Борисовича Стамболі. На місці цього театру тепер знаходиться будинок культури «Жовтень».

По вул. Межевій (Монастирській) мешкав караїмський письменник і громадський діяч Мойсей Яківлович Фіркович – онук знаменитого караїмського археолога Авраама Самуїла Фірковича [16].

В значній мірі, саме караїмам Мелітополь завдячує виглядом свого історичного центру.

Таким чином з цього випливає, що караїми – корінний народ Криму, що за своїм походженням являється нащадком прадавніх хазарів – тюрків. Після падіння Хазарського каганату караїми переселилися у Південний Крим. У теперішній час караїми живуть як у містах Криму, так і в інших містах нашої країни, а також  за її межами. Під час Кримської війни, у 1854 році, караїми переселилися до Мелітополя. З того часу історія цього народу тісно пов’язана з історією міста Мелітополя.

 

2.        Релігійні віросповідання караїмського народу

 

Питання про караїмську релігію в цілому досить цікаве і ще не повністю досліджене. Засновником у VIII ст. караїмської релігії вважається Анан бен Давид, високоосвічена людина з Басри, яка виховалась у знатній єврейській родині. Розквіт караїму припадає на VIII-XII ст. В цей період караїм сповідали іранці,  араби,  євреї, греки, які мешкали на території сучасного Ірані, Іраку, Сирії, Єгипту, Ізраїлю, Туреччина. В цей же час вчення потрапило до Криму і поширилося серед хазар [13].

В основі вчення лежить Старий завіт у первинній чистоті та з головними принципами – любові до Бога і ближнього. Караїми свято додержуються 10 заповідей. Головний принцип вчення Аннана – необхідність самостійного вивчення Священного Писання й осягнення його силами власного розуму, не покладаючись на думку інших. Караїмська релігія визнає Ісуса Христа та Моххамеда великими пророками, але повністю заперечує Тору (Талмуд), котра є основою єврейської релігії [15].

Перший караїмський храм – кенаса – був збудований Аннаном у Святому Єрусалимі. Ця кенаса, збудована під землею, існує і донині. У будові караїмського храму і способі проведення богослужінь є багато спільного як з кримськими зорієнтовані на південь, а не схід, що обов’язкове для християнських храмів та єврейських синагог. Як і  в мечетях, в кенафах багато лампад, які підвищені на дерев’яних скрізних трикутниках. Підлога в храмах прибрана килимами. Подібно до мусульман кримські караїми входять до храму без взуття ( у старих храмах були об лаштовані спеціальні ніші для взуття ).

    Молилися вранці та ввечері, стоячи, на колінах або, прихиливши коліна. Караїми поводили себе в храмі чинно та тихо. Богослужіння, як правило, велося доступною народові рідною тюркською мовою. Караїми називати Бога ім’ям давньотюркського божества – Тенгрі. Ісуса Христа і Моххамеда караїми іменують великими Пророками. Основу літургії, як і у християн, складають псалми Давида [16].

Характерною особливістю є те, що жінки не мали права заходити до храму через центральні двері. Для них облаштований окремий вхід, хори розташовані тільки у північній частині і закриті рясними гратами.

До революції в Росії було 20 кенас, з них 11 в Криму. Збереглися будівлі кенас у Києві, Харкові, Євпаторії, Джут-Кале, Сімферополі, Севастополі, Бахчисараї, Бердянську, але не всі вони використовуються за призначенням. Ще дві кенаси діють у Литві (Вільнюс, Тракай). Кенаса в Мелітополі, на жаль, до наших днів не зберіглася, про її існування нагадують лише залишки фундаменту.

Серед свят, передбачених Старим Завітом, особливо шанують Великдень та Хиджі афталарнин (П’ятидесятниця,  святкується у неділю, відповідає Трійці).Цікаво, що караїми, як і християни, дотримуються постів.

29.03 – 4.04 – Тимбил – хиджи (Великдень) – свято, відзначене тижневою забороною вживання тіста, зробленого на дріжджах. Їдять прісний тимбил (хлібець) з медом. На це свято обов’язково ріжуть барана і готують з його м’яса різні страви.

17.09 – Бошатлих (Кіппур) – день відпущення гріхів. Щоб гріхи простилися люди мали дотримуватися добового посту без їжі та води. У цей день просять вибачення в оточуючих і прощають нанесені ними образи.

22.09 – 29.09 – Алачих хиджи або орах тою або суккот (свято врожаю).

Це свято землі, фруктів, овочів, врожаю. Коріння цього свята – у давніх землеробських традиціях караїмського народу. На це свято прикрашають кімнату гілочками вільхи, виноградною лозою та фруктами, готують смачні страви з овочами та фруктами [2].

26.02 (Останній тиждень лютого) – киниш (пурім), (свято зустрічі весни). Під час цього свята караїми збираються в якомусь заздалегідь визначеному місці, щоб разом провести це свято. Завжди готується пишний стіл, обов’язковою складовою якого, саме в цей день, є пиріжки з різноманітною начинкою.

      Духом голова – Гахан та священики – газани – обиралися на зборах релігійної общини. Гахан стояв на чолі Караїмського Духовного Правління (м. Євпаторія). Одяг у священиків  дуже простий – довге та широке покривало із шовкової чи лляної тканини, з довгими синіми китицями на кінцях. На цьому покривалі (тамлеті) золотом були вишиті вірші із Святого Писання. Головний убір за формою нагадує чалму, але відрізняється кольором [18].

 

1.3. Особливості караїмської мови, імен та прізвищ

 

   Мова є найбільш важливим складником серед етнологічних елементів. З однієї сторони вона може змінюватися під впливом оточуючих народів. З іншої, навіть змінюючись, вона продовжує міцно триматися своїх корінних родових форм. Особливості мови дають нам важливу інформацію про походження караїмів, про поступовий вхід їх спочатку до складу таких племінних союзів, як гунський, булгаро – хазарський, узо – печенівський і тільки пізніше – до  кипчаксько – половецького союзу з переважаючою кипчакською мовою, основні риси якої караїми збереглися в сучасних діалектах[20, с.28].

Караїмська мова відноситься до кипчакської групи тюркських мов, як і близькі їй кримсько – татарська, кумикська та карачаєво – балкарська. Караїмська мова – одна з найдавніших живих тюркських мов, яка давно привертала увагу вчених. Ця мова відноситься до найбільш чистих тюркських мов, чому сприяв ранній переклад нею Старого Завіту ( не пізніше XI ст. ) та богослужіння рідною мовою.  Мова представлена кримським, тракайським та галицько – луцьким діалектами [18, с. 66].

Мова кримських караїмів до середини  XIX ст., на момент виселення з Криму, була вже сильно асимільована родинною кримськотатарською мовою. В той час, як у караїмів, які жили поза територією Криму, в контрастному мовному оточенні, мова майже не змінилася з XIII ст. [2, с. 96]

Стародавня караїмська мова має такі архаїчні вирази, які відсутні у мові кримських татар. Далі подаємо далеко не повний список слів із кримсько – караїмської мови, які вживаються західними караїмами, але не зрозумілі кримським татарам:

алай – так;

айакъ – має два  значення – нога, кубок;

алгъиш – благословення;

анар – йому;

бітік – лист, надпис;

тан – ранок, світанок;

інгір – вечір;

ійі – хороший, найкращий, святий;

куайш – сонце  [18, с. 66].

Ще цікавіші слова з мови кримських караїмів, які невідомі кримським татарам і не зустрічаються у західних караїмів. Ось їх приклади:

будун – народ;

чир-чир – особливий вид пиріжків з м’ясом;

ель – народ, держава;

шамке – мавпа, потворний, бридкий;

йомак – казка, баня [18, с. 66].

Караїмська  мова не раз ставала предметом дослідження багатьох академіків-тюркологів. Важливою подією в процесі дослідження караїмської мови вважається видання академічного Караїмсько-російсько-польського словника (1974) на 17 400 слів, який створений тюркологами Академій наук Радянської Республіки, Литви та Польщі, а саме: Н.А.Баскаковим, А.Зайончковським, С.М.Шапшалом. Пізніше побачив світ «Короткий граматичний нарис караїмської мови» К.М.Мусаєва. Свій внесок зробив і Г.С.Ялпачик, видавши «Російсько-караїмський розмовник», підручник «21 урок караїмської мови» (опублікований в Мелітополі).

Сучасний стан живої караїмської мови в Криму критичний. Зараз караїмську мову знають лише люди похилого віку, більшість караїмів спілкуються російською мовою, а молоде покоління, як правило, не знає мови своїх предків.

Рослини і тварини, комахи і птахи та будь-які інші предмети мають у караїмів  власну назву. Люди з давніх – давен мали різноманітні прізвиська, які пізніше перейшли в імена та прізвища. Не минув цей процес і караїмів. Імена та прізвища караїмів являють собою. Значний інтерес, бо свідчать про їх етнічну належність.

Наведемо декілька прикладів характерних імен:

•              чоловічі імена: Айні – тверезий, Аланкасар – велетень, Арслан – лев, Атчапар – вершник, Баба, Бабий – батько, Бабаджан – великодушний, Бузув – теля, Ганукей – неухильний, Караман – богатир, Ламчері – сяючий, Огул – син, Улу-Ата – великий батько, Парлак – блискучий, Томалак – повний, Тохтамиш – той, що зупинився, Ходжа – багатій, Ялпачик – плескатий та ін.
•              жіночі імена: Акбіке – біла пані, Алтинапа – золота жінка, Ачкей – відверта, Бійан – радість, Біче – княгиня, Гулюш – усмішка, Джавахер – піклувальниця, Мамук – м’якенька, Меневе – фіалка, Менушек- вигадлива, Сівергелін – улюблена, Симит – борошно, Тотеке,Тотеш – тітка, Тохтар – та, що зупинилася, Хатун – жінка, Шунук – весела, Ельмаз – алмаз та ін.
•              загальні імена: Сари – жовтий (а), зрілий (а), Кумуш, Гумуш – срібло, Тансик – випадковий (а), Емін – вірний (а).

Значення багатьох власних імен караїмів взагалі пояснити неможливо: частина їх успадкована від тих народів, з якими вони жили поряд. Загалом усі караїмські імена вчені поділяють на п’ять груп:

•              імена арабсько – тюрксько – персидського походження: Тохтамиш, Султан, Мурат, Масуд, Хаджи, Девлет, Саадет, Міліке , Сівергелін, Ханука та ін.;
•              імена біблійного походження, які є й у інших народів: Діна, Маріам, Рахіма, Догмара, Тамара, Анаан, Естер, Беруха та ін.;
•              імена грецького походження: Аліса, Кіра, Фросин – Фірсин-Єфросинія;
•              імена зі слов’янським закінченням: Анка, Манка, Наска, Сарка, Сонук;
•              європейські імена, які почали з’являтися із середини XIX ст. : Віра, Олена, Наталя, Ольга, Тетяна та ін. [11.-c.68-69]

Прізвища з’явилися на історичній сцені значно пізніше ніж імена. Прізвища – це жива історія народу. Воно дає можливість прослідкувати історичні події, які пов’язані з життям народу, шляхи його міграції, історію розвитку виробництва, науки, мистецтва, отримати уявлення про зниклі професії, познайомитися з побутом, звичаями, правами людей та ін. Щоб отримати повніші відомості, я поділила прізвища караїмів на групи.

Найбільша група прізвиськ вказує на зовнішній вигляд людини: колір обличчя, волосся, очей, форму тіла (Кара – чорний, Камбур – горбатий); зріст людини , особливості характеру , поведінки , звички , відношення оточуючих ( Балабан – великий, Узун – довгий, високий, Мерубба – численний , Абаза – глупий, Акав – недалекоглядний, Балакай – красномовний, Гіббор – силач, Зирзоп – жартівник, Топал – кульгавий, Ерінчек – лінивий та ін.

За прізвищами караїмів, пов’язаними з назвами місцевостей, можна прослідкувати місце проживання їх власників, наприклад:

1) прізвища караїмів, коріння яких походить від назв населених пунктів Криму: Кефелі – з Кафи (Феодосії), Крим – із Старого Криму, Мангубі – з фортеці Мангуп-Кале, Калели – із Джуфт – Кале, Фулли – з давнього міста Фулли, Харсун – з міста Херсона (Херсонеса), Ялтали – з Ялти;

2) прізвища караїмів, що мешкали поза територією Криму: Варнали – із м.Варни, Кошванли – з м.Каушани в Бесарабії, Кіпричі – з о.Кіпр, Костини, Стамбулі – із Константинополя (Стамбула), МАрукі – із Мароко, Луцький – з м.Луцька;

3) прізвища караїмів, які показують, що їх пращури давно покинули Крим і в період формування прізвищ проживали на територіях, заселених слов’янами: Агін, Багров, Батко, Бахрушин, Волчко, Голуб, Данко, Казаков, Місін, Рудий, Твердохлібов, Харченко, Шанко та ін.

В давнину вважали, що кожний рід захищає яка-небудь тварина, тому найдавнішими є прізвища, які походять від назв птахів, рослин, тварин: Арслан-лев, Борю-вовк, Бота-верблюд, Карга-ворон, Каргий-сокіл, Хороз-півень та ін.

До давніх належать прізвища,  які показують родоплем’яне походження: Алан, Калмук, Каман (Куман), Узун, Чуюн, Найман, Кирк та ін.

Значна частина прізвищ даної групи вказує на приналежність людини до певних суспільних кіл: Ага – пан, благородний, Аксуйк – біла кістка, дворянин, Аланбій – князь аланський, Габай – староста, Дуван – правитель, Зенгін – багатий, Каган – нащадок царя Хазарського каганату, Челебі – учений, Емін – вірний, надійний, завідувач монетним двором, Язиджі – писар та ін.

Прізвища, що вказують на заняття, ремесло або професію

Більшість вказують на заняття або ремесло, наприклад:

1) прізвища людей, які пов’язані з медициною: Рофе – лікар, Аттар – аптекар та ін.

2) прізвища людей, що пов’язані з військовими справами : Байрактар – прапороносець, Джигіт – вершник, Кале, Кермен – фортеця, Ламчарі – воїн, Чауш – сержант, Туткун – полонений та ін.

3) заняття караїмів знайшли відбиття в таких прізвищах: Таббах – шкіряник – сиром’ятник, Хасапчі – м’ясник, Сарадж – шорник, Дерзі – кравець-шубник, Імшакчі – виробник м’якої шкіри, Калпакчі – шапошник та ін..

4) прізвища караїмів, що показують наявність ремісників різних спеціальностей: Бозаджі – бузник ( продавець напою бузи), Бербер – перукар, Бояджі – маляр, Джемджи – ткач, Саатчі – часовщик, Калач – ремісник, який випікає калачі або пироги з м’ясом, Механджі – виноградар, Сютчі – молочник, Каймакчі – виробник сметани та ін.

5) прізвища людей, які пов’язані із сільським господарством: Койлю – сільський, Койчу – вівчар, Бечкеджі – сінокіс, Кулье – сніп, Орак – серп, Саманчі – продавець соломи, Тавхучі – той, що займається птахівництвом та ін. [11, с.75-80].

 

4.       Звичаї, обряди та традиції

 

Усі важливі події в житті караїмського народу супроводжувалися певними звичаями й обрядами. В обрядах і звичаях переплетені національна та релігійна традиції.

                                                       Весілля

В житті кожної людини весілля складає одну з головних епох. Караїми надавали йому особливого значення і святкували з такою пишністю, яка інколи не відповідала становищу молодят.

Для укладання шлюбу обов’язковим було дотримання таких умов: повноліття, взаємна згода, єдиновірство , етнічна приналежність до караїмів і відсутність між молодими заборонених родових зв’язків[21, с. 6]

Весіллю передували заручення – нишан ( після чого нареченій не можна було вимовляти ім’я нареченого); попередні подарунки – хонджа, а також вечір приготування приданого в будинку нареченої – хонджа – кесмек. Весілля – той – продовжувалося 7 днів. Наречений з друзями голили голови. Нареченій фарбували хною волосся та нігті, викладали локони – зіліф, які відрізняли замужню жінку від дівчини й удови. Весільні обряди супроводжували музика, пісні, частування, збирання коштів для бідних[20, с.70-72].

Вище вказані правила укладання шлюбу зберігалися довгий час (ХХ ст.). До нашого часу весілля спростилося. Зберігся звичай ставити молодят на шкіру і посипати монетами та зерном. Майже втрачена релігійна обрядовість.

 

 

Народження дитини

Народження дитини радість для всієї громади. Новонародженому дарували сире яйце, купали вперше у солоній воді, голову мили жовтком. Про дитину особливо піклувалися протягом перших 40 днів після пологів. Цей термін передбачає і релігія, і давня національна традиція. Особливе місце відводили для дерев’яної колиски, яка оточена ореолом забобону [20, c.72].

На восьмий день після народження хлопчика відбувалося обрізання, яке уособлювало прийняття віри за Старим Завітом. У цей день газан (священик) давав ім’я хлопчикові. За святковий стіл сідали спочатку чоловіки, а потім жінки. У наші часи цей обряд зник. Народження ж дівчинки святкували через 14 днів після її появи у світі, майже так само, як і народження хлопчика [20, с.72], [16, c.4].

За древнім повір’ям дитину не можна залишати довго без імені, тому до офіційного наречення газаном їй батьки давали національне ім’я або прізвисько. Щоб уберегти дитину від злих сил, мати зберігала пасмо його волосся. Для спасіння від тяжкої хвороби рідні або друзі “купували“  дитину у батьків і давали йому нове ім’я, щоб обманути злого Духа. Після одужання дитина залишалася в рідній родині з новим ім’ям, а “покупці “ теж вважалися батьками і брали участь у подальшій її долі.

Поховання

Людина народжується, проживає своє життя і покидає землю. Караїми не залишили без уваги у своїх обрядах і цього явища. Караїми не залишили без уваги у своїх обрядах і цього явища. Караїмів ховали в дерев’яних домовинах (руки витягнуті вздовж тіла). За словами: “Як прийшов, таким доведеться піти “, у домовину не клали цінностей. Вночі біля домовини горіли свічки. Рідні не торкалися небіжчика. Вдома і на кладовищі газан виконував траурні пісні (кина) та заупокійну молитву рідною мовою. Усі присутні мають бути з укритими головами. Могилу зорієнтували з півночі на південь. У день поховання та при наступних відвідинах кладовища , на могилу біля ніг клали камінці [20, с.74].

На поминках чоловіки та жінки сиділи окремо. Обов’язкові поминальні страви: траурна кара-халва, печені яйця з перцем, пиріжки із сиром, ізюм, горілка. Найрідніші в трапезі не брали участі й після відходу гостей здійснювали обряд айак ичмек (пити з келиха) і поринали в глибокий траур. На чорний волок або шкіру ставав газан, навколо по ступені родинності  за рухом сонця розташовувалися інші. Після благословення із рук в руки передавалися за рухом сонця келих із вином та хліб. Рідні 7 днів не їли м’яса і нічого не виносили з дому. Повторній обряд на чорній шкірі закінчував глибокий траур. За ним іде обряд ет – аши (поїдання м’ясних страв)  і дозволяється щоденна їжа. На 40-й день подають хазарську халву розради. Через 11 місяців траур закінчується останніми поминками з білою халвою [20, с.74]

Похованим на чужині ставили безмогильний пам’ятник – йолджи – таш (камінь подорожанину). Такі пам’ятники збереглися на родовому кладовищі Балта Тиймез.

Слід зазначити, що усі обряди, пов’язані  з радісними і сумними подіями, супроводжувалися збором коштів для бідних. Частину будь-якого прибутку обов’язково віддавали на користь незаможних і на загальні потреби. І зараз ще в караїмських будинках  можна побачити скарбнички, куди відкладають гроші для бідних у святкові дні, і дні одержання заробітної платні.

Допомога ближнім, щедрість, милосердя і добродійність буквально культивувалися в караїмських громадах. Майже при кожній з них було благодійна спілка. Не дивлячись на соціальне розшарування, серед караїмів не було жебраків. Бідним, навіть недбайливим, допомагала громада. Об’єктами особливої уваги були діти та люди похилого віку.

Благодійники користалися величезною повагою і впливом. Показовий один з улюблених висловів караїв: “Ареханьа корі лафинг болсун“ – “Нехай твоє слово відповідає пожертвуваній сумі“. Характерні і такі вислови:

Той, хто дає, Богові бажаний;

Дарувати – добра справа;

Мало дають від душі, багатот – від статку;

Козу віддавши, барана одержиш,

Нічого не віддавши, що одержиш? [20, с.76-78].

На кошти дарувальників будували храми, школи, влаштовували свята дітям, готували придане бідним нареченим, засновували стипендії учням. Добродійність і милосердя не знали національних і релігійних кордонів. Донині існують і служать кримчанам створені на кошти караїмів-добродійників дитячий санаторій “Чайка“, міські бібліотеки, театр і сад у Євпаторії. Фінансувалося створення Таврійського університету, видання знаменитої книги Л.Симиренка “Кримське промислове плодівництво”, безкоштовно лікувалися бідняки. Кримчани дотепер зберігають у пам’яті іменя лікаря-гуманіста Б. Казаса, міського голови Євпаторії С.Дувана, М.Сарача , С. Крима, І. Стамболі й інших добродійників [16, с. 4].

 

5.   Караїмська національна кухня  

 

  Прихильність до національної кухні – найбільш стійка та живуча особливість народу. У їжі та напоях найдовше зберігаються національні традиції. Навіть у випадку поглинання новою європейською культурою й утрати своїх національних особливостей в області одягу й обстановки, прихильність до національних страв залишається в силі та? у крайньому випадку, виявляється в традиційних святкових блюдах. Вище сказане повною мірою стосується караїмів. Вони пронесли крізь століття і зберегли національну кухню з її давніми традиціями, які походять від хазарського періоду історії.

     Національні блюда караїмів мають багато спільного з усіма тюркськими народами, включаючи кримських татар. Загальним є пристрасть до баранини, споживання якої дуже характерне для усіх їх. Однак, є одна відмінність: у татар баранина була скоріше святковим блюдом, а у караїмів вона лежала на основі повсякденного столу [20, c.64-66].

     Отже, національний караїмський стіл базується, головним чином, на баранині в різних видах і на виробах з тіста. Улюбленою приправою до м’яса служило кисле молоко – катик. На відміну від татар, караїми запікають у тісті, головним чином, сире бараняче м’ясо. Звідси – страви караїмів дуже смачні, але жирні та важкі. Завдяки винятковій пристрасті караїмів до баранини, їм навіть дали жартівливу кличку: “баранячі голови”, “баранячі ніжки”. Характерне також вживання в їжу в’яленої баранини [17, c.71-72].

     У караїмській, як і в інших національних кухнях, узагальнений досвід багатьох поколінь. Слід зазначити, що за всю історію народу традиційні способи готування їжі не були записані, передавалися від людини до людини, тому ряд блюд і способи їх готування зазнали істотних змін.

Закуски

     До закусок відноситься все, що їдять холодним, - від бутерброда до салатів. Приклади закусок: бастрима – в’ялене м’ясо, суджук – плоска ковбаса із сирої баранини, какач – сушене м’ясо, такимчик – холодець, різні бутерброди, пиширілген йумурта – печені яйця, туруп салати катикнен – салат із чорної редьки з катиком, алахан салати – салат із шпинату, патлиджан ікраси – ікра баклажанна, патлиджан долмаси – баклажани фаршировані, зейтин – маслини і т.д.

     Суджук завжди вважається однією з кращих закусок караїмської кухні. Готують його баранини, яку не варять, не коптять, а тільки в’ялять. Суджук має плоску форму, що досягається витримуванням його під пресом або систематичним прокатуванням каталкою для тіста. Готуючи суджук, використовують різноманітні спеції, що додає йому особливий смак [17, с.73]

Перші блюда

    Етне шарбаси – суп м’ясний, хамур-долма – вушки, бакла-шорбаса – квасолевий суп, ногут-шорбаси – гороховий суп, кой етнен тутмач шорбаси – суп з баранини з домашньою лапшою та помідорами, соган-шорбами – суп із цибулею.

     Хамур-долма – вушки.    Дослівний переказ назви «хамур – долма» –  фаршироване тісто. Блюда, подібні хамур – долма, є у багатьох народів, але в усіх мають різні назви і свої особливості (росіяни називають це блюдо пельмені, українці – вареники, литовці – чаклуни, азербайджанці – дюшнари, вірмени – бораки, узбеки – манти, караїми – хамур – долма). Одні їх варять, інші жарять, треті – готують на пару. У караїмів хамур – долма готується на м’ясному бульйоні та є своєрідним супом. М’ясом для хамур – долми повинна бути тільки баранина. За формою хамур – долма подібна пельменям, але за розмірами – набагато дрібніша (з наперсток).

Гарніри та соуси

      Гарнір «імам – байілди» – тушковані баклажани, морква, перець з  цибулею, тую паста кара ерикнен – каша пшоняна з чорносливом, принч паста кара ерикнен – каша рисова з чорносливом, манна пастаси джевізнен – каша манна з горіхами, білий соус, томатний соус, лимонний соус [28, с.8].

Другі блюда

     М’ясо, вироби з тіста, різні овочі та фрукти, зелень, приправи – ось найбільш характерні компоненти других блюд караїмської куїні.

Картоф аши – соус із картоплею, алма аши – соус м’ясний з яблуками, кавурма – смажене м‘ясо, кой кавурма – піджарка з баранини, кой етти помадорен – баранина з помідорами, печте піширилген кози етн – печене м’ясо молодого баранчика, кебаб – баранина на вертілі, кой кавурмаси – дрібно нарізана тушкована баранина, чобан кавурмаси сигир еттен крикен(айванен) – яловичина тушкована з чорносливом (айвою), кьофте – тефтелі ( з картоплею та айвою), тавук долмаси – фарширована курка, кьорельджевізнен – індейка з грецькими горіхами, кьофте джевіз ве йузюмнен – тефтелі з горіхамі й ізюмом, бубер кавурмаси – перець по-караїмськи, йузюм йапрак сармаси – голубці у виноградних листках, алахан кайганаси – бабка з м’ясом і шпенатом, мусака з баранини з овочами, тутмач – лапша домашня, тутмач пенірнен – лапша відварна з бринзою, кисмачик – бантики із лапшевого тіста, пілав – плов, чи кефаль, форель у сметанному соусі, чи кефаль, форель, смажені з яйцем (лимонним соком).

Молоко та молочні вироби

     Каймак – делікатес східної кухні. Його готують із кип’яченого  молока: коров’ячого, вівцевого, козячого, свіжих вершків.

     Катик – кисле молоко, кисломолочна приправа до їжі; бринза; майя – закваска;

     Кашкавал – це різновид вівцевої бринзи (піддається додатковій тепловій обробці та шумуванню); сир; сирники.

Вироби з тіста

     Для караїмської кухні характерні блюда з тіста з м’ясом та іншими начинками.Оладки, кувет – пиріг з начинкою із сирого м’яса (популярне блюдо караїмської кухні, інакше називається кубєте, що готується з простого жирного чи будь-якого типу слоєного тіста; використовуються різні види начинок, що сполучаються із сирим м’ясом), кувет баликнен – пиріг з рибою, ет аяклак – караїмськи пиріжки з начинкою із сирого м’яса, джевіз пексимети – горіхові сухарики, байрам піте – святковий пиріг, кетечик – маленькі пироги із солодкою начинкою, саримчик – пиріжки, згорнуті трикутником, пенірли піте – пиріг із сиром, бурма – вертута слоєна, шинок бурмаси – вертута з начинкою із гарбуза, катлама – смажений корж із простого жирного, слоєного тіста, калач, кюлбче – напівздобний хліб, чир-чир (чебуреки) – одне з древніх і добре відомих блюд караїмів й інших народів Криму (раніше чебуреки робили тільки з баранини, а зараз використовують будь-яке м’ясо, окрім індички та курки), баклава – особливе печиво з горіхами та медом (загальна властивість усіх видів баклави – багатослоєність – від 5 до 45 шарів), різні види печива, джевіз торти – горіховий торт й інші види тортів, слоєні трубочки з різними начинками, тістечка[15, c.6]

Солодощі

     Солодощі караїмської кухні аналогічні східним солодощам, але у них є своя специфіка, особливі блюда, невідомі іншим народам, - хазар катмаги, акалва, ступеч та ін.

Хазар катмаги – хазарська халва.

Акалва– біла халва з горіхами – одне з найулюблених солодкихкараїмських блюд, робили її в урочистих випадках.

Ступеч – волокнисте солодке блюдо з цукру і смаженого борошна

Напої

     Для караїмів, як і для інших народів, улюбленим гарячим напоєм була кава.Cеред інших напоїв слід відзначити такі: максима–буза, шира,  щербет, айран, язма, кошафта ін. [17, с. 73-79].

     У системі харчування, яка складалася віками, знайшли відображення давньотюркська та загальнокримська традиції. Реліктові національні страви та особливості їх вживання повертають нас до хазарського періоду історії, являються наочними прикладами матеріального та духовного зв'язку епох і своєрідним містком із минулого в теперішнє.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2

ФОЛЬКЛОР ТА ХУДОЖНЯ КУЛЬТУРА КАРАЇМСЬКОГО НАРОДУ

 

2.1. Фольклор караїмів

 

           Фольклор – найважливіша складова духовної культури. Його джерела беруть початок з найдавнішого періоду історії. Усна народна творчість кримських караїмів становить великий інтерес як за змістом, так і у відношенні форми та мови. Майже в кожній караїмській родині зберігали і передавали з покоління в покоління збірники – меджума, куди заносили народні казки, легенди, анекдоти, прислів’я і приказки, пісні, загадки… Ці збірники поряд зі Старим Заповітом відносилися до найбільш коштовних реліквій. В одному такому збірнику, що дійшов до наших днів, нараховувалось до 2000 прислів’їв та приказок, 300 загадок, більше 100 пісень, десятки легенд і казок. Тому кожний такий збірник – цінніший пам’ятник культури [19, с. 3]

Дослідження фольклору присвячені роботи В.Радлова, Т.Ковальського, А. і В.Зайончковских, С.Шапшала, В.Філоненко, Б.Кокена, А.Дубинського[20, с. 34]

Народна мудрість мала не меншу вагу, ніж закони релігії, служила керівником взаємин у родині та громаді, допомагала у важкі хвилини. Герої легенд і переказів були прикладом для наслідування. Особливе місце займали прислів’я та приказки, “слова батькa” – “священний завіт предків нащадками“.

Приклади:

1.               Дорога на Небо починається із Землі;
2.               Спершу Душа, а потім Всесвіт;
3.               Віруючому Бог допоможе, Бог успіхи збільшить;

Прислів’я та приказки стосуються різноманітних сторін життя, але переважно: моралі, положення і повноваження людини і суспільство та родині.

Приклади:

1.               Краще обійти чагарник, чим зв’язатися з собакою (у змісті – уникати зв’язків зі злими людьми).
2.               Курка сусіда у твоїх очах – гусак (осуд заздрості).
3.               Буде день – буде і їжа.
4.               Не багатство збирай, а друзів здобувай.
5.               Двері тримай на запорі, а сусіда свого не вважай злодієм.
6.               Не стукай у чужі двері – постукають і у твої.
7.               Від зайвої ретельності важко очікувати добра.
8.               Якщо поруч з конем осла прив’яжеш, то і кинь буде ослом.
9.               Їжа під час їжі, робота під час роботи.
10.          Спочатку усередині будинок побіли, потім – ззовні.
11.          Поки багатій розщедриться, у бідняка душа вилетить.
12.          Де рух – там багатство.
13.          Що в казан кинеш, те і на ложку прийде [20, с. 104-108].

У минулому  у караїмів була дуже цікава гра. Її учасники, сівши колом, обмінювалися по черзі прислів’ями та приказками. Той, хто пропускав чергу вибував із гри і сплачував штраф. Переможці користувалися особливою пошаною та повагою.

Велика кількість прислів’їв і приказок існують одночасно й у кримських караїмів, і в кримських татар, так що важко сказати, чи прийшли вони до тих і інших з більш давнього загальнотюркського джерела, чи були запозичені одне в одного протягом близького тривалого спілкування, наприклад:

1.               Дивлячись на обличчя, оцінюй достоїнство.
2.               Який герой, такий і хліб.
3.               Справа не в розумі, а в щасті.
4.               Підводячи брови, не виколіть  очі.
5.               Звичай – половина віри.
6.               Якщо доля не ладить з тобою, то ти живи [17, с. 107-111].

Фольклор містить відповіді на багато питань, пов’язаних із світоглядом караїмів, що стосується занять, побуту і т.д. Так, відношення до рідної землі добре відбито у виразах: Чужина – глина, Батьківщина – золото; Врятуй Боже від чужої землі. Чимало виразів присвячено добродійності, щедрості, милосердю, допомозі ближньому. Уповаючи на допомогу Всевишнього, караїми любили повторювати:

Бог дасть, треба помолитися,

Але додому не принесе, треба потрудитися.

Про відношення до праці свідчить і вираз:

Потрудився – сад зустрічає,

Полінився – одичає.

Нерідко вживаються критичні й афористичні прислів’я та приказки. Наведемо характерні приклади:

1.               З левом будь левом, з ягням будь ягням, але з ослом не будь ослом.
2.               Ти хан, я хан, і нікому дати сіна коням.
3.               В одну туфлю дві ноги сунуть.

Вище розглянуті в основному прислів’я та приказки. Не менш цікаві й інші види фольклору: легенди і перекази, пісні, загадки, забобони і т.д.

Легенди “ Молитва Гахана”, “Дорога, по якій пройшов кам’яний дощ”, “Чудесний кінь” і інші містять відгомони реальних подій періоду панування хазар приходу в Крим половців в Литві Великого князя Вітовта. Перекази розповідають про порятунок Кирк – Ера, про героїнь Гулюш – Тота, Алтин-Апай і т.д.[20, с.36-38].

А пісня – це душа. З усіх потреб потреба.

Лиш пісня в серці ширить межі неба.

На крилах сонце сяйво їй лиша.

Чим глибша пісня, тим ясніша душа.

Караїми часто змагалися в імпровізації пісень. Успіх мали пісні типу частівок – чини. Їх знали безліч. Ці пісні швидко створювалися і майже одразу забувалися. Нижче подаються приклади частівок (чинів):

***

Подивився на місяць , подивився на зірку,

На дівчину поглянь, що гуляє в саду.

Якщо ти поважаєш, дівчина, Тенгрі,

То обличчя поверни, на мене поглянь.

***

Занадто мало зірок на небі,

Дуже округла луна,

Не бери мою наречену,

Самому вона потрібна.

***

Вісім волів, чотири плуги,

Хто запрягав знає, ах!

Розлука зло велике,

Хто випробував знає, ах!

***

На золотому блюдечку

Ти, чашечка моя,

В усьому Криму

Ти одна – душа моя![20, с.112-113].

Передавалися покоління і більш складні та живучіші пісні жанру тюркю, зокрема обрядові та героїчні пісні – дестани [20, c.38].

Аглама келін – сумна наречена

(обрядова пісня з розряду йирів)

Не плач, наречена, не плач,

Зіграють твоє весілля:

У тебе буде будинок,

Білою глиною змазаний! Яр, яр.

 

Роги чорної корови

Не загинайте,

Дитини з матір’ю

Не розлучайте! Яр, яр.

 

У наречених на голові

Троянди (красуються),

Неодружені молоді люди

Розуму лишаються! Яр, яр.

 

Наречена говорить: горе моїй головоньці!

Наречений говорить: подруга моя!

На пальцях залишилася моя вишивка!..

Не плач наречена, рожева наречена! Яр, яр.

 

На наречену дивився, на наречену,

Вона жовтою хною офарбила руку

І стала предметом людських розмов.

Не плач, наречена, рожева наречена! Яр, яр.

 

Наречена йде, наречена йде.

(Немов) вогонь з полум’ям насувається!

Удень приходить нишпорка, уночі донощиця…

Не плач, наречена, рожева наречена! Яр, яр.

В історичних і героїчних піснях часто зустрічаються згадування хазар. Наприклад, в одній з них йдеться:

Сів із сагайдаком на коня,

Три стріли в сагайдакі в мене,

Трьох ворогів я ними уб’ю,

Хазарського князя хвалу заслугою.

Окрему полицю в скарбниці караїмського фольклору займають загадки та забобони. Я хочу навести кілька прикладів загадок, що мені сподобалися:

Увечері з’являється , а з ранком віддаляється (Місяць).

 

Сяде на коня – душі немає,

Піде пішки – душі немає,

Сам торкнеться – душі немає

Якщо яблуко дам, брати не стане, від мене не відстане(Тінь).

 

Зовсім мала, а весь дім зайняла (Палаюча свічка).

 

Складається із шарів, і повна мурахів (Книга).

 

Ні на землі, ні на небі – нічого,

Міститься весь світ усередині його (Дзеркало)[20, с.108-111].

Приклади забобонів:

1.               Не можна гойдати порожню колиску.
2.               Коли вийдеш на вулицю невмитий, можна прийняти на себе всі гріхи першого зустрічного.
3.               Для передбачення неприємностей кусали комір.
4.               Не можна полювати у вогонь і воду.
5.               Кинджал, який  увіткнули біля порогу будинку, захищає від ворогів.
6.               У позичений посуд під час повернення треба покласти подарунок.
7.               Щоб виповнилося бажання слід зробити що-небудь для бідних.
8.               Щоб уникнути неприємностей треба частину будь-якого прибутку приділяти бідному.

На завершення наведемо приклади стародавнього календаря кримських караїмів[20, с.116-117].

Улуг – Ата – Санави –

Рахунок Великого Батька

( караїмський народний календар)

 

Роки тваринного циклу:

1.               Рік миші – сичк’фн йили,                  8) Рік барана - к ’ойун йили,
2.               Рік бика - сиг’ир йили,                       9) Рік мавпи – мечі йили,
3.               Рік леопарда – парс йили,               10) Рік курки - тавук’ йили,
4.               Рік зайця - к’ойин йили,                   11) Рік собаки – іт йили,
5.               Рік дракона – улув йили,                  12) Рік свині - к’фбан йили.
6.               Рік змії – йилин йили,
7.               Рік коня – йилк’и йили,

Календар дає цікавий матеріал для простеження історичних зв’язків з іншими народами. Назва деяких місяців і днів тижня збігаються і караїмів і ряду інших древніх і сучасних тюркських народів.

Рук починається навесні та складається з 12-ти основних і 13-го додаткового місяця:

1.               Березень-квітень – артарих-ай (місяць доповнення днів, він же холодний чи худий).
2.               Квітень- травень – к’йрал-ай (місяць косовиці).
3.               Травень-червень – башк’уск’ан-ай (місяць колосіння посівів).
4.               Червень липень – йз-ай (літній місяць).
5.               Липень-серпень – уаг-ай (місяць ягнят).
6.               Серпень-вересень – чирик-ай (гнилий, дощовий місяць).
7.               Вересень-жовтень – айрук’си-ай (місяць урожаю).
8.               Листопад-грудень – сог’ум-ай (місяць різання худоби та заготівлі м’яса).
9.               Грудень-січень – к’уш-ай (зимовий місяць).
10.          Січень-лютий – к’арак’иш-ай (місяць важкої, чорної, сніжної зими).
11.          Лютий-березень – суйунч-ай (радісний місяць)
12.          Березень-квітень – артих-ай (зайвий місяць). Цей місяць буває раз у 3-4 роки.

Дні тижні:

1.               Йухбашкун – день, що настає після святого дня, початковий день тижня (понеділок).
2.               Ортакун – середній день (вівторок).
3.               К’анкун – день крові, жертвоприношень (середа).
4.               Кічейнекун – день малої чистоти, мала п’ятниця (четвер).
5.               Ейнекун - день великої чистоти (п’ятниця).
6.               Шаббаткун – день відпочинку (субота).
7.               Йухкун – святий день – (неділя)[17, с.117-119].

 

2.2. Національний караїмський костюм

 

Основними складовими жіночого караїмського одягу були:

•              хустка для голови;
•              ажурний м’який прозорий шарф для виходу;
•              червона чи бардова оксамитова феска, яку обшивали дрібними тонкими золотими монетками;
•              вовняні кофти та спідниця;
•              вихідна верхня оксамитова сукна, прикрашена на грудях монетками;
•              срібний пояс;
•              безрукавка;
•              накидка – перелинка;
•              м’які саф’янові туфлі або чоботи;
•              великий плед, який замінював пальто.

Основним складовим чоловічого одягу були:

•              хутряна шапка циліндричної форми зі вдавленим усередину сферичним верхом;
•              сорочка-косоворотка;
•              коротка безрукавка-куртка;
•              брюки або штани східного покрою;
•              довгий легкий халат, підперезаний в’язаним поясом;
•              плащ із теплого щільного матеріалу;
•              легкі саф’янові чоботи або шкіряні туфлі [17].

     В наш час народний одяг вийшов з повсякденного вжитку, але він одягається на народні свята, збори, а також використовується фольклорними колективами.

 

2.3. Архітектура та образотворче мистецтво

2.3.1. Загальні стилістичні риси

Мистецтво кримських караїмів і кримських татар дотепер ще мало вивчене, мало розмежоване і вважається майже тотожним, з чим я не зовсім згодна. Звичайно, є багато спільного і в архітектурі, і в прикладах мистецтва, хоча, з іншого боку, є й помітні відмінності.

У будинкові архітектурі, особливо у внутрішній обробці будинків, багато спільного. Але одна особливість звертає на себе увагу. Для татарської міської та сільської архітектури типова тераса, що йде вздовж будинку дерев’яними колонами, позбавленими прикрас. І порівняно рідко зустрічається портик. У караїмів же типовим являється саме портик з колонами, прикрашеними поверх капітелі аркатурами з різьбленим орнаментом[17].

Караїмські оселі будувалися у певному східному стилі. Неодмінною їх ознакою були два подвір’я: біле – з підвалом, колодязем, альтанкою, яка вкрита виноградником; чорне – призначене для худоби. Характерною рисою будинків була піч (тандура), яка знаходиться посеред кімнати. У багатьох будинках були парадні кімнати, в яких зберігалися скрині з одежею, тканинами, кухонним посудом тощо. Між караїмами та кримськими татарами багато спільного в домашній обстановці: “кімната караїма являється собою великий прямокутник. Біля стін кімнати стояли сети, тобто дивани на дуже низьких ніжках – козлах. Сет застилався матрацами, вкритими зверху персидськими або іншим килимами. Навколо сету по стінах розкладалися довгі чотирикутні переважно шовкові подушки (чатма – ястик). Вдень сет був диваном, а вночі – ліжком. На сетах сиділи підклавши ноги під себе. Серед кімнати стояв низенький круглий стіл (тирки), за якими переважно обідали, сидячі на підлозі. Їжа подавалася на спільному блюді – мідному підносі (сини)…”

Для храмових будівель дуже характерна найстаріша в Криму караїмська кенаса в Джуфт – Кале, а також Євпаторійська кенаса, що не знаходять аналогій у звичайних типах кримсько – татрських купольних двосхилих мечетей. Для цих кенас дуже типовий портик, що примикає до них, на колонах, зі стрілчатими арками. Аналогію цьому архітектурному типу знаходимо в двох культових спорудженнях: мечеті Судакської фортеці та Бахчисарайському Ескі – Дюрбе[17, с.145].

Багато спільного між кримсько – татарським і караїмським орнаментом. Але один характерний штрих відводить караїмський орнамент убік і змушує шукати його корені й в інших древніх тюркських племенах. Маємо на увазі ритміку орнаменту. Для татарського орнаменту характерний розгорнутий, а для караїмського – замкнутий ритм. Татарський орнамент прагне уникати повторів і, особливо, повної симетрії. Караїмський, навпаки, прагне до них. Якщо візьмемо, наприклад, кутові прикраси на різьблених стелях чи вишивку рушників, то у кримських татар не зустрінемо в них повторення. Кожний хоч чим-небудь відрізняється від іншого. Те ж спостерігаємо й у реставрованих місцях найдавнішого стінного розпису Бахчисарайського палацу. Орнамент у кримських татар завжди трохи асиметричний, що додає йому таку чарівність розмаїття і відомої динамічності. Орнамент караїмських будівель заснований на повній симетрії стійкої рівноваги. Звідси враження нерухомості й одноманітності. Багато відмінностей також у техніці, улюбленому матеріалі тощо. Улюбленим способом оздоблення верхньої частини татарських жіночих фесів є філігрань, у той час як для караїмських жінок – шиття перлами, що взагалі, на відміну від татар, грає дуже важливу роль у прикрасах караїмських жінок.[17].

Учені, що вивчали караїмський орнамент, особливу увагу звертають на візерунки тканин з яскраво вираженим характером абстрактного геометризму без найменшого натяку на натуралізм. Вивчивши великий порівняльний матеріал, вони прийшли до висновку, що караїмський ткацький орнамент дуже подібний у загальній композиції, у деталях і навіть у техніці та кольорі з орнаментом киргизьким і туркменським, відрізняючись від них лише ступенем технічної обробки. Розбираючи техніку караїмських вишиванок, можна підкреслити характерну манеру тамбурного шиття зі зливанням тону в тон [17].

У караїмів з найдавніших часів зберіглося оригінальне устаткування для обробки тіста й шкіри (кожум’яка) – талки. Подібний же верстат зі співзвучною назвою застосувався карачаївцями на Кавказі й був відомий тюркським племенам Алтаю [17].

 

2.3.2.  Родове гніздо караїмів – Джуфт – Кале

Тропинка – чёрная земля –

Шуршит в ногах у поворота.

Кто скажет, сколько лет стоят

Чуфут – Калийские ворота?

С. Щипачев

“Гірська дорога тиснеться між стрімкими скелями і маленькими татарськими будиночками під черепичними дахами. Біжить повз прагнучі в небо руїни Ханського палацу, уздовж височенної стіни, яка закриває собою більше половини неба. Але ось праворуч відкриваються широкі сходи, що ведуть прямо в скелю. Дивуючись, пробігаю очима по широких сходах: вони, виявляється, ведуть в Успенський печерний монастир, один з ранніх християнських храмів Криму. Донедавна він знаходився в забутті: від церкви залишилося лише кілька вицвілих фресок на скелі та покинуті келії послушників. Зараз же на його стінах чорніє безліч фігур. То – ченці. Вони, як турботливі ластівки, обліпили своє гніздо і всіляко упорядковують, відтворюють древній монастир. Мій погляд цей монастир підкорив своєю величністю, а гучний гомін його дзвонів назавжди урізався в мою пам’ять, зрідка, атакуючи спогадами, він лунає десь у глибинах душі. Нарешті, довга звивиста кам’яна дорога приводить до підніжжя гори, яку люди давно освоїли, створивши древнє місто. Знизу видно лише складені  з каменю стіни декількох будинків, схожих, скоріше, на фортечні укріплення, і  скелю з чорними дірками. Дорога нагору довга і дуже крута, але інтерес охопив мене так, що я, немов пташка, рвалася вперед, нагору, не почуваючи втоми та болі в ногах. І от я біля самих стін печерного міста Джуфт – Кале. Вицвіла і потріскана від сонця дерев’яна табличка пояснює, що переді мною Південні, так звані «таємні» ворота. Дійсно, знизу вони зовсім не помітні. Якби не  орієнтири, я, напевно, пройшла б повз них. За високими стулками, що обшиті товстими, проржавілими від часу залізними смугами, відкрився вузький прохід, затиснутий двома високими стінами,  – не затишне місце для небажаних гостей. Але зараз на старих стінах немає і натяку на войовничих охоронців, і я без перешкод минаю цю пастку. За воротами – невеличка будка касира. Сумна жінка самотньо сидить перед нею на стільці. Екскурсії сюди стали рідше ходити, не те що десять років тому. Тут і там видно чорні отвори скелі. Над ними зруйновані стіни будинків. Спочатку люди жили в печерах, пізніше споруджували будинки над ними, а печери використовували як підсобні приміщення.

Придбавши квиток і опинившись у фортеці, я відчула ту гнітючу атмосферу, що панує в Джуфт – Кале. По темних підземеллях гуляє особливий дух древнього життя. На сірих, подекуди покритих цвіллю стінах ще збереглися відмітки примітивних рубил. Побудеш тут трохи – і сам мов би стаєш древньою людиною. Розбуджене моїми криками гучне відлуння зловісно прорізає темряву акустичної печери Чауш-Коба. «Акустичною» її назвали через виняткові «музичні дані». Вийшовши з підземелля, я опинилася біля самого обриву плато, на якому лежить місто. Звідси, з висоти орлиного польоту, відкривається вид на величезну сіру гору, що своїм тілом закрила обрій. Здається, що ніщо не може порушити її спокій. Унизу лежить ущелина, по дну якої, немов непевною рукою дитини, нанесена тонка нерівна лінія сільської дороги. А трохи праворуч, у сіруватому серпанку, видно гірський Крим з іншими печерними містами і крихітними татарськими селищами»

У Криму здавна повелося – ледве яка небезпека, жителі відразу йдуть у гори. В кінці кінців жителі півострова понастроювали чимало гірських фортець: Ескі – Кермен , Тепе – Кермен , Мангуп – Кале, Чуфут – Кале й інші. Особняком серед них, схожих і одночасно несхожих одна на одну стоїть Чуфут – Кале .Колишні назви родового гнізда – Кирк – Ер, Джуфт – Кале [18].

Місто – фортеця  Джуфт  – Кале під Бахчисараєм – одна з історико  -архітектурних перлин Криму. Побудована в VII-VIII ст.. н.е., вона стала великим військово-релігійним центром Кримської Хазарії. Кале  (фортеця)  розташована на відокремленому гірському плато площею близько 10 га  на висоті більш 500 м над рівнем моря. Вона є головною святинею кримських караїмів  (караїв) – нащадків хазар.

У 1299 р. місто захопило військо темника Золотої Орди Ногая [24, с.27]. У  результаті фортеця стала однією з резиденцій кримських ханів. А караїми як її захисники були зачислені до військової аристократії – тарханів. У період розквіту тут проживало до 2000 чоловік. Але з винаходом вогнепальної зброї Джуфт –Кале, яка вважалася неприступною , утратила військове значення . Місто почало порожніти. У середині XIX-го століття центр караїмів перемістився в Євпаторію. Останні мешканці Кале – 5 караїмських родин – покинули її після революції 1917 року [5].

Не дивно, що древні стіни Джуфт – Кале овіяні  легендами і переказами. Існує легенда про одного князя, що разом із загоном джигітів  нібито вмів таємничо з’являтися одночасно й у стінах фортеці, й у тилу ворога. А також нечіткі спогади нащадків древніх караїмських родів про «Замуровану фортецю» усередині гори і підземну Алтин Мердвен («Золоті сходи»). Співробітники Інституту мінеральних ресурсів АН України (м.Сімферополь) – учені-геологи Ю. Полканов ( до речі, за національністю караїм) і Ю. Шутов, які більше 30 років присвятили вивченню гідротехнічних споруджень древніх фортець Криму, зацікавилися Джуфт – Кале. А якщо підземне місто існує7 Були ретельно вивчені документальні джерела. Розкопки почалися в серпні 1998 року. Перші лопати землі та великі камені, що стали на шляху, далися легко. До групи Полканова – Шутова приєдналися: О.Грибенников, Г.Катик, А. Бабаджан, Г.Шембелєв, Ю. Шаповалов, М. і И. Кальфа. За перший  рік було пройдено всього 6,2 м. Але до початку 2001-го -  уже більше 20-ти. Самою серйозною знахідкою за цей час виявився знайдений на 14-метровій глибині кістяк коня. Але головна удача чекала  дослідників на 25-му метрі. Допата Грибенникова зненацька провалилася в порожнечу. Це змусило вчених трудитися з подвійним знаходилася підземна галерея, яка полого піднімалася вгору. Затаївши подих, дослідники рушили по ній. Майже по всій її довжині на дні були вирубані сходинки – ось чому вона названа «Золотими сходами»! Висота галереї була 1,8 до 2,4 м. На стелі на стінках галереї були виявлені нечіткі написи (можливо на латині), дати (1261), знаки, малюнки (наприклад, зображення людини з трикутником на животі), символи (хрести, олень, вітрильні судна) і т.д. Навіть перехоплює подих від думки про те, скільки праці витрачено, щоб за допомогою кирки (можливо, зубила і молотка) пробити в скелі такий тунель довжиною близько 160 м. [15]. Я вважаю, що «Замурована фортеця» зберігає ще сотні таємниць, зіткнення з якими розповість нам чимало цікавого про життя згаслих цивілізацій.

А зараз я хочу звернути вашу увагу на конкретні караїмські пам’ятки, які залишились у Джуфт – Кале:

1.               «Біюк – Капу» ( великі ворота)  - зі східної сторони Джуфт – Кале замикається великими масивними воротами, які вкриті грубими листами заліза і під впливом часу поіржавіли. Ці ворота збудовано більш  ніж 500 років тому. Коли їх замикають, немає жодної можливості потрапити в місто-фортецю. Від цих воріт на захід, до іншого кінця міста йде вулиця, яка закінчується вузькими таємними воротами , які караїми називають «Кичик – Капу» (малі ворота). Між великими та малими воротами в середині міста знаходяться «Орта – Капу» ( середні ворота). По обидва боки від них збереглися древні стіни, які колись були зовнішніми. Біюк – Капу(великі ворота), Орта- Капу ( середні ворота), Кичик –Капу( малі ворота);

2) цікавий також мавзолей княгині Джаніке Ханим, дочки Тохтамиш – хана. Цей мавзолей зберігся дуже гарно, адже створений був ще у XVст. На кам’яному зводі дверей мавзолею вирізьблено арабський надпис: «Це гробниця відомої государині Джаніке Ханим, дочки Тохтамиш – хана, яка померла в 1437 р.». Цей надпис говорить про вічність позатой бічного життя. Мавзолей Джаніке – Ханим;

3) уздовж обриву разом з містом у X-XI ст. була побудована оборонна стіна, яка перетинає плато поперек. Раніше її з обох боків підтримували вежі. За 10-11 м від стіни був споруджений великий рів завдовжки 65 м, завширшки 2 м, глибиною 2м;

4) у Джуфт – Кале добре збереглися будівлі кенас. Одна з них була збудована у XIV ст. у старому місті, бо там уже була споруджена захисна стіна, а святині завжди треба надійно прикривати;

5) на деякій відстані у південно-східному напрямку від укріплення знаходиться відома Йософатова долина. Вона подекуди вкрита дубовими деревами, різноманітними кущами, а влітку вкривається духмяною травою, квітами, і взагалі відрізняється родючими ґрунтами. Саме в цій долині знаходиться знамените старовинне кладовище, яке називається Балта –       Тиймез (в перекладі «сокира не торкнеться»). Долина містить у собі десятки тисяч могильних каменів, які славні своєю давністю та оригінальними формами: іноді у вигляді подовжених плит , заритих одним кінцем в землю, іноді у вигляді кам’яних призм з дворогими підвищеннями по боках. На кожній кам’яній плиті вирізьблені давньо-біблійною мовою ім’я та рік смерті небіжчика. На пам’ятниках деяких людей, які відзначилися своїм Благочестивим життям зустрічаються поетичні вірші – епітафії та елегії. І над усім панує мертва тиша [16].

6) Балта – Тиймез (кладовище).

Зауважимо, що місто-фортеця і в наш час може зачарувати своїми неприступними обривами, кріпосними стінками, храмами та печерами ,глибокими коліями доріг у твердому вапняку, які були вибиті колесами за багатовікову історію міста. Навіть після довгої екскурсії по місту звідти не хочеться йти, бо саме там відчуваєш велич часу та історію людства, яка невпинно і швидко тече, ніби стрімка гірська річка.

 

2.3.3. Зимовий театр Стамболі в Мелітополі

Початок XX століття – час бурхливого будівництва міст, коли заможні люди вкладали кошти в будівництво житлових кам’яних будинків, фабрик, заводів, млинів, майстерень. Мелітопольський купець Ілля Борисович Стамболі вирішив побудувати в місті  за свої кошти концертний зал. 17 вересня 1907 року він подав прохання в будівельний відділ Таврійського Губернського правління “Про побудову в місті Мелітополі” на особистому дворі приміщення для концертної зали по Воронцовій вулиці ( нині Університетська).

Будівельний відділ дав згоду на будівництво. І вже 14 жовтня 1907 року був складений звіт Мелітопольського архітектора Ларіонова про будівництво концертної зали. У звіті вказувалось, що «будівля збудована в технічному відношенні добре, з матеріалів найкращого ґатунку».

За правилами того часу, власники будинків повинні були садити дерева навпроти своїх осель. У цих же правилах вказувалися матеріали, з яких повинні будуватися тротуари біля будинків: з “ асфальту, бетону, каменю, цегли”, що й було зроблено І.Б. Стамболі біля побудованої концертної зали.

Зимовий театр Стамболі, як його почали називати, став центром культурного життя міста. Тут проводилися драматичні та оперні концерти та вистави. Сюди приїжджали різні професійні групи, давалися сольні концерти оперних співаків, піаністів, балетних виконавців.

А в 1908 році І.Б. Стамболі відкриває електро – біограф ( у сучасному розумінні-кінотеатр) у приміщені, що знаходиться поряд з концертною залою, на одному дворі. «19 листопада 1908 року комісія у складі пристава м. Мелітополя Голеніщева й архітектора Торова провела огляд приміщення електро – біографа на предмет відкриття… Електро – біограф знаходився у відділенні кам’яного будинку, має загальну залу з естрадою для екрану; зала має 2 запасні виходи і 4 великих вікна, що виходять на подвір’я. Зал опалюється 4 печами”[6].

Отже, архітектурні пам’ятки караїмського народу сягають в глибину віків, але і зараз чарують нас своєю величністю та красою.

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 3

 КАРАЇМСЬКА ДІАСПОРА МЕЛІТОПОЛЬЩИНИ

 

3.3. Видатні постаті серед мелітопольських караїмів                                    

 

Караїмський народ завжди був багатий на неординарні особистості. Серед караїмів Мелітополя чимало відомих людей . Є серед них лікарі і вчителі , інженери і фотографи, представники інших професій , майстри своєї справи.

 Арабаджи Семен  Михайлович. Народився 11 вересня 1926 року, у Феодосії. До війни вчився в залізничному реальному училищі. Коли почалася Вітчизняна війна, хотів потрапити на фронт, але його не взяли через хворобу. Служив у складі військово-евакуаційного загону рядовим стрільцем, одночасно помічником машиніста. Після закінчення війни мешкав у Мелітополі, працював у ПТУ старшим майстром. Помер у 1989 році.

Аттар Михайло Абрамович. Народився в 1816 році в Мелітополі, учасник Великої Вітчизняної війни. За бойові дії був відзначений багатьма народами. Помер у 1970 році. Похований у Мелітополі.

Аттар Борис Абрамович. Народився в 1905 році в Мелітополі ,учасник Великої Вітчизняної війни. Був нагороджений багатьма орденами і медалями. Помер у 1981 році в Мелітополі.

Будун Анатолій Самуїлович. Народився 15 липня 1918 року в Мелітополі. Після закінчення середньої школи переїхав у Крим, де виступив до педінституту на географічний факультет, який закінчив у 1914 році . Відразу ж був покликаний у діючу армію. Брав участь у бойових діях на Калінінському, Західному, Південно-Західному фронтах у складі78-й стрілецької дивізії в 1030-м артилерійському полку. Бойовий шлях почався від Підмосков’я.  Далі – Корсунь-Шевченківська, Яссько-Кишинівська операції. Потім бойові дії перемістилися за кордон. З боями він пройшов через Трансільванію, Угорщину, Словаччину і нарешті закінчив війну в Австрії.

Анатолій Будун був двічі поранений і контужений ,став інвалідом Великої Вітчизняної війни 2-ої групи. Нагороджений двома орденами Великої Вітчизняної війни 1-го ступеня ,двома орденами Великої Вітчизняної війни 2-го ступеня. Підполковник Будун має учений ступінь кандидата географічних наук, доцент. З родиною проживає у Владикавказі [16].

Кефелі Ілля Йосипович. Народився 14 січня 1924 року в Мелітополі. Учився в залізничному училищі, яке закінчив незадовго до війни. Почав свій бойовий шлях сапером у далекій Середній Азії, а закінчив помічником машиніста в Польщі. Нагороджений орденом великої Вітчизняної війни 2-го ступеня і сімома медалями.

Кіскачі Лідія Михайліна. Народилася 4 березня 1916 року в Мелітополі. Закінчила медичне училище. Потім пішла у Дніпропетровський медінститут, який закінчила за фахом лікар0педіатр. Їй доручили догляд за дітьми- сиротами фронтовиків. Потім працювала в госпіталі. Їй присвоєно звання капітан медичної служби. Померла 13 січня 1990 року [18].

Коджак Йосип Федорович. Народився в 1907 році в Мелітополі. До війни працював слюсарем. Загинув у січні 1942 року під Керчю під час висадження десанту.

Манана Мойсей Шамарьевич. Народився 25 лютого 1918 року в Сімферополі. Пройшов по дорогах війни від Мелітополя до Кенігсберга, був двічі поранений. Нагороджений орденом великої Вітчизняної війни 2-го ступеня, медаллю «За відвагу» та ін. медалями.

Мангубі Ілля Самуилович. Народився 10 листопада 1920 року в Мелітополі. До війни був токарем, мобілізований у 1944 році, спрямований на 2-й Український фронт. Демобілізований 25 вересня 1945 року за хворобою. Нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни 2-го ступеня і сімома медалями. Помер 4 квітня 1990 року.

Савускан Семен Веніаминович. Народився 8 квітня 1920 року в Мелітополі. Війна застала його на терміновій службі на крейсері «Червона Україна» у Севастополі. Брав участь в обороні міста, там же був важко поранений. Після демобілізації працював майстром виробничого навчання в Мелітополі, у Залізничому училищі. В даний час живе в рідному місті.

Стамболі Олександр Федорович. Народився в Мелітополі. Закінчив університет викладачем історії. З 1941 по 1945 брав участь у Великої Вітчизняної війни. Був командиром взводу, гвардії старшина. Нагороджений орденами Великої Вітчизняної війни 2-го ступеня, медалями «За відвагу», «За бойові заслуги», «За перемогу над Германіей » і ще 9 медалями. Зараз живе в Євпаторії.

Шайтан Олександр Ілліч. Народився в 1919 році в Мелітополі. Закінчив медичний інститут. Учасник Великої Вітчизняної війни з 1942 по 1945р.Капітан медичної служби, воював на 2-му Білоруському фронті. Звільняв Білорусію та Литву. Війну закінчив у Кенігсберзі. Нагороджений орденом «Червоної Зірки», медалями «За відвагу», «За здобуття Кенігсберга», «За перемогу над Німеччиною» і ще 4 медалями. З 1956 по 1981 р. працював дільничним лікарем у Сімферополі. Ветеран праці, відмінник охорони здоров’я. Захоплюється поезією. Помер 6 березня 1081 року в Сімферополі.

Ялпачик Юхим Семенович. Народився 20 березня 1909 року в Баку. До війни працював токарем на заводі. Війну розпочав рядовим. Поранений потрапив у полон і був вивезений у Німеччину, де знаходився з 1942 по 1945 р. 22 квітня 1945 року був інтернований американськими військами , повернувся в Запоріжжя ,а відтіля в Мелітополь.

У родині було 7 братів. Брата Федора спіткала трагічна доля: під час десанту в Євпаторії в 1942 році він був розстріляний фашистами. Брат Веніамін у 1939 році брав участь у звільненні Західної Області України. Семен воював у Севастополі , пропав безвісти. Юхим Семенович умер 1993 року в Мелітополі.

Іртлач Наталя Олексіївна. Народилася в Москві, але як сама казала, Мелітополь – її друга батьківщина. Будучи школяркою, вона брала участь у художній самодіяльності, мріяла стати співачкою. Після закінчення школи вона поступила в текстильний інститут . Потім перейшла в театральний інститут (ТИТИС). Здійснилася мрія: вона співачка! У її репертуарі арії з опер,оперет, класичні і стародавні романси. Наталя Олексіївна об’їздила з концертами майже весь Радянський Союз. У 1997 році її пісня звучали в Литві, коли відзначалося 600-річчя переселення караїмів із Криму в цю країну. Батьківщину своїх предків Наталя Олексіївна теж не забуває. Під час відпустки вона завжди приїжджає в Мелітополь.

Родина Ферузів. Ця родина добре відома в нашому місті. Семен Олександрович – корінний мелітополець. Під час війни був покликаний в армію. Після важкого поранення повернувся в місто. Уся його трудова діяльність буда пов’язана із заводом ім. Воровского. Дарья Савеліївна була музично обдарованою людиною. Закінчивши музичне училище ,вона присвятила себе педагогічній роботі з дітьми, працювала в палаці піонерів і музичній школі.

    Старший син Савелій пройшов усю війну(воював під Сталінградом, на Курській битві, звільнив Україну і Польщу). Закінчив війну в Празі. Двоюрідний брат запросив Савелія В Туркменію, де він навчився професії фотографа, жив в Узбекистані, але потім знову повернувся в Мелітополь.

   Середній син Олександр до війни закінчив 9 класів, а потім – фельдшерського-акушерську школу. Після звільнення міста працював у госпіталі . Ще в армії, поступив у Сімферопольський медичний інститут.

     Молодший син, Ігор, теж пов’язав своє життя з медициною. Він закінчив стоматологічний технікум і працював зубним лікарем.

      Сергій, син Олександра, пішов по стопах своєї бабусі – йому передався музичний талант. Був зарахований в Одеську музичну школу-інтернат, а після її успішного закінчення навчався в Одеській консерваторії. Захистив кандидатську дисертацію і зараз працює завідувачем кафедрою фортепіано музично – педагогічного факультету МДПУ.

       Старший син Ігор працює лікарем – стоматологом. Підростає нове покоління Ферузів, що продовжує кращі традиції цієї родини.

 Арабаджи Олена і Михайло. Двійнята, народилися 11 березня 1960 року. Середню школу закінчили із золотою медаллю. Михайло закінчив Кримський медичний інститут, Олена - Мелітопольський педагогічний інститут. В даний час Михайло займається функціональною діагностикою в міській поліклініці №3 і керує «Невромедом». Олена Семенівна після аспірантури і захисту кандидатської дисертації очолює кафедру географії України в МДПУ. Вона є одним з авторів атласу «Запорізька область» [3].

Іртлач Ілля Савелійович. Ілля Савейлович починав свою професійну кар’єру учнем у знаменитого до революції караїмського фотографа Ю.Гаммала у фотосалоні на Воронцовской вулиці ( М.Грушевського). Вивчившись, він відкрив свою фотостудію, орендувавши частину будинку по вул. Бульварної ( Леніна). У 1914 році, незабаром після початку війни, Іллю Савелійовича залучили як фотографа до обслуговування військових частин по оформленню документів. Він їздив по селам, в Акимівку, Михайлівку, інші села, де фотографував бійців на партквитки, посвідчення особи. Евакуюватися не встиг і залишився с родиною в окупації. У післявоєнний час, до відходу на пенсію, продовжував працювати фотографом.

Іртлач Савелій Ілліч.  Народився в Мелітополі. Займався в кружку при дитячій залізниці, учився грати на фортепіано, захоплювався фотографією, але на аматорському рівні. Закінчивши Сімферопольський медінститут, він одержав призначення на Алтай. Там пройшов спеціалізацію на хірурга-травматолога, працював районним хірургом, головлікарем районної лікарні. У 1953 р. повернувся в Мелітополь. Більше сорока років працював у травматологічному відділені міської лікарні №1. Багато йому довелося пережити, багато чого побачити, і головне  –  він багатьом людям врятував життя [19].

Стамболі Ілля Борисович. Ілля Стамболі народився 20 серпня 1871 р. у заможній родині. Зайнявшись традиційним для караїмів заняттям – торгівлею, він незабаром, завдяки розуму, великим зв’язками ,розбагатів. Тільки в Мелітополі купцю належали Зимовий театр, великий сад по берегах Молочної з пристанню. Розбагатівши на торгівлі, Ілля Борисович вибудував у Феодосіі двоповерхову тютюнову фабрику, що у 1900р. згоріла. Але, без усякого сумніву, найкоштовнішим і красивішим володінням Іллі Стамболі була його Феодосійська дача, унікальний пам’ятник архітектурного мистецтва. У 1922 р. він разом з родиною виїхав у Константинополь. Там купив виноградник, тримав винну крамницю. Помер у 1954р.

Мангубі Тамара Борисівна. До війни закінчила три курси Дніпропетровського гірничого інституту. Окупація застала її в Мелітополі з хворобою матір’ю . Після війни продовжити навчання в Дніпропетровську не змогла через родинне становище, але заочно навчалася в педінституті ,а після його закінчення була запрошена на кафедру хімії. 27 років Тамара Борисівна працювала лаборантом, старшим лаборантом і, крім цього, протягом 20 років викладала хімію на підготовчих курсах. Багато хто з її студентів стали кандидатами наук, доцентами [20].

З усього вище сказаного видно, що багато караїмів Мелітополя виявили себе в різних галузях науки і громадського життя, тим самим заслужили собі славу і повагу.

 

           3.4. Караїмське товариство в Мелітополі

 

  5 жовтня 1991 р. на третій Всеукраїнській конференції в м. Сімферополі Г.С.Ялпачик  звернувся до зборів з проханням включити до складу Кримського караїмського товариства й мелітопольських караїмів . Його прохання було виконане. Головною Кримського караїмського товариства на той час був Я.М. Хаджи – мелітополець [1].

7 грудня 1991 р. за ініціативою Я.М. Хаджи, завдяки активній участі Г.С. Ялпачика та сестер Тихонових, у приміщені Мелітопольського учбового комбінату № 1 ( раніше середня школа №3) вперше за 60 з лишнім років відбулися збори караїмів, які проживають у місті. На них було прийняте рішення створити Мелітопольське караїмське товариство та за регіструвати його.

 Головою товариства обрали Тетяну Олексіївну Тихонову (Катик). У  правління ввійшли 5 чоловік.

Тоді ж, у грудні 1991 р., була створена недільна школа, в якій вивчалися мова, історія, культура караїмського народу. Дуже гарним посібником для знань був «Етнографічний нарис про караїмів», складений Г.С. Ялпачиком та Н.І. Кефелі. Проводячи  заняття з мови, Г.С. Ялпачик одночасно готував до друку «Русско – караимский разговорник» (який вийшов у 1993 р. ), «Русско – караимский словарь» на 10 тис. слів (який був опублікований у Москві 1998р.) і разом з учнями розробляв .

Методичні посібники «Русско – караимский и караимско – русский лексический минимум» і «21 урок караимского язика» (виданий у Мелітополі в 2001 р.).

     Школа працювала майже 2 роки. Після трагічної загибелі Г.С. Ялпачика в 1993 р., учні продовжили заняття й закінчили учбовий рік. На жаль ,зараз, у зв’язку з тим, що в місті немає людини, яка добре знала б мову, особливості вимови , школа тимчасово не працює [19].

 Цілі та завдання асоціації «Крим крайлер», а отже й караїмського товариства в Мелітополі:

•              захист соціальних, економічних, творчих, національно-культурних інтересів караїмів;
•              сприяння збереженню національної культури, традицій, мови;
•              налагодження культурних зв’язків з товариськими організаціями як на території України, так і за кордоном;
•              сприяння розвитку суспільно-політичної та творчої активності кримських караїмів, які проживають на території України , та залучення їх до процесу соціально-економічного оновлення товариства.

Членами  караїмського товариства в Мелітополі здійснюються багатопланові роботи різного типу, наприклад:

•              популяризація караїмської мови та культури;
•              публікації зібраного матеріалу разом з «Мелітопольськими відомостями» та іншими виданнями, а також розробка посібників, підручників тощо;
•              проведення зборів асоціації в Євпаторії, Сімферополі, Феодосії, Бахчисараї;
•              проведення спільних національних свят (тим бил – хиджи, бошатлих, орахтою, киниш та ін.);
•              участь у семінарах, конференціях тощо;
•              зйомки в Мелітополі фільму про караїмів;
•              збирання коштів у фонд допомоги знедоленим, сиротам, тяжко хворим людям.

Найактивнішими товариства стали: сестри  Тихонови,  особливо Тетяна  Олексіївна, Софія Гелівна  Ялпачик, А.М. Аттар,  С.Я. Савускан,  Л.С.Гладкіх  (Ман губі), Т.Г.Ферул та ін. Ці дружні люди покладають усі свої сили у збереження матеріальної та духовної культури.

Отже, серед караїмів Мелітополя чимало відомих людей. Є серед них лікарі і вчителі, інженери і фотографи, а також вони опанували безліч інших професій, ставши дійсними майстрами своєї справи.               Не дивлячись на мало чисельність караїмського народу, ці дружні люди згуртовано, з любов’ю, натхнення і самопожертвою відроджують свої корені, мову та культуру.

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

Вивчення історії діаспори караїмів Мелітополя з другої половини XIX до початку XXI ст. дозволяє автору зробити такі висновки:

 Кримські караїми – корінний народ Криму, що за своїм походженням являється нащадком прадавніх хазарів-тюрків. Після падіння Хазарського каганату вони переселились у Південний Крим. В теперішній час караїми живуть, в основному , у містах Криму ( Сімферополі, Євпаторії, Бахчисараї, Севастополі, Феодосії , Ялті); в інших містах України ( Києві, Луцьку, Харкові, Дніпропетровську, Миколаєві, Одесі, Мелітополі); у містах Росії ( Санкт-Петербурзі, Москві, Краснодарі, Новоросійську ,Уфі); у деяких республіках СНГ, а також у Литві, Польщі, Франції, Туреччині, Єгипті, Австралії, Ізраїлі тощо).

 У  VIII ст. частина мешканців Хазарії прийняла, як державну релігію , караїм. Її основні положення були розроблені Аннаном бен Давидом. Караїзм – це цілком самостійна релігія, яку офіційно визнали православне, католицьке та мусульманське духівництво.

 Під час Кримської війни, у 1854 р., караїми переселилися до Мелітополя. З того часу історія цього народу тісно пов’язана з історією м. Мелітополя.

 Караїмська мова відноситься до кипчакської групи тюркських мов. Ця мова відноситься до найбільш чистих тюркських мов. Мелітопольські караїми в XIX-XX ст. використовували у спілкуванні кримський діалект.

 Під час виконання цієї роботи найбільше захоплення викликало в мене розмаїття звичаїв, обрядів і традиційних караїмів, а також багатство їхнього фольклору. В наш час відбувається процес відродження духовної культури караїмського народу.

 Стосовно їх національного одягу, то він вийшов з повсякденного вжитку, і в наш час використовується виключно на свята та учасниками фольклорних колективів.

 Традиційна кухня є тим елементом культури народу , який зберігається  найдовше, у чому я переконалася особисто. Знамениті караїмські пиріжки, якими я ласувала на святі киниш (пурім), акалва – біла халва, якою мене пригощали сестри Тихонови, буза та чир-чир , які я куштувала в Джуфт – Кале – це далеко неповний перелік тих страв , якими славиться караїмська кухня.

 Найбільшими архітектурними пам’ятками караїмського народу є : стародавня фортеця Джуфт – Кале біля Бахчисараю, єдина діюча кенаса в Євпаторії, найкрасивіша споруда Феодосії – дача Стамболі, побудована в орієнтальному стилі; в Мелітополі це Зимовий театр Стамболі, будинок Мінаша , які є прикрасою історичного центру міста.

 Представники караїмського народу – лікарі, вчителі, наукові робітники, працівники мистецтва, інженери, економісти – зробили великий внесок у розвиток нашого  міста. Фотограф Гаммаль,  лікар О.Феруз , учитель О.Арабаджи , співачка Н. Іртлач – це імена складають гордість Мелітополя.

 Після проголошення незалежності України в історії караїмського народу починається новий етап. 7 грудня 1991 р. , за ініціативою Гелія Семеновича Ялпачика, у Мелітополі було створено караїмське національне товариство, яке  є складовою частиною Асоціації кримських караїмів – «Кримкарайлар». Члени цього товариства наполегливо збирають історичні документи, фотографії, речі, пов’язані з життям та діяльністю караїмів у Мелітополі.

 Не дивлячись на свою мало чисельність, мелітопольські караїми згуртовано, з любов’ю ,натхненням та самопожертвою відроджують свої традиції ,мову та культуру. Вони не забувають свого походження , постійно підтримуючи зв’язки із кримськими братами, а також з іншими караїмами, які проживають за межами Украйни.

 У процесі спілкування з пані Тихоновою, головою караїмського товариства в Мелітополі, її заступником пані Ялпачик, а також іншими караїмами, я відчула з якою любов’ю та повагою вони ставляться до землі, на якій живуть, бо вона стала для них справжньою Батьківщиною.

 Отже, у цій роботі була зроблена спроба провести комплексне дослідження та систематизацію відомостей про мелітопольських караїмів як складової частини єдиного караїмського народу. Її значущість полягає у внеску збереження культурних надбань караїмів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.          Аджиев М. Любо ,терцы / «Вокруг света» Научно-художественный журнал.- 1992.- № 4-6. – С.46-52.
2.          Арабаджи Е.С. ,Сазонова М.А., Ялпачик С.Г. Крымские караимы.

К проблеме этнонациональной и этнокультурной антропологи / «Постметодика» Журнал.- 2002.- №7-8. – С.94-99.

3.          Астафьев А. Встреча весны. Восемдесят лет на двоих / «Мелитопольские ведомости» Газета.- 11 апреля 2000 г. – С.3.
4.          Дмитриев В. Тайна «Золотой лестницы» / Диорама плюс «Московский комсомолець». - 7-14 июня 2001. – С.20.
5.          Заматаева О., Мохов В., Хацаева Д. Зимний театр Стамболии. Что такое кенаса?/ «Мелитопольские ведомости» Газета .- 4 мая 199 г. –С. 6.   Климова Л. Художня культура. 10 клас: підруч. для загальноосвіт. навч. закл. Рівень стандарту. Академічний рівень. – К.: Література ЛТД, 2010. – 176 с.

7.    Масол Л. Художня культура: підруч. для 9 кл. загальноосвіт. навч. закл. – К.: Генеза, 2009. – 288 с.

8.  Масол Л., Миропольська Н., Гайдамака О. Художня культура: підруч. для 10 кл. загальноосвіт. навч. закл. Рівень стандарту. Академічний рівень. – Харків: Веста, Ранок, 2010. – 208 с.

9.  Масол Л., Оніщенко О., Ничкало С., Гайдамака О. Художня культура: підручн. для 10 кл. загальноосвіт. навч. закл. Профільний рівень. – К.: Освіта, 2011. – 240 с.

10.    Мичкало С., Масол Л., Комаровська О. Художня культура України (Від найдавніших часів до початку ХХ ст.). – К.: Видавництво Київського міського педагогічного університету ім. Б.Д.Грінченка, 2004. – 146 с.

11.   Полканов А.И. Крымские караимы (караи - коренной малочисленный тюркський народ Крыма).-Париж , 1995.-245с.

12.  Полканов Ю. А. Караи – крымские караимы-тюрки./ История. Этнография.Культура.-Симферополь, 1997.- 150с.

13.   Полканов Ю.А. Легенды и предания караев ( крымских караимов-тюрков)/.-Симферополь, 1995.-66с.

14.    Полканов Ю.А. Обряды и обычаи крымских караимов-тюрков: женитьба, рождение ребенка,похороны./- Бахчисарай, 1994.-52с.

15.    Поляков В. Караимы / Дружба народов. – 1998. - №4. – С.184-191.

16.    Поляков В. Крым. Судьбы народов и людей/. –Симферополь, 1998.-268с.

17.  Сарач М.С. Караимская народная энциклопедия. – Т.1. Вводный.-М.,1995.- 246с.

18. Сарач М.С. Караимская народная энциклопедия – Т.2. Религия крымских карев.-Париж,1996.-169с.

19.  Ялпачик Г.С. 21 урок караимского язика ( крымский діалект).- Мелитополь, 2001. – 120с.

20.  Ялпачик Г.С. Русско-караимский разговорник . – Симферополь, 1993.- 112с.

21. Офіційний сайт музею «Калє» міста Мелітополь – [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://karai.crimea.ua/809-virtualnaya-yekskursiya-po-muzeyu-pri-karaimskom-centre-kale-g-melitopol.html.

21. Офіційний сайт газети «Мелитополььские Ведомости» – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.mv.org.ua/news/86427-interkulturnyi_dom_postroili_v_melitopole.html

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДОДАТКИ