Науково-пошукова робота МАН учениці 9-го класу "Іван Панькевич і відродження закарпатських українців"

Про матеріал
Науково-пошукова робота МАН учениці 9-го класу Анісімової Світлани "Іван Панькевич і відродження закарпатських українців". Керівник - Ісаєвич М.Й. Робота була відзначена дипломом МАН на обласному етапі конкурсних робіт.
Перегляд файлу

1

 

 

 

Міністерство освіти і науки України

Закарпатське територіальне відділення Малої академії наук

Мукачівська філія

Секція філологічна

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Науково-дослідна робота

учениці 5-г класу

гімназії м.Мукачево

Анісімової Світлани Ігорівни

 

 

 

Науковий керівник

Ісаєвич М.Й.

вчитель української мови і літератури

 

 

 

Зміст

ВСТУП.....................................................................2

 

І.  Біографічні відомості про І.Панькевича.............................4

 

 1. Дитячі та юнацькі роки.

 2. Період навчання.

 3. Становлення І.Панькевича як громадського діяча та вченого.

 

 

II. Участь І.Панькевича у товаристві "Просвіта".................11

 

 1. Умови, в яких діяло товариство.

 2. Видавнича діяльність І.Панькевича.

 3. Робота діяча в бібліотечній і музейній комісіях "Просвіти"

 4. Діяльність вченого у створенні театральних гуртків.

 5. Участь І.Панькевича в організаційній комісії.

 6. Педагогічна діяльність.

 7. Внесок діяча у краєзнавство та етнографію.

 

 

ВИСНОВКИ..........................................................18

 

СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ  ЛІТЕРАТУРИ....20

 

ДОДАТКИ

 

 

 

 

 

Вступ

 

І.А.Панькевич – це визначний вчений, що залишив помітний слід у піднесенні національної свідомості закарпатських українців. Він сприяв своїми науковими працями мовному відродженню закарпатського народу. Значення його доробку в галузі лінгвістики виходить далеко за межі Закарпаття.

Це людина, яка мала прекрасну мовознавчу освіту, здобуту у Львівському, Віденському, Московському університетах, кількарічну педпрактику в Львівській гімназії, Віденській Консулярній академії.

Практично немає такої ділянки, що стосується терену українського Закарпаття, у якій би вчений не залишив помітний слід. Це відомий мовознавець, літературознавець, етнограф, фольклорист, педагог, історик, діалектолог.

Детальне вивчення місцевих діалектів, старовинних рукописних і друкованих памяток, особливостей матеріальної і духовної культури, творчості письменників, численні пошукові експедиції і виїзди у села краю, підготовка, видання підручників української мови, які відіграли важливу роль у переході закарпатців з народної на українську літературну мову, видання капітальних праць “Українські говори Підкарпатської Руси і сумежних областей”, “Матеріали до історії мови південнокарпатських українців”, титанічна робота над Словником українських говорів Закарпаття, майже три сотні опублікованих статей – такий далеко не повний перелік зробленого Іваном Панькевичем.

Було б несправедливо не згадати його найактивнішу участь у заснуванні і діяльності товариства “Просвіта” і Педагогічного товариства Підкарпатської Руси, учительську працю в шкільному відділі та Ужгородській гімназії.

У 20-30 роки вчений редагував журнали ”Подкарпатська Русь”, “Науковий збірник товариства “Просвіта”, “Дружно вперед”, “Учитель”.

Тому нашим завданням, тобто метою науково-дослідницької роботи, є дослідити якнайповніше і вивчити життя людини, яка багато зробила для нашого краю – Закарпаття.

У процесі становлення і розбудови України актуальним є питання історичної правди, повернення імен видатних діячів. Але немало таких імен все ще чекають своєї громадської реабілітації, тому це справа за нами, сучасним поколінням.

Діяльність І.Панькевича заслуговує на вивчення, бо, на моє переконання, в особі цієї людини Закарпаття має відомого культурно-освітнього діяча і вченого, відважуся сказати, й патріота, сили духу, безкорисливості, яких деколи не вистачає нам, молодим.

Ця робота допоможе ознайомитися всім бажаючим із життям і громадською діяльністю І.Панькевича. Вона може служити темою семінарів на факультативних та гурткових заняттях з української мови, літератури, історії.

Робота складається з вступу, двох розділів і висновків.

 

Розділ 1 – “Біографічні відомості про І.Панькевича” - стосується фактів із життя і діяльності вченого на матеріалі автобіографічної праці “Мій життєпис”.

Розділ 2 – “Участь І. Панькевича у товаристві “Просвіта” - про просвітницьку діяльність громадського діяча на Закарпатті.

У науково-дослідницькій роботі використано та опрацьовано нами матеріали публікацій стосовно спадщини І.Панькевича - вчених і дослідників Б.Галаса, Й.Дзендзелівського, М.Мушинки, С.Клочурака, В.Статєєвої, П.Федаки, В.Керецмана, Ф.Тіхого  та ін.

І.Панькевич – визначна людина свого часу, видатний вчений, справжній патріот-просвітянин закарпатоукраїнського народу, про що піде мова далі.

 

Біографічні відомості про І.Панькевича

 

Обставини склалися так, що з грудня 1919 року І.А.Панькевич жив і працював у нашому краї. У цей період, як зазначають дослідники, стан освіти на Закарпатті був дуже складним. Власті призначили на посаду шкільного референта Підкарпатської Русі культурну і чесну людину – Йосифа Пешека (1919-1924 роки працював на цій посаді), який походив із Волині і прекрасно володів українською мовою. Й.Пешек їздив з села в село, щоб вияснити стан освіти на Закарпатті, та знайти собі помічника, хорошого лінгвіста на посаду окружного інспектора. У цей час І.Панькевич навчався у Празькому університеті і був на квартирі у людини, що була знайома з братом завідувача Ужгородського правління у справах шкіл Й.Пешеком. Останній писав власнику квартири, що потребує мати в управлінні філолога, який би добре знав мову закарпатських українців. І.Панькевич давно виявляв бажання поїхати до Ужгороду, і в 1919 році його мрії здійснюються. В автобіографії вчений зазначає: “мене було прийнято як договірного урядовця управління у справах шкіл, який мав вести мовний відділ, регулювати мову навчання та офіційну мову.”[1]

Біографія І.Панькевича є яскравим відображенням складної доби, що в ній жила вся українська інтелігенція, якій була небайдужа доля свого народу. Хто він, що зробив і чим прислужився закарпатським українцям?

І.Панькевич (див. додаток 1, 2) народився 6 жовтня 1887 року в с.Цеперові, Львівського повіту (тепер район Новий Яричів, Львівської області) в хліборобській багатодітній сім’ї. Дитинство його пройшло в будинку діда Олекси Кочубея. Навчався спочатку в сільській школі, потім у початковій школі ім. Марії Магдалини, пізніше у IV польській ім. Длугоша. Під час навчання у гімназії був свідком національного і соціального рухів українського народу Галичини. У той період, як згадує І.Панькевич[1], відбувалися криваві вибори до парламенту, в яких, як кандидат в депутати, брав участь І.Я.Франко. Великий вплив на формування світогляду молодого І.Панькевича мав учитель релігії Петро Крип’якевич (батько відомого історика, автора “Історії України” І.Крип’якевича), який вів навчання українською мовою, що було прогресивним у тих умовах.

І.Панькевич брав участь у таємних гуртках 1905-1907 років. На одному з засідань гуртка виступив з доповіддю про Угорську Русь, вже тоді, у період навчання в гімназії, він виявив інтерес до нашого краю, його історії, побуту, фольклору, мови.

Захоплювався І.Панькевич і просвітянським рухом. У 1907 році закінчив гімназію і батько вимагав, щоб син вступив на богословський факультет. І.Панькевич ради спокою батька формально подав заяву на ім’я перемишльського єпископа, до володінь якого належало їх село, але на вибір не поїхав, бо як пише, “вирішив вивчати українську літературу в Львівському університеті”[2]. Він домагається свого, працює і слухає лекції в університеті – Студинського, Колесси, Кручкевича, Вітковського та інших.

Зростає його інтерес до фольклору, працює над темою про українські різдвяні пісні – колядки і щедрівки. “До цієї теми я знов повернувся на Закарпатті у 1920 році, коли я почав збирати ці старовинні пісні...”[3], – згадує І.Панькевич у автобіографії.

У цей період навчання І.Панькевич стає учасником освітнього руху. Працюючи на посаді секретаря Львівської філії “Товариства “Просвіта”, заснував і обновив біля 120 читалень Львівського повіту. За рішенням міністерства шкільництва йому, як старанному студенту, разом із Тарасом Франком (син І.Франка) було дозволено поїхати на навчання до Віденського університету. Для навчання виділяли студенту 600 корун. Це були великі гроші на той час, але стипендію виплачували лише після закінчення навчання. Тому довелося на перших порах жити позичками товариша.

У Відні І Панькевич більше присвятив себе науці, тут вже стільки часу не займала громадська діяльність. В університеті слухає лекції з германістики, слов’янознавства, порівняльної граматики, грецької літератури, міфології, церковнослов’янської та слов’янської мов, сербо-хорватської та російської літератур, історії філософії та багато інших. У 1912 році закінчив Віденський університет зі ступенем доктора філософії. Цього ж року йому запропонували посаду вчителя російської мови в Консулярній академії, тому вирішує їхати в Москву, з метою досконалого вивчення російської мови та стажування.

Після повернення з Москви працює вчителем російської мови. У 1915 році І.Панькевич одружується на Софії Баранович (дочка радника Верховного адміністративного суду). Згодом у них народжується дочка, яка зараз мешкає в м. Оломоуці (Східна Словаччина). У цей період переносить важку операцію вуха, в результаті чого знову опиняється у Відні, де займається науковою працею, багато працює в бібліотеці Віденського університету. Успішно складає професорський іспит.

У Відні І.Панькевич цікавиться постаттю М.Шашкевича і пише статтю у цьому ракурсі “Політичні відносини в Галичині за часів М.Шашкевича”. Він старанно вивчає творчість І.Я.Франка, громадські погляди діяча.

1918-1919 роки – кінець І світової війни, розпад Австро-Угорщини, боротьба народу проти окупантів... У цей період “доля знову кинула мене між чеський народ”[1] ,  - пише І.Панькевич. Він їде до Праги, де вступає до Празького університету. Тут слухає лекції видатних науковців-професорів Сметанки, Пастрнка, Махала, Новака, Фрінти та інших, які мали на нього помітний вплив. У Празі сталися події, після яких І.Панькевич опинився на Закарпатті.

У ці роки І.Панькевич був на посаді завідуючого відділом мови у новозаснованому “Шкільному рефераті цивільної управи в Ужгороді”. У цей період поширення набуває нова українська мова (мова Шевченка) на Галичині, Буковині і Закарпатті. На Східній Україні цей процес розпочався раніше. “До 1920 року мова Шевченка ніде не використовувалася, дістати ж твори східноукраїнських письменників через утруднені звязки з східною Україною, що входила до складу іншої держави, було нелегко... Говорити українською у підавстрійській Україні означало говорити своєю власною говіркою. А нова українська літературна мова, що ввійшла в літературу Закарпаття тільки в 20-х роках ХХ століття, поширилася тут, як відомо, лише після другої світової війни” [1]

На Закарпатті І.Панькевичу довелося боротися із наслідками мадяризації, адже наш край після довголітнього панування Австро-Угорщини перетворився на найвідсталіший край. Майже все населення, інтелігенція, яку переважно складало духовенство, були повністю змадяризовані. Якщо у 1873- 1874 роках в краї була 571 школа з рідною мовою навчання, то вже у у 1910 році не було жодної. 

Угорські правителі видали 13 законів та урядових розпоряджень, спрямованих на мадяризацію закарпатського населення

Так, наприклад, 16 закон від 1791 року зобовязував урядовців уживати тільки угорську мову, закон 2 від 1844 року проголосив її єдиною державною мовою, а закон 5 від 1848 року забезпечував угорцям перевагу у всіх виборах. Дійшло до того, що у 1915 році було заборонено і “руські свята”.

Мовне питання було дискусійним як в австро-угорський період, так і в чеський (1919-1938). Як тільки розпалася імперія, угорський уряд під керівництвом графа Каролі, щоб зберегти наш край у складі нової Угорщини, надав Закарпаттю автономію під назвою “Руська Крайна”. Однак закарпатці відмовилися від запропонованої їм автономії, зібралися 21 січня 1919 року в Хусті на всезакарпатський зїзд народних представників і проголосили возєднання з Україною. Однак у нерівній збройній боротьбі з агресивними сусідніми державами Україна не змогла відстояти свою незалежність і Закарпаття опинилося у складі новоутвореної Чехословацької держави. Сен-Жерменським договором 10 вересня 1919 року мирна конференція санкціонувала приєднання Закарпаття до Чехословаччини.

Офіційно вважалося, що закарпатці добровільно прийняли приєднання, але обіцяної автономії краю надано не було. Офіційною назвою до 1928 року окремого адміністративного краю була “Підкарпатська Русь” (див. додаток 3).

У перші роки входження Закарпаття до Чехословаччини в системі освіти була сприятливіша атмосфера для розвитку української мови. Отож за цих умов діяли чотири гімназії: у Берегові, Ужгороді, Мукачеві, Хусті. Діяли Ужгородська учительська семінарія на чолі з Августином Волошином та Мукачівська торговельна академія (на чолі з А.Штефаном).

У школах, гімназіях була криза з підручниками, але в останніх двох закладах вирішення цієї проблеми було краще поставлено, бо відомо, що А.Волошин і А.Штефан самі укладали підручники для учнів. До цієї ж справи мав відношення і І.Панькевич.  Серед популярних підручників на той час були книги А.Волошина “Азбука”, “Читанка”, “Мала читанка”, “Методична граматика руського язика”, “Фізика”, “Коротка історія педагогіки”,  А.Штефана “Арифметика”, “Граматика української мови” та інші.

Але хочеться внести доповнення такого плану, що наш край не завжди був таким відсталим, він славився своїми визначними постатями: М.Лучкай, М.Андрелла, А.Коцак, О.Духнович, В.Гренджа-Донський, брати Бращайки та ін.

Та повернемося до діяльності І.Панькевича на Закарпатті.

У 1939 році  - знову окупація нашого краю угорськими завойовниками. І.Панькевич виявляє особливу мужність у ці роки, він евакуював Ужгородську гімназію до Перечина і став її директором. Але згодом переїжджає до Братислави, пізніше до Праги, де стає доцентом Українського Вільного університету.

У роки Великої Вітчизняної війни читає лекції з української літератури в Празькому Карловому університеті, публікує свої праці, статті, веде запис фольклорних і діалектологічних матеріалів. Після війни з 1947 року свою роботу пов’язує з Пряшівщиною, де культурне становище було під русофільським впливом, як і на Закарпатті після 1944 року (визволення краю Радянською Армією). Налагодив з 1946 року співпрацю з сільськими учителями, залучаючи їх до збирання етнолінгвістичного матеріалу, виступає на сторінках періодики. У 50-х рр. видає на Пряшівщині перший український журнал “Дружно вперед”. Укладає граматики та підручники, що сприяють унормуванню української мови. Це “Граматика української мови для нижчих кляс і шкіл горожанських”, “Граматика української мови для середніх шкіл Пряшівщині”, “Граматика української мови для середніх шкіл другого і третього ступенів”.

У 1951 році вчений укладає “Короткі правила українського правопису для вжитку Пряшівщині”. Ця робота науковця була видана без його імені, чому сприяли обвинувачення І.Панькевича в “буржуазному націоналізмі”. Але “Короткі правила...” були видані, тому що на них чекали в школах учителі та учні. Вченому навіть не виплатили гонорар за роботу і лише згодом після багатьох скарг діяча в різні інстанції з ним розрахувались. Звинувачення на адресу чесної людини можна пояснити тільки напрямком його діяльності, що виходила за рамки офіційно визнаних догм. І.Панькевич майже завжди конфліктував з несправедливими існуючими режимами. Вся ця історія з скаргами, обвинуваченнями вченого закінчилася звільненням з посади викладача і забороною проводити дослідження.

У автобіографії І.Панькевич дуже точно підмітив існуючу ситуацію в краї і дав їй справедливу оцінку, що “після пробудження українського населення Східної Словаччини я відчув обов’язок помагати в їхньому відродженні... Але в Східній Словаччині жили ще ті люди серед вчителів і молодої генерації, які завзято боролися проти української мови, а в моїй праці для українського народу в Східній Словаччині вбачали небезпеку для своїх позицій. Мене обвинуватили в буржуазному націоналізмі і старалися мене знищити і морально, і фізично”[1].

Деканат філософського факультету Карлового університету в Празі вимагав доказів про “буржуазний націоналізм”, “буржуазні погляди” І.Панькевича, але їх так і не отримав, бо їх не було. Тоді, боячись втратити визначного вченого, залишають його при університеті на посаді державного доцента. І.Панькевич, не дивлячись на всі ці жорстокі удари, знаходив в собі сили продовжувати наукову роботу і “дуже прикро, що, виховавши цілу генерацію вчених, - як зазначає М.Мушинка[2], – О.Зілинського, Я.Моравця, М.Швеця, М.Мольфара, Зіну Зеник-Березовську, М.Дальницьку та багато інших – він залишався на довгий час для Закарпаття і Пряшівщини “ворогом народу”, “буржуазним націоналістом”, “американським агентом”.

В останні роки життя І.Панькевич закінчує “Словник закарпатоукраїнських говорів”, над яким працював довгий час, готує до друку ряд праць, серед них “Закарпатоукраїнські колядки і щедрівки”, понад 50 статей (“Два питання зв’язані з дискусією про “Слово о полку Ігоревім”, “Дві лемківські грамоти з початку XVI ст.”, “Острожницькі пергаментні листки XI-XII ст.” та інші). Цінність становить його праця, видана в Пряшеві 1957 року - “І.Я.Франко і закарпатські українці”. Взагалі, наукова спадщина вченого дуже цінна і заслуговує на вивчення.

У 1958 році обірвалось життя визначної людини.

 

Участь І. Панькевича у товаристві “Просвіта”

 

Ще навчаючись у Львівському університеті, І.Панькевич був членом Львівської філії “Товариства Просвіта”, основним завданням якої було проведення культурно-освітньої роботи. Панькевич-студент був активним співробітником товариства, розумів мету і завдання його. Він проводив освітню роботу по селах, “був пропагандистом пересувних бібліотек”[1], часто своїм досвідом обмінювався в статтях тогочасної преси, неодноразово звітувався про свою роботу у Львівській філії “Товариства Просвіта”. І.Панькевич два роки був її секретарем і зумів за той час обновити і заснувати у Львівському повіті біля 120 читалень.

Звідси нам стає зрозумілим, звідки такий досвід роботи на ниві просвітянства, глибоке усвідомлення суті справи. Прибувши в грудні 1919 року на Закарпаття, І.Панькевич правильно вживає всі заходи щодо подолання неграмотності, утвердження української мови, її нормування, веде боротьбу з наслідками мадяризації. Завідуючи мовним відділом Цивільного реферату шкіл, І.Панькевич стає членом правління “Просвіти”, основне завдання якої полягає в просвітительстві закарпатоукраїнського народу (додаток 4). Через деякий час був призначений її секретарем (5 років на цій посаді), членом видавничої, наукової, театральної, бібліотечної та музейної комісій. Як член “Просвіти”, робив коректуру популярних видань для народу, деякі редагував сам.

І Панькевич видає також у 20-ті рр. “Науковий збірник товариства “Просвіта”. Цей збірник давав змогу спостерігати за розвитком науки і культури на Закарпатті, тобто мав просвітянський характер. Редагуючи “Науковий збірник”, якого вийшло 14 об’ємних томів, він залучав до праці видатних вчених – В.Гнатюка, К.Студинського, Ф.Тихого, Ф.Колессу, М.Возняка, Ф.Потушняка та інших, що друкувались на сторінках збірника. І.Панькевич згадує: “Я і мій товариш В.Бірчак держалися тактики не висувати себе не передові посади, але уступати ці посади місцевим людям. Так як редактор “Наукового збірника” на першому місці був Августин Волошин, на другому Василь Гаджега, і лише після них я і В.Бірчак”[1]. Отож, у “Просвіті” діяв принцип демократизму і гуманізму. У товаристві співпрацювали В.Гренджа-Донський, Ю.Бращайко, С.Черкасенко, О.Маркуш, А.Волошин,. Д.Німчук та інші (див. додаток 5).

Досліджуючи видавничу діяльність І.А.Панькевич, слід ще раз визначити, що вчений видавав “Науковий збірник товариства Просвіта”, краєзнавчий журнал “Підкарпатська Русь”, “Учитель” (педагогічний часопис, що виходив з 1920 по 1936 роки), “Віночок для подкарпаторуських діточок” (молодіжний з 1920-1927 рр.). Останні два друкував старим галицьким правописом, наближеним до місцевих говірок, але і так мова їх наштовхувалася на шалений опір консервативних сил. І.Панькевич розумів, щоб улагодити мовну ситуацію на Закарпатті, треба здобути на свій бік учителів і молодь, тому він і видає вчительський та молодіжний часопис, в яких відводить місце гостро проблематичним у ті роки питанням: літературна мова та правопис, шкільні підручники, слов’янські літературні взаємини (про А.Коменського, Я.Коллара, О.Духновича, І.Франка та інших), педагогіка та освіта (наприклад, “Задачі учительства і школи на Підкарпатській Русі”// Учитель,-1920 рік, та в цьому ж номері “Деякі уваги з приводу вакаційних научних курсів для учителів народних шкіл”).

І.А.Панькевич опублікував не лише свої праці, але і розвідки, твори різних вчених. Серед них І.Мірчук, Ф.Тіхий, Д.Зубринський, Є.Сабов та інші. Надрукував у часописі “Віночок” ряд статей про О.Духновича (“О.Духнович”, “Пам’яті О.Духновича”, “Походження роду О.Духновича”). впадає в око дослідження вченого про І.Франка, причому не одне, а кілька: Ivan Franko (nekrolog)//Archiv furslavische philologic, XXXVII. – Відень,1920; Іван Франко і Закарпаття //Літ.-наук. вісник,  XXV. – Львів, 1926, кн. VІІ-VІІІ. –с.292.; Іван Франко і закарпатські українці //Дукля. – Пряшів, 1957. – №3. – с.76; До джерел “Панських жартів” І.Франка //Slavia, XX, 1951. - №2-3 та багато інших.

Отже, праці вченого видавались не тільки в Ужгороді, Львові, але і в Кракові, Пряшеві, Відні. І.Панькевич був редактором і таких журналів як “Дзвіночок” (додаток до “Колокольчика”), “Дружно вперед”, в яких знайомив закарпатського читача з письменниками Східної України (Т.Шевченко, І.Котляревський), а також з М.Шашкевичем, О.Духновичем, П.Лодієм; з дослідниками мови того періоду (І.Бережанин, М.Лучкай, І.Фогарашій, В.Гнатюк). Друкувався І.Панькевич і в “Записках НТШ”, журналах “Рідна мова”, “Русинь” та інших.

Цікаво, що в усіх названих вище журналах І.Панькевич друкує матеріали, які так чи інакше пов’язані з історією, культурою, мовою, літературою закарпатських українців. І це свідчить про те, що діяч був великим патріотом нашого краю і народу, котрий усвідомлював глибоко його проблеми, зокрема пов’язані з розвитком української журналістики. Часописи були надійним засобом на шляху подолання наслідків мадяризації, неграмотності, тому власті часто забороняли їх видавництво, оскільки це була зброя проти дій консервативних сил. Слід відзначити і співпрацю І.Панькевича у журналі “Дружно вперед”, що виходив у 50-х роках, причому кілька років редакцію його очолював вчений. Та саме в цьому журналі визначного діяча безпідставно було звинувачено в “буржуазному націоналізмі” (стаття Габаля І. “Буржуазний націоналізм – лютий ворог українського народу”).

Під керівництвом І.Панькевича працювали бібліотека й музей згаданого товариства. Визнаний громадський діяч виступав за створення Національного музею Підкарпатської Русі. Він брав активну участь у збиранні експонатів для нього та обладнанні експозицій у залах Народного дому “Просвіти”.

“Товариство Просвіта” відіграло важливу роль на чолі з І.Панькевичем у створенні театральних гуртків та заснуванні професійного ужгородського театру. Ф.Тіхий у праці “Ужгород 1923” згадує : “7 липня 1920 року в ужгородському міському театрі, що розташувався на мальовничому березі Ужа, вперше - абсолютно вперше! – відбулася вистава мовою народу, який з прадавніх часів заселяє цю землю, мовою українською. Недавно засноване товариство “Просвіта” запрошувало на цю виставу українсько-чесько-мадярськими афішами. Ставилася найпопулярніша українська п’єса з піснями – “Наталка Полтавка” І.Котляревського. П’єсу ставив театр Садовського”[2]. Ці спогади служать на користь того, що театральне мистецтво розвивалося під керівництвом “Просвіти”. “Товариство” зі своїми театральними гуртками, хорами й оркестрами проводило значну роботу, спрямовану на національне пробудження населення Закарпаття”[2], – згадує ветеран “Просвіти” О.Пайкош, описуючи діяльність “Просвіти” у с.Кальник Мукачівського району, де він вчителював.

Просвітителі проводили різні національні свята, виступали серед селян на зборах, у 30-х рр. організовували по селах просвітянські з’їзди (1937 рік у с.Тур’їх Реметах, Всепросвітянський з’їзд в Ужгороді), засновували читальні та інше.

І.Панькевич,  як активний член товариства “Просвіти”, вбачав своїм завданням вести і педагогічну роботу серед закарпатських українців. З перших днів перебування в Ужгороді він заснував “Педагогічне товариство” та редагував його друкований орган – журнал “Підкарпатська Русь”, що виходив 13 років і був єдиним часописом у краї з проблем історичного краєзнавства. Серед авторів журналу: Й.Пешек, П.Яцко, П.Світлик, В.Гнатюк, Ф.Тіхий та багато інших.

І.Панькевич – людина значного педагогічного діапазону. Він видавав часописи “Віночок для підкарпатських діточок” та “Учитель”. Перший – для молоді, другий – для вчителів. Визначний діяч нерідко виступав на курсах перепідготовки вчителів народних шкіл, був за скликання першого вчительського конгресу. Поєднуючи роботу товариства “Просвіти” і “учительського товариства”, проводячи боротьбу з неписьменністю, І.Панькевич на установчих зборах, що відбулися в с.Чертіж на Середнянщині, з тої причини, що в Ужгороді не вдалося зібрати потрібне число вчителів (всього 16 чоловік), проголосив дуже змістовні слова до педагогів, які заслуговували уваги і в наш час: “Від нашої педагогічної праці в школі і культурно-освітньої праці між народом залежатиме не тільки майбутність нашої молоді, але й усього народу. Говориться, що “нарід є таким, яким є його учителі”. В цій поговірці скривається велика правда, а честь тим учителям, які в дусі цієї правди присвятять свою працю і знання своєму народові”[1]. Ці слова не були розвіяні вітром, бо підтвердились ділами і дали плідні результати.

Товариству “Просвіта” довелось існувати в важких соціально-політичних обставинах. Чехословацькі владні кола майже не виділяли коштів для просвітительської діяльності товариства, а на видання книг, часописів, створення шкіл, читалень і т.п. – всюди були потрібні кошти. З листів І.Панькевича  до Ф.Колесси ми дізнаємось про те, в яких важких умовах доводилось діяти товариству. У листі від 23.12.1937 року вчений пише до Ф.Колесси: “У нас життя затроєне! Перечеркують всю нашу працю за 18 літ, поворот до язичся, а то все по величавім з’їзді “Просвіти”[2].

І.Панькевич дуже переживав, що його робота не дає в тих умовах бажаних результатів. У одному з листів до В.Гнатюка пише: “У нас все гірше та гірше, атакують мене і “Просвіту”[3]. Та, не дивлячись на всі ці штучні перепони, І.Панькевич залишив помітний внесок у розвиток національного відродження закарпатських українців разом з іншими членами товариства “Просвіта”, що особливо заслуговує уваги в наш час, в період демократизації і переоцінки постатей минулого.

У роботі “Просвіти” відводилось місце краєзнавчій діяльності, якій І.Панькевич приділяв особливу роль. Він видавав у цьому плані, як уже зазначалося, журнал “Підкарпатська Русь”, що був єдиним часописом на Закарпатті з проблем краєзнавства. Помітне місце краєзнавчим проблемам відводилось і в журналі “Учитель”, редакцію якого теж очолював І.Панькевич. У статті “І.Панькевич: проблеми історичного краєзнавства на Закарпатті в 20-30-х рр.”[1]. Василь Керецман висловлює думку про те, що дослідження вченого можна поділити на кілька груп щодо краєзнавчої роботи, що краще усвідомити за допомогою схеми (див.додаток):

  1.        праці, присвячені загальним проблемам краєзнавства та музейної справи;
  2.        публікації та мовний аналіз рукописів, знайдених на території Закарпаття;
  3.        фольклорні праці;
  4.        роботи з історії матеріальної культури;
  5.        біографічні розвідки з життя відомих істориків та діячів краю;
  6.        рецензії на історико-краєзнавчі праці.

На Закарпатті вчений працював і в галузі етнографії. Його цікавили матеріальна і духовна культура закарпатців. І.Панькевич часто їздив з села в село і досконало вивчав побут населення, залучав до роботи вчителів і учнів, які допомагали йому укладати питальник для збору етнолінгвістичного матеріалу, та для словника українських говорів Закарпаття. Вдало класифікує народознавчі студії вченого Павло Федака, а саме виділяє праці[2]. Додаю схему (див. додаток):

  1.        присвячені дослідженню матеріальної культури - “Із матеріальної культури Підкарпатської Русі. Сани на руським Підкарпаттю”, “Гуцульські страви”, “Водяні млини на Підкарпатській Русі”, тощо;
  2.        на тему духовна культура – “Весняні великодні ігри та пісні”, “Пасхальні обичаї на селах Пряшівської Русі”, “Причинки до пізнання обріду крестин на Підкарпатській Русі”, “Вефлеєм” як різдвяна ігра і “Вертеп” та інші;
  3.        з питань етнічної історії (з проблеми матеріальної і духовної культури) – “Дрітярі”, “Ще о сільських дрітярах села Орябина (Ярембіна)”;
  4.        рецензії, некрологи – рецензії на книгу В.Залозецького німецькою мовою “Готичні і барочні церкви на Закарпатті” – Відень, 1923 рік, некролог “Володимир Гнатюк”;
  5.        питальник для збору етнічного матеріалу і для словника українських говорів Закарпаття – “Програма для збирання словарного матеріалу до обласного подкарпаторуського словаря”, “Ткацтво на Підкарпатській Русі” тощо.

Діапазон наукових праць дуже широкий і в кожній з них він виявив себе як лінгвіст, етнограф, фольклорист, діалектолог, історик, етнопедагог.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

 

Історія Закарпаття не знає громадського діяча і науковця, який зробив би для відродження культури, утвердження національної свідомості українського народу, його мови стільки, як І.Панькевич. Доля дарувала йому нелегке життя в складних соціально-політичних обставинах, але й яскравий щедрий талант мовознавця, літературознавця, етнографа, фольклориста, педагога, історика. Це великий подвижник, колоритна фігура в історії культури й освіти Закарпаття, якому він присвятив значну частину свого життя.

На довгі десятиліття І.Панькевич був викреслений з нашого життя, йому було приклеєно ярлик “буржуазного націоналіста”. У 1951-1952 роках з’явилися статті Мельникової І. та Габаля І., в яких безпідставно звинувачували визначного науковця в зраді українському народу. Габаль І. у статті “буржуазний націоналізм – лютий ворог українського трудового народу”, що була опублікована в журналі “Дружно вперёд” за 1952 рік в №9 оголошує І.Панькевича українським націоналістом разом з В.Гренджею-Донським, “співробітником американського імперіалістичного агента, гувернера бувшої Підкарпатської Русі Жатковича, посередництвом якого мені була надана допомога для здійснення мого, гідного засудженню, зусилля вульгаризувати українську мову.”[4]

Дуже прикро, що І.Панькевич був підданий забуттю, але сьогодні ми повертаємось до цієї постаті. Адже процес демократизації всіх ділянок життя вимагає переоцінки визначних людей нашого минулого.

І.А.Панькевич (06.10.1887 – 25.02.1958) належить до тих постатей, які є окрасою і гордістю нашого народу. Він був публіцистом і збирачем памяток, науковцем і педагогом, редактором і громадсько-культурним діячем. Серед його наукових зацікавлень - словянське і українське мовознавство і літературознавство.

Ця науково-дослідницька робота підготовлена з надією про те, що спадщина визначного вченого приверне увагу широкої громадськості та здобуде заслужену повагу сучасників.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

  1.               Галас Б. Значення наукової та просвітницької діяльності І.Панькевича для утвердження української літературної мови на Закарпатті // Зазначена праця – с.185
  2.               Гомоннай В. Іван Панькевич як педагог. // Зазначена праця. – с.209.
  3.               Гошовський В. Професор І.Панькевич у моєму житті // Матеріали наукової конференції, присвяченої пам’яті І.Панькевича 22-24 жовтня 1992. – Ужгород, 1992.
  4.               Дзендзелівський Й. З листування І.Панькевича // Матеріали наукової конференції, присвяченої пам’яті І.Панькевича 22-24 жовтня 1992. – Ужгород, 1992. – с.93.
  5.               Керецман В. І.Панькевич і проблеми історичного краєзнавства Закарпаття 20-30рр. // Матеріали наукової конференції, присвяченої пам’яті І.Панькевича 22-24 жовтня 1992. – Ужгород, 1992.
  6.               Мушинка М. Бібліографія друкованих праць І.Панькевича // Матеріали наукової конференції, присвяченої пам’яті І.Панькевича 22-24 жовтня 1992. – Ужгород, 1992. – с.350
  7.               Мушинка М. Панькевич і Закарпаття // Матеріали наукової конференції, присвяченої пам’яті І.Панькевича 22-24 жовтня 1992. – Ужгород, 1992.
  8.               Пайкош О. Мовна боротьба на Закарпатті 20-30х рр. ХХ ст.// Українська мова на Закарпатті в минулому і сьогодні. Матеріали науково-практичної конференції 5-6 травня 1993. – Ужгород, 1993
  9.               Панькевич І. Мій життєпис // Матеріали наукової конференції, присвяченої пам’яті І.Панькевича 22-24 жовтня 1992. – Ужгород, 1992.
  10.          Статєєва В.І. Мовні питання на сторінках закарпатської періодики ІІ Пол. ХІХ – поч..ХХ ст. (до 1919 року) // Українська мова на Закарпатті в минулому і сьогодні. Матеріали науково-практичної конференції 5-6 травня 1993. – Ужгород, 1993. – с.291.
  11.          Тіхий Ф. Ужгород 1923. – Перечин. – Ріка, 1992.
  12.          Федака П. І.Панькевич як етнограф // Матеріали наукової конференції, присвяченої пам’яті І.Панькевича 22-24 жовтня 1992. – Ужгород, 1992. – с.195.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток 4

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

праці, присвячені загальним проблемам краєзнавства та музейної справи;

публікації та мовний аналіз рукописів, знайдених на території Закарпаття;

фольклорні праці;

роботи з історії матеріальної культури;

біографічні розвідки з життя відомих істориків та діячів краю;

рецензії на історико-краєзнавчі праці.

 

 

 

 

Додаток 5

 

Дослідження І.Панькевича

 щодо етнографії Закарпаття

 

 

 

 

  • присвячені дослідженню матеріальної культури - “Із матеріальної культури Підкарпатської Русі. Сани на руським Підкарпаттю”, “Гуцульські страви”, “Водяні млини на Підкарпатській Русі”, тощо;
  • на тему духовна культура – “Весняні великодні ігри та пісні”, “Пасхальні обичаї на селах Пряшівської Русі”, “Причинки до пізнання обряду крестин на Підкарпатській Русі”, “Вефлеєм” як різдвяна ігра і “Вертеп” та інші;
  • з питань етнічної історії (з проблеми матеріальної і духовної культури) – “Дрітярі”, “Ще о сільських дрітярах села Орябина (Ярембіна)”;
  • рецензії, некрологи – рецензії на книгу В.Залозецького німецькою мовою “Готичні і барочні церкви на Закарпатті” – Відень, 1923 рік, некролог “Володимир Гнатюк”;
  • питальник для збору етнічного матеріалу і для словника українських говорів Закарпаття – “Програма для збирання словарного матеріалу до обласного подкарпаторуського словаря”, “Ткацтво на Підкарпатській Русі” тощо.

 

 

 

 

 

 

 


[1] Панькевич І. Мій життєпис .//Матеріали наукової конференції, присвяченої пам’яті І.Панькевича. – Ужгород, 1992. – с.31

[1] Панькевич І. Мій життєпис .//Матеріали наукової конференції, присвяченої пам’яті І.Панькевича. – Ужгород, 1992. – с.31

[2] Див.: Панькевич І. Зазнач. праця. – с.19

[3] Див.: Панькевич І. Зазнач. праця. – с.19

[1] Див.: Панькевич І. Зазнач. праця. – с.30

[1] Статєєва В.І. Мовні питання на сторінках закарпатської періодики ІІ Пол. ХІХ – поч..ХХ ст. (до 1919 року) // Українська мова на Закарпатті в минулому і сьогодні. Матеріали науково-практичної конференції 5-6 травня 1993. – Ужгород, 1993. – с.291

[1] Див.: Панькевич І. Мій життєпис // Матеріали наукової конференції. – Ужгород,1992.- с.38

[2] Мушинка М. І.Панькевич і Закарпаття. //Зазнач. праця. – с.166

[1] Панькевич І. Мій життєпис // Матеріали наукової конференції, присвяченої пам’яті І.Панькевича. – Ужгород, 1992. – с.25

[1] Див. Панькевич І. Мій життєпис // Матеріали наукової конференції, присвяченої пам’яті І.Панькевича. – Ужгород, 1992. . – с.36

[2]1 Тіхий Ф. Ужгород 1923. – Перечин. – Ріка, 1992. – с.16

[2] Пайкош О. Мовна боротьба на Закарпатті 20-30х рр. ХХ ст.// Українська мова на Закарпатті в минулому і сьогодні. Матеріали науково-практичної конференції 5-6 травня 1993. – Ужгород, 1993. – с.257.

[1] Клочурак С. До громадської діяльності д-ра І.Панькевича в Закарпатській Україні // Матеріали наукової конференції, присвяченої пам’яті І.Панькевича. – Ужгород, 1992. – с.261

[2] Гошовський В. Професор І.Панькевич у моєму житті// Зазнач. праця. – с.141.

[3] Мушинка М. Листи І.Панькевича до Володимира Гнатюка (1910-1926)//Зазнач. праця. – с.59

[1] Див.: Керецман В. І.Панькевич і проблеми історичного краєзнавства Закарпаття у 20-30-х рр.//Матеріали наукової конференції, присвяченої пам’яті І.Панькевича. – 22-24 жовтня 1992. -  Ужгород, 1992. – с.193

[2]2 Федака П. І.Панькевич як етнограф // Матеріали наукової конференції, присвяченої пам’яті І.Панькевича 22-24 жовтня 1992. – Ужгород, 1992. – с.195.

[4] Див.: Протестний лист І.Панькевича, адресований крайкому комуністичної партії у Пряшеві від 5 вересня 1952 року, Прага //Матеріали наукової конференції, присвяченої пам’яті І.Панькевича 22-24 жовтня 1992р.- Ужгород, 1992.-с.52

doc
Додано
11 лютого 2019
Переглядів
162
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку