Основи охорони праці. Навчально-методичний посібник.

 

 

Укладач:  Мусієнко Л.П., спеціаліст першої категорії, викладач загальнотехнічних дисциплін  Вінницького коледжу  НУХТ.

 

 

 

Рецензент: Спірін А.В.,  доцент кафедри охорони праці та  дорадництва  ВНАУ,  кандидат технічних наук

 

 

 

 

 

 

 

 

Ухвалено на засіданні навчально-методичної ради                                                                      Вінницького коледжу НУХТ

Протокол №__ від ______________

Голова навчально-методичної ради

__________    Н.М. Данильченко                   РЕЦЕНЗІЯ

на навчально-методичний посібник викладача Вінницького коледжу НУХТ Мусієнко Лариси Петрівни «Основи охорони праці»

 

   Навчально-методичний посібник  складається з вступу, теоретичної частини, інструкцій з лабораторних робіт, висновків та додатків. В посібнику розглянуті загальні питання з охорони праці, виробнича санітарія та гігієна праці, техніка безпеки, пожежна безпека, охорона навколишнього середовища. 

   Проведено опис лабораторних робіт. Розглянуті прилади, що задіяні в лабораторних роботах, схеми, установки. Дана методика проведення лабораторних робіт, розрахункові формули, довідникові дані. Всі пояснення до завдань викладено на доступному рівні,  враховані нові нормативні документи з охорони праці.

   Методичний посібник містить контрольні питання після кожної теми для самоперевірки, що допомагають студентам оцінити свій рівень знань.

   Посібник розроблений у відповідності з програмою навчальної дисципліни «Основи охорони праці» та виконаний на належному методичному рівні.

    Навчальний посібник призначений для студентів спеціальності 274 «Автомобільний транспорт» Вінницького коледжу НУХТ,  оформлений  правильно і може бути рекомендований для використання в навчальному процесі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

 

 

ЧАСТИНА I

ВСТУП                                          6

Розділ 1. Загальні питання охорони праці.

1.1. Основи законодавства України про охорону праці. 8

1.2. Система управління охороною праці.                                                              13

1.3. Небезпечні і шкідливі виробничі чинники (НШВЧ) на АТП.                       18

1.4. Заходи безпеки при роботі з небезпечними речовинами.                              23

1.5. Основні причини виробничого травматизму на АТП.                                   26 1.6. Заходи по підвищенню безпеки праці.                                                             30

Розділ 2. Виробнича санітарія і гігієна праці.

2.1. Вимоги до території і виробничих приміщень.                                               37

2.2. Повітря робочої зони АТП. 42

2.3. Метеорологічні умови у виробничих приміщеннях АТП.                             46

Розділ 3. Техніка безпеки (ТБ.)

3.1. Загальні вимоги до технічного стану автомобілів.                                         52

3.2. Обстеження технічного стану рухомого складу і обладнання АТП.            57

3.3. Вимоги техніки безпеки при перевезенні небезпечних вантажів.                 62

3.4. Вимоги ТБ до вантажів і місць складування.                                                  67

3.5. Вимоги ТБ до вантажопідйомних механізмів.                                                71

3.6. Загальні вимоги ТБ при ТО і Р автомобілів.                                                    73

3.7. Вимоги ТБ при ТО і Р автомобілів з ГБУ.                                                       75

3.8. Вимоги ТБ при діагностуванні автомобілів. 79

3.9. Загальні вимоги ТБ при прибиранні та митті автомобілів і агрегатів.        81       

3.10.Заходи по забезпеченню електробезпеки.                                                    83

Розділ 4. Пожежна безпека. 89

4.1. Пожежна безпека автотранспортного підприємства. Причини пожеж 

       на АТП. 90

4.2. Способи і засоби гасіння пожеж.                                                                   96

Розділ 5. Охорона навколишнього середовища.

5.1. Проблеми охорони навколишнього середовища. Зниження 

       токсичності викидів в АТП. 112

5.2. Заходи по очищенню стічних вод на АТП.                                                   115

5.3.Заходи по захисту навколишнього середовища. Зниження 

       викидів шкідливих речовин.                                                                          120

ЧАСТИНА II

Вимоги безпеки при виконанні лабораторнпих робіт.                                    123                

Лабораторна робота №1. 125

Лабораторна робота №2.  136

Лабораторна робота №3. 141

Лабораторна робота №4.                                                                                   147

Лабораторна робота №5. 156

Лабораторна робота №6.                                                                                   162

Лабораторна робота №7. 175

Лабораторна робота №8. 186

Лабораторна робота №9. 194

Висновки. 213

Критерії оцінювання знань.                                                                                214

Список використаних джерел. 215

Додатки.                                                  217

 

 

 

ЧАСТИНА I

Вступ

 

   Науково-технічний прогрес зумовив розвиток механізації й автоматизації виробництва, стимулював удосконалення технологічних процесів, що робить працю безпечнішою та привабливішою. У надзвичайно складній системі стосунків «людина – машина – середовище» особливе місце відводиться інженерним кадрам, підготовка яких у вищих навчальних закладах передбачає оволодіння ґрунтовними знаннями сучасних техніки і технологій, властивостей та характеристик матеріалів, відповідності конструкцій та агрегатів характерові виробництва, організації робіт

   Сучасне виробництво характеризується наявністю різноманітних шкідливих чинників – фізичних, хімічних, біологічних, психофізіологічних, соціальних і механічних, характер дії яких має добре знати інженер аби не допустити ушкоджень працюючих, уникнути травмувань і розвитку професійних захворювань, тобто займатись «охороною праці» людини.

   Охорона праці – це система правових, соціально-економічних, організаційнотехнічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження життя, здоров’я та працездатності людини в процесі трудової діяльності.

   Охорона праці в нашій країні є пріоритетною в діяльності державних органів і громадських організацій. Адже йдеться про найдорожчу суспільну цінність – здоров’я і життя людей. Тому роботодавець і працівник мають добре знати нормативно-правову базу в межах своїх виробничих стосунків, оскільки майбутній інженер може в процесі своєї діяльності виступати як у ролі найманого працівника, так і в ролі роботодавця.

   Зважаючи на це, мета курсу «Основи охорони праці» - допомогти студентам оволодіти системою знань з основ охорони праці та виробити вміння і навички у сфері управління охороною праці на виробництві, реалізація яких сприятиме поліпшенню умов праці, підвищенню її продуктивності, запобіганню професійним захворюванням, виробничому травматизму, аваріям.

Завданням курсу є вивчення:

•      правової і нормативної бази охорони праці в Україн;

•      впливу виробничого середовища на людину;

•      класифікації умов праці;

•      організаційних та економічних аспектів охорони праці;

•      набуття навичок аналізу й оцінювання стану охорони праці на АТП.

 

 

 

 

 

 

Розділ 1. Загальні питання охорони праці

 

 

 

 

 1.1. Основи законодавства України про охорону праці.

План.

1.     Вступ . Мета та задачі предмету.

2.     Література з предмету.

3.     Закон України про охорону праці.

 

1.    Вступ. Мета та задачі предмету.

 

   Основи охорони праці – нормативна дисципліна, яка вивчається з метою формування у майбутніх фахівців із вищою освітою необхідного в їхній подальшій професійній діяльності рівня знань та умінь із правових та організаційних питань охорони праці, основ фізіології, гігієни праці, виробничої санітарії, безпеки процесів праці та пожежної безпеки, визначеного відповідними державними стандартами освіти, а також активної позиції щодо практичної реалізації принципу пріоритетності охорони життя та здоров’я працівників щодо результатів виробничої діяльності. Курс “ Основи охорони праці “ як комплексна дисципліна базується на теоретичних положеннях природничих (фізика, хімія, математика, медицина) та суспільних (економіка, соціологія, психологія, право) наук. Важливе місце в структурі охорони праці займають зв’язки з безпекою життєдіяльності, ергономікою, фізіологією та психологією праці, технічною естетикою та ін. Державна політика України щодо охорони праці виходить із конституційного права кожного громадянина на належні безпечні і здорові умови праці та пріоритету життя і здоров’я працівника по відношенню до результатів виробничої діяльності.

   На рис. 1 поданий перелік законів, що визначають основні положення з охорони праці, та основні завдання охорони праці.

2.    Література з предмету.

1.     Охорона праці (збірник нормативних актів).- К.,1996.

2.     Житецький В.Ц. Основи охорони праці.- Л.: Афіша, 2002.

3.     Кузнецов Ю. М. Охрана труда на АТП.- М.: Транспорт, 1996.

4.     Кухаренко В.С. Система управления охранок труда на предприятиях.- М.:

Транспорт, 1985.

5.     Охорона праці / Під ред. В.П. Кучерявого.- Л.: Оріяна  - нова, 2007.

6.     І.П. Піскун та ін. Охорона праці на автомобільному транспорті.- С.:

Університетська книга, 2006.

7.    

М.П.Гандзюк та ін. Основи охорони праці.- К.: Каравела, 2008.

 

             Рис. 1.  

3. Закон України про охорону праці.

 

   Охорона праці – це система правових, соціальноекономічних, організаційно – технічних, санітарно – гігієнічних і лікувально – профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження життя, здоров’я та працездатності людини в процесі трудової діяльності.    Закон України “Про охорону праці”, прийнятий ВРУ 14

жовтня 1992 р., був переглянутий і затверджений Президентом України в новій редакції 21 листопада 2002р. Він складається з преамбули та 9 розділів. Відзначимо деякі важливі моменти, занотовані в законі.

    Так, у розділі I “Загальні положення” (стаття1) наводяться визначення понять: “охорона праці”, “роботодавець”, “працівник”, та окреслюється дія цього Закону

(стаття 2) , який поширюється на всіх фізичних та юридичних осіб. Основними принципами державної політики в галузі охорони праці (стаття4) є пріоритет життя та здоров’я людини перед будь-якими результатами виробничої діяльності, її соціальний захист та відшкодування шкоди, заподіяної здоров’ю, навчання з питань охорони праці, повна відповідальність роботодавця за створення безпечних і здорових умов праці та ін.

   У розділі II “ Гарантії прав громадян на охорону праці” передбачено, що роботодавець зобов’язаний інформувати працівника про умови праці; виплачувати компенсацію за шкідливі умови праці; забезпечувати соціальне страхування від нещасних випадків і профзахворювань у Фонді соціального страхування від нещасних випадків; відшкодовувати шкоду, заподіяну працівникові на виробництві; письмово, не пізніше як за 2 місяці, інформувати працівника про зміни виробничих умов або пільг; забезпечувати спецодягом та засобами індивідуального захисту згідно з чинними нормативами та умовами колективного договору; зафіксовано право працівника відмовитись від виконання робіт, якщо це загрожує його здоров’ю та життю, та ін.

   У Законі є статті про охорону праці жінок, неповнолітніх, інвалідів.

   У розділі III “Організація охорони праці” йдеться про те, що роботодавець обов’язково створює систему управління охороною праці на підприємстві і забезпечує її функціонування для досягнення встановлених нормативів і підвищення існуючого рівня охорони праці. В розділі наведені обов’язки працівників: дбати про здоров’я і безпеку як особисту, так і оточуючих; знати і виконувати вимоги нормативно – правових актів з охорони праці; проходити встановлені законодавством медичні огляди. Працівник несе безпосередню відповідальність за порушення зазначених вимог.

   У статті 15 йдеться про створення на підприємстві служби охорони праці при кількості працюючих – 50 і більше осіб, при меншій чисельності – очолює службу охорони праці сумісник або сторонній спеціаліст на договірних засадах.

   Усі працівники під час прийняття на роботу і в процесі роботи повинні проходити за рахунок роботодавця інструктаж, навчання з питань охорони праці та правил надання першої медичної допомоги. Навчання та перевірка знань повинна здійснюватись один раз на рік для працівників, зайнятих на роботах із підвищеною небезпекою, і один раз на 3 роки для всіх посадових осіб.

   У розділі IV “Стимулювання охорони праці” йдеться про економічне стимулювання працівників за активну участь та ініціативу у запровадженні заходів щодо підвищення рівня безпеки праці, яке здійснюється згідно з колективним договором, угодою та законодавством.

Відшкодування збитків за порушення правил охорони праці – державним, юридичним, фізичним особам – згідно з діючим законодавством. Витрати на рятування потерпілих під час аварії та на ліквідацію її наслідків, на розслідування її причин, а також інші витрати, передбачені законодавством, відшкодовує роботодавець.

   Розділ V “ Нормативно – правові акти з охорони праці” . До них належать правила , норми, регламенти, положення, стандарти, інструкції та інші документи, обов’язкові для виконання.

   Розділ VI  “Державне управління охороною праці” визначає органи державного управління охороною праці та їх компетенцію – Кабінет Міністрів; спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади; Рада міністрів АР Крим, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування. З метою координації діяльності органів державного управління охороною праці створюється Національна рада з питань безпеки життєдіяльності населення, яку очолює віце – прем’єр – міністр України.    Розділ VII “ Державний нагляд і громадський контроль за охороною праці”. Державний нагляд (стаття 38) здійснюють: спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з нагляду за охороною праці – Держпромгірнагляд ( до середини 2005 р. – Держнаглядохоронпраці) ; спеціально уповноважений державний орган із питань радіаційної безпеки – Державний комітет України із ядерної та радіаційної безпеки; спеціально уповноважений державний орган з питань пожежної безпеки – Управління пожежної охорони МНС України; спеціально уповноважений державний орган з питань гігієни праці – Санітарно – епідеміологічна служба МОЗ України.

   Розділ VIII “ Відповідальність за порушення законодавства про охорону праці “. За порушення законодавства про охорону праці передбачено штраф (стаття 43) , максимальний розмір якого становить 5% місячного фонду заробітної плати юридичної чи фізичної особи, яка використовує найману працю. Кошти від штрафів зараховуються до державного бюджету.

   Розділ IX  “Прикінцеві положення”.

 

 

Контрольні запитання.

1.     Коли був прийнятий Закон України про охорону праці?

2.     Дайте визначення поняття “охорона праці”.

 

1.2.  Система управління охороною праці.

План.

1.     Права і обов’язки посадових осіб з ОП.

2.     Порядок розслідування і облік нещасних випадків.

1. Права і обов’язки посадових осіб з ОП.

   В сучасних умовах існує 3 центри управління ороною праці: державне управління, управління з боку роботодавця, управління з боку працівників підприємства (рис. 2).  Держава створює законодавчу базу з питань охорони праці; комплекс інспекцій, що здійснюють нагляд за виконанням прийнятих нормативно-правових актів про охорону праці; інфраструктуру виробничотехнічного, інформаційного,наукового, фінансового забезпечення діяльності в галузі охорони праці. Роботодавець економічно зацікавлений в тому, щоб люди, які працюють на його підприємстві, не травмувалися і не хворіли, і тому забезпечує виконання нормативно-правових актів про охорону праці. Окрім того, механізм соціального страхування передбачає збільшення страхового внеску, якщо на підприємстві зростає травматизм та профзахворювання працівників. Істотне значення у системі ОП на підприємстві відіграють громадські інституції в особі профспілок, уповноважених трудових колективів та комісії з питань охорони праці. Працівники повинні відповідально ставитись до ОП, знати та виконувати вимоги, визначені нормативною документацією.

            Одним з головних завдань керівництва  підприємства є створення                

стрункої системи управління охороною праці, яка складається з об’єкта управління, інформаційно-контрольних зв’язків та керуючого органу. До керуючого органу належить:

-         служба охорони праці;

-         керівники структурних підрозділів всіх рівнів підприємства.

              Працівники служби ОП мають право:

-         відвідати та перевірити будь-яке робоче місце;

-         одержати від посадових осіб пояснення щодо питань ОП;

-         перевіряти стан безпеки праці;

-         вимагати від посадових осіб відсторонення від роботи працівників, що не пройшли медогляд, навчання, інструктаж тощо;

-         робити подання керівнику підприємства щодо притягнення до відповідальності працівника, винного в порушенні правил безпеки.

 

 

        Рис. 2. Комплексне управління охороною праці.

 

На підприємствах з кількістю 50 і більше працівників, рішенням трудового колективу може створюватись комісія з питань охорони праці, а на підприємствах з кількістю понад 250 працюючих і більше має бути кабінет з охорони праці.

 

2. Порядок розслідування та облік нещасних випадків.

 

   Порядок розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2004 року №1112.

   Розслідуванню підлягають раптові погіршення стану здоров’я працівника або особи, яка забезпечує себе роботою постійно, поранення, травми, гострі професійні захворювання і гострі професійні та інші отруєння, теплові удари, опіки, обмороження, утоплення, ураження електричним струмом, блискавкою та іонізуючим випромінюванням, інші ушкодження, отримані внаслідок аварій, пожеж, стихійного лиха, контакту з тваринами, комахами та іншими представниками фауни і флори, що призвели до втрати працівником працездатності на один робочий день чи більше або до необхідності переведення потерпілого на іншу (легшу) роботу терміном не менш як на один робочий день, а також випадки смерті на підприємстві. Визнаються пов’язаними з виробництвом нещасні випадки, що сталися з працівниками під час виконання трудових (посадових) обов’язків, в тому числі у відрядженнях.

 Не визнаються пов’язаними з виробництвом нещасні випадки,що сталися з працівниками:

-         за місцем постійного проживання;

-         під час використання ними в особистих цілях транспортних засобів, машин, механізмів, устаткування, інструментів підприємства;

-         внаслідок отруєння алкоголем, наркотичними або іншими отруйними речовинами, а також унаслідок їх дії за наявності медичного висновку, якщо це не викликано застосуванням цих речовин у виробничих процесах або порушенням вимог безпеки щодо їх зберігання і транспортування, або якщо потерпілий, який перебував у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння, був відсторонений від роботи згідно установленого порядку;

-         під час споєння ними злочинів або інших правопорушень, якщо ці дії підтверджені рішенням суду;

-         у разі природної смерті або самогубства, що підтверджено висновками судово-медичної експертизи та органів прокуратури.    Про кожний нещасний випадок свідок, працівник, який його виявив, або сам потерпілий повинні негайно повідомити безпосереднього керівника робіт чи іншу уповноважену особу підприємства і вжити заходів для надання необхідної допомоги.

   Роботодавець, одержавши повідомлення про нещасний випадок. Крім випадків із смертельним наслідком, повинен: 

-         повідомити про це відповідний робочий орган виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;

-         організувати його розслідування й створити комісію з розслідування у складі не менш ніж трьох осіб.

     До складу комісії з розслідування входять: керівник (спеціаліст) служби охорони праці або посадова особа (спеціаліст),на яку роботодавцем покладено виконання функцій спеціаліста з питань охорони праці (голова цієї комісії), керівник структурного підрозділу або головний спеціаліст, представник профспілкової організації, членом якої є потерпілий, або уповноважений трудового колективу з питань охорони праці, якщо потерпілий не є членом профспілки, інші особи.

   Керівник робіт, який безпосередньо відповідає за охорону праці на місці, де стався нещасний випадок, до складу комісії з розслідування не включається.

   Комісія з розслідування зобов’язана протягом 3-х діб :

-         обстежити місце нещасного випадку;

-         визначити відповідність умов і безпеки праці вимогам нормативноправових актів про охорону праці;

-         з’ясувати обставини і причини, що призвели до нещасного випадку, визначити, пов’язаний чи не пов’язаний цей випадок з виробництвом;

-         визначити осіб, які допустили порушення нормативно-правових актів про охорону праці, а також розробити заходи щодо запобігання подібним нещасним випадкам;

-         скласти акт розслідування нещасного випадку в двох примірниках, а також  акт про потерпілого у шести примірниках і передати його на затвердження роботодавцю;

-         у випадках виникнення гострих професійних захворювань (отруєнь) ще складається карта професійного захворювання (отруєння).    Нещасний випадок, про який безпосереднього керівника чи роботодавця потерпілого своєчасно не повідомили, або якщо втрата працездатності від нього настала не одразу, незалежно від терміну, коли він стався, розслідується протягом місяця після отримання заяви потерпілого чи особи, яка представляла його інтереси. 

Контрольні запитання.

1.      Назвіть склад системи управління охороною праці.

2.      Прокоментуйте    випадки,     не      пов’язані    з виробництвом.

3.     Назвіть склад комісії з розслідування нещасних випадків на виробництві.

4.     Опишіть порядок дій комісії з розслідування нещасних випадків на виробництві.

 

1.3.  Небезпечні і шкідливі виробничі чинники (НШВЧ) на АТП.

План.

1.     Небезпечні і шкідливі виробничі чинники. Контроль санітарногігієнічних умов праці.

2.     Прилади для вимірювання:

-         запиленості повітря;

-         метеорологічних умов;

-         освітлення;

-         шуму і вібрації;

-         вмісту шкідливих речовин

 

1. Небезпечні і шкідливі виробничі чинники. Контроль санітарногігієнічних умов праці.

   Часто можна почути:” На світі все можна купити, окрім здоров’я. Під виробничими шкідливостями розуміють чинники, які виникають під час трудового та виробничого процесу і впливають на працездатність і стан здоров’я працівника. Фактори,  що діють на людину в процесі виробництва, можуть призводити до різних наслідків:

-         травми        або    раптового   різкого        погіршення          стану           здоров’я 

(небезпечні фактори);

-         зниження працездатності й захворювання (шкідливі фактори).

   Залежно від рівня і тривалості дії шкідливий фактор може стати небезпечним.

   Для оцінки ступеня ризику від впливу шкідливих та небезпечних виробничих факторів варто знати класифікацію виробничих шкідливостей та їх походження:

-         шкідливості, пов’язані з трудовим процесом, зумовлені нераціональною організацією праці ( надмірне навантаження нервової системи, напруження органів зору, слуху, велика інтенсивність праці тощо);

-         шкідливості, які створюються в процесі трудової діяльності за рахунок технічних недоліків виробничого устаткування (вібрація, шум, випромінювання, шкідливі хімічні речовини тощо) ;

-         шкідливості, які пов’язані зі зовнішніми обставинами праці й виробництва, з недоліками санітарно-гігієнічних умов  на робочому місці (нераціональне опалення, кондиціонування, освітлення виробничих приміщень тощо).

   Згідно з ГОСТом 12.0.003-74 “ССБТ. Небезпечні і шкідливі виробничі фактори. Класифікація” небезпечні та шкідливі фактори поділяють на чотири групи:

1.     Фізичні:

-         підвищена швидкість руху повітря;

-        

підвищена або понижена вологість повітря;

-         підвищений або понижений атмосферний тиск;

-         недостатня освітленість;

-         конструкції, що руйнуються;

-         підвищений рівень статичної електрики тощо;

 

2.     Хімічні :

-         хімічні елементи, речовини, сполуки, які перебувають у різних агрегатних станах;

-         які різними шляхами потрапляють в організм людини (через органи дихання, шлунково-кишковий тракт, шкірний покрів та слизові оболонки);

-         які за характером дії виділяють речовини ( токсичні, наркотичні, подразнюючі, задушливі, сенсибілізуючі, канцерогенні, мутагенні й такі, що впливають на репродуктивну функцію).

 

 

3.     Біологічні :

-         макроорганізми (рослини і тварини);

-         мікроорганізми (бактерії, віруси, грибки тощо)

 

 

4.     Психофізіологічні:

-         фізичні перевантаження (статичні й динамічні);

-         нервово-психічні перевантаження   (розумові,   емоційні, монотонність праці).

 

Комплекс чинників, що викликають шкідливі та небезпечні умови на робочому місці, потребує проведення відповідних заходів, які б підтримували оптимальні або допустимі параметри виробничого середовища. Це досягається як технічними засобами, так і організаційними заходами:

-         оптимізацією метеоумов у приміщеннях за допомогою вентиляції і кондиціювання повітря;

-         освітлення приміщень і робочих місць;

-         використання засобів індивідуального і колективного захисту;

-         механізацією та автоматизацією виробничих процесів, особливо тих, на яких неможливо уникнути дії шкідливих факторів; - організацією режимів праці й відпочинку працівників.

2. Прилади для вимірювання.

  Пил – основний шкідливий фактор на багатьох підприємствах, обумовлений недосконалістю технологічних процесів. Запиленість повітря можна визначити гравіметричним, розрахунковим, фотометричним та іншими методами. Гравіметричний метод дає можливість визначити масу пилу, розрахунковий метод дає можливість визначити загальну кількість пилових часток в одиниці об’єму повітря і співвідношення їх розмірів. Для цього пил осаджують на скло, покрите прозорою клейкою плівкою. За допомогою мікроскопа  визначають форму, кількість, розміри пилових частинок. Якісну характеристику пилу визначають фотометричним методом за допомогою поточного ультра- фотометра,  яким реєструються окремі полові частки за допомогою сильного бокового світла.

   Мікроклімат – це стан повітря у виробничому приміщенні. Ще його називають метеорологічними умовами, що визначаються такими параметрами: температурою повітря в приміщені, С; відносною вологістю повітря, %; рухливістю повітря, м/с ; тепловим випромінюванням, Вт/м2. Для визначення температури повітря у виробничих приміщеннях використовуються звичайні ртутні і спиртові термометри, термопари або термоанемометри. Швидкість руху повітря в приміщеннях вимірюють приладами: анемометрами, термоанемометрами, анемометрами ( крильчастими, індукційними та чашковими). Відносну вологість повітря визначають стаціонарними або аспірацій ними  або аспірацій ними психометрами. Для реєстрації атмосферного тиску застосовують барометри. При необхідності реєстрації параметрів мікроклімату протягом часу вживають самописні прилади: термографи, гігрографи, барографи.

Відносну вологість можна визначати приладами – гігрометрами.

   Світло є важливим стимулятором не тільки здорового аналізатора, але й організма в цілому. За своєї природи світло – це видиме випромінювання електромагнітних хвиль довжиною від 380 до 780 нм ( 1нм дорівнює 10-9 м ). Для вимірювання освітленості застосовують прилади – люксметри модифікації Ю-16, Ю-116, Ю-117. Застосовують також вимірювачі видимості, фотометри та інші комплексні вимірювачі світлотехнічних величин.

   Одним з найбільш розповсюджених негативних факторів, які впливають на людину, являється шум. В результаті втоми, що виникає під дією шуму, збільшується кількість помилок при роботі, підвищується загроза виникнення травм, знижується продуктивність праці. Для вимірювання рівнів звукового тиску і рівнів звуку використовують таку апаратуру: вимірювач шуму та вібрації ІШВ-1; шумомір типу Ш-71; Шумомір PS 1202; шумоміри типу 2203, 2209 .  

   За способом передачі на людину розрізняють локальну та загальну вібрацію. Загальна вібрація викликається коливанням опірних поверхонь і за джерелом її виникнення поділяється на транспортну, транспортнотехнологічну та технологічну. Локальна вібрація передається безпосередньо через руки людини і виникає при роботі з окремими інструментами, які потрібно тримати в ході технологічного процесу. Для вимірювання параметрів вібрацій застосовують механічні вібрографи-ВР-1, вимірювачі шуму та вібрації ВШВ-1.

   На підприємствах повітря робочої зони може забруднюватись шкідливими речовинами, які утворюються в результаті технологічного процесу або містяться в сировині, продуктах та напівпродуктах і відходах виробництва. Ці речовини потрапляють у повітря у вигляді пилу, газів або пари і діють негативно на організм людини. До приладів, що контролюють вміст в повітрі шкідливих речовин відносять: газоаналізатори УГ-1, УГ-2, ГХ-4, універсальний газоаналізатор ФЛ-5501, для визначення СО ПГФ-1,КУ-1,3

(для визначення пари бензину), ФК-560 (для визначення сірчаного водню), і т. д.

 

Контрольні запитання.

 

1.     На які групи поділяють небезпечні та шкідливі виробничі фактори?

2.     Якими приладами вимірюються:

•швидкість руху повітря;  відносна вологість повітря;

•тиск?

 

 

 

1.4.  Заходи безпеки при роботі з небезпечними речовинами.

 

План.

 

1.     Причини і джерела виділення шкідливих речовин та їх небезпека для людини.

2.     Заходи безпеки при роботі з небезпечними речовинами.

 

1.     Причини і джерела виділення шкідливих речовин та їх небезпека для людини.

 

   Шкідливі хімічні речовини можуть використовуватись в ролі сировини, вихідних продуктів, барвників, наповнювачів, домішок, стабілізаторів, дезінфікуючих речовин і т.д. Розрізняють 3 види шкідливих хімічних речовин: тверді, рідкі та газоподібні. Можливе утворення пилу цих речовин, пари та газу. Основними шляхами надходження шкідливих речовин в організм людини є дихальні шляхи, стравохідний тракт і шкірний покрів. Отрути, що потрапили в організм тим чи іншим шляхом, можуть відносно рівномірно розподілятись по всіх органах і тканинах, інтоксикуючи їх. Такі місця переважного накопичення токсичних речовин називають депо отрути в організмі.

   Виділення отрут із організму відбувається головним чином через нирки та кишечник; найбільш летючі речовини виділяються також і через легені з видиханням повітря.

 

2.     Заходи безпеки при роботі з небезпечними речовинами.

 

   Етильований бензин. Етилоьваний бензин викликає отруєння. Ним можна отруїтися, вдихаючи його пари, якщо замастити ним тіло, одежу, під час потрапляння його в організм з їжею чи питною водою. Етильований бензин, проникаючи в кров, викликає загальне погіршення здоров’я – людина худне, діяльність нервової системи порушується. Ознаки гострого отруєння етилованим бензином спостерігаються вжн через декілька годин чи діб. При багаторазовому потраплянні бензину в невеликих кількостях відбувається хронічне отруєння. Зберігати бензин потрібно тільки в металевій та герметично закритій тарі на складах, обладнаних вентиляцією, чи на відкритих майданчиках під навісами.

    Хромова кислота (H2CrO4) використовується при електролітичному хромуванні. Пари хромової кислоти високої концентрації вражають слизову оболонку носа і горла. На слизовій оболонці носа розвивається запальний процес. Захворювання слизової оболонки горла супроводжується сильним кашлем. Хромова кислота шкідливо впливає  на шкіру рук та лиця. Шкіра стає сухою, тріскається. При несвоєчасному лікуванні з’являється важко- виліковна екзема. Кислота вражає зір та може зруйнувати білок ока, тому засипати хромовий ангідрит, заливати сірчасту кислоту і перемішувати електроліт необхідно в захисних окулярах. Запобіжні міти проти захворювань заключаються у видаленні з приміщення парів хромової кислоти за допомогою місцевої механічної вентиляції. При потраплянні в очі хромового розчину слід негайно промити їх 1%-им розчином гипосульфіта натрія. Працівники повинні бути забезпечені гумовими рукавицями та респіраторами. Перед роботою потрібно змащувати слизову оболонку носу вазеліном, а руки змащувати суміщю з парафіну, ланоліну та невеликої кількості фенолу. Після роботи слід промити руки 5-%им розчином гипосульфіта натрія. Також найбільший вплив  на людину здійснює сірчаста кислота (H2SO4), менший – азотна (HNO3) і соляна (HCl). Для попередження захворювань шкіри необхідно перед роботою змащувати її ожиряючими мазями. Якщо кислота потрапила на шкіру, видалити її ваткою чи ганчіркою, а ушкоджену ділянку обмити водою. Робота з кислотами повинна відбуватися в гумових рукавицях та у відповідних костюмах.

   Їдкі луги – їдкий натрій (NaOH) та їдкий калій (KOH) використовуються під

час знежирювання та мийці автомобільних деталей. Ці луги діють прижигаючим чином, на шкірі утворюється струп, під яким луги потрапляють вглиб тканин. При довгій роботі та недотриманні правил техніки безпеки можуть спостерігатися дерматити, пом’якшення та відторження рогового шару, появлення тріщин та сухості шкіри. Щоб запобігти ушкодженню шкіри необхідно застосування механізації та герметизації процесу. З метою запобіганню висихання рук шкіру до роботи змащують ожиряючою маззю, наприкінці роботи  - змивають руки теплою водою з милом.

   Метанол застосовують в якості розчинника лаків, смол та жирів. Являється нейротропною отрутою, що має хімічну токсичність. Здібний до накопичення в організмі людини. Отруєння можливі при прийомі всередину, при попаданні в організм людини через шкіру і при вдиханні парів. Легка форма отруєння характеризується головним болем, головокружінням, тошнотою, рвотою, підвищеною втомою, сонливістю, пошатуванням, мілким тремором пальців рук. Отруєння середньої важкості характеризується погіршенням зору. При тяжкій формі отруєння можливі втрата свідомості та смерть.

   Епоксидні смоли застосовують на автотранспортних підприємствах для вирівнювання поверхонь, заповнення пробоїн та тріщин. Епоксидні смоли являються токсичними речовинами, тому при роботі з ними потрібно застосовувати міри безпеки. Потрапляючи на шкіру, епоксидна смола може викликати захворювання шкіри (екземи, дерматити). Небезпечне потрапляння епоксидної смоли на органи зору. Для забезпечення безпечних умов праці при роботі з епоксидними смолами розігрів та перемішування смол, а також ввід компонентів під час утворення клею необхідно виконувати у витяжному шкафу. Зберігати смолу потрібно в герметично закритій тарі. Готовий клей слід наносити на робочому місці, обладнаному витяжною вентиляцією. Робоче місце, на якому проводяться роботи з епоксидними смолами, повинно бути накрите картоном. Після закінчення роботи картон спалюють. При знятті надлишків епоксидної смоли з виробів слід застосовувати металічні шкребки.

Працювати з епоксидною смолою потрібно в гумових рукавицях та нарукавниках. Для захисту зору потрібно користуватися захисними окулярами. При потрапленні на шкіру епоксидної смоли її слід видалити за допомогою паперових хустинок, а потім це місце обробити гарячою водою з милом, витерти насухо та змазати вазеліном, касторовим маслом чи спеціальною пастою. Виносити спецодяг з території автотранспортного підприємства суворо забороняється. Робочі, пов’язані із застосуванням епоксидної смоли, повинні проходити періодичні медичні огляди 1 раз в 24 місяці, а дерматовенерологом – 1 раз в 6 місяців.

Контрольні запитання.

 

1.     Назвіть основні засоби індивідуального захисту при роботі з небезпечними речовинами.

2.    

Що потрібно робити, якщо отримані опіки

кислотою?

 

1.5. Основні причини виробничого травматизму на АТП.

  

 

План.

 

1.     Основні причини виробничого травматизму на АТП.

2.     Типові нещасні випадки на АТП.

 

1. Основні причини виробничого травматизму.

   Право на здорові та безпечні умови праці – невід’ємне право кожної людини на будь-якому підприємстві, в організації, установі. Щороку в Україні на виробництві травмується близько 30 тис. людей. Ризик стати жертвою нещасного випадку на виробництві в Україні у 5-8 разів вищий, аніж у розвинутих країнах.

 

Причини виробничого травматизму.

   Технічні причини:

-         недосконалість технологічних процесів;

-         несправність виробничого устаткування, механізмів, інструментів;

-         конструктивні      недоліки     устаткування,      недосконалість    або відсутність захисних пристроїв; - зношеність устаткування.

   Кожен шостий нещасний випадок з летальними наслідками трапляється з технічних причин.

   Організаційні причини:

-         порушення вимог, інструкцій, норм, правил, стандартів;

-         відсутність або неналежне проведення навчань з питань охорони праці;

-         брак належного контролю та нагляду;

-         порушення норм і правил планово-попереджувального ремонту;

-         незадовільні організація та утримання робочого місця;

-         невиконання заходів щодо охорони праці; - порушення виробничої дисципліни.

   Психофізіологічні причини, пов’язані з такими чинниками:

-         тип нервової системи людини;

-         стан здоров’я;

-         незадовільний психологічний клімат у колективі;

-         уміння створювати і зберігати протягом робочого дня оптимальний робочий психологічний стан.

 

2. Типові нещасні випадки на АТП.

 

 

 

 

   Травмування                                                                   іншим     транспортним

засобом, зокрема при зіткненні транспортних засобів, у більшості випадків відбувається на вулицях і

дорогах при ДТП.

   Травмування відбувається при перекиданні транспортних засобів на дорогах і вулицях внаслідок недотримання правил дорожнього руху потерпілими водіями і при наїзді транспортних засобів на дорожні споруди, придорожні дерева і стовпи внаслідок втрати керування автомобілем і подальшого з’їздження з проїжджої частини. Сюди ж віднесені наїзди транспортного засобу на пішоходів на територіях АТП, у місцях навантаження і розвантаження автомобілів, на автостанціях і в інших місцях, де можливий рух транспортних засобів.

   Травмування транспортним засобом, що самовільно почав рух, відбувається як на вулицях і дорогах, так і в інших місцях. Причиною мимовільного руху автомобілів і причепів є те, що їх залишають незагальмованими на малих схилах. При цьому характерно, що водії, побачивши початок самовільного руху автомобіля, в більшості випадків прагнуть зупинити його, підкладаючи під колесо який-небудь предмет, аби потрапити на робоче місце. Внаслідок таких дій є НВ з тяжким наслідком.

   Травмування колесом рухомого транспортного засобу відбувається в основному при поставленні автомобілів на робоче місце або при виїзді з нього (наїзд на ноги виконавця, що лежить під автомобілем), а також при штовханні автомобіля для перестановки його на робоче місце 

9наїзд на стопу ноги штовхаю чого виконавця – переважно при повороті автомобіля).

   Травмування рухомим автотранспортом після запуску його двигуна заводною рукояткою або стартером при включеній передачі відбувається в основному на територіях і у виробничих приміщеннях АТП. Наслідком є наїзд на виконавця роботи або працівника, який іде або стоїть поруч. Наслідки таких НВ також є надзвичайно тяжкими.

   Травмування буксируючим транспортним засобом відбувається в процесі відчеплення гнучкого буксира при буксирую чому автомобілі, що стоїть, а також при несправних гальмах буксируваного автомобіля.

   Падіння на території АТП, де в зимовий період утворюється ожеледь у місцях відкритої стоянки автомобілів після зливання води з системи охолоджування двигунів.

   Травми при падінні з кузова вантажного автомобіля і сходів автопаливозаправника найчастіше відбуваються при перевірці кріплення вантажу, знятті запасного колеса і т. д.

   Падіння в оглядову канаву відбуваються при спробі постраждалого переступити або перестрибнути канаву, при слизькій поверхні перехідного містка і т.д.

   Падіння в приміщеннях АТП у більшості випадків трапляється через слизькість підлоги внаслідок пролитих на ній мастильних матеріалів, води, гальмівної рідини, захаращеності проходів, відсутності або недостатності освітлення і т. д.

   Падіння в оглядову канаву з драбин спричинюються слизкістю сходинок через їх зношеність чи несправність поручнів.

   Звичайне зістрибування водіїв з підніжок вантажних автомобілів викликає вивих гомілковостопного суглоба і травмування інших частин тіла.

   Інші травмуючи чинники складають 6,9% від загальної кількості.

 

 

Контрольні запитання.

1.     Прокоментуйте технічні причини виробничого травматизму.

2.     Що          відносять    до      організаційних причин виробничого травматизму?

3.     Прокоментуйте         психофізіологічні причини виробничого травматизму.

 

1.6.  Заходи по підвищенню безпеки праці.

План.

1.     Загальні положення.

2.     Навчання працівників безпеки праці.

3.     Порядок проведення і реєстрації всіх інструктажів з охорони праці. 

 

1.     Загальні положення.

 

   Навчання та інструктажі працівників із питань охорони праці є одним із основних принципів державної політики в галузі охорони праці і складовою системи управління охороною праці.

   Усі працівники при прийнятті на роботу і періодично в процесі роботи проходять на підприємстві навчання у формі інструктажів із питань з охорони праці, вивчають правила надання першої долі карської допомоги потерпілим від нещасних випадків, а також правила поведінки при виникненні аварій.    Працівники, що виконують роботи підвищеної небезпеки, при прийнятті на роботу проходять попереднє спеціальне навчання і перевірку знань з питань охорони праці та періодичне навчання і перевірку знань в термін, встановлений відповідними галузевими нормативними актами, але не рідше одного разу в рік.    На промислових підприємствах України для працівників, що виконують роботи з обслуговування обладнання підвищеної небезпеки, обов’язкове курсове навчання з охорони праці (з іспитом), що проходить безпосередньо на виробництві.  Відповідальність за організацію навчання і перевірку знань на підприємстві покладається на роботодавця, а в структурних підрозділах – на керівників цих підрозділів. Контролює виконання цих завдань відділ охорони праці.

   Допуск до роботи осіб, які не пройшли навчання та перевірку знань, забороняється.

 

2.     Навчання працівників безпеки праці.

 

    Усі посадові особи, відповідно до переліку посад до початку виконання своїх обов’язків і періодично (один раз на три роки) проходять навчання і перевірку знань з питань охорони праці.

     Навчання посадових осіб, що безпосередньо відповідають за організацію охорони праці на підприємстві чи установі, проводяться в навчальних закладах, які мають дозвіл Державного Комітету України по нагляду за охороною праці на проведення такого навчання.

     На підприємствах навчання з питань охорони праці організовує відділ охорони праці підприємства, залучаючи до цього працівників відділу охорони праці та спеціалістів, що пройшли навчання і перевірку знань у навчальних закладах або установах Держпромгірнагляду. Для перевірки знань посадових осіб і спеціалістів наказом по підприємству створюється комісія, очолювана керівником підприємства. До комісії входять керівники (їх заступники) служби охорони праці, виробничо-технічних служб, представники місцевих органів державного нагляду за охороною праці, а також представники профспілкового комітету.

   Посадові особи та спеціалісти невеликих підприємств, де неможливо провести навчання та утворити комісію по перевірці знань, проходять навчаня у відповідних місцевих навчальних закладах або на близьких за їх профілем виробництва підприємствах, а перевірку знань – в комісіях при місцевих органах Держпромгірнагляду.

   Працівники, що не пройшли навчання і перевірку знань або при повторній перевірці показали незадовільні знання з питань охорони праці, звільняються з посади, а їх працевлаштування вирішується з чинним законодавством.

 

 

3. Порядок проведення і реєстрації всіх інструктажів з ОП.

 

   Інструктажі з питань охорони праці проводяться на всіх підприємствах, установах і організаціях незалежно від характеру їх трудової діяльності, підлеглості і форм власності.    Мета інструктажу – навчити працівника правильно і безпечно для себе і навколишнього середовища виконувати свої трудові обов’язки. 

   Інструктажі за часом і характером проведення поділяються на: вступний, первинний, повторний, позаплановий та цільовий (рис. 3).

   Вступний інструктаж проводиться з усіма працівниками, які щойно прийняті на роботу, незалежно від їх освіти, стажу роботи або посади; працівниками, які знаходяться у відрядженні на підприємстві й беруть безпосередню участь у виробничому процесі; з водіями транспортних засобів, які вперше в’їжджають на територію підприємства; учнями, вихованцями та студентами навчально-виховних закладів перед початком трудового й професійного навчання в лабораторіях, майстернях на полігонах тощо. Вступний інструктаж проводить спеціаліст відділу охорони праці або особа, що призначена наказом для проведення цієї роботи. Місце проведення вступного інструктажу – кабінет охорони праці або інше приміщення, обладнане наочними матеріалами. Запис про проведення вступного інструктажу робиться в спеціальному журналі, а також у документі про прийняття працівника на роботу, де розписуються інструктуючий та проінструктовані працівники.    Первинний інструктаж проводиться на робочому місці до початку роботи з новоприйнятим працівником або працівником, який буде виконувати нову для нього роботу, студентом, учнем тощо. Первинний інструктаж  проводиться  індивідуально або для групи осіб спільного фаху за програмою, складеною з урахуванням вимог відповідних інструкцій з охорони праці та інших нормативних актів про охорону праці і технічної документації.

   Повторний інструктаж проводиться на робочому місці з усіма працівниками: на роботах з підвищеною небезпекою - один раз на квартал; на інших роботах - один раз у півріччя. Мета інструктажу – поновити знання та уміння виконувати працівником роботу правильно і безпечно. Проводиться інструктаж індивідуально або для групи працівників, що виконують однотипні роботи, за програмою первинного інструктажу в повному обсязі.

Позаплановий інструктаж проводиться з працівниками на робочому місці або в кабінеті охорони праці у таких випадках: 

-         при введенні в дію нових або змінених нормативних актів про охорону праці;

-         при зміні технологічного процесу, заміні або модернізації устаткування, приладів та інструментів, вихідної сировини, матеріалів та інших факторів, що впливають на охорону праці;

-         при порушенні працівником нормативних актів, що може призвести до травми, отруєння або аварії;

-         на вимогу працівника органу державного нагляду або вищої за ієрархією державної чи господарської організації при виявленні недостатнього знання працівником безпечних прийомів праці і нормативних актів про охорону праці;

-         при перерві в роботі виконавця робіт більше, ніж 30 календарних днів (для робіт з підвищеною небезпекою), а для решти робіт- більше 60 днів.

 

 

 

                     Рис. 3

 

   Позаплановий інструктаж проводиться індивідуально або для групи працівників спільного фаху. Обсяг і зміст інструктажу визначається для кожного окремого випадку залежно від причин і обставин, що викликали необхідність його проведення.

   Цільовий інструктаж проводиться у таких випадках:

-         при виконанні разових робіт, що не пов’язані безпосередньо з основними роботами працівника;

-         при ліквідації наслідків аварії і стихійного лиха;

-         при виконанні робіт, що оформляються нарядом-допуском, письмовим дозволом та іншими документами;

-         в разі проведення екскурсій або організації масових заходів з учнями та вихованцями (екскурсії, походи, спортивні заходи тощо);

 

Контрольні запитання.

 

 

1.     Прокоментуйте порядок проведення вступного інструктажу.

2.    

Чим відрізняється первинний інструктаж від вступного?

3.     В яких випадках проводиться позаплановий інструктаж?

4.     Коли проводять цільовий інструктаж?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2. Виробнича санітарія і гігієна праці.

 

 

 

 

 

2.1. Вимоги охорони праці до території АТП.

План .

1.     Загальні вимоги.

2.     Вимоги до території АТП.

3.     Приміщення і майданчики для зберігання автомобілів.

4.     В’їзди і виїзди.

1. Загальні вимоги.

 

1.1   Територія, виробничі і допоміжні приміщення, майданчики і приміщення для зберігання автомобілів, споруди повинні відповідати відомчим будівельним нормам проектування підприємств по обслуговуванню автомобілів.

1.2   Розташування виробничих та допоміжних будівель, споруд повинно відповідати          технологічному   процесу      обслуговування   та      ремонту транспортних засобів.

1.3   Виробничі і допоміжні споруди необхідно використовувати тільки за своїм призначенням, яке передбачене проектом.

1.4   На всі будівлі та споруди повинна бути документація (паспорти, акти, технічні журнали, проекти тощо).

1.5   Автомобілі в залежності від габаритних розмірів підрозділяються на чотири категорії згідно з табл.1.

Таблиця 1.

Категорія транспортного засобу	Розміри автомобіля, м
	Довжина	Ширина
I категорія	До 6,0 включно	До 2,1 включно
II категорія	Понад 6,0 до 8,0	Понад 2,1 до 2,5
III категорія	“ 8,0 до 12,0	“ 2,5 до 2,8
IV категорія	“ 12,0	“ 2,8

                             

1.6.       Приміщення для профілактичного обслуговування, діагностування, ремонту і зберігання автомобілів, що працюють на газі, повинні відповідати категоріям, класам і групам, які встановлюються згідно з Переліком приміщень і споруд автотранспортних підприємств по вибухопожежній та пожежній небезпеці і класів вибухонебезпечних та пожежонебезпечних зон по правилам побудови електроустановок.

1.7.       Автомобілі та агрегати, що підлягають списанню або ремонту, при зберіганні їх поза приміщеннями повинні розміщуватись на окремих майданчиках із застосуванням упорів та підставок.

1.8.       У виробничих приміщеннях і на території зберігання деталей, вузлів, агрегатів і різного металу повинно бути організовано в окремих місцях на стелажах.

1.9.       Виробничі відходи, сміття, непридатні деталі, вузли і агрегати повинні своєчасно прибиратись на спеціально відведених майданчиках.

1.10.   Підлога в приміщеннях будь-якого призначення повинна бути з твердим покриттям, непроникна для ґрунтових вод, без виступів і вибоїн

1.11.   Ззовні при вході у виробничі і допоміжні приміщення повинні встановлюватись металеві решітки або інші пристрої для очищення взуття та бруду.

1.12.   На території і у виробничих приміщеннях підприємств забороняється:

-         палити поза межами спеціально відведених для цього місць;

-         користуватися відкритим полум’ям в непередбачених для цього місцях без прийняття відповідних протипожежних заходів;

-         завалювати запасні ворота як зсередини, так і ззовні, підхід та під’їзд до них завжди повинен бути вільним;

-         безладно розміщувати і зберігати матеріали, агрегати, запчастини тощо до елементів будинків, споруд, устаткування і огородження.

 

 

 

 

2. Вимоги до території АТП.

 

2.1.          Територія підприємства повинна бути огородженою і упорядкованою, освітлюватись в нічний час, постійно утримуватись в чистоті і порядку.

2.2.          В огородженні території підприємства, де передбачено 10 і більше постів профілактичного обслуговування та ремонту або зберігання 50 і більше автомобілів, необхідно передбачати не менше двох воріт для в’їзду (виїзду).

2.3.          Територія підприємства повинна бути обладнана водовідводами і водостоками. Люки водостоків та інших підземних споруд повинні знаходитися в закритому положенні.

2.4.          При виконанні ремонтних, земляних та інших робіт на території підприємства відкриті люки, траншеї і ями повинні бути огороджені. В місцях переходу через траншеї встановлюються перехідні містки шириною не менше 1,0 м з перилами висотою 0,9 м.

2.5.          На території підприємства повинні бути проїзди для руху автомобілів і пішохідні доріжки, що мають тверде покриття. Влітку їх необхідно очищати від бруду, а взимку – від снігу і льоду.

2.6.          Ширина проїздів на території підприємства повинна бути не менше 6 м при двосторонньому русі і не менше 3 м – при односторонньому. Ширина пішохідної доріжки повинна бути не менше 1 м.

 Для проходження працюючих на територію підприємства повинна бути влаштована прохідна.

2.7.          Для стоянки власного транспорту слід передбачати місце на окремих майданчиках.

 

 

 

 

3.  Приміщення і майданчики для зберігання автомобілів.

3.1.       Приміщення для зберігання автомобілів  повинні мати безпосередній виїзд через ворота, які відкриваються назовні.

3.2.      

Майданчики для зберігання транспортних засобів повинні мати тверде, рівне покриття і ухили в поздовжньому напрямку осі автомобіля не більше 1 %. І поперечному – не більше 4%.

3.3.       Майданчики і підлога в приміщеннях для зберігання автомобілів

повинні мати розмітку, яка виконана незмивною фарбою або іншим способом і визначає місце установлення автомобілів і проїздів. При нанесенні розмітки слід враховувати, що відстань між двома автомобілями, які стоять паралельно, повинна бути достатньою для вільного відчинення дверей кабіни.

3.4.       Майданчики для зберігання автомобілів, що перевозять отруйні та інфіковані речовини, фекальні рідини та сміття, повинні розташовуватися на відстані не менше 10 м одна від одної і від площадок для зберігання автомобілів.

3.5.       Майданчики для зберігання автомобілів, що перевозять пальномастильні матеріали, повинні розташовуватися на відстані не менше 12 м одна від одної і від майданчиків для зберігання інших автомобілів.

 

 

3. В’їзди та виїзди.

 

4.1.                      Ворота основного в’їзду на територію підприємства слід розташовувати на відстані не менше найбільшої довжини автомобілів, що експлуатуються на підприємстві,  від основного проїзду вулиці, дороги.

4.2.                      Ширину в’їзних воріт на територію підприємства необхідно приймати по найбільшій ширині автомобілів, що використовуються, плюс 1,5 м, але не менше 4,5 м.

4.3.                      Стулчасті ворота виробничих приміщень повинні відкриватись назовні, а для в’їзду на територію підприємства і виїзду з неї усередину. 

       Ворота повинні бути обладнані пристроями, що виключають їх самовільне закриття або відкриття.

4.4.                      В’їзди у виробничі приміщення не повинні мати порогів і виступів, а в’їзний ухил повинен бути не більше 5 %.

 

Контрольні запитання.

 

 

1.                    На     які     категорії     поділяються автомобілі в залежності від їх габаритних розмірів?

2.                    Які основні вимоги висуваються до утримання території АТП? 3. Як розраховують кількість воріт

для в’їзду (виїзду) на території АТП?

 

 

2.2. Повітря робочої зони АТП.

 

План.

1.     Загальні положення.

2.     Шкідливі речовини та їх небезпека.

3.     Пилове забруднення повітря.

4.     Методи нормалізації складу повітря робочої зони.

 

1.     Загальні положення.

 

 

   Оточуюче нас повітря (атмосфера) є найважливішим фактором забезпечення нашого життя. Без повітря, що потрапляє через дихальні шляхи в легені, вже через кілька хвилин настає смерть. В природних умовах повітря, як правило, не забруднено отруйними речовинами і життю людини не загрожує. Тільки з

того часу, коли людина почала використовувати в своїй діяльності шкідливі для її організму речовини, з’явилась загроза її життю. При цьому з’ясувалось, що наші органи чутливості не дозволяють з достатньою точністю визначати якість повітря і запобігати загрозі отруєння.

   Можна констатувати, що для створення здорових і безпечних умов праці потрібно мати гігієнічне нормування шкідливих речовин, надійні способи визначення їх концентрацій у повітрі і сучасне технічне та організаційне забезпечення їх знешкодження.

 

2.     Шкідливі речовини та їх небезпека.

 

   На промислових підприємствах повітря робочої зони може забруднюватись шкідливими речовинами, які утворюються в результаті технологічного процесу або містяться в сировині, продуктах та відходах виробництва. Ці речовини потрапляють у повітря у вигляді пилу, газів або пари і діють негативно на організм людини. В залежності від їх токсичності та концентрації в повітрі вони можуть бути причиною хронічних отруєнь або професійних захворювань.

   За токсичною дією шкідливі речовини поділяються на: кров’яні отрути, які взаємодіють з гемоглобіном крові і гальмують його здатність до приєднання кисню (оксид вуглецю, бензол, сполуки ароматичного ряду та ін.); нервові отрути, які викликають збудженість нервової системи, її виснаження, руйнування нервових тканин (наркотики, спирти, сірчаний водень, кофеїн та ін.); подразнюючі отрути, що вражають верхні дихальні шляхи і легені (аміак, сірчаний газ, пара кислот, окиси азоту, ароматичні вуглеводні та ін.); ті, що пропалюють шкіру і слизові оболонки (сірчана та соляна кислоти, луги); печінкові отрути, дія яких супроводжується зміною та запаленням тканин печінки (спирти, дихлоретан, чотири хлористий вуглець), алергени, що змінюють реактивну спроможність організму (алкалоїди та інші речовини); канцерогени, що спричиняють утворення злоякісних пухлин (3,4-бензопірен, кам’яновугільна смола); мутагени, що впливають на генетичний апарат клітини (окис етилену, сполуки ртуті та ін.).

 

3.     Пилове забруднення повітря.

 

   Пил – основний шкідливий фактор на багатьох промислових підприємствах, обумовлений недосконалістю технологічних процесів. Промисловий пил може бути кваліфікований за різними ознаками:

-         за походженням – органічний (рослинний, тваринний, штучний пил) і неорганічний (мінеральний, металевий пил) та змішаний (присутність

часток органічного та неорганічного походження);

-         за способом утворення – дізентеграційний (подрібнення, різання, шліфування і т. п.), димовий (сажа та частки речовини, що горить), та конденсаційний (конденсація в повітрі пари розплавлених металів);

-         за токсичною дією на організм людини – нейтральний (нетоксичний для людини пил) та токсичний (отрую чий організм людини).

    Дисперсний склад характеризує пилові частки за розміром і значною мірою обумовлює властивості пилу. Для організму людини найбільш небезпечний пил, що складається з часток розміром до 0,015 мкм, тому що погано затримується слизовими оболонками верхніх дихальних шляхів і потрапляє далеко в легеневу тканину. Також має значення форма частинок пилу. Частинки зазубреної колючої форми небезпечніші за сферичні, бо подразнюють шкіру, легеневі тканини та слизові оболонки, даючи змогу просмоктуватися в організм інфекційним мікроорганізмам, що супроводжують пил або знаходяться у повітрі. Це призводить до атрофічних, гіпертрофічних, гнійних, виразкових та інших змін слизових оболонок, бронхів, легень, шкіри; веде до катару верхніх дихальних шляхів, виразковому захворюванню носової перетинки, бронхіту, пневмонії, дерматиту, кон’юктивіту та інших захворювань.

   Побічна дія пилу на людину полягає в тому, що при підвищеній запиленості повітря змінюється спектр інтенсивності сонячної радіації, знижується освітленість. Також пилові частки здатні сприймати електричний заряд.

   Задимленість повітря робочої зони несе особливу загрозу здоров’ю людини за рахунок того, що в легені потрапляють, окрім димового пилу, ще й токсичні гази СО та СО2.

 

 

 

 

 

4. Методи нормалізації складу повітря робочої зони.

 

   Існує багато різних способів та заходів, призначених для підтримання чистоти повітря виробничих приміщень у відповідності до вимог санітарних норм. Всі вони зводяться зо конкретних заходів:

1.     Запобігання проникненню шкідливих речовин у повітря робочої зони за рахунок герметизації обладнання, ущільнення з’єднань, люків та отворів, удосконалення технологічного процесу.

2.     Видалення шкідливих речовин, що потрапляють у повітря робочої зони, за рахунок вентиляції, аспірації або очищення і нормалізації повітря за допомогою кондиціонерів.

3.     Застосування засобів захисту людини.

   Герметизація та ущільнення є основними заходами із вдосконалення технологічних процесів, у яких використовуються або утворюються шкідливі речовини. Застосування автоматизації дає змогу вивести людину із забрудненого приміщення в приміщення з чистим повітрям. Удосконалення технологічних процесів дозволяє замінювати шкідливі речовини нешкідливими, відмовлятися від застосування пилоутворюючих процесів, замінювати тверде пальне на рідке або газоподібне, встановлювати газо-, пилоуловлювачі в технологічний цикл та ін.

   При недосконалості технології, коли уникнути проникнення шкідливих речовин в повітря не вдається, застосовують їх інтенсивне видалення за допомогою вентиляційних систем (газ, пара, аерозолі) або аспірацій них систем (тверді аерозолі). Встановлення кондиціонерів повітря в приміщеннях, де є особливі вимоги до його якості, створює нормальні мікрокліматичні умови для працюючих.

   Особливі вимоги висуваються до приміщень, де проводяться роботи зі шкідливими речовинами, що пилять. Так, підлога, стіни, стеля повинні бути гладкими, легко митися. В цехах, де виділяється пил, регулярно роблять вологе або вакуумне прибирання.

   В приміщеннях, де не можна створити нормальні умови, що відповідають нормам мікроклімату, застосовують засоби індивідуального захисту.

 

Контрольні запитання.

 

 

1.     На які види поділяються шкідливі речовини за їх токсичною дією?

2.     Як класифікують промисловий пил?

3.     Які самі розповсюджені методи нормалізації складу повітря робочої зони?

 

 

2.3. Метеорологічні умови у виробничих приміщеннях АТП.

План.

1.     Оптимальні і допустимі температури, відносна вологість, швидкість руху повітря.

2.     Вентиляція.

3.     Опалення.

4.     Заходи по зниженню виробничого шуму і вібрації.

1. Оптимальні і допустимі температури, відносна вологість, швидкість руху повітря.

 

 

    Людина в процесі праці перебуває в різних мікрокліматичних умовах. Мікроклімат – це клімат організму в місці його перебування. Він є одним з характерних параметрів екологічної ніші людини, в якій вона перебуває в даний час. Мікроклімат виробничого приміщення – це умови його внутрішнього середовища, які впливають на тепловий обмін працюючих з оточенням шляхом конвекції, теплового випромінювання та випаровування вологи. Ці умови визначаються поєднанням температури, відносної вологості та швидкості повітря, температури оточуючих людину поверхонь та інтенсивністю теплового опромінювання.

   Таким чином, до нормованих показників мікроклімату робочої зони належать:

•      температура (t, C);

•      відносна вологість (r, %);

•      швидкість руху повітря (V, м/с);

•      інтенсивність теплового випромінювання (i, Вт/м2).

   Для вимірювання температури повітря використовують різноманітні термометри. Відносна вологість повітря вимірюється гігрометрами або психометрами і визначається як відношення пружності (е) водяної пари, що перебуває у повітрі, до максимальної пружності (Е) водяної пари, яка насичує повітря над поверхнею чистої води (пружність насичення) при даній температурі і виражається у відсотках:

r=e/Е *100%  (1).

    Як відомо, зі зростанням температури повітря рівень відносної вологи падає, а тому слід постійно стежити за зміною температурного режиму.

   Швидкість руху повітря вимірюють анемометром.

   На виробництві зустрічаються три принципово різні за своїм походженням способи поширення тепла: теплопровідність, конвекція та теплове випромінювання.

   Теплопровідність –  один із видів перенесення тепла від більш нагрітих частин тіла до менш нагрітих, що призводить до вирівнювання температури.    Конвекція – перенесення тепла в рідинах, газах або сипучих середовищах потоками речовини.

   Теплове випромінювання – це теплообмін внаслідок електромагнітних коливань між тілами, які розділенні магнітним середовищем.

   У вітчизняних нормативних документах введені поняття оптимальних і допустимих параметрів мікроклімату. Оптимальними мікрокліматичними умовами є такі поєднання кількісних параметрів мікроклімату, які при тривалому систематичному впливі на людину забезпечують збереження нормального функціонального і теплового стану організму без напруження терморегуляційних механізмів. Все це створює приємний тепловий комфорт і передумови для високого рівня працездатності. Допустимими умовами називають такі поєднання кількісних параметрів мікроклімату, які при тривалому і систематичному впливі на людину дають змогу організму швидко нормалізувати функціональний і тепловий стан. При цьому не виникає пошкоджень або ознак порушення здоров’я, але все ж спостерігаються погіршення самопочуття та зниження працездатності.

 

 

2. Вентиляція.

 

   Концентрація шкідливих речовин у повітрі робочої зони виробничих приміщень не повинна перевищувати встановлених норм.

    Для забезпечення потрібних умов повітряного середовища приміщення зберігання, профілактичного обслуговування та ремонту транспортних засобів інші виробничі приміщення повинні бути обладнані загально обмінною, припливно-витяжною вентиляцією з механічним примусом з урахуванням режиму роботи підприємства, марок автомобілів, що експлуатуються, і кількості шкідливих речовин, що виділяються.

   У приміщеннях зберігання автомобілів видалення повітря слід передбачати з верхньої і нижньої зон порівну, а подача припливного повинна здійснюватися зосереджено вздовж проїздів.

    У приміщеннях профілактичного обслуговування та ремонту автомобілів видалення повітря системами загально обмінної вентиляції слід передбачати із верхньої  і нижньої зон порівну з урахуванням витяжки з оглядових канав, а подачу припливного повітря – розосереджено в робочу зону і оглядові канави, а також в приямки траншей і тунелі оглядових канав.

   У приміщеннях для виконання шиномонтажних, зварних, фарбувальних, оббивальних та деревообробних робіт подачу припливного повітря слід передбачати з верхньої зони струменем, спрямованим зверху вниз, а видалення повітря – з нижньої зони.

   Системи витяжної вентиляції в приміщеннях дільниць фарбування, зарядки акумуляторних батарей, ремонту паливної апаратури не допускається об’єднувати між собою і з системами витяжної вентиляції інших приміщень.    Для вилучення шкідливих викидів безпосередньо від місць їх виникнення необхідно в приміщеннях улаштовувати місцеві відсмоктувачі.

 

3.     Опалення.

 

    Для обігріву і створення у виробничих приміщеннях нормованих показників мікроклімату має застосовуватись повітряне, парове або водне опалення.    Система опалення, незалежно від виду, повинна забезпечувати рівномірне нагрівання повітря в приміщеннях, можливість місцевого регулювання і вимикання, зручність в експлуатації, а також доступ при ремонті. Опалення виробничих приміщень, у яких на одного працюючого є більше 50 м площі підлоги, має забезпечувати нормативну температуру повітря на постійних робочих місцях.

   Чергове опалення слід передбачати для підтримання температури повітря не нижче +5 С, використовуючи основні опалювальні системи. У холодний період року в приміщеннях зберігання, профілактичного обслуговування і ремонту транспортних засобів, коли вони не використовуються в неробочий час, температура повітря повинна бути не нижче +5 С.

   Відкриття і закриття воріт повинно бути зблоковане з включенням (виключенням) повітряно-теплових завіс. Вхідні двері виробничих приміщень повинні мати справні механічні пристрої для примусового закриття. В усіх приміщеннях для профілактичного обслуговування і ремонту транспортних засобів на видному місці і відстані 5-10 м від воріт або вхідних дверей повинні бути встановлені термометри. 

 

4.     Заходи по зниженню виробничого шуму і вібрації.

 

   Шум – це безладне поєднання звуків різної сили і частоти.

    Зниження шуму в джерелі його виникнення застосовується на стадії проектування шляхом створення нових конструкцій, удосконалення технологічних процесів й експлуатаційних режимів роботи.

   Зниження шуму на шляхах його розповсюдження є домінуючим методом захисту в існуючих конструкціях машин, технологічному обладнанні та у виробничих приміщеннях. Метод звукоізоляції ґрунтується на відбитті звукової хвилі, яка падає на огородження. Але звукова енергія не тільки відбивається від огородження, а й частково поглинається ним. Також для виробничих машин, двигунів і установок, які використовують атмосферне повітря, - вентиляторів, повітродувок, пневмоінструменту, газотурбінних і дизельних установок та інших – суттєвим є гасіння шуму глушниками.

 

   Вібрація.   Джерелами вібрації ,які впливають на водіїв самохідних машин, є в основному рухома частина і двигун. Зниження вібрації машин, механізмів і обладнання домагаються впливом на джерело вібрації або на коливальну систему. Сюди відносять: спеціальне підресорювання сидіння, гумовий килимок на підлозі сидіння, гумові прокладки на педалях керування. Серед сучасних розробок – амортизаційні системи, зокрема, з пневматичними елементами для рідресорювання не тільки сидіння, а й усієї кабіни самохідної машини. За допомогою цієї системи можна знизити рівень низькочастотної вібрації у 3-4 рази. До роботи з віброінструментом допускаються робітники не молодше 18 років, які пройшли медичний огляд та інструктаж з охорони праці.

 

Контрольні запитання.

 

1.     Дайте визначення мікроклімату.

2.     Якими приладами вимірюють:

-швидкість руху повітря; -відносну вологість повітря;

-тиск?

 

 

 

 

 

 

Розділ 3. Техніка безпеки (ТБ)

3.1. Загальні вимоги до технічного стану автомобілів.

 

План.

 

 

1.     Загальні вимоги до технічного стану автомобілів.

2.     Додаткові вимоги до вантажних автомобілів. 3. Додаткові вимоги до

газобалонних автомобілів.

4.     Додаткові вимоги до  спеціалізованих транспортних засобів.

 

1. Загальні вимоги до технічного стану автомобілів.

 

1.1. До робочого місця водія ставляться вимоги:

-         вітрове та бокове скло не повинно мати тріщин та затемнень, не допускається використовувати додаткові предмети або наносити покриття, що обмежують оглядовість з місця водія, погіршують прозорість скла;

-         бокове скло має плавно пересуватись від скло підйомних механізмів;

-         на сидінні та на спинці сидіння не допускаються провали, рвані місця, виступні пружини, гострі кути; сидіння та спинка повинні мати справне регулювання, що забезпечують зручну посадку водія;

-         ручки біля дверного прорізу, замки усіх дверей кузова або кабіни, а також привід керування дверима, сигналізація роботи дверей , аварійні виходи автобусів та пристрої приведення їх у дію повинні бути справними;

-         санітарно-технічні засоби (вентиляція, опалювання, теплоізоляція, кондиціонування) повинні бути у робочому стані і забезпечувати підтримання в кабіні (салоні) параметрів мікроклімату згідно з встановленими нормами;

-         вміст шкідливих речовин в повітрі робочої зони водія у кабіні (салоні) не повинен перевищувати гранично допустимі концентрації.

1.2.          Системи живлення, мащення та охолодження повинні бути справними і не мати течі палива, масла, антифризу, води.

1.3.          Елементи і з’єднання системи випуску відпрацьованих газів повинні знаходитися у справному стані.

1.4.          Диски коліс повинні надійно кріпитися на маточинах. Не допускається наявності тріщин та погнутості дисків коліс.

1.5.          Кожний автомобіль повинен бути укомплектований упорними колодками не менше 2 шт., вогнегасником, медичною аптечкою, знаком аварійної зупинки.

1.6.          Автобуси, що призначені для перевезення людей і спеціально обладнані для цієї мети, повинні укомплектовуватись додатково другим вогнегасником, при цьому один вогнегасник повинен знаходитися в кабіні автомобіля, другий - у пасажирському салоні автобуса.

1.7.          Двері кабін (салонів) , капоти повинні бути із справними обмежувачами відкривання і фіксаторами відкритого та закритого положення.

1.8.          В салоні автобуса мають бути аварійні виходи та таблички з правилами їх використання. 

 

 

 

 

2. Додаткові вимоги до вантажних автомобілів.

 

2.1.          Кузов вантажного бортового автомобіля не повинен мати поламаних брусів та дощок; технічний стан бортів повинен виключати можливість випадання вантажу під час руху автомобіля.

2.2.          Борти кузовів повинні вільно відкриватись, мати справні петлі та запори.

2.3.          Для перевезення пасажирів кузов бортового вантажного автомобіля повинен бути обладнаний драбиною або скобами для посадки та висадки, сидіннями на відстані не менше 0,3 м від верхнього краю борту та 0,3-0,5 м від підлоги; задні та поздовжньо розташовані у бокових бортів сидіння повинні мати міцні спинки. Бортові запори повинні надійно закріплятися.

2.4.         

Вантажний автомобіль, який використовується для постійного перевезення людей, повинен бути обладнаний: - тентом або іншим пристроєм, що захищає людей;

-         освітленням усередині кузова;

-         рівною підлогою без наскрізних отворів та щілин;

-         звуковою та світловою сигналізацією, зв’язаною з кабіною;

-         стаціонарною або знімною драбиною для посадки та висадки людей.

2.5. Автомобілі-самоскиди повинні мати справні пристрої необхідної міцності, що виключають можливість самочинного опускання піднятого кузова.

 

 

 

 

 

 

 

3. Додаткові вимоги до газобалонних автомобілів.

 

 

 

3.1.          Системи та прилади, що пов’язані з контролем та зниженням тиску, відбором та перетворення газового палива, а також з передаванням газу в

карбюратор-змішувач, повинні бути у справному стані.

3.2.         

Ущільнювачі органів керування автомобілів, перегородки,що відокремлюють двигун від кабіни вантажного автомобіля, салона автобуса або легкового автомобіля, повинні перешкоджати проникненню газів на робоче місце водія та в салон.

3.3.          Балони для газу, які установлені на автомобілі, повинні бути міцно укріплені та герметично приєднані до вихідних газопроводів.

3.4.          Балони, які установлені на автомобілі, повинні бути пофарбовані у червоний колір і мати нанесене на них паспортні дані відповідно до вимог Правил будови та експлуатації посудин, що працюють під тиском, та напис білою фарбою “Пропан-бутан” або “Метан” і “Вогненебезпечно”.

3.5.          Порядкові номери балонів заводу-виготовлювача  повинні бути внесені у технічний паспорт автомобіля.

 

 

 

 

 

4. Додаткові вимоги до спеціалізованих транспортних засобів.

 

 

 

4.1.            Усі спеціалізовані транспортні засоби

повинні          відповідати    технічній документації на їх виготовлення та експлуатацію.

4.2.            Кожний панелевіз повинен бути

укомплектований двома козелками для підставки під раму напівпричепа при вантажно-розвантажувальних роботах.

4.3.            Для укріплення вантажів на панелевозах повинні бути справними лебідка, страху вальні ланцюги з крюками, а також троси.

4.4.           

Автоцистерни для перевезення легкозаймистих та горючих рідин, а також бітуму повинні мати “дихальні” клапани, що забезпечують герметичність цистерн у заданих межах.

4.5.            Зливна арматура автоцистерн повинна виключати можливість підтікання рідин під час транспортування.

4.6.            Автоцистерни повинні мати справні пристрої для контролю рівня рідини.

4.7.            Підйомні механізми, обладнання керування підійманням (опусканням)  кузова, бортів тощо на спеціалізованих транспортних засобах повинні бути справними.

Рухомі деталі (шестерні, ланцюги, ремені тощо) повинні мати справне огородження.

4.8.            Органи керування повинні виключати можливість їх самочинного включення або виключення.

4.9.            Органи керування, дія на які одночасно або не в установленій черговості може призвести до аварії, повинні взаємно блокуватися.

 

 

Контрольні запитання.

 

 

1.     Які вимоги висувають до робочого місця водія?

2.     Чим повинен бути обладнаний вантажний автомобіль, що постійно використовується для перевезення

людей?

3.     В який колір фарбують балони, що встановлюють на автомобілях?

 

3.2. Обстеження технічного стану рухомого складу і обладнання АТП.

 

План.

 

 

 

1.     Перевірка технічного стану транспортних засобів.

2.     Обов’язкові роботи профілактичного обслуговування та ремонт.

 

1. Перевірка технічного стану транспортних засобів.

 

1.1. У місцях виконання та під час виконання робіт з перевірки технічного стану транспортних засобів можуть мати місце такі основні небезпечні та шкідливі виробничі фактори: - наїзди автомобілів на працівників;

-         падіння працюючих на поверхні, з висоти (буфера, підніжки, естакади тощо), в оглядову канаву;

-         падіння деталей, вузлів, агрегатів;

-         знижена температура повітря в холодну пору року; - недостатня освітленість.

1.2.          Перевірку технічного стану при випуску транспортних засобів на лінію та поверненні їх з лінії необхідно проводити при непрацюючому двигуні та загальмованих колесах. Винятком із цього правила складають випадки випробовування гальм та рульового керування.

1.3.         

При наявності несправності, поломок і пошкоджень контролер (механік) технічного стану автотранспортних засобів повинен виписати “ Листок обліку профілактичного обслуговування та ремонту автомобілів” і дати вказівку  водію про направлення автомобіля в зону ремонту або чекання ремонту.  На виконання робіт з підвищеною небезпекою “Листок обліку профілактичного обслуговування та ремонту автомобілів” повинен бути з червоною смугою по діагоналі.

1.4.          На контрольно-технічному пункті повинен знаходитися затверджений підприємством Перелік робіт з підвищеною небезпекою.

1.5.          Для огляду транспортних засобів при недостатньому освітленні необхідно користуватися переносним світильником.

1.6.          На території контрольно-технічного пункту не повинно бути пролитих пально-мастильних матеріалів та льоду.

1.7.          Швидкість руху автотранспорту через контрольно-технічний пункт не повинна перевищувати 10 км/год.

1.8.          Робота на діагностичному та інших постах з працюючим двигуном дозволяється тільки при включеному місцевому відсмоктувачі.

 

 

 

 

2.     Обов’язкові роботи профілактичного обслуговування та ремонт.

 

 

2.1.          У місцях виконання та під час виконання робіт профілактичного обслуговування        та      ремонту транспортних засобів можуть мати

місце такі основні небезпечні та шкідливі виробничі фактори:

-         падіння вивішаних частин транспортних засобів при обслуговуванні та ремонті підвіски, коліс, мостів тощо;

-         падіння кузова автомобіля-самоскида при обслуговуванні та ремонті гідропідйомника;

-         падіння перекідної кабіни вантажного автомобіля;

-         падіння деталей, вузлів, агрегатів, інструменту;

-         падіння працюючих на поверхні, з висоти (буфера, драбини, естакади, площадок), в оглядову канаву;

-         наїзди автомобілів: внаслідок самовільного руху, при запуску двигуна, в’їзді (виїзді) в зону ремонту, русі на оглядовій канаві та конвеєрі;

-         термічні фактори (пожежі при зливанні пально-мастильних матеріалів з автомобілів, митті ними деталей, вузлів, агрегатів, зберіганні та залишенні їх на робочих місцях);

-         осколки      металу,       що     відлітають при    випресовуванні    та

запресовуванні шворнів, пальців, підшипників, валів,вісей, при рубці металу;

-         наявність у повітрі робочої зони шкідливих речовин; - знижена температура повітря у холодний період року; - недостатнє освітлення.

2.2.          Автомобілі, агрегати та деталі, що направляються на пости профілактичного обслуговування та ремонту, повинні бути вимиті, очищені від бруду і снігу. В’їзд (виїзд) в приміщення і постановка автомобілів на пости профілактичного обслуговування та ремонту здійснюється з дозволу та під керівництвом відповідальної особи – майстра (начальника дільниці).

2.3.          Після постановки автомобіля на пост профілактичного обслуговування або ремонту (без примусового переміщення) необхідно обов’язково зупинити двигун, установити важіль перемикання передач в нейтральне положення, загальмувати автомобіль стоянковим гальмом, а під колесо з обох боків підкласти упорні колодки.

2.4.          У приміщеннях профілактичного обслуговування з потоковим рухом автомобілів обов’язкове улаштування сигналізації (світлової, звукової), яка своєчасно попереджує працюючих на лінії обслуговування про момент початку руху автомобіля з поста на пост або про виїзд автомобіля.

2.5.          Переміщення транспортних засобів з поста на пост дозволяється тільки після подання сигналу (звукового, світлового).

2.6.          При обслуговуванні та ремонті автомобілів на висоті понад 1 м робітники повинні бути забезпечені і користуватися спеціальними помостами; естакадами, площадками або драбинами-стрем’янками. Застосовувати приставні драбини не дозволяється. При підійманні по драбині робітникові забороняється тримати у руках інструмент, деталі, матеріали та інші предмети. Для цієї мети повинна застосовуватись сумка або спеціальні ящики.

2.7.          Забороняється пуск двигуна автомобіля на постах профілактичного обслуговування та ремонту працівниками, які не мають на це право.

2.8.          При включенні двигуна для заповнення пнемо-системи автомобіля необхідно передбачати відведення вихлопних газів за межі приміщення.

2.9.          У зоні профілактичного обслуговування та ремонту транспортних засобів забороняється:

-         виконувати роботи на робочих місцях, які не відповідають вимогам безпеки;

-         мити деталі, агрегати, руки і т. п. легкозаймистими рідинами (бензином, розчинниками тощо);

-         зберігати та залишати легкозаймисті та горючі рідини, злите паливо, кислоти, карбід кальцію, порожню тару з-під палива та мастильних матеріалів тощо;

-         проводити роботи з відкритим вогнем без спеціального дозволу і вжиття заходів протипожежної безпеки;

-         заправляти автомобілі паливом;

-         захаращувати проходи між стелажами і виходи із приміщень

(деталями, вузлами, агрегатами, тарою тощо);

-         при постановці автомобіля на оглядову канаву перекривати ним основний та запасний виходи з неї;

-        

установлювати автомобілі з відкритими горловинами баків і при наявності течі із паливної системи.  

 

Контрольні запитання.

 

 

 

1.     Назвіть основні вимоги техніки безпеки при      перевірці    технічного стану транспортних засобів.

2.     Що забороняється робити в зоні профілактичного обслуговування та ремонту?

 

 

 

 

3.3. Вимоги безпеки при перевезенні вантажів.

 

План.

 

 

 

1.     Загальні вимоги.

2.     Навантаження, розвантаження , перевезення вантажів.

 

 

 

1. Загальні вимоги.

 

1.1. При навантаженні, розвантаженні та перевезенні вантажів можуть мати місце такі основні небезпечні та шкідливі виробничі фактори:

-         наїзди під час руху автомобілів, навантажувачів;

-         наїзди при самовільному русі транспортних засобів;

-         падіння працюючих з висоти і на поверхні;

-         падіння вантажу;

-         ураження електричним струмом;

-         перекидання автомобілів-самоскидів;

-         термічні фактори (пожежі при наливанні або зливанні палива з цистерни автомобіля);

-         наявність у повітрі шкідливих речовин (пилу).

1.2.          Власник підприємства повинен здійснювати контроль за виконанням вимог безпеки при роботі автомобілів на об’єктах і вживати спільно з власниками підприємств та організацій, що обслуговуються, заходи

для забезпечення безпеки вантажно-розвантажувальних робіт та щодо усунення виявлення порушень.

1.3.          Якщо     умови         роботи        не      забезпечують       безпеку      вантажно-

розвантажувальних робіт, забороняється направляти на місце навантаження і розвантаження автомобілі і людей до усунення недоліків.

1.4.          Водій має перевірити відповідність укладання, розміщення та надійність кріплення вантажів і тентів на транспортному засобі вимогам безпеки, а у разі виявлення порушень – вимагати від особи, відповідальної за навантажувальні роботи, ліквідувати їх.

1.5.          Способи укладання вантажів повинні забезпечувати їх стійкість, а також можливість механізованого навантаження і розвантаження.

1.6.          Вантажно-розвантажувальні       роботи        із       застосуванням

вантажопідіймальних механізмів для вантажів, на яких не вказані схеми строповки або зі зміщеним центром ваги, повинні виконуватись під керівництвом особи, призначеної наказом власника організації, що виконує ці роботи.

1.7.          Водіям автомобілів дозволяється за їх згодою виконувати роботи з навантаження і розвантаження вантажів масою (одне місце) не більше 20 кг для чоловіків і 7 кг для жінок. При цьому відповідальність за організацію і безпечне проведення водіями цих робіт покладається на вантажовідправника і вантажоодержувача, що повинно обумовлюватись договором.

1.8.          У місцях виконання вантажно-розвантажувальних робіт і в зоні обслуговування вантажопідіймальних механізмів забороняється знаходитися особам, які не мають прямого відношення до цих робіт.

1.9.          Забороняється виконання будь-яких робіт з обслуговування та ремонту транспортних засобів на відстані ближче 5 м від зони дії вантажнорозвантажувальних машин.

 

 

2. Навантаження, перевезення та розвантаження вантажів.

 

2.1.          Вантажі, що перевозяться транспортними засобами, за масою підрозділяються на три категорії, а за ступенем небезпеки при навантаженні, розвантаженні та транспортуванні – на чотири групи.

2.2.          Вагові категорії вантажів:

- 1 категорія – масою (одного місця) менше 30 кг, а також сипучі, дрібноштучні, що перевозяться навалом тощо; - 2 категорія – масою від 30 до 500 кг; - 3 категорія – масою більше 500 кг.

2.3.          Групи вантажів:

1   – малонебезпечні (будівельні матеріали, харчові продукти тощо);

2   – небезпечні за своїми розмірами (габаритні);

3   – пильні або гарячі (цемент, мінеральні добрива, асфальт тощо); 4 – небезпечні вантажі.

2.4.          Переміщення вантажів 1-ї категорії від складу до місця навантаження або від місця розвантаження до складу може бути організоване вручну, якщо відстань по горизонталі не перевищує 25 м. При більшій відстані такі вантажі повинні транспортуватися механізмами і пристроями.

2.5.          Транспортування, навантаження та розвантаження вантажів 2-ї та 3-ї

категорії на усіх постійних та тимчасових вантажнорозвантажувальних площадках (пунктах) повинно бути механізовано.

2.6.          Скляна тара з рідинами приймається до перевезення тільки в спеціальній упаковці. Її необхідно установлювати вертикально (пробкою догори). Забороняється установлювати вантаж у скляній тарі один на другий (у два ряди) без відповідних прокладок (дощок), що захищають нижній шар від розбивання під час руху.

2.7.          Водії та робітники, які зайняті на перевезенні, навантаженні та розвантаженні пильних вантажів або отруйних речовин, повинні бути забезпечені відповідними засобами індивідуального захисту.

2.8.          Напівпричепи повинні завантажуватися, починаючи з передньої частини (щоб уникнути перекидання), а розвантажуватися – із задньої частини.

2.9.          При навантажуванні транспортних засобів екскаваторами повинні виконуватись такі вимоги:

-         транспортні         засоби,        що     очікують     навантаження,     повинні

знаходитися за межами радіусу дії екскаваторного ковша і ставати під навантаження тільки після дозвільного сигналу машиніста екскаватора;

-         транспортні засоби, які знаходяться під навантаженням, повинні бути загальмовані;

-         навантаження в кузов транспортних засобів повинно проводитися тільки збоку чи ззаду; переніс екскаваторного ковша над кабіною автомобіля забороняється;

-         навантажений транспортний засіб повинен слідувати до пункту розвантаження тільки після дозвільного сигналу машиніста екскаватора;

2.10.      На усіх вантажних місцях, що містять небезпечні речовини, повинні бути ярлики, що позначають : вид небезпечного вантажу, верх упаковки, наявність крихких посудин в упаковці.

2.11.      Забороняється:

-         сумісне перевезення небезпечних речовин і харчових продуктів;

-         палити і використовувати відкритий вогонь при навантаженні, розвантаженні      та      перевезенні          вибухонебезпечних, пожежонебезпечних вантажів.

2.12.      Проїзд людей в кузові автомобіля, де встановлені контейнери, і в самих контейнерах забороняється.

2.13.      Вантаження автомобілів на залізничній платформі і їх розвантаження повинні робити відповідні служби залізниць. Як виняток, допускається участь водіїв у вантаженні або розвантаженні в тих випадках, коли вони здійснюються без застосування вантажопідіймальних механізмів.

2.14.      Перед завантаженням автомобілів на залізничні платформи за допомогою вантажопідіймальних механізмів водій зобов’язаний:

-         від’єднати клему від акумуляторної батареї;

-         перевірити справність пробки паливного бака і надійність його закриття.

2.15.      Після завантаження автомобіля на залізничну платформу необхідно переконатися у надійності його кріплення, відсутності на ньому та платформі додаткових ємностей з горючими та мастильними матеріалами.

2.16.     

Усі працівники авто підприємств, які направляються у відрядження, повинні перевозитися тільки у пасажирських вагонах. Забороняється знаходження людей на платформах (напіввагонах) і в кабінах автомобілів під час руху потяга.

 

Контрольні запитання.

 

 

1.     На які категорії поділяються вантажі в залежності від їх ваги?

2.     На які групи поділяються вантажі в залежності від їх небезпечної дії?

3.     Яких вимог потрібно дотримуватись при роботі на екскаваторі?

 

 

 

 

3.4. Вимоги ТБ до вантажів і місць складування.

 

План.

 

 

1.     Вимоги до вантажнорозвантажувальних майданчиків.

2.     Вимоги ТБ до підйомнотранспортних робіт.

 

 

 

1. Вимоги до вантажно-розвантажувальних майданчиків.

 

1.1.          Вантажно-розвантажувальні площадки та під’їзні шляхи до них повинні мати тверде покриття і утримуватись в справному стані; взимку під’їзні шляхи, місця роботи вантажопідіймальних механізмів, стропальників, такелажників та вантажників, трапи (помісти), платформи, шляхи проходу повинні очищатися від льоду (снігу) і, в необхідних випадках посипатися піском або шлаком.

1.2.          Відповідальність      за       стан   під’їзних     шляхів        і         вантажно-

розвантажувальних площадок несуть власники підприємств, у віданні яких вони знаходяться.

1.3.          Естакади,        платформи,          рампи         для    проведення      вантажно-

розвантажувальних робіт із заїздом на них автомобілів повинні обладуватися огородженням, покажчиками допустимої вантажопідйомності колесовідбійними пристроями. При їх відсутності в’їзд на естакади, платформи, рампи забороняється.

1.4.          Для переходу працюючих по сипучому вантажу, який має велику текучість і здатність установлювати трапи чи настіли з поручнями вздовж усього шляху пересування.

1.5.          Освітлення площадок і приміщень, де проводяться вантажнорозвантажувальні роботи, повинно бути не менше 20 лк.

 

2. Вимоги техніки безпеки до підйомно-транспортних робіт.

 

2.1              Вантажопідіймальними машинами дозволяється підіймати вантаж,        

маса якого          разом          з        тарою         не      перевищує допустиму їх вантажопідіймальність.

2.2              Підйом дрібних штучних і сипучих вантажів повинен проводитися у виробничій тарі, виготовленій відповідно до вимог ГОСТу і випробуваній на міцність навантаженням, яке на 25% перевищує її номінальну вантажопідіймальність протягом 10 хв. Вантаж у тарі без кришок повинен знаходитися нижче її бортів на 0,1 м.

2.3              При переміщенні вантажу вантажопідіймальними машинами знаходження працюючих на них (крім машиніста), на вантажі і у зоні можливого його падіння не допускається.

2.4              До керування автокраном допускаються тільки водії автомобілів, які пройшли навчання за програмою кранівників і мають при собі посвідчення на право виконання цієї роботи.

2.5.Під час проведення робіт з підіймання і переміщення вантажів автокраном особа, що проводить роботи, зобов’язана додержуватись таких вимог:

-         перед початком роботи перевірити стан автокрана і дію усіх його механізмів;

-         знати характер майбутньої роботи;

-         перед початком підіймання вантажу обов’язково опустити і закріпити усі упори, що забезпечують стійке положення крана;

-         перед початком переміщення вантажів подати сигнал;

-         не починати вантажних операцій, не переконавшись у безпеці оточуючих осіб;

-         під час підготовки вантажу до підіймання слідкувати за кріпленням і не допускати підіймання погано застропленоговантажу;

-         підняти вантаж на висоту 0,2-0,3 м і переконатись, чи добре підвішений вантаж, чи стійке положення крана, а потім продовжити підіймання;

 

-         приймати   сигнали       до      роботи        тільки         від     одного          стропальника-

сигнальника; аварійний сигнал “Стій!” приймається від будь-якої особи, яка подає його; незрозумілий сигнал вважати за сигнал “Стій!”;

-        

при підійманні вантажу, маса якого наближається до граничного значення для даного вильоту стріли, необхідно попередньо підняти цей вантаж на 0,1 м, перевірити стійкість крана і тільки після цього продовжити підіймання;

-         укладати вантаж на стелажі і на транспортні засоби рівномірно, не перевантажуючи одну із сторін;

-         опускати вантаж плавно;

-         після закінчення роботи опустити і закріпити стрілу у транспортному положенні.

 

2.6. Під час роботи автокрана не допускається:

-         підіймати вантаж, маса якого перевищує вантажопідіймальність автокрана при даному вильоті стріли, а також максимальну його вантажопідіймальність;

-         підіймати вантаж неустановленої маси, засипаний землею або завалений будь-якими предметами, що примерзли до землі або іншого предмету;

-         допускати розкачування піднятого вантажу;

-         витягати із землі стовпи, вали тощо;

-         експлуатувати несправний автокран ;

-         вантажити (розвантажувати) при несправному освітленні автокрана аьо недостатньому освітленні робочої площадки в темний час доби;

-         працювати без встановлених упорів;

-         різко гальмувати при підійманні, опусканні вантажу або повороті кранової установки;

-         переміщати автокран з піднятим вантажем;

-         переносити вантажі над людьми;

-         працювати з канатом, що має вм’ятини, обриви хоч би однієї стальки;

-         працювати під лініями електропередач і в інших небезпечних зонах без наряд-допуску.

 

2.7.         

Підіймання і переміщення вантажу двома або декількома кранами здійснюється згідно з проектом або технологічною картою і тільки під безпосереднім керівництвом особи, відповідальної за безпечне проведення робіт з переміщення вантажів кранами.

 

2.8.          Обслуговування електрообладнання автокранів дозволяється виконувати тільки спеціально підготовленому персоналу.

 

Контрольні запитання.

 

1.       Які основні вимоги висуваються до вантажно-розвантажувальних майданчиків?

2.       Як    потрібно     розвантажувати   сипучі вантажі?

3.       Яких          вимог          повинен      дотримуватись автокранівник під час роботи?

 

 

 

3.5. Вимоги безпеки до вантажопідйомних механізмів.

 

План.

 

1.Загальні вимоги.

2. Вимоги безпеки до вантажопідйомних механізмів.

 

1.     Загальні вимоги.

 

   До керування вантажопідйомними механізмами допускаються робітники не молодше 18 років, що пройшли медичне обстеження, спеціальне навчання та мають відповідний документ. До керування ВПМ з підлоги і до підвішування вантажів на гак цих машин допускаються робітники інших професій, що пройшли відповідний інструктаж.

   Керування автомобільним краном може бути доручено водію автомобіля після навчання його по відповідній програмі та атестації кваліфікаційної комісії.

   ВПМ в процесі експлуатації повинні проходити періодичний технічний контроль: частковий, не рідше 1 разу в 12 міс; повний, не рідше 1 разу в 3 роки, за виключенням рідко використовуємих, що проходять технічний контроль не рідше одного разу в 5 років.

 

2.     Вимоги безпеки до ВПМ.

 

   Повний технічний контроль ВПМ включає:

-         огляд всіх механізмів та несучих конструкцій;

-         статичне        випробування      вантажем,   що     перевищує

вантажопідйомність машини на 25%, для перевірки її міцності, а

також вантажної стійкості проти запрокидування. Вантаж підіймають на висоту 100-200 мм та витримують на протязі 10 хв. Після 10 хв вантаж опускають, потім перевіряють відсутність залишкової деформації, тріщин та інших пошкоджень;

-         динамічне випробування вантажем, що на 10% перевищує

вантажопідйомність машини, для перевірки дії механізмів та гальм. Допускається проводити динамічне випробування вантажем, що дорівнює вантажопідйомності машини по паспорту. При динамічному випробуванні проводять повторні  підйом та

опускання вантажу і перевірку дії всіх інших механізмів;

   Результати технічних випробувань ВПМ записують в паспорт з вказуванням терміну наступного випробування, а на кран встановлюють бет- лики  з вказуванням регістраційного номеру, вантажопідйомності та дати наступних випробувань. ВПМ, що не пройшли технічних випробувань своєчасно, до роботи не допускаються.

   Домкрати випробовують при технічному дослідженні тільки на статичне навантаження, що перевищує паспортну вантажопідйомність не менше чим на 10%. Періодичність випробувань- 1 раз в 12 міс.  Домкрат витримують під навантаженням на протязі 10 хв, причому в крайньому верхньому положенні. Результати досліджень заносять в паспорт.

   Не допускають до роботи домкрат з несправними гальмівними пристроями, зношеними шестернями .

   При роботі на автокрані слід наглядати за тим, щоб маса піднімає мого вантажу не перевищувала вантажопідйомність крану. Піднімати вантаж двома кранами дозволяється тільки під керівництвом інженерно-технічного працівника АТП, що експлуатує крани. При швидкості вітру 14 м/с та більше робота автокраном повинна бути виключена. Робота під лініями електропередач  та інших небезпечних місцях повинна проводитися тільки при спеціальному дозволі.

  За допомогою автокрану забороняється: піднімати вантаж невстановленої ваги, засипаний землею, той, що знаходиться під якими-небудь предметами, примерз до землі чи до іншого предмету; забороняється витаскувати з землі стовпи і т. д. При роботі на автокрані забороняється :піднімати вантаж при косому натягуванні вантажного тросу, різко гальмувати при підйомі чи опусканні вантажу чи при повороті кранової установки; переміщувати кран при піднятому вантажі; проносити вантажі над людьми.

 

Контрольні запитання.

 

 

1.     Які вимоги висуваються до працівників, що допускаються до роботи з ВПМ?

2.    

Назвіть вимоги техніки безпеки при роботі з ВПМ.

 

 

3.6. Загальні вимоги  ТБ при ТО і Р автомобілів.

 

    При ТО і Р автомобілів необхідно дотримуватись вимог відповідних державних стандартів, Санітарних правил організації технологічних процесів і гігієнічних вимог до виробничого обладнання, положення про ТО і Р рухомого складу автомобільного транспорту, Правил технічної експлуатації рухомого складу автомобільного транспорту, Правил по охороні праці на автомобільному транспорті і Правил пожежної безпеки для АТП.

  ТО і ремонт автомобілів повинні проводитися в спеціально відведених для цього місцях (на постах), обладнаних необхідними для виконання робіт пристроями, підйомно-транспортними механізмами, приладами, пристосуваннями та оснащенням. Автомобілі, що направляються на пости ТО чи Р , повинні бути очищені від бруду, снігу, льоду та вимиті.

  Знімати з автомобіля деталі та агрегати, заповнені рідинами, слід тільки після повного видалення (зливу) цих рідин. Якщо зняття агрегатів і деталей пов’язано з великою фізичною напругою, створює незручності в роботі, слід застосовувати пристосування. Агрегати вагою більше 20 кг (двигуни, коробки передач, задні та передні мости) знімати, транспортувати та встановлювати необхідно за допомогою підйомно-транспортних механізмів, обладнаних пристосуваннями (захватами), що забезпечують повну безпеку робіт. Забороняється: піднімати вантаж вагою більшою, ніж допускається для даного підйомного механізму; знімати, встановлювати і транспортувати агрегати під час захвату їх тросами і канатами без спеціальних захватів.    Працівники, що виконують роботи, лежачі під автомобілем, повинні бути забезпечені лежаками. Працювати без лежаків на підлозі та на землі забороняється. Забороняється: піднімати автомобіль за буксирні крюки; працювати і знаходитися під автомобілем, піднятим домкратом без установки спеціальних страхуючих підставок ; працювати під піднятим кузовом автомобіля-самоскида без упора; ставити на упори піднятий навантажений кузов автомобіля-самоскида.

   В польових умовах при підйомі та установці автомобіля на домкрат останній слід встановлювати тільки на тверду землю. У випадку необхідності установки домкрата на рихлій землі під нього слід підкладати спеціальні дошки, що забезпечують його стійке положення. 

Контрольні запитання.

 

1.     Які вимоги висуваються щодо обладнання постів ТО і Р автомобілів?

2.     Як правильно користуватись домкратом?

 

 

3.7. Вимоги ТБ при ТО і Р автомобілів з ГБУ.

1.1.          Профілактичне обслуговування та ремонт автомобілів, що працюють на газовому паливі, повинно здійснюватися згідно з вимогами Керівництва (інструкції) заводу-виготовлювача з експлуатації і обслуговування газобалонних автомобілів та цими Правилами.

1.2.          Профілактичне обслуговування, діагностика та ремонт газобалонних автомобілів може проводитися спільно (в одному приміщенні) з автомобілями, що працюють на бензині та дизельному паливі, за умови виконання вимог розділу 5 цих Правил та цього підрозділу.

1.3.          Перед в’їздом газобалонних автомобілів у зону профілактичного обслуговування та ремонту необхідно обов’язково перевірити на герметичність газову систему живлення. В’їзд у приміщення з негерметичною системою забороняється.

1.4.          Газові автомобілі можуть в’їжджати на пости профілактичного обслуговування та ремонту тільки після переведення роботи двигуна на бензин (дизельне паливо).

1.5.          Всі види робіт, пов’язані з обслуговуванням (крім щоденного), регулюванням та ремонтом газової системи живлення безпосередньо на автомобілі, повинні виконуватись в окремому приміщенні, обладнаному у відповідності з вимогами розділу 5 цих Правил.

1.6.          Після закінчення обслуговування та ремонту газової апаратури автомобіль із окремого приміщення направляють на загальні пости або лінії профілактичного обслуговування та ремонту.

1.7.          При працюючому на газовому паливі двигуні дозволяється проводити тільки регулювання холостого ходу. Усі роботи з регулювання та ремонту газового обладнання необхідно проводити при непрацюючому двигуні.

1.8.          Перед проведенням робіт, що пов’язані з усуненням несправностей арматури балонів або її зняттям, газ із балонів автомобіля повинен

бути попередньо злитий (випущений) на посту зливу (випуску) газу, а балони продуті стиснутим повітрям або азотом.

1.9.          Під час зливу (випуску) газу забороняється:

-        знаходитися на посту стороннім людям;

-        зливати (випускати) газ при працюючому двигуні та включеному запалюванні;

-        палити та користуватися відкритим вогнем;

-        проводити роботи, що не мають відношення до зливу (випуску) газу.

1.10.      Ремонт та регулювання приладів електрообладнання дозволяється проводити тільки після провітрювання не менше 3 хв підкапотного простору, відсіку для балонів (у автобусів), багажного відділення (у легкових автомобілів).

1.11.     

При проведенні профілактичного обслуговування та ремонту газобалонних автомобілів:

-         роботи по зняттю, ремонту та установленню газової апаратури виконуються тільки за допомогою спеціальних пристосувань та інструменту;

-         герметичність газової системи живлення перевіряється стиснутим повітрям, азотом або інертними газами при закритих витратних та відкритому магістральному вентилях;

-         агрегати газової апаратури дозволяється знімати тільки в охолодженому стані (при температурі поверхні деталей не вище +60

С);

-         газове обладнання необхідно оберігати від забруднення та механічних пошкоджень.

1.12.      При будь-якій несправності редукторів високого та низького тиску, електромагнітного запірного клапана необхідно закрити витратні та магістральні вентилі, а несправні вузли зняти з автомобіля та направити на перевірку на спеціалізовану дільницю (в спеціальну майстерню).

1.13.      Промивку редукторів необхідно проводити тільки після їх зняття з автомобіля і на спеціально призначених для цієї мети дільницях (місцях).

1.14.      При виникненні витікання газу із балонів на автомобілі, що знаходиться в приміщенні зони профілактичного обслуговування та ремонту, його слід відбуксирувати на пост зливу (випуску)газу, а приміщення провітрити.

1.15.      При профілактичному обслуговуванні та під час ремонту цих автомобілів забороняється:

-         ремонтувати та знімати газову апаратуру, що знаходиться під тиском, а також при працюючому двигуні;

-        

застосовувати допоміжні важелі при відкриванні та закриванні магістрального та витратних вентилів;

-         використовувати дріт або інші предмети для кріплення на штуцерах шлангів. Кріплення повинно проводитися тільки за допомогою хомутиків;

-         скручувати, сплющувати та перегинати шланги і трубки, користуватися замасленими шлангами;

-         установлювати газопроводи “кустарного виробництва”;

-         проводити перевірку герметичності з’єднань газопроводів та апаратури відкритим полум’ям;

-         проводити випуск та злив газу із балонів та газопроводів у приміщеннях ремонтної зони;

-         проводити ремонт арматури на балоні, у якому знаходиться газ;

-         палити; користуватися відкритим вогнем та виконувати роботи, що викликають іскроутворення;

1.16.      При профілактичному обслуговуванні та під час ремонту автомобілів, що працюють на зрідженому нафтовому газі, необхідно оберігатися від попадання газу на відкриті частини тіла.

1.17.      При неможливості ліквідування витікання газу необхідно евакуювати автомобіль в безпечне місце подалі від людей та джерела вогню та випустити газ у повітря. 

1.18.      У випадку виникнення пожежі на газобалонному автомобілі необхідно: перекрити магістральний і балонний вентилі при працюючому двигуні; збільшити число обертів колінчастого валу та швидко випрацювати газ, що лишився в системі газопроводів від вентиля до карбюратора-змішувача; тушити пожежу вуглекислотними та порошковими вогнегасниками, піском чи розпиленою водою; балон з газом поливати водою.

 

 

Контрольні запитання.

 

1.     Яким          чином         кріпляться шланги       на штуцерах?

2.     Яких правил ТБ потрібно дотримуватись під час випуску (зливу) газу?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.8. Вимоги ТБ при діагностуванні автомобілів.

 

 

 

1.     Вимоги    ТБ     при

діагностуванні автомобілів необхідно виконувати згідно з Положенням про

профілактичне обслуговування та ремонт рухомого складу автомобільного транспорту,

Правилами технічної експлуатації рухомого складу

автомобільного транспорту.

2.     Діагностика транспортних засобів проводиться на спеціально відведених дільницях, робочих місцях  (постах), які оснащені необхідним устаткуванням, пристроями, інструментом, приладами згідно з нормативно-технологічною документацією.

3.     Розташування постів діагностики, відстань між автомобілями, що установлені на цих постах, а також між автомобілями і конструкціями будівель повинні відповідати нормам технологічного проектування.

4.     Установлювати автомобілі в кількості, що перевищує норму, порушувати спосіб розстановки, зменшувати відстань між транспортними засобами і елементами будівель забороняється.

5.     Під час роботи устаткування не допускається його чищення, змащування або ремонт.

6.     Пристрої та інструменти, необхідні для виконання робіт, повинні використовуватись за призначенням, їх слід розміщувати у легкодоступних місцях таким чином, щоб виключалась можливість випадкового переміщення або падіння.

7.     Для зняття, установлення, а в окремих випадках транспортування деталей, вузлів, агрегатів вагою більше 20 кг необхідно використовувати підйомно-транспортні механізми, які обладнані спеціальними пристроями (захватами).

8.     У приміщеннях і на робочих місцях, де виділяється пил або шкідливі речовини, робота повинна виконуватись при увімкнутій загальній припливно-витяжній і місцевій вентиляціях.

9.     Під час проведення робіт на постах діагностики автомобілів з працюючим двигуном повинні застосовуватись пристрої для відведення відпрацьованих газів.

10. При виконанні робіт удвох необхідно застосовувати заздалегідь узгоджені прийоми.

11.

Особи, зайняті діагностикою автомобілів, повинні використовувати засоби індивідуального захисту.

12. Якщо роботи проводяться на оглядових канавах, підйомниках та естакадах, повинні працювати у захисних касках

13. Забороняється у виробничих приміщеннях, де знаходяться автомобілі, у баках та балонах яких є паливо, зберігаються або використовуються горючі та легкозаймисті матеріали і рідини (бензин, газ, фарби, розчинники, дерево, стружка, вата тощо), користуватися відкритим вогнем

14. Відходи, відпрацьовані матеріали тощо повинні після кожної зміни прибиратися з робочого місця. Пролиті легкозаймисті та горючі матеріали повинні бути негайно видалені.

 

 

 

 

Контрольні запитання.

 

 

 

1.     Які вимоги висуваються до інструменту під час діагностики автомобілів?

2.     В яких випадках обов’язкове застосування місцевої вентиляції?

 

 

 

3.     9. Загальні вимоги ТБ при прибиранні та митті автомобілів і агрегатів.

 

 

1.1. В місцях миття транспортних засобів,       агрегатів,    вузлів         і деталей можуть мати місце такі основні небезпечні та шкідливі виробничі фактори:

-         падіння працівників          на

поверхні та з висоти, а також падіння деталей, вузлів та агрегатів;

-         наїзди транспортних засобів на працівників;

-         термічні фактори;

-         наявність у повітрі робочої зони шкідливих речовин; - підвищена відносна вологість повітря.

1.2.          Миття автомобілів, агрегатів та деталей повинно проводитися в спеціально відведених приміщеннях або на відкритих майданчиках.

1.3.          Для миття та знежирення повинні застосовуватись негорючі суміші, пасти, розчинники та емульсії.

1.4.          Агрегати і вузли, що надходять на миття, повинні звільнятись від масла, палива, гальмівної та охолоджуючої рідини.

1.5.          Підлога на постах миття повинні мати шорстку (рифлену ) поверхню.

1.6.          Під час миття автомобілів необхідно обов’язково дотримуватись таких вимог:

-         робоче місце машиніста мийних машин при механізованому митті автомобілів повинне розташовуватись у водонепроникній кабіні;

-         перед в’їздом до приміщення механізованої мийки повинна бути обладнана світлова сигналізація, яка сповіщає, що дозволяється заїзд автомобілів на пост;

-         пост   відкритого шлангового          (ручного)    миття          повинен

розміщуватися в зоні, ізольованій від відкритих струмоведучих провідників та обладнання, що знаходяться під напругою.

1.7. При митті автомобільних агрегатів, вузлів і деталей потрібно дотримуватись таких вимог:

-         на робочому місці повинна бути таблиця із зазначенням складу, концентрації і температури мийного розчину;

-         концентрація лужних розчинів повинна бути не більше 2-5 %;

-         після миття лужними розчинами потрібне обов’язкове промивання гарячою водою;

-         деталі, вузли і агрегати необхідно доставляти на пост миття і завантажувати в мийні установки механізованим способом;

-         мийні ванни з мийними речовинами, що передбачені технологією, після закінчення миття необхідно закривати.

1.8.             Не рекомендується застосовувати бензин та інші легкозаймисті рідини невідомого складу для протирання автомобілів, знежирення і миття деталей, вузлів і агрегатів.

1.9.             Під час ручної мийки працівник забезпечується спецодягом.

1.10.        При роботі з синтетичними миючими засобами для захисту рук та попередження потрапляння розчину на слизову оболонку очей працівники повинні застосовувати засоби індивідуального захисту: захисні окуляри, респіратори, рукавиці

1.11.        Забороняється застосовувати для миття рук засоби, що призводять до знежирювання шкіри.

1.12.        Можна руки до ліктя змащувати захисними кремами та пастами

(сіліконовий, ІЕР-2 та ін.)

 

Контрольні запитання.

 

1.      Яких вимог          ТБ     потрібно

дотримуватись при механізованому митті автомобілів?

2.      Яких вимог ТБ дотримуються при ручному митті автомобілів?

3.     

Які ЗІЗ потрібно використовувати під час миття деталей і агрегатів?

3.10. ЗАХОДИ ПО ЗАБЕЗПЕЧЕННЮ ЕЛЕКТРОБЕЗПЕКИ.  

План.

                                                                                             1.Засоби            захисту            персоналу,

                                                                                             обслуговуючого            електроустановки.                     

2.   Організаційні та технічні заходи щодо забезпечення електробезпеки.  

3.   Вимоги до обслуговуючого 

персоналу .

4.Захист від дії статичної електрики.

1. Засоби захисту персоналу, обслуговуючого електроустановки.

Засоби захисту персоналу, обслуговуючого електроустановки, умовно діляться на три групи: ізолюючі, захищаючі і допоміжні.

Ізолюючі засоби захисту служать для ізоляції людини від частин електроустаткування, що знаходяться під напругою, і від землі. Вони, у свою чергу, підрозділяються на основні і додаткові. Основні ізолюючі засоби захисту повинні надійно витримувати робочу напругу електроустановки. Завдяки цим засобам обслуговуючий персонал може торкатися токоведущих частин, що знаходяться під напругою. Додаткові ізолюючі засоби захисту є заходами захисту, додатковими до основних. Самі по собі додаткові заходи не можуть забезпечити безпеку обслуговуючого персоналу, оскільки вони не розраховані на напругу електроустановки.

У електроустановках напругою вище 1000 В до основних ізолюючих засобів захисту відносяться оперативні і вимірювальні штанги, ізолюючі і струмовимірні коліщата, покажчики напруги і ізолюючі пристрої і пристосування для ремонтних робіт (ізолюючі драбини, ізолюючі штанги), а до додаткових — діелектричні рукавички, боти, килимки і ізолюючі підставки на фарфорових ізоляторах.

У електроустановках напругою до 1000 В до основних засобів відносяться оперативні штанги і кліщі, діелектричні рукавички, інструмент з ізолюючими ручками і покажчики напруги, а до додаткових —  килимки і ізолюючі підставки.

Захищаючі засоби захисту служать для тимчасової огорожі токоведущих частин електроустановок, що знаходяться під напругою, запобігаючи тим самим можливості дотику до них. Як захищаючі засоби захисту використовують щити, ширми, клітки і т.п.

Допоміжні засоби захисту призначені для захисту обслуговуючого персоналу від падіння з висоти і від дії небезпечних і шкідливих виробничих чинників, причиною виникнення яких є електричний струм (світлові, теплові, механічні і хімічні дії). До них відносяться запобіжні пояси, що страхують канати, захисні окуляри, брезентові і гумові рукавиці, фартухи, респіратори, протигази.

Всі ізолюючі засоби захисту, вживані в електроустановках, піддаються електричним випробуванням після їх виготовлення і періодично в процесі експлуатації, за винятком діелектричних килимів і ізолюючих підставок, які не піддаються періодичним випробуванням, але повинні постійно оглядатися і очищатися від бруду.

2.  Організаційні і технічні заходи щодо забезпечення електробезпеки.

В цілях забезпечення безпеки робіт в діючих електроустановках вживають наступні організаційні заходи: призначають осіб, відповідальних за організацію і виробництво робіт; оформляють наряд або розпорядження; організовують допуск до проведення робіт і нагляд за їх проведенням; оформляють перерви в роботі, переклади на інші робочі місця і встановлюють  час закінчення робіт.

Право видачі нарядів на виробництво робіт в діючих електроустановках представляється особам електротехнічного персоналу, що має кваліфікаційну групу не нижче IV (електроустановки до 1000 В), на основі розпорядження головного механіка АТП.

Без наряду, по розпорядженню, переданому безпосередньо або по телефону, можуть виконуватися роботи без зняття напруги оддалік токоведущих частин, що знаходяться під напругою, короткочасні і невеликі за об'ємом роботи із зняттям і без зняття напруги з електроустановки, виконувані оперативним персоналом або під його спостереженням. Розпорядження фіксується в оперативному журналі.

Роботи на струмоведущих частинах, що знаходяться під напругою поблизу них, повинні проводитися по наряду не менше, ніж двома особами під безперервним наглядом. При виконанні робіт необхідно забезпечити безпечне розташування працюючих. Вони повинні обов'язково користуватися захисними засобами і пристосуваннями.

При накладенні переносного заземлення необхідний ряд підготовчих робот - вибір місця накладення заземлення; перевірка відсутності напруги; очищення місця накладення заземлення від фарби. Крім того, перед накладкою заземляючих провідників на відключені струмоведучі частини електроустаткування необхідно їх заздалегідь приєднати до стаціонарного заземляючого пристрою. Накладання переносних заземлень повинно виконуватися за допомогою оперативної штанги. В електроустановках до 1000 В операції накладання і зняття заземлення можуть виконуватися без використовування оперативних штанг, але при цьому персонал повинен користуватися діелектричними рукавичками.

 

3.     Вимоги до персоналу, обслуговуючого електроустановки.

До робіт по обслуговуванню діючих електроустановок допускаються особи не молодше 18 років, що пройшли під час вступу на роботу попередній

медичний огляд і  не мають медичних протипоказань, встановлених Мінохоронздоров'я СРСР.  Періодичний медичний огляд вказаних осіб повинен проводитися не рідше 1 разу на 2 роки. Практиканти інститутів, технікумів і технічних училищ, що не досягли 18-річного віку, можуть знаходитися в місцях розташування електроустаткуванні обмежений час під постійним наглядом досвідченого і кваліфікованого працівника.

Особи, що допускаються до обслуговування, ремонтно-монтажних і налагоджувальних робіт в електроустановках, повинні пройти інструктаж і навчання безпечним методам праці, перевірку знань правил безпеки і інструкцій і мати кваліфікаційну групу по техніці безпеки, відповідну виконуваній роботі і посаді. 

4.     Захист від небезпечної дії статичної електрики.

На АТП електростатичні заряди виникають при операціях з автомобільним паливом, роботі верстатів і машин з пасовою передачею, при обробці діелектричних матеріалів і в багатьох інших випадках. Статична електрика часто є причиною вибухів і пожеж. Особливо численні випадки із загибеллю або важким травмуванням людей при запалюванні від розрядів статичної електрики горючих середовищ. Були випадки загоряння при наливанні автомобільних палив у невеликі діелектричні ємкості. Спостерігалися випадки вибухів балонів з горючими газами   через  електризацію   частинок окалини . 

Статична електрика перешкоджає нормальному ходу технологічного процесу, створює перешкоди в роботі різних електронних приладів, викликає передчасне зношування покришок автомобілів.

Є великий арсенал ефективних засобів захисту від небезпечного прояву розрядів статичної електрики. Вони підрозділяються на колективні і індивідуальні.

До засобів колективного захисту відносяться: заземляючі пристрої, нейтралізатори (індукційні, високовольтні, променеві, аеродинамічні) тощо.

Як   засоби індивідуального  захисту   застосовуються:   спеціальні антиелектростатичні   одяг   і   взуття,   антиелектростатичні   запобіжні пристосування    (кільця,   браслети) , засоби захисту рук.

Розглянемо найпоширеніші засоби захисту на АТП. Найпростішим і доступнішим засобом захисту є заземляючий пристрій. Він дозволяє відводити електростатичні заряди від стінок трубопроводів, ємкостей, фільтрів і іншого устаткування. При цьому різниця потенціалів між провідним устаткуванням і землею стає рівною нулю.

Заземляючі пристрої повинні застосовуватися незалежно від інших засобів захисту на всіх об'єктах і електропровідних елементах технологічного устаткування, на яких можливе виникнення або накопичення електростатичних зарядів. При виконанні заземляючих пристроїв необхідно дотримуватися вимог ГОСТ 12.1.030—81 .

Для повної гарантії надійності заземлення опір заземляючого пристрою, призначеного винятково для захисту від статичної електрики, повинен бути не вищим 100 Ом. Його допускається об'єднувати із заземляючими пристроями для електроустаткування і вторинних проявів блискавки.

Слід зазначити, що заземляючі пристрої тільки частково забезпечують безпеку операцій з автомобільними паливами, оскільки ці пристрої в основному запобігають зовнішнім розрядам. Через низьку питому електропровідність автомобільних палив в них залишається значна частина електростатичного заряду, тому всередині приймальних ємкостей можливі небезпечні розряди.

Неметалічне устаткування вважається електростатично заземленим, якщо опір розтіканню струму на землю з будь-яких точок його внутрішньої і зовнішньої поверхонь не перевищує  100  Ом при відносній вологості повітря не більш 60%.

Для забезпечення пожежної безпеки необхідно заземляти візки і електрокари, використовувати для перевезення посудин з горючими рідинами і речовинами. Для цієї мети можна використовувати металевий ланцюжок або антистатичний пасок. Можна виготовляти колеса даних машин з електропровідної гуми (наприклад, мазкі КР-245). Заземляти рухому автоцистерну треба також за допомогою металевого ланцюжка або антистатичного паска. В той же час слід пам'ятати, що це заземлення не є надійним на дорозі з асфальтовим покриттям, де контакт між ланцюжком або ременем і дорогою відсутній. Тому на місці завантаження або вивантаження автоцистерни її необхідно заземлити до того, як буде відкритий люк. Безпечнішим є приєднання до заземлення провідника, постійно закріпленого на автоцистерні. 

При наповненні бочок, каністр, бідонів і інших ємкостей горючими рідинами їх слід встановлювати на заземлений металевий лист, а при спорожненні їх бажано сполучати із заземляючим пристроєм.

 

Контрольні запитання.

 

1.     На які групи поділяють засоби захисту персоналу, обслуговуючого електроустановки?

2.     Які вікові обмеження існують для осіб, що обслуговують електроустановки?

3.     Яким чином захищаються від дії статичної електрики на АТП?

 

 

 

 

 

 

Розділ 4. Пожежна безпека

 

4.1.Пожежна безпека автотранспортного підприємства. 

Причини пожеж на АТП.

План.

 

1.      Загальні причини появи пожеж.

2.      Протипожежні перешкоди.

3.      Евакуаційні виходи.

4.      Загальні вимоги пожежної безпеки до території, складів, будівель та приміщень АТП.

 

1.  Загальні причини появи пожеж.

Пожежа — неконтрольоване горіння поза спеціальним вогнищем, що завдає матеріального збитку. Крупні пожежі нерідко приймають характер стихійної біди і супроводжуються нещасними випадками з людьми. Особливо небезпечні пожежі в місцях зберігання легкозаймистих і горючих рідин і газів.

Основними  причинами виникнення пожеж на АТП є: 

-         необережне поводження з вогнем; порушення правил пожежної безпеки при зварювальних і інших вогняних роботах; 

-         порушення правил експлуатації електроустаткуванні; несправність опалювальних приладів;

-         порушення правил пожежної безпеки при акумуляторних і фарбувальних роботах та ін.

 При експлуатації рухомого складу найбільш розповсюдженими причинами  виникнення пожеж є: 

-         несправність електроустаткуванні автомобіля; 

-         негерметичність системи живлення; скупчення на двигуні грязі і масла; 

-         застосування легкозаймистих і горючих рідин для миття двигуна; 

-         куріння в безпосередній близькості від системи живлення, застосування відкритого вогню для підігріву двигуна або визначення і усунення несправностей механізмів; 

-         порушення герметичності газового устаткування на газобалонному автомобілі і т.д.

Виключення причин виникнення пожеж — одна з найважливіших умов забезпечення пожежної безпеки на підприємствах автомобільного транспорту. На АТП слід своєчасно організовувати протипожежний інструктаж і заняття по пожежно-технічному мінімуму. На території, у виробничих, адміністративних, складських і допоміжних приміщеннях необхідно встановити строгий протипожежний режим. Повинні бути відведені і обладнані спеціальні місця для куріння.  Всі приміщення і автомобілі повинні бути забезпечені сучасними засобами пожежегасінні.

Для забезпечення швидкої евакуації людей, автомобілів, устаткування і інших матеріальних цінностей на АТП повинен бути розроблений план евакуації. При виникненні пожежі після повідомлення про нього в пожежну охорону дії адміністрації АТП, пожежної охорони, добровільної пожежної дружини (ДПД) в першу чергу повинні бути направлені на забезпечення безпеки і евакуації людей, а потім на локалізацію і ліквідацію пожежі.

 

2. Протипожежні перешкоди.

Протипожежні перешкоди обмежують розповсюдження пожежі з однієї частини будівлі або споруди в іншу. До них відносяться: протипожежні стіни, перегородки, перекриття, двері, ворота , люки, вікна.

Протипожежні стіни і перегородки обмежують розповсюдження пожежі по горизонталі. Для обмеження розповсюдження пожежі по вертикалі влаштовують протипожежні перекриття. Вони повинні бути без отворів і отворів, через які можуть проникати продукти горіння при пожежі, і примикати до глухих (без скління)  ділянок зовнішніх стін.

Щоб уникнути розповсюдження пожежі з однієї будівлі на іншу, між будівлями  і  спорудами  необхідно  влаштовувати  протипожежні розриви.

4. Евакуаційні виходи.

 

Евакуаційні виходи у разі виникнення пожежі повинні забезпечувати можливість безпечної евакуації людей в найкоротший строк. Евакуаційними вважають виходи:

а)  з приміщень першого поверху назовні безпосередньо або через

коридор, вестибуль, сходову клітку;

б) з приміщення будь-якого поверху,

окрім                першого,                в               коридор,               що                 веде

в сходову клітку, що має вихід назовні безпосередньо або через вестибуль;

в) з приміщення в сусідні приміщення на тому ж поверсі, забез-

печені виходами, вказаними в пунктах «а» і «б».

Як правило, число евакуаційних виходів з приміщення повинне бути не менше двох. Допускається проектувати один евакуаційний вихід з приміщень, розташованих на будь-якому поверсі (за винятком підвального і цокольного), якщо відстань від найбільш віддаленого робочого місця до цього виходу не перевищує 25 м .

Ширина    евакуаційних    виходів з    приміщень    об'ємом    до 15 тис.  м²  і  з коридору  назовні або  на сходову клітку залежить від   числа   людей,   що евакуюють   через цей   вихід   або   коридор,   і повинна   розраховуватися   відповідно до ГОСТу.

           

Ширина маршу виходу на сходову сходової клітки — не одиночних робочих більш 50 чоловік —

В       цілях сходів повинна бути не менше ширини евакуаційного клітку і не менше 1 м, а ширина зовнішніх дверей менше ширини маршу. Ширину проходів і сходів до місць допускається приймати 0,7 м, а при евакуації не 0,9 м.

забезпечення своєчасної евакуації людей і гасіння пожежі

у разі його виникнення забороняється захаращувати територію АТП, проходи, проїзди, під'їзні шляхи до пожежних кранів водопроводу, підходи до засобів пожежогасіння, пожежного інвентаря і устаткування, запасні ворота.

 

4. Загальні вимоги пожежної безпеки до території, складів, будівель та приміщень АТП.

 

Територія АТП повинна постійно утримуватися в чистоті і порядку. Виробничі відходи і сміття повинні систематично вивозитися за територію підприємства на спеціально відведені для них ділянки. Промаслені матеріали і виробничі  відходи  до  їх   вивозу   з  території   підприємства збирають і зберігають в спеціально відведених місцях в металевих закритих ящиках.

Розлиті паливно-мастильні матеріали повинні негайно збиратися.

Дороги, проїзди, під'їзди до будівель і пожежних джерел води і протипожежні розриви між будівлями і спорудами, підходи до пожежного інвентарю і устаткування повинні бути завжди вільними. Використовувати їх для складування устаткування і матеріалів і для стоянок автомобілів забороняється. У темний час доби дорогі і проїзди повинні освітлюватися. 

На території АТП поблизу місць стоянки автомобілів, зберігання горючих матеріалів не дозволяється палити і користуватися відкритим вогнем.

На територію складів легкозаймистих і горючих речовин в'їзд транспортних засобів допускається тільки за наявності на вихлопних трубах іскрогасників.

   Під маршами сходових кліток першого, цокольного або підвального поверхів допускається розміщувати тільки вузли управління центрального опалювання і водомірних вузлів. У підвальних приміщеннях і цокольних поверхах виробничих будівель забороняється зберігати легкозаймисті і вибухові речовини, балони з газами, що знаходяться під тиском, і речовини, що мають підвищену вибухо- і пожежонебезпечність. У підвалах з виходами в загальні сходові клітки будівель не допускається зберігати горючі речовини і матеріали. Горища повинні бути постійно закриті на замок, а ключі зберігатися у визначеному місці, доступним для отримання їх у будь-який час доби. Використовувати горищні приміщення у виробничих цілях і для зберігання різних матеріалів забороняється.

Цехові комори, призначені для зберігання горючих і легкозаймистих речовин, матеріалів і рідин, необхідно обладнати в строгій відповідності з вимогами пожежної безпеки. Для них повинні бути встановлені і строго дотримуватися норми зберігання, які вивішують на табличках на видному місці. На робочих місцях у виробничих приміщеннях легкозаймисті і горючі рідини (паливо, розчинники, лаки, фарби) повинні зберігатися в щільно закритих місткостях, і їх кількість не повинна перевищувати змінну потребу. Всі виробничі приміщення, технологічне і допоміжне устаткування повинні періодично очищатися від горючого пилу і інших горючих відходів відповідно до термінів, встановлених технологічними регламентами і інструкціями по пожежній безпеці.

Куріння    у    виробничих приміщеннях    допускається    тільки  в   спеціально   відведених   для цього місцях,   обладнаних   резервуарами  з  водою  і   урнами.   У   цих   місцях повинна   бути   вивішена табличка  з написом «Місце для  куріння». Розташування  місць  для куріння необхідно погоджувати з пожежною охороною підприємства.

У виробничих і адміністративних будівлях АТП забороняється:

-   залишати в приміщеннях після закінчення роботи печі, що топляться, електронагрівальні прилади, включені в електромережу, не-знеструмлене технологічне і допоміжне устаткування, легкозаймисті і горючі матеріали, не прибрані в спеціально відведені місця або комори;

-   користуватися електронагрівальними приладами в місцях, спеціально не обладнаних для цієї мети,

-   використовувати для обігріву приміщень опалювальні прилади і пристрої кустарного виробництва;

-   відігрівати замерзлі труби різних систем (водопровід, каналізація, опалювання) за допомогою відкритого вогню (для цих цілей можна

застосовувати гарячу воду, пару, нагрітий пісок і т. д.);

-  

працювати із застосуванням відкритого вогню в не передбачених для цієї мети місцях, користуватися відкритим вогнем для освітлення при ремонтних і інших роботах;

-   залишати автомобілі з включеним запаленням;

-   залишати в автомобілі після закінчення роботи промаслені матеріали і спецодяг;

-   оббивати стіни приміщень машинописних бюро, службових кабінетів, обчислювальних центрів горючими тканинами;

-   зберігати тару з-під легкозаймистих і горючих рідин.

У приміщеннях для зберігання, технічного обслуговування і ремонту автомобілів, на стоянках автомобілів під навісами і на відкритих майданчиках забороняється:

-   встановлювати автомобілі в кількостях, що перевищують норму, порушувати спосіб їх розміщення, зменшувати відстань між автомобілями і автомобілями та елементами будівель;

-   встановлювати автомобілі з порушенням герметичності паливопроводов

(наявність течі палива) і з відкритою горловиною бензобаків;

-   зберігати паливо (за винятком палива в бензобаках і балонах автомобілів)  і заправляти їм автомобілі.

Автоцистерни, призначені для перевезення лековоспламеняющихся і горючих рідин, необхідно зберігати в одноповерхових приміщеннях. Від інших ці приміщення ізолюються стінами з межею вогнестійкості не менше 0,75 ч. На відкритих майданчиках автоцистерни слід зберігати в спеціально відведених місцях.

Контрольні запитання.

 

 

1.     Дайте визначення пожежі.

2.     Назвіть типові причини пожеж на АТП.

3.     Що таке протипожежні перешкоди?

4.    

Яким чином розраховується кількість евакуаційних виходів?.

 

 

4.2. Способи і засоби гасіння пожеж.

План.

1.     Способи припинення горіння та основні вогнегасні речовини.

2.     Засоби гасіння пожеж.

 

1. Способи припинення горіння та основні вогнегасні речовини.

Є чотири основні способи припинення процесу горіння:                                                          

а)         охолодження горючих речовин або зони горіння:

— суцільними струменями води;

— розпиленими струменями води; — перемішуванням горючих речовин;

             б)        ізоляція горючих речовин або окисника (повітря) від зони горіння:

— шаром піни;

— шаром продуктів вибуху вибухових речовин;

— утворенням розривів у горючій речовині;

— шаром вогнегасного порошку;

             в)        розбавлення  повітря чи горючих речовин:

— тонкорозпиленими струменями води;

— газоводяними струменями;

— негорючими газами чи водяною парою;

— водою (для горючих та легкозаймистих гідрофільних рідин); г) хімічне гальмування реакції горіння:

— вогнегасними порошками; — галогеновуглеводнями.

Зазвичай механізм гасіння пожежі має комбінований характер, при якому мають місце одночасно кілька способів припинення процесу горіння.

Речовини, що мають фізико-хімічні властивості, які дозволяють створити умови для припинення горіння називаються вогнегасними речовинами. Вони повинні володіти високим ефектом гасіння при відносно малій їх витраті, бути дешевими, безпечними при застосуванні, не завдавати шкоди матеріалам, предметам та навколишньому середовищу. Речовини, що найбільш повно відповідають вищезазначеним вимогам, а відтак належать до основних вогнегасних речовин є: вода (в різних видах), піна, інертні та негорючі гази, галогенопохідні вуглеводнів, спеціальні порошки, пісок. Ці речовини здійснюють, зазвичай, комбіновану дію на процес горіння.  Однак для будь-якої вогнегасної речовини характерна основна (домінуюча) дія. Наприклад, вода здійснює, в основному, охолоджувальну дію на процес горіння, піна — ізолювальну, інертні та негорючі гази — розбавлювальну, галогеновуглеводні та порошки — інгібувальну.

Розглянемо детальніше основні вогнегасні речовини.

Вода — найбільш розповсюджена, дешева та легкодоступна вогнегасна речовина.

Потрапляючи в зону горіння, вона інтенсивно охолоджує речовини, що горять

(теплопровідність води — 4,19*10³ Дж/кгК), збиває своєю масою полум'я, змочує поверхню горючої речовини та, утворюючи водяну плівку, перешкоджає надходженню з неї кисню з повітря. Пара, що утворилася розбавляє повітря, знижуючи тим самим концентрацію кисню (1 л води при випаровуванні утворює 1725 л пари). Для підвищення ефекту змочування та підвищення проникної здатності іноді у воду додають спеціальні добавки (наприклад, поверхнево-активні речовини). Для гасіння пожежі вода може застосовуватись у різних видах: компактними струменями; розпиленою та тонкорозпиленою, як водяна пара.

Розпиленими та тонкорозпиленими (краплинами менше 100 мкм) струменями води ефективно гасять тверді речовини і матеріали, горючі та навіть легкозаймисті рідини. При такому гасінні пожеж значно зменшуються витрати води, мінімально зволожуються та псуються матеріали, осаджується дим, створюються найбільш сприятливі умови для випаровування води, а відтак підвищення охолоджувального ефекту (при випаровуванні 1 л води поглинається близько 22 • 10⁵ Дж теплоти) та розбавлення горючого середовища. Гасіння розпиленою та тонко розпиленою водою має низку переваг (в першу чергу зменшуються витрати води) і тому в останні роки знаходить все ширше застосування.

Водяна пара застосовується для гасіння пожеж у приміщеннях об'ємом до 500 л³ та невеликих пожеж на відкритих майданчиках та устаткуванні. Пар зволожує матеріали та предмети, а також розбавляє повітря, знижуючи тим самим концентрацію кисню в зоні горіння. Вогнегасна концентрація водяної пари в повітрі становить приблизно 30—35% за об'ємом.

Піна широко застосовується для гасіння легкозаймистих рідин. Її вогнегасна дія полягає в тому, що покриваючи поверхню речовини, яка горить, вона обмежує доступ горючих газів та парів у зону горіння, ізолює речовину від зони горіння та охолоджує найбільш нагрітий верхній шар речовини. Для неперервного подавання піни при гасінні великих пожеж застосовуються спеціальні піноутворювальні апарати — стволи повітряно-пінні (СПП), піногенератори (ГПС). На практиці застосовують два види піни: хімічну (вогнегасники) та повітряно-механічну.

Хімічна піна отримується при взаємодії лужного та кислотного розчинів у присутності піноутворювача. Така піна складається із 80% вуглекислого газу, 19,7% води та 0,3% піноутворювальної речовини. її густина становить близько 0,2 г/см\ кратність 5 (відношення об'єму піни до об'єму розчину, з якого вона утворена), стійкість до 40 хвилин. У зв'язку з високою вартістю компонентів, складністю отримання та організації пожежогасіння застосування хімічної піни в теперішній час обмежується.

Повітряно-механічна піна утворюється при механічному змішуванні повітря, води та піноутворювача. Частки цих компонентів становлять відповідно 90%, 9,4—9,8% та 0,2—0,6%. Повітряно-механічна піна буває низької кратності (до 10), середньої (10—200) та високої (більше 200). її стійкість залежить від піноутворювача й становить до 20 хвилин, але зі збільшенням кратності вона зменшується.

Інертні та негорючі гази, головним чином, вуглекислий газ та азот, знижують концентрацію кисню в осередку пожежі та гальмують інтенсивність горіння. Вогнегасна концентрація цих газів при гасінні пожежі в закритому приміщенні становить 30—35% до об'єму приміщення. Інертні та негорючі гази застосовуються, як правило, для гасіння легкозаймистих та горючих рідин, твердих речовин та матеріалів, устаткування під напругою, а також у випадках, коли застосування води чи піни не дає дієвого ефекту чи воно є небажаним з огляду на значні збитки (в музеях, картинних галереях, архівах, приміщеннях з комп'ютерною технікою тощо).

Вогнегасна дія галогеновуглеводнів (хладонів) полягає у хімічному гальмуванні реакцій горіння, шляхом розривання ланцюгових реакцій окиснення, тому їх називають інгібіторами або антикаталізаторами. В порівнянні з вуглекислим газом вони є більш ефективними та завдяки змочуванню можуть застосовуватись для гасіння тліючих речовин та матеріалів. Нижче наведено деякі галогенопохідні вуглеводнів та їх вогнегасні концентрації у відсотках за об'ємом: бромистий метилен — 2,4%; йодистий метилен — 2,7%; тетрафтор-диброметан — 7,5%; бромистий етил — 8,6%; дихлормонофторметан — 9,5%. До недоліків галогеновуглеводнів можна віднести їх високу корозійну активність, токсичність та вартість. 

Вогнегасні порошки являють собою мілко подрібнені мінеральні солі з різними добавками, що протидіють злежуванню та утворенню грудок. Вони характеризуються високою вогнегасною спроможністю та універсальністю щодо сфери застосування. Вогнегасні порошки можна використовувати для різноманітних способів пожежогасіння, в тому числі для інгібування та подавлення горіння вибухом. Розрізняють порошки загального та спеціального призначення. Основним компонентом порошка ПСБ є бікарбонат натрію (технічна сода); ПФ — діамоній фосфат; ПС — карбонат натрію; СН — сілікогель, насичений хладоном.

Вибір вогнегасної речовини залежить від класу пожежі. 

2. Засоби гасіння пожеж.

Всі установки та засоби, що застосовуються для гасіння пожеж,  підрозділяються на стаціонарні, пересувні та первинні.

Стаціонарні установки пожежогасіння являють собою апарати, трубопроводи та обладнання, які встановлені на постійних місцях і призначені для подачі вогнегасних речовин до місць займання. Такі установки поділяються на автоматичні і напівавтоматичні та ручні. Автоматичні установки при виникненні пожежі приводяться в дію відповідним давачем (сповішувачем) або спонукальним пристроєм, а інші — людиною. Зараз найбільш широко застосовуються автоматичні установки пожежогасіння, які призначені: для виявлення осередку пожежі; забезпечення подачі та випуску вогнегасної речовини в захищене приміщення; оповіщення про пожежу. 

Слід зазначити, що вже розроблені і успішно застосовуються принципово нові стаціонарні засоби пожежогасіння, а саме модульні установки пожежогасіння — нетрубопровідні автоматичні установки пожежогасіння, які передбачають розміщення ємкості з вогнегасною речовиною та пусковим пристроєм безпосередньо в захищеному приміщенні. До них належать зокрема малогабаритні модульні автоматичні установки пожежогасіння типу ПУМА12П із зарядом вогнегасного порошку (захищуваний об'єм до 50 м³) та імпульсний самоспрацьовувальний порошковий модуль «Буран». Останній являє собою металеву півсферу, заповнену вогнегасним порошком (2 кг). При досягненні температури в зоні його встановлення 85—90 °С відбувається імпульсний викид вогнегасного порошка і ліквідація займання у  захищуваному об'ємі (18 ж³).

Передбачено також спрацювання модуля від пожежного сповіщувача чи ручної кнопки.

До пересувних пожежних засобів належать пожежні машини, поїзди, катери, літаки, танки, а також пожежні автонасоси та мотопомпи.

 

Рис. 4. Зрошувачі: а) спринклерний; б) дренчерний.

 

Первинні засоби пожежогасіння призначені для ліквідації невеликих осередків пожеж, а також для гасіння пожеж на початковій стадії їхнього розвитку силами персоналу об'єктів до прибуття штатних підрозділів пожежної охорони. До первинних засобів пожежогасіння належать вогнегасники, пожежний інвентар (бочки з водою, пожежні відра, ящики з піском, совкові лопати, покривала з негорючого теплоізоляційного полотна, грубововняної тканини або повсті) та пожежний інструмент (гаки, ломи, сокири тощо). Як правило, пожежний інвентар та інструменти, а також вогнегасники розміщуються на стеціальних пожежних щитах (рис. 5). Такі щити (стенди) встановлюються на території об'єкта з розрахунку один щит (стенд) на площу 5000 м². 

 

 

Рис. 5. Пожежний щит.

Досить часто, як первинні засоби пожежогасіння використовують вогнегасники, які характеризуються високою вогнегасною спроможністю та значною швидкодією. За способом транспортування вогнегасної речовини вогнегасники випускаються двох видів: переносні (об'ємом корпуса 1 — 10 л; загальна вага не більше 20 кг), та пересувні (об'ємом корпуса більше 25 л на спеціальних пристроях з колесами. При значних розмірах останніх рекомендується встановлювати пересувні вогнегасники (рис. 6).

    Створення надлишкового тиску, завдяки якому здійснюється викидання вогнегасної речовини з вогнегасника може здійснюватись: газом - витискувачем, що знаходиться в окремому малолітражному балоні, який може бути розміщений  як усередині, так і зовні корпуса вогнегасника; газомвитискувачем, що знаходиться в корпусі вогнегасника ; газом, що утворюється в результаті хімічної реакції.

 

 

     Рис. 6. Пересувний вогнегасник ВВ-80:

1- балон; 2- колесо; 3- раструб; 4- опора; 5- шланг; 6- запірно-пусковий механізм; 7- рама; 8- кожух.

 

Залежно від вогнегасної речовини вогнегасники підрозділяють на: водяні (із зарядом води чи води з добавками); пінні (хімічно-пінні, повітряно-пінні); газові (вуглекислотні, хладонові); порошкові; комбіновані (піна-порошок).

 

  Рис. 7. Переносні вогнегасники:

а) вогнегасник хіміко-пінний ВХП 10:

1- корпус; 2- стакан; 3- запірно-пусковий пристрій; 4- пусковий важіль; 5- запірний клапан; 

б) вогнегасник повітряно-пінний ВПП-10:

1-корпус; 2-сифонна трубка; 3-балончик; 4-пусковий важіль; 5-ручка; 6розпилювач; 7-дифузор з сіткою;

в) вуглекислотний вогнегасник ВВ-2:

1-балон; 2-запобіжний клапан; 3-важіль; 4-сифонна трубка; 5-дифузор-

снігоутворювач; 

г) вогнегасник вуглекислотний брометиловий ВВБ-3А:

1-балон; 2-ручка; 3-розпилювальна насадка; 4-ковпак; 5-сифонна трубка; д) порошковий вогнегасник ВП-1:

1-корпус; 2-запобіжний кронштейн; 3-балончик з вуглекислотою; 4-голка; 5розпилювач з полі етиловим ковпачком.

Хімічно-пінні вогнегасники призначені для гасіння легкозаймистих та горючих рідин, а також твердих горючих речовин та матеріалів. Вогнегасник ВХП-10 (рис. 7, а) складається з трьох основних елементів: металевого корпуса 1 об'ємом 10 л, що герметично закритий кришкою; поліетиленового стакана 2 та запірно-пускового пристрою 3. В корпусі вогнегасника знаходиться лужна частина заряду, а в стакані — кислотна. Для приведення вогнегасника в дію необхідно повернути важіль запірно-пускового пристрою на 180°, перевернути вогнегасник вверх дном і направити струмінь піни в осередок пожежі. При повертанні важеля 4 піднімається клапан 5, що закриває стакан, а при наступному перевертанні вогнегасника кислотна частина заряду виливаться із стакана і вступає в реакцію з лужною частиною. В результаті реакції утворюється значна кількість вуглекислого газу, який інтенсивно перемішує рідину, утворюючи при цьому піну. Завдяки надлишковому тиску С0₂ через отвір у корпусі (сприск) викидається струмінь хімічної піни на віддаль 6—8 м. Необхідно зазначити, що на сьогодні в Україні хімічно-пінний вогнегасник ВХП-10 не сертифікований і промисловістю не випускається.

Повітряно-пінні вогнегасники (ВПП-5; ВПП-10; ВПП-100) мають ту ж область застосування що й хімічно-пінні. На відміну від хімічної, повітряномеханічна піна не викликає корозію, більш екологічна, однак має меншу стійкість (швидко розкладається). Зарядом вогнегасника ВПП-10 (рис. 7, б) є 6% водний розчин піноутворювача, що знаходиться в корпусі. Надлишковий тиск, завдяки якому водний розчин піноутворювача виходить (викидається) із корпуса вогнегасника через сифонну трубку створюється вуглекислотою, яка у зрідженому стані знаходиться в балончику. Повітряно-механічна піна утворюється в дифузорі, де розчин, що виходить із корпуса змішується з повітрям. Для приведення вогнегасника в дію необхідно, направивши на осередок вогню дифузор, натиснути на пусковий важіль. При цьому з'єднаний з важелем шток з голкою опускається й проколює мембрану балончика.

Пінні вогнегасники (хімічно-пінні та повітряно-пінні) не можна застосовувати для гасіння електроустановок, що знаходяться під напругою, а також лужних, лужноземельних металів та їх карбідів, оскільки до складу піни входить вода.

Вуглекислотні вогнегасники (ВВ-2, ВВ-5, ВВ-8, ВВ-25, ВВ-80) застосовуються для гасіння легкозаймистих та горючих рідин, твердих горючих речовин та матеріалів, електропроводок, що знаходяться під напругою до 1000 В, а також цінних предметів. У вогнегаснику ВВ-2 (рис. 7, є) вуглекислота знаходиться в товстостінному металевому балоні / в зрідженому стані. При відкриванні вентиля 3 вуглекислота підтиском виходить у дифузор, де в результаті різкого розширення (в 500 разів за об'ємом) та швидкого випаровування утворюється снігоподібна маса з температурою близько - 70 °С. Вогнегасна дія вуглекислого газу основана на пониженні концентрації кисню в зоні горіння та охолодженні об'єкта, що горить.

Вуглекислотні вогнегасники необхідно оберігати від нагрівання (наприклад сонячними променями чи приладами опалення), оскільки при цьому значно підвищується тиск у балоні, в результаті чого може спрацювати запобіжний клапан. Так при температурі 20 °С робочий тиск у балоні становить 6 МПа (60 кг/см*), а при температурі 50 °С — 18 МПа.

Вуглекислотні вогнегасники не можна використовувати для гасіння гідрофільних ЛЗР (спирти, ацетон тощо), у яких С0₂ добре розчиняється, лужних та лужноземельних металів, тліючих речовин (відсутнє змочування), а також речовин, які можуть горіти без доступу повітря (целулоїд, магній, перекиси та ін.).

Хладонові (аерозольні) вогнегасники (ВАХ, ВХ-3, ВВБ-ЗА, ВХ-7) призначені для гасіння електроустановок під напругою до 380 В, різноманітних горючих твердих та рідких речовин, за винятком лужних та лужноземельних металів та їх карбідів, а також речовин, що здатні горіти без доступу повітря. Як вогнегасна речовина у хладонових вогнегасниках використовуються галогеновуглеводні (бромистий етил, хладон 114В2, тетрафтордиброметан та ін.), які при виході з вогнегасника створюють струмінь із мілкодисперсних краплин. Тому, на відміну від вуглекислого газу, галогеновуглеводнями можна гасити тліючі матеріали (бавовна, текстиль, ізоляційні матеріали). Крім того вони не замерзають при виході із запірно-пускового пристрою і вимагають створення значно меншого (0,9 МПа) тиску в балоні, що

дозволяє використовувати тонкостінні балони, вага яких є невеликою.

Хладонові вогнегасники (рис. 7, г) являють собою циліндричні стальні тонкостінні балони, в горловини яких встановлені запірно-пускові пристрої.

Для створення надлишкового тиску, завдяки якому вогнегасна речовина виходить із розпилювальної насадки, в балон закачують стиснуте повітря.

Порошкові вогнегасники (ВП-1, ВП-2_(з), ВП-5, ВП-10, ВП-100) є універсальними і характеризуються широким діапазоном застосування. На відміну від інших видів вогнегасників ними можна гасити лужні та лужноземельні метали та їх карбіди. Надлишковий тиск у корпусі для виштовхування через розпилювач порошку у вогнегаснику ВП-1 (рис. 4.22, д) створюється вуглекислим газом, який у зрідженому стані знаходиться в балончику. Вогнегасник приводиться в дію натискуванням грибовидної кнопки після зняття запобіжного кронштейна. При цьому шток опускається і голка проколює мембрану балончика з вуглекислотою.

   Вибір типу та визначення необхідної кількості вогнегасників для оснащення приміщень проводиться відповідно до Правил пожежної безпеки в Україні із врахуванням їх вогнегасної спроможності, граничної захищуваної площі, категорії приміщень за вибухопожежною та пожежною небезпекою, а також класу можливої пожежі. Вогнегасники розміщуються в легкодоступних та помітних місцях, в яких виключається пряме попадання сонячних променів і безпосередній вплив опалюваних та нагрівальних приладів.

Протипожежне водопостачання. Для подачі необхідних об'єктів в будьякий період доби для гасіння пожежі у населених пунктах та об'єктах, що знаходяться на їх території необхідно передбачити протипожежне водопостачання, під яким розуміють комплекс інженерно-технічних споруд, призначених для забирання і транспортування води, зберігання її запасів та використання для пожежегасіння. На промислових підприємствах протипожежний водогін, як правило, об'єднується з господарсько-питним чи виробничим водогоном. В окремих випадках дозволяється подавати воду для гасіння пожежі із водоймищ (озера, річки, водосховища), що знаходяться поруч за допомогою насосів. При неможливості, недоступності чи недоцільності отримання води із водогону або водоймищ створюють недоторканий запас води в спеціальних пожежних резервуарах або ємкостях. Кількість води, необхідна для гасіння пожежі, визначається залежно від об'єму будівлі її ступення вогнестійкості та категорії за вибухопожежною та пожежною небезпекою. Наприклад, для виробничих будівель І та II ступеня вогнестійкості категорій А, Б (вибухопожежонебезпечні) та В (пожежонебезпечна) витрати води на зовнішнє пожежогасіння приймаються при об'ємі будівлі: до 5 тис. ж³ — 10 л/с; 5—20 тис. ж³ — 15 л/с; 20—50 тис. ж³ — 20 л/с; 50—200 тис. ж³ — 30 л/с і т. д.

Відповідно до СНиП 2.0402-84, при розрахунках недоторканого пожежного об'єму води в резервуарах тривалість гасіння пожежі повинна прийматись 3 год., а для будівель І і II ступеня вогнестійкості з негорючими несівними конструкціями з виробництвом категорії Г і Д — 2 год.

Протипожежні водогони залежно від місця прокладання поділяються на зовнішні та внутрішні, а за тиском у них — на водогони низького та високого тиску (рис. 8).

На зовнішніх протипожежних водогонах встановлюються гідранти (спеціальні пожежні крани) підземного чи наземного (для південних регіонів країни) виконання (рис. 9).

Як правило, в населених пунктах і на території підприємств встановлюють підземні гідранти, які не замерзають зимою і не заваджають руху транспорту та людей.

Пожежні гідранти розташовують вздовж автомобільних доріг на відстані 150—200 м один від одного, не ближче 5 м від зовнішніх стін будівель і не далі 2,5 м від краю проїжджої частини дороги. Для швидкого знаходження гідрантів у темний період доби чи зимову пору року біля місць їх розташування встановлюють відповідні покажчики (згідно ГОСТ 12.4.009-83) або роблять написи «ПГ» з відповідними цифровими позначеннями на стінах будівель червоною чи флуарисцентною фарбою.

Для гасіння пожеж водою всередині будівель в них встановлюють внутрішні пожежні крани , які знаходяться у вбудованих або навісних шафах червоного кольору з написом «ПК» — на дверцятах. Пожежні крани розміщують на

висоті 135 см від рівня підлоги біля входів, у коридорах, вестибюлях, проходах та всередині приміщень на видних та легкодоступних місцях. Їх взаємне розташування має бути таким, щоб гарантувати зрошення кожної точки захищуваного приміщення.  При цьому повинна витримуватись вимога стосовно дотикання компактних частин струменів від двох суміжних пожежних кранів у найвіддаленішій і найвищій точці приміщення, що обслуговується цими кранами. Така точка називається диктуючою (д. т.).

Кількість струменів від пожежних кранів у будівлі визначається відповідно до чинних будівельних норм (СНиП 2.04.01-85).

 

 

Рис. 8. Загальні схеми води від зовнішнього протипожежного водогону високого (а) та низького (б) тиску:

1-гідрант; 2-пожежна колонка; 3-рукавна лінія; 4-пожежний стовбур;

5-пожежний автомобіль.

 

 

Рис. 9. Схема зовнішнього протипожежного водогону підприємства:

1-міський водогін; 2-запасні резервуари води; 3-насосна станція; 4-гідранти; 5будівлі.

 

Контрольні запитання.

 

1.     Назвіть основні способи припинення горіння.

2.     Які типи вогнегасників Ви знаєте?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 5. Охорона навколишнього середовища

 

 

 

 

5.1. Проблеми охорони навколишнього середовища. Зниження токсичності викидів в АТП.

План.

1.     Забруднення навколишнього середовища та його оцінка.

2.     Зниження токсичності викидів в АТП.

1. Забруднення навколишнього середовища та його оцінка.    Забруднення навколишнього середовища – це процес внесення в середовище або ж виникнення в ньому нових, зазвичай нехарактерних для нього фізичних, хімічних, біологічних агентів, які проявляють негативний вплив на живі та неживі об’єкти.

   Виділяють чотири типи забруднень: фізичні, хімічні, механічні та біологічні. Фізичні забруднення включають сонячну радіацію, електромагнітні випромінювання, шуми, вібрації, гравітаційні сили тощо. Хімічні забруднення бувають твердими, рідкими, газоподібними. Механічні забруднення – це різного походження тверді відходи виробництва і побуту. Біологічні забруднення – різноманітні організми (бактерії, мікроби, віруси, пил тощо). Головними природними джерелами надходження забруднювачів природного середовища є вулканічний матеріал, морські солі, пилові бурі, лісові пожежі, рослини, тварини, мікроорганізми тощо. До антропогенних джерел належить автомобільний транспорт, хімічна промисловість, виробництво фосфатних добрив, спалювання вугілля, нафти, газу, деревини, різноманітних відходів та ін. Особливе місце серед проблем антропогенного забруднення займають проблеми екотоксикології, які, виходячи з уявлень про роль лімітуючих факторів, що в різних дозах впливають на організм людини, вимагають всестороннього аналізу навколишнього середовища. Наукове значення екотоксикології полягає в розробці сучасних уявлень про токсичність і канцерогенність елементів та їх сполук.

   Критерієм кількісної оцінки рівня забруднення навколишнього середовища можуть бути:

•      індекс забруднення (ІЗ);

•      гранично допустима доза (ГДД);

•      гранично допустима концентрація (ГДК);

•      фонова концентрація;

•      токсична концентрація;

•      гранично допустимі викиди (ГДВ);

•      максимально-допустиме навантаження (МДН).

   Індекс забруднення – це показник, який кількісно та якісно характеризує присутність в навколишньому середовищі речовини-забруднювача і ступінь його впливу на живі організми.

   Гранично допустима концентрація – це максимальна кількість шкідливих речовин в одиниці об’єму або маси середовища води, повітря або грунту, яка при постійному контакті або впливі за певний проміжок часу практично не впливає на здоров’я людини. ГДК встановлюється у законодавчому порядку або ж регламентуються компетентними установами, комісіями як норматив.    Фонова концентрація – це вміст речовини в об’єкті навколишнього середовища, яка визначається сумою глобальних, регіональних природних і антропогенних внесків внаслідок дального або транскордонного перенесення.    Токсична концентрація – це концентрація шкідливої речовини, що здатна при різній тривалості впливу викликати загибель живих організмів.

   Гранично допустимі викиди – кількість шкідливих речовин, що викидаються за одиницю часу (г/с) і в сумі з викидами з інших джерел забруднення не створюють приземної концентрації домішок, які б перевищували ГДК.    Максимально-допустиме навантаження – це максимальна інтенсивність дії всієї сукупності факторів навколишнього середовища, яка не виявляє прямого чи побічного шкідливого впливу на організм людини та її нащадків і не погіршує санітарних умов життя.

 

 

 

2. Зниження токсичності викидів в АТП.

 

   Найбільш суттєво впливає на викид токсичних речовин технічний стан рухомого складу автотранспорту. Несправні нерегульовані автомобілі забруднюють атмосферу значно більше, ніж справні. Вищий рівень і культура технічної експлуатації автомобілів помітно знижують забруднення навколишнього середовища.

   У сучасних умовах автомобілізації найбільш ефективними способами зменшення забруднення атмосфери є удосконалення транспортного процесу та застосування антитоксичних пристроїв, а в перспективі – створення нових типів енергетичних установок і палива.

   На АТП обмеження токсичності відпрацьованих газів здійснюють здебільшого в напрямку зниження кількості в них СО, яка досягає максимального значення під час роботи двигуна на холостому ходу і прискорення автомобіля. При невідрегульованій системі холостого ходу спостерігається підвищений удвічі викид СО порівняно з контрольованою системою. Основними причинами є недосконалість конструкції системи холостого ходу традиційних карбюраторів, відсутність діагностичного контролю над складом відпрацьованих газів і виконання регульованих робіт на двигуні без використання газоаналізаторів і тахометрів частоти обертання колінчастого вала. Тому однією з обов’язкових умов зниження токсичності відпрацьованих газів є поліпшення технічного стану системи живлення і запалювання шляхом своєчасного та правильного їх регулювання.

   Згідно зі статистичними даними застосування діагностичних методів технічного обслуговування та поточного ремонту забезпечує зниження СО і СН при роботі двигуна на холостому ходу відповідно на 20 і 22%, а при додатковій перевірціна навантажених режимах такі викиди знижуються ще більше, відповідно на 43 і 49%, водночас зменшуються витрати палива на 5-6%.  

 

 

Контрольні запитання.

 

1.     Дайте визначення ГДК.

2.     Які існують типи забруднень?

3.     Які заходи направлені на зниження токсичності викидів на АТП?

 

 

 

 

5.2. Заходи по очищенню стічних вод в АТП.

Шкідливі речовини, забруднюючі стічні води АТП, представляють           собою         емульговані         нафтопродукти, відпрацьовані миючі і охолоджуючі розчини, лужні,

кислотні, термічні і гальванічні відходи, грязьові відкладення, продукти корозії і ін. Для очищення стічних вод застосовують механічні, біологічні, хімічні, фізико-хімічні і термічні способи. З очисних установок найбільш ширше використовують установки, що працюють на принципі простого відстоювання і фільтрації.

Очисні споруди дозволяють повторно використовувати воду для виробничих цілей. Застосування зворотнього водопостачання значно скорочує споживання води на виробничі потреби АТП. Проте забороняється передбачати систему зворотнього водопостачання для миття автомобілів, що перевозять отруйні і інфіковані речовини.

    Рис. 10. Схема очисних споруд для стічних вод:

1- основа, 2- внутрішня труба,  3- зовнішня труба,  4- фільтр, 5- приймальні труби, 6- перекриття, 7- колодязь, 8- маслозбірний  лоток, 9-  маслозбірна ємкість, 10- труба для випуску відстою води, 11- насос, 12- труба підводу до освітлювача, 13- труба перекачування масла, 14- труба випуску очищеної води, 15- труба відкачки масла. 

Для очищення зливних стічних вод механічним способом  застосовують очисні споруди (рис. 10) з двома вертикальними грязевідстійниками I і II з

фільтрами і бензомаслоуловлювачами, з одним вертикальним освітлювачем III з фільтром доочистки і маслозбірною ємкістю . Перевагами даних очисних споруд є простота конструкції і невеликі габаритні розміри. 

Принцип роботи очисних споруд наступний. Забруднена вода поступає в грязевідстійники I і II.  В грязевідстійниках часточки масла спливають на поверхню води і збираються в маслозбірний лоток, а потім перекачуються в маслозбірну ємкість. Важчі забруднюючі речовини опускаються на дно грязевідстійників. У маслозбірної ємкості відбувається розділення масла і води, що потрапила разом з ним, яка потім перекачується в грязевідстійник II. Вода, що відстоялася в грязевідстійниках, проходить через фільтри і поступає в освітлювача III, після чого випускається у водогін.

Фільтри грязевідстійників і освітлювача однакової конструкції Для їх набивання рекомендується застосовувати одну з наступних трьох комбінацій матеріалів: п'ять прокладок з мішковини і між ними три шари стружки дерев листяних порід, рівномірно розподілених за всією площею.

Для очищення виробничих стічних вод знайшов застосування флотаційний метод, заснований на штучному насиченні води, що очищається, міхурами повітря, які, прилипаючи до часток масла, нафти і інших забруднень, сприяють їх спливанню на поверхню вод. Для підвищення ефективності видалення  дрібнодісперсних і колоїдних часток їх укрупнюють за допомогою введення у воду коагуляції (сірчанокислий алюміній або сірчанокисле залізо). На поверхні води утворюється піна, що містить часточки забруднень, воду і повітря. Ця піна збирається і відаляється. Вміст нафтопродуктів в стічних водах після флотації знижується до 25—30 мгр/л. Значно знижується і зміст зважених речовин.

Флотаційна установка ЦНІІ-5 (рис. 11) включена в систему зворотнього водопостачання. У цій установці забруднена вода поступає в збірний резервуар-відстійник. Після відстоювання вона подається у флотатор, розділений на чотири секції. У першій секції вода проходить через гідроциклон, де одержує обертальний рух. При цьому важкі забруднюючі часточки відкидаються до стінок і опускаються на дно, а легкі домішки (нафта, масло) збираються в центрі і спливають на поверхню води. Відстій (осад) у міру накопичення зливається, а нафтопродукти, що спливли, направляються в маслозбірник. Крім того, в гідроциклоні вода змішується з коагуляцією. Потім вода поступає послідовно в дві наступні секції флотаційного очищення, змішуючись по шляху з насиченою повітрям рециркулюючою водою. Піна, що утворюється на поверхні води, відділяється скребковим механізмом в маслозбірну кишеню. Пройшовши глибоке очищення, вода поступає в четверту секцію флотатора, де з води видаляється залишкове повітря. Після цього вода прямує на повторне використання в миючих установках і для інших виробничих потреб. Для очищення виробничих стічних вод від нафтопродуктів і зважених речовин використовується установка «Кристал» (рис. 3), що дозволяє багато разів використовувати очищену воду для технічних потреб АТП.

Принцип дії установки оснований на послідовній фільтрації забрудненої води спочатку через фільтри грубого очищення, потім через фільтри тонкого очищення. Установка компактна, дає можливість очищати виробничі і зливні стічні води при початковій концентрації нафтопродуктів від 1200 до 3...8 мгр/л і зважених речовин від 2500 до 10...15 мгр/л. 

Всі очисні установки АТП, що мають продуктивність більше 5,4 м3/год, повинні бути обладнані механізованими пристроями для видалення опадів.

Періодичність видалення опадів і зібраних нафтопродуктів 1 разів на тиждень.

Рис. 11. Схема флотаційної установки ЦНП-5:

1 -  бак-дозатор для коагуляції, 2— скребковий механізм, 3— гідро циклон, 4— флотатор, 5— кишеня для збору очищеної на флотаторі води, 6— насос рециркуляції води, 7— напірний бак, 8 — насос , 9— камера очищення стоків, 10— ванна миття деталей, 11—13— миючі машини, 14— збірний резервуар-відстійник, 15— насос подачі стоків, 16— бак-витискувач затвора коагуляції, 17— бак-розчинник коагуляції, 18— ємкість для збору масла,  19— насос,  20— кишеня для збору масла,  21 — ежектор.

 Рис. 12.  Схема установки «Кристал» для очищення стічних вод по замкненому циклу:

1— насоси брудної води, 2— резервуар виробничих стічних вод,  3— фільтр з плаваючим завантаженням, 4— блок повторного  очищення води, 5— щит управління, 6— насоси чистої води, 7— пост миття автомобілів, 5— резервуар чистої води, 9— бункер – відстійник.

В цілях пожежної безпеки і попередження можливого отруєння людей бензо- і маслоуловлювачі очисних установок повинні мати справний гідравлічний затвор і природну вентиляцію.

Місцеві очисні установки повинні розташовуватися поза будівлями на відстані не менше 6 м від зовнішніх стін. Розміщувати їх в будівлях, що окремо стоять, для миття автомобілів дозволяється лише у виняткових випадках.    За відсутності в районі АТП каналізаційної мережі очищати стічні води  і вибирати місця їх спуску необхідно з дотриманням правил охорони

поверхневих вод від забруднення їх стічними водами.

Контрольні запитання.

1.     Які способи використовують для очищення стічних вод АТП?

2.     Опишіть принцип роботи очисних споруд.

5.3. Заходи по захисту навколишнього середовища.

План.

1.     Заходи по захисту навколишнього середовища.

2.     Оздоровлення повітряного середовища.

1. Заходи по захисту навколишнього середовища.

   Велике значення для оздоровлення атмосферного середовища мають заходи щодо очистки повітря та його охорони. Цим займаються у всіх високо розвинутих промислових країнах, де приймаються спеціальні закони та законодавчі акти державою як на загальнодержавному, так і на місцевих рівнях.    Слід зауважити, що охороні атмосферного повітря в Україні приділяється велика увага. Рада Міністрів СРСР 29 травня 1949 р. прийняла спеціальну постанову «Про заходи боротьби із забрудненням атмосферного повітря і поліпшення санітарно-гігієнічних умов населених місць.» Цією постановою було заборонено будівництво нових, а також реконструкція та відновлення старих підприємств, на яких не передбачалося встановлення газо-, золо- і пиловловлювачів, а також пристроїв для рекуперації відходів. Сьогодні ці заходи постійно вдосконалюються.

   Санітарно-епідеміологічна служба визначає ГДК. Велика оперативна робота за контролем чистоти атмосферного повітря здійснюється санітарною інспекцією, а також гідрометеорологічними службами.

   Атмосфера самоочищається від забруднень внаслідок осаджування твердих частинок, вимивання їх з повітря опадами, а також розчиняючи каплями дощу й туману, водою морів, океанів, рік та інших водойм, розсіваючи у просторі.    Захист повітря від забруднень здійснюється різними практичними заходами. У містах, наприклад, не дозволяється розташовувати промислові підприємства, які сильно забруднюють атмосферне повітря. Металургійні, хімічні та інші підприємства, які викидають у повітря пилоподібні та газоподібні забруднювачі, мають бути розташовані від міст на далекій відстані. Їх відділяють від меж житлових районів санітарно-захисними зонами. В цих зонах допускається розташування депо, бань, гаражів, складів, адміністративнослужбових будівель, торгових приміщень і т.д., але не житлових. Територія цих зон повинна бути обов’язково добре озелененою.

   Для зменшення задимлення, запилення й отруєння газами повітря, підприємства, які забруднюють атмосферу, мають розміщатись на підвищених місцях, що добре обдуваються вітрами. Це збільшує висоту викиду диму і газів і сприяє їхньому розсіянню в просторі. У зв’язку з цим практикують спорудження високих труб (200-300 м), щоб викидати неочищене повітря у більш високі шари атмосфери.

   Для  ліквідації задимлення зменшують число дрібних котелень, будують великі котельні або теплоелектроцентралі. Встановлено, що 1 т вугілля, спаленого в промислових печах великої котельні та значної висоти труб дає у 25 раз менше диму і кіптяви, ніж при спалюванні в одноповерхових житлових будинках. Там, де неможливо уникнути спалювання мінерального палива, необхідно будувати більш вдосконалені котельні. Вугілля та нафту піддають спеціальній обробці, звільняють їх від золи і сірки, використовуючи для цього спеціальні збагачувальні фабрики. Правильне спалювання газу не дає диму, сажі, окису вуглецю та інших шкідливих речовин.

   Одним з основних заходів по захисту атмосферного повітря є будівництво очисних споруд. Очистка газових викидів нерідко пов’язана з рішенням складних науково-технічних проблем. Для очистки від отруйних газів і парів використовують електрофільтри, які виготовляються із кислотривких матеріалів. Гази вловлюють, розчиняючи їх в рідині, або поглинають різноманітними поглиначами.

 

2. Оздоровлення повітряного середовища.

 

   Оздоровлення повітряного середовища відбувається за допомогою проведення наступних  заходів:

•      локалізація токсичних речовин у зоні до їх ітворення, очистка забрудненого повітря у спеціальних апаратах і його повернення у виробниче чи побутове приміщення (за умови, що після апарата повітря відповідає нормативним вимогам до припливного повітря);

•      оснащення джерел викидів шкідливих речовин пило- та газоочисними установками;

•      очистка технологічних газових викидів у спеціальних апаратах викидання і розсіювання в атмосфері повітря;

•      заміна або реконструкція морально та фізично застарілих пило- та газоочисних установок;

•      виведення з експлуатації старих, екологічно недоцільних виробництв;  очистка відпрацьованих газів енергоустановок.

   Основним напрямом оздоровлення повітряного басейну від забруднення шкідливими речовинами слід вважати створення нових безвідходних технологій із замкнутими циклами виробництва  та комплексним використанням сировини.

 

Контрольні запитання.

 

1.     Якими службами контролюється показник ГДК?

2.     Які вимоги висуваються до промислових підприємств         з        метою захисту навколишнього середовища?

 

 

 

 

 

 

 

 

ЧАСТИНА II

 

 

 

Вимоги безпеки при виконанні лабораторних робіт.

 

   Правила безпеки праці розроблені для студентів, що виконують нижчеописані лабораторні роботи, і встановлюють основні вимоги безпеки при роботі з приладдям, обладнанням, установками і схемами.

 

Загальні вимоги безпеки.

 

   Студенти допускаються до виконання лабораторних робіт після проходження первинного інструктажу з охорони праці на робочих місцях в аудиторії. Запис про проведення інструктажу проводиться в журналі реєстрації первинного інструктажу з підписами особи, що проводила інструктаж, і особи, що одержала інструктаж.

   До виконання лабораторної роботи студенти можуть приступити лише після вивчення матеріалу, що описаний в посібнику до даної роботи, ознайомлення з будовою і принципом роботи приладів, обладнання, схем і після контролю знань.

   В аудиторії повинна бути аптечка для надання першої медичної допомоги. При нещасних випадках студенти повинні вміти надати потерпілому першу медичну допомогу.

   Студенти несуть відповідальність за порушення правил з охорони праці в аудиторії.

 

Вимоги безпеки перед початком роботи.

 

   Перед початком роботи необхідно перевірити:

1.     Наявність на робочих місцях необхідних матеріалів, приладів, обладнання та їх чистоту;

2.     Наявність і справність засобів захисту і пожежегасіння.

 

Вимоги безпеки під час роботи.

 

1.     На занятті виконувати лише ту роботу, що передбачена навчальною програмою.

2.     Працювати лише із справними приладами та обладнанням.

3.     При виникненні будь-якої несправності в роботі приладів та обладнання необхідно їх вимкнути.

4.     При користуванні термометрами бути надзвичайно обережними.

5.     Процес гасіння пожежі можна досліджувати лише на відкритому майданчику поза аудиторією в спеціально виготовленій металевій камері.

 

 

Вимоги безпеки після закінчення роботи.

 

1.     Вимкнути електричне живлення приладів.

2.     Навести порядок на робочих місцях.

3.     Здати викладачеві прилади, обладнання, методичку та іншу літературу.

 

Вимоги безпеки в аварійних ситуаціях.

 

1.     При розбитті ртутного термометра негайно повідомити про це викладача.

2.     При відмові робочого вогнегасника при гасінні джерела пожежі негайно погасити вогонь, закривши герметично кришку металевої камери.

3.     При нещасному випадку надати відповідну долікарську допомогу потерпілому.

 

 

 

 

ЛАБОРАТОРНА РОБОТА №1.

 

 

1.         Тема: «Розслідування та ведення обліку нещасних випадків на виробництві».

2.         Робоче місце: кабінет основ охорони праці.

3.         Тривалість заняття: 80 хв.

4.         Мета заняття: закріпити набуті теоретичні знання та виробити уміння проведення розслідування нещасних випадків на виробництві, складання акту за формою Н-1.

 

5.         Матеріально-технічне оснащення робочого місця:

     Варіанти завдань до лабораторної роботи.

    Методичні вказівки для виконання розслідування.

6.         Короткі відомості з теоретичної частини роботи.

 

   Розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві належить проводити згідно з ДНАОП 0.00-4.03-01 «Положення про порядок розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві». Для цього положення поширюється на підприємства, установи і організації незалежно від форм власності; суб’єктів підприємницької діяльності, які використовують найману працю; на осіб, які забезпечують себе роботою самостійно при умові сплати внесків на державне соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві, а також осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту), проходять виробничу практику або залучаються до праці.

   Порядок розслідування та ведення обліку нещасних випадків, що сталися з учнями та студентами навчальних закладів під час навчально-виховного процесу, трудового та професійного навчання в навчальному закладі, визначається МОН України.

   Нещасні випадки, що не пов’язані з виконанням трудових обов’язків, підлягають розслідуванню відповідно до «Порядку розслідування та обліку нещасних випадків невиробничого характеру».

 

Контрольні запитання.

1.     Які нещасні випадки вважаються такими, що пов’язані з виробництвом?

2.     Які нещасні випадки не вважають пов’язаними з виробництвом?

3.     Порядок розслідування та обліку нещасних випадків на виробництві. Які документи при цьому оформляють?

 

Пояснення щодо заповнення акта за формою Н-1.

 

   Акт складається з текстової та кодованої частин, які заповнюються відповідно до загальноприйнятих термінів, міжгалузевих, галузевих і спеціально розроблених класифікаторів.

   Коди зазначаються в клітинках з правого боку сторінки акта.

   Кодування актів за формою Н-1 є обов’язковим.

   Пункт 1. У першому рядку число та місяць кодуються відповідно до їх порядкових номерів, а рік-двома останніми цифрами.

   Наприклад: дата: «1 грудня 1998 року» кодується так: 011298.

   В другому рядку зазначається і кодується час, коли стався нещасний випадок, наприклад: час «22 години 30 хвилин» кодується :2230.

Пункт 2. Кодується відповідно до Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України (ЄДРПОУ).

Підпункт 2.1. Кодується адреса підприємства відповідно до Класифікатора об’єктів адміністративно-територіального устрою України (КОАТУУ).    Підпункт 2.3. Кодується відповідно до загального міжгалузевого класифікатора  «Система позначення органів державного управління (СПОДУ) 1.74.001».

   Підпункт 2.5. Назва цеху, дільниці кодується відповідно до галузевого класифікатора, а якщо його немає, зазначається цех, дільниця відповідно до затвердженого переліку підрозділів підприємства.

   Підпункт 3.1. Стать кодується так: 1- чоловіча, 2- жіноча.

   Підпункт 3.2. Зазначається число, місяць і рік народження, а кодується число повних років потерпілого на час настання нещасного випадку.

   Наприклад: 45 років – 45.

   Підпункт 3.3. Професія (посада), розряд (клас) записуються і кодуються відповідно до Державного класифікатора професій (ДК-003-95). У разі, коли потерпілий має кілька професій, зазначається та, під час роботи за якою стався нещасний випадок.

  Підпункт 3.4 і 3.5. При зазначенні стажу роботи: загального, за основною професією (посадою), на яку оформлений потерпілий, за виконуваною роботою, під час якої стався нещасний випадок, зазначається і кодується число повних років на момент настання нещасного випадку.

   Наприклад: 20 років-20, 15 років-15, 5 років-5. Якщо стаж не досягає року, в текстовій частині зазначається кількість місяців (днів), а кодується – 00.

Наприклад: 9 місяців 2 дні -00.

   Пункт 4. Заповнюється відповідно до Типового положення про навчання з питань охорони праці. Кодування здійснюється, як і в пункті 1, шестизначними кодами – число, місяць, рік. Наприклад: 04. 12.95-дата проведення (завершення) навчання за професією, вступного, первинного, повторного або цільового інструктажу, останьої перевірки знань з охорони праці-041295. У разі невиконання будь-якої позиції навпроти неї ставляться нулі-00.

   Пункт 5. Заповнюється відповідно до Положення  про медичний огляд працівників певних категорій, затвердженого наказом МОЗ. Кодування здійснюється, як і в пункті 1, шестизначними кодами-число, місяць, рік.    Пункт 6. Під час опису обставин нещасного випадку дається стисла характеристика умов праці та дій потерпілого, викладається послідовність подій, що відбувалися перед настанням випадку, описується, як проходив процес праці, а також зазначається, хто керував роботою або організовував її.    Підпункт 6.1. Вид події. Заповнюється і кодується відповідно до зазначеного нижче класифікатора – підрозділ 1.

   Підпункт 6.2. Шкідливий або небезпечний фактор та його значення. Заповнюється відповідно до ГОСТ 12.0.003 «Небезпечні та шкідливі виробничі фактори. Класифікація.» Шкідливий фактор кодується відповідно до класифікатора №6 МОЗ.

   Пункт 7. Причини нещасного випадку. Зазначаються і кодуються три причини нещасного випадку відповідно до зазначеного нижче класифікатора- підрозділ 2. Основна причина нещасного випадку зазначається і кодується першою. Якщо причин нещасного випадку більше ніж три, інші причини зазначаються в акті лише у текстовій частині.

Пункт 8. Кодування устаткування наведено в підрозділі 3. Наприклад: верстати металорізальні – 38.

   Пункт 9. Зазначається діагноз за листком непрацездатності або за довідкою лікувально-профілактичного закладу. Кодується згідно з формою №23-ТН «Звіт про причини тимчасової непрацездатності».

Підпункт 9.1. У разі перебування потерпілого у стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння кодується – 1. Запис робиться на підставі висновку, що складається лікарем, який проводив оглід потерпілого.

Пункт 10. Зазначаються посадові особи і працівники, у тому числі потерпілий, які допустили порушення вимог законодавчих та інших нормативно-правових актів про охорону праці, дії чи бездіяльність яких стали основною або супутньою причиною нещасного випадку (відповідно до пункту 7). У разі, коли порушення допущено працівниками іншого підприємства або сторонньою особою, цей факт обов’язково фіксується. Законодавчі та інші нормативно-правові акти про охорону праці кодуються відповідно до Державного реєстру міжгалузевих і галузевих нормативних актів про охорону праці.

   Пункт 12. Зазначається кожний захід окремо. Не слід вносити до цього пункту заходи із накладання стягнень 

 

Класифікатор.

 

1. Вид події, що призвела до нещасного випадку:

01  – дорожньо-транспортна пригода, в тому числі:

01.1  – наїзд транспортних засобів,

02  – падіння потерпілого, в тому числі:

02.1  – падіння потерпілого під час пересування,

02.2  – падіння потерпілого з висоти,

02.3  – падіння потерпілого в колодязь, ємність, яму тощо,

03  – падіння, обрушення, обвалення предметів, матеріалів, породи, грунту тощо,

03.1  – обрушення, обвалення будівель, споруд та їх елементів, 

03.2  – обвалення та обрушення породи, грунту тощо,

04  – дія предметів та деталей, що рухаються, розлітаються, обертаються, в тому числі:

04.1  – дія рухомих і таких, що обертаються, деталей обладнання, машин і механізмів,

04.2  – дія предметів, що розлітаються в результаті вибуху або руйнування приладів, посудин, які знаходяться під тиском, у вакуумі, 05 – ураження електричним струмом, в тому числі:

05.1 – при дотиканні до лінії електропередачі та обірваних проводів,

06  – дія екстремальних температур (крім пожеж),

07  – дія шкідливих та токсичних речовин, 

08  – дія іонізуючого випромінювання,

09  – фізичні перевантаження,

10  – нервово-психічні перевантаження,

11  – ушкодження внаслідок контакту з тваринами, комахами та іншими представниками флори і фауни,

12  – утеплення,

13 

– асфіксій,

14  – навмисне вбивство або травма, заподіяна іншою особою,

15  – стихійне лихо,

16  – пожежа,

17  – вибух,

18  – інші види.  

 

2. Причини нещасного випадку.

Технічні:

01  – конструктивні недоліки, недосконалість, недостатня надійність транспортних виробництва,

02  – конструктивні недоліки, недосконалість, недостатня надійність транспортних засобів,

03  – неякісна розробка або відсутність проектної документації на будівництво,           реконструкцію     виробничих         об’єктів,     будівель,    споруд, обладнання тощо,

04  – неякісне виконання будівельних робіт,

05  – недосконалість, невідповідність вимогам безпеки технологічного процесу,

06  – незадовільний технічний стан:

06.1  – виробничих об’єктів, будинків, споруд, території,

06.2  – засобів виробництва,

06.3  – транспортних засобів,

07  – незадовільний стан виробничого середовища.

Організаційні:

08  – незадовільне функціонування, недосконалість або відсутність системи управління охороною праці,

09  – недоліки під час навчання безпечним прийомам праці, в тому числі: 09.1 – відсутність або неякісне проведення інструктажу,

09.2 – допуск до роботи без навчання та перевірки знань з охорони праці

10 

– неякісна розробка, недосконалість інструкцій з охорони праці або їх відсутність,

11  – відсутність у посадових інструкціях функціональних обов’язків з питань охорони праці,

12  – порушення режиму праці та відпочинку, 

13  – відсутність або неякісне проведення медичного обстеження,

14  – невикористання засобів індивідуального захисту через незабезпеченість ними,

15  – виконання робіт з відключеними, несправними засобами колективного захисту, системами сигналізації, вентиляції, освітлення тошо, 16 – залучення до роботи працівників не за спеціальністю (професією),

17  – порушення технологічного процесу,

18  – порушення вимог безпеки під час експлуатації устаткування, машин, механізмів тощо,

19  – порушення вимог безпеки під час експлуатації транспортних засобів,

20  – порушення правил дорожнього руху,

21  – незастосування засобів індивідуального захисту (за їх наявності),

22  – незастосування засобів колективного захисту (за їх наявності), 23 – порушення трудової і виробничої дисципліни, в тому числі:

23.1 – невиконання посадових обов’язків,

23.1 – невиконання вимог інструкції з озорони праці.

Психофізіологічні:

24  – алкогольне, наркотичне сп’яніння, токсикологічне отруєння,

25  – низька нервово-психічна стійкість,

26  – незадовільні фізичні дані або стан здоров’я,

27  – незадовільний психологічний клімат у колективі,

28  – травмування внаслідок протиправних дій інших осіб,

 

3. Устаткування,   машини,    механізми, транспортні      засоби, експлуатація яких призвела до нещасного випадку:

311 – устаткування енергетичне,

313   – устаткування для чорної та кольорової металургії,

314   – устаткування гірничошахтне,

315   – устаткування підйомно-транспортне (крани),

316   – устаткування підйомно-транспортне (конвеєри),

317   – устаткування підйомно-транспортне (крім кранів і конвеєрів),

318   – устаткування і рухомий склад залізниць,

331   – машини електричні малої потужності,

332   – електродвигуни змінного струму потужністю від 0,25 кВт і більше,

334 – електродвигуни вибухозахищені, електробури,

336            – машини електричні постійного струму,

337            – генератори змінного     струму,       перетворювачі,    підсилювачі

електромашинні, електростанції та електроагрегати живлення,

338            – машини електричні великі, агрегати електромашинні, турбо- і гідрогенератори,

341   –      трансформатори і         трансформаторне          устаткування,      апаратура високовольтна, силова        перетворювальна техніка,      прилади      силові напівпровідникові, детектори        ядерних      і нейтронних випромінювань, хемотроніка (електрохімічні перетворювачі інформації),

342   – апарати електричні напругою до 1000 В,

343   – комплексне обладнання напругою до 1000 В,

344   – устаткування спеціальне технологічне, 

345   – електротранспорт (крім засобів міського транспорту і моторвагонних поїздів),         електроустаткування     для    електротранспорту        і         підйомнотранспортних машин,

346   – устаткування світлотехнічне і вироби електроустановлювальні, лампи електричні, вироби культурно-побутового призначення і широкого вжитку, 348 – джерела струму хімічні, фізичні, генератори електрохімічні і термоелектричні,

361  

– устаткування хімічне і запасні частини до нього, 

362   – устаткування для переробки полімерних матеріалів і запасні частини до нього, 363 – насоси,

364   – устаткування кисневе, кріогенне, компресорне, холодильне для газополуменевої обробки металів, насоси, агрегати вакуумні та високо вакуумні, комплектні технологічні лінії, установки та агрегати,

365   – устаткування целюлозно-паперове,

366   – устаткування нафтопромислове, бурове, геологорозвідувальне і запасні частини до нього,

367   – устаткування технологічне і апаратура для нанесення лакофарбового покриття на вироби машинобудування, 368 – устаткування нафтогазопереробне,

381   – верстати металорізальні,

382   – машини ковальсько-пресові (без машин з ручним і ножним приводами),

383   – устаткування деревообробне,

384   – устаткування технологічне для ливарного виробництва,

385   – устаткування для гальванопокриття виробів машинобудування, 386 – устаткування для зварювання тертям, холодного зварювання і допоміжне зварювальне обладнання,

451   – автомобілі,

452   – автомобілі спеціалізовані, автопоїзди, автомобілі-тягачі, кузови, фургони, причепи, тролейбуси, автонавантажувачі, мотоцикли, велосипеди,

472   – трактори,

473   – машини сільськогосподарські,

474   – машини для тваринництва, птахівництва і кормо виробництва,

481   – машини для землерийних і меліоративних робіт,

482   – машини дорожні, устаткування для приготування будівельних сумішей,

483  

– устаткування і машини будівельні,

484   – устаткування для промисловості будівельних матеріалів, 

485   – устаткування технологічне для лісозаготівельної і торф’яної промисловості, машинобудування комунальне,

486   – устаткування для кондиціонування повітря і вентиляції,

493 – устаткування і прилади для опалення і гарячого водопостачання, 511 – устаткування технологічне і запасні частини до нього для легкої промисловості,

512   – устаткування технологічне і запасні частини до нього для вироблення хімічного волокна,

513   – устаткування технологічне і запасні частини до нього харчової, м’ясної, молочної та рибної промисловості,

514   – устаткування технологічне і запасні частини до нього для борошномельних, комбікормових підприємств та зерносховищ,

515   – устаткування технологічне і запасні частини до нього для торгівлі, громадського харчування та блоків харчування, устаткування холодильне і запасні частини до нього, вироби культурно-побутового призначення та господарського вжитку,

516   – устаткування поліграфічне та запасні частини до нього,

517   – устаткування технологічне і запасні частини до нього для кабельної промисловості, для розвантаження, розфасування та упакування

мінеральних добрив і отрутохімікатів,

525 – устаткування та оснащення спеціальні для ремонту та експлуатації тракторів і сільськогосподарських машин, транспортування та складської переробки вантажів, пуску і налагодження, технологічного обслуговування і ремонту машин і устаткування тваринницьких та птахівницьких ферм,

945 – устаткування медичне,

947 – устаткування технологічне для медичної промисловості і запасні частини до нього,

        968    –    устаткування,    інвентар    та    приладдя      театрально-видовищних

підприємств і закладів культури

 

Форма Н-1 

 

   Рекомендується слідуюча форма оформлення звіту лабораторної роботи:

1.     Назва лабораторної роботи.

2.     Тема.

3.     Мета.

4.     Складання акту за формою Н-1 (див. додаток 1)

5.     Висновки.

 

   Після виконання лабораторної роботи студент повинен знати: порядок розслідування нещасних випадків на виробництві, вміти: проводити розслідування нещасних випадків, складати акт за формою Н-1.

 

                

 

 

ЛАБОРАТОРНА РОБОТА №2

 

1.     Тема:         «Визначення        метеорологічних умов у виробничих приміщеннях.»

2.     Робоче місце: кабінет охорони праці.

3.     Тривалість заняття: 80 хв.

4.     Мета заняття: навчитись визначати параметри, що характеризують мікроклімат приміщення – температуру, відносну вологість та швидкість руху повітря, навчитись користуватись нормами мікроклімату для різних виробничих умов з урахуванням категорії робіт та пори року.

5.    

Матеріально-технічне оснащення робочого місця: 

     Ртутний або спиртовий термометр, чашковий анемометр, психрометр.

     Калькулятор.

     Інструкція для виконання розрахунків.

6.     Короткі відомості з теоретичної частини роботи.

   Людина внаслідок своєї життєдіяльності виділяє тепло в навколишнє середовище. Кількість цього тепла залежить від характеру виконуваної роботи.

   Для нормального самопочуття потрібно, щоб був налагоджений постійний відвід випромінюваного організмом тепла. Здатність людського організму підтримувати постійну температуру тіла за рахунок регулювання відведення тепла називається терморегуляцією.

   Відведення тепла проходить з поверхні тіла людини за рахунок конвекції, випаровування вологи і випромінювання, а також з повітрям, яке людина видихає. Окрите тепло, яке поглинається під час випаровування поту, може становити до 60% від загальної кількості тепла, що відводиться в навколишнє середовище від тіла людини.    Нормальне теплове самопочуття людини під час виконання будь-якої роботи може бути досягнуто за певної комбінації таких параметрів повітря: температури, швидкості руху і відносної вологості. Значення цих параметрів, які забезпечують найкраще самопочуття і найвищу працездатність людини, вважають оптимальними нормами мікроклімату. Відхилення зазначених параметрів повітряного середовища від оптимальних норм створює несприятливі метеорологічні умови, що призводять до погіршення самопочуття, передчасної  втоми людини і зниження її працездатності.

   Температура повітря впливає на інтенсивність тепловіддачі, оскільки її різниця є рухомою силою цього процесу. Чим більша ця різниця, тим інтенсивніше тіло людини віддає тепло в навколишнє середовище. Швидкість переміщення повітря також значно впливає на віддачу тепла організмом у навколишнє середовище. З підвищенням швидкості  руху повітря посилюється охолоджувальна здатність.

   Для визначення температури повітря у виробничих приміщеннях використовуються звичайні ртутні або спиртові термометри, термопари і термоанемометри.

   Відносна вологість повітря може визначатися за психрометричною формулою:

φ = (Рр.нас. – А(tc _– tp)Pб)/ Рс.нас.*100%,

де Рр.нас. , Рс.нас - це парціальний тиск водяної пари в насиченому стані при температурі відповідно вологого і сухого термометра, мм. рт. ст.; Pб – це дійсний барометричний тиск, мм. рт. ст.; А – психрометричний коефіцієнт, для аспіраційного психрометра дорівнює 0,000677; tc , tp – температура повітря відповідно за сухим та вологим термометром, ºС.

 

 

 

Таблиця 1 Оптимальні і допустимі норми температури, відносної вологості і швидкості руху повітря в робочій зоні виробничих приміщень

 

 

 

Таблиця 2

Фізичні параметри повітря

 

 

Температура повітря, ºС	Парціальний тиск водяної пари в  насиченому стані Р, мм рт. ст.
1	2
10	9,209
11	9,844
12	10,518
13	11,231
14	11,987
1	2
15	12,788
16	13,634
17	14,530
18	15,477
19	16,477
20	17,533
21	18,650
22	19,827
23	21,068
24	22,377
25	23,756
26	25,200
27	26,739

 

 

7.     Порядок виконання роботи.

 

7.1.  

За вказівкою викладача вибирається приміщення і задаються умови праці. За таблицею 1 визначаються норми мікроклімату і заносяться в протокол роботи (може бути вибрана будь-яка навчальна лабораторія або виробнича ділянка підприємства, де є змога провести виміри параметрів мікроклімату).

7.2.   Студенти вимірюють:

а) температуру – аспірацій ним психрометром або термоанемометром і записують значення в протокол;

б) швидкість руху повітря – крильчастим, чашковим, індукційним анемометром або термоанемометром (викладач, використовуючи вентилятор або вентиляційну систему приміщення, може задавати різні варіанти мікроклімату);

в) відносну вологість повітря визначають за психрометричною формулою.

   Всі дані студенти заносять в таблицю протоколу.

   В кінці роботи студенти роблять висновок, аналізуючи одержані параметри щодо норм мікроклімату.

 

Таблиця протоколу

 

№  п/п	Найменування параметрів	Згідно з нормами	Результат
1	2	3	4
1	Досліджуване приміщення.
2	Період року.
3	Температура повітря, ºС:
а)	за сухим термометром;
1	2	3	4
б)	за вологим термометром.
4	Барометричний тиск, мм рт. ст.
5	Швидкість руху повітря, м/с.
6	Відносна вологість повітря, %.

 

Контрольні запитання.

 

1.     Які параметри повітря визначають метеорологічні умови?

2.     З якою метою нормуються метеорологічні умови?

3.     На які категорії поділяються всі роботи, що виконуються людиною, залежно від енерговитрат?

 

ЛАБОРАТОРНА РОБОТА №3

 

1.     Тема:         «Дослідження      загазованості атмосферного повітря»

2.     Робоче місце: кабінет охорони праці.

3.     Тривалість заняття: 80 хв.

4.     Мета заняття: вивчити теоретичний матеріал теми, засвоїти методику визначення концентрації шкідливих газів і парів в повітрі, визначити їх фактичне значення, співставити з допустимими і зробити відповідні висновки.

5.     Матеріально-технічне оснащення робочого місця:

     Газоаналізатор УГ-2 з набором індикаторних поршнів і скляних трубок.

6.     Короткі відомості з теоретичної частини роботи. 

   Атмосферне повітря – це суміш азоту (78,09%), кисню (20,95%), інертних газів (0,93%), вуглекислого газу (0,03%). Але повітря постійно забруднюється шкідливими для здоров’я людини газами, парами і пилом різноманітного походження. Шкідливими називаються речовини, які можуть викликати різні види захворювань, розлади здоров’я, а також травми як у момент контакту, так і через певний проміжок часу. В організм людини шкідливі речовини можуть проникати через органи дихання, органи травлення, а також шкіру та слизові оболонки. Через дихальні шляхи потрапляють пари, газо- та пилоподібні речовини, через шкіру – переважно рідкі речовини. Через шлунково-кишкові шляхи потрапляють речовини під час ковтання або при внесенні їх в рот забрудненими руками.

   За характером впливу на організм людини хімічні речовини поділяються на:

-         загальнотоксичні, що викликають отруєння всього організму або впливають на окремі системи людського організму. До них належать: ртуть, оксид вуглецю, селітра, концентровані розчини кислот, толуол;

-         подразнювальні, що викликають подразнення дихальних шляхів та слизових оболонок, очей, легенів, шкіри (хлор, аміак, сірководень, азот, пари кислот, лугів);

-         сенсибілізуючі, що діють як алергени (альдегіди, формалін, розчинники, лаки на основі нітросполук);

-         канцерогенні, що викликають злоякісні новоутворення – пухлини (ароматичні вуглеводні, аміносполуки, азбест, нікель, хром);

-         мутагенні, що викликають зміни спадкової інформації (свинець, радіоактивні речовини, формальдегід);

-         речовини, що впливають на репродуктивну функцію (ртуть, свинець, нікотин, бензол);

-         задушливі, що приводять до токсичного набряку легенів (оксид вуглецю, оксиди азоту).

 

   Для послаблення впливу шкідливих речовин на організм людини, встановлені ГДК (гранично допустимі концентрації). ГДК шкідливої речовини – це максимальний вміст шкідливої речовини в одиниці об’єму повітря, який протягом всього робочого часу не шкодить здоров’ю у разі постійного контакту, а також не викликає негативних наслідків у нащадків.

            Ступінь отруєння шкідливими речовинами залежить від токсичності речовини, її концентрації, часу дії, шляху проникнення, вибіркової дії, метеорологічних умов, індивідуальних особливостей організму. Потрапивши в організм людини, шкідливі речовини можуть викликати гострі чи хронічні отруєння.

    До основних засобів захисту людини від впливу шкідливих речовин відносять:

-         гігієнічне нормування їх вмісту у повітрі;

-         герметизація виробничого устаткування, локалізація шкідливих речовин за рахунок місцевої вентиляції;

-         різні методи очищення газових викидів в атмосферу (адсорбція, абсорбція, хімічне перетворення);

-         нормальне функціонування загально обмінної вентиляції, кондиціонування повітря;

-         контроль за вмістом шкідливих речовин у повітрі.

    Для визначення концентрації шкідливих речовин в повітрі використовують газоаналізатори УГ-2, ГХ-4 та інші.

 

7.     Порядок виконання роботи.

 

7.1.                     

Вивчити зовнішню будову і принцип роботи газоаналізатора УГ-2.    Принцип роботи газоаналізатора УГ-2 заснований на зміні забарвлення індикаторного порошку в трубці після просмоктування через неї повітря, що містить досліджуваний газ.  Довжина забарвленого шару в скляній трубці, яку визначають шляхом прикладання до спеціальної шкали, пропорційна концентрації шкідливих газів чи парів в повітрі і часу просмоктування.

   Газоаналізатор (рис. 1) складається із корпусу 1, в середині якого знаходиться гумовий сильфон 2 і стакан з пружиною 3. У внутрішніх гофрах сильфона вставлені кільця 4 для надання йому жорсткості і збереження постійного об’єму. На верхній платі 9 розміщена нерухома втулка 7 для направлення штоку 6 при стисканні сильфона і фіксатор 8. На штуцер 11 з внутрішньої сторони одягнута гумова трубка 12, яка в нижній частині з’єднана з сильфоном. На кінець гумової трубки 10 при аналізі приєднується індикаторна трубка 13. На поверхні штока розміщено чотири канавки з двома поглибленнями 5. При ході штока від одного поглиблення до іншого сильфон забирає заданий об’єм досліджуваного повітря. 

7.2.                      Вивчити методику виконання роботи. Вивчити концентрацію газів в повітрі витяжної шафи.

   Перед проведенням аналізу стиснути сильфон штоком до верхнього отвору на об’єм 400 мл і зафіксувати це положення фіксатором. Гумову трубку перегнути і затиснути затискачем. Відвести фіксатор і після ривка штока його відпустити. Повітрянозаборний пристрій рахується герметичним, якщо протягом 10 хв. Не спостерігається переміщення штока.

   Далі необхідно приступити до проведення аналізу. Підібрати індикаторну трубку відповідно до газу і шток з надписом відповідного об’єму (див. додатки, табл. 1). Вставити шток в отвір газоаналізатора і стиснути сильфон. Звільнити індикаторну трубку від герметизації і приєднати її до гумової 

 

 

Рис. 1. Газоаналізатор УГ-2

1- корпус; 2-сильфон; 3-стакан з пружиною; 4-кільця; 5- канавка з двома поглибленнями; 6- шток; 7- втулка; 8- фіксатор; 9- плата; 10- трубка; 11- штуцер; 12- гумова трубка; 13- індикаторна трубка.

 

трубки. Якщо в досліджуваному повітрі містяться гази чи пари, що заважають визначенню, їх необхідно вловити фільтруючим патроном, який приєднують за допомогою гумової трубки до індикаторної вузьким місцем впритулок. Відкрити вентиль балону з газом, закрити витяжну шафу і встановити другий кінець індикаторної трубки в отвір в шафі.

   Натиснути однією рукою на голову штока, іншою відвести фіксатор. Як тільки шток почне рухатись, фіксатор відпустити.Загальний час повинен відповідати часу, вказаному в таблиці 1 (див. додаток).

   Після припинення руху штока вимкнути вентиляцію шафи. Відкривши шафу, закрити вентиль на балоні. Зняти індикаторну трубку. Зрівнявши нижню межу стовпчика забарвленого порошку індикаторної трубки з початком вимірювальної шкали, знайти цифру за шкалою (див. додаток, рис.1). ця цифра вказує концентрацію досліджуваного газу.порявняти забарвлення порошку в індикаторній трубці з відповідним забарвленням, вказаним в табл. 2 (див. додатки).

   Далі патрон від’єднати від індикаторної трубки, закрити заглушками і покласти в ексикатор. Вимкнути вентиляцію шафи.

   Одержані результати записати в таблицю 1.

   Написати висновок по роботі.

7.3. Визначити ГДК газів в повітрі на робочих місцях і в приміщенні.

Результати записати в таблицю 2.

   Написати висновок.

 

Таблиця 1.

Результати вимірів концентрації шкідливих газів (парів)

 

Місце відбору проб і номера проб	Газ або пари	Об’єм просмоктуваного повітря, мл	Час аналізу,с	Забарвлення індикаторного порошку		Концентрація газу (парів) досліджена, мг/м3	ГДК,  мг/м3
				До аналізу	Після аналізу

 

 

 Таблиця 2.

ГДК досліджуваних газів

 

№ п/п	Газ (пари)	Характеристика газів (парів)
		Агрегатний стан	Клас небезпеки	ГДК, мг/м3

 

   Завдання: при аналізі повітря робочої зони на вміст шкідливих газів виявлено, що в ньому міститься: а) оксиду вуглецю (СО) – 0,01% об’єму; б) аміаку (NH3) - 0.06% об’єму; в) хлору (Сl2) – 0.005% об’єму. Розрахунковим методом показати, чи може людина працювати в такій робочій зоні. При перевищенні одержаної концентрації від ГДК проаналізувати її вплив на організм людини. При необхідності внести пропозиції щодо приведення концентрації шкідливих речовин до ГДК. Якщо концентрація шкідливої речовини задана в об’ємних відсотках, її необхідно перерахувати на концентрацію, виражену в мг/м3 за формулою:

К=(М×Ратм.×Коб.×1000)/(Т×6,236),

де К – концентрація шкідливої речовини в повітрі, мг/м3; М – молекулярна маса шкідливої речовини; Коб. – об’ємна концентрація, %; Т – абсолютна температура, ˚С; Ратм – атмосферний тиск, мм. рт. ст.  

   Результати вимірів та розрахунків записати в таблицю 3. 

   Написати висновок.

 

 

Таблиця 3

Результати вимірів та розрахунків

 

№ п/п	Газ (пари)	Об’ємна концентрація газу (парів) в повітрі, Коб.,%	Молекулярна маса газу, М	Температура повітря, ˚С	Концентрація газу, мг/м3	ГДК, мг/м3

 

Контрольні запитання.

 

1.    

Дайте визначення шкідливих речовин.

2.     На які групи поділяються шкідливі речовини?

3.     Що таке ГДК шкідливих речовин?

4.     Розповісти про біологічну дію шкідливих речовин на організм людини.

5.     Поясніть, які методи використовуються для визначення концентрації шкідливих речовин у повітрі?

6.     Розповісти про захист від впливу шкідливих речовин.

 

ЛАБОРАТОРНА РОБОТА №4

 

 

1.     Тема: «Дослідження запиленості повітря

виробничих приміщень і робочих зон»

2.     Робоче місце: кабінет охорони праці.

3.     Тривалість заняття: 80 хв.

4.     Мета заняття: вивчити і засвоїти методику визначення концентрації пилу в повітрі виробничих приміщень, дослідити концентрацію пилу та ефективність очистки повітря від пилу, спів ставити фактичне значення з допустимимі відповідно зробити висновок.

 

5.     Матеріально-технічне оснащення робочого місця: аспіратор, лабораторна установка для дослідження запиленості повітря

6.     Короткі відомості з теоретичної частини роботи. 

 

           Оточуюче    нас    повітря    (атмосфера)    є    найважливішим       фактором

забезпечення нашого життя. Без повітря, що потрапляє через дихальні шляхи в легені, вже через кілька хвилин настає смерть. В природних умовах повітря, як правило, не забруднено отруйними речовинами і життю людини не загрожує. Тільки з того часу, коли людина почала використовувати в своїй діяльності шкідливі для її організму речовини, з’явилась загроза її життю. При цьому з’ясувалось, що наші органи чутливості не дозволяють з достатньою точністю визначати якість повітря і запобігати загрозі отруєння.    Можна констатувати, що для створення здорових і безпечних умов праці потрібно мати гігієнічне нормування шкідливих речовин, надійні способи визначення їх концентрацій у повітрі і сучасне технічне та організаційне забезпечення їх знешкодження.

   Пил – основний шкідливий фактор на багатьох промислових підприємствах, обумовлений недосконалістю технологічних процесів. Промисловий пил може бути кваліфікований за різними ознаками:

-         за походженням – органічний (рослинний, тваринний, штучний пил) і неорганічний (мінеральний, металевий пил) та змішаний (присутність часток органічного та неорганічного походження);

-         за способом утворення – дізентеграційний (подрібнення, різання, шліфування і т. п.), димовий (сажа та частки речовини, що горить), та конденсаційний (конденсація в повітрі пари розплавлених металів);

-         за токсичною дією на організм людини – нейтральний (нетоксичний для людини пил) та токсичний (отрую чий організм людини).

    Дисперсний склад характеризує пилові частки за розміром і значною мірою обумовлює властивості пилу. Для організму людини найбільш небезпечний пил, що складається з часток розміром до 0,015 мкм, тому що погано затримується слизовими оболонками верхніх дихальних шляхів і потрапляє далеко в легеневу тканину. Також має значення форма частинок пилу. Частинки зазубреної колючої форми небезпечніші за сферичні, бо подразнюють шкіру, легеневі тканини та слизові оболонки, даючи змогу просмоктуватися в організм інфекційним мікроорганізмам, що супроводжують пил або знаходяться у повітрі. Це призводить до атрофічних, гіпертрофічних, гнійних, виразкових та інших змін слизових оболонок, бронхів, легень, шкіри; веде до катару верхніх дихальних шляхів, виразковому захворюванню носової перетинки, бронхіту, пневмонії, дерматиту, кон’юктивіту та інших захворювань.

   Побічна дія пилу на людину полягає в тому, що при підвищеній запиленості повітря змінюється спектр інтенсивності сонячної радіації, знижується освітленість. Також пилові частки здатні сприймати електричний заряд.

   Задимленість повітря робочої зони несе особливу загрозу здоров’ю людини за рахунок того, що в легені потрапляють, окрім димового пилу, ще й токсичні гази СО та СО2.

   Існує багато різних способів та заходів, призначених для підтримання чистоти повітря виробничих приміщень у відповідності до вимог санітарних норм. Всі вони зводяться зо конкретних заходів:

4.     Запобігання проникненню шкідливих речовин у повітря робочої зони за рахунок герметизації обладнання, ущільнення з’єднань, люків та отворів, удосконалення технологічного процесу.

5.     Видалення шкідливих речовин, що потрапляють у повітря робочої зони, за рахунок вентиляції, аспірації або очищення і нормалізації повітря за допомогою кондиціонерів.

6.     Застосування засобів захисту людини.

   Герметизація та ущільнення є основними заходами із вдосконалення технологічних процесів, у яких використовуються або утворюються шкідливі речовини. Застосування автоматизації дає змогу вивести людину із забрудненого приміщення в приміщення з чистим повітрям. Удосконалення технологічних процесів дозволяє замінювати шкідливі речовини нешкідливими, відмовлятися від застосування пилоутворюючих процесів, замінювати тверде пальне на рідке або газоподібне, встановлювати газо-, пилоуловлювачі в технологічний цикл та ін.

   При недосконалості технології, коли уникнути проникнення шкідливих речовин в повітря не вдається, застосовують їх інтенсивне видалення за допомогою вентиляційних систем (газ, пара, аерозолі) або аспірацій них систем (тверді аерозолі). Встановлення кондиціонерів повітря в приміщеннях, де є особливі вимоги до його якості, створює нормальні мікрокліматичні умови для працюючих.

   Особливі вимоги висуваються до приміщень, де проводяться роботи зі шкідливими речовинами, що пилять. Так, підлога, стіни, стеля повинні бути гладкими, легко митися. В цехах, де виділяється пил, регулярно роблять вологе або вакуумне прибирання.

   В приміщеннях, де не можна створити нормальні умови, що відповідають нормам мікроклімату, застосовують засоби індивідуального захисту.

 

7.     Порядок виконання роботи.

 

7.1. Вивчити зовнішню будову, принцип роботи приладів та методику дослідження концентрації пилу.

   Аспіратор (рис. 1) призначений для відбору проб запиленого повітря. Прилад працює від сітки напругою 220 В. На передній панелі аспіратора розташовані вхідна колодка 1 для приєднання до аспіратора шнура; тумблер 3 вмикання і вимикання аспіратора; гніздо запобіжника 2; клапан 4 для запобігання і вимикання аспіратора; гніздо запобіжника 2; клапан 4 для запобігання перевантаження електродвигуна; штуцери 7 для приєднання гумових трубок з алонжами, в які вставлені фільтри; ротаметри 5 (скляні трубки з поплавками для визначення швидкості пропускання повітря); ручки 6 для регулювання швидкості відбору проб. В корпусі аспіратора знаходиться електродвигун, повітродувка, чотири гумових трубки.

 

Рис. 1. Аспіратор для відбору проб повітря:

 

1- вхідна колодка; 2- гніздо запобіжника; 3- тумблер вмикання і вимкнення приладу; 4- розвантажувальний клапан; 5- ротаметри; 6- ручки для регулювання витрати повітря; 7- поплавки; 8- штуцери.

   Схема лабораторної установки для дослідження запиленості повітря приведена на рис. 2.

 

 

Рис. 2. Схема лабораторної установки для дослідження запиленості повітря:

 

1- аспіратор; 2- пилова камера; 3- алонж; 4- фільтр; 5- гумові трубки.

 

   Всмоктувальний штуцер аспіратора 1 з’єднаний з алонжем 3 за допомогою гумової трубки, а витяжний – з камерою 2, в якій знаходиться пил.

Алонж призначений для закріплення фільтра 4. З однієї сторони він з’єднаний гумовою трубкою 5 з всмоктувальним штуцером ротаметра аспіратора, а з іншої сторони – з пиловою камерою 2.

   Фільтр. Використовують фільтри аерозольного типу, наприклад, АФА-В-18 (буква В означає, що фільтр призначений для вагового (масового) аналізу: цифра 18 – площа фільтру, см²). Фільтр складається із фільтруючого елементу і спеціального паперового футляра, в якому він розміщений.

   Ртутний термометр призначений для вимірювання температури повітря в робочій зоні приміщення.

   Барометр-анероїд використовується для визначення атмосферного тиску.    Аналітичні ваги типу В-200 призначені для визначення маси фільтру до і після відбору повітря.

   7.2. Визначити концентрацію пилу в пиловій камері.

   Розпакувати фільтр, зважити його на вагах з точністю до 0,1 мг, помістити в алонж і з’єднати півпатрони. Значення маси фільтру занести в таблицю 1. Записати також покази барометра і термометра в табл. 1. Ввімкнути одночасно секундомір і аспіратор  за допомогою тумблера 3. Ручками 6 встановити витрату повітря 15-20 л/хв.. по верхньому краю поплавка. Результати записати в табл. 1. 

 

 

 

 

 

Таблиця 1.

Результати вимірів і розрахунків

 

 

Написати висновок.

 

   Час відбору проби повітря закінчити, вимкнувши одночасно секундомір і аспіратор. Результати записати в табл. 1. Вийняти фільтр з алонжу, зважити і результат записати в табл. 1. Визначити масу пилу (г), віднімаючи від маси фільтра після відбору проби масу фільтра до відбору проби. Результати записати в табл. 1.

   Розрахувати концентрацію пилу (мг/м3) за формулою

Cn=(Gn*1000)/Vo ,                                                                            (1)

де Gn  - маса пилу, г; Vo – об’єм повітря, пропущений через фільтр і приведений до нормальних умов (t=0˚С, Ратм=1013гПа), л.

 

 

 Об’єм повітря обчислити за формулою

Vo=W×τ×((237×Р́атм)/(273+tn)×Ратм)                            (2)

 де W – витрата повітря, що пропускається через фільтр, визначається за верхнім краєм поплавка ротаметра, л/хв..;  tn – температура повітря в приміщенні, 0˚С; τ – час пропускання повітря (роботи аспіратора), хв.; Р́атм – атмосферний тиск під час проведення досліду, мм рт. ст. (Па). Результати розрахунків занести в таблицю 1. ГДК пилу знайти за табл. 3 (див. додатки).

   За результатами досліджень зробити висновок.

  7.3. Дослідити ефективність очистки повітря від пилу респіратором.    Відповідно до одержаної концентрації пилу і ГДК на даний вид пилу вибрати необхідний тип респіратора ( додаток, таблиця 4,5,6).

   Вибраний респіратор встановити в алонж. Ввімкнути вентилятор пилової камери, аспіратор, секундомір. Пропустити через респіратор і фільтр пробу протягом 5-10 хв. При цьому зафіксувати швидкість проходження повітря за ротаметром. Вимкнути вентилятор, аспіратор. Зняти і зважити фільтр.

 

 

 

Рис. 3. Схема лабораторної установки для дослідження ефективності очищення повітря від пилу за допомогою респіратора:

1 – пил, 2 – вентилятор, 3 – пилова камера, 4 – респіратор, 5 – конусна оправа, 6 – алонж, 7 – гумова трубка, 8 – аспіратор, 9 – пристрій для закріплення респіратора.

 

  Визначити концентрацію пилу в повітрі за формулами (1, 2). Порівняти її значення з ГДК. Визначити ефективність очистки повітря даним респіратором за формулою:

                                            

Е=(С1-С2)/С1×100%, (3)

де С1, С2 – відповідно концентрації пилу в камері до і після респіратора, мг/м³.

   Одержані результати записати в табл. 2. 

   Зробити висновки.

 

Питання для контролю та самоконтролю.

 

1.     Вказати можливі причини пилоутворення.

2.     Пояснити, від чого залежить вражаюча здатність пилу.

3.     Що називається ГДК та які категорії покладені в основу визначення ГДК?

4.    

Пояснити методику визначення концентрації пилу масовим методом.

5.     Для чого необхідно при розрахунку концентрації пилу в повітрі об’єм проби повітря приводити до нормальних умов?

6.     Які прилади і обладнання необхідні для визначення концентрації пилу у виробничих умовах?

7.     Які заходи використовуються для захисту від запиленості повітря?

8.     Якими параметрами характеризується ефективність роботи респіраторів?

 

Таблиця 2.

 

Параметри	Без респіратора	З респіратором типу
Маса        фільтру        до досліду, г
Маса     фільтру      після досліду, г
Маса пилу, Gn, г
Витрата пропущеного повітря, W, л/хв.
Час    пропускання повітря, τ, хв.
Температура повітря,  tп, ˚С
Атмосферний тиск, Ратм, Па, мм рт. ст.
Об’єм         пропущеного повітря, Vо, л
Концентрація пилу, Сп, мг/м³
ГДК, мг/м³
Ефективність     очистки, %

 

 

ЛАБОРАТОРНА РОБОТА №5

 

 

1.     Тема: «Перевірка ефективності роботи механічної     вентиляції   виробничих

приміщень»

2.     Робоче місце: кабінет охорони праці.

3.     Тривалість заняття: 80 хв.

4.     Мета заняття: засвоїти методику проведення досліджень, розрахунків і визначень основних параметрів вентиляційної установки і дати їм санітарно-гігієнічну оцінку.

 

5.     Матеріально-технічне оснащення робочого місця:

Витяжна шафа з повітропроводом, анемометри (крильчастий, чашковий), газоаналізатор УГ-2, балон з газом, штангенциркуль, метр, ртутний термометр, секундомір.

6.     Короткі відомості з теоретичної частини роботи.

   Вентиляцією називається система заходів і пристроїв, які призначені для забезпечення на постійних робочих місцях та зонах обслуговування виробничих приміщень мікрокліматичних умов та чистоти повітряного середовища, що відповідають гігієнічним та технічним умовам.

   Вентиляція класифікується:

-         за способом переміщення повітря (подачі в приміщення свіжого і видалення брудного) : природна, штучна (механічна) та суміщена

(природна та штучна);

-         за напрямком потоку повітря: припливна, витяжна, припливно-витяжна;

-         за місцем дії: загально-обмінна, місцева, комбінована; - за часом роботи: постійно діюча та аварійна.

        Ефективність вентиляційної установки визначається технічними і санітарно-гігієнічними дослідженнями перед її пуском: періодично перевіряється якість монтажу, продуктивність вентиляційної установки, температура і вологість припливного повітря, швидкість і тиск повітря в характерних точках, кратність повітрообміну в приміщенні, чистота повітря.

        В навчальних закладах використовують природну і штучну (в основному загально-обмінну) вентиляції. При загально-обмінній вентиляції необхідний повітрообмін визначають із умов розбавлення шкідливих газів, парів, пилу припливним чистим повітрям до гранично-допустимих концентрацій, регламентованих нормами. 

7.   Порядок виконання роботи.

7.1. Вивчити зовнішню будову і принцип роботи приладів, методику проведення досліджень і розрахунків.

   Схема лабораторної установки для дослідження ефективності роботи вентиляцій приведена на рис. 1.

   Призначення, будова анемометров (крильчастий, чашковий) і методика проведення досліджень приведені в роботі №2; газоаналізатора УГ-2 – вроботі №2.

   Конструкція повітропроводу (див рис. 1) виконано так, що дозволяє встановлювати в ньому анемометр для вимірювання швидкості руху повітря.

 

 

 

    Рис. 1. Схема лабораторної установки для дослідження ефективності роботи вентиляції:

1 – витяжна шафа, 2 – анемометр, 3 – повітропровід, 4 – вентилятор, 5 – балон з газом, 6 – газоаналізатор УГ-2. 

 

   Швидкість руху повітря в повітропроводі визначають наступним чином.

Переріз повітропроводу розбивають на декілька рівновеликих площадок.

Всі площадки в повітропроводах круглого перерізу мають форму кілець

(рис. 2).

 

 

 

   Рис. 2. Рівновеликі  площадки при круглому перерізі повітропроводу.

 

   В кожному кільці повинно бути чотири точки виміру швидкості руху повітря, що лежать на колі, яке ділить площу кільця на дві рівновеликі частини.

   Розбиття потрібно виконувати так, щоб в повітропроводах з діаметром до 200 мм було 3 кільця, до 400 мм – чотири, до 700 мм – п’ять, більше 700 мм - п’ять, шість кілець. Відстань від точки виміру до центра повітропроводу, мм:

 

 , (1)

де R0 – радіус повітропроводу, мм; n – порядковий номер відліку від центра повітропроводу; m – число кілець, на які розбитий повітропровід.

   Швидкості руху повітря V 1,V 2,V 3  і т. д. визначають дослідним шляхом за допомогою анемометра, що встановлений в повітропроводі (в розрахункових точках) за графіком, що прикладається до даного анемометра (додаток, рис. 2, 3).   Середня швидкість руху повітря:

, (2)

де  V 1,V 2,V 3  _,…, V n – швидкість руху повітря в першій, другій, третій і т. д. n-ій точках, м/с;   n – кількість вимірів.

7.2. Визначити повітрообмін в місцевій витяжній шафі.

   Для розрахунку повітрообміну використати формулу (2). Для цього, використовуючи штангенциркуль і метр, визначити розміри перерізу повітропроводу і розрахувати його площу поперечного перерізу F.

   Використовуючи анемометр, визначити швидкості руху повітря V 1,

V 2,V 3  _,…, V n  в точках, розрахованих за вищеописаною методикою. Для цього з анемометра, що встановлений в першу точку виміру в повітропроводі, зняти покази лічильника до досліду. Ввімкнути вентилятор. Анемометр і секундомір ввімкнути одночасно. Через 1-2 хв. зняти  покази за лічильником анемометра. Ввімкнути вентилятор і анемометр. За графіком, що прикладається до анемометра, знайти швидкість руху повітря. За такою ж методикою визначити швидкість руху повітря у всіх точках за порядком (V 1,V 2,V 3  _,…, V n). Далі за формулою (2) розрахувати середню швидкість руху повітря Vср. За формулою  L=3600FV (F – площа поперечного перерізу повітропроводу, м²; V – швидкість руху повітря, що видаляється в цьому перерізі, м/с (від 0,5 до 2 м/с )) обчислити повітрообмін. Розрахувати кратність повітрообміну за формулою К=LVnp (Vnp – об’єм приміщення, м³; L – об’єм вентиляційного повітря, що подається або видаляється із приміщення протягом однієї години, м³/год.) в приміщенні і в витяжній шафі. Результати досліджень і розрахунків записати в табл. 1.

 

Таблиця 1

Результати досліджень і розрахунків

 

 

Написати висновки.

 

7.3. Визначити концентрації шкідливих речовин витяжній шафі.    Використовуючи газоаналізатор УГ-2, підібрати індикаторну і рубку відповідно до досліджуваного газу і шток з підписом необхідного об’єму просмоктуваного повітря. Під’єднати цю трубку до гумової трубки, вставити шток у отвір і стиснути сильфону трубку. При відкритій витяжній шафі ввімкнути вентилятор і відкрити вентиль на балоні з газом. Натиснути рукою на головку штока, відвести фіксатор і підпустити його.

   Після закінчення досліду закрити вентиль на балоні з газом. Зняти індикаторну трубку, спів ставити нижню межу стовпчика забарвленого порошку початком шкали етикетки. Цифра за шкалою свідчить про концентрацію досліджуваного газу. Знайти ГДК для досліджуваного газу (додаток, табл. 7). Результати записати в таблицю 2. Спів ставити досліджене значення концентрації з ГДК і зробити висновок. Вимкнути вентиляцію шафи.

Таблиця 2

 

Результати досліджень концентрації шкідливих речовин в повітрі витяжної шафи

 

 

 

Написати висновки.

 

7.4. Розрахувати необхідний повітрообмін в приміщенні.

   Використовуючи метр, визначити розміри і об’єм  приміщення. Встановити кількість працюючих в приміщенні. За формулою L=gN (де g - об’єм повітря, що подається в приміщення на одного працівника, м³/год; N – кількість працівників в приміщенні) розрахувати необхідний повітрообмін. Результати вимірів і розрахунків записати в таблицю 3.

Зробити висновок і при необхідності дати рекомендації.

 

Питання для контролю та самоконтролю.

 

1.     Дайте визначення вентиляції і поясніть вимоги до неї.

2.     Наведіть  класифікацію вентиляції.

 

Таблиця 3

 

Результати досліджень повітрообміну в приміщенні

 

Розміри приміщення, м			Об’єм  приміщення, м³	Кількість  працюючих	Норма повітрообміну на одну людину, м³/год	Повітрообмін вприміщенні, м³/год
дов- жина	шири- на	ви- сота				розрах.	факт.

 

 

 

 

ЛАБОРАТОРНА РОБОТА №6

 

1.     Тема: « Дослідження та оцінка якості

природного освітлення»

2.     Робоче місце: кабінет охорони праці.

3.     Тривалість заняття: 80 хв.

4.     Мета: вивчити нормативні вимоги до виробничого освітлення, будову і принцип роботи приладу, оволодіти методикою вимірювання освітленості, виміряти і порівняти ефективність освітлення на робочих місцях і в виробничих приміщеннях за СНиП ІІ-4-79.

5.     Матеріально-технічне оснащення робочого місця: люксметр Ю-116, секундомір, метр.

6.     Короткі відомості з теоретичної частини роботи.

Освітлення-важливий показник гігієни праці. На органи зору припадає понад 90% інформації зовнішнього світу, яку отримує людина. В зв’язку з цим її якість в більшій мірі залежить від освітлення. Неякісне освітлення викликає втому організму, може стати причиною виробничого травматизму. При поганому освітленні людина швидко втомлюється, працює менш продуктивно, зростає потенціал небезпеки помилкових дій і нещасних випадків,  професійних   захворювань, наприклад, таких як робоча  міопія (короткозорість), спазм акомодації (акомодаціяпристосування ока до зрозумілого бачення  предметів, що знаходяться від нього на неоднаковій відстані за рахунок кривизни кришталика). Надлишок  світла ,  як  і  його недостатність, шкідливий. Лампи, що сліплять,  блиск від них або різка тінь можуть викликати повну втрату орієнтації працюючого, бути фактором ризику нещасних випадків чи захворювань. Правильно влаштоване освітлення сприяє підвищенню безпеки праці, її продуктивності, зниженню втомленості, травматизму, благоприємно  впливає на психологічний стан людини. 

      Освітлення характеризується кількісними та якісними  показниками. До кількісних показників відносять світловий потік, силу світла, освітленість  і  яскравість.

      Світловий потік (Ф) – частина променевої енергії,  яка сприймається зором людини за  світловим відчуттям.

      Одиницею світлового потоку є люмен (лм) – світловий потік від еталонного точкового джерела в одну канделу (міжнародну свічку), розташованого у вершині тілесного кута в 1 стерадіан.

      Сила світла (І) – величина, яка оцінює простору щільність світлового потоку і представляє собою відношення світлового потоку (Ф) до тілесного кута (ω), в межах якого він розподіляється:

І=Ф/ ω                                                          (6.1)

     За одиницю сили світла прийнята кандела (кд) – сила світла точкового джерела, що випромінює світловий потік в 1 лм, який рівномірно розподіляється в середині тілесного кута в 1 стерадіан.

      Освітленість (Е) – характеризує поверхневу щільність світлового потоку і представляє собою відношення світлового потоку (Ф) до площі поверхні (S), на яку падає світловий потік:

Е=Ф/ S                                                         (6.2)

     Яскравість поверхні (Я)  - відношення сили світла (І), що випромінюється поверхнею в даному напрямку, до площі поверхні, що світиться:

Я=І/ S cosα                                                (6.3)

     де α- кут між нормаллю до елемента поверхні (S) і напрямком, для якого визначається яскравість. Одиницею яскравості є  ніт (нт) – яскравість поверхні, що світиться і  від якої в перпендикулярному напрямку випромінюється світло силою в 1 канделу з 1 м².

    Коефіцієнти  відбиття (α), поглинання (β), пропускання (γ) світла – представляють собою відношення відповідно відбитого, поглинутого, пропущеного потоку світла до світлового потоку, що падає на поверхню:

α = Ф_α/Ф, β = Ф_β/Ф, γ = Ф_γ/Ф (6.4)

     До якісних показників освітлення відносять фон, видимість, контраст об’єкту з фоном, коефіцієнт пульсації освітлення.

     Фон –поверхня, яка прилягає безпосередньо до об’єкту розпізнавання  або  поверхня, на якій він розглядається.Фон характеризується здатністю відбивати світловий потік і вважається світлим при α > 0.4, середнім – при α = 0.2 – 0.4 і темний – при α <0.2.

     Видимість – здатність зору людини сприймати об’єкт при освітленості від 0.1 до 100000 лк.

     Важливою характеристикою освітленості являється контраст об’єкту розпізнавання з фоном (Ко), який визначається відношенням абсолютної величини різниці між яскравістю об’єкта, що розглядається ( крапка, лінія та інші елементи, що потребують  розпізнавання в процесі роботи) і фону до яскравості фону. Контраст між об’єктом та фоном визначається за формулою:

                                 К_о = Я_о – Я_ф/Я_ф (6.5)

     де  Яф,  Яо _– ввідповідно яскравість фону і об’єкту. Розрізняють малий, середній і великий контрасти об’єкту з фоном. Малий при Ко <0.2 ( фон і об’єкт мало відрізняється по яскравості), середній – при Яо = 0.2 -0.5 (фон і об’єкт помітно  відрізняються по яскравості ),  великий при Ко > 0.5 (фон і об’єкт  різко відрізняється по яскравості ).

    Якість освітлення при використанні газорозрядних ламп характеризується також коефіцієнтом пульсації освітлення ( Кп ), який характеризує амплітуду коливань освітленості  в результаті зміни в часі світлового потоку газорозрядних ламп при живленні їх змінним струмом:

К_п  = ( Еmax – Еmin ) 100% / 2 Е_сер (6.6)  

     де Еmax,   Еmin – відповідно максимальне і мінімальне значення освітленості  за період її коливання, лк; Есер  - середнє значення освітленості за той же період, лк. В залежності від системи освітлення і розряду зорових робіт Кп  не повинен перевищувати 10-20%.      Природне освітлення  створюється природніми джерелами світла.

Розрізняють бокове, верхнє і комбіноване освітлення. Природне освітлення сприятливо впливає на органи зору, стимулює фізіологічний процес, підвищує обмін речовин та покращує розвиток організму в цілому. Крім того, природне світло має і психологічну дію, створюючи в приміщенні для працівників відчуття безпосереднього зв’язку з довкіллям. В  зв’язку з різким коливанням  природного світла  на протязі короткого проміжку часу, його залежності від часу дня, пори року, метеорологічних умов, світлового клімату, площі та орієнтації світлових отворів, ступені чистоти скла, пофарбування стін і стелі та глибини приміщення, встановити абсолютне значення  природної освітленості неможливо. Тому за критерій природної освітленості прийнята відносна величина – коефіцієнт природної освітленості (КПО), який представляє собою відношення освітленості  в даній точці характерного розрізу приміщення Евн до одночасного значення зовнішньої освітленості Езовн, яка створюється світлом повністю відкритого небосхилу (непрямим сонячним світлом) і виражається у відсотках :

                                 КПО = (Е_вн / Е_зовн)100%                               (6.7)

     КПО показує, яку долю зовнішньої освітленості складає освітленість в даній точці приміщення.

    Освітлення приміщення природнім світлом характеризується КПО ряду точок, які розташовані в характерному перетині приміщення на віддалі 0.8 м від підлоги.

    Характерний перетин приміщення – це вертильний перетин, перпендикулярний площині вікон, який проходить через найбільш завантажені  робочі місця чи місця, де встановлено більше всього обладнання. В аудиторіях, класних кімнатах він проходить посередині приміщення.

    На рис. 6.1 показані криві розподілення коефіцієнтів природної освітленості в приміщенні.

    При боковому односторонньому освітленні нормується мінімальне значення КПО в точці, розташованій на віддалі 1 м від стіни, протилежній вікнам, на перетині вертикальної площини характерного перетину приміщення і умовної робочої поверхні, яка знаходиться на віддалі 0.8 м від підлоги.

 

 

 

    Рис.6.1. Схеми розподілення коефіцієнтів природної освітленості  

                              по перетину приміщення:

     а- при односторонньому боковому; б- при двосторонньому                                           боковому.

   При верхньому і комбінованому освітленні нормується значення КПО в 2-х точках, які розташовані на віддалі 1м від стін або перегородок на перетині вертикальної площини характерного перетину приміщення і умовної робочої поверхні, яка знаходиться на віддалі 0.8 м від підлоги. Мінімальне значення КПО нормується при боковому освітленні від 3.5 до 0.5%, при верхньому і комбінованому освітлені від 10 до 2%.

     Нормовані значення КПО визначаються відповідно до СНиП 11-4-79 (чинний на сьогодні в Україні, затверджений ще в 1979 році  і переглядався в 1985 році ). Вони залежать від характеру зорової роботи, виду освітлення, стійкості снігового покрову і поясу світлового клімату. З метою врахування особливостей світлового клімату в різних географічних пунктах вся територія колишнього СРСР зонована на 5 поясів світлового клімату  (табл. 8, додаток).

    Нормоване значення КПО (ен ) для будівель, розташований в І, ІІ,IV, та

V  поясах світлового клімату, визначається за формулою:

е_н = е_н ·m·c, (6.8)

     де ен – значення КПО ( табл. 9, додаток), m –коефіцієнт світлового клімату (табл. 9, додаток), с – коефіцієнт сонячності клімату ( табл. 10, додаток).

     Нормами встановлено вісім розрядів зоровиз робіт – від робіт найвищої точності (І розряд) до робіт, пов’язаних із загальним спостереженням за ходом виробничого процесу (VІІІ) розряд. В основі визначення КПО для перших семи розрядів покладено розмір об’єкта розпізнавання, під яким розуміють предмет, що розглядається, або ж його частину, а також дефект, який необхідно виявити ( наприклад, нитка тканини, крапка, лінія,пляма, риска). Враховують також характеристику  зорової роботи та її розряд. Характеристика під розрядів зорових робіт ( розряди І-V) приведена у табл. 11, додатку.

     Розрахунок природного освітлення полягає у визначенні площі світлових отворів ( вікон, ліхтарів) у відповідності з нормованим значенням КПО.

     Розрахунок площі світлових отворів при боковому освітленні проводиться за допомогою наступного співвідношення (СниП 11-4-79)

                             100·Sв/Sп =(ен ·Кз ·ηв ·Кбуд ) / (τз ·r), м²                (6.9)

     де Sв –площа світлових отворів вікон; Sп – площа підлого; ен – нормоване значення КПО; Кз – коефіцієнт запасу ( для виробничих приміщень Кз = 1.3-1.5); ηв – світлова характеристика вікон (визначається за табл. 12, додаток); Кбуд – коефіцієнт, що враховує затінення вікон будівлями, які розташовані напроти  (Кбуд  = 1.0-1.7; визначається за табл. 13, додаток); τз – загальний коефіцієнт світло пропускання з врахуванням затемнення (τз = 0.15-0.6; формули і табличні значення для розрахунку τз приведені в табл. 2; r- коефіцієнт, що враховує підвищення КПО завдяки світлу, яке відбивається від поверхонь приміщення та поверхневого шару, що прилягає до будівлі – земля,трава (r =1-10; формули і табличні значення для розрахунку r приведені в табл. 2).

     Визначені за допомогою розрахунку розміри світлових отворів допускається змінювати на (+5), (-10)%.

      Забруднення скла світлових отворів, стін та стелі може знизити освітленість приміщення в 1.5-2 рази. Тому необхідно регулярно проводити очищення скла і фарбування стін і стелі.

7.     Порядок виконання роботи.

7.1  Вивчити будову і принцип роботи люксметра Ю-116, методику вимірювання освітленості.

    Люксметр Ю-116 (рис.6.2) призначений для вимірювання освітленості, яка створюється лампами розжарювання, газорозрядними лампами і природним світлом. Робота люксметра заснована на фотоелектричному ефекті. Сітловий потік, який падає на селеновий фотоелемент, викликає електричний струм, величина якого фіксується стрілкою гальванометра пропорційно величині світлового потоку.

      Прилад складається із фотоелементу 1, гальванометра 2 і насадок 3, 4, 5, 6. На передній панелі гальванометра розташовані відліковий пристрій  і коректор приладу, кнопки перемикача, ручка встановлення нуля. На боковій частині корпусу знаходиться розетка для приєднання селенового фотоелементу. Прилад має дві шкали вимірів : від 0 до 30 лк, від 0 до 100 лк і відповідні їм кнопки управління. При натисненні лівої кнопки відлік показів проводити по шкалі 0-30 лк, при натисненні правої – по шкалі 0100 лк. Найбільшу похибку вимірів прилад дає при малих відхиленнях стрілки гальванометру. Тому на кожній шкалі точкою позначений допустимий початок вимірів. На шкалі 0-30 лк ця точка знаходиться над відміткою 5 лк, а на шкалі – 0-100 лк –над відміткою 20 лк.

 

 

 

                       Рис.6.2. Люксметр Ю-116

 

 

    Для вимірювання освітленості більше 100 лк на фотоелемент встановлюють насадки К, М, Р, Т. Насадка К виконана в виді півсфери іє білої світлорозсіючої пластмаси і призначена для зменшення  косинусної похибки, пов’язаної із кутом  падіння світла на фотоелемент.

    Насадка К використовується лише разом із однією із насадок М, Р абоТ. При використанні насадок К і М коефіцієнт послаблення світлового потоку складає 10, при використанні насадок К і Р-100, а 

 

насадок К і Т -1000. Покази приладу при використанні насадок множать на відповідний коефіцієнт послаблення.

    Приклад: на фотоелемент встановлені насадки К і Р, натиснута ліва кнопка, стрілка показує 10  поділок по шкалі 0-30. Виміряна освітленість дорівнює 10·100=1000 лк. Якщо на фотоелементі встановлені насадки К і

М, натиснута ліва кнопка і стрілка не доходить до 5 поділок по шкалі 0-

30, то виміри треба проводити без насадок.

 

 

7.2  Дослідити природну освітленість робочих місць.

 

А. Визначити коефіцієнт природної освітленості.

1.     За допомогою люксметра і секундоміра одночасно одна група  студентів вимірює освітленість всередині приміщення Евс  в точках характерного розподілу приміщення через кожний метр, інша –

освітленість зовні Езовн . Виміри зовнішнього освітлення проводити при значеннях Езовн 5000 лк на віддалі не менше 5 м від споруди таким чином, щоб на фотоелемент попадало розсіяне дифузне світло повністю відкритого небосхилу.

2.     На основі одержаних вимірів  визначити значення КПО для ряду точок за формулою (6.7).

3.     Побудувати криву залежності КПО від віддалі ( КПО = f (  ͤ )) на ній відмітити контрольну точку і знайти значення КПО в цій точці.

4.     Визначити табличне значення КПО (табл. 9, додаток), значення коефіцієнта світлового клімату m (табл. 8, додаток), коефіцієнта сонячності клімату С (табл. 10, додаток) і за формулою  ( 6.8) обчислити нормоване КПО (ен ).

5.     Дані вимірів і розрахунків записати в табл. 6.1

6.     Зробити висновок про відповідність нормованого значення КПО   (ен ) дослідженому.

 

Таблиця 6.1

                    

Значення КПО в приміщенні                           

					Значення        КПО          в контрольній точці,  %
					Табличне значення КПО, %
					Коефіцієнт світлового клімату, m
					Коефіцієнт        сонячності клімату, С
					Нормоване          значення КПО, (ен )%

 

 

  Б. Визначити повну характеристику зорової роботи.  

      За СНиП 11-4-79 (табл. 8, 11, додаток) визначити розряд і під розряд зорової роботи, найменший розмір об’єму розпізнавання допустимі  в приміенні при існуючій природній освітленості. Результати досліджень записати в таблицю 6.2.

 

Таблиця 6.2

Повна характеристика зорової роботи

                     

Найменший розмір об’єкту розпізнавання, мм
Розряд зорової роботи
Підрозряд зорової роботи
Характеристика зорової роботи за ступенем точності
Табличне значення КПО, %
Нормоване значення КПО, (ен ) %

 

7.3   Дослідити штучну освітленість в приміщенні.

1.Виявити найменший розмір об’єкту розгляду для робочого місця. Визначити розряд, під розряд зорової роботи, візуальну характеристику фону і його контраст з об’єктом розгляду (табл. 9, 11, додаток)

2.   Закрити вікна темними шторами. Ввімкнути загальне робоче освітлення. За допомогою люксметра визначити значення загальної

фактичної освітленості Езаг.факт.  на робочому місці. Ввімкнути місцеве освітлення і виміряти значення комбінованої освітленості Екомб.факт .

3.   Знайти нормоване значення освітленості (табл. 9, додаток)

4.Всі одержані значення записати в таблицю 6.3.

5. Співставити одержані значення освітленості з нормованими і сформулювати висновок. При невідповідності досліджених значень штучної освітленості нормованим дати рекомендацію по нормалізації освітленості, а також дати повну характеристику зорової роботи , яку можна виконувати за даних умов (табл. 6.4).

   Таблиця 6.3

   Результати дослідження штучної освітленості в приміщенні

 

 

 

Висновок:______________________________________________________ _____________________________________________

 

 

 

 

 

          

 

 

Таблиця 6.4.

 

Повна характеристика зорової роботи, яка відповідає дослідженому                            значенню штучної освітленості

 

Об’єкт розглядання
Найменший розмір об’єкту розглядання, мм
Характеристика зорової роботи за ступенем точності
Розгляд зорової роботи
Підрозгляд зорової роботи
Характеристика фону
Контраст об’єкту розгляду з фоном
Нормоване значення освітленості, лк	загальне
	комбіноване

 

7.4 Завдання.

      Використовуючи метод питомої потужності, визначити потужність освітлювального пристрою та кількість світильників в приміщенні.

Вихідні дані задає викладач. 

 

Питання для контролю та самоконтролю.

1.     Що таке освітленість і в яких одиницях вона вимірюється?

2.     Дайте визначення основних світлотехнічних понять і величин.

3.     Розкажіть про природне освітлення, його види.

 

 

 

 

 

ЛАБОРАТОРНА РОБОТА №7

 

1.     Тема: « Дослідження та оцінка якості

штучного освітлення »

2.     Робоче місце: кабінет охорони праці.

3.     Тривалість заняття: 80 хв.

4.     Мета:  вивчити нормативні вимоги до виробничого освітлення, будову і принцип роботи приладу, оволодіти методикою вимірювання освітленості, виміряти і порівняти ефективність освітлення на робочих місцях і в виробничих приміщеннях за СНиП ІІ-4-79.

5.     Матеріально-технічне оснащення робочого місця: Люксметр Ю-116, секундомір, метр.

6.     Короткі відомості з теоретичної частини роботи.

    Штучне освітлення передбачається у всі виробничих побутових приміщеннях, де недостатньо природного світла, а також для освітлення приміщень в темний період доби. Створюється воно лампами розжарювання чи газорозрядними. За призначенням поділяється на робоче, аварійне, евакуаційне, охоронне і чергове.

     Робоче  освітлення призначене для забезпечення навчальновиробничого процесу, переміщення людей і є обов’язковим для всіх виробничих приміщень; буває загальне, місцеве і комбіноване.

     Загальне – це освітлення, при якому світильники розміщуються  у верхній зоні приміщення ( не нижче 2.5 м над  підлогою ) рівномірно (загальне рівномірне освітлення ) або з врахуванням розташування робочих місць ( загальне місцеве освітлення).

     Комбіноване освітлення складається із загального та місцевого. Його доцільно застосовувати при роботах високої точності, а також, якщо необхідно створити певний  або змінний в процесі роботи, напрямок світла. Місцеве освітлення призначене для освітлення лише робочих місць. Застосування лише місцевого освітлення не допускається з огляду на небезпеку виробничого травматизму та професійних захворювань.      Найменша освітленість робочих поверхонь у виробничих приміщеннях регламентується СНиП 11-4-79 і визначається, в основному, характеристикою зорової роботи (табл. 9, додаток ). Норми носять  міжгалузевий характер. На їх основі, як правило, розробляють норми для  окремих галузей промисловості. Норми виходять з того, що основним дрежерелом світла являються газорозрядні лампи, але в деяких випадках дозволяється використання ламп розжарювання.

     За  СНиП 11-4-79 всі зорові роботи поділено на вісім розрядів, із яких перших шість характеризуються розмірами об’єкту розпізнавання. Для ІV розрядів, які крім того мають ще і по чотири під розряди (а, б, в, г), нормовані значення освітленості залежать не лише від найменшого розміру об’єкта розпізнавання, але і від контрасту об’єкта з фоном та характеристикою фону. Найбільша нормована освітленість становить 5000 лк ( розряд 1а ), найменша – 30 лк (розряд VIIIв – загальне періодичне спостереження за процесом при періодичному перебуванні людей в приміщенні). При такому освітленні не можна спостерігати за показами будь-яких приладів і проводити записи.

     Для перших чотирьох розрядів рекомендується використовувати комбіновану систему освітлення в зв’язку з тим, що для досягнення необхідної освітленості при  загальній системі  освітлення потребує надто великих витрат електричної енергії. В той же час , освітленість при загальному освітленні повинна знаходитись в межах 150-500 лк для газорозряднихтламп і 50-150 лк для ламп розжарювання.

     Більшість зорових робіт, що виконуються в вищих навчальних закладах- це роботи середньої і високої точності.

     Необхідно пам’ятати, що штучне освітлення нормується в люксах, а природне – в відсотках. При комбінованому освітленні окремі норми встановлені на долю природного освітлення, а доля штучного освітлення нормується так як і одне штучне освітлення.

     Для розрахунку штучного освітлення основним  є метод світлового потоку ( коефіцієнту використання ). Коефіцієнт використання (η) – це відношення світлового потоку, що падає на розрахункову площу (Фр) до сумарного світлового потоку джерел світла:

                         η = Ф_р / n·Ф_л                                                     (7.1)

      де  Фл – світловий потік лампи, лм; n-кількість ламп.

     Метод світлового потоку призначений для розрахунку загального  рівномірного освітлення горизонтальних поверхонь і дозволяє враховувати як прямий світловий потік, так і відбитий від стіни та стелі.

Розрахунок проводиться за формулою:

                    Ф_л =Е_н·S·Z·K_з / N·n ·η                                           (7.2)

     де Фл – світловий потік лампи  світильника, лм; Ен – нормована освітленість, лк (приймається відповідно до СНиП 11-4-79, табл. 9, додаток); S- площа приміщення, що освітлюєьбся, м²; Z- коефіцієнт нерівномірності освітлення (Z = 1.15 для ламп розжарювання та ДРЛ; Z = 1.1 – для люмінесцентних ламп ). Коєфіцієнт Z можна розрахувати за формулою: 

                        Z = Е_сер/Е_min (7.3)

Kз – коефіцієнт запасу,  що враховує зниження освітленості в результаті забруднення та старіння ламп. Значення Kз залежить від характеристики приміщення. Наприклад, для приміщень громадських і житлових будівель (кабінети і робочі приміщення, житлові кімнати, навчальні приміщення, читальні зали, зали нарад, торгівельні зали), значення Kз  при освітленні газорозрядними лампами Kз =1.5, лампи розжарювання – Kз = 1.3; N- кількість світильників; n-кількість ламп у світильнику; η – коефіцієнт використання світового потоку.

    Коефіцієнт η визначається за світлотехнічними таблицями залежно від показника приміщення i, коефіцієнтів відбиття стін та стелі. Показник приміщення і розраховується за формулою:

                        і = ɑ·в / h(ɑ+в)                                                     (7.4)

    де ɑ і в- ширина і довжина приміщення, м; h- висота підвісу світильника над робочою поверхнею, м.

    Обчисливши індекс приміщення, вибравши тип світильника і оцінивши коефіцієнт відбиття стін, стелі і підлоги, за [7] – табл. 3.25, 3.26 – знаходять значення коефіцієнта використання світового потоку. Після цього обчислюють світловий потік лампи (Фл) і за [7] – за табл. 3.27, 3.28 вибирають найближчу стандартну лампу, визначають її потужність, а далі потужність всієї освітлювальної установки.

     Після проектування і монтажу освітлення здійснюють його перевірку. Якщо фактична освітленість відрізняється від розрахункової більш ніж на +20% і -10%, тоді змінюють схему розташування світиників або потужність ламп.

     Найбільш простим методом розрахунку освітленості являється наближений метод за питомою потужністю.  Питома потужність – це відношення сумарної потужності джерел світла до площі поверхні, що  освітлюється.

     Потужність однієї лампи Рл (Вт) визначається за формулою:

                          Р_л = Р·S /N

    де  Р – питома потужність, Вт/м²; S- площа приміщення, м²; N- число ламп в освітлювальній установці.

    Для розрахунку використовують таблиці питомої потужності з урахуванням нормованого значення освітленості Ен, площі приміщення S, типу світильника, висоти підвісу світильника hр , коефіцієнту відбиття

стелі  ρстел , стін ρстін і підлоги ρпідл.

     Значення питомої  потужності загального рівномірного освітлення для деяких типів світильників наведені в таблиці 14-16, додаток.

      Приклад

Визначити потужність освітлювального пристрою  та кількість світильників в приміщенні з розмірами 6 на 5 м при умові створення на робочих місцях загальної рівномірної освітленості в 300 лк. Світильник типу ШОД з двома лампами ЛБ-40, потужністю 40 Вт кожна знаходиться на висоті h = 2.0 м над робочими поверхнями. Коефіцієнт запасу Кз = 1.5.

Побілка  в приміщенні – світла (ρстел =70%, ρстін = 50%, ρпідл = 10%).       З табл. 16, додатку знаходимо значення питомої потужності при заданих параметрах –ρтабл = 5.2 Вт/м²

       Оскільки табличне значення питомої потужності відповідає освітленості 100 лк, а нормована освітленість становить 300 лк, тому необхідно зробити перерахунок:

                      Р = 5.2·300/100=15.6, Вт/м²

       Потужність освітлювальної установки в приміщенні рівна :

                      Рпр = Р·S = 15.6·6·5 = 468,Вт

       Число світильників в приміщенні становить:

                      N= P_пр /n·P_л = 468 /2·40 = 5.8        де n- число ламп  у світильнику, Рл –потужність однієї лампи.

Приймаємо 6 світильників (2 ряда по 3 в кожному).

 

7.Порядок виконання роботи.

7.1Вивчити будову і принцип роботи люксметра Ю-116, методику вимірювання освітленості.

    Люксметр Ю-116 (рис. 7.1) призначений для вимірювання освітленості, яка створюється лампами розжарювання, газорозрядними лампами і природним світлом. Робота люксметра заснована на фотоелектричному ефекті. Сітловий потік, який падає на селеновий фотоелемент, викликає електричний струм, величина якого фіксується стрілкою гальванометра пропорційно величині світлового потоку.

      Прилад складається із фотоелементу 1, гальванометра 2 і насадок 3, 4, 5, 6. На передній панелі гальванометра розташовані відліковий пристрій  і коректор приладу, кнопки перемикача, ручка встановлення нуля. На боковій частині корпусу знаходиться розетка для приєднання селенового фотоелементу. Прилад має дві шкали вимірів : від 0 до 30 лк, від 0 до 100 лк і відповідні їм кнопки управління. При натисненні лівої кнопки відлік показів проводити по шкалі 0-30 лк, при натисненні правої – по шкалі 0100 лк. Найбільшу похибку вимірів прилад дає при малих відхиленнях стрілки гальванометру. Тому на кожній шкалі точкою позначений допустимий початок вимірів. На шкалі 0-30 лк ця точка знаходиться над відміткою 5 лк, а на шкалі – 0-100 лк –над відміткою 20 лк.

 

 

                       Рис. 7.1. Люксметр Ю-116

                                                                                                                                         

    Для вимірювання освітленості більше 100 лк на фотоелемент встановлюють насадки К, М, Р, Т. Насадка К виконана в виді півсфери іє білої світлорозсіючої пластмаси і призначена для зменшення  косинусної похибки, пов’язаної із кутом  падіння світла на фотоелемент.

    Насадка К використовується лише разом із однією із насадок М, Р абоТ. При використанні насадок К і М коефіцієнт послаблення світлового потоку складає 10, при використанні насадок К і Р-100, а насадок К і Т 1000. Покази приладу при використанні насадок множать на відповідний коефіцієнт послаблення.

    Приклад: на фотоелемент встановлені насадки К і Р, натиснута ліва кнопка, стрілка показує 10  поділок по шкалі 0-30. Виміряна освітленість дорівнює 10·100=1000 лк. Якщо на фотоелементі встановлені насадки К і

М, натиснута ліва кнопка і стрілка не доходить до 5 поділок по шкалі 0-

30, то виміри треба проводити без насадок.

 

7.2 Дослідити природну освітленість робочих місць.

А. Визначити коефіцієнт природної освітленості.

1.     За допомогою люксметра і секундоміра одночасно одна група  студентів вимірює освітленість всередині приміщення Евс  в точках характерного розподілу приміщення через кожний метр, інша – освітленість зовні Езовн . Виміри зовнішнього освітлення проводити при значеннях Езовн 5000 лк на віддалі не менше 5 м від споруди таким чином, щоб на фотоелемент попадало розсіяне дифузне світло повністю відкритого небосхилу.

2.     На основі одержаних вимірів  визначити значення КПО для ряду точок за формулою (6.7).

3.     Побудувати криву залежності КПО від віддалі ( КПО = f (  ͤ )) на ній відмітити контрольну точку і знайти значення КПО в цій точці.

4.     Визначити табличне значення КПО (табл. 9, додаток), значення коефіцієнта світлового клімату m (табл. 8, додаток), коефіцієнта сонячності клімату С (табл. 10, додаток) і за формулою  ( 6.8) обчислити нормоване КПО (ен ).

5.     Дані вимірів і розрахунків записати в табл. 7.1

6.     Зробити висновок про відповідність нормованого значення КПО   (ен ) дослідженому.

 

 

 

 

 

 

Таблиця 7.1

 

Значення КПО в приміщенні

					Значення        КПО          в контрольній точці,  %
					Табличне значення КПО, %
					Коефіцієнт світлового клімату, m
					Коефіцієнт        сонячності клімату, С
					Нормоване          значення КПО, (ен )%

 

 

 

  Б. повну характеристику зорової роботи. 

 

 

      За СНиП 11-4-79 (табл. 8, 11, додаток) визначити розряд і під розряд зорової роботи, найменший розмір об’єму розпізнавання допустимі  в приміенні при існуючій природній освітленості. Результати досліджень записати в таблицю 7.2.

 

Таблиця 7.2

 

Повна характеристика зорової роботи

 

Найменший розмір об’єкту розпізнавання, мм
Розряд зорової роботи
Підрозряд зорової роботи
Характеристика зорової роботи за ступенем точності
Табличне значення КПО, %
Нормоване значення КПО, (ен ) %

 

7.3 Дослідити штучну освітленість в приміщенні.

1.Виявити найменший розмір об’єкту розгляду для робочого місця. Визначити розряд, під розряд зорової роботи, візуальну характеристику фону і його контраст з об’єктом розгляду (табл. 9, 11, додаток)

2.   Закрити вікна темними шторами. Ввімкнути загальне робоче освітлення. За допомогою люксметра визначити значення загальної

фактичної освітленості Езаг.факт.  на робочому місці. Ввімкнути місцеве освітлення і виміряти значення комбінованої освітленості Екомб.факт .

3.   Знайти нормоване значення освітленості (табл. 9, додаток)

4.Всі одержані значення записати в таблицю 6.3.

5. Співставити одержані значення освітленості з нормованими і сформулювати висновок. При невідповідності досліджених значень штучної освітленості нормованим дати рекомендацію по нормалізації освітленості, а також дати повну характеристику зорової роботи , яку можна виконувати за даних умов (табл. 7.4).

Таблиця 7.3

 

   Результати дослідження штучної освітленості в приміщенні

 

Система освітлення Дослідженн я значення освітленості для системи освітлення, лк Нормоване значення освітленості для      системи освітлення,лк 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13

 

 

Висновок:______________________________________________________

__________________________________________________

 

 

 

 

 

 

Таблиця 7.4.

 

Повна характеристика зорової роботи, яка відповідає дослідженому                            значенню штучної освітленості

 

Об’єкт розглядання
Найменший розмір об’єкту розглядання, мм
Характеристика зорової роботи за ступенем точності
Розгляд зорової роботи
Підрозгляд зорової роботи
Характеристика фону
Контраст об’єкту розгляду з фоном
Нормоване значення освітленості, лк	загальне
	комбіноване

 

7.4.Завдання

 

      Використовуючи метод питомої потужності, визначити потужність освітлювального пристрою та кількість світильників в приміщенні.

Вихідні дані задає викладач. 

 

Питання для контролю та самоконтролю.

 

1.     Що таке освітленість і в яких одиницях вона вимірюється?

2.     Дайте визначення основних світлотехнічних понять і величин.

3.     Розкажіть про штучне освітлення, його види.

 

 

 

 

 

 

 

ЛАБОРАТОРНА РОБОТА №8

 

1.     Тема: « Дослідження електробезпеки в

електроустановках »

2.     Робоче місце: кабінет охорони праці.

3.     Тривалість заняття: 80 хв.

4.     Мета:  засвоїти методику вимірювання опору захисного заземлення, ізоляції обмоток електродвигуна, дослідити ці величини, порівняти з нормативними і відповідно зробити висновок.

5.     Матеріально-технічне оснащення робочого місця: мегомметр типу М 1101М, прилад – вимірювач М-417 із з’єднувальними проводами, контур заземлення.

6.     Короткі відомості з теоретичної частини роботи.

Небезпека ураження електричним струмом залежить від багатьох умов і відрізняється від інших видів небезпек перш за все тим, що не може бути виявлена органами чуття. Ураження людини струмом відбувається при дотику до струмоведучих частин. Найбільшу небезпеку представляють металеві частини машин і обладнання, що не знаходиться під напругою, але попали під напругу в результаті пробою або пошкодження ізоляції.      Для забезпечення електробезпеки окремо чи в сукупності використовують такі технічні методи  та засоби: захисне заземлення, занулення, захисне вимкнення, малі напруги, подвійну ізоляцію, вирівнювання потенціалів, тощо. Досить часто використовують захисне заземлення. Захисне заземлення – навмисне електричне з’єднання з землею або її еквівалентом металевих неструмоведучих частин, які можуть опинитись під напругою. Призначення  захисного заземлення – відвернення небезпеки ураження людини електричним струмом при з’явленні напруги на неструмоведучих конструкціях обладнання. Неструмоведучі частини обладнання можуть опинитись під напругою при пошкодженні ізоляції (пробій на корпус) і контактні їх з струмоведучими частинами. Якщо корпус при цьому не має контакту із землею, дотик до нього такий же небезпечний, як і дотик до фази.

     Заземлення електрообладнання необхідно:

-         при змінній напрузі 380В і вище і постійній напрузі 440 В і вище;

-         при напрузі 36 В (42)В змінного струму і 110 В постійного – в приміщеннях з підвищеною небезпекою;

-         при напрузі 12 В змінного струму  в приміщеннях особливо електронебезпечних і зовнішніх електроустановках.

     Заземленню підлягають:

-         корпуса стаціонарного електрообладнання, трансформаторів, апаратів, світильників в виробничих приміщеннях тощо;

-         вторинні обмотки понижуючих трансформаторів, трансформаторів місцевого освітлення на 36 (42) В, а також їх корпууса;

-         корпуса роздільних щитів, рубильників, щитів управління, металеві шафи, стальні труби електропроводки, металеві оболонки проводів і інші металоконструкції, зв’язані з електрообладнанням;

-         металеві корпуса рухомих і переносних елекроспоживачів.

     Сукупність заземлювача і заземлювальних провідників називається заземлювальним пристроєм. Заземлювач -  це провідник чи група з’єднаних провідників в землі. Бувають природні і штучні. Природні заземлювачі – це металеві конструкції споруд, будівель, які з’єднані з землею, а а також не ізольовані металеві трубопроводи в землі, крім тих, які використовуються для горючих рідин чи вибухових газів. Штучні заземлювачі – вертикально  забиті в землю сталеві труби, кутова сталь, металеві стержні. Заземлювачі з’єднуються між собою сталевою шиною,  яка приварюється до кожного із них. В якості заземлювачів використовуються стальні стержні ø 10-14 мм і довжиною 5м, кутники розміром 40˟40 мм до 60˟60 мм і довжиною 2.5-3.0 м ; в якості заземлювальних провідників – полосова сталь перерізом не менше 4˟12мм, сталеві прутки діаметром не менше 6 мм, голі мідні чи алюмінієві провода перерізом 4 і 6 мм² ( табл. 17, додаток). Допустима величина опору захисного заземлення для електроустановок, що працюють при напругах 380/220В і стандартних малих напругах , не повина перевищувати 4 Ом.

       Опір ізоляції електропроводів визначає ступінь безпеки електрообладнання. Його вимірюють між двома проводами ( на вимкненій установці) або між суміжними запобіжниками, або за останнім  запобіжником між проводом і землею. Ізоляція електропроводки  вважається достатньою, якщо її опір між проводом кожної фази і землею чи різними фазами і землею  не нижче 0.5 МОм. В звичайних приміщеннях опір  ізоляції  перевіряють один раз в 2 роки; в сирих, особливо сирих, пожежонебезпечних, вибухонебезпечних приміщеннях і в приміщеннях з хімічно активним середовищем – один раз в рік. Огляд проводки, вимикачів, арматури світильників в залежності від виду приміщення  проводять один раз  в 6 чи в 3 місяці. Ізоляція проводки освітлювальної мережі напругою до 1000 В досліджується мегомметром один раз на рік; опір її повинен становити не нижче 0.5 МОм. Якщо опір ізоляції  нижче норми, її досліджують мегомметром напругою 1000 В протягом 1 хв. Якщо при дослідженні ізоляція не пробивається, ділянку проводки можна залишити в роботі до планової заміни. Ізоляція переносного електроінструмента і понижуючих трансформаторів досліджується один раз в 6 місяців мегомметром 500 В; її опір повинен становити не нижче 1 МОм, подвійної ізоляції – не нижче 2 МОм. У електродвигуна опір ізоляції обмоток статора повинен становити не нижче 0.5 МОм при робочій температурі 50-70˚С і 1 МОм – при температурі  10 -30˚С.

 

 

7. Порядок виконання роботи.

 

7.1 Вивчити зовнішню будову і принцип  роботи приладів.

    Мегомметр типу М- 1101М використовують для вимірювання опору  ізоляції. Він складається із генератора постійного струму  з ручним приводом, логометра і додаткових опорів. На лицевій стороні приладу знаходяться затискачі 3 і 4 (лінія і земля), до яких приєднують контрольну ділянку проводки; затискач – екран 7; шкала 5, від градуйована в кОм і МОм; ручка перемикач ( див. рис. 8.2).

    Прилад – вимірювач М-417 (рис. 8.1) призначений для вимірювання опору ланцюга фаза- нуль в мережі змінного струму з глухо заземленою точкою живильного трансформатора напругою 380 В (±10%), а також для вимірювання опору захисного заземлення. Робочий діапазон вимірювань від 0.1 до 1.6 Ом . Повний діапазон показів  від 0 до 2 Ом. При опору петлі фаза – нуль більше 2 Ом прилад автоматично розмикає  вимірювальний ланцюг. Прилад комплектується двома каліброваними з’єднувальними проводами  опором 0.05 Ом кожний.

    Принцип роботи приладу М-417 заснований на вимірюванні падіння напруги при певному опорі.

    Падіння напруги представляє собою різницю між фазною напругою і падінням напруги в ланцюгу фаза – нуль. Шкала відлікового пристрою від градуйована в одиницях опору (Ом), що дозволяє безпосередньо визначити досліджувальний опір.

 

 

 

Рис. 8.1. Прилад – вимірювач М -417:

1 – клеми для підключення; 2- відліковий пристрій; 3- сигнальна лампа z >2 Oм; 4 – ручка : «Калібровка»; 5- кнопка «Перевірка калі бровки»; 6- кнопка «Вимірювання» 7- сигнальна лампа 

 

 7.2 Виміряти опір ізоляції обмоток електродвигуна

 

 Мегомметр під’єднаний  до електродвигуна за схемою, зображеною на рис. 8.2.

 

 

 

 

 

 

   Рис. 8.2. Схема підключення мегомметра М-1101 М при вимірюванні опору ізоляції обмоток двигуна: 1 – електродвигун; 2- мегомметр.

 

     Клему з мегомметра з’єднати з корпусом електродвигуна. Далі послідовно приєднати щуп до клем С1, С2, С3 і виміряти опір ізоляції між обмотками С´1, С´2, С´3.

 Одержанні результати записати в табл. 8.1 і зробити висновок про якість ізоляції. 

 

 

 

 

Таблиця 8.1 

         Результати вимірів опору ізоляції обмоток електродвигуна

 

Виміряний опір, Ом		Нормативне значення опору, Ом
Обмотка- корпус	Обмотка - обмотка	Обмотка- корпус	Обмотка - обмотка

 

Висновок:______________________________________________________

_______________________________________________________________

 

7.3. Виміряти опір захисного заземлення приладом М -417.

   Перед вимірюванням опору прилад необхідно встановити на горизонтальну поверхню, приєднати  з’єднувальні провода до клем 1 (рис. 8.1). Обов’язково обезструмити досліджувану ділянку ланки. Один провід приєднати до захисного заземлення на виході із приміщення, а інший – до однієї із фаз мережі. Подати напругу. При цьому повинна загорітися сигнальна лампа «Z ≠∞». Якщо вона не загоряється, вимірювання проводити не можна. Натиснути кнопку «Перевірка калібровки» і ручкою «Калібровка» встановити стрілку  приладу на відмітку «0». Натиснути кнопку « Вимірювання». При  опору лампи фаза –нуль Z > 2Ом загорається  сигнальна лампа. Якщо сигнальна лампа не загорається, то за шкалою приладу зняти покази. Час вимірювання не повинен перевищувати 7с. Значення опору дорівнює показам приладу без опору з’єднувальних проводів, який дорівнює 0.1 Ом. Час між повторними вимірюваннями не повинен перевищувати 0.5 хв. Повторне вимірювання виконувати після перевірки калібровки. Результати дослідження записати в табл. 8.2.

 

Таблиця 8.2 

           Результати дослідження опору захисного заземлення

 

Напруга  мережі, В	Мережа живлення	Тип зазем- лювального пристрою	Виміряне значення опору зазем- лювального пристрою,Ом	Нормативне значення опору зазем- лювального пристрою,Ом

 

                Висновок:______________________________________________________   

___________________________________________________________

 

7.4 . Засвоїти методику вимірювання опору захисного заземлення методом амперметра-вольтметра.

      Суть даного метода полягає в тому, що через досліджувальний заземлювач Х, опір якого Rх необхідно виміряти, і допоміжний заземлювач D пропускається струм в межах 10-20А при напрузі 50-120В.

Живлення здійснюється від понижуючого трансформатора (рис. 8.3).

 

 

Рис.8.3 Схема вимірювання опору захисного заземлення методом амперметра- вольтметра.

 

Струм  J  проникає через заземлення Х і вимірюється амперметром А. Падіння напруги на досліджуваному заземлювачі вимірюється вольтметром V, який ввімкнений між заземлювачем Х і зондом  З, що встановлений в зоні нульового потенціалу , тобто розташування  зонда З повинно забезпечувати виконання умови φз = 0. Падіння напруги на досліджувальному заземлювачі рівне : 

                                  U_з =φ_х – φ_з                                                       (8.1)

      Опір розтіканню струму заземленого пристрою визначають за законом Ома ( Ом ).

                                  R_х  = U_з / J,

       де  Uз і J- відповідно покази вольтметра і амперметра.

       При розташуванні  заземлювачів в одну лінію віддаль між заземлювачами Х і З рівна 20 м, а між зондом З і допоміжним заземлювачом  D- 10 м.

 

Питання для контролю та самоконтролю.

 

1.Поясніть можливі основні причини ураження людини електричним струмом.

2. Що таке не відпускний струм і його порогове (найменше ) значення для людини?

3.Дайте визначення захисного заземлення і які об’єкти підлягають заземленю

4.Пояснити конструктивне  виконання захисного заземлення та принцип його роботи.

5.     Накреслити схему ввімкнення приладу М -1101М до електродвигуна при вимірюванні опору ізоляції обмоток та пояснити її.

 

 

ЛАБОРАТОРНА РОБОТА №9

 

1.     Тема: « Вогнегасні речовини, матеріали і технічні засоби повідомлення і гасіння пожеж »

2.     Робоче місце: кабінет охорони праці.

3.     Тривалість заняття: 80 хв.

4.     Мета: вивчити вогнегасні речовини, їх властивості і призначення. Вивчити технічні засоби гасіння пожеж, області застосування, принципи дії, норми запасу їх для шкіл і інших об’єктів.

5.     Матеріально-технічне         оснащення          робочого    місця:         різні           типи ввогнегасників

6.     Короткі відомості з теоретичної частини роботи.

Пожежою називається неконтрольоване горіння, яке завдає матеріальну шкоду і створює загрозу життю і здоров’ю людей. До небезпечних і шкідливих факторів пожежі, які діють на людей, відносять: відкритий вогонь, підвищену температуру навколишнього середовища і предметів, токсичні продукти горіння, дим, понижену концентрацію кисню, падаючі частини будівельних конструкцій; при вибуху – ударню хвилю, уламки, які розлітаються. Одним із  самих небезпечних факторів пожежі являється відкритий вогонь, тобто горіння.

      Горіння являє собою складний фізико-хімічний процес взаємодії горючої речовини і окисника, тобто з’єднання його з киснем повітря або іншими окисниками (фтором, хлором, бромом та ін.), і супроводжується виділенням теплоти і випромінюванням світла. В повітрі знаходиться 20.95% кисню. Щоб виникло горіння, необхідно наявність кисню в повітрі 16% і понад, джерела запалювання і горючої речовини. При зниженні вмісту кисню до 10% процес горіння переходить в процес тління. Припинення взаємодії складових процесу горіння  досягається  зниженням  концентрації кисню в повітрі шляхом введення в зону горіння інертних газів, парів і аерозолів негорючих речовин. Припинити горіння можна також охолодження зони горіння нижче  критичної температури, ізолюванням горючих речовин від зони горіння, а також хімічним гальмуванням реакції горіння. В зв’язку з цим всі вогнегасні речовини за способом припинення горіння діляться на охолоджувальні (вода, тверда вуглекислота,піна); розбавлю вальні, тобто такі, що понижують вміст кисню в зоні горіння до межі, коли горіння стає неможливим (інертні гази, тонко розпилена вода, водяна пара, деякі порошкові суміші); ізолюючі дії (наприклад, зона горіння ізолюється від надходження в неї кисню з навколишнього середовища шляхом покриття її шаром піни або сухих порошків); інгібіруючі, тобто такі , що хімічно гальмують реакцію горіння(це різноманітні галіодовані вуглеводні, в склад яких входять бром етил, дибромтетрафторенат, бромистий метилен). Крім того, вогнегасні речовини класифікують за електропровідністю  на електропровідність (вода, водяна пара, хімічна піна) і не ектропровідні (гази, порошки); за токсичністю – на токсичні і не токсичні.

    Для гасіння не великих осередків загорань або пожеж в початковій стадії використовують вогнегасники. В залежності від вогнегасних засобів вогнегасники поділяють на пінні (хімічні, повітряно-механічні), газові (вуглекислотні, вуглекислотно-брометилові, аерозольні, порошкові).

 

7.     Порядок виконання роботи.

 

7.1 Вивчити властивості і призначення вогнегасних речовин Для гасіння пожежі використовують : воду,   водяну пару,   хімічні речовини, піну, інертні і негорючі гази, газоідовані вуглеводні, сухі вогнегасні порошки, механічні засоби.

    Вода - найбільш поширений засіб гасіння пожежі, може використовуватися самостійно або в суміші з різними хімічними речовинами. Вода має велику питому теплоємність, хімічно нейтральна, широко доступна, дешева. Для гасіння пожежі воду подають компактним струменем, в розпиленому або тонко розпиленому стані. Вода в розпиленому стані добре охолоджує зону горіння   завдяки високій теплопровідності. Такою водою гасять навіть горючі матеріали і легкозаймисті рідини. До недоліків вогнегасних речовин  води відносять: невисоку змочувальну здатність, в зв’язку з чим в воду для зменшення поверхневого натягу добавляють різні речовини – емульгатор ОП-4, мило, амілсульфати, алкілсульфонати та інші; замерзання її при 0˚С, внаслідок чого можуть виникнути розриви пожежних рукавів, водою не можна гасити електроустановки під напругою, не можна гасити рідини, які легші за воду( бензин, гас, дизпаливо, масла та інші); не застосовують воду  для гасіння лужних металів, при взаємодії з якими утворюється водень, що може привести до вибуху; вода наносить шкоду будинкам і матеріальним цінностям (намокання, розчинення, набухання перекрить, що може стати причиною обвалень приміщення).

     Для гасіння пожежі широко використовують хімічні речовини. В умовах вогню вони утворюють важкі пари і гази, які запобігають доступу кисню в зону горіння, понижають температуру і гасять пожежу.

     Піна має малу теплопровідність, достатню рухомість, тепловідбивний ефект, понижує густуту задимлення, але володіє малою механічною міцністю. Для гасіння пожеж використовується піна хімічна і повітрчномеханічна.

     Хімічну піну при змішуванні окремих розчинів (лужного і кислотного) перед подачею в джерело пожежі або змішуванням піноутворюючого порошку в піно генераторах ПГ-50 і ПГ-100 з потоком води. Пінопорошок – це суміш сірчанокислотного амонію і гідрокарбонату натрій, оброблена речовиною РАС. При розчинені порошку такого складу в воді (1 :10) в  піно генераторах відбувається хімічна реакція з виділенням вуглекислого газу. З 1 кг порошку і 10л води утворюється від 40 до 60 л піни. Хімічна піна понижує вміст кисню в зоні горіння, покриває поверхню горючих матеріалів та ізолює їх від полум’я.

     Повітряно-механічна піна – це суміш повітря (90%), води (9.7%) і піноутворювача (0.3%). Піноутворювач ПО-1 складається з гасового контакту, столярного клею і етилового  спирту. При змішуванні води і повітря при великих тисках  одержують мало, -середньо (К=5-100) і високократні (К= 100-1000) піни. Кратність К піни – це відношення об’єму піни до об’єму  всієї рідини, з якої вона одержана. Стійкість повітряно- механічної піни менша ніж хімічної. Піною гасять нафту і нафтопродукти (бензин, гас та ін..).Хімічною піною не можна гасити електрообладнання і електромережі під напругою в зв’язку з тим, що вода – добрий провідник електричного струму; лужні  і лужноземельні метали, які  активно  взаємодіють з водою і виділяють при цьому водень, що може привести до вибуху;  спирти, оскільки вони руйнують піну.      Інертні і негорючі гази – це в основному азот, діоксин вуглецю і продукти згорання палива, які застосовуються  для гасіння пожеж в шахтах, різних резервуарах, ємкостях, ізольованих приміщеннях , двигунах внутрішнього згорання. Ці гази попадають в джерело пожежі, ізолюють його, понижують температуру горючого середовища, зменшують концентрацію кисню в повітрі. В зв’язку з тим, що негорючі інертні гази створюють середовище, непридатне для дихання, то при гасінні пожежі необхідно дотримуватися правил техніки безпеки, щоб не було отруєння.

     Галоідовані вуглеводні – це насичені вуглеводні, у яких один або декілька атомів водню замінені атомами галоїдів (фтору, хлору, брому).      Вогнегасні порошки – це дрібно подрібненні мінеральні солі ( хлориди лужних метелів, поташ квасці, пісок, СІ-2- силікагель, насичений хладоном 114В2, П-1А амофос та ін..) з різними добавками, які перешкоджають їх комкованню. Порошки подают в джерело горіння вогнегасниками або стаціонарними чи пересувними установками. Застосовують для гасіння лужних і лужноземельних металі, горючих рідин, газів та інших речовин які не можна гасити водою і іншими речовинами. Порошки мають високу вогнегасну здатність.

 

 

   7.2 Вивчити будову, принцип дії і призначення деяких типів                                  вогнегасників.

   За кількістю вогнегасної речовини вогнегасники випускають двох видів: переносні та пересувні.

   За типом вогнегасної речовини вогнегасники ділять на пінні, газові, рідинні, порошкові. Вогнегасники маркують буквами, які означають тип вогнегасника і одним – трьома числами, які означають їх місткість.     Хімічно-пінні вогнегасники –найбільш поширені ВХП-10, ВХПП-10, ВПП-5, ВПП-10.

   Вогнегасник ВХП-10 (рис.9.1)- це балон, виготовлений з листової сталі з горловиною, яка закрита кришкою з запорним пристроєм. Запорний пристрій складається з штока, пружини і гумового клапану. Його призначення- закривати пластмасову склянку з кислотою чистого заряду. Лужна частина заряду знаходиться в балоні. Для підвищення стійкості піни  у лужну частину добавляють вспінювач. Для пуску вогнегасника необхідно прочистити сприск шпилькою, розвернути розташовану на кришці вогнегасника рукоятку запорного  пристрою на 180˚ (до відмови), взяти   вогнегасник правою рукою за бокову ручку, а лівою  за скобу під нижнім дном, швидко перевернути  кришкою вниз і направити сприском в джерело горіння.При повороті рукоятки клапан відкриває кислотну склянку, при цьому кислотна частина  заряду виливається з склянки через отвори в балон, змішується з лужною частиною. В результаті реакції утворюється діоксин вуглецю, який створює в балоні підвищений  тиск та інтенсивно переміщує розчин, утворюючи піну. При досягнені тиску 0.1 МПа розривається запорна мембрана і утворена піна викидається через сприск. Робочий тиск 0.5 МПа. Довжина струмені 6..8 м., час роботи 5070с, об’єм піни 40-45л з кратністю 40хв.

   Будова вогнегасника ВХПП-10 аналогічна ВХП-10. Різниця полягає в тому, що в цьому вогнегаснику на сприск накладається пінна , яка  перемішує хімічну піну з повітрям. Робочий заряд вогнегасника складається з лужної частини та водного розчину сірчаної кислоти. Об’єм піни досягає 500 л при кратності до 55, довжина струменя 3-5 м, час роботи 40-60с.

 

   Рис.9.1. Напрямок струменю піни із вогнегасника:

            а) невірно;     б) вірно.

 

     Повітряно-пінні вогнегасники ВПП-5, ВПП-10 (рис. 9.2, 9.3)-ручні, ВПП-100, ВППВ-250 – стаціонарні. В якості заряду використовують 6%-й розчин піноутворювача ПУ-1. Всередині вогнегасника є балон високого тиску 1, в якому знаходиться стиснутий діоксин вуглецю. Вогнегасник забезпечений сифонною трубкою 12 з насадкою. Для того, щоб привести  вогнегасник в дію, необідно натиснути на пусковий вентиль 4. При цьому шток 3 проколює мембрану 2 балону високого тиску 1. Вуглекислота на виході  з балону створює високий тиск,  під дією якого водяний розчин пінноутворювача по сифонній трубці надходить до розпилювача, далі в розтруб 9, де він перемішується з повітрям і таким чином утворюється повітряно-механічна піна.

    Пінні  вогнегасники  використовуються для гасіння різних матеріалів, в тому числі  ЛЗР (бензин , гас), ГР та твердих горючих матеріалів. Вони неефективні при гасінні речовин, горіння яких відбувається без доступу повітря. Огляд пінних вогнегасників проводиться не рідше одного разу в місяць.

   Газові вогнегасники бувають вуглекислотні, вуглекислотноброметилові, аерозольні.Вони призначені для гасіння загорань електричних приладів і установок, які знаходяться під напругою до 1000В , двигунів внутрішнього згорання автомобілів, а також книг в бібліотеках, документів, архівів, картин в музеях тощо.

 

 

 

      Рис. 9.2. Схема вогнегасника ВХП-10:

1-корпус; 2- ручка; 3-стакан  4- клапан, 5- вихідний отвір стакану; 6пускова рукоятка; 7- шток; 8- сприск; 9- запорна мембрана.

 

                                                                                                                                         

     Вогнегасники ВВ-2 (рис.9.4), ВВ-5, ВВ-8 складаються з товстостінного стального балону1 , в горловину якого вмонтований запоно – пусковий  пристрій, який утримує вентиль 3 з голковим клапаном і сифонною трубкою 2, яка приєднана до нижньої частини вентиля. Вентиль з’єднаний з раструбом 4 поворотним пристроєм або гнучкою броньованою трубкою. В якості робочого заряду в вогнегасниках використовують стиснутий під тиском 6 МПа вуглекислий газ.

 

 

 

 

      Рис.9.3. Схема вогнегасника ВПП-5:

1- балон високого тиску, 2- мембрана, 3- шток, 4- пускова рукоятка, 5рукоятка, 6-пергаментна мембрана, 7-викидна трубка, 8-розпилювач,

9-раструб, 10- касета, 11-піноутворювач, 12- сифонна трубка.

 

     Швидке випаровування приводить до утворення білих снігоподібних пластівців з температурою -79˚С. Довжина струмені заряду становить 1.53.0 м, тривалість роботи 30-40 с, діапазон використання в межах температур від  -40 до +50˚С.

     Поряд з такими використовуються і вуглекислотні вогнегасники, будова яких показана на рис. 9.5.

 

 

 

 

   Рис.9.4 Схема вогнегасника ВВ-2:

1- Балон, 2-трубка, 3- кран, 4-розтруб.

                                                                                                                                            

     Газові вогнегасники застосовують для гасіння рідких та твердих горючих матеріалів, електроустановок під напругою, а також у випадках, коли застосування води чи піни не дає належного ефекту, або воно є небажаним Вуглекислотні вогнегасники не можна використовувати для гасіння гідрофільних ЛЗР (спирт, ацетон),  в яких СО2  добре розчиняється , а також тліючих речовин, оскільки відсутнє змочування.      Заряджаються вогнегасники на спеціальних станціях; після зарядки вогнегасники пломбуються. Перевіряються – зважуванням один раз в 3 місяці. Якщо маса зарядженого вогнегасника буде на 250 г менша норми, його відправляють на дозарядку до тиску 6-7 МПа.

 

 

 

 

 

  Рис. 9.5. Схема вогнегасника ВВ-2:

1-балон, 2- сифонна трубка, 3- запобіжна мембрана, 4- клапан, 5- шток, 6пускова куліса, 7- пускова рукоятка, 8- запобіжна чека з кільцем, 9- розтруб.

     

    Порошкові вогнегасники  випускаються різних типів: ВП-1 «Момент»,

ВП-1 «Момент-2П», ВП-1 «Турист», ОП-2А, ВП-10А- ручні, ВП-100, ВП120, ВП-250-пересувні.

    Вогнегасник ВП-1 «Момент» складається з пластмасового корпуса, в якому знаходиться стакан  з балоном для вуглекислоти. Для приведення вогнегасника в дію необхідно  вдарити головкою в твердий предмет. При цьому порошок буде виштовхуватися з корпуса тиском газу, утворюючи порошкову хмару.

    Вогнегасник ВП-1 «Момент -2П» (рис. 9.6.) представляє собою пластмасовий ккорпус об’ємом 1 л, в якому знаходиться порошок. Для приведення в дію необхідно різко підняти до гори до відмови ручку 11. В результаті чого хвостовик 10 ручки тягне на шток 8. Шток , стискуючи пружину , пересувається вниз, відкриває клапан і проколює голкою мембрану 5 газового балона 3.Маса порошкового заряду 0.9кг, час роботи 6-8с, тиск газу в балоні 0.8 МПа, тиск в корпусі вогнегасника 0.6МПа, температурний інтервал використання від -25 до +35˚С.

 

 

     Рис. 9.6. Схема вогнегасника ВП -1 «Момент-2П»:

1-корпус ; 2-сифонна трубка; 3-газовий балончик; 4- корпус стакану для балончика; 5-мембрана; 6- клапан; 7-щілинна насадка; 8- шток; 9колпачок; 10- хвостовик; 11-ручка; 12- головка; 13-пробка.

 

     Порошкові вогнегасники призначенні для гасіння загорань електроустановок, які знаходяться під напругою, двигунів внутрішнього згорання автомобілів, для гасіння лужних і лужноземельних металів та їх карбідів, пластмас, ЛЗР, ГР, тліючих матеріалів (бавовни, текстилю, ізоляційних матеріалів), а також для гасіння джерел пожеж в приміщеннях, де знаходяться цінні матеріали. В якості робочих зарядів найбільш поширені порошки ПСБ-3 (гідрокарбонат натрію, аеросіл і нефеліновий концентрат), П-1А(амофос і аеросіл), ПФ (фосфорно- амонійні солі, аеросіл, тальк), ПС (карбонат натрію,графіт), СИ-2 (силікагель МАК, хладон 114В2)та ін. Порошок викидається з корпусу вогнегасника надлишковим тиском робочого газу (вуглекислий газ, азот, повітря). Технічні характеристики деяких переносних вогнегасників приведені в табл.18 додаток.

     Розміщають вогнегасники наступним чином: висота підвісу повинна бути 1.5 м до дна вогнегасника, відстань від краю дверей при її відкритті- не менше 1.2м. Встановлюють їх так, щоб було  видно інструктивний напис на корпусі. Користуватися вогнегасником необхідно за інструкцією.

     Вибір типу та визначення необхідної кількості вогнегасників. Необхідна кількість вогнегасників та їх тип визначаються залежно від їх вогнегасної спроможності, граничної захищуваної площі, категорії  приміщень  за пожежною та вибухопожежною небезпекою, а також класу пожежі, горючих речовин та матеріалів в приміщенні. Відповідно до міжнародного  стандарту всі пожежі поділяються на 5 класів (табл. 19, додаток). Визначення необхідної кількості вогнегасників та вибір їх типу проводиться на підставі рекомендацій, наведених в табл. 18, 20, 21.       Вид вогнегасника  (переносний чи пересувний) приймається залежно від розмірів можливих  осередків пожеж. Комп’ютерні  приміщення, приміщення з ЕОМ, приміщення, в яких використовується електроустаткування, а також музеї, картинні галереї, архіви тощо рекомендується оснащувати вуглекислотним вогнегасниками, які не допускають псування обладнання під час їх застосування.

      Виробничі приміщення категорії Д, а також такі, що містять негорючі речовини йматеріали, можуть не оснащуватися вогнегасниками, якщо їх площа не перевищує 100м². Приміщення, обладнані автоматичними стаціонарними установками пожежогасіння, забезпечуються вогнегасниками на 50% від їх розрахункової кількості. Відстань від можливого осередку пожежі до місця  розташування вогнегасника не повинна перевищувати 20м для   громадських будівель та споруд; 30 м – для приміщень категорії А, Б, В (горючі гази та рідини ); 40м – для  приміщень категорій Д.

   7.3. Вивчити інші первинні засоби гасіння пожеж.

Крім вогнегасників  до первинних засобів пожежегасіння відноситься пожежний інвентар- пожежні відра, ящики з піском, совкові лопати, бочки з водою, протипожежні покривала, а також внутрішні пожежні крани. Інвентар фарбується в червоний колір, його заборонено використовувати на інші потреби. Ящики для піску (об’ємом 0.5, 1.0, чи 3.0 м²) повинні щільно закриватися кришками та укомплектовані совковою лопатою. Пісок необхідно періодично просушувати і просівати. Протипожежні покривала (азбестове полотно, кошму, волок) рекомендується зберігати в металевих футлярах, раз в місяць просушити і очистити від пороху. Вони повинні мати розмір не менше як 1·1.Пожежний інструмент ( гаки, ломи, лопати, сокири) призначений для виконання робіт, пов’язаних з проникненням в зону горіння. Його слід періодично чистити, фарбувати і змащувати. Комплект первинних засобів повинен знаходитись на спеціальних пожежних щитах. Такі щити  відповідно до « Правил пожежної безпеки   в Україні» встановлюються на території об’єкта з  розрахунку один щит на площу 5000м². До комплекту засобів пожежегасіння, які розміщуються на ньому, слід включити: вогнегасник – 3шт., гаки металеві- 3 шт., ломи- 2 шт., лопати2шт., сокири- 2 шт., відра-2шт., пожежне покривало розміром 2×2- 1шт.; поряд з щитом –ящик з піском-1шт. Пожежні відра мають форму конуса і на них повинен бути напис «Пожежне».

     Пожежні крани внутрішнього водопроводу обладнують тканинними або прогумованими рукавами діаметром 51 чи 66 мм, довжиною 10-20м з стволами. Їх розміщують в шафах і пломбують. На дверях кожного пожежного крану повинен бути нанесений червоною фарбою індекс «ПК», його порядковий номер, а також номер телефону найближчої пожежної частини.

    Внутрішні пожежні крани розміщують в доступних і помітних місцях – біля входів, на драбинних клітках, площадках, в коридорах. Через кожні 6 місяців пожежні крани підлягають технічному обслуговуванню і перевіряються на  працездатність. Для цього проводять пробний пуск води. Результати перевірки записують в спеціальний журнал.

    Для гасіння пожежі ззовні на трубах водопровідної мережі встановлюють гідранти – пристрої для відбору води з підземного водопроводу. Їх розміщують впродовж дороги і проїздів через кожні 150 м і не ближче 5 м від стіни споруди. Відстань від гідранта до об’єкту не повинна перевищувати 120м. Під час забору води до гідранта приєднують напірну колону. Місця встановлення гідрантів позначають символом «ПК» (пожежна криниця). Числа біля «ПК» означають відстань в метрах,  а стрілки – напрямок. Для невеликих об’єктів, де немає внутрішнього водопроводу, встановлюють штучні водоймища об’ємом 100-150 м³. Для гасіння пожежі можна також використовувати водонапірну башню чи бак. Крім того, в сільській місцевості джерелами водопостачання можуть бути природні водойми (ріки, озера, ставки).

   7.4. Вивчити автоматичні засоби для виявлення, повідомлення і            гасіння пожеж.

    Для своєчасного автоматичного виявлення джерела загорання і повідомлення пожежній частині про місце пожежі використовують пристрої пожежного зв’язку і сигналізації. До них відносяться теле- і радіозв’язок, пристрої  пожежної сигналізації з автоматичним і ручним пуском, електричні сирени, дзвони і гудки транспортних засобів.     На пожежонебезпечних об’єктах  категорії А, Б, В встановлюють пожежні сповісники (датчики) які при винекненні пожежі по проводам і без них подають сигнали до прийомних  апаратів. Пожежні  сповісники  бувають ручної і автоматичної дії. Ручні поділяються на кнопкові і кодовані. Сповісники встановлюються  всередині приміщення в коридорах, на драбинах і стінах, колонках на рівні  1.5 м від підлоги так, щоб до них був забезпечений вільний доступ. Автоматичні сповісники, в залежності від застосування датчиків бувають теплові, світлові, ультразвукові, димові та інші. Теплові сповісники спрацьовують від дії теплоти; наприклад, коли температура  навколишнього повітря досягає критичного значення ( на 20˚С вище робочої температури захисного об’єкта) або коли температура в приміщенні наростає від 5  до 10˚С за 1 хв. Світлові сповісники діють на основі  перетворення ультрафіолетового випромінювання в електричну енергію, можуть виявити навіть невеликі ознаки полум’я, наприклад горіння сірника, практично миттєво. 

    Димові  сповісники реагують на наявність в повітрі  приміщення продуктів згорання. При  попаданні диму  від пожежі в іонізаційну камеру, яка знаходиться в сповіснику, він спрацьовує.

    Теплові сповісники можуть контролювати приміщення  з розрахунку один  сповісник на 10 -25 м² площі, димові – в залежності від місця їх встановлення- від 30 до 10 м² і світлові – 400-600 м².

    Автоматичні сповісники  кріплять переважно на стелі  або підвішують на значній висоті від підлоги. При ремонті  приміщення на них  одягають захисні чохли. Коли роботи закінчені, чохли необхідно зняти. 

    Крім сповісників, всі об’єкти повинні мати внутрішній і зовнішній  телефонний зв’язок. Біля телефонного апарату повинна бути табличка з червоним написом на білому фоні « При пожежі дзвонити 101».

    Для гасіння пожеж в приміщеннях, які відносяться до категорій виробництв А, Б, В – особливо небезпечних в пожежному  відношенні, застосовують стаціонарні обладнання. В таких приміщеннях монтують спринклерні установки для автоматичного гасіння пожежі розпиленою водою. Вони представляють собою  мережу водопровідних труб, розміщених під стелею приміщення. В труби вмонтовані орошувальні головки (спринклери). Отвір в головці закритий легкоплавким замком (температура плавлення 72, 93, 141, 182˚С). При підвищенні температури цей замок плавиться і викидається, вода надходить в головку, вдаряється в розетку і розпилюється. Один спринклер може орошувати площу 9-12 м². Спринклерна система забезпечує подачу води безпосередньо в джерело пожежі. Як тільки при пожежі розкривається хоча б один спринклер, спеціальний контрольно- сигнальний клапан подає звуковий і світловий сигнал тривоги про пожежу.

   Для подачі води відразу на всю площу приміщення використовують дренчерні установки групової дії. В них встановленні дренчери- відкриті орошувальні головки без замків. Вода з трубопроводів подається після відкриття спеціального клапану. Клапан відкривається автоматично або вручну, при цьому також подається сигнал небезпеки.

                   Приклад    вибору    типу    та    визначення    необхідної    кількості

вогнегасників для деяких об’єктів.

   Приклад 1. Склад ЛЗР; площа 30 м². Категорія приміщення складу ЛЗРА, клас можливої пожежі – В. Враховуючи наявність невеликої кількості  ЛЗР, а отже незначні розміри осередку  можливої пожежі, доцільно встановити у даному приміщенні один переносний повітряно-пінний вогнегасник ВПП-10. При цьому  не порушується  вимога до того , що відстань від можливого осередку пожежі до місця розташування вогнегасника не повинна перевищувати 30 м.

   Приклад 2. Деревообробні  майстерні; площа 300м². В приміщенні знаходиться твердий горючий матеріал (деревина). Категорія приміщення – В, клас можливої пожежі – А. З табл. 20, 21 (додаток) : для захисту майстерень необхідно два пінних вогнегасники місткістю 10л. Рівноцінний захист забезпечується також двома порошковими вогнегасниками місткістю 5 л. Відстань між вогнегасниками та місцем можливого займання не повинна перевищувати 40 м.

   Приклад 3. Механічні майстерні, в яких встановлені металорізальні верстати, займають площу 320 м². В приміщенні здійснюється механічне оброблення металів у холодному стані. Категорія приміщення Д, клас можливої пожежі Е (можливе займання електродвигунів верстатів). За табл. 20, 21 (додаток) в майстернях необхідно встановити 2 порошкових або 2 вуглекислотних місткістю 5 л. В зв’язку з тим що осередками можливої пожежі є електродвигун верстатів, вибираємо 2 вуглекислотні вогнегасники типу ВВ-5. Відстань між вогнегасниками та місцем можливого займання становить не більше 70м.

 

   Завдання 1. Вибрати тип і визначити необхідну кількість вогнегасників та інших первинних засобів пожежогасіння для об’єкта, заданого викладачем (див. додаток).

 

Таблиця 9.1

Норми засобів пожежегасіння

 

Об’єкт	Площа,  м²	Вогнегасники			Ящик з  піском V=0.5м³
		пінні	вугле- кислотні	порошкові

 

 

 

 

Завдання 2. Визначити вогнегасні засоби для об’єкта, заданого викладачем (див. додаток).

Таблиця 9.2  

Клас пожежі і вогнегасні засоби

 

Характеристика       Об’єкта	Площа, м²	Категорія  приміщень	Клас  пожежі	Вогнегасні  засоби

                             

                                                                         Питання для самоконтролю .                                     

 

1.Назвати і дати характеристику вогнегасних речовин.

2.Якими способами можна досягнути припинення горіння?

3.Які горючі речовини не можна гасити водою?

4.Пояснити принцип подавлення горіння інертними газами.

5.На якому явищі засновано гасіння речовин порошками?

6.Привести класифікацію вогнегасників і області їх застосування.

7. Пояснити будову, принцип дії і область застосування вогнегасників

ВХП-10, ВХПП-10.                                           

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

   Поглиблення трансформаційних перетворень в економіці України, створення і  розвиток різноманітних форм власності потребують нових підходів до управління охороною праці. Але ці питання через різні обставини, зокрема й економічні, вирішуються як на державному, так і на особистісному рівнях ще не достатньо повно. Як наслідок, суспільство зазнає значних втрат – людських життів, матеріальних збитків, руйнування довкілля тощо.

   Основи охорони праці – нормативна дисципліна, яка вивчається з метою формування у майбутніх фахівців  необхідного в їхній подальшій професійній діяльності рівня знань та умінь із правових та організаційних питань охорони праці, основ фізіології, гігієни праці, виробничої санітарії, безпеки процесів праці та пожежної безпеки, визначеного відповідними державними стандартами освіти, а також активної позиції щодо практичної реалізації принципу пріоритетності охорони життя та здоров’я працівників щодо результатів виробничої діяльності. Ця підготовка потребує достатньої кількості літературних джерел для освіти та самоосвіти як викладачів, так і студентів.

   Навчальний посібник присвячено розгляду базових питань навчальної програми нормативної дисципліни «Основи охорони праці» та вимог освітньопрофесійної програми підготовки молодшого спеціаліста.

   Проведено опис лабораторних робіт. Розглянуті прилади, що задіяні в лабораторних роботах, схеми, установки. Дана методика проведення лабораторних робіт, розрахункові формули, довідникові дані. Всі пояснення до завдань викладено на доступному рівні,  враховані нові нормативні документи з охорони праці.

    Навчальний посібник призначений для студентів спеціальності 5.07010602 «Обслуговування та ремонт автомобілів і двигунів» Вінницького коледжу

НУХТ,  оформлений  правильно і може бути рекомендований  для використання в навчальному процесі.

 

 

Критерії оцінювання  знань

 

•      Оцінка «5» (відмінно) ставиться, якщо:

 

студент вміє самостійно здобувати знання, без допомоги викладача знаходить та опрацьовує необхідну інформацію, вміє використовувати набуті знання і вміння для прийняття рішень у нестандартних ситуаціях, переконливо аргументує відповіді, самостійно розкриває власні обдарування і нахили.

 

•      Оцінка «4» (добре) ставиться, якщо:

 

студент вільно володіє вивченим обсягом матеріалу, застосовує його на практиці, вільно розв'язує вправи і задачі у стандартних ситуаціях, самостійно виправляє допущені помилки, кількість яких незначна або  студент вміє зіставляти, узагальнювати, систематизувати інформацію під керівництвом викладача; в цілому самостійно застосовувати її на практиці; контролювати власну діяльність; виправляти помилки, серед яких є суттєві, добирати аргументи для підтвердження думок.

 

•      Оцінка «3» (задовільно) ставиться, якщо:

 

студент відтворює знасну частину теоретичного матеріалу, виявляє знання і розуміння основних положень; з допомогою викладача може аналізувати навчальний матеріал, виправляти помилки, серед яких є значна кількість суттєвих або студент володіє навчальним матеріалом на рівні, вищому за початковий, значну частину його відтворює на репродуктивному рівні.

 

•      Оцінка «2» (незадовільно) ставиться, якщо:

 

студент володіє матеріалом на рівні окремих фрагментів, що становлять незначну частину навчального матеріалу або студент володіє матеріалом на рівні елементарного розпізнання і відтворення окремих фактів, елементів, об'єктів або студент не володіє матеріалом.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.

 

1.     Закон України «Про охорону праці» в редакції від 21 листопада 2002 р.

2.     Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності”.

3.     Законодавство України про охорону праці (збірник нормативних документів. У 4 т. - К.: Держнаглядохоронпраці; Основа, 1995.

4.     Житецький В. Ц. Основи охорони праці. – Л.: Афіша, 2002.-314 с.

5.     Пістун І. П., Хом’як Й. В., Хом’як В.В. Охорона праці на автотранспорті.

–   С.: Університетська книга, 2006 р. – 374 с.

6.     Винокуров Л. Є., Васильчик М. В., Гамак М. В. Основи охорони праці. – К.: Факт, 2005. – 344 с.

7.     Гандзюк М. П., Желібо Є. П., Халімовський  М. О. Основи охорони праці.

–   К.: Каравела, 2008. – 384 с.

8.     Нормативно-правовий акт з охорони праці «Правила охорони праці на автомобільному транспорті». – К.: Основа. – 2007. – 374 с. 

9.     Жидецький В.Ц., Димгирей В.С., Мельников С.В. Основи охорони праці.

– Львів: Афіша, 2000. – 350 с.

10. Денисенко Г.Ф. Охрана труда, - М.: Высш. школа, 1985. – 319 с.

11. Канарев Ф.М. и др. Охрана труда. – М.: Агропромиздат, 1988. – 351 с.

12. Кобевник В.Ф. Охрана труда. – К.: Высш. Школа, 1990. – 286 с.

13. Беляков Г.И. Практикум по охране труда. – М.: Агропромиздат, 1988. – 160 с.

14. Луковников А. В. и др. Практикум по охране труда. – М: Агропромиздат, 1988. – 159 с.

15. Жидецький В.Ц. та ін. Практикум із охорони праці. – Львів: Афіша, 2000.

– 352 с.

16. Васильчик М.В., Винокуров Л.Е., Тесленко М.Я. Основи охорони праці: -

К., 1977. – 207 с. 

 

 

 

                                                                                                                                                                       

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ДОДАТКИ

 

 

 

 

 

 

Таблиця 1

 

Показники режиму просмоктування досліджуваного повітря

 

 

 

Досліджуваний газ (пар) Просмокту- ваний об'єм повітря, мл Верхнє значення шкали, мг/м³ Тривалість ходу штока, с Загальний час просмоктування, с Аміак 300 100 300 100 30-60 4-10 120 Ацетилен 300 1140 260-300 40 Ацетон 300 2000 180-240 420 Азоту оксид 300 50 220-300 420 Бензин 300 1000 200-230 420 Бензол 300 200 230-280 420 Вуглеводні нафти 300 1000 200-300 420 Вуглецю оксид 300 120 180-240 420 Етиловий спирт 400 3000 405-435 600 Ксилол 300 500 100-132 420 Сірки діоксид 100 120 15-45 60 Сірководень 300 100 30 200 140-200 10-30 300 60 Хлор 300 15 270-330 420 Толуол 300 500 200-300 420

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Таблиця 2

 

Характеристика індикаторних порошків

 

№ п/п Досліджува- ний газ Забарвлення індикаторного порошку Газ (пари), які уловлюються фільтруючим патроном Гази (пари), які заважають визначенню 1 Аміак Синє - Кислот, лугів, амінів 2 Ацетилен Світло- коричневе Сірководню, фосфатистого водню, ацетону, аміаку, води, кременистого водню  - 3 Ацетон Жовте Оцтової кислоти, оцтового ангідриду, соляної кислоти, сірки діоксиду Кетонів, оцтово- го ангідриду, со- ляної і оцтової кислот, складні ефіри 4 Азоту оксид Червоне - Галогенів (хлору, брому, йоду), азоту 5 Бензин Світло- коричневе Вуглеводнів ароматичного і ненасиченого рядів - 6 Бензол Світло-зелене Води Вуглеводнів жирного і ароматичного рядів 7 Вуглеводи і нафти Світло- коричневе Води, вуглеводнів ароматичних і ненасичених - 8 Вуглецю оксид Коричневе кільце Ацетилену, етилену, бензину, бензолу, спиртів, ацетону, сполук сірки, хлору, азоту оксидів Карболітів металів 9 Етиловий  спирт Зелене Води, етилового спирту, органічних кислот, фенолу - 10 Ксилол Червоно- фіолетове Води Вуглеводнів жирного і ароматичного рядів 11 Сірки діоксид Біле Сірководню, аміаку, азоту діоксину,  води - 12 Сірководень Коричневе - Меркаптанів 13 Хлор Червоне - Брому,йоду, окислювачів, хлорамідів, 14 Толуол Темнокоричневе Води Вуглеводнів жирного і ароматичного рядів

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 1 Шкали для визначення концентрації шкідливих речовин за допомогою газоаналізатора УГ-2.

Таблиця 3 Гранично допустимі концентрації пилу в повітрі робочої зони

№   п/п Найменування  пилу ГДК,   мг/м³  Клас   небезпеки 1 Цемент, глина, апатит 6 4 2 Сода кальцинована 2 3 3 Амонію сульфат 10 3 4 Вапно 6 4 5 Азбест 2 4 6 Зерновий 2 5 7 Пил з вмістом SiO2 менше 2% (мучний, бавовняний,зерновий) 6 4 8 Пил з вмістом SiO2 від 2 до 10%  4 4 9 Пил з вмістом SiO2 понад 10% (бавовняний, шерстяний, пуховий) 2 4 10 Азбоцемент 6 4 11 Алмаз 8 4 12 Тальк, слюда, скляне волокно 4 4 13 Кремнійорганічні: а)кварц, кристобаліт, тридиміт, при вмісті  в пилу понад 70%  б) SiO2 кристалічна при вмісті пилу 10-70% (граніт, слюда, шамот) в) вугільний пил 1     2 4 3     4 4 14 Чавун 6 4

 

 

Таблиця 4

Характеристика деяких ЗІЗОД

 

Назва. Марка Речовини, від яких    іоксин ться захист Концентрація речовини Ступінь  захисту Маса, г Початковий опір при 30 л/ іо., Па Обме ження поля зору, % На вході На виході 1 2 3 4 5 6 7 8       Протиаерозольні респіратори     ШБ-1 «Лепесток- 200» Високо-          і середньо- дисперсні аерозолі До 400 мг/м³ 1 12 32 32 12 ШБ-1 «Лепесток- 40» Високо- і середньо- дисперсні аерозолі До 400 мг/м³ 2 12 17 17 12 ШБ-1 «Лепесток-5» Середньо-      і грубо- дисперсні аерозолі До 400 мг/м³ 3 12 7 6 12 «КАМА-200» Високо- і середньо- дисперсні аерозолі До 400 мг/м³ 2 14 30 30 14 «КАМА-40» Середньо- і грубо- дисперсні аерозолі     До 400 мг/м³ 3 16 16 16 14