Не погасити памяті вогонь

Виховна   година

" НЕ ПОГАСИ  ПАМ'ЯТІ            ВОГОНЬ"

Мета заходу:

пізнавальна: ознайомити учнів з історичними переду­мовами виникнення голодомору, з політикою більшовиків проти українського народу;

розвиваюча: аналізу­вати причини, наслідки, значення голодомору;

виховна: розвивати в учнів почуття патріотизму, національної свідо­мості, виховувати громадян рідної землі, щоб не допустити подібної трагедії.

Методична мета: використати свідчення очевидців, аудіозаписи, архівні документи, ікону, презентацію; методи  роз'яснення, переконування, бесіда, педагогічна доброзичливість; прийом поєднання інтересу та гри для досягнення мети заходу.

Оформлення: книжкова виставка, архівні фотографії; в кутку – стіл, вкритий вишитою скатертиною, на столі – розламана чорна хлібина, свіча, над столом – ікона, вкрита рушником.

Міжпредметні зв`язки: історія, література, народознавство

Епіграф:

                  Ні труни, ні хрестів, і ні тризни!

Прямо в яму.
                  Навіки-віків! Чорна сповідь
                  моєї Вітчизни...
                  І її затамований гнів”

ХІД ПОЗАУРОЧНОГО ЗАХОДУ

Викладач.

Кожна людина, як і все свідоме людство, живе в трьох вимірах: учора, сьогодні і завтра. Вчора – це наша історія. Ми не знали її. А вона бездонна, невичерпна криниця духу, мудрості, перемог і страждань.

     Хай простять нам наше безпам’ятство всі жертви голоду, що лежать у сирій землі.

      З давніх часів люди очищувались вогнем. Запалювали свічку і мовчки клялися, що пам’ятають, що не забудуть  і тягар з душі спадав.

      Поминальні свічки там ще нещодавно запалювали нишком. А запалювали їх чудом уцілілі від голодомору старі люди. Вони скорботно доживали свої останні дні наодинці з пам’яттю – страшною пам’яттю тих восьми місяців голоду 1932-1933 років.

     На пам'ять цю держава наклала заборону. Її намагалися стерти, знищити, заборонити. Але вона жила у сльозах полтавських жінок, вона жила в очах дітей, що вижили тоді. Потік людської пам’яті розмиває стіну замовчування про велике горе нашого народу, про голодомор.

     Сьогодні приспустились від чорного болю, жалібних стрічок Державні прапори…   Запізнілими дзвонами шукаємо мільйони українських душ, щоб вписати їх в історію пам’яті…

     У спільній молитві об’єднаймося заради майбутнього і хай ця молитва захистить нас від болю минулого. І спустяться душі наших братів і сестер, батьків і матерів,  дідів і бабусь на поминальні хліби, бо селянська душа тільки на ньому святому знаходить свій спокій.

Учениця.

Відкрийтесь небеса!

Зійдіть на землю,

Всі  українські села, хутори

Повстаньте всі, кому сказали : вмри!

Засяйте над планетою, невинні душі,

Зійдіть на води і на суші

Збудуйте пам’яті невигасний собор.

Це – 32 рік, це – 33 рік – Голодомор!

Звучить   «Реквієм»  Моцарта

Діти  підіймаються з колін

1. Я ще не вмер…

Ще промінь в оці грає

В четвер  мені піщов десятий рік.

Хіба в такому віці помирають?!

Ви тільки поверніть мене на бік.

До вишеньки,

В колиску ясночулу…

Я чую запах квітів. Я не вмер…

А небо стрімко падає додолу

Тримайте хтось,

Хоча б за коси верб.

Куди ж ви, людоньки, куди?!

Окраєць ласки.

Чи хоч з печі диму.

В клітинці кожній – озеро води.

Я ще не вмер.

… Усі проходять мимо.

…А житечко моє таке густе,

…А мамина рука іще гаряча.

Вам стане соромно колись за те.

Та я вже цього не побачу.

2. Ні крихти  в роті, вже скільки діб,

          Немов у гарячці, я марила їжею.

          І раптом десь голосно: «Свіжий хліб!

          Кому, громадяни, хліба свіжого?»

          Що кажете? Хліб?

          Біля нашого дому!

         А голос, мов дражнить,

         Лунає на ґанку...

         Мені! Я благаю! Нехай і не свіжого!

         Ні-ні, я не їсти, я... нюхати буду:

         Понюхаю тільки — і знаю... я виживу.

3. Трималася стійко,  та більше не можу,

13 й тільки. І я ще нічого не розумію.

Ще вірю у Бога. В дурні прикмети,

І де мені знати,

Чи пухне від голоду вся планета,

Чи тільки моє журавлине село!

Вже з’їли усе ми, усе, що могли:

І всяке бадилля, і всяке лушпиння,

І навіть з повітря лелеку стягли.

Прости нас, лелеко,

Ми, птахо, не винні…

І в нас порятунку немає іншого…

І раптом …десь голосно:

• Свіжий хліб!

Кому. Громадяни, хліба свіжого!

= Мені! Я благаю!

Нехай і не свіжого!

Ні-ні, я не їсти – я …нюхати буду:

Понюхаю тільки – і знаю…я виживу.

4. Боззю!

Що там у тебе в руці?!

Дай мені, Бозю, хоч соломинку…

Щоб не втонути в Голодній ріці,

Бачиш, мій Бозю, я ще – дитинка.

Таж підрости би хоч трохи бодай,

Світу не бачила білого, Бозю,

Я – пташенятко, прибите в дорозі.

Хоч би одненьку пір’їночку дай.

Тато і мама – холодні мерці.

Бозю, зроби щоби їсти не хтілось!

Холодно, Бозю.

Сніг дуже білий,

Бозю,  що там у тебе в руці?

Дівчина.

О, як же ти не вмерла, Україно!

Бо скільки ж то зловісницька мета

Звела людей, приречених безвинно, -

Й ніхто за ц ні в кого не спитав.

Чому, чому, чому

Гонили правду в тюрми?

Чому від голоду вмирали?

Чому церкви поруйнували?

Чому так знищили багато?

Чому не судять винуватих?

(Чути церковний дзвін. Голос матері - України)

Мати-Україна.

Діти мої – квіти викошені! Ключ мій журавлиний на рідній землі підстрелений! Муко моя довічна! Скорбото моя всевишня!

     Як там тобі, родино наша, на тій небесній Україні? Чи ж ростуть і там тополі, мальви, калина? Чи ж білі у вас хати? Як сіється, жнивується? Чи ж є вечорниці, реготи на хуторах і левадах? Чи ж заручини і хрестини, чи ж радість є? Мабуть, це все до вас пішло, бо на земній Україні ні сміху, ні радощів, ні пісень. Лише квітує погибель, регоче лихо, жнивує горе на чорнобильській межі.

     Роде наш небесний! Народе Божий неоплаканий! Лика неціловані, руки неперехрещені! Душі рідні перед господніми воротами не поблагословенні!

Прости, народе Божий! Прости цю прокляту землю, цей милий рай, на якому оселився диявол. Усіх нас грішних прости, що мовчали, за упокій твій молебнів не справляли, поминальних свічок не світили, обідів за тебе не робили.

    І ми покарані за безпам’ятство. І до нас озвалося лихо. Нагодовано і нас смертоносним плодом, горить і над нами лиховісно непогасна свіча. Прости ж нас, роде наш замордований, лише сирою землею зігрітий.  

1.

Зроніть сльозу. Бо ми не мали сліз.

Заплачте разом. А не поодинці.

Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,

Що мали зватись гордо – українці.

2.

Заплачте! Затужіть! Заголосіть!

Померлі люди стогнуть з тої днини,

Й благають: українці , донесіть

Стражденний біль голодної країни.

3.

Згадайте нас – бо ми ж колись жили.

Зроніть сльозу і хай не гасне свічка!

Ми в цій землі житами проросли.

 Щоб голоду не знали люди вічно.

  Презентація про голодомор.

 Дівчина

 Життя у майбутнє розмірено плине,

 та спиниться світ на одну лиш хвилину,

 коли ми в скорботі запалюєм свічі

 за тих, що від нас відійшли вже у вічність.

 Хвилина журби, над країною - тиша.

 І навіть вітрець прапори не колише,

і навіть птахи зупинили свій гомін,

 рахують секунди сердець метрономи.

Хвилина мовчання, хвилина мовчання –

 невтишений біль, журавлине ячання.

Це пам"ять про тих, хто із лав живих вибув.

 Хвилина мовчання гучніша за вибух!

 Хай свічі горять у хвилину жалоби

за тих, що прикрили серцями Чорнобиль,

 і в кого на шиях, мов пазурі круків,

 зімкнулись кістлявого голоду руки.

За тих ми із сумом схиляємо стяги,

кого Соловки проковтнули й Гулаги,

 за "чорні тюльпани" із поля Афгану,

двохсотих з Донбасу і сотню Майдану.

Усіх пом"янімо в скорботну хвилину,

мільйони тих душ, убієнних невинно,

 мільйони тих душ, без жалю убієнних,

 у дні лютих битв і в літа невоєнні.

Хвилина мине, дзвони стихнуть на храмах,

 але не зміліє в серцях наших пам "ять.

 Щоб вічно життя посміхалося юно,

нам треба спинити цей чорний рахунок!

 Хвилина мовчання

Дівчина

Поставте свічку – за Марічок,

Поставте свічку – за Іванків,

Що відійшли у вічну вічність…

Поставте! Хай горять до ранку…

За всіх бабусь запалим свічку…

За дідусів – хоч невеличку…

Вселенський біль – батьківські очі!

Поставте свічку до ночі…

Всім матерям –

Хоча б по свічці!

Хай на весь світ кричать!

Хай світять!

Хай люди чують!

Космос бачить!

Бо ні забуть, ані пробачить

Не можна і не в силах того,

Як нелюди дурили Бога!.

Пісня

Викладач.

    Кажуть, коли пізнаєш краплю, можеш довідатися про будову океану. В цьому є свій сенс. І тому я висловлю, напевне, віру кожного, говорячи словами Олександра Міщенка: «Мертвим нікому довіритися, крім живих, - і нам треба так жити тепер, щоб смерть наших людей була виправдана щасливою і вільною долею нашого народу.»