Образ Івана Мазепи у світовій літературі

Образ І.С. Мазепи в світовій літературі

Джордж Байрон. Поема «Мазепа»

        Поема  Джорджа Байрона «Мазепа» була написана в 1818 році. В поемі, як писав сам Байрон в передмові, розповідається про епізод почерпнутий із «Історії  Карла XII» Вольтера. Епізод цей (достовірність його сумнівна) полягає в наступному: юнак Мазепа був пажем при дворі польського короля Яна Казимира. Молодий паж покохав жінку одного з найбагатших і гордих вельмож і користувався її взаємністю. Коханців вислідили, спіймали і привели на суд розгніваного чоловіка, який жорстоко розправився зі своїм суперником. Мазепу прив’язують до тільки що взятого із табуна дикого коня, якого потім відпускають на волю. В поемі Байрон розповідає про той жах, який повинен був пережити Мазепа в цій шаленій  скачці, яка тривала декілька днів. Муки Мазепи закінчуються нарешті випадковим звільненням.

         Розповідь веде сам Мазепа, але не Мазепа-юнак, а Мазепа-старець, перейшовши вже на бік шведського короля Карла. На  одному з привалів в час відходу після Полтавської битви він розповідає втомленому королю про цей трагічний епізод своєї молодості. Перше знайомство читача з Мазепою Байрона.

Тут і Мазепа. Древній дуб.

Як сам він – старий, суворий, грубий.

        Цей образ ніяк не спонукає до позитивного сприйняття. Здавалось би, він тільки й думає про бої і війни. Всі почуття ховає в собі, не даючи їм розвинутися: обдумує свої плани, будує комбінації і вираховує майбутні втрати і трофеї. Він схильний до порядку. Після битви почистив коня, дав йому корму, перевірив зброю, і тільки після цього турбується про себе. Сам Карл XII характеризує Мазепу так:

Кожен із нас являє

Немало доблесті і сили

В боях і в маршах; та умів

Дати менше слів і більше діла

Лише ти , Мазепа!

        І тоді він розповідає королю один епізод зі свого життя.

Я дуже гарним був тоді;

Тепер за сімдесят роки

Ступили – чи ж мені боятись слів?

Небагато мужів і юнаків, васалів, рицарів, - зі мною

Могли змагатися красою

Був різвим я, молодий і сильний,

Не те, що нині, - не горбатий,

Не зморщений по зміні літ

        Про своє кохання тепер крізь роки і череду подій він говорить:

Та що базікати?

Її люблю, як і любив!

Таких, як я, любовний шал

Не втомлює все життя терзати,

Крізь біль і злобу – любимо ми!

І привид минулого з пітьми

Приходить до нас на схилі літ,

І за Мазепою бреде услід

        Гетьман, дожив до семидесяти літ, але все ще кохав ту жінку, з якою йому судилося зустрітися в молодості. Він був дуже обережний , не показував своїх почуттів, («При зустрічах – я дивився, зітхав…»), чекав моменту, щоб відкритися своїй коханій Терезі. Він декілька разів уявляв собі, як освідчиться їй, але…

Вирішив признатись я – і що ж?

При зустрічі вмить слова замруть,

І потрясає губи дрож

        Мазепа міг керувати ситуацією. Освідчившись, Мазепа не почув нічого в відповідь. Тільки він подумав:

І ось тоді,

Як яскравої блискавки борозна

Блиснула думка в моїм умі,

Що дещо є в томлінні тім,

Дає надію мені

        І мовчання Терези, не відмова! Він тішить себе надією (добре, що вона збулася), запевнює, що іншою бути не може. А хто знає, як би повернулись події, як би його кохання було нерозділене.

Кохав я; став коханим раптом

Та не кожен природжений

Пристрастями керувати

Я князь ( чи був ним) міг направляти

Десятки тисяч – умирати,

Там, де волю. Та над собою

Я влади не мав такої

        Він признається, що в воєнних справах, на адміністративній посаді йому легше було справлятися і добиватися успіхів. В коханні ж він був недосвідчений. Кожний поворот долі був новий, і Мазепа не знав, як приборкати свої почуття. Мазепа  заради свого кохання готовий принести в жертву свій титул, гетьманську булаву і навіть Україну. Він жаліє про те, що їх зустрічі були короткими і завжди відбувались вночі. В його голові до цих пір в’ється думка: він скаже кожному без потаю і не боячись отримати за це по «заслузі», що він кохає, і коханий сам.

І я віддати був би радий

Всю Україну, щоб назад

Все повернути, стати знову пажем,

Щасливцем, хто володів одним:

Лише серцем ніжним , та мечем;

Хто був чужим дарам земним,

Багатий здоров’ям молодим

Зустрічалися таємно ми. Інший

Знаходить в тому захват подвійний

Не знаю! Я би життя віддав;

Коли б моєю назвав

При всіх – перед небом і землею!

Я часто горював від того,

Що зустрічі наші – лише потай

        Не довго тривало щастя. Коханців викрили. Зустріч з обманутим графом-чоловіком Мазепа описує дещо сатирично:

Міг би бути люб’язнішим…

Та навряд був сатана тут винним.

         Але при цьому не говорить ніяких поганих слів про суперника. Він розуміє почуття графа, причину його гніву і тому сприймає все з завидним спокоєм (не рахуючи того, що при нападі бився зі слугами графа і переможений ними). Мазепа доводить те, що навіть кохання не змогло затьмарити його здатність до аналізу ситуації.

З Терезою розлучений

Був назавжди я з цих пір

Боявся він, щоб наш зв’язок

В потомстві не відгукнувся

Я гнів зрозуміти

Міг – та не в силах описати!

         Події розвивалися з подвійною швидкістю. Привели дикого, тільки що із табуна, коня (татарин справжній) – прив’язали до нього Мазепу і пустили на волю. В перші хвилини бігу гетьман звільнив шию (інші на його місці, можливо, змирились би з долею). Він пробував навіть із безвихідної ситуації знайти вихід або хоча б покращити своє становище. І тоді у нього зароджується почуття образи. З кожною хвилиною воно стає міцніше і переростає в почуття помсти.

І кинув їм прокляття, та

Крізь грім копит, заглушене,

До них, певно, не дійшло воно

Досадно!...Було б солодко мені

Образу їм повернути вдвічі!

Ні, - помсту мою не відвернути!

Не сподівалися вони, поганяючи

Прудкого коня

Зі мною на погибель, що

З десятком тисяч скакунів знову

Повернусь я – графу честь віддати,

Якщо він пажів покатати готовий!

Він славно пожартував зі мною,

Зв’язавши зі змиленим конем;

Йому я жартом подвійним

Непогано відплатив потім;

Всьому приходить свій час,

І той, що мить підстереже,

Візьме своє. Де в світі шлях,

Котрим можна прослизнути,

Коли недруг бажає рахунки звести

І в  серці скарб леліє – помста?

        Кінь нісся через простору рівнину, пустелю, дикий ліс. Він, обезсилений, вже не відчуваючи ударів гілок, все ще хапається за життя. На шляху коня зустрічається перша небезпека – вовки. Вони почули, що десь є здобич, бігли за конем, він біг все швидше й швидше, а гетьман думав про те, щоб у його коня не вийшли всі сили саме зараз. Але ліс закінчився, від смерті вдалося втекти.

        Опис страждань, переживань і почуттів, які гетьман випробовував на своєму шляху, заслуговують пошани. Так уміло, реально, правдоподібно розповісти про той жах, який почував Мазепа, зміг би тільки геніальний поет. Байрон поставив події на свої місця для кращої психологічної дії. Сам Мазепа виступає в цій ситуації героєм. Його мужності можна тільки позаздрити, а спроби вхопитися за життя говорять про багато що.

Груди стисло; мозок горів, і дзвін

Стояв у вухах, та замовк і він:

Крутилось небо колесом;

Як п’яний гнувся ліс кругом;

Раптово блискавок сніп, криваво-червоний,

Мені погляд застелив. Хто помирав,-

Не міг би померти повніше

Я силкувався отямитись, та

Не міг зібрати в собі сили!

Миготіло життя, як ті вогні,

Що примарно снують в темноті;

Коли глушить опівнічний сон,

Мозок, що гарячкою запалений

Та втрата пам’яті пройшла, а з нею біль і стогін.

      Про злопам’ятство. Сам Мазепа в своїх «бігах» думав про те, що він і ця риса – спадкове.

Весь рід мій гнівний: кров-вогонь;

Нас краще не чіпай, не торкайся,

Не то гримучою змією

Кинемось ми, готові до бою

Дорогу перегородила річка

Річка, в якій

На мить я сили відчув:

Втрата пам’яті хвилею була злита,

І бадьорість вона подарувала

Рукам розпухлим.

        Знову тільки суцільна рівнина, нема навіть натяків на присутність людини, її недавню чи давню зупинку. Жодного вогника, навіть світло місяця – суцільна темнота. І Мазепа цьому радий. Якби що-небудь з’явилося на горизонті -  в нього поселилася б надія, « що людина поблизу». Їх шлях пересікає табун диких коней. Гетьман жадібно шукає ознаки «цивілізованості» коней, але безрезультатно. Нічого. Абсолютно нічого.

Та мого коня підбадьорив

Їх вид на мить; із останніх сил

Рвонувся він, тихо заіржав

У відповідь їм – і упав

Конаючи, хропів він важко:

Очі захололи як скло

І сам захолов він. Перший біг

Був і останнім – і навік!

       Гетьман пробував звільнитися із-під стремен, які зв’язували його, але вони були міцно переплетені між собою, і сили його були на межі. Він і сам вже чекав смерті, кликав її, просив, щоб вона звільнила його від мук. Але в той же час гнав її від себе. Він роздумував про смерть для різних людей, про страхи перед нею і про своє життя. Вороння літало над цим напівживим тілом « щоб свій почати обід», гетьман спостерігав свій останній захід сонця, останнє марення мучить його голову.

Тремтіння…мить безпам’ятства… в серці лід…

У мозку блискавиць політ…

Біль, що звів мене всього…

Подих, тремтіння… і нічого…

Для чого розповідь

Про несуттєве, - з тої пори, що прихисток

Я знайшов у козаків?

Вони без пам’яті мене знайшли,

Повернули до життя, - кого?

Хто став володарем їх землі!

        Так яким же постає перед нами Мазепа в однойменній поемі Байрона?

        Головне в цій поемі – показані внутрішні переживання героя, його думки, почуття. Відверто показуючи душу гетьмана, автор домігся особливого психологічного ефекту, який надав поемі незвичайність. Байрон показав нам людину, здатну тверезо оцінювати ситуацію, людину, сильну духом. Навряд чи зараз можна зустріти таких. Байрон був романтиком і його цікавило все романтичне. І тому не дивно, що він створив такий твір. Мазепа майже одиничний образ української історії, який підкорив світ. Про нього знають в світі більше, ніж на його рідній землі. Цей трагічний образ нашої історії видатними майстрами слова, поставлений в один ряд з такими яскравими персонажами світової літератури, як Прометей, Фауст, Дон Жуан. Йому присвячені поетичні рядки, музичні твори, художні полотна.

 

Віктор Гюго. Поема «Мазепа»

        В 1828 році Гюго написав поему «Мазепа». Чим зацікавила ця постать французького письменника? Щоб дати відповідь на це питання звернемось до драми «Кромвель», яку до цих пір називають маніфестом французьких романтиків.

         Християнство розкриває подвійність людини, в душі у якої весь час відбувається боротьба між «ангелом» і «звіром», «добром» і «злом». Християнство, як стверджував Гюго, веде поезію до істини, допомагає знайти дорогу добра і справедливості. Досягає це з допомогою того, що християнство пояснить суспільству: в природі існує прекрасне і огидне, добре і зле, високе і низьке.

 А обік впала гола, зламана людина,

Покрита вся кров’ю, більше, ніж калина.

Коли заквітне ліс;

Над нею хмара птах кружляє, гогоче

І не одна бажає виколоти очі,

Розпалені від сліз.

Страхітна його велич з мук його повстане.

Колись кирею вдягне прадід цих гетьманів

У сяєві зіниць;

А яку ній з’явиться - степові народ

Пошлють йому назустріч фанфар хороводи  

І падатимуть ниць!

 

         Головний принцип поетики, по Гюго, - зображення людського життя в контрастах. Гюго-романтик в маніфесті проголошує волю, необмежену фантазію, пропонує звертатися до історичних сюжетів, що і робить в своїй поемі «Мазепа».

         Поема складається з двох частин. В першій розповідається про страждання звичайної людини Івана Мазепи. Він, пройшовши через всі муки, сходить до величності.

Блукає зір їздця, волочиться чуприна,

Повисла голова, багріє у краплинах

Пісковина й кущі;

А посиніле тіло мотузки обвили,

Як змій, що душить жертву з усієї сили

Й бере її в кліщі.

        В другій частині поеми автор роздумує про долю людини:

Так само і ти линеш на уяви крилах;

Звичайний смертнику, коли на тебе сплила

Таємна міць богів:

Даремне не даєшся, верхівець, - твій геній

Несе тебе насильно в самоті скаженій

За овиди світів.

Кричиш від остраху, і, далі незворушний,

Женеш, блідий, охлялий… злітаєш, бездушний,

На землю з гордих хмар…

За кожним твоїм кроком ближче до могили,

Падаєш… ось край… ще раз зібрав ти свої сили,

Встаєш, ти – володар!

         Для Віктора Гюго обранцем людини є той, хто, потрапивши в складну ситуацію, не чекає, поки її піднімуть, а переборює всі перепони, борючись з долею, хто сам вершить свою долю. Яскраві приклади – Наполеон і Мазепа, який був простим пажем при польському королю, а став гетьманом України і перебував на цій посаді біля двадцяти років.

         Мазепа у Гюго – цілеспрямована людина, яка самостійно добивається поставленої мети, не чекає, коли хто-небудь допоможе йому, а сам всього досягає. Гетьман не обирає легких шляхів в житті, не очікує подарунків долі. Якщо такі є – приймає їх з вдячністю.  Гюго зобразив Мазепу в контрастах, показав найкращі його сторони, привів свого героя до правди і справедливості. А це, як ми вже знаємо, його ідеал.

         Можливо ми будемо свідками того, що образ нашого гетьмана стане не тільки в історії, але й в світовій драмі, світовій літературі символом свободи.

 

 

Юзеф Залеський «Думка  Мазепи»

       «Думка Мазепи» – в багатьох відношеннях оригінальний твір, написаний польським поетом Юзефом Залеським в 1824 році. Тут письменник ледве не вперше звертається не до часів договору між Польщею і козаками, а до часів громадянської війни, при цьому відверто виказує свою симпатію до козацтва. Симпатії письменника на стороні повсталих козаків, тому особисті переживання молодого Мазепи пересікаються з його роздумами про долю рідного краю, який зазнає жорстоких утисків. Автор виправдовує протест козаків проти гніту польських панів, який особливо посилився в часи правління Зигмунда III і Владислава IV. На думку Залеського , саме поляки стали невдячними, забувши про множину послуг, які робили їм січовики в боротьбі проти Туреччини.

Чи ж були ми ляхам вірні

Проти турка кожну хвилю?

Ще гусари й не вступили,

Як ми турків вже розбили.

І що маємо у зиску,

Крім ярма, ганьби, утиску?

        Залеський по-своєму зображує образ юного Мазепи – незвичайно живим і колоритним. На думку автора, ні один з літературних героїв не був таким винахідливим в романах, скільки раз не кохав, стільки пригод не випробував, як Мазепа.

Донько Польщі! Гарна, гожа!

Твій коханий з Запорожжя

Не вернеться повік-вічний.

Десь далеко у русинок

Знайде втіху і спочинок.

Кожна краля мені рівня,

Коли юний, маю вроду,-

Чи шляхтянка, королівна,

Чи дружина воєводи,

Чи русинка, чи черкеска,

Вишневецька чи Собеська.

        І при наближенні військ Богдана Хмельницького до Замостя юнак добровільно, а не примусово залишає королівський двір, Польщу, кохану. Його не злякали погрози воєводи.

Не водиця – кров людськая:

Хто воює, той боїться.

Пажа кара ж не злякає –

Воєвода марно злиться.

Бо що важкі коні, степи,

Степи, коні для Мазепи?

        Втеча Мазепи мотивована не стільки любовними перипетіями, скільки патріотичним почуттям – бажанням вступити в козацьку вольницю, відомстити за знущання над народом, і так досягти найвищого соціального становища.

Геть втечу з чужого краю,

Щоб важливе щось почати.

Кінь у мене, шаблю маю,

Нащо буду щось чекати?

Нащо тут я буду пажем,

Як деінде стану князем?

        Поет словами Мазепи звинувачує короля і сейм в тому, що вони не можуть навести порядок в країні, а гетьманів – за стратегічну безпорадність:

Сейм, король, посли від станів…

Рада в раді – юні, старші

І Пилявці, плач гетьманів,

І походи регментарші.

Одні й другі добре ладять,

Та нічим нам не зарадять.

        Служба при дворі польського короля не задовольняє його. Він з жалістю констатує такі факти:

Клич «до зброї»! тут забули –

Норов молодий зіпсутий.

А все ж краще осавула,

Ніж їх канцлер преславутий.

Кожний мріє стать на службу –

Не хорунжим, не бунчужним.

        Письменник в романтичному ключі вимальовує весь драматизм ситуації, в якій виявився біженець (спрага, голод), молодому пажу вдається обманути охорону, пройти непомітно, щоб скоріше з’явитися в іншому вбранні – козацькому – на рідній землі, тому як:

Земля наша

Мазовецьких пісків краща.

Очаківська ліпша паша,

І вода в Дніпрі цілюща.

        В польській літературі образ Мазепи розкрив Залеський, представив нам людину патріота. Його герой пам’ятає свої корені, хто і звідки він. Не тільки сміливий, винахідливий воїн, але і людина, не позбавлена почуття прекрасного.