ЗМІСТ

ВСТУП                                                                                                                       3

РОЗДІЛ I ВИСВІТЛЕННЯ ОСОБЛИВОСТЕЙ СОРОЧКИ ЯК ТРАДИЦІЙНОГО УКРАЇНСЬКОГО ВБРАННЯ В УКРАЇНСЬКІЙ ФОЛЬКЛОРИСТИЦІ …………………………………………………………..……………  …………..7

РОЗДІЛ II ОБРЯДОВО-МІФОЛОГІЧНИЙ РІВЕНЬ ВИКОРИСТАННЯ СОРОЧКИ………………………………… ……..13

РОЗДІЛ III ОБРАЗ ВИШИТОЇ СОРОЧКИ У

СУЧАСНОМУ ФОЛЬКЛОРІ ………………………………………… ……25

ВИСНОВКИ                                                                                                              31

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ                                                     33

ДОДАТКИ                                                                                                                 35

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Сучасний рівень розвитку нашого суспільства відзначається зростанням етнічної свідомості народу, посиленням його інтересу до свого минулого, усвідомленням необхідності збереження традиційного народного мистецтва та фольклору як генофонду його духовності.

В останні роки більшість розвинених держав, а також культурна та наукова спільнота світу стурбовані наростаючим негативним впливом глобалізації на національні надбання людства. У зв’язку з цим одним із напрямів роботи щорічного масштабного всесвітнього форуму працівників науки, культури та освіти Генеральної конференції ЮНЕСКО в Парижі є контроль за збереженням надбань духовної і матеріальної культури.

Сучасний стан розвитку нашого суспільства помітний зростанням етнічної свідомості народу, посиленням його інтересу до вітчизняної давнини, усвідомленням необхідності збереження традиційного народного мистецтва як генофонду його духовності. Адже, звернення до життєдайних джерел народного мистецтва, до збереження та оновлення всіх його видів і жанрів – це усвідомлення свого родоводу, духовних традицій, це відродження українського народу.

Формування національної, громадянської свідомості, культури й духовності особистості починається з поглибленого вивчення матеріальної культури народу, його традицій, звичаїв, втілених, у тому числі, і у різних жанрах фольклору. Одним із завдань національного виховання саме є формування національної свідомості, ідентифікація себе як представника національної спільноти, відповідно одним із важливих засобів формування почуття патріотизму є український фольклор.

Вишита сорочка – один з найдавніших видів декоративно-ужиткового мистецтва, в якому збереглася національна своєрідність, багатство творчої уяви, технічна майстерність нашого народу та яка має сакральне значення для українців, саме тому багатьох жанрах фольклору оспівується образ сорочки (казки, прислів’я, приказки, пісні тощо).

Актуальність обраної теми обумовлена тим, що, незважаючи на пожвавлення інтересу до народного фольклору та національного одягу оспіваного у ньому, недостатньо вивчені різні жанри фольклору у яких описується образ сорочки а також мало дослідженні технологічні особливості процесу створення вишитих регіональних сорочок.

Вишивка в Україні – один з найбільш улюблених і поширених різновидів народної творчості. У виробах українських вишивальниць захоплює піднесений світ краси та фантазії, поетичного осмислення життя, світ натхненних образів, закорінений у язичництві, у звичаях, у фольклорі та уявленнях наших предків. Люди повинні пам'ятати ті речі, з яких почалося їхнє життя – першу сорочку.

Вибір цієї теми дослідження зумовлений прагненням донести духовний образ українців у виготовленні своєрідних вишитих сорочок, їх оспівування в українському фольклорі, що допоможе усвідомити важливість збереження та поширення української фольклористики. Українці повинні знати своє коріння, свої сакральні символи і обереги, особливості регіонального виготовлення вишитих сорочок, їх використання в обрядовості та оспівування у фольклорі.

Теоретичною основою для нашого дослідження стали праці С.Руданського, М.П.Вовк, О.М. Яковчука, Н.П.Сивачук, О.В.Середюк, О.В.Уманець, О.В. Слюсаренко, А.С.Пастушенка, які зібрали фольклорний пісенний матеріал, який послугував основою нашого дослідження.

Об’єкт дослідження: українська сорочка.

Предмет дослідження: фольклорні жанри у яких використовується образ сорочки.

Мета роботи: проаналізувати тексти українських народних пісень Рівненщини за матеріалами фольклорних та етнографічних експедицій, в яких оспівується символічний образ сорочки, дослідити регіональні особливості сорочки, використання образу сорочки у обрядовості та фольклорі українців, зокрема Рівненщини.

Відповідно до мети наукового дослідження нами визначені такі основні завдання:

- проаналізувати тексти народних пісень в яких оспівується образ сорочки;

- визначити регіональні особливості використання сорочки у різних обрядах та фольклорних жанрах;

- шляхом збирання і систематизації польових матеріалів, з'ясувати значення сорочки в обрядовості та фольклорі Рівненщини;

-  систематизувати матеріали власних фольклорних досліджень.

Практичне значення роботи. Матеріали дослідження можуть бути використані на уроках народознавства, музичного та образотворчого мистецтва, трудового навчання у підготовці виховних заходів етнопедагогічного та народознавчого характеру на зазначену тематику, розробці методичних рекомендації щодо виготовлення сорочки для використання у різних фольклорних жанрах та обрядах, в наступних дослідженнях та наукових роботах.

Методи дослідження включають в себе принципи історизму, об`єктивного підходу до висвітлення минулого, що базується на пріоритеті задокументованих фактів, та на комплексному використанні джерел у поєднанні зі спеціальними методами історико-етнологічних досліджень, а саме: ретроспективного, порівняльного і комплексного аналізу, класифікації, систематизації, узагальнення матеріалів польових досліджень, метод інтерв’ю. Застосування саме цих методів дозволило висвітлити питання використання сорочки у різних жанрах фольклору та обрядовості.

Наукова новизна: при проведенні дослідження були отримані нові факти щодо використання сорочки у різних фольклорних жанрах та обрядах Рівненщини.

Структура роботи. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури і додатків.

РОЗДІЛ I

ВИСВІТЛЕННЯ ОСОБЛИВОСТЕЙ СОРОЧКИ ЯК ТРАДИЦІЙНОГО УКРАЇНСЬКОГО ВБРАННЯ В УКРАЇНСЬКІЙ ФОЛЬКЛОРИСТИЦІ

Рівненщина становить більшу частину етнокультурного регіону «Полісся». З давніх часів ця земля славиться мистецькими талантами, самобутніми народними традиціями. Чимала кількість дослідників, науковців доклали своєї праці, щоб увіковічнити культурну спадщину українського мистецтва. Народна вишивка Полісся стає об’єктом глибокого наукового дослідження у працях Д.Гуменної, О.Діденко, С.Китової, А.Кульчицької, Ю.Мельничука, О.Найдена, О.Пчілки, Б.Рибакова, Н.Сивачук, Є. Шевченка, В. Щербаківського та ін..

В українському суспільстві сьогодні є надзвичайно великий запит на історію та народні традиції, зокрема, з'явилася шалена мода на вишиванки. Нині ми спостерігаємо переосмислення культурних традицій, коли окремий предмет, навіть якщо він давно вийшов з ужитку, стає дорогоцінною пам'яткою, духовне значення якої з плином часу зростає.

Ужиткова річ раптом стає витвором високого мистецтва, єднає недосяжну минувшину з нинішнім днем, час і простір перетворює на єдиний духовний вимір, спомин про пращура наповнює відчуттям близькості. Саме це сталося з вишиванкою.

Це легко пояснити, адже визначальними й унікальними рисами кожного окремого етносу окрім його рідної мови, житла, національного фольклору, кухні є найвиразніша візуальна складова – вбрання. Те, що українці найшвидше звернулись до традиції вишиваного одягу, зовсім не свідчить про нашу першочергову тягу до всього матеріального, а вже потім духовного. Насправді матеріальна культура, хоча й спрямована на перший погляд на задоволення побутових потреб, має духовні витоки. З давніх-давен вбрання, зовнішня оболонка, єдналось із внутрішньою сутністю людини, стаючи показником духовної якості, духовно-суспільної й соціальної ієрархії.

Вишивка Рівненського і Житомирського Полісся зберегла в своїх червоних ромбах і розетках архаїчні корені ритуально-побутового призначення і характерні давні орнаменти і композиції. Саме поліщуки зберегли найдавніші техніки вишивання, що імітують ткані орнаменти – занизування, заволікання, затикання.

В кінці ХІХ ст. активно проходить процес перетворення, рослинні мотиви збагачують традиційний геометричний орнамент. Складні композиції із рослинних мотивів живописного характеру особливо набувають поширення на Київщині, Чернігівщині та Сумщині. Добре відома надзвичайно багата композиційними рішеннями біла вишивка Полтавщини, що підкорила всю Європу. Тут висока майстерність втілювалась через досконале поєднання багатьох вишивальних технік – лиштва пряма і коса, вирізування, виколювання, "солов'їні вічка", "зерновий вивід", "курячий брід" та безмежне розмаїття ажурних мережок [1, 2, 6, ].

Архівні матеріали Рівненського обласного краєзнавчого музею відділ етнографії експозиція «Етнологія Поліського краю» засвідчують, що пісенний фольклор доніс цінні відомості про дівочі (жіночі) та парубоцькі (чоловічі) сорочки.

Музичний фольклор Рівненського Полісся завжди привертав увагу дослідників, фольклористів, етномузикологів та широкого кола шанувальників народної культури. Адже саме ця територія ось уже впродовж кількох століть дивує архаїчними реліктовими знахідками звичаєвості, обрядовості та високою пісенною культурою, що прийшла до нас із давніх-давен й продовжує зачаровувати слухача в наш час.

Отже, за матеріалами досліджень, дізнаємось, що невід’ємною частиною вбрання усіх слов’ян є сорочка. На будень шили сорочки з грубого сірого полотна, а на свято – з тонкого білого та з багатшим оздобленням. Кожна дівчина ще задовго до одруження готувала собі згідно зі звичаєм придане - якомога більше саме сорочок. І в цю роботу кожна вкладала свій мистецький хист і вміння. Адже пізніше, потрапляючи в чужий дім до свекрухи, молода жінка вже не мала часу вишивати собі сорочки

На Рівненщині сорочки дівочі і жіночі шилися з домотканого полотна в кілька пілок:

Поший мені, моя мати, сорочку в три пілки,

Щоб до мене не пристали людські поговірки

− А я тобі, моя доню, пошию чотири,

А щоб тебе, моя доню, вся челядь любила [23, с . 22].

Дівоча сорочка згадується в купальських піснях:

На Купайлі була, сорочку забула.

Била ж мене мати та й била:

«Де ж ти, моя доню, сорочку згубила?

Тепер іди, моя доню, кружляти,

Коло того Купайла сорочку шукати [11, с . 43].

Сорочка − ознака працьовитості дівчини й була окрасою дівочого вбрання. Чим більше дівчина пошила і вишила сорочок, тим більше її поважали як працьовиту господиню.  Коли дівчина збиралась виходити заміж то мала вишити до 100 сорочок на різні випадки життя. Окремо вишивалися сорочки на будень. Сорочки складалися у скриню:

Я не панна – господиня

У мене сорочок повна скриня, - співають дівчата-трудівниці [10, с .128].

Коли парубок хотів одружитися, то питав поради у батька, яку дівчину йому вибирати, багату чи гарну. На це батько відповідав:

Не питайся синочку чи вона багачка,

Тільки ходи людей питай , яка з неї швачка,

Не  питай мій синочку брівок на шнурочку,

 Тільки ходи людей питай чи пере сорочку [10, с .129]

Лінивих дівчат висміювали у піснях. Так, у весільних піснях дружки кепкують зі світилок, які позичили сорочку в сусідки, щоб прийти на весілля:

Сидить світилка при стіні,  на ній сорочка не її.

Прийшла сусідка під вікно:

Скидай сорочку, бо стидно.

У відповідь дружкам світилки відспівували:

Брешете, дружки, як свині, в мене сорочок три скрині.

А четверта бодня, бо я робити годна [23, с . 114].

Такі ж мотиви чуємо й у весільних піснях . Дружки співали:

Світилка-шпилька при стіні, на ній сорочка не її.

Її мати за світилку пускала, в сусідки сорочку позичала.

Світилки відповідали:

Брешете, дружечки, як свині, в мене сорочок три скрині.

Мене мати за світилку пускала, з скрині сорочку виймала [23, с . 114].

Письменник С. Руданський засвідчує особливу увагу, яка приділялася вишиванню рукавів сорочки:

Ой на дівчині вишивані рукава.

Що то в Галі на руці?

На вишиванім рукавці?

Вишитий рукав сорочки закінчувався манжетами (чохлами):

Красні світилки, красні, На них віночки ясні,

Сорочки з чохлицями [11, с. 46].

Сорочки − обов’язковий елемент посагу нареченої, якщо дівчина підготувала їх мало, то співали:

Віддала мене мати заміж,

Дала мені постіль зараз,

Горщок сорочок,

Черепок наміток [21, с . 34].

У заможних родинах сорочок шили і вишивали не один десяток, на противагу бідним, які могли обходитися однією сорочкою, однак це не означало, що вона була брудною:

Я не тих багачок, що по вісім сорочок.

В мене їдная, та й білая.

Ввечір виполощу, а впівночі розстелю,

На розсвіті розкачаю, а вдень убираю [13, с . 30]. ...

Або ж  на Рівненщині співали: А у тих багачок та по сім сорочок,

А у мене одна, та все біла щодня –

З вечора намочу, опівночі полощу,

А до свята вберусь, ще й до хлопців сміюсь! [21, с . 30].

До того ж в українському фольклорі також є багато дотепних приповідок про жіночу сорочку: «Рукава як писанка, а личко, як маків цвіт», або ж «Пізнають хлопці і в драній сорочці, аби полики вишиті». Згідно з народними морально-звичаєвими нормами, кожна порядна господиня мусить дбати про одяг сама. Повна скриня полотна й сорочок – ознака не лише достатку, а й працьовитості, бо все виготовлялося, як правило, власноруч

Інколи чоловік купувати сорочку для своєї жінки, як подарунок:

Ой поїхав мій миленький на базар до рідні.

Купив мені сорочку − ось вона, на мені [13, с . 35].

Фольклорист Г. Танцюра записав багато пісень про родинне життя від Явдохи Зуїхи, де жіноча сорочка згадується у моментах, пов’язаних з нещасливим сімейним життям, коли чоловік б’є жінку і кров ллється по вишитій сорочці, наприклад:

Схопилася п’яниченька та вдарила по личеньку.

Потекла чорна крівця по шовковому шиттячку.

Не жаль мені шиттячка, не жаль мені личка.

Шиті квіти сперуться − літа мої минуться [14, с . 46].

Окрема сорочка вишивалася «на смерть», у пісні про небажаний шлюб, дівчина співає:

Як я буду з нелюбом шлюб брати,

дайте мені ту сорочку, що вмирати [14, с . 42].

Серед пісень, у яких згадуються парубочі та чоловічі сорочки, більше відомостей відноситься якраз до сорочок парубочих. Їх по-різному вишивають і дарують своїм хлопцям поліські дівчата, спільним залишається зміст подарунка – дівчина покладає на хлопця «велику надію». Для створення такої сорочки використовувалася спеціальна голка і різнокольорові нитка, у піснях Рівненщини найчастіше згадуються червоні та золоті шовкові нитки:

Шовком шила, шовком шила, злотом вишивала,

все для того козаченька, що вірно кохала [22, с . 34].

Інколи сорочка для парубка шилася і вишивалася шовком та біллю:

Ой весно, весно, весняночко,

де ж твоя дочка-паняночка?

Десь у садочку шиє сорочку.

Десь у садочку шиє сорочку,

 шовком та біллю вишиває [10, с. 83].

Вишита дівчиною і подарована парубкові сорочка змінювала взаємовідносини між ними:

По всім селі стала, по всім городочку,

Що дівчина козакові вишила сорочку [13, с. 23].

Вишита сорочка − своєрідна «принада» для хлопця:

Собі Василька принадила.

 Ой дала йому принадочку,

Вишила шовком сорочечку.

Нехай дівчата переймають

та своїм хлопцям вишивають [4, с . 43].

Про сорочку яку вночі вишивала дівчина своєму парубку співається у пісні

З вечора тривожного аж до ранку

Вишивала дівчина вишиванку.

Що тоненька голочка для сорочки,

А ще тонше в дівчини голосочок.

В іншій пісні співається:

Як вечірні зорі

Падали над нами,

Вишивала мила

Двома кольорами (Див.Додаток А).

Важливе значення у вишитій сорочці і мають кольори, якими вишивалась сорочка:

Вишивала дівчина, вишивала,

У сорочку білую – душу вклала.

Вишивала дівчина, вишивала,

Чорну і червоную нитку клала.

Ой та чорна ниточка – розставання,

А червона ниточка – до кохання.

Щоб та чорна ниточка часто рвалась,

А червона ниточка легко слалась (.Додаток А ).

В іншій пісні співається про використання чорної нитки для сорочки, як особливого виду сорочки по якій дівчина впізнає свого парубка:

А хто ж її вишивав?

То Ганнуся-панна

Вона вишивала

Чорним нитками

Щоби його впізнавала

Межи парубками [10, с.126 ].

Немов червоною стрічкою крізь народні пісні проходить шанобливе, трепетне ставлення до одягу, зокрема до вишиваної сорочки, висловлене в багатьох піснях.

Зрозуміло, що одягу фабричну, куплену в крамниці не може виявлятися стільки уваги, як до одягу, виготовленого власноруч. Чи не в тому криється одна з причин, що купленим одягом люди не дорожать і часто змінюють його на догоду примхам швидкоплинній моді? А якщо й дорожить ним наш молодий сучасник, то хіба лише за емблему модної фірми? А вийде костюм із моди, і викинуть його без жалю, реліквією він не стане...

Оскільки вишита власноручно сорочка, хустина чи рушник вимагають і часу, і душі, і хисту, а їх виготовлення завжди пов’язане з думами та мріями, стає зрозумілим, чому ці речі мають в житті народу не тільки ужиткове, а й символічне значення. Особливо такою була весільна сорочка: «В якій вінчатися, в такій і кінчатися», - казали люди. Отож вона зберігалася все життя, більше з дня весілля не одягалася, в ній проводжали в останню путь.

Весільна парубоча сорочка була обов’язковим подарунком молодої молодому. У неділю молода взувала ті чоботи, що вчора їй молодий прислав у дарунок, а молодий одягав сорочку, що молода йому вишила і вчора подарувала:

Де ж ваша сорочка з шовкового клубочка?

З Умані привезена, шовком переплетена,

Золотом гаптована, Івашкові подарована?

 У відповідь відспівували:

Ось наша сорочка з тоненького клубочка,

Шовком мережана, з Умані привезена.

Золотом гаптована, Іванкові подарована [13, с . 41].

Вишита сорочка − це багатоденна праця дівчини, недоспані нею ночі:

Плавала кладочка по ставочку − вишивала Оксана сорочку.

Вишивала цілий тиждень, вишивала,

А на другий Миколу й убрала

– Носи, носи, Миколо, цю сорочку,

бо я її вишивала у садочку  [3, с. 41].

Наприклад, у колядках та щедрівках одна із трьох доріг, які має проїхати парубок, − це дорога до матері по сорочку:

До батенька по коника,

До матінки по сорочку,

До милої по хусточку [3, с . 43].

Вникнувши у символічний зміст обох колядок, побачимо, що на парубочих (весільних) сорочках вишивались давні магічні знаки: солярні − місяць і зоря, зооморфні − птахи − різні пташки, райськії пташки, сиві голуби та тури й олені, як символічні зображення верховних божеств [7].

Вишивка білий по білому – це своєрідний художній прийом, він асоціювався у народі з красою морозних візерунків:

По білому білим шила.

Інеєм рубила

Сорочечку чумаченьку,

Що вірно любила [22].

Вишивка білим була поширена у Рівненській і Волинській областях, там вона поєднувалася з вирізуванням та мережками.

Згідно з системою світобачення українців, вищезазначені солярні та зооморфні мотиви посідали значне місце у їхній духовній та матеріальній культурі. Вони є часто вживаними як у фольклорі, так і як мистецькі образи в українському народному декоративно-прикладному мистецтві. Зокрема, «місяць» завжди уособлював юнака, «зірка» − дівчину, птахи − добробут,

працьовитість, тури-олені − добру фізичну силу, яка здатна протистояти злим силам [17].

Отже, образ вишитої сорочки у пісенному фольклорі Рівненщини , розкриває складну систему світосприйняття українців та акцентує увагу на значимих аспектах, пов’язаних з виробничими і суспільно-побутовими вимогами українців у галузі виготовлення і оздоблення вишивкою традиційної сорочки.

Відтак, фольклор Рівненщини є неоціненним джерелом відомостей, яке розширює знання про український народний одяг, зокрема про сорочку та її використання у побуті та обрядах.

Сорочка, рушник, хустка - це своєрідний оберіг, що захищав людину від зла і напасті. Вони не зичились, не бралися з чужого плеча, не продавалися. Бо їх вишивали не будь – кому, а рідній чи близькій людині. Чи чоловікові, з яким дівчина чи жінка позв’язана своєю долею, або надто мріяла про це. Або ж синові, якого любила без міри...

РОЗДІЛ II

ОБРЯДОВО-МІФОЛОГІЧНИЙ ВИКОРИСТАННЯ СОРОЧКИ

Якщо звернутися до фольклорних джерел, то одразу стане зрозумілим, що побутування вишитих предметів, їх знаковість та процес виготовлення не завжди були сферою суто побутовою, утилітарною або ж суспільною. Це стосується і одягу, оскільки він належав до тих речей, які входили до життєвого простору людини, безпосередньо контактували з її тілом, а, отже, від того, як виготовлено одяг, з якою метою, залежало його використання, а, можливо, і доля людини.

Згадки про вишивання та використання вишитих предметів, а також про орнаменти вишивок ми можемо зустріти в календарно-обрядовому фольклорі, казках, народних віруваннях. Можна сказати, що це - ті перевтілення, яких зазнала сакральна сфера народного світогляду, коли видозмінені відгомони колишніх реальних вірувань залишились у вигляді казок та обрядових пісень. Характерно, що до сфери сакрального не потрапили тканини, орнаментовані фабричним способом, куповані.

У родинно-побутових обрядах (а іноді в «нетрадиційній медицині» та різних способах ворожіння) дуже часто використовується сорочка. В родильних обрядах - це загортання дитини в стару сорочку, частіше - батькову; іноді, залежно від статі дитини, в батькову або в материну [5].

Нитки, тканина, вироби з них фігурують у міфологічних сюжетах і фольклорі різних народів. Згадаймо, наприклад, відомий міф про нитку Аріадни чи трьох богинь парок, від веретена та ножниць яких залежали людські життя. Можливо, у слов'янському фольклорі ми не знайдемо прямих аналогій цим сюжетам, але натомість в обрядових піснях та чарівних казках слов'янського світу існують усталені сюжетні мотиви, пов'язані як із вишитими речами, так і з процесом вишивання. Чим були саме вишивання, вміння вишивати і самі вишиті речі для наших далеких пращурів, коли пошана до вишивки, як і сама вишивка, настільки вкоренились у народній традиції, що вишивка, перетерпівши стільки змін в малюнках та назвах орнаментів, техніці виконання, все ж збереглась в українській культурній традиції? [15]

Сорочка в українських народних віруваннях також має чарівну силу, починаючи з чисто казкових мотивів і закінчуючи побутовою обрядністю.

Традиція готувати до свята Трійці особливий одяг зберігається в Україні подекуди і в наш час. Це потверджує традиція, що існує в буковинському селі на свято Трійці чоловікам одягати до церкви білі  полотняні  штани  (так звані пуркениці), вишиті внизу мережкою, і таку ж сорочку, вишиту біля коміра, рукавів і внизу [16].

Якщо самі вишиті речі мали для людини велике значення, то і вишивання як процес, і вишивка як певна символічно-знакова система повинні були відігравати важливу роль у світоглядному аспекті традиційної культури. Підтвердження цьому знаходимо у фольклорі українців,  а також у віруваннях, пов'язаних з вишивкою як дійством. Якщо сьогодні записи найдавніших за походженням східнослов'янських пісень - це, по суті, антологія нашої найдавнішої поезії, наріжний камінь вітчизняної культури і красномовне свідоцтво високого художньо-філософського мислення наших предків, то в своєму первісному вигляді це був набір сакральних текстів, невіддільних від календарної і родинної обрядовості, від ритуально освяченої трудової діяльності людини. Власне, явище, яке ми загалом називаємо фольклором, у глибинній своїй основі складається з реальних обрядових дій, що існували в історичній дійсності і трансформувавшись, увійшли до родових переказів, міфів, казок, набули символічно-метафоричного вираження в обрядових піснях. (Додаток Б).

Отже, спробуємо, звернувшись до обрядового фольклору та казок, з'ясувати - чим був акт вишивання для наших пращурів і що саме пов'язувалося з вишивкою, орнаментом і з вишитими речами в обрядових дійствах.

У казках вишиті речі - сорочки, хустки, рушники - мають різні функції. Це може  бути чарівна сорочка, що виконує будь-яке бажання людини (народна казка "Парубок і гадюка"), або ж заклята сорочка, що перетворює людину на тварину [25].

Що ж стосується одягу, його функції в казках вже дещо розмиті, зокрема, функції сорочки. Вона може бути чарівною, зачарованою (як ми це згадували вище). Є сюжет, де рукава від сорочки відіграють ту ж саму роль, що і рушник: «Дівчина оддирає рукава од себе, од сорочки, кидає назад, і стала ріка не більша за версту» [25]. Частіше ж одяг, зокрема сорочка, виступає як свого роду знак приналежності до певної соціальної верстви («пишні шати», «дрантя») або ж, коли мова йде про дівчину - її вміння працювати (гарна, біла, вишита сорочка) чи ставлення до неї батьків (мотив сюжету дуже поширений в соціально-побутових казках).

Дещо інакше виглядає справа в сюжетах казок із вмінням вишивати і з вишиванням як процесом. Навіть їх побіжний розгляд  «виявляє різні стадії еволюції мотиву вишивання (мистецтва), на яких набула стійкості мобільна матерія казки» [16]. Коли ми звернемось до тих казкових сюжетів, де так чи інакше присутнє вишивання, то побачимо, що можна виділити кілька рівнів давності цього мотиву. Можливо, найсучаснішим є мотив вишивання як звичайного дівочого  рукоділля - він констатується як притаманний будь-якій дівчині, незалежно від того, чи вона селянка, чи царівна. В такому випадку констатується лише сам факт того, що дівчина вишиває - нарівні з іншими домашніми роботами. Це свідчить про те, що більш давнім є мотив виконання вишивки «на замовлення», як своєрідний акт ініціації - випробовування потенційних дружин на вміння господарювати, зокрема - володіти  мистецтвами, близькими до сакральних (ткацтвом та вишиванням). Прикладом цього є всім відома казка «Царівна-жаба» [25].

Іще давнішими, можливо, є сюжети, де мотив вишивання прямо (чи опосередковано) виступає чудесним, незвичайним, чарівним даром, яким дівчину від народження наділяє надприродна сила (Сонце, Смерть, чарівниця). В одному випадку вміння вишивати надзвичайно гарні та неповторні візерунки вирізняє рукодільницю серед інших, і в результаті дівчина щасливо виходить заміж (за сина боярина, багатія, царського сина); в іншому - завдяки вмінню гарно вишивати дівчині вдається повернути вкрадене в неї (різні частини тіла або душу). Чарівних властивостей можуть набути й вишиті речі. Таким чином, ми зустрічаємо вже не вишивання як прикрашання, а вишивання як певне дійство, що призводить до конкретного результату - чи то зміни долі, чи то чародійства. Коли звернути увагу на обставини, пов'язані з вишиванням та, власне, вишивкою, у сюжетах, виділених нами як більш давніх, то побачимо, що і тут мають  місце певні елементи різних обрядів, зокрема - перехідних. Це окремі мотиви ініціації, елементи шлюбних мотивів (ініціація та шлюб є перехідними обрядами).

Ми бачимо, що, з одного боку, в казках вміння вишивати сприймається як звичайна вроджена здібність дівчини. Однак функція вишивання в її долі і у сюжеті казки показує, що вміння гарно вишивати в історичному контексті не є звичайною людською здібністю, як і сама вишивка. Тобто, в казковому тексті, де мотив вишивання подається в суто естетичному плані, є ряд прикмет, які показують, що «мистецтво (тут явлене вишивкою) крім естетичної функції (усвідомленої значно пізніше) наділене ще кількома функціями, більш ранніми, ніж усвідомлена естетична, які разом з нею в по­ дальшому утворили змістовну основу цього мистецтва, як мистецтва фольклорного» [18].

Те, що вишивання було явищем сакральним зафіксовано і в обрядових піснях - календарного циклу та побутових, а також у відгомоні вірувань про те, кому, яким орнаментом і коли вишивати одяг. Ставлення до повсякденного одягу та до його вироблення - починаючи від підготовчих етапів  (прядіння  ниток, ткання, вибілювання готового полотна) і до вишивання вже готового виробу - свідчить про існування певних обрядових дійств, пов'язаних саме з тим, щоб якомога краще не лише прикрасити сорочку, продемонструвати своє вміння, майстерність, заможність, але й вберегти того, хто цю сорочку носитиме, від можливих зазіхань на його життя та долю  з боку «нечистої сили». Так, подекуди ще в наш час зберігається стійка віра в те, що традиція вишивання сорочки в місцях прорізів (біля горловини, внизу, на  рукавах) пов'язана з тим, що це запобігання від злого духу, не дозволяє йому проникнути в тіло людини [19].

Календарно-обрядовий фольклор та казки дають нам широку картину ставлення народу до різних ремесел і, зокрема, до жіночих робіт, таких як прядіння, ткацтво, шиття і вишивання. Тут можна простежити певну сакралізацію всіх процесів, що передують виготовленню одягу, а також процесів шиття та вишивання.

Можна спостерігати перетворення звичайних робіт на певне дійство, свого роду ритуал, що міг насправді існувати в давні часи, але поступово, зі змінами у світогляді та житті відійшов у розряд архаїки, залишившись лише в обрядових піснях та казках. Вище ми вже наводили приклади про існування різних варіантів побутування сорочки та ставлення до її вишивання в народній традиції і припущення щодо існування окремого обрядового одягу, що в більшості випадків надалі перетворився на звичайний святковий одяг. Відповідно могли існувати і обряди, що виконувались як в процесі підготовчих робіт (ткання, прядіння, обробка полотна), так і в процесі виготовлення одягу, причому, цілком можливо, що певними обрядами могло супроводжуватись виготовлення не лише ритуального одягу, але й повсякденного.

В одній із жниварських пісень описується весь процес виготовлення сорочки, причому форма пісні у вигляді запитань-відповідей наводить на думку про відгомін  якогось  давнього обряду:

Матінка каже: - Це мій син їде!

По чім ти его ба и розпізнала?

Розпізнала - м'го по сорочечці.

На ним сорочка, як день біленька,

Як день біленька, як лист тоненька.

Де ж вна ой шита? - В сонці, в віконці.

Де ж вна золена? - В золотій зільниці.

Де ж вна ба й прана? - Края Дуная.

Де ж вна кручена? - В коня стремені.

Де ж вна сушена? - В тура на розі.

Де ж вна тачана? - В Львові на столі.

Де ж вна вбирана? - В царськім обозі.[22].

Крім певних регламентацій порядку виконання робіт, заборону на роботу в ті чи інші дні, могли існувати і інші правила, за якими виконувалась робота: все залежало від того, з якою метою і кому вишивали сорочку. Наприклад, моя бабуся коли бралася вишивати сорочку говорила, що: «Орнамент треба вишивати на сорочку або білизну з любов'ю, особливо для дитини». У Гарафини Маковій зустрічаємо таку народну співанку:

- Гей, вишию сорочку, файно загачкую,

Та най моє гачковання відверне другую [21].

Тут мотиви вишивання перегукуються з любовною магією. Традицію вкривати вишивкою весь рукав жіночої сорочки вважають далеким відгомоном давньої поваги до руки як «знаряддя праці». Оточуючи руку символами, людина прагнула збільшити її силу та спритність, забезпечити успіх у різних діях. За подібними залишками давніх вірувань можна прослідкувати не лише те, як ставились до вишивки, але й яке вона мала значення для людей і яку роль відігравала в традиційній культурі українців.

Це був досить важливий момент у тому культурному шарі, що поєднує явища і духовної, і матеріальної культур. Фактично, вишивка на одязі, за народними віруваннями та обрядовим фольклором, поєднувала в собі багато функцій, які умовно можна поділити на соціально-знакові (визначення статі, віку, сімейного та соціального стану) та магічні (апотропеїчні - оберегові, любовна магія, родючість  тощо) [16]. Причому важливу роль відігравала не лише вишивка, але й сам процес її виконання, який теж асоціювався із свого роду магічним дійством, від успішного виконання якого могла залежати подальша доля людини, що носитиме вишитий одяг.

Свого часу, напевно, весь цей процес регламентувався набагато чіткіше. Певна  частина вірувань, пов'язаних із виконанням жінкою домашніх робіт, в тому числі і з вишиванням, міцно пов'язана із християнською традицією заборони працювати у неділю та в свята. З дохристиянською традицією пов'язують заборону на будь-які жіночі роботи в п'ятницю, хоча вона і набула поступово християнського забарвлення. Цієї традиції дотримувались дуже ретельно, літні люди згадують про неї і тепер: «Вишивати не можна було в п'ятницю» [15]. За християнською традицією не можна вишивати у неділю (бо в цей день воскресіння Христа), у дні церковних свят, а ще раніше (сьогодні ця традиція вже забувається) заборонялося вишивати у п'ятницю, бо цей день вважали днем Св.Параскеви-П'ятниці - покровительниці і заступниці жінок... Існувала така прикмета, що найкраще починати вишивати щось у понеділок, на початку тижня. Ніколи не починали вишивку в суботу» [19].

Можливо, що з Параскевою-П'ятницею було пов'язане табу, яке походило від культу дуже давнього жіночого божества, яке «відало» жіночими роботами, в тому числі і вишиванням.

Про заборону працювати в п'ятницю зустрічаємо згадку і в календарних піснях:

Свята П'ятниця дари давала, Бо господиня мудрая була,Що у п'ятницю купіль не пряла... [6]

Коли ми звернемося до обрядового фольклору, то побачимо, що і в піснях календарного циклу, і в побутових піснях дуже часто переплітаються мотиви вишивання, вишивки (вишитих сорочок) та певні світоглядні мотиви. Зокрема, це мотив світового дерева у пісні, який співіснує з жіночими рукомеслами молодої невістки:

Я до свекора звикала, сороченьки дошивала,

До свекрушеньки звикала, та красенця дотикала,

Я до дівірів звикала,  води  на  руки  давала,

Я і до зовиць звикала, русі  коси  заплітала,

Я і ткала, я і пряла, і шовками шила,

І шовками шила, по злоту ходила [13],

Часто в обрядових піснях вишивка означує красу, багатство (дівчина вишиває шовком, золотом, дорогоцінним камінням), або ж як приготування нареченою посагу собі чи сорочки своєму милому.

Шовком та біллю да вишиває,

Своєму милому пересилає:

Надівай її щонеділеньки,

Споминай ти мене щогодиноньки.

Шовком я шила, біллю рубила,

Жаль мені козака, що я полюбила [9].

Тема зв'язку вишивки та певних моментів мандрівки в потойбічне (зв'язку з потойбічним) бачимо у двох українських обрядових піснях:

В тій корабійці красная панна

Шила брату вишивала кошульку.

На ковнірці - зоря й місяць,

На пазушках - райски пташки,

На рукавцях - сивці -- голубці,

А на придолі - тури й олені... [13].

Подібне звучання і у аналогічній веснянці, лише  кошулю вишиває не сестра брату, а дочка батьку, що є символічним, тому, що сорочка стає лише тоді оберегом, коли її вишиває близька по крові людина.

Не угинайся буковий мосте,

Через тебе йдуть тури і олені,

На тих оленях високий терем,

А в тим теремі красна панна,

Шила-вишивала отцу кошулю,

Коло ковнірця - яснії зорки,

На пазушках - ясний місяць,

А у полах - сиві голуби... [11].

В обох фрагментах простежується зв'язок вишивання з потойбічним світом, можна навіть припустити певну присутність мотиву переходу (в першій пісні на перехід вказують вода і корабель; в другій перехід вже прослідковується чітко - це міст, через який ідуть тури та олені).

Ми бачимо, що в даному випадку вишивка ототожнюється із зв'язком «цього» і «того» світу. Можна припустити, що процес вишивання в подібних мотивах подається як явище сакральне, а сама вишивка виступає як така, що походить не з світу людей. На це може вказувати другий фрагмент, де дівчина вишиває, переїздить через міст на сакральних тваринах. Цей уривок нагадує процес дарування людям мистецтва вишивки потойбічними силами.

Характерними є і змальовані орнаменти вишивок: це зорі, місяць, голуби і «тури й олені» - всі ці орнаменти навіть тепер вважаються носіями пев­ної інформації, а подекуди і оберегами; відповідно, у більш віддалені часи такі мотиви орнаменту могли мати також і сакральний характер.

Якщо припущення «вишивка, спів, музика тощо - своєрідний вираз діалогу людини з природою, який в давні часи набував вигляду обрядів» [12] є вірним, то можна припустити також те, що обряди, пов'язані саме з вишивкою, могли зафіксуватися в українському фольклорі. Звісно, та інформація про вишивку та пов'язані з нею уявлення, яку ми можемо виділити з фольклорних джерел, може бути  використана лише із застереженням її умовності, оскільки за тривалий період свого існування обрядовий та календарний фольклор і казки дуже сильно видозмінили ті явища, які свого часу послужили їх першоосновою. Однак це дає нам змогу подивитися на вишивку не тільки як на мистецьке, декоративно-утилітарне явище, а й як на таке, що тісно пов'язане зі світом сакрального.

Отже, сорочка, в тому числі і вишита сорочка має сакральне значення для українців. Вона використовувалася у різних обрядах: сезонних, агрономічних, релігійних, побутових свят. Сорочка супроводжувала людину від народження і до смерті, саме тому така велика увага приділена образу сорочки в українському фольклорі .

РОЗДІЛ III

ОБРАЗ СОРОЧКИ У СУЧАСНОМУ ФОЛЬКЛОРІ

Матеріальна культура, хоча й спрямована на перший погляд на задоволення побутових потреб, має духовні витоки Процес становлення традиційного народного вбрання охоплює всю територію, де проживають етнічні українці, він поєднує місцеві традиції з впливом інших народів і має логічний розвиток крізь всі історичні епохи. Та осьовим у формуванні української національної ідентичності було ХІХ ст. і – село. Саме село виступило хранителем давніх надбань, скарбницею давніх традицій протягом творення національних цінностей. Воно залишалось етнічно однорідним, в той час як міста були різнонаціональними. Невипадково уявлення про український національний стрій ще й нині часто асоціюється з селянським.

 Основою українського народного строю є сорочка. Українська вишивана сорочка, кожна неповторна через безліч узорів і технік вишивання, має неповторну магнетичну силу краси. Шили сорочки з лляного чи конопляного домотканого полотна. Побутували в українській спеціальній лексиці і давні назви полотна – холст, холстина, узчина. Крій народних сорочок не відрізнявся особливою різноманітністю в першу чергу тому, що залежав від особливостей виготовлення і ширини домотканого полотна. Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. з поширенням фабричних тканин – перкалю, а також під впливом міської моди крій сорочок став різноманітнішим.

Про  жіночу сорочку є такі народні приповідки:

«Рукава, як писанка, а личко, як маків цвіт»;

«Пізнають хлопці і в драній сорочці, аби полики вишиті»;

«У наших хазяйок та по сто сорочок, а у мене одна  та   й та біла щодня»[3]

У сучасному фольклорі також оспіваний образ сорочки. Сама найдорожча та сорочка, яку вишивала мама.

Відома всім пісня «Два кольори» Дмитра Павличка стала на даний час народною, саме без неї образ сорочки у пісенному не був би таким оспіваним.

Як я малим збирався навеснi

Пiти у свiт незнаними шляхами,

Сорочку мати вишила менi червоними i чорними,

Червоними i чорними нитками .

Оспівуються і традиційні кольори, якими вишивалася сорочка: червоний і чорний, і їх сакральне значення.

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотнi, в душi моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне - то любов, а чорне - то журба .

Найцінніше, найдорожче, те що вишито ніжними маминими руками

Менi вiйнула в очi сивина,

Та я нiчого не везу додому,

Лиш згорточок старого полотна

I вишите моє життя, і вишите моє життя на ньому (див. Додаток В).

У сучасних піснях також оспівується вишита маминими руками сорочка, Наталія Май виконує пісню «Мамина сорочка» у якій звучать такі прості і теплі слова:

А сорочка мамина біла-біла

А сорочка мамина серцю мила

А сорочка мамина зігріває

Я її до серденька пригортаю (див.Додаток Г)

Багато українських пісень оспівують образ матері, яка вишиває сорочку для дітей.

Вишийте, матусю, вишиванку,

Де барвисті квіти розцвіли.

Ті, що милували коло ганку,

Ті, що найдорожчими були! [23]

Українська вишивана сорочка, кожна неповторна через безліч узорів і технік вишивання, має неповторну магнетичну силу краси. Про сорочку оберіг, на якій вишиті сакральні символи пишуть вірші сучасні поети.

Вишивала мама синіми нитками, —
зацвіли волошки буйно між житами.
На щастя дитині вишивали білим нитками, пише Леся Возняк:

Щастя для дитини вишивала мати.
Білими по білім вишивала ненька,
до ниток вплітала всю любов серденька.
Дрібно гаптувала росяні мережки,
щоб не заростали у дитинство стежки.
Оберіг-сорочку вишила для сина (Додаток Д)

Дослідники народного строю називають сорочку не тільки улюбленою ношею українців, а й клітинкою свідомості, рисочкою національного характеру.

Вишита сорочка — символ здоров'я, краси, щасливої долі, родової пам'яті, порядності, чесності, любові, святковості; оберіг. Символіка вишивки залежала від того, кому призначалося вбрання: парубкові — нареченому, чоловікові, хлопцеві; дівчині, заміжній жінці. Саме тому у багатьох піснях показано образ молодої дівчини, яка вишиває  своєму коханому вишиванку:

 З вечора тривожного аж до ранку

Вишивала дівчина вишиванку.

Вишивала дівчина, вишивала,

В тую вишиваночку душу вклала [25].

За останнє століття вишивання відділилося від утилітарного домашнього заняття, перейшовши в сферу естетичного. Багатство технік, розмаїття мотивів, вишуканий колорит і безліч семантичних загадок не дозволяють назвати вишивку ні промислом, ні ремеслом. Традиційна народна вишивка вже давно належить до мистецтва і є невід'ємною складовою культурного надбання всього світу.

Народ ставився до вишиванок як до святині. Вишиванки передавалися з покоління в покоління, з роду в рід, береглися як реліквії. Символічний образ сорочки-вишиванки часто зустрічається в народних піснях про кохання, сімейне життя, а також соціально-побутових (козацьких, чумацьких, бурлацьких, наймитських та ін.). За традицією, дівчина, готуючи посаг, мала вишити своєму нареченому сорочку:

Шовком шила, шовком шила, золотом рубила.

Та для того козаченька, що вірно любила.

Сорочка (особливо чоловіча) була символом кохання і вірності. В давньому замовлянні сказано: «Якою білою є сорочка на тілі, таким щоб і чоловік до жінки був», звідки видно, що «білий — милий». У деяких народних піснях, як зауважував О.Потебня, образ не пояснюється, але його можна зрозуміти на основі символічних значень:

Ой коби я була знала, що я твоя буду,

Випрала би-м сорочечку від чорного бруду [16]

(тобто: покохала б, поєдналася з тобою за умови обов'язкового майбутнього заміжжя);

Заковала зозуленька на жовтім пісочку.

А хто ж мому миленькому випере сорочку?[22]

У другій половині XIX ст. в європейській фольклористиці широко обговорювався сюжет про графа, котрий потрапив у полон до невірних, і про його дружину. Біла сорочка, що її дала дружина чоловікові, — символ вірності: поки сорочка біла, доти жінка вірна.

Випрати сорочку в чумацьких піснях означає полюбити чумака, навіть якщо він одружений. Характерно, що не завжди чумак погоджується на любовні стосунки з випадковими особами жіночої статі (в піснях це переважно дівчата або молода шинкарка-здирниця), не дозволяє якій-небудь «прати сорочку», хоч вона й не біла, бо «сьома неділя». Таким чином, чумак зберігає вірність коханій дружині, до якої має повернутися [11]

Про сорочку співали і у роки війни, коли мати останнє продавала, щоб викупити з неволі дочку, такі пісні називалися невільницькими і ввійшли у збірку «Фольклор Великої Вітчизняної війни»:

- Була я на торгу, була на риночку

Ой продавала останню сорочку.

Ой і продала останню сорочку

Ой і виряджала в Германію дочку [ 10, c.259]

Отже, сорочка-вишиванка оспівана, зображена в різноманітних жанрах народної творчості і сучасними поетами. Вона є символом українця загалом і України зокрема, проте в XX ст. престиж вишиванки як одягу занепав під згубними впливами комуністичних, екстремістських та інших тенденцій.

ВИСНОВКИ

В результаті аналізу літературних, етнографічних, фольклорних джерел, в результаті нашого дослідження ми дійшли висновку, що у  різних жанрах фольклору оспівується образ сорочки.

Досліджено, що сорочка, в тому числі і вишита сорочка має сакральне значення для українців. Вона використовувалася у різних обрядах: сезонних, агрономічних, релігійних, побутових свят. Сорочка супроводжувала людину від народження і до смерті, саме тому така велика увага приділена образу сорочки в українському фольклорі

 Нами обґрунтовано, що образ вишитої сорочки у пісенному фольклорі Рівненщини, розкриває складну систему світосприйняття українців та акцентує увагу на значимих аспектах, пов’язаних з виробничими і суспільно-побутовими вимогами українців у галузі виготовлення і оздоблення вишивкою традиційної сорочки.

Якщо припущення «вишивка, спів, музика тощо - своєрідний вираз діалогу людини з природою, який в давні часи набував вигляду обрядів» є вірним, то можна припустити також те, що обряди, пов'язані саме з вишивкою, могли зафіксуватися в українському та східнослов'янському фольклорі.

Звісно, та інформація про вишивку та пов'язані з нею уявлення, яку ми можемо виділити з фольклорних джерел, може бути  використана лише із застереженням її умовності, оскільки за тривалий період свого існування обрядовий та календарний фольклор і казки дуже сильно видозмінили ті явища, які свого часу послу­ жили їх першоосновою. Однак це дає нам змогу подивитися на вишивку не тільки як на мистецьке, декоративно-утилітарне явище, а  й як на таке, що тісно пов'язане зі світом сакрального.

Календарно-обрядовий фольклор та казки дають нам широку картину ставлення народу до різних ремесел і, зокрема, до жіночих робіт, таких як прядіння, ткацтво, шиття і вишивання. Тут можна простежити певну сакралізацію всіх процесів, що передують виготовленню одягу, а також процесів шиття та вишивання.

Те, що вишивання було явищем сакральним зафіксовано і в обрядових піснях - календарного циклу та побутових, а також у відгомоні вірувань про те, кому, яким орнаментом і коли вишивати одяг. Ставлення до повсякденного одягу та до його вироблення - починаючи від підготовчих етапів  (прядіння  ниток, ткання, вибілювання готового полотна) і до вишивання вже готового виробу - свідчить про існування певних обрядових дійств, пов'язаних саме з тим, щоб якомога краще не лише прикрасити сорочку, продемонструвати своє вміння, майстерність, заможність, але й вберегти того, хто цю сорочку носитиме, від можливих зазіхань на його життя та долю  з боку «нечистої сили». Так, подекуди ще в наш час зберігається стійка віра в те, що традиція вишивання сорочки в місцях прорізів (біля горловини, внизу, на  рукавах) пов'язана з тим, що це запобігання від злого духу, не дозволяє йому проникнути в тіло людини.

Отже, образ вишитої сорочки у пісенному фольклорі Рівненщини , розкриває складну систему світосприйняття українців та акцентує увагу на значимих аспектах, пов’язаних з виробничими і суспільно-побутовими вимогами українців у галузі виготовлення і оздоблення вишивкою традиційної сорочки.

Відтак, фольклор Рівненщини є неоціненним джерелом відомостей, яке розширює знання про український народний одяг, зокрема про сорочку та її використання у побуті та обрядах.

Символічний образ сорочки-вишиванки часто зустрічається в народних піснях про кохання, сімейне життя, а також соціально-побутових (козацьких, чумацьких, бурлацьких, наймитських та ін.). За традицією, дівчина, готуючи посаг, мала вишити своєму нареченому сорочку:

Отже, сорочка-вишиванка оспівана, зображена в різноманітних жанрах народної творчості  є символом українця загалом і України зокрема.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.   Антонович Є. Декоративно-прикладне мистецтво / Є Антонович. – Львів, 1992. – 180с
2.   Булгакова-Ситник Л. Подільська народна вишивка: Етногр. Аспект / Ред. О. М. Козакевич /Л. Ситник-Булгакова. – Кам’янець-Подільський: ПП «Медобори – 2006», 2010. – 336 с.
3.   Вовк М.П. Фольклористика у класичних університетах України (друга половина ХІХ – початок ХХІ ст.): навч. посібн. / Мирослава Петрівна Вовк. – К.: Ін-т пед. освіти і освіти дорослих НАПН України, 2014. – 202 с.
4.   Вовк М., Машкова І. Українознавча освіта в Україні і Канаді: поняттєво персонологічний словник / Мирослава Вовк, Інна Машкова. – К.: «Талком», 2018. – 107 с.
5.   Вовк Хв. Студії з української етнографії та антропології. - К.: Мистецтво, 1995. - С.193.
6.   Виткалов В. Г. Декоратично-прикладне мистецтво Рівненщини/Наукове видання/колективна монографія – Рівне: ПП ДМ. 2010. – 224 с.
7.   Зеленіш Д.К. Восточнославянская этнография. - M.: Наука, 1991. - С.321.
8.   Золотослов. Поетичний космос Давньої Русі. - К.: Дніпро, 1988. - С.45.
9.   Енциклопедія українознавства (загальна части­ на). - К., 1994. - Т. 1. - С.294.
10. Іваницький А.І. Український музичний фольклор. Підручник для вищих навчальних закладів. Вінниця, 2004. – 320с
11. Народні пісні в записах Степана Руданського. – K., 1971. – 292 с.
12. Маслова Г.С. Народная одежда в восточнославянских традиционных обычаях и обрядах XIX - начала XX в. - М.: Наука, 1984. - С.33
13. Пісні з Поділля. Фольклорні записи та  упорядкування О. М. Яковчука. – К., 1989. – 184 с.
14. Пісні Явдохи Зуїхи. Записав Гнат Танцюра. – K., 1965. – 812 с.
15. Рыбаков Б. Язычество древних славян / Б. Рыбаков. – М. : Наука, 1981. – 607 с.
16. Сивачук Н. П. Методика  викладання народознавства. Фольклорна практика: Навч. посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих навчальних закладів / Н. П. Сивачук. – К. : Наук. світ, 2002. – 65 с.
17. Символ жіночої мудрості /Вільне слово: Громадсько-політична газета. –Рівне, 2016. -№49/1 груд./ - с. 16.
18. Українські чари. - К.: Либідь, 1992. – С. 90-91.
19. . Українська минувшина. - К.: Либідь, 1993. - С.179.
20.  Фольклор. Народна музика, пісні. Режим доступу http://spadok.org.ua/folklor/blog
21.  Середюк О.В., Уманець, О.В. Слюсаренко Т.О. Українська музична культура від джерел до сьогодення.  Монографія. Харків, 2002. Режим доступу http://library.nlu.edu.ua/POLN_TEXT/MONOGRAFII_2009/SERDYK_2002.htm
22. Український обрядовий фольклор західних земель : Музична у 45 антологія [Текст] (Бесарабія. Бойківщина. Буковина. Волинь. Галичина. Гуцульщина. Закарпаття. Лемківщина. Підляшшя. Поділля. Полісся. Покуття. Холмщина) / Відп. ред. Г. А. Скрипник ; упоряд. та вступ, стаття А. І. Іваницького. — Вінниця : Нова Книга, 2012. — 624 с.
23. Українська народна пісенна спадщина Рівненщини та Тернопільщини//Упорядник Пастушенко А.С. – Тернопіль, 2011 – 280с.
24. Цехміструк Юрій. Народні пісні Волині: фонографічні записи 1936– 1937 років. Львів ; Рівне, 2006. 480 с.
25. https://korali.info/dlya-dushi/10-neimovirnih-virshiv-ta-pisen-pro-vishivanku.html

Додаток А.

Інтерв’ю з Семещук Ніною Дмитрівною

Хто записав: Семещук Марко Сергійович

Місце запису: село Котів Рівненського району Рівненської області

Дата запису: 21.11.2019 р.

Респондент: Семещук Ніна Дмитрівна

Рік народження респондента: 6.10. 1955

Місце народження респондента: село Постійне Костопільського району Рівненської області

Місце проживання респондента: село Котів  Рівненського району Рівненської області

ПІСНЯ ПРО ВИШИВАНКУ

З вечора тривожного аж до ранку
Вишивала дівчина вишиванку.
Вишивала дівчина, вишивала,
Чорну та червоную нитку клала.
Ой та чорна ниточка — то страждання,
А червона ниточка — то кохання.
Тому чорна ниточка часто рвалась,
А червона ниточка легко слалась.

Як піду я ввечері на гулянку,
Подарую милому вишиванку.
Бери, мій соколику, і не сердься,
Будеш ти носить її коло серця.
З вечора тривожного аж до ранку
Вишивала дівчина вишиванку.
Вишивала дівчина, вишивала,
В тую вишиваночку душу вклала.

Як вечірні зорі
Падали над нами,
Вишивала мила
Двома кольорами.

Приспів:

А тоненька нитка,
Як барвінок в'ється.
А синенька квітка
Милому сміється.

Вишивала щастя,
Вишивала долю,
Бо дівоче серце,
Друже мій, з тобою.

Приспів.

Цю сорочку білу,
Вишиту душею,
Пронеси, коханий,
Гідно над землею.

Приспів.

Додаток Б

Щаслива сорочка

Українська народна казка Бойківщини

Був собі в давніх часах великий пан. Жив він довгий час, нарешті захорував. І з’їжджаються до нього всякі лікарі, щоб його лікувати, рятувати. І їм пана вилікувати не вдається. Тоді його піддані вдаються до всяких ворожбитів, щоби порадили, що з паном робити. З них один каже таке, другий таке. А напослідку один сказав:

— Треба знайти сорочку із щасливої людини, одягти на нього і він поздоровіє.

Коли таке вчули, послав пан своїх слуг по країні. Щоби глядали щасливого чоловіка і купили в нього сорочку. І пішли тоти його слуги по всій країні шукати щасливого чоловіка. Ходять, шукають, перечувають, питають — не находять. Там десь чоловік з жінкою сварку мають, там десь вони добре не тягнуть. Не можуть вони щасливого найти. Ходили вони кілька тижнів і ніде не найшли щасливої людини, кожному щось бракувало.

А в той час люди ще ходили пішки або фірою їхали, і їм довелося довго ходити. Ходили вони, ходили і засмучені вертають до того пана. Засмучені, бо не найшли. І напослідку приходять в одно село і в кінці села побачили невеличку хатинку. То було увечері, в хатинці світилося світло. Підійшли посланці під вікно тої хатинки, подивилися, а там сидить чоловік і сам до себе говорить:

— Слава Богу, що день пройшов. Тепер намочу сухарів, поїм, помолюся Богу і спокійно ляжу спати. Щаслива я людина на світі.

А посланці пана стоять під вікном і слухають. А як почули вони тоти послідні слова, чимскоріше ввійшли до хати і розказують, що вони глядають щасливої людини. Кажуть йому:

— Ти, чоловічку, продай сорочку для нашого пана.

І розказують, нащо їм потрібна сорочка. Кажуть так:

— Ми тобі даме грошей, скільки хочеш, хіба дай нам сорочку, би наш пан поздоровів.

А він каже:

— Якби я мав сорочку, я би безплатно вам дав, але я, добрі люди, сорочки не маю.

— А в чім же ти ходиш?

— Я маю свитину полатану, а сорочку я вже давно пірвав.

А то був жебрак, який ходив від села до села. І він ся чув себе щасливим.

І вернулися посланці до пана без щасливої сорочки.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Щаслива сорочка. СУС —. 1 липня 1988 р. Ціпко Михайло Васильович (1913). Львівська область, Турківський район, село Либохора.

Щаслива сорочка

Українська народна казка Чернігівщини

Жив собі цар. Якось він захворів. З усіх сторін прийшли у царство лікарі, стали його лікувати, а він все слабшав.

Стогнучи від болю, цар покликав до себе вірних слуг і наказав їм привести наймудріших людей у царстві — ворожок, ворожбитів і відьмаків. Ті так і зробили. Кожен намагався вилікувати царя, та старання були даремні. Серед них був сивий дід, який закашляв і сказав:

— Не тіло твоє хворе, государю, а душа. Якщо її не вилікуєш, то помреш. Можу дати тільки одну пораду. Звели своїм слугам знайти людину, яка всім щаслива і задоволена. Зніми з неї сорочку і одягни на себе. Тоді ти знову станеш дужим.

Відпустив цар діда з миром, а сам задумався: «Хіба я мало людей зробив щасливими? У моєму царстві знайдеться не одна дюжина щасливих людей». Звелів він придворним скоріше розпочати пошуки. Та тільки задача виявилася складною. Навіть багаті і ситі мали свої клопоти. Хтось боявся старості, хтось хворів, хтось не мав дітей. Змучені слуги уже верталися до двору, коли побачили старця, одягнутого в лахміття. Хоч і був такий обдертий, та він посміхався. «Чого він радується? » — подумали слуги, а потім спитали його.

— А я задоволений собою, — сказав дід.

Притягнули його до двору. Цар спочатку не повірив, що такий бідняк може бути щасливим, а потім сказав:

— То знімай хутко сорочку і давай мені.

• Та я б із радістю, — одказує той, — але в мене її нема і ніколи не було.

Щаслива сорочка./ Записала Губська Галина Володимирівна у грудні 2007 року від Дем’яненко Катерини Миронівна (1927) Чернігівська область, Городянський район с.Деревини.

Додаток В

Інтерв’ю з Черех Емілією Полікарпівною

Хто записав: Семещук Марко Сергійович

Місце запису: село Шубків Рівненського району Рівненської області

Дата запису:0712..2019 р.

Респондент: Черех Емілія Полікарпівна

Рік народження респондента: 9.10. 1947

Місце народження респондента: село Княгинин Демидівського району, Рівненської області

Місце проживання респондента: село Шубків Рівненського району Рівненської області.

Нас у сім’ї було четверо дітей. От ввечері ми збиралися біля печі (світла не було) і бабуся Палажка , розказувала нам таку  казку:

Щаслива сорочка

(Українська народна казка Рівненщина)

Давно це було: жив собі пан. Дуже багатий був, мав багато поля, червінців і всякого добра. От одного разу заслабував він важко. З’їхалися до нього різні знахарі, щоб його врятувати. Різні лікарства, настоянки і кроплі йому виготовляли, а йому нічого не помагає. Почав пан сохнути як свічка. Тоді його наймити подались до відьмаків, щоб ті сказали як панові допомогти. Один каже нехай над паном заклинання від хвороби прочитають, другий каже: нехай його у молоці купають і молоко в річку виливаю. А третій каже:

— Треба знайти щасливу людину, зняти з неї сорочку, одягти на пана і він виздоровіє.

Послав пан своїх посланців по всій країні, щоб знайшли щасливого чоловіка і взяли у нього сорочку. Ходять вони день, ходять три, ходять сім днів – не можуть знайти бодай одного щасливого чоловіка, всі чимось недовольні: то діти неслухняні, то грошей мало, то жінка сварлива. Довго вони ходили пішки, їздили фурою, ніяк не можуть знайти щасливого чоловіка. Сумні та невеселі поверталися вони до пана. Чи довго чи недовго вони їхали, аж застала їх ніч в дорозі. Попросилися вони на ніч до крайної хати в селі, бо там ще горіла свічка. В тій хаті жив один чоловік.

От пригостив він їх що було у хаті: печеною картоплею з мачанкою з цибулі. А далі став молитися Богу, а потім почав казати такі слова:

— Дякую тобі Боже за день що пройшов, дякую за вечерю, дякую за добрих людей що завітали до моєї хати. Тепера спокійно можу лягати спати. Щасливий  я чоловік на світі.

Як почули це подорожні одразу кинулися до чоловіка. Зраділи, що нарешті знайшли щасливого чоловіка. Стали вони його просити, в ноги падати:

— Чоловіче-добрий, дай для нашого пана сорочку, бо дуже слабий він, не одужає, якщо не вдягне сорочку щасливого чоловіка, змилуйся над нами.

А він їм відказує:

— Люди добрії якби я мав сорочку, то я вам її дав, напевно ваш пан добра людина, коли Ви за нього так просите але я сорочки не маю.

— А в що ж ти одягаєшся?

— Я маю свитину полатану, а сорочка моя вже давно гонучою стала.

А то був бідний чоловік, який радів від того, що йому Бог посилав і від того він був щасливий.

Отак пан не отримав щасливої чужої сорочки, і в невдовзі взяв і вмер.

У кожної людини має бути своя щаслива сорочка, бо щастя в кожного різне, своє.

Додаток В

Інтерв’ю з

Хто записав: Семещук Марко Сергійович

Місце запису: село Шубків Рівненського району Рівненської області

Дата запису:19.12.2019 р.

Респондент:

Рік народження респондента: 9.10. 1947

Місце народження респондента: село Шубків, Рівненської області

Місце проживання респондента: село Шубків Рівненського району Рівненської області.

Приказки, прислів’я, повір’я про сорочку

Як неділя, то й сорочка біла.

Бідний на сорочку старається, а багатий і кожуха цурається.

Як мати рідненька, то й сорочка біленька.

Хто має дочки, той ходить без сорочки, а хто має сини, той готує сумки.

У наших хазяйок по сто сорочок, а в мене одна — та й та біла щодня.

Хочеш сорочку мати — не треба зівати.

Немає нічого, окрім сорочки, в якій мати народила.

Ближча сорочка як свита.

З миру по нитці — голому сорочка.

Сорочки на хребті нема.

Сам голий, а сорочка за пазухою.

Не до стида, як сорочки нема.

Пізнають хлопці і в драній сорочці.

Шкура ближче від сорочки.

Додаток Д

Легенда про вишиту сорочку

Був такий час, що почав на землі люд вимирати. Від якої хвороби – ніхто не знав. Не шкодувала вона ні молодих, ні старих. А жила в одному селі бідна вдова Марія. Забрала хвороба у неї чоловіка і п’ятеро діток. Лише найменша Іванка ще здорова. Пильнує матір за донечкою, як за скарбом найдорожчим. Але не вберегла. Почала сохнути Іванка – тане на очах. А ще просить матінку: – Врятуй, мамо, я не хочу помирати! Так ті оченята блищать, що бідна жінка місця собі не знаходить. Одного вечора до хати прийшла якась бабка.

Як і коли прийшла – Марія і не чула.

— Слава Богові, – привіталася. —  Що, помирає остання? А могла б жити!

 — Як? Бабуню сердечна, я Бога благаю, спаси, порятуй найменшу. Не лиши мене в самоті. Стара взяла до серця той плач і мовила:

 — Повідаю тобі тайну тієї страшної хвороби. Але присягнись, що нікому не розкриєш цієї таємниці.

 — Присягаю, – мовила Марія.

— Знай, послав чорну Смерть Господь Бог. Грішників багато розвелося, зла, заздрощів. На людях хреста нема. А чорти втішаються і всіх, на кому не видно хреста, – убивають. Дам я тобі пораду... Виший на рукавах, пазусі і в інших місцях хрести. Та ший чорні або червоні, щоб чорти здалеку виділи... Але не кажи нікому більше, бо смерть доньки побачиш на очах...

Вже за годину червона і чорна мережки оперезали дитячу сорочечку. А назавтра світять до сонця хрести і хрестики. І собі жінка нашила. А донечка здоровішала щодень і просила маму:

 — А виший ще терен і калину... Незабаром вже Іванка здорова: і скаче, і сміється, і співає. А Марійчине серце стискається від болю, як бачить, що люд помирає. Змарніла Марійка, аж світиться. Все пестить та цілує донечку, а думки в голові, як чорні хмари. Якось не витримала – від хати до хати почала бігати: — Шийте, шийте хрести... вишивайте... Будете жити! Рятуйтесь! А люди невірили їй. Марія взяла на руки Іванку і побігла до церкви. Забила в дзвін на сполох. За хвилю всі зібралися.

— Не повірили? Миттю зірвала з Іванки вишиту сорочку. І дитя нестало.

Додаток Е

ДВА КОЛЬОРИ

Як я малим збирався навеснi
Пiти у свiт незнаними шляхами,-
Сорочку мати вишила менi червоними i чорними,
Червоними i чорними нитками.
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотнi, в душi моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне - то любов, а чорне - то журба.
Мене водило в безвiстi життя,
Та я вертався на свої пороги.
Переплелись, як мамине шиття,
Щасливi i сумнi мої, щасливi i сумнi мої дороги.
Менi вiйнула в очi сивина,
Та я нiчого не везу додому,
Лиш згорточок старого полотна
I вишите моє життя, і вишите моє життя на ньому.

Дмитро Павличко

Додаток Ж

МАМИНА СОРОЧКА

Мені сорочку мама вишивала
Неначе долю хрестиком вела
Щоб лихих стежинок не шукала
І до людей привітною була
Виконуй доню – мама говорила
Життя закони, істини прості
Не зраджуй землю, що тебе зростила
Не залишай нікого у біді

Приспів:

А сорочка мамина біла-біла
А сорочка мамина серцю мила
А сорочка мамина зігріває
Я її до серденька пригортаю

Літа неначе птахи пролітали
Матусі коси дивом зацвіли
І я сорочку білу вишиваю
Як вишивала матінка мені
Виконуй доню – мама говорила
Життя закони, істини прості
Не зраджуй землю, що тебе зростила
Не залишай нікого у біді

Приспів.

слова і муз. Наталії Май

Додаток З

СОРОЧКА-ОБЕРІГ

Вишивала мама синіми нитками, —
зацвіли волошки буйно між житами.
Узяла матуся червоненьку нитку, —
запалали маки у пшениці влітку.
Оберіг-сорочку вишила для сина

Візерунком стали квіти України:
маки та волошки, мальви біля хати.
Долю для дитини вишивала мати.
Шила-вишивали хрестики зелені, —
зашуміло листя на вербі й калині.
Золотилось сонце у розлогій кроні.
Вишивала долю, наче по долоні.
Оберіг-сорочку вишила для сина.
Візерунком стали символи Вкраїни:
і верба, й калина, сонях біля хати.
Щастя для дитини вишивала мати.
Білими по білім вишивала ненька,
до ниток вплітала всю любов серденька.
Дрібно гаптувала росяні мережки,
щоб не заростали у дитинство стежки.
Оберіг-сорочку вишила для сина.

Візерунком стала рідна Україна.
Мамину турботу збереже сорочка,
захистять від лиха хрестиків рядочки.