Образ весни у творчості Богдана-Ігоря Антонича

Образ весни у творчості

Богдана- Ігора Антонича

Літературу ХХ століття, представляли митці, які активно усвідомили власну творчість, осмислювали її у взаємозв’язках з епохою. Поет цього періоду не міг бути переважним оптимістом: це був би своєрідний психологічний перекос, перевтіляння, яке зайшло надто далеко. ХХ століття – трагічна епоха, і якщо поет, тішачись ілюзією, яку він створив, не перебрав на себе її частину, не відчув як свою власну глибоку трагедію, він не зможе свою епоху репрезентувати. У  творчості цих письменників особливе місце посідає процес поривання в первісний світ, створення відчуття повноти буття   

Одним із таких письменників – спостерігачів, виступає Богдан – Ігор Антонич, пріорітети якого походили виключно з мистецької та інтелектуальної сфери, набираючи  релігійного чи мерафізичного напрямку, позаяк намагаючись переступити межі дійсності в контексті природи, зокрема поета цікавила така пора року як весна.

Образ весни у творчості Б. – І. Антонича розглядали такі дослідники як:        М. Ільницький, Г. Витрикуш, О. Пономаренко, М. Неврлий, М. Моклиця,           Т. Салига, С. Хопта.

Проблема даного дослідження зумовлена недостатнім вивченням образу весни, зокрема на основі метаморфози.

Мета наукової статті полягає у тому, щоб встановити особливості пейзажу  весни у поезії Б. – І. Антонича.

 Богдан – Ігор Антонич – поет дуже своєрідного мистецько – філософського світогляду, в основі якого лежить уявлення про гармонійну єдність людини і природи. Він захоплений роматик, співець лемківських краєвидів. Можливо, природа нагородила його таким сильним талантом слова, бо знала, що доля відміряла йому зовсім коротке життя – 28 років. Написані вже більше півстоліття тому твори Б. – І. Антонича сьогодні підказують нам замислитися над тим, хто така людина, як їй слід жити, співіснувати з природою, бо людина на думку поета, – невід’ємна частка багатого навколишнього світу. Антонич з’єднуєсвого ліричного героя зі світом природи, особливо рослинної та тваринної, так, що герой розчиняється в ній.

У поезії Антонич постає зовсім іншим, аніж у житті, ― багатогранним, невпійманим, незбагненним. У них він ― хрущ, мудрий лис і співець весняного похмілля...

Рослини, на думку Б.-І. Антонича, найдовготриваліші, живучіші, на відміну від тварин та людей, які змінюють форми життя. Таким чином ліричний герой поета усвідомлює неминучість припи­нення свого буття у теперішній формі, свою людську приреченість стати кимось іншим, вже не таким досконалим зовні, в наступному житті. Особистісне сприйняття себе як істоти, яка продовжить своє існування у рослинах і тваринах, переплітається із філософським узагальненням: так буде із кожним представником людського роду. Усвідомлюючи найголовніший закон неперервності і вічного руху відповідно до колової моделі світу, ліричний герой поета не вмирає назавжди, а проходить дві стадії метаморфоз: спочатку він стає рослиною, а потім твари­ною. Закони «біосу» однакові для всіх: народження, страждання й смерть.

 На композиційному рівні творчість поета являє собою унікальне завер­шене ціле, в якому річний цикл накладається на світовий, тобто осмислюється розвиток від космогонії до есхатології (від зародження буття до кінця світу), піс­ля чого повинен розпочатися новий цикл буття.

 Натхнення митця та пробудження природи навесні змальовується в метафорах окриленості та «розспіваності». Щорічне весняне відродження світу, з якого розпочиналася круговерть буття, праукраїнці уявляли колоподібним рухом сонця. Тому символами в Антоничевій поезії стають круглі предмети, ремісницькі витвори, які є в традиційному вжитку нашого народу з давніх-давен: перстень (несе в собі ознаки таємної вла­ди), веретено (з ним пов'язані уявлення про богинь долі — рожаниць), дзбан, ви­готовлений на гончарному колі, обруч. Оскільки ж міфологія оповідає про долю світу, символами круговерті буття стають саме ті круглі предмети, які в україн­ській культурній традиції пов'язувалися з долею.

Весна як ідеальний першопочаток, є на­скрізною в образно-символічній системі поезії Б.-І. Антонича.

Процес весняного пробудження природи дуже образно представлено у вірші „Весна”:

        Росте Антонич, і росте трава,

   і зеленіють кучеряві вільхи. 

   Ой, нахилися, нахилися тільки,

 почуєш найтайніші з усіх слова.

 Поет бачить себе як малу траву у вічному колообігу природи, ставлячи знак рівності між собою і травою. Та не лише людське око можна здивувати, а й вухо. Автор закликає нахилитись до землі і почути найпотаємніші з усіх слова, слова, які відомі лише звільненій від снігу землі. І справді, ти, затамувавши подих прислухаєшся до невідомості, а там дзвенять десь далеко на шляхах підкови, зміяста річка має співуче дно та вітри хльостають над землею.

  Дощем квітневим, весно, не тривож!

  Хто стовк, мов дзбан скляний, блакитне

                                                             небо,

  хто сипле листя – кусні скла на тебе?

  У решето ловити хочеш дощ?

І у цих рядках Б. – І. Антоничу вдалося олюднити природу. Це не дощ йде, а  хтось стовк на тріски синє небо і обсипає ними світ. Небо він порівнює з глекоподібним скляним посудом для води, який нещадно був розбитий і якого не можна ні зібрати до купи , ні склеїти.

Поєднання землі й неба через спалах блискавки виражається дощем, який спричиняє шалений розвиток рослин. Так само миттєве і раптове осяяння викликає натхненний стан. В естетиці Б. – І. Антонича дощ є метафорою поезії, призначення якої - уславлювати буяння буття у Всесвіті, – такої думки дотримується Олеся Пономаренко.

Також, Олеся Пономаренко, у статті: « Дивіться: це пожежа світу, буря первнів» дійшла до висновку, що через метафору окриленості природи і людини навесні Б.-І. Антонич перево­дить предмети традиційного вжитку в культові, приписуючи їм магічні дії. Так, метаморфоза слов'янського  дзбана, що ілюструє три ідеї: одухотворення світу астральним вогнем, пред-ковічність священної земної природи, самоствердження міфологічного суб'єкта в вічності, пошук збігу зі своїм першообразом через нескінченні прояви своєї особистісної природи.

У наступних рядках,  наявне таке спостереження:

  З усіх найдивніша мова гайова:

  в рушницю ночі вклав хтось зорі – кулі,

  на вільхах місяць розклюють зозулі...

І справді зірки з’являються на небі навесні, ніби хтось із рушниці вистрілює  їх в небо. Можливо, вони весною вперше так яскраво починають сяяти, ніби «зорі – кулі». Весна завжди багата на різні несподівані речі, коли помічаєш те, чого раніше не помічав. Ось, наприклад, якщо дивитись на місяць крізь дерева, які ледь – ледь почали випускати бруньки, то справді він здається поділеним на шматочки: «на вільхах місяць розклюють зозулі». До речі, чому ж саме зозулі, адже вони прилітають пізніше за інших ранніх пташок? Та тому, що зозулі своїм  «ку – ку» віщують вік і підтверджують те, що весна – це початок нового життя природи.

Дмитро Павличко зазначає, що в рослин немає звірячої брутальності і хитрості при відстоюванні своїх прав на життя, зате вони мають мовчазну терпеливість і загадкову витривалість у несприятливих для життя місцинах. Тому й не дивно, що поет порівнює себе з травою, адже саме вона проявляється своєю безкорисливістю.

 Весняний ранок показано у поезії „Назустріч”. У цьому вірші початок дня записують ластівки, хрещатим снігом співають квітневі дні і все зводиться до одного – весна приборкує зловісну зиму. Ліричний герой порівнює себе з кущем малини: «Росте хлоп’я, мов кущ малини...», що наштовхує на роздуми про те, що не лише між травою і людиною ставиться знак рівності, але й між дитиною та кущем малини, який розбруньковується при кожному дотику променя. В поезії також згадується про сонце:

  Запрягши сонце до теліги,

  Назустріч виїду весні

Воно виступає як життєдайна сила, яка живить і людину, і природу. Богдан – Ігор Антонич пише про сонце, сніг, кущ малини так, що вони набувають властивостей живих істот. Поет вносить душу в описувані ним картини та явища природи, одухотворює їх.

     Увесь вірш наповнений метафорами: «ось ластівки в книжках пташиних записують початок дня»; «запрягши сонце до теліги, назустріч виїду весні»; «окриленим, хрещатим снігом співають в квітні юні дні».

 Гармонійною також є поезія „Ранній вітер”:

  Крилатий вітер, дужий вітер,

  що зорі, листя й ластівки несе,

  сп’яняє серце. Ех, летіти

  в зелений квітень, в синь пісень!

З приходом весни навколо змінюється усе, тварини пробуджуються від сплячки, рослини розквітають, розбруньковуються, набираючи життєвої енергії і такої ж властивості оживлення, автор надає й вітру. Цей весняний  вітер заворожує, запаморочує та п’янить серця людей. Та це серце, ця душа прагне більшого трепету та емоцій, воно прагне вирватись з грудей і йти, бігти, летіти назустріч квітню, коли усе цвіте та наповнюється специфічним  ароматом весни.

 Як і в попередніх віршах, Богдан – Ігор Антонич оживлює природу, надаючи їм якостей людини. Вітер крилатий як птах та дужий як богатир. Новий день він порівнює з прудконогим оленем, котрий піднімається із – за кручі, спочатку видно лише кінчики ріг, а згодом і всю тварину, так само із днем: спочатку видно лише маленькі промені, потім окраєць сонця, а згодом на горизонт викочується воно усе.

Дмитро Павличко, зазначає, – «У поезії Антонича перехід свідомого в несвідоме, людського світу – в зелень рослинного космосу дається як шлях пізнання, а не шлях зникнення людини. Гіркоту мислі про тлінність окремого людського життя поет заливає і знищує терпкими почуттями – пізнання і активного буття людини через її перетворення в рослину чи якусь стихію всесвіту».

Дещо іншої характеристики набуває вірш „Вільхи”, коли одного квітневого, теплого дня молоді дівчата йдуть до річки прати.

Ліричний герой Антонича сприймає воду як джерело, виток як стихію, у якій бере свій початок і де все знайде свій кінець. Вода з її жіночою сутністю асоціюється з духовним змістом людини, її очищенням. І саме це найтиповіше проявляється у поетичних образах – функціях прання і миття. Мотив весняного очищення осмислюється поетом у наступний спосіб:

  До ставу, що закрився гаєм,

  ідуть дівчата хмари прати,

  і вітер листя розгойдає,

  бо хоче сонце з вільх зірвати.

Цікаво, що і сонце, і хмари миють саме дівчата, які символізують чистоту і цноту, і саме дівчата найчастіше асоціюються з весною, сонецем та квіткою.

 У цій поезії поет бере за основу весну як людину, яка працює, яка не покладаючи рук, палить ладан:

  Весна на вільхах палить ладан,

   і пахне ранків холод синій

  Дивує, як точно Антонич підбирає словами, адже ми знаємо, що ладан має приємний бальзамний запах, і ранок також дивує своїм елегантним враннішнім подихом. Коли ж палити ладан, то він перетворюється в порошок білого кольору, і такі ж вільхи, коли показують своє білосніжне цвітіння. Ці паралелі дозволяють насититись легкістю кожного  зронимого слова поета.            

Вірш  „Життя по – грецьки біос”  поєднує мотиви народження і миття:

  Лисиці, куниці і дівчата вранці

  виходять мити очі в буйнолозих плавнях...

  Отак під небом недосяжним і безмежним

  Ростуть і родяться звірята, люди і рослини

І в цьому випадку ми спостерігаємо універсалізацію мотивів. В акті народження і миття бере участь увесь космос: люди, рослини і тварини, які об’єднані загальним прагненням відкритися світу, весні, одухотворитись усією природою. Адже ми знаємо, що весна позитивно впливає на оточуючих, вона хмелить, п’янить та заворожує.

  Овес, метелики і присяги коханців.

  Весна закрутить хмільно веретена травня

У ньому простежується теж саме прагнення поета осягнути таємницю законів живого, його перетворення й взаємопроникнення, оспівати й возвеличити існування природного світу.

Цей «біос» поет наче б розчепив на його складові: «овес», «метелики», «лисиці», «куни», «маки вечо­рові», «годинник сонця», «буйнолозі плавні». Якщо хочете, безліч образів, що зовнішньо наче б один від одного автономні. Власне, подібний «конгломерат» образів для сецесії іманентний, як іманентний їх при­хований внутрішній зв'язок, – таку позицію відстоює Тарас Салига.

Навіть у поезії „Автопортрет” Богдан – Ігор Антонич називає себе поетом весняного похмілля, і не дивно, адже не кожному вдається так тонко і невимушено описав  моменти весняного пробудження. Ліричний герой вірша як дитина, що відкриває для себе світ, який радіє весняному буянню природи. У нього клени чомусь червоні й срібні, а під ними гуляють, як дітлахи, «весна і вітер»:

   Червоні клени й клени срібні,

   над кленами весна і вітер.

З іншого ж боку він не дитина, а поет, поганин, що поклоняється Сонцю, Вітру, Зеленому дереву, тобто усьому, що його оточує, що дає йому наснагу у житті, і справді цей вірш – відображення поетової душі. У ньому підсвідомі стихії людського буття й міфологічні «знаки» показують зв’язки людини з природою.

    Вірш „Вишні” представляє дещо іншу картину:

  Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,

  на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.

  Моя країно зоряна, біблійна й пишна

  квітчаста батьківщино вишні й соловейка!

Співець природи Б. – І. Антонич не відділяє себе від неї, із хлоп’ячою бешкетливістю веде свій родовід від хруща. Назвавши себе малим хрущем на дереві нашої національної поезії, яке виросло з народних традицій, тим самим підкресливши свою причетність до української культури та мистецьких здобутків. А вишні у нього асоціюються із Шевченком і його неперевершеним «Садком вишневим коло хати...» Як і у одного так і в іншого письменника, пора яка так описана – це весна, адже саме тоді діти, як непосидючі дзиги, бігають, стрибають, бешкетують ловлячи цих маленьких, голосних комах, які, ніби кепкуючи з дітей, ховаються у цвіті вишень.

           Якраз у травні і починають літати хрущі. Не випадково архетипним деревом виступає саме вишня. Дерево у древніх космологічних релігіях мислиться універсаль­ною моделлю зв'язку трьох часів: минулого, сучасного і майбутнього; трьох світів: мертвого, живого, божест­венного; трьох просторів: підземного, земного, небес­ного. А вишня — дерево Всевишнього — Білобога, пос­тать якого відома з українських казок. А те, що своє попереднє втілення поет змальовує у подобі комахи, не є звичайною даниною давньоіндійсь­кому вченню про реінкарнації як наступні втілення істоти у більш або менш досконалі форми, залежно від напрацьованої у попередньому житті карми. Антонич розвиває свою міфологічну концепцію, в якій три­мається ближче до староукраїнських уявлень, – стверджує Олеся Пономаренко.

Поезія „Вишні” виказує глибоку любов автора до свого рідного краю,  тому він називає її не інакше, як «моя країно зоряна, біблійна й пишна». Цей вірш стосується і минулого, і майбутнього. Це і вибір традицій, й передбачення власної літературної долі. Поет ніби – то применшує власні амбіції(всього лиш хрущ на Шевченкових вишнях), а разом з тим отакий малий він обіймає всю ріднизну.

 Можна виокремити також різні рівні репрезентації поетичного світу Антонича через призму віконної шиби, через споглядання за пробудженням природи. Так у вірші «Поетова весна» не раз бачимо виразні обриси того, що за вікном «сріблясті стебла трав», «хмаринки біло – льняні», але переконуємося – це не тільки фіксація побаченого, а й передчуття того, що незабаром має з’явитися, що це психологічний стан очікування: «небавом бризнуть яблуні квітками», «край дороги виросте спориш», і, врешті – решт, побачене й очікуване мовби зливаються «у завороженому перстені краси».

  Ти крізь вікно

  у далечінь глядиш:

  виприскують сріблясті стебла трав,

  небавом бризнуть яблуні бруньками

  і край дороги виросте спориш.

У ліричного героя відбувається роздвоєння особистості, адже він не розуміє, сумно йому чи весело. Єдине, що важливе на даний момент, – це прихід вечірньої весняної пори, коли вона вибухає різноманітними звуками.

У праці „Пейзажі з вікна: вікона призма в поезії Б. – І. Антонича” Микола Ільницький зазначає: «Вікно у цьому контексті постає як ланка між реальністю та сферою метафізичного,де здійснюється «містична єдність  з світом».

«Образ вікна постає містком, що поєднує зовнішній і внутрішній світи. Попри те, що за вікном відчувається холодний подув космічного безмежжя, з одного боку якого – Реальність світу, а з другого – ірреальне, містичне, і, таким чином, вікно постає як сакральна межа двох світів».

 З’являється узагальнена картина у вірші „Чарки”:

  Прилипнув хлопець до вікна.

  В чарки сріблясті і червоні

  поналивалася весна.

«Пейзаж з вікна» дивно перетворюється на «пейзаж вікна», бо обриси того, що за вікном, поступово зливаються, увесь світ стає барвистим сном, який кипить різноманітними кольорами: срібним, червоним, зеленим. Весняне сонце він порівнює з живою істотою:

 З трави неждано вискочить сонце,

  немов сполохане лоша.

 На думку Лідії Стефанівської, – Антонич націлився створити власний  міт; замість того, щоб вдовольнитися історичними героями і фольклором, він заглиблюється ще далі в минуле, в доісторичні часи, коли людина перебувала у первісній гармонії з природою та всесвітом.  

   Улюбленій порі присвячено поезію „До весни”:

  Весно – слов’янко синьоока,

  тобі мої пісні складаю!

Такий образ весни міг з’явитися лише у поезії Антонича. Вона асоціюється з синьоокою жінкою слов’янкою, якій  присвячено найпотаємніші почуття, мрії та бажання. Постає картина весілля, та не будь – якого, а весілля весни, котра, мов п’янлива наречена, замиловує всіх. І навіть письменника, який чи то бідкається, чи то вихваляється цим заворожінням:

  Це ти мене заворожила

  на смерть і на  життя.

Повсюдне дзюрчання води разом із звуками скрипки й мідних тарі­лок, які вчуваються поетові у весняному пробудженні природи, творять своєрідні троїсті музики — неодмінний атрибут весіль і супровід ліричного героя Антонича.

 Цей вірш – ще одне свідчення того, як Антонич олітературнює природу. Чим уважніше спостерігатимемо навколишній світ, тим більше зрозуміємо з Антоничевого букваря весни, – такої думки дотримується Ліда Стефанівська.

Отже, в результаті дослідження, ми дійшли висновку, що світ природи, змальований, у поетичних творах Богдана – Ігора Антонича, змушує інакше подивитись на все, що нас оточує. Виникає потреба замислитися: як я сприймаю природу, серед якої живу?

 Усвідомлюючи себе не хазяїном природи, а тільки її рівноправною частиною, поет прагнув віднайти в собі й довкіллі джерела спільного розвитку. Пошуки першоджерел світу стають лейтмотивом усієї його творчості.

  Злиття ліричного «я» поета з природою, контакт з усесвітом – домінантні риси «пізнього» Б. – І. Антонича. Так само в плані загальної поетичної концепції (людина й одухотворена природа) розкривається місце поета в літературній традиції свого народу. Світ Антонича вражає не тільки багатством несподіваних образотворчих і музичних асоціацій, а й певним принципом організації сюжету, художнього бачення світу крізь призму  весни. Можна дійти висновку,що Антоничева природа не так «біологічна», як саме людська – хоча б тому, що символічна і міфологічна.

Важливість Антонича для україської поезії ХХ ст. важко переоцінити. Він запропонував новаторську манеру експресії і зробив це на багатьох рівнях: на рівні архетипної уяви й метафізики у власних пошуках вічності; на рівні роздумів про суть речей, і на рівні свого досконалого поетичного ремесла.

Проаналізувавши поезію Богдана – Ігора Антонича, ми дійшли висновку, що у цих віршах поет віділяє два моменти – те, що безпосередньо передує       ( чи наступає після ) моменту творчого ( уявного ) переживання і сам момент цього переживання. Мить творчого натхнення зображується ним як поєднання шалу й містичного екстазу.

Бажаня довести, що свідомості, обмежена соціальними та етичними на рівні «рослинної» душі від тих законів природи. «Свідомість, – кажучи словами Стефаника, – держиться на вершку життя, бо вона вершок самого життя». Антонич у своїй поезії хотів пізнати, з чого росте, чим живиться «вершечок життя».

Список використаної літератури

1. Антонич Б. – І. Велика гармонія: Поезії: Для ст. шк. віку / упоряд. передм., приміт. Д. В. Павличко. – 2-ге вид., допов і перероб. – К.: Веселка, 1993. – 271с.
2. Антонич Б. – І. Росте хлоп’я, мов кущ малини: Вірші / Богдан – Ігор Антонич. – К.: Веселка, 1990.– 29 с.
3. Витрикуш Г. Колова модель єдності світу в художній інтерпретації Б. – І. Антонича і поетів – шістдесятників / Г. Витрикуш // Вітчизна. – 2006. – №6 – С.149–159. 
4. Ільницький М. Пейзажі з вікна: Віконна призма в поезії Б. – І. Антонича / М. Ільницький // Слово і час. – 2009. – № 10 – С.14–25.
5. Моклиця М. Модернізм у творчості письменників ХХ столыття. Част. 1.Українська література: Навч.посібник. / М. В. Моклиця. – Луцьк: Ред.- вид. відд. «Вежа» Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 1999. – 154с.
6. Павличко Д. Пісня про незнищенність матерії / Д. Павличко // Усе для школи. Українська література. – 2001 – № 8 – С. 52–53.
7. Пономаренко О. «Дивіться: це пожежа світу, буря первнів». Межовий час у поезії Б. – І. Антонича / О. Пономаренко // Укр. мова і літ. в сер. школах. – 2011. – № 7–8  – С.105–113.
8. Пономаренко О. « Дібровою весілля їде». Троїсті музики світоладу в поезії Б. – І. Антонича / О. Пономаренко // Укр. мова і літ. в сер. школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2011. – № 10 – С.94–104.
9. Пономаренко О. Мотиви колядок, щедрівок та веснянок у поезії                  Б. – І. Антонича / О. Пономаренко // Укр. мова і літ. в школі. – 2005. – № 7  – С.46–55.
10.  Салига Т. Сецесія і контекст...До поетики стилю Б. – І. Антонича /        Т. Салига // Дзвін. – 2010. – число 1 – С. 122 – 128.
11.  Стефанівська Л. Важливість Антонича / Л. Стефанівська // Усе для школи. Українська література. – 2001 – № 8 – С. 60–62.
12.  Хопта С. Поет весняного похмілля – Богдан – Ігор Антонич... /                  С. Хопта // Дніпро – 2007 ( 11 вересня ) – С. 148–150.