Олександр Довженко життя і творчість

ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО

Народився 10 вересня 1894р. в с. В’юнище на Чернігівщині у родині неписьменних селян. Навчався у місцевій початковій та вищій школах.

У 1911р. вступив до Глухівського вчительського інституту.

Після закінчення інституту у 1914р. учителював у Житомирі, Києві.

У 1917р. вступив до Київського комерційного інституту на економічний факультет.Захопившись революцією, служить у петлюрівській армії. 

За це у 1919р. засудили його до ув’язнення в концтаборах. Однак його врятували.

У 1920р. приєднався до КП(б)У, з якої згодо виключений.

У 1921р. направили за кордон на дипломатичну службу(Варшава, Париж, Лондон).

У 1922-1923рр. живе у Берліні, обіймає посаду секретаря генконсульства УСРР у Німеччині.

По поверненні в Україну, влітку 1923 року, оселяється у Харкові. Відвідує засідання «Гарту», невдовзі стає співзасновником ВАПЛІТЕ.

Згодом через ВАПЛІТЕ зближується з ВУФКУ, але у Харкові у той час єдиним драматичним мистецтвом був театр, а Довженка театр не цікавив.

З 1925 року р. стажист по агітфільму «Червона Армія».

Від’їжджає до Одеси закінчувати фільм, де влаштовується режисером на кінофабриці. У 1926р. створив за своїми сценаріями перші фільми «Васяреформатор» і «Ягідка кохання».

Перший серйозний успіх прийшов у 1929 році після виходу на екрани фільму «Звенигора». «Звенигора» була сенсацією 1928 року, але водночас це був початок особистої трагедії Довженка — за цю стрічку, та згодом за фільм «Земля» його будуть постійно звинувачувати у буржуазному націоналізмі.

У 1930р. одружується з акторкою Юлією Солнцевою.

У 1933р. переїздить до Москви, а потім на Далекий Схід.

У 1935р. нагороджують орденом Леніна.

На початку війни потрапляє в Уфу та до Ашхабаду. Іде добровольцем на війну, як кореспондент газети «Красная армия».

У 1943р. завершує кіноповість «Україна в огні», яку Сталін заборонив.

До останніх днів живе в Москві, працює на «Мосфільмі».

25 истопада 1956р. помер у Москві.

Твори:   оповідання «Воля до життя»  кіноповість «Зачарована Десна»

 кіноповість «Земля» (сценарій втрачено, спогади про сценарій і фільм)  оповідання «Мати»  оповідання «Ніч перед боєм»

 кіноповість «Повість полум’яних літ»  Нащадки запорожців (драматична поема)

 кіноповість «Україна в огні»  кіноповість «Поема про море»  кіноповість «Антарктида»  кіноповість «Арсенал»  кіноповість «Щорс»  кіноповість «Мічурін»  п’єса «Життя в цвіту»  «Щоденник» (1941-56)

 Оповідання «Сон» та інші

Публіцистичність — це певна тенденція, певна манера письма, певні стильові особливості, властиві як звичайній інформації, так і науковим працям, і творам художньої літератури. Публіцистичність — це якість, що може бути притаманна творові будь- якого роду й жанру.

-Зі сторінок «Щоденника» перед нами постає сам автор, громадянин-патріот, який досконало знає історію свого народу, прискіпливо вдивляється в сучасне і намагається зазирнути в майбутнє.

-Як справжнього ерудита, митця з аналітичним державним мисленням, О.

Довженка хвилюють найрізноманітніші проблеми буття українського народу, історії

України, яку він услід за Т. Шевченком називав Великою Удовицею, та долі «удовиних дітей», їх освіти і виховання, національної свідомості і гідності, збереження історико-культурних пам'яток, рідної мови, розвитку економіки і захисту природи.

-У «Щоденнику», як у фокусі, вмістилися і трагедії перших років війни, і думки з приводу тих чи інших подій, явищ, людей, і протест проти команднобюрократичних методів керівництва, і вади нашого довоєнного виховання, і безприкладний героїзм воїнів, і тривога за долю полонених бійців, як і за мільйони юнаків і дівчат, що не зі своєї волі опинилися на тимчасово окупованій території.

-Глибоко й далеко бачив Олександр Довженко. Обігнав свій час на кілька десятиліть. Якщо й сьогодні, приміром, дехто пояснює поразки наших військ 1941 — 1942 pp. фактором раптовості, то Довженко ще 1942 року записав до свого блокнота: «Не було у нас культури життя — нема культури війни. Тому страждаємо багато й по-дурному. Ніщо не проходить даром, сатрапство і дурість особливо».

-«Щоденник» О. Довженка розкрив перед нами безмір страждань митця в період одного з найтяжчих для України випробувань. Слово письменника про «землюполонянку», «невдашну нашу історію» відображає усвідомлення реального стану речей, — цим можна було ділитися лише зі щоденником. І, нарешті, в записах бачимо концептуальну оцінку Другої світової війни: «На українських ланах і селах в огні і полум'ї вирішується доля людства, вирішується велетенська проблема світової гегемонії, вирішується доля людства на нашій недолі. Така нещаслива земля наша. Така наша доля нещаслива». Це запис від 5 квітня 1942 року. А через 10 днів — продовження теми: «Світе мій убогий! Покажи мені, де на тобі пролилося ще стільки крові, як у нас на Україні! Нема другої України. Нема!» Цей комплекс художника, здатність масштабно узагальнювати й страждати, вболівати за долю України і її дітей можна порівняти за силою больового рефлексу хіба що з Т. Шевченком. їм обом дано було відчути й відтворити найвищий ступінь людського болю як власного.

Довженкові не судилося бути у творчості цілісною, внутрішньо вільною людиною. Сама доба не дозволяла цього. Тож залишався щоденник, де він міг розмірковувати, страждати, плакати, молитися. 

“Зачарована Десна”

Автор: Олександр Довженко  Рік написання: 1957

Жанр: автобіографічна кіноповість (“автобіографічне кінооповідання”)

Рід літератури – епос Тема: щира сповідь письменника про дитинство, сповнене радощів і смутку, як джерело його духовності й мистецького таланту. Ідея: заклик любити життя, цінувати й берегти все те прекрасне, що робить людину духовно багатою і щасливою.

Де відбуваються події? Довженко розповідає про своє дитинство у рідному селі на Чернігівщині. 

Головні герої:  два ліричні герої — малий Сашко (у новелах) і Олександр

Довженко (в авторських відступах); Петро Семенович (батько); Одарка

Єрмолаївна (мати); прабабуся Марусина; дід Семен; прадід Тарас; дядько Самійло. брати Сашка: Лаврін, Сергій, Василько й Іван; дід Захарко; учитель Леонтій Опанасенко тощо. 

Композиція: твір умовно можна поділити на новели «Город», «Хата», «Смерть братів», «Смерть баби», «Повінь», «Сінокіс», «Коні», «До школи» плюс ліричні та публіцистичні відступи. 

Проблематика: 

•       Природа і людина 

•       Шлях народу та людини до щастя 

•       Прекрасне й потворне в житті 

•       Покликання, сутність людини 

•       Роль праці в житті людини 

•       Добро і зло 

•       Життя і смерть 

Особливості твору: 

ü  Наявність двох ліричних героїв 

ü  Фрагментарність, швидка зміна “кадрів” 

ü  Народний гумор 

ü  Вживання різноманітних художніх засобів

v  У творі немає чіткої сюжетної лінії. Оповідь раз у раз переривається  авторським коментарем, філософськими роздумами, ліричними відступами. Та й самі епізоди з життя малого Сашка подаються не за хронологією, а нібито хаотично, за плином спогадів посивілого автора. 

v  Сюжет

Твір не має чіткого сюжету з послідовним розвитком подій — сюжет двоплановий: основна сюжетна лінія — це ніби окремі новели (ди­тинство Сашка, його враження, сцени захоплення навколишнім світом), другий план — ліричні відступи зрілого майстра слова (філософське ос­мислення художньої творчості, краси людської праці, природи й людини). 

«У цьому нарисі автобіографічного кінооповідання автор поспішає зробити відразу деякі визнання: в його реальний повсякденний світ, що не день частіше починають вриватися спогади». 

1)     Опис городу. «До чого ж гарно й весело було на нашому городі». 

2)     Мати, дід Семен, прабаба Марусина. 

3)     Маленький Сашко повиривав моркву. 

4)     Поновлення втраченої святості, шанування дорослих людей Захарко. 

5)     Сашко в човні. «Як неприємно, коли баба клене, або коли довго йде дощ і не вщухає. Неприємно, коли п’явка впивається в жижку… Неприємно дивитися на великий вогонь, а от на малий — приємно. Приємно знайти в трав пташине кубло…» «Але більш за все на світі любив я музику. Коли б спитав мене хтонебудь, яку музику я любив у ранньому дитинстві, який інструмент, яких музик, я б сказав, що більш за все я любив слухати клепання коси». 

6)     Одночасна раптова смерть чотирьох братів. 

7)     Опис батька. «Багато я бачив гарних людей, ну такого, як батько не бачив. Одне, що в батька було некрасиве, — одяг. З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів» 

8)     Народження сестри і смреть прабаби в один день. «Закрились всевидящі вічки, ущухла народна пристрасна її творчість». 

9)     Старці у дворі. «Мати боялась і ненавиділа старців, але подавала їм завжди щедро. Вона іула гонориста, і їй дуже хотілось, аби хоч сліпі вважали її за багату». Батько ненавидів всякий нестаток. Навіть слово „бідність» ніколи не вживав до своєї особи. Замість „моя бідність» міг сказати „моє багатство наприклад: „Моє багатство не дозволяє купити мені нові чоботи». 

10)  Повінь на Великдень. «Жили ми в повній гармонії з силами природи… Як ми з батьком рятували людей, про це можна написати цілу книгу». «Ярема Бобир, наш родич по дідовому коліну, знав прикмети до всіх природних явищ. Особливо вірив у мишей». 

11)  Про село. «Загинуло й щезло геть з лиця землі моє село не від води, а від вогню. Горів і я тоді у тім вогні, загибав усіма смертями людськими, звірячими, рослинними.. « 

12)  Про призначення митця. «Ніколи не треба забувати про своє призначення і завжди пам’ятати, що митці покликані народом для того, щоб показувати світові, що життя прекрасне, що само по собі воно є найбільшим і найвеличнішим з усіх мислимих благ». 

13)  Косовиця. «Я не оглядаюсь. Коло хати мати-зозуля кує мені розлуку. Довго-довго не один десяток років буде проводжати мене мати, дивлячись крізь сльози на доргоу, довго хреститиме мені слід і стоятиме з молитвами на зорях вечірніх». 

14)  Бійки на  косовиці (реальні й уявні). Зустріч з «руськими» людьми. Батько Сашкові про національну належність (ми мужики, хахли). «Погодою у нас на сінокосі років з півтораста завідувала ворона». «Дядько Самійло не був ні професором, ні лікарем, ні інженером. Він навіть не був добрим хлібором. Але, як і кожна майже людина, мав свій талант і знайшов себе в ньому. Він був косар. Він був такий великий косар, що забули його прізвище і звали його Самійло-косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем чи ложкою. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю». 

15)  Лев на березі Десни. 

16)  Про домашніх тварин: пес Пірат, один кінь Мурайи другий Тягнибіда. Уявна розмова коней. 

17)  Колядники в хаті. «Молодець Сашечко та по торгу ходив…» 

18)  Сашко з батьком у вчителя Леонтія Созоновича Опанасенка (старий, нервовий, сердитий). «Не развитий!» — промовив нерозумний учитель» 

19)  Ліричний відступ. «Ні. Я не приверженець ні старого села, ні старих людей, ні старовини в цілому. Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм». Сучасне завжли на попозі з минулого в майбутнє. Чому ж я мушу зневажати все минуле? Невже для того, щоб навчити онуків ненавидіти колись дороге й святе моє сучасне, що стане для них колись минулим у велику добу комунізму!» «Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду…»