Василь Стус життя і творчість

Василь Стус

6 січня 1938 – народився в багатодітній селянській родині в селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області

1940 – родина Стусів переїхала в місто Сталіно (сьогодні Донецьк), щоб уникнути примусової колективізації.

1944-1954 – навчався у Донецькій міській середній школі № 265, яку закінчив з срібною медаллю.

1954 – вступив на історико-літературний факультет педагогічного інституту м. Сталіно. Пише перші вірші

1959 – Закінчив інститут. Працює 3 місяці вчителем в селі Таужня Кіровоградскої області. На два роки йде служити в армію. Переклає близько 100 віршів Гете і Рільке та іншиз німецьких поетів.

1959 – публікує перші вірші

1960 – працює учителем української мови та літератури у школі № 23 м. Горлівки. Згодом був підземним плитовим на шахті «Октябрьська» в Донецьку.

1963 – вступає до аспірантури Інституту літератури Академії наук УРСР у Києві.

1965, вересень – на прем’єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» взяв участь в акції протесту проти арештів серед української інтелігенції, за що був звільнений з інституту. Щоб заробити кошти, змушений працювати на будівництві, в котельні, в конструкторському бюро. Продовжує писати власні твори. Одружується з Валентиною Василівною Попелюх.

1965 – підготував першу збірку віршів «Круговерть», та її відхилило видавництво, як і другу збірку — «Зимові дерева».

1970– вийшла збірка «Зимові дерева» у Брюсселі

1971 – Збірка «Веселий цвинтар»

1972 – Збірка «Час творчості». Стус був засуджений на 5 років примусової праці і 3 роки заслання за «антирадянську агітацію і пропаганду». Його відправили у концтабори Мордовії. Його вірші того періоду вилучалася і знищувалась.

1977 – «Палімпсести»

1977-1979 – Стуса після концтабору вислали в Матросове Магаданської області, де він був змушений працювати на золотих копальнях.

1979 – повернувся до Києва, приєднався до гельсинської групи захисту прав людини. Працював звичайним робітником на заводі. Відмовився від радянського громадянства

1980, травень – новий арешт. Поет був визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Він відмовився від призначеного адвоката Віктора Медведчука.

28 серпня 1985 – Стуса відправили в карцер. Владою була знищена збірка з майже 300 віршами. На знак протесту він оголосив голодування.

4 вересня, 1985 – поет помер у камері, можливо, від переохолодження. Його поховали на табірному цвинтарі. Навіть тіло сім’ї не віддавали, мотивуючи це тим, що термін ув’язнення не закінчився.

1989 – був перепохований в Києві.

“Крізь сотні сумнівів я йду до тебе”

Рік написання – 26 січня 1972

Літературний рід: лірика

Вид лірики: філософська

Жанр: ліричний вірш ( декларація митця)

Тема: показ свідомого вибору ліричним героєм свого життєвого шляху, де панує світло, добро, краса; усвідомлення того, що повести його зможе лише правда!

Ідея: уславлення цілеспрямованості ліричного героя, який у своїх духовно-етичних домаганнях правди зазнає хитання і перешкод , але не зневіряється і вибирає духовну висоту.

Віршовий розмір: ямб

Провідний мотив – незламність, здатність залишатися людиною за будь-яких обставин.

Образи з поезії: душа, щастя, біда, шлях.

В. Стус використовує образи-символи: небо як символ духов­них устремлінь людини, щовб (вершина гори) символізує височінь духовних прагнень ліричного героя.

Художні засоби:

Епітети: буремний лет; високий вогонь; людські сліди; смертні хлані;людські дерзання; чорна порожнеча; шлях правдивий; Метафори: душа запрагла неба; душа держить путь на стовп;Риторичні звертання: я йду до тебе, добро і правдо віку;Гіпербола: крізь сотні сумнівів…, через сто зневір;

Алітерація звуків Р, С, Щ

Вiрш:

Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,

добро і правдо віку. Через сто

зневір. Моя душа, запрагла неба,

в буремнім леті держить путь на стовп

високого вогню, що осіянний

одним твоїм бажанням. Аж туди,

де не лягали ще людські сліди,

з щовба на щовб, аж поза смертні грані

людських дерзань, за чорну порожнечу,

де вже нема ні щастя, ні біди.

І врочить порив: не спиняйся, йди,

То — шлях правдивий. Ти — його предтеча.

• В. Стус свідомо обрав свою життєву дорогу — це шлях добра і правди. Але там чекають його «сотні сумнівів», «сто зневір» і треба вперто, наполегливо долати щабель за щаблем («йти з щовба на щовб»), щоб досягти мети або хоча б прокласти дорогу іншим, бо він — «предтеча».

Поезію можна вважати своєрідною поетичною декларацією митця, в основі якої лежать духовність і гуманізм, екзистенціалізм та стоїцизм.

«Господи, гніву пречистого...»

Рід літератури: філософська лірика. Жанр: вірш-медитація (молитва). Мотив (тема): звернення ліричного героя до Бога із проханням не осудити його за глибоку віру і надію, бо утверджує безсмертя людського духу. Ідея: утвердження сили людського духу, прагнення не згубити у тяжких випробу­ваннях самоідентичності, неповторності своєї долі.

Віршовий розмір: дактиль. Римування: перехресне. Художньо-стильові особливості:  епітети: «гнів пречистий»; «мале людське життя»; риторичне звертання: «Господи...»; метафори: «вірою тугу розвіюю», «надією довжу його в віки». Примітки: В основу вірша «Господи, гніву пречистого...» покладено канон, запропоно­ваний християнським богословом VIII ст. Іоаном Дамаскіном, як «сходження розуму до Бога, прохання погрібного в Бога».          

Поезія «ГОСПОДИ, ГНІВУ ПРЕЧИСТОГО...» — це стоїчна поезія, що утверджує впевне­ність ліричного героя в тому, що він зможе вистояти, не зрадить себе й своїх переконань.

Автор говорить про власну силу і незламність: «Де не стоятиму — вистою». Він показує свою непідвладність обставинам, непорушність принципів за жодних умов. Тільки так можна зберегти моральну повноцінність. У Богові й матері він бачить духовних провідників, що визначають внутрішнє обличчя люди­ни. Адже для двобою з державою смерті потрібна незаплямована душа. Сила народжується у ви­пробуваннях.

Ліричний герой протидіє внутрішній слабкості («тузі»), щоб не зрадити духовному покликанню (бути таким, яким «мати родила»), він сприймає трагічні обставини існування («біду») як спосіб формування внутрішньої сили. Бога — як символ людської совісті, віри в добро і справе­дливість — Стус згадує доволі часто. Поет звертається до нього в часи, коли йому нестерпно важ­ко, він шукає в ньому опори, дивиться на своє життя крізь призму Божих заповідей.