Олександр Удовиченко-український військовий діяч.

Олександр Удовиченко

Олександр Іванович Удовиченко (20 лютого 1887, Харків — 19 квітня 1975, Ментенон, Франція) — військовий і громадський діяч, генерал-полковник в еміграції, віце-президент УНР в екзилі в 1954 — 1961 роках.

Життєпис

Народився в Харкові в родині російського офіцера; його батько походив із селянської родини Черкаської волості Лівенського повіту Орловської губернії, служив у війську, дослужився до підполковника та до особистого дворянства.

Мав старшого на 3 роки брата: Удовидченко (Удовиченко) Микола — військовий топограф, капітан російської армії, затим генерал-хорунжий армії УНР.

•В дитинстві виховувався в С.-Петербурзі, в дитячому притулку принца Ольденбурзького, одержав там середню освіту.•До 1917 року (включно) мав прізвище Удовидченко.

Служба в російській армії

Закінчив Військово-топографічне училище (1908), служив у Корпусі військових топографів російської імператорської армії. На початку Першої світової війни переведений до 129-го Бесарабського полку, у складі якого брав участь у бойових діях, був поранений.

У 1917 закінчив перший прискорений курс Миколаївської військової академії в Петрограді. У 1917 році — старший ад'ютант штабу 21-ї піхотної дивізії і старший ад'ютант штабу 3-го Кавказького корпусу, штабс-капітан. Нагороджений Георгіївською зброєю.

На хвилі українізації

Після Лютневої революції брав активну участь в українському національному русі, у тому числі у з'їзді воїнів-українців 3-ї армії в місті Несвіжі і в I і II Всеукраїнських військових з'їздах. У серпні-вересні 1917 року — голова української ради 3-го Кавказького корпусу, брав участь в українізації частин 3-го Кавказького корпусу й очолював Українську корпусну раду. Після погроз з боку більшовиків був змушений виїхати в Київ.

На службі в українській армії

З жовтня 1917 року — військовий радник Симона Петлюри. На початку 1918 року як начальник штабу Гайдамацького Коша Слобідської України відзначився у боях за Арсенал у Києві.

З 12 березня по 1 квітня 1918 року — командир 3-го Гайдамацького полку армії УНР. Потім — помічник начальника розвідувальної частини (Василя Тютюнника) оперативного відділу Української держави (за гетьмана Павла Скоропадського). У червні 1918 року підвищений до рангу полковника. З 31 жовтня 1918 — голова відділу з формування Окремої армії при Головному управлінні Генерального штабу Української держави.

З 26 грудня 1918 року — генерал-квартирмейстер Холмсько-Галицького фронту військ Директорії, потім — Правобережного фронту Дієвої армії УНР. З березня 1919 року — начальник штабу Гуцульського коша Дієвої армії УНР. З 6 червня 1919 року — начальник 16-го піхотного загону Української Галицької армії, сформованого з наддніпрянських частин. 17 червня 1919 року загін був перейменований у 3-ю Окрему стрілецьку дивізію (потім 3-а Залізна піхотна дивізія — одна з найбоєздатніших частин армії УНР).

З грудня 1920 року — генеральний інспектор армії УНР. Під час конфлікту між головним отаманом Симоном Петлюрою і частиною генералітету підтримував першого. З 5 жовтня 1920 року — генерал-хорунжий. З весни 1921 року — член Вищої військового ради УНР.

В еміграції

У 1924 році переїхав з табору в Каліші до Франції, де працював робітником на шахтах. Через рік, після закінчення контракту, залишився там жити. У Франції включився в громадську і комбатантську працю: голова Товариства вояків УНР в еміграції, з 1953 року голова Європейської Федерації Українських Військових Організацій; міністр військових справ Виконавчого Органу Української Національної Ради і віце-президент уряду УНР в екзилі (1954 — 1961 роки).

Автор книг «Україна у війні за державність» (Вінніпеґ, 1954) і «Третя Залізна дивізія» (Нью-Йорк, 1971).