Юрій Тютюнник-український військовий діяч,письменник.

Тютюнник Юрій Йосипович

Біографія

Згідно офіційної біографії народився 20 квітня (2 травня) 1891 року в селі Будище, нині Звенигородський район, Черкаська область, Україна в сім'ї українців, селян, Йосипа Степановича та Марини Василівни Тютюнників. Згідно метричного запису села Майданівка син жителів села Будище Георгій Йосипович Тютюнник народився 24 квітня (6 травня) 1891 року. Попри широко відому інформацію, що він за материнською лінією був онуком сестри Тараса Шевченка — Ярини, ця інформація не підтверджується документально. Матір Юрка Йосиповича — Марина (Марія) походить з будищанських родів Педанів та Осадчих.

У сім'ї було 9 дітей, але дорослого віку досягли 5 (4 сини і дочка). Старші брати Юрка належали до партії соціалістів-революціонерів. У травні 1902 поліція арештувала всю родину Тютюнників — брати Юрія, Іван і Макар розповсюджували між селянами заборонену партійну літературу, матір і малолітніх дітей того ж дня відпустили.

Два роки навчався у сільській школі, потім закінчив агрошколу в Умані. Крім того, 1915 року склав у 1-й Київській приватній гімназії іспити за неповний курс гімназії, здобувши екстерном середню освіту, та в жовтні 1915 року закінчив школу прапорщиків в місті Ґорі.

Родина. Дружина Ю. Тютюнника з двома дочками до 1932 року проживала на станції Кущевка Північно-Кавказького краю. Дружина: Тютюнник Віра Андріївна. Старша донька: Тютюнник Ольга Юріївна (1918 р.н.)

Військова діяльність

На військовій службі з 1913 року. Спочатку служив рядовим у 6-му Сибірському стрілецькому полку під Владивостоком. На початку Першої світової війни полк у складі армійського корпусу передислокувався на театр воєнних дій під Варшаву.

Перша світова війна

З серпня 1914 року брав участь у Першій світовій війні спершу в чині унтерофіцера, згодом офіцера.11 жовтня 1914 року був тяжко поранений у голову в боях біля Комарова під Лодзем. Після лікування на короткий час отримав відпустку, після чого потрапив до запасного полку в Кременчуці, а звідти знову до 6-го Сибірського стрілецького полку.

Командування полку запропонувало Юрію, який на той час читав багато військової літератури, навчатися у військовому училищі. Після двомісячної самопідготовки був направлений до Києва, де у 1-й Київській гімназії екстерном успішно склав іспити за неповний курс гімназії й звідти був посланий на Кавказ, де в жовтні 1915 року у місті Ґорі Тифліської губернії закінчив військову школу прапорщиків. Зі школи в чині прапорщика знову прибув у 6-й Сибірський стрілецький полк. У боях біля озера Нароч був знову поранений — у руку. Після лікування у листопаді 1916 потрапив до Сімферополя в 32-й піхотний запасний полк, де прослужив до Лютневої революції. Останнє звання у російській армії — поручник.

Українська революція

Після утворення Української Центральної Ради взяв активну участь в українізації частин російської армії. У березні-квітні 1917 року — член полкового комітету, обраний заступником голови Сімферопольської гарнізонної ради солдатських депутатів.

На початку квітня 1917 року заснував у 32-му піхотному запасному полку, в якому служив, Український військовий клуб, який незабаром перетворився на 1-й Сімферопольський полк імені гетьмана П. Дорошенка. У середині травня 1917 року до Криму прибув Олександр Керенський, який запропонував Юрієві перейти до Штабу Одеського військового округу на високу посаду, але Тютюнник, не поділяючи поглядів Тимчасового уряду, відмовився.

29 травня 1917 відбулося надзвичайне засідання Севастопольської солдатської української ради, під рукою підполковника Білявського, прапорщика Тютюнника, підпоручника Драченка: «З усіх солдатів-українців Сімферопольського гарнізону в Сімферополі оголосили український полк». 31 травня загальне засідання українського Сімферопольського клубу під головуванням прапорщика Тютюнника постановило: «негайно відтелеграфувати військовому міністру про те, що зорганізувався український запасний полк м. Сімферополя в кількості 5811 солдатів і 36 офіцерів, які просять затвердження».

У листопаді—грудні 1917 року — комендант військової в'язниці Києва та гауптвахти Київського гарнізону. З 29 грудня 1917 року — член Політичної Ради при Генеральному Військовому Секретарстві Центральної Ради. У січні 1918 року повернувся до рідного села Будище на Звенигородщині для організації Вільного козацтва, став командиром (отаманом) його підрозділу.

Після захоплення Києва більшовиками, у лютому 1918 року розгорнув Звенигородський кіш до 20 тисяч повстанців. 12 лютого звенигородські козаки під рукою Тютюнника розігнали скликаний більшовиком Б. Кацом повітовий з'їзд, і вже 13 лютого селянський з'їзд визнав український уряд.

. Навесні 1918 року на чолі козацьких загонів брав участь у роззброєнні збільшовичених частин російської армії, що поверталися з фронту Першої світової війни. У запеклих боях розгромив озброєні збільшовичені підрозділи 8-ї армії, зайняв Бірзулу і Вапнярку, роззброїв частини 2-го російського корпусу, кінну бригаду, розгромив у Бобринську збільшовичену 8-тисячну групу військ (3-ю революційну армію) Михайла Муравйова

•З березня 1918 року — уповноважений Військового міністерства УНР з демобілізації частин колишньої російської імператорської армії на Звенигородщині. •Мав доступ до армійських складів зі зброєю та боєприпасами.•До травня 1918 року контролював великі території Київщини та частково — Херсонщини.•Улітку 1918 року — один із керівників Звенигородсько-Таращанського повстання, повстанці під командуванням Тютюнника вели бої з німцями та гетьманцями.

9 листопада 1918 Тютюнника, як учасника підпільного Революційного штабу Києва, заарештували гетьманці. Перебував на гауптвахті в Лук'янівській в'язниці, у камерах поруч з отаманом Палієнком та сотником Могилева Андрієм Вовком. У грудні 1918 Тютюнника мали розстріляти за наказом Головнокомандувача військами Гетьманату князя О. Долгорукова. У ніч проти 14 грудня 1918, під час антигетьманського повстання, отаман Палієнко, Андрій Вовк і Юрко Тютюнник здійняли повстання у Лук'янівській в'язниці, внаслідок якого в'язні захопили частину Києва та дали змогу військам Директорії ввійти до міста. Після звільнення вирушили назустріч військам Директорії.

Незабаром відмовився від співробітництва з УНР, оскільки орієнтувався на боротьбистів, які прагнули порозуміння з більшовиками. У січні 1919 Тютюнник помилково потрапив до штабу повстанської Правобережної дивізії Української Червоної армії, де було вирішено його розстріляти, проте, після агітаційної промови, підрозділ «червоних», який мав розстріляти Тютюнника, перейшов до Чорноморської дивізії військ УНР.

У лютому 1919 року військовий підрозділ Тютюнника об'єднався із загонами Матвія Григор'єва, утворивши могутню військову групу в складі армії УНР (23 тисяч багнетів і шабель, 52 гармати, 20 бронепоїздів) під назвою Херсонська дивізія. Командування повстанською армією перебрав на себе М. Григор'єв, начальником штабу став Тютюнник. З 1 лютого 1919 року, за постановою ЦК партії боротьбистів та за погодженням з командуванням Українського фронту РСЧА, — начальник штабу 1-ї бригади (яку очолював отаман Григор'єв) 1-ї Задніпровської дивізії Української радянської армії, яка підпорядковувалася Реввійськраді РРФСР на чолі з Троцьким. Бійці-червоноармійці (колишні повстанці) під командуванням Григор'єва та Тютюнника повели бойові дії проти денікінців та військ Антанти, зайняли у березні 1919 року Херсон і 6 квітня Одесу. 7 квітня Юрій Тютюнник призначений комендантом Одеси (до 20 квітня), одночасно — командир 1-ї бригади 6-ї Української радянської дивізії, яка розгорталася із загонів отамана Григор'єва.

•Улітку 1919 року очолював групу в запеклих боях на більшовицькому фронті. Спільно із 3-ю Залізною, 2-ю Волинською дивізіями і 2-ю Галицькою бригадою частини під командуванням Тютюнника визволяли Житомир, а потім через Брацлав, Гайсин, Христинівку, Умань вийшли до району Шполи.•У кінці серпня 1919 року частини Тютюнника протистояли Південній групі Йона Якіра, а в жовтні-листопаді — денікінському корпусу генерала Якова Слащова.•8 листопада головний отаман Петлюра зняв із посади отамана В. Сальського, що виступав за припинення бойових дій, та призначив командувачем армії УНР Ю. Тютюнника.

Твори

Ю. Тютюнник — автор низки спогадів (під псевдонімом Г. Юртик), друкованих у Літературно-науковому віснику і «Заграві»:•політико-військовий нарис «Зимовий похід 1919—1920 років», Коломия, 1923•політико-військовий нарис «Коломия» 1923•політико-військовий нарис «Революційна стихія», Львів 1923.•а також — * памфлету «З поляками проти Вкраїни», Харків 1924;Співавтор сценарію фільму О. Довженка «Звенигора» (1927). Грав себе у низці українських фільмів («П. К. П.», у першому варіанті «Звенигори» тощо).

Життя в радянській Україні

Улітку 1922-го співробітниками Державного політичного управління було створено фіктивний орган «Вищу військову раду» (ВВР) (операція «Синдикат-4»), вигадану повстанську організацію, з метою вербування людей з оточення Тютюнника, дезінформації та захоплення повстанського генерала. 26 березня 1923-го голова ВВР Михайло Дорошенко закликав Тютюнника очолити революційне повстання в Україні. Тютюнник зволікав із приїздом і 12 травня 1923 року Дорошенко пригрозив розірванням відносин із генералом і звинуватив його у зраді революційних ідей.

16 червня 1923 року після переправи через Дністер генерал-хорунжого Юрка Тютюнника заарештовано. Для широкої публіки повідомлено, що він здався добровільно, мовляв, уряд УСРР запропонував співпрацю, з чим генерал погодився. Перші місяці перебування Тютюнника в Україні були драматичними: Москва наполягала на розстрілі, українське ж керівництво переконало в необхідності збереження авторитетного на Заході генерала, аби використати його в політичних цілях. Письменник Олекса Варавва стверджував, посилаючись на розмову з Георгієм Заярним, який був однією із ключових фігур у затриманні Тютюнника, що генерал вирішив загинути, але не піти на поступки радянській владі. Тоді чекісти влаштували йому побачення в камері з дружиною і малою донькою з ультиматумом: або лист, або всім смерть. 15 серпня Тютюнник оприлюднює звернення «До всіх українських вояків, перебуваючих на еміграції» та пише покаянного листа В. Затонському.

28 грудня 1923 року Президія ВУЦВК задовольнила клопотання про помилування, обмеживши Тютюнника в правах на один рік. Поселився у Харкові. Дехто стверджує, що він викладав у Харківській школі червоних старшин, працював секретарем-інспектором Всеукраїнського державного акціонерного товариства, але з огляду на рішення ВУЦВК твердження про викладання Тютюнником з 1924 року в харківській школі червоних старшин виглядають сумнівними. За наполягання ГПУ 1924 року побачили світ одразу дві його книги — памфлет «З поляками проти Вкраїни» та брошура «Под флагом демократии и национализма (авторизированный перевод с украинской рукописи)». 1926 випущено «Нариси Західної України».

Смертний вирок поставила колегія ОГПУ 3 грудня 1929 року, але з приміткою: «вирок не приводити у виконання до особливого розпорядження». Суд дозволив лише листуватися. До серпня Віра Тютюнник отримувала через ГПУ листи від чоловіка і продовжувала добиватися помилування. У серпні 1929 продала піаніно, щоб поїхати до Москви на побачення з чоловіком та прийом до судового керівництва. 21 січня 1930 вчергове звертається до прокуратури Верховного суду СРСР, побачення не дозволили і заборонили на майбутнє. 24 вересня 1930 його перепровадили до комендатури ОГПУ для виконання вироку. Розстріляний 20 жовтня 1930 року.

У кінці того ж року дружина Тютюнника вкотре звернулася до владних органів з проханням повідомити про його долю, живий чи ні. Після тривалих звернень Віра Тютюнник-Левицька 1932 року отримала повідомлення про виконання вироку. Реабілітований 28 листопада 1997 року постановою Генеральної прокуратури України.