Олесь Гончар – будівничий соборів наших душ.

Тема. Олесь Гончар – будівничий соборів наших душ.

 

Мета: допомогти учням осмислити глибину творчої спадщини Олеся 

           Гончара та сприяти розумінню учнями літератури як художнього 

           відображення духовного життя українського народу; розвивати

           критичне та творче мислення учнів, естетичні смаки та пошукові

           здібності; формувати ключові компетентності та виховувати почуття

           прекрасного, вміння насолоджуватися художнім твором; виховувати

           патріотичні почуття, повагу до славетних земляків, плекання почуття

           гордості за них.

 

Тип уроку: засвоєння нових знань.

         Урок літератури рідного краю (за технологією «Сторітелінг»).

 

Обладнання: мультимедійна інтерактивна дошка, презентація та буктрейлер;

портрет Олеся Гончара, виставка його творів (куточок письменника), пісні воєнних років.

 

Методи та прийоми: випереджаючі завдання, інтерактивні, моделювання проблемних питань, рольова гра, інсценізація уривків творів Олеся Гончара, складання асоціативного куща, «Мікрофон».

 

Перебіг уроку

 

І. Організаційний момент.

 

ІІ. Мотиваційний етап.

 

1. Вступне слово вчителя, учнів.

Вчитель. Двадцяте століття дало Україні Олеся Гончара. Гончарем першим був Бог, творець неба і землі. Він сотворив з глини людину за образом своїм. І глина ожила, і стала людина живою душею. Син давнього роду взяв у руки не грудку глини, а вийняв із душі слово і вибудував із цього чудодійного матеріалу храм в українській літературі як національний символ – собор душі…

Учениця.  Олесь Гончар – сумління України,

  Любов пречиста, пісня і зоря,

  По духу вірний правнук Кобзаря,

  Великий син великої родини.

  Він наш увесь.

  Він твій митець і мій.

  Улюбленець вкраїнського народу.

  Він – втілення думок його і мрій.

  Палкий поборник правди і свободи.

  Він порохом важких доріг пропах.

  Він – із тривог і болю,

  Весь – неспокій!

  Його душа – мов тронка у степах,

  Його душа – собор надій високих.

 

ІІІ. Повідомлення теми й мети уроку.

Учитель. Сьогодні ми проводимо урок-спогад, присвячений пам’яті патріарха української літератури, совісті нації, письменника планетарного масштабу родом із Дніпропетровщини – Олеся Гончара. Отже, тема нашого уроку «Олесь Гончар – будівничий соборів наших душ». Тож давайте розглянемо цікаву історію життєвої та творчої долі митця, зануримося у неповторний світ його творів і спробуємо дати відповідь на проблемне запитання «Чому Олеся Гончара називають письменником планетарного масштабу?»

 

ІV. Опрацювання навчального матеріалу.

 

1. Перегляд презентації «Дитинство та юність Олеся Гончара».
2. Рольова гра.

• Почався мій життєвий шлях у селі Ломівка 3 квітня 1918 року неподалік Катеринослава (нині у межах Дніпра) у родині Терентія Сидоровича та Тетяни Гаврилівни Біличенків. (Слайд «Хата-музей Олеся Гончара» в селі Суха Полтавської області).
• Після смерті матері (мені було 3 роки) із Ломівки забрали мене на виховання в слободу Суху Полтавської області. Бабуся замінила мені матір. «Без неї, певно, я не став би письменником. Була вона неписьменною, веселою, любила жартувати. Її вплив на мій розвиток був величезним. Потім, у найважчі хвилини життя, я згадував її. На фронті інколи здавалося, що це вона своїм благанням відводить від мене кулю. Я закінчив семирічку в сусідньому селі. Пам’ятаю старого вчителя української мови і літератури, який прищепив мені палку любов до рідного слова і дав це чисто українське ім’я «Олесь». У вересні 1938 року вступив на філологічний факультет Харківського державного університету. У всьому світі не було людини, щасливішої за мене, здійснилася заповітна мрія: з радісним завмиранням серця ступив я в цей сонячний храм науки…»

Учитель. Там же, в університеті, потоваришував із майбутнім автором знаменитого роману «Вир» Григором Тютюнником. Він же стане і прообразом Богдана Колосовського, головного героя роману «Людина і зброя». Разом підуть на фронт у складі студентського батальйону.

 

Буктрейлер за романом «Людина і зброя».

 

Учитель. Я тримаю у руках мій улюблений роман «Людина і зброя». Це трагічна розповідь про страшні випробування, які випали на долю вчорашніх студентів, щасливе життя яких було перекреслене словом «війна». Ще все, як було…(учитель читає текст).

 

Інсценізація уривка з роману «Людина і зброя».

Таня. «Тепер тебе в мене ніхто не відбере! Цьогорічне літо у нас буде незвичайне! Ми ж поїдемо на археологічні розкопки в Ольвію! Сонце, море вражень! Уяви собі стародавню Ольвію. Півтори тисячі років тому місто вирувало життям, до нього від сонячних берегів Еллади прибували кораблі, гудів ринок волелюбний. Богданчику, ми дослідимо, чому загинула Ольвія, чому люди покинули її».

Богдан (суворо). «Сиди. Учи хрестові походи!»

Таня (грайливо). «Богданчику, лови!» (Кидає записку).

Богдан (суворо). Вчи!

(Грюкіт у двері).

Богдан (схоплюється). «Хто?»

У двері (голос): «Війна! Війна почалася!»

 

Учитель. Запам’ятайте цю мить! Останню свою студентську аудиторію, де застало вас страшне приголомшливе слово «Війна!»

Учениця. Разом з юними героями роману «Людина і зброя» назавжди запам’ятав цю страшну мить і Олесь Гончар. Мало не вісімнадцять років він ніс у своєму серці пам’ять про той день, який різко переламав його життя.

      Герої роману «Людина і зброя» Богдан Колосовський, Славік Лагутін, Мирон Духнович, Таня Криворучко і Мар’яна Кравець зворушують своєю мужністю, умінням долати труднощі, своєю ніжністю і відданістю в коханні. Цей роман правдивий і хвилюючий, адже автор цю страшну війну бачив на власні очі, був у часником її.

     Олесь Гончар пройшов фронтовими дорогами всю війну, спочатку рядовим солдатом, а потім сержантом мінометної роти, неодноразово був пораненим. У короткі години затишшя між боями читав своїм побратимам власні поезії.

Учениця.

  Сніги, не сніги, а ріллі,

  Наорані смертю за мить.

  І хлопець – одне вугілля

  На чорній землі лежить.

  Очі підняв до неба –

  Уже не видно лиця.

  І руки його обгорілі

  Не хочуть такого кінця.

  І зуби аж сяють білі

  На спаленій масці лиця.

  Бо то ж не домріяна мрія,

  То ж вірність його комусь.

  Напис на танку біліє:

  «Жди! Я вернусь!»

  Скрегоче залізом округа,

  Смертю повітря хурчить.

  Я знаю той ступінь напруги,

  Коли вже ніщо не страшить.

  Святе божевілля атаки

  В тобі поглинає все.

  Через яри й байраки

  Незвана сила несе.

  Немає ні рідних, ні любих,

  Нема ні жалю, ні тривог.

  Байдужим стаєш до згуби,

  Могутнім стаєш, як Бог.

Учень.

  Мене війна веде все далі

  Просторами чужих земель,

  Де й наші птиці не літали,

  Іду, мов давній менестрель.

  Я вірю в пісню, як в молитву.

  І смерть, здається, на війні

  Щадить мене в найтяжчих битвах

  За недоспівані пісні.

  Темніють доти

  Чужі навпроти –

  Нічого більш нема.

  А там десь, вдома,

  Весна знайома

  Зелені руки підійма.

   Ці рядки написані 24-річним Олесем Гончаром. Смертельних атак було чимало  в його фронтовому житті, бо йому, добровольцю студентського батальйону довелося, пройти через усі пекельні кола війни – від першого до останнього. Вогонь і перемога, оточення і два поранення, три медалі «За відвагу», орден Слави, орден Червоної зірки.

Учень. Якщо лишуся живим, обов’язково розповім про вас, мої бойові побратими, з ким судилося ділити важку солдатську долю і хто навічно залишився на золотих сопках Альп.

    Закарбую на камені!

Учениця. Робота над «Прапороносцями» тривала три повоєнних роки у місті Дніпропетровськ, де він жив у районі села Ломівка в будинку своєї сестри. У цей час він завершує навчання у Дніпропетровському університеті (1946р.), але головним підсумком цих років стає трилогія «Прапороносці».

 

(Презентація роману «Прапороносці»).

(Звучить пісня «В землянке»),

 

Інсценізація уривка з роману «Прапороносці».

Брянський. …І найвища, по-моєму, краса, це краса вірності. І хай би довелось мені ще бути на фронті двадцять, тридцять років… бути ще сім раз пораненим… Посивіти, постаріти, а я все залишався б їй вірним.

Сагайда. Знову краса вірності! Ти віриш у казку, Юрко! Затявся отак і віриш, а коли розібратися, то ти вже забув, яка вона й була насправді… Подумати: третій рік ні листа, ні фотографії!

Брянський. Так, третій рік Вона учила зі мною на фізматі. Уяви собі, женю, три роки ми з нею сиділи поруч, на одній лаві. У нас було тільки наше. Через місяць після початку війни мене вже поранило. Я лікувався в госпіталі під Смоленськом, і Шура тоді мені написала. Але незабаром німці захопили Мінськ. Нас повезли далі на Схід. А вона? Вона… Нічого не знаю. Пам’ятаю її тільки останні слова: «Коли тебе не буде, Юрасю, я ні з ким не зможу… До самої смерті буду сама!»

Сагайда. І ти віриш?

Брянський. Вірю. Звичайно, вона може зустріти красивішого за мене, розумнішого. Але я глибоко переконаний, що серця, саме такого серця не зустріне. Я теж до неї бачив багатьох дівчат, навіть красивіших за неї, навіть справжніх красунь, але жодна з них не була схожа на неї, не могла зрівнятися з нею. Не тому, звичайно, що вона найкраща в світі, ні, я ідеаліст. Але саме таку, не інакшу, не гіршу і не кращу, я тільки й можу любити, і для мене в цьому розумінні вона найкраща в світі. Ось чому я й говорю, що найвища краса – це краса вірності.

Сагайда. Все це ти вимріяв собі по окопах, друже! Хай навіть вона була такою, але звідки ти знаєш, якою вона стала тепер? Ти й сам не помічаєш, що любиш уже не так її, Шуру Ясногорську, як своє студентське минуле, свою молодість. Хай чудову, але все-таки – казку!

Брянський. Можливо.

Сагайда. А якщо і вона тебе ще кохає, то теж лише уявного, теж казку. Фантазує дівчина, обточуючи нам міни на Уралі чи за Уралом… Прапор свого кохання трима високо, але … що не кажи, Юрію, а ти теж загрубів на фронті, осолдафонився… Невже станеш заперечувати?

Брянський. Можливо, до певної міри, Володько, ти й маєш рацію. Може, серце, випалене вогнем, тільки загартувалось та стало від того ще міцнішим?

Черниш. Я певен, що якби матері побачили, якими стають їхні сини на війні, вони не впізнали б нас … вони й не уявляють собі, що тут робиться з людиною, яку складну, яку страшну еволюцію встигає вона пройти… Повністю цього не збагнути нікому, хто сам не був тут, а знає війну тільки з фільмів та розповідей, хай навіть найправдивіших… Щоб це збагнути, це треба пережити.

Учень-солдат. Кордон! Ми знову повернулися сюди, і вартовий став на тому самому місці, де він стояв 22 червня 1941 року. Ми не забули нічого, але багато чого навчилися. Ми живі, змужнілі й досвідчені. А чи живий ти, ворожий авіаторе з залізним хрестом на грудях, ти, який у ту далеку чорну неділю скинув на прикордонну будку першу бомбу зі свого літака? Чи думав ти тоді, що все так обернеться, що бійці нового, народженого битвами 2-го Українського фронту в своїх зелених безсмертних гімнастерках знову з’являться на берегах цієї ріки і перепливуть її? Доля! – сказав би ти. Так! У справедливих армій доля завжди прекрасна!

Учениця. Неймовірно важкою ціною була здобута перемога, ціною мільйонів. Скільки їх, наших солдатів, не повернулися додому! Командир мінометної роти Юрій Брянський, відважний офіцер, назавжди залишився в Альпах на безіменній сопці – висоті 805.

 

(Пісня «На безіменній висоті»)

 

      «Все, все ми віддаємо тобі, Батьківщино, все, навіть наші серця. І хто не звідав того щастя, тієї краси вірності, той не жив по-справжньому!» - говорив Юрій Брянський.  

      Його бойовий побратим тримав у руці фотографію Шури Ясногорської – нареченої Юрія, і в думках звертався до неї: «Люби, кохай його, кохай! Хоч він ніколи не повернеться до тебе! Кінчиться війна, загримлять салюти на честь Перемоги, а вони залишаться тут на чужині, як наші вірні застави! Так люби ж його, не забудь довіку, люби, не забудь ради іншого! Може, тоді він буде не таким самотнім!»

Дівчина. (На фоні мелодії пісні «День Перемоги»). 

  Опалений полум’ям бою,

  В диму покоптілий гіркім,

  Гордись, піхотинцю, собою,

  Солдатським званням своїм.

  Що й чорту було не під силу, -

  Усе ти витримать зміг.

  Ти пекла пройшов горнило

  І все таки переміг!

Учениця. Ще в роки свого життя на Дніпропетровщині, Олесь Гончар жив на тій самій вулиці, де був збудований без єдиного цвяха дерев’яний козацький собор, що руйнувався. Він стояв у центрі новомосковська. У 90-х роках собор, який пов’язують з образом собору в однойменній книзі, був відбудований. Саме цей собор і згадує Олесь Гончар у своєму романі.

     У 1968 році Григір Тютюнник писав про Олеся Гончара: «Орлиний, соколиний роман Ви написали, роман-набат! О, як засичить ота ретроградна гидь, упізнавши самого себе, ке незадоволення Вами висловлять!»

     Роман був заборонений і тільки через 20 років повернутий читачам.

Учитель. Олесь Гончар торкнувся в романі найболючіших питань, зокрема, літератури, стану освіти, питань екології, закликав до збереження історичної пам’яті, національних святинь.

     Якими ж актуальними на сьогодні є проблеми, підняті Олесем Гончарем у 70-х рр. ХХ ст. в романі «Собор». Є у нас і браконьєри, і батькопродавці, кар’єристи, відступники від свого народу.

     Чи захистять вони собори власних понівечених душ, як заповідав їм учитель Хома Романович?

     Образ собору – це художній символ самої України, остання опора українського духу, якому загрожує смертельна небезпека.

      Одним із героїв роману «Собор» є Микола Баглай, студент мет. інституту, «юнак чистий помислами і діями своїми».  Щовечора, коли він повертається з інституту, зупиняється біля собору.

 

Інсценізація уривка з роману «Собор».

(Микола веде Єльку за руку).

Микола. Дивись, Єлько! Оце наш собор! Височить незрушно, вкарбувавши в собі пристрасті епох. І коли ті далекі, прийдешні, виринувши тут із глибини Всесвіту, наблизяться до нашої планети, перше, що їх здивує, – будуть собори» І вони, інозоряні, почнуть дошукуватися тайни пропорцій, ніким ще не розгадані формули краси. Так буде, я в цьому впевнений!

Єлька. Все він бачив і бачить усе. Колись тут ярмарки вирували круг нього, люди гомоніли, сивіли шапками, кіньми красувались. Він береже в собі відгомін життя невмирущого. Тут мигтіли списи запорозькі, іржали коні і чулися нічні шепоти закоханих.

Микола. Дивись, Єлько, он іде наш старий учитель Хома Романович, зараз щось утне!

Хома Романович. Собори душ своїх бережіть, друзі, собори душ бережіть!

Учитель. Як ви розумієте слова старого вчителя «Собори душ своїх бережіть, друзі!» Що це «Собор душі»?

 

Побудова асоціативного ґрона.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Учениця. Новели Олесь Гончар писав усе життя. Поетичне світобачення митця найповніше проявилося саме в цьому жанрі. В новелах Олеся Гончара увагу автора сконцентровано саме на конкретній людині, її внутрішньому, зазвичай духовно багатому світі, на кульмінаційній події в її житті. Відомі новели Гончара «За мить щастя», «Чорний яр», «Залізний острів».

Слайд «Новели Олеся  Гончара».

Але найбільше мене схвилювала романтична новела «Модри Камень». Заголовок твору – це назва села в Словаччині. У новелі розповідається про палке кохання з першого погляду радянського солдата до словацької дівчини Терези. Воно розквітло всупереч війні. Це кохання трагічне, бо Тереза загинула. Однак вона продовжує жити в пам’яті, мріях – мареннях коханого. Цей простий сюжет сам по собі утверджує силу кохання, невмирущість його.

Інсценізація уривка.

Солдат. Бачу, як ти виходиш зі своєї гірської оселі і дивишся вниз.

• Терезо, Терезо! – кличе мати. Кого ти виглядаєш? (Дівчина здіймає руки, мов хоче злетіти).
• Мамцю моя! Пан Бог видить, кого я виглядаю!

Високе небо гуде над тобою, мов блакитний дзвін. В такі години ми часто

зустрічаємося з тобою і, сівши на теплому камені, розмовляємо.

Тереза. Де ви так довго були?

Солдат. Уже все закінчилося. Тепер я вже не піду від тебе.

Тереза. Ніколи?

Солдат. Ніколи.

Тереза. Як це гарно, що ми будемо завжди разом! Я так довго чекала вас після тієї зимової ночі, мені здається, що не менше, як тисячу літ!

Солдат. А мені здається, що я стільки ж ішов до тебе після тієї ночі.

Тереза. Нарешті ми знову зустрілися! Дайте мені вашу руку. Ви відчуваєте, як та тисяча літ перемістилася перед нас? Тепер вона попереду, наша тисяча. Доки зеленітимуть ці гори, і світить сонце, ми будемо жити. Я задихаюсь від такого багатства!

Солдат. Нікуди тепер ми не будемо спішити, як тоді, взимку. Тоді ми майже ні про що не встигли поговорити. Лютий вітер, шугаючи в скелях, заважав нам.

Тереза. А зараз ми маємо час! Зараз я доскажу вам усе недоказане тоді! Слухайте ж! Чуєте, як вітер гуде у горах, а небо над нами – мов блакитний дзвін. Слухайте ж!

Учитель. Діти, сьогодні разом з вами ми розповіли цікаву історію життєвої та творчої долі Олеся Гончара. Найсвятішим його заповітом нам, українцям, є його слова: «Бережімо собори наших душ!» Все, що створив Олесь Гончар, залишилося для майбутнього. Його твори – це наше духовне багатство. Його герої – приклад для наслідування.

Учениця.  

  В наших душах слово правди сіяв,

  Закликав проснутись ницих сплюх…

  Не відійде, не позеленіє

  Його образ, його світлий дух!

  Буде він собором височіти

  На далекі і близькі світи,

  І нова Вкраїна свіжі квіти

  Не забуде сину принести.

  Він для неї пильнував на чатах,

  Гідність боронив її всякчас.

  Слово Гончара золотокриле

  Надихатиме на творчість нас.

 

V. Рефлексія. (Метод «Мікрофон»).

- Дайте відповідь на проблемне питання «Чому Олеся Гончара називають талантом планетарного масштабу»?

- Чому Олеся Гончара називають будівничим соборів наших душ?

- Чим приваблюють нас герої творів Олеся Гончара? Носіями яких моральних цінностей вони є?

 

VІ. Оцінювання.

 

VІІ. Домашнє завдання.

Читати новели Олеся Гончара «Модри Камень», «За мить щастя».