Опорні конспекти до теми "Поети-шістдесятники"

Дмитро Павличко

(1929)

 В моєму серці – схрещення доріг

                                                                                        Ненависті й любові. Тож не міг

                                                                                        Я зупинить на тому перехресті

Ані на мить спокійних дум своїх.

Д. Павличко

 

   28 вересня 1929 р.    на  Івано-Франківщині  у  багатодітній  родині  народився

                                       майбутній   поет.

   З малих літ хлопчину привчали до праці. Батько, освічений на той час, розумний гуцул, який у часи першої світової війни був січовим стрільцем, твердо вирішив дати своїм синам освіту. Мати, неграмотна селянка, мала чудову пам`ять: могла цитувати всього „Кобзаря” без жодної помилки.

   Спочатку Дмитрик вчився у польській школі (іншої не було) в Яблуневі. Після її успішного закінчення поступив до Коломийської гімназії, де вивчив німецьку, латинську і польську мови.

 

   1944 р.   Павличко вперше почав віршувати.

   1945 – 1946 рр.   Прикарпаття  звільнили  від  окупантів  і  Дмитро разом з іншими

                                підлітками  перебув  катування  й допити у Станіславській тюрмі,

                                де енкаведисти вимагали, щоб хлопці зізналися у  причетності  до

                        національного  повстанського руху під проводом С.Бандери, та

                                через деякий час їх випустили. 

 

   1948 р.   закінчивши  середню  школу,  Дмитро  вирішив  здобути  вищу  освіту –

                  вступив на філософський факультет Київського університету. Проте

                  через деякий час перевівся на факультет української філології у Львів.

 

   1951 р.   початок творчості Павличка: в університетській газеті був надрукований

                  вірш „Дві ялинки”.

 

   1953 р.   успішно закінчивши вуз, поступив до аспірантури, взявся за кандидат-

                 ську дисертацію. Виходить перша збірка митця – „Любов і ненависть”, 

                 яка стала явищем у всій українській поезії ХХ ст. За неї поета прийняли до

                 Спілки письменників України.

   Наукові знання в нього були досить високі, та й пізніші літературні праці засвідчили про те, що він міг стати ведучим ученим, але творчість забирала багато часу.

 

   1955 – 1961 рр.   виходять збірки: „Моя земля”, „Чорна нитка”, „Правда кличе”,

                               „Бистрина”, Днина”, „На чатах”.

   1964 р.   родина Павличків переїхала до Києва,  де  письменник  влаштувався  пра-

                  цювати на кіностудії ім.Довженка.

 

   1977 р.   за книгу вибраного, яка вийшла під назвою його першої збірки „Любов і

                  ненависть”, Дмитру Павличку присудили Державну премію ім. Т. Шев-

                  ченка.

   1979 – 1987 рр.  вийшла книга інтимної лірики „Таємниця твого обличчя”, книги

                              „Вогнище”, „Спіраль”, цикл унікальних віршів про Івана Франка 

                              „Задивлений у будущину”, книга „Рубаї”.

  Крім поезій, Д.Павличко працює у галузі критики й літературознавства. Збірки його праць „Магістралями слова” (1977), „Над глибинами” (1983), „Біля мужнього світла”(1988) вражають глибокодумністю та вмінням глибоко осмислювати літературні явища.

   Тривалий час Павличко працював у Спілці письменників України. Займався і займається державницькою діяльністю. Був депутатом Верховної Ради України, приклав чимало зусиль, щоб наша держава здобула незалежність.

 

   1994 – 1998 рр.   виходять найкращі книги всього творчого доробку поета  –  

                                „Покаянні псалми” та „Ностальгія”.

 

   1994 р.  від цього року Д.Павличко – Надзвичайний і Повноважний Посол України

                 в Словаччині.

 

   Б.Олійник писав: „У нашій поезії він проголосив про себе одразу і на повен голос. Взагалі шепіт чи напівголос чужий натурі Павличка. В його рідних краях, на Івано-Франківщині, де гори говорять з небом, люди говорять з горами і небом на повен голос, з перелунням”.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Василь Симоненко

(1935 – 1963)

 

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

                                                                           Ніхто не перекреслить мій народ!

С.Симоненко

   8 січня 1935 р.  в невеличкому селищіі Бієвці на Полтавщині народився Василь

                             Андрійович Симоненко.

   1952 р.   після закінчення середньої школи Василь поступив на факультет

                  журналістики  Київського університету.

   У студентські роки почав писати вірші. Поезія дедалі більше захоплювала. Зрештою, юнак зрозумів, що це його покликання.

   Отримавши через 5 років диплом, Симоненко влаштувався журналістом у газеті „Черська правда”. Також працював власним кореспондентом у „Молоді Черкащини” та „Робітничій газеті”.

   1962 р.     вийшла перша збірка поета – „Тиша і грім”.

 

   1963 р.  у Спілці письменників України в присутності автора відбулося обговорен-

                 ня  його творчого доробку. Він сам повірив у талант, подарований йому

                 Богом.

   Для тоталітарної системи такий правдолюб був небезпечний. „Василя по-звірячому обробили, а точніше – прибили охоронці громадського порядку в міліцейських формах”.  На вокзалі у Черкасах його затримали та заарештували. Василя відвезли у Смілу, де цілу ніч били. Внаслідок цього биття у Симоненка невдовзі розвинувся рак нирок, від якого від дуже швидко помер. Хоч з багатьох записів ясно, що смерті він не боявся, передчував її заздалегідь, ще будучи повністю здоровим, але все-таки жалів, що не встиг до кінця усього доробити, відбутися як поет.

   14 грудня 1963 р.   Василь Симоненко помер. Похований у Черкасах.

   Через кілька днів представники влади прийшли зі справжнім обшуком до домівки митця, але друзі ще до того, під час похорону, забрали Симоненків архів. Значна частина творів була передана за кордон.

 

   1964 р.                  виходить друга збірка поета – „Земне тяжіння”.

 

   1965 – 1966 рр.    у Львові виходь збірка „Вино з троянд”, а у Києві – „Поезії”.

 

   1981 р.                  побачила світ наступна книжка – „Лебеді материнства”.

 

   1984 р.                  з`явилася збірка „Поезії”.

Лишень за незалежності почнуть активно перевидавати Симоненкові книжки.

    1995 р.                Поета удостоять найвищої державної відзнаки – премії ім. Тараса

                              Шевченка.  

   Д.Павличко писав: „...Василь Симоненко коротким життям заробив чесне безсмертя, хоч про свою дочасну і позачасну славу він ніколи не думав”.

 

Григір Тютюнник

(1931 – 1980)

 

„Найвища наука життя – мудрість, а найвища

                мудрість – бути добрим”

Г.Тютюнник

   5 грудня 1931 р.                     в селянській родині на Полтавщині, в с.Шилівка

                                                    народився Григір Тютюнник.

   1937 р. батька заарештували і хлопчик опинився в родині свого дядька на Донбасі.

   1947 р.                навчався у Зінківському ремісничому училищі, закінчивши яке

                               повернувся у рідне село Шалівку.

   Далі – робота на Мирогрес під Дебальцевим, військова служба радистом у Воєнно-Морському Флоті у Владивостоку.

   1951 р.   після демобілізації пішов у десятий клас вечірньої школи. Токарював у

                  вагонному депо.

  1961 р.   Тютюнник друкує своє перше оповідання – російською мовою.

   1962 р.   закінчив російське відділення філфаку – Харківський університет і

                  знов – на Донбас, учителювати.

   1963 р.   переїхав до Києва.

   Писати почав ще у роки служби на Далекому Сході, правда російською мовою, так як майже 20 років перебував у російськомовному середовищі.

   1963 – 1964 рр.    працюючи у редакції газети „Літературна Україна” Тютюнник

                                 опублікував у ній кілька своїх нарисів та оповідань: „Дивак”,

                                 „Рожевий морок”, „Кленовий пагін”.

   Молодіжні журнали столиці уміщують новели „Місячної ночі”, „Зав`язь”, „На згарищі”, „В сутінки”, „Чудасія”, Смерть кавалера”.

   1966 р.  усі ці твори та ще „Комета”, „Перед грозою”, „Гвинт” виходять у збірці

                 „Зав`язь”.

   1969 р.       публікує наступну збірку „Деревій”, до якої входять повісті „Облога”,

                     „Климко”, „Вогник далеко в степу”.

   1980 р.   повісті „Климко”, „Вогник далеко в степу” відзначені Республіканською

                 премією ім. Лесі Українки.

   7 березня 1980 р.   Григір Тютюнник передчасно помер.

   1889 р.  творчість Григора Тютюнника було відзначено Державною премією УРСР       

                 ім. Т.Шевченка.

   За своє коротке (якщо рахувати від першої публікації – менше 20 років) життя у літературі Г.Тютюнник написав кількісно небагато: чотири десятки оповідань і новел, 5 повістей, кілька нарисів, рецензій, есе, а також спогади про брата – Григорія Тютюнника.

   Критик Анатолій Шевченко, який тривалий час товаришував з Григором Тютюнником, писав:

  «Тяжко жилося й писалося Григорові в ті зовні благополучні, сповнені пустопорожньої балаканини й брехні, сімдесяті роки. Бо душа його боліла – бачив же він, що не так нам добре ведеться, як з трибун мовиться. І не випадково в його щоденнику з`явився запис:»Чиїсь руки дужче й дужче, жорстоко, чую, стискають мою шию. За кожним моїм рядком стежить чиєсь вандаляче око...»

Василь Стус

(1938 – 1985)

 

„Україна є віссю, навколо якої обертається

                 поезія В.Стуса”

М.Рильський

   6 січня 1938 р.   у селянській родині на Вінниччині народився Василь Стус.

   Колгоспні злидні заставили батьків зірватися з насидженого місця й вони поїхали працювати на хімічний завод у Донбасі. У 6 років Василь став школярем, у 16 – студентом.

   Важке та голодне дитинство не вбило у ньому потягу до знань.

   1946 – 1947 рр.  щоб не вмерти з голоду, хлопчик найнявся пасти худобу за харчі.

   Батьки затіяли будівництво хати-мазанки. Опухлий батько вже лежав при смерті, а діти місили глину, виводили стіни. Мабуть, через їхній оптимізм батько і видряпався мало не з того світу.

   Хлопчик спробував віршувати ще в дитячому віці. Уже в 5 – 6 класах редагував шкільну стінгазету, вміщуючи в неї і свої віршики та замітки. Якби в 9 класі до його рук не потрапив Франків „Мойсей”, то, мабуть, не мала б Україна свого геніального поета-шістдесятника.

   1944 – 1954 рр.   провчившись у школі в Донецьку,  Стус закінчив її зі срібною

                                медаллю. Зробив спробу вступити на  журналістику Київського  

                                державного університету, але йому відмовили через надто юний

                                вік.

   Тоді він подав документи на історико-філологічний факультет Донецького педінституту. Студент Стус усього себе віддавав науці: самостійно вивчав латинську мову, удосконалив навики німецької настільки, що міг в оригіналі читати Гейне. В ті часи загальні дисципліни викладали російською мовою, але Василь завжди відповідав українською.

   1959 р.             появилися перші друковані вірші Стуса, які мали шалений успіх.

   При розприділенні випускника з червоним дипломом послали в глуху Таужнянську сільську школу Гайворонського району вчителем української мови та літератури.

                          Цього ж року він став солдатом: служив у Лубнах, потім – на Уралі,

                          на Колимі, Магадані, саме в тих місцях, де пізніше відбував заслання.

   1961 – 1963 рр.   повернувшись  із   армії,   Василь   Стус  влаштувався вчителем в

                                Горлівці.

   Та шкільна рутинна праця все ж не вдовільняла поета. Тому він повернувся в рідне місто й певний час працював на шахті „Жовтнева”, а потім йому запропонували посаду редактора однієї з місцевих газет.

   1963 р. Василь потрапив до аспірантури Інституту літератури ім. Т.Шевченка 

                на спеціальність „Теорія літератури”.

   Саме під час навчання Стус написав дві монографії – „Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)” і  „Зникоме процвітання”.

   1964 р.   у видавництво „Молодь” поет подав збірку „Круговерть”, на яку отримав

                 негативну рецензію, а  трохи  згодом  запропонував книгу поезій „Зимові

                 дерева”. Збірка була схвалена до друку, та не судилося їй побачити світ.

   Після усунення від влади М.Хрущова почалося переслідування інакомислячих. За короткий час лише у Києві було заарештовано біля двадцяти представників творчої інтелігенції, проведено арешти у Львові, Луцьку... І Василь не мовчав...

   20 вересня 1965 р.   його відрахували з аспірантури, інкримінуючи „систематичне 

                                      порушення норм поведінки аспірантів”.

   З виключенням з аспірантури в долі Стуса почалася нова сторінка, сторінка страдника, мученика й борця, якого не зможе скорити навіть смерть. Знаючи, що до вчительської роботи його вже не допустять, він влаштувався на роботу у будівельній бригаді, а потім – кочегаром. Але його і звідси звільнили з мотивацією, що кочегаром не може працювати людина з вищою освітою.

   1966 р.  збірку „Круговерть” безжалісно зарубали, „Зимові дерева” у двох варіан-

                 тах теж навіки застрягли у видавництві.

   Та Василь все-таки знайшов вихід: під псевдонімом В.Петрик (дівоче прізвище матері) він умудрився надрукувати бодай кілька перекладів.

 

   1971 р.      письменник написав листа до президії Спілки письменників України та

                     до  центрального  комітету  комуністичної  партії,  в  якому відстоював

                     право „шістдесятників” на друк, якого кваліфікували як антирадянську 

                     пропаганду.

   Стус і далі відсилав свої вірші у редакції газет і журналів, але їх уперто ігнорували. Він так мріяв про книжку, що, переписавши написані твори у кількох екземплярах, власноручно виготовив саморобні збірочки й подарував їх знайомим.

 

   1972 р.    В.Стус  поїхав  лікуватися до Моршина, де помітив, що за ним постійно 

                   спостерігає працівник КДБ, але в розмовах з іншими людьми він говорив 

                   про те, що думав. Звичайно, кадебіст доносив кожне слово.

   Коли Василь повернувся до Києва, то в ніч з 12 на 13 січня в його квартирі було зроблено обшук. Вилучили все написане: вірші, переклади, критичні статті. Його самого заарештували. Присудили Стусові 5 років режиму плюс 3 роки заслання за ст. 62 КК УРСР(покарання „за виготовлення та розповсюдження з антирадянською метою матеріалів антирадянського змісту”).

 

   Грудень-лютий 1972 р.  Стус пробув у Мордовській АРСР, де постійно конфлік-

                                             тував з тюремним начальством.

   За непокору В.Стуса позбавляли побачень, садили до ізолятора. У відповідь він оголошував голодування, хоч хворів на виразку шлунку. Щоб зламати непокірного, йому відмінили дієту, що призвело до оперативного втручання. 

 

   1977 р.  митця відправили етапом на золото видобувну шахту об`єднання „Северо-

                 восток-золото” в селище Матросово Магаданської області.

     А за кордоном з допомогою української діаспори було видано п`яту Стусову збірку – „Свіча в свічаді”.

 

   1979 р.       після  повернення  до  Києва Василь влаштувався формувальником на

                      заводі Паризької Комуни, але здоров`я вже  мав  настільки  кволе,  що                              

                      невдовзі мусив розрахуватися й перейти  на  значно  легшу  роботу  на 

                      взуттєвому об`єднанні „Спорт”.

 

   1972 – 1979 рр.  працював  над  збіркою   „Пампсести”,  яку  склали вірші, в яких

                               зринав образ хреста, який породжував асоціації зі стражданнями

                               Ісуса та й самою Стусовою Голгофою.

   14 травня 1980 р.  за ним на роботу прийшли представники органів, у квартирі

                                   зробили  обшук,  а  2 жовтня  пролунав   й  вирок:  10 років

                                   позбавлення волі в колонії особливого режиму, після цього – 

                                   5 років заслання.

   Митця безпідставно визнали особливо небезпечним рецидивістом. У грудні ув`язненого доставили в Кучино Чуковського району Пермської області.

 

   1982 р.   Стусові заборонили в листах додому пересилати творчість.

 

   Як насмішка долі: саме в цей час В.Стуса визнано лауреатом Міжнародного поетичного фестивалю в Роттердамі. Виснажлива праця, мізерна зеківська пайка харчів, морози нижче 50 градусів теж робили свою чорну справу.

 

   1985 р.   медична  комісія  визнала  Василя  (з  цілим  букетом  хвороб) абсолютно

                  здоровим,  на  що  він  не стримався,  назвав  медиків  фашистами, за що 

                  опинився у карцері.

   Здавалось би, перед фізичною смертю в таких умовах Василь мав би сконати насамперед як митець. Проте, маючи книжечку Рільке німецькою мовою, він взявся за переклади. Саме тут написав біля 300 віршів, уклавши їх в збірку „Птах душі”.

 

   З 3 на 4 вересня 1985 р.  у в`язичному карцері Василь Стус помер. Світ же дізнав-

                                             ся про його смерть аж 7 вересня.

 Останні хвилини життя Стуса досі не вияснені. Що спричинило смерть 47-річного чоловіка? Серцева недостатність? Нервове перенапруження? Побої наглядачів? Останнє найбільш ймовірне. Безвідмовні виконавці могли лише отримати вказівку „зверху”, адже система нізащо не хотіла допустити, щоб її в`язень став лауреатом Нобелівської премії, на здобуття якої Стус був висунутий. Разом зі Стусом загинула й його остання збірка віршів „Птах душі”, яка налічувала біля 300 перекладів і стільки ж віршів.

 

   1989 р.  В.Стуса повністю реабілітували. 

 

   1991 р.  за книгу „Дорога болю” письменнику присудили Державну премію 

                 ім.Т.Шевченка вже посмертно.

 

   Пройдуть роки, а громадський і творчий подвиг Василя Стуса буде завжди прикладом того, як потрібно любити Вітчизну. «Опускатися на коліна не збирався, - писав поет, - бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь якого я мушу обставати до загину».

   Тоталітарний режим виявився безсилим перед любов`ю до українського народу і незламністю духу митця, який морально й духовно переміг анти людяні обставини буття.

 

 

 

Іван Драч

(17 жовтня 1936 р.)

 

                                                                                        Навіщо я? Куди моя дорога?

                                                                                       І чи моя тривога проросла

                                                                                  Од сивої печалі Козерога

 В гливке болото рідного села?

Іван Драч

   17 жовтня 1936 р. в с.Теліженці на Київщині народився Іван Федорович Драч.     

   Перші публікації І.Драча з`явились в районній газеті ще в ті часи, коли поет-початківець був звичайнісіньким учнем.

   1954 р.    закінчив середню школу й пішов працювати вчителем у сусіднє село

                   Дзвіняче.

    Потім була робота серед молоді, служба в армії.

   1958 р.  юнак став студентом Київського університету.

      Навчаючись на останніх курсах, ще й працював у редакції газети „Літературна Україна”.

   1960 р.   журнал „Вітчизна” помістив одну з перших добірок молодого поета: сім

                  віршів, серед яких був „Соняшник”.

   1963 р.   побачила світ поетична книжка – „Протуберанці серця”.

   Після закінчення університету Іван Драч вчився на Вищих сценарних курсах у Москві.

   1966 – 1986 р.   вийшло друком 15 поетичних збірок, серед яких „Балади днів”,

                             „Сонце і слово”, „Теліженці”, „Храм сонця”, „Київське небо”,

                            „До джерел”, „Лист до калини” та інші.

   Ще Драч зробив чимало вдалих перекладів з інших мов. Відгукнувся і на Чорнобильську катастрофу, написавши поему-цикл „Чорнобильська мадонна”.

   1976 р.  за збірку „Корінь і крона” І.Драч став лауреатом Державної премії Украї-

                 ни ім. Т.Шевченка.

   1987 р.   поет очолив Київську організацію Спілки письменників України, а згодом став головою Народного Руху.

   1996 р.   Україна святкувала 60-річчя Івана Драча. Поетові вручили високу нагоро-

                   ду – орден Ярослава Мудрого. Поет також одержав звання відмінника на-

                   родної освіти.  

   Працюючи на благо України Іван Драч обіймав посаду голови Державного комітету  інформаційної  політики,  телебачення  та  радіомовлення, прирівняну до

посади міністра.

   Борис Олійник писав: „Іван Драч увіходив в літературу дощенту зарядженим на пошук. З його безоглядної одчаякуватості в досягненні мети, з невміння зберегти „правила хорошого тону” в двобої зі злом, із здатності скипати в суперечках із опонентом будь-якого рангу, не зважуючи і не зважаючи на наслідки. І, воднораз, коли той чи інший супротивник потрапляє в скруту, кидати все і, забувши невдалі взаємні образи, з такою ж безоглядністю рватись на поміч... поєднання цих рис творить сплав активної доброти”.

 

Борис Олійник

(22 жовтня 1935 р.)

 

Та вічно буде жити джерело –

Начало Честі, Совісті і Правди”.

Ю.Олійник

 

   22 жовтня 1935 р.        в селі Зачепилівці на Полтавщині в родині службовця

                                         народився Борис Ілліч Олійник. 

   Батько працював спочатку шахтарем, а згодом редактором районної газети. Коли почалась війна, добровільно пішов на фронт, загинув у боях 1943 р. Мати важкою фізичною працею заробляла на шматок хліба. Приклад батьків становить головну спадщину, яку одержав син: почуття обов`язку, совість справжньої людини.

 

   1943 р. після звільнення Радянською Армією рідного села Борис пішов до школи.

   Читати і писати навчався самотужки. У 5 класі написав свій перший вірш, який був надрукований у районній газеті. А з 8 класу він був залучений до роботи в редакції районної газети, писав нариси, зарисовки, вірші, виконував інші доручення.

 

   1953 р.    після закінчення Новосанжарської середньої школи, Борис вступив до

                  Київського університету ім. Т.Шевченка на факультет журналістики.

   Тут він брав участь у літстудії, продовжував писати вірші.

 

 1957р.   взяв участь у республіканському конкурсі молодих поетів  і  здобув першу

               премію.  А  згодом  у  багатотиражці  університету  з`явилась добірка його 

               поезій.

 

   1958 р.закінчує вуз і влаштовується на роботу у редакції газети „Молодь України”, 

                журналів „Ранок, „Дніпро”, „Вітчизна”.

 

   1962 р.   побачила світ перша поетична збірка „Б`ють у крицю ковалі”.

 

   1964 р.   виходить друком наступна збірка – „Двадцятий вал”.

 

   1965–1984 рр.  наступні поетичні збірки: „Вибір”(1965), „Коло”(1968),”Відлуння”

                           (1970), „На лінії тиші” (1972),  „Гора” (1975),  „Істина”(1976),

                           „Заклинання вогню”(1978), „Сива ластівка”(1979), „У дзеркалі

                           слова”(1981), „Міра” (1984) та ін.

 

   1983 р.   за  книжки  „Сива  ластівка”,  „У  дзеркалі  слова”, „Дума про місто”

                  удостоєний Державної премії УРСР ім. Т.Шевченка.

 

   1971 р.   Б.Олійник був заступником голови правління СПУ.

 

   1975 р.   був лауреатом державної премії СРСР. Брав участь у роботі ХХХ сесії 

                   Генеральної Асамблеї ООН в Нью-Йорку.

  1985 р.  вийшли друком „Вибрані твори” в 2-х томах, куди увійшли кращі поезії з

                опублікованих збірок.

 

  1988 р.  як  підсумок  поетичного  доробку,  створеного  до  перебудови виходить   

                визначний твір – поема „Сім”, присвячена тим героям, які загинули під час 

                ліквідації на Чорнобильській АЕС, що сталася 26 квітня 1986 р.

 

   Кінець 80-х рр.  Олійник  –  народний депутат СРСР, голова Українського фонду 

                               культури,  заступник  Голови  Ради  Національностей  Верховної 

                               Ради СРСР. Також працює і творчо: виходять поетичні збірки

                               „Пришестя”(1988), „Поворотний круг”(1989).

 

   90-ті рр.   митець є членом НАНУ, головою постійної комісії ВР України у закор-

                    донних зв`язках і зв`язках з СНД. Пише літературно-критичні книги:

                   „Криниці моралі та духовна посуха”(1990), „Два роки в Кремлі”(1992).

 

   Іван Драч писав: „Борис Олійник – поет високої відповідальності за сподіяне на землі, за чистоту традиції порядності і чесності, поет, який романтизує лицарське начало в людині”.