Оповідання Василя Сухомлинського

Оповідання Василя Сухомлинського

А СЕРЦЕ ТОБІ НІЧОГО НЕ НАКАЗАЛО? Андрійко прийшов зі школи і побачив заплакану матір. Він поклав книжки й сів за стіл. Чекає обіду.—    А тата відвезли в лікарню, — каже мати. Занедужав батько. Вона чекала, що син занепокоїться, стривожиться. Та син був незворушний, спокійний. Мати великими очима дивилась на Андрійка.—    А нам завтра до лісу йти, — каже Андрійко. — Завтра ж неділя. Учителька наказала, щоб усі прийшли до школи о сьомій ранку.—    То куди ж ти підеш завтра? — запитала мати.—    До лісу... Як наказала вчителька.—    А серце тобі нічого не наказало? — спитала мати й заплакала.

БО Я — ЛЮДИНАВечоріло. Битим шляхом йшло двоє подорожніх — батько й семирічний син. Посеред шляху лежав камінь. Батько не помітив каменя, спіткнувся, забив ногу. Крекчучи, він обійшов камінь і, взявши дитину за руку, пішов далі. Наступного дня батько з сином йшли тією ж дорогою назад. Знову батько не помітив каменя, знову спіткнувся і забив ногу. Третього дня батько й син пішли тією ж дорогою. До каменя було ще далеко. Батько каже синові:— Дивись уважно, синку, треба обійти камінь. Ось і те місце, де батько спіткнувся й забив ногу. Подорожні сповільнюють кроки, але каменя немає. Бачать, обабіч дороги сидить сивий старий дід.— Дідусю, — запитав хлопчик, — ви не бачили тут каменя?—    Я прибрав його з дороги.—    Ви також спіткнулися й забили ногу?—    Ні, я не спіткнувся й не забив ногу.—    Чому ж ви прибрали камінь?—    Бо я — людина. Хлопчик зупинився у задумі.—    Тату, — запитав він, — а ви хіба не людина?

ВІН ЗНЕНАВИДІВ КРАСУУ матері був трирічний син. Дуже любила вона єдину дитину. Що не захочеться синочкові, мама зразу ж кидається виконувати його бажання. Побачив син троянду за вікном, питає:—    Що це таке?—    Квітка троянди, — відповідає мати.—    Хочу квітку троянди, — вимагає хлопчик. Не просить, а вимагає. Мати йде, зрізає квітку й приносить синові. Потримав хлопчик троянду в руках, зім'яв пелюстки й кинув на підлогу. Побачив син на паркані горобця, питає:—    Хто це такий?—    Горобець, — відповідає мати.—    Хочу горобця, — вимагає хлопчик. Пішла мати до сусідських дітей, просить:—    Спіймайте горобця, куплю вам цукерок. Упіймали діти горобця, одержали цукерок. Принесла мати пташку. Взяв хлопчик горобця, почав гратися, придавив його за шийку, пискнув горобчик і замовк. Кинув син матері мертву пташку. Почув син як хтось грає за вікном на сопілці. Сподобалась йому гра, питає він у матері:—    Що це таке?—    Це пастух грає пісню на сопілці.—    Хочу пісню, хочу пісню, вона така красива! — зажадав хлопчик. Пішла мати до пастуха, просить:—    Йди, пастуше, до мого хлопчика любимого, хоче він, щоб йому належала ця прекрасна пісня.—    Ні, — відповідає пастух.— Пісня — це краса. Не може один володіти нею. Пісня потрібна всім. Ні з чим прийшла мати до сина, переказала йому слова пастуха. І син зненавидів красу, перестав любити й    розуміти прекрасне. 

КАМІНЬУ лузі, під гіллястим дубом, багато років була криниця. Вона давала людям воду. Під дубом біля криниці відпочивали подорожні. Одного-разу до криниці прийшов хлопчик. Він любив пустувати. Він подумав: «А що воно буде, як я візьму оцей камінь і кину його в криницю? Ото, мабуть, булькне». Підняв камінь, кинув його в криницю. Булькнуло та ще й дуже. Хлопчик засміявся, побіг і забув про свої пустощі. Камінь упав на дно криниці й закрив джерело. Вода перестала прибувати. Криниця засохла. Засохла трава навколо криниці, і дуб засох, бо підземні струмки потекли кудись в інше місце. На дубі перестав мостити гніздо соловейко. Він полетів на інший луг. Замовкла соловейкова пісня. Сумно стало в лузі. Минуло багато років. Хлопчик став дідусем. Одного разу він прийшов на те місце, де колись був зелений луг, стояв гіллястий дуб, співав соловейко, вабила студена криниця. Не стало ні лугу, ні дуба, ні соловейка, ні криниці. Довкола пісок, вітер здіймає хмару пилюки.«Де ж воно все поділося?» — подумав дідусь.

КРАСИВІ СЛОВА І КРАСИВЕ ДІЛОСеред поля стоїть маленька хатина. її побудували, щоб у негоду люди могли сховатися й пересидіти в теплі. Одного разу серед літнього дня захмарило й пішов дощ. А в лісі в цей час було троє хлопців. Вони сховалися в хатинці й дивилися, як з неба ллє, мов з відра. Коли це бачать: до хатини біжить ще один хлопчик. Незнайомий. Мабуть, з іншого села. Одежа на ньому була мокра, як хлющ. Він тремтів од холоду.І ось перший із тих хлопців, які сиділи в сухому одязі, сказав:—    Як же ти змок на дощі! Мені жаль тебе... Другий теж промовив красиві й жалісливі слова:—    Як страшно опинитися в зливу серед поля! Я співчуваю тобі... А третій не сказав ні слова. Він мовчки зняв із себе сорочку й дав її змоклому хлопчикові. Той скинув мокру сорочку и одягнув суху. Гарні не красиві слова. Гарні – красиві справи.