Осінній ранок у нашому дворі

                                Осінній ранок у нашому дворі

      Ранок видався напрочуд тихим і спокійним. Повільно підіймалося сонце, воно щедро золотило верхівки дерев, дахи будинків. Дерева у дворах,  ледь-ледь похитуючись, чи то вітали одне одного, чи то хотіли низько вклонитися  світові та небесному світилові, ніби дякуючи йому за ранкову тишу і спокій, такий гарний початок дня. Навіть вартові світанку, голосисті півні, не наважились голос подати, щоб  раптом не  сполохати світанкову тишу. Мовчали горобчики, стрімкі ластівки не ширяли надмірно високо. Справжній тихий осінній ранок…

       Ось несподівано подав голос  вартовий Шарко, найбільший у дворі пес, якого побоювались усі, навіть випадкові перехожі. Дві рябенькі курки, які спокійно походжали біля підгорнутої по-хазяйськи купки опалого осіннього листя, злякавшись голосного собачого зауваження, миттю зникли з вільної території двору. Звідкись несподівано з’явився сонний Мурчик, він не виспався: голосні прирікання між мешканцями дворової території не  дали  йому можливості сповна скористатися ранковою тишею.

       А сонце піднімалося все вище й вище. Його промінчики здавалися все теплішими й теплішими, вони посилали тепло в кожний куточок землі, бажаючи зігріти її, якнайкраще освітити, дати можливість помилуватися красою й теплом осіннього ранку. Спокійно, тихо стояли дерева у дворі, легенький вітерець ледь- ледь похитував їх верхівки й забирав осіннє золото – останні листочки. Один із кленів, ще кілька днів тому такий пишний та розкішний, милував очі перехожих, жителів будинків, дітей. А сьогодні на його гіллі залишилося зовсім мало багряного й жовтогарячого листя: воно облетіло, забрав його прудкий вітерець. Тільки на найнижчому вітті є кілька разочків золотистого намиста.

        Голим  віттям тягнеться до осіннього сонечка вербиця, але дотягнутися до нього дуже не просто. Фруктові дерева, а саме: яблуні, сливи, вишеньки  й самотня грушка,  ще не вдягнувши коштовного вбрання, уважно роздивляються все навкруги, милуються, можливо, обирають найкраще.

        Зате на подвір’ї, куди не глянь, лежить золотиста осіння ковдра, це її осінь- чарівниця зіткала, дбайливо простелила. Адже не щодня бачиш таку красу неймовірну, що очей не відведеш. Дощів немає, листячко під ногами шелестить, шарудить тихенько, ніби посилає останні акорди теплому й світлому дню.

        Споглядаючи навколо осінню  красу з висоти п’ятого поверху, думаєш про те, що природа-матінка так мудро створює навколо затишок, мальовничі картини, мов справжній  майстер фарб і  пензля, береже довкілля, турбується про кожного з нас,  навколишній світ.

         Люди, цінуймо й бережімо красу навколо, шануймо її!