Основні віхи історії села Кам'яне-Случанське сарненського району Рівненської області

Про матеріал
Пропонований історико-краєзнавчий нарис буде корисним в першу чергу для педагогів-істориків, які зможуть використати запропонований матеріал на уроках історії рідного краю, а також при проведенні позакласних заходів, виховних годин, всім, хто вивчає, досліджує свій край та береже його історичну пам’ять
Перегляд файлу

 

 

https://naurok.com.ua/uploads/files/61154/122927/134405_html/images/var-www-naurok-com-ua-web-uploads-files-61154-122927-zibrati.001.pngВідділ освіти та спорту Сарненської райдержадміністрації

Кам’яне - Случанська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів

 

 

 

 

                                                                           Номінація  «Історія рідного краю»

 

 

 

Історико - краєзнавчий нарис

«Основні віхи історії

села Кам’яне - Случанське»

 

 

                                 Автор: Мартинюк Ольга Филимонівна

                                                    вчитель історії та географії

                                                    Кам’яне - Случанської

                                                    загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів

                                

 

 

2020 рік

Історико-краєзнавчий нарис схвалена на засіданні методичної ради                                                     Кам’яне - Случанської   загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів (протокол  №3 від 10.01.2020р.)

                                                   

                                            

Автор: Мартинюк Ольга Филимонівна вчитель історії та географії  Кам’яне- Случанської  загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів

 

Історико-краєзнавчий нарис  «Основні віхи історії села  Кам’яне - Случанське»   - Сарни, 2020.89 с.

 

Наше минуле – це досвід, який переймаємо у своїх батьків, дідів, народу. І якби не мали цієї мудрості, то чи змогли б жити без помилок?  Не були б зроблені тисячі відкриттів, не мали б звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки, історії. Як писав Олександр Довженко: « Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців». Саме знання історії дає наснагу, правда пробуджує самоповагу й національну гідність.

Пропонований історико-краєзнавчий нарис буде корисним в першу чергу для педагогів-істориків, які зможуть використати запропонований матеріал на уроках історії рідного краю, а також при проведенні позакласних заходів, виховних годин,  всім, хто вивчає, досліджує свій край та береже його історичну пам’ять.

 

 

 

                    

 

 

Історико - краєзнавчий нарис

«Основні віхи історії села Кам’яне- Случанське»

 

E:\Історія села\Краєзнавчі обєкти\Доти\Доти. Фортифікаційні споруди часів І Св. війни.jpg

 

                                        

Зміст

        Передмова………………………………………………………………………..5

        Карта Рівненської області……………………………………………………….6

        Герб села Кам’яне-Случанське………………………………………………….7

        Гімн села ………………………………………………………………………….8

        Географічне положення і природні умови…………………………………….10

        Статистична довідка про населений пункт……………………………………13              

        Історія дослідження населеного пункту за писемними джерелами…………14      

         Походження назви поселення, його мікротопоніміка…..............................17

         Історична памятка поселення – Свято-Василівський храм…………………24

         Історія бібліотеки……………………………………………………………….29

         Вулиця Литовська – центральна вулиця села………………………………..33

         Історія заснування колгоспу…………………………………………………..48

         Цікаві факти з історії села……………………………………………………..50       

         Спогади воїна- інтернаціоналіста Глабця В.І………………………………..54

         Афганські будні побратимів Василя………………………………………….57

         Література………………………………………………………………………..60

         Додатки…………………………………………………………………………..61

       

 

        

 

 

                                                         Передмова

   Кожна освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного - нового, без колишнього - теперішнього. Для народу його історія - не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю  на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «і», якої немає в жодній іншій мові світу? Страшно, коли людина не знає історії рідного села, міста, своїх земляків, на честь яких названа вулиця, на якій вони живуть. Маємо знати й пам’ятати тих, які ще зовсім недавно жили, навчалися, працювали поряд з нами. Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свій народ і діяти на його благо.

 Не варто жити минувшиною, але варто її пам’ятати. Данте писав:«Спалені мости в минулому відкривають шлях у майбутнє», а отже берегти маємо як хороше, так і погане, з вірою крокуючи у майбуття. Сторінки історико-краєзнавчого нарису допоможуть не тільки краще пізнати свій край, а й полюбити його як  частку нашої Батьківщини. Адже знання історії – це складова частина відновлення історичної памяті. Знання, зрештою, є необхідними  для того, щоб успішно будувати власну державу і гідно представляти Україну у світовому товаристві.  

                                                                                             

 

 

                                                                                                

                                                                                              


   Присвячується

                                                                                                                до 475 –річниці

                                                                         заснування села Кам’яне  - Случанське

                                                                            C:\Users\Home\AppData\Local\Microsoft\Windows\INetCache\IE\XB0U31WX\_20200128_132747[1].jpg

 

Герб села Кам’яне  - Случанське

Гімн

села  Кам’яне – Случанське

 


З далеких мандрів і доріг

Спішу на батьків я поріг

Із серця щиро пісня лине:

 

Село моє, для мене ти єдине.

Я тут зробила перші кроки,

Мене купала річка синьоока

Мені всміхалися густі ліси

І чарували Мавчині пісні.

 

Тут сонце ласкою огорне,

Постукає калина у вікно.

Тут горе й радість, біле й чорне,

Все ляже хрестиком на полотно.

 

Немає тут поганої погоди

Для серця миле тут усе:

 

 

Чарують взимку хороводи,

Весна гаївки принесе.

 

Село моє для мене рідне,

Тут все моє, чужого тут нема.

На цій землі любов моя розквітла,

Немов колосся у жнива.

 

Село моє, чарівне, журавлине.

Рости ти кожен час і день.

Для мене ти завжди єдине,

До тебе я спішу щодень.

 

А літом в польовім віночку

Дрімає Кам’яне у холодочку.

І осінь красу не зіпсує,

Коли одягне в золото усе.

 

 


C:\Users\Home\Desktop\IMG_20191130_141714.jpg

Сарна – скульптурна перлина села

Картинки по запросу картинки Кам'яне - СлучанськеНа золотому Поліссі, серед глибоких озер та дрімучих лісів, є маленьке село Кам’яне-Случанське. Розкинуло воно свої шати на правому березі річки Случ.  Потопає село весною у цвітінні садів, у щебетанні пташок.  Восени визирають з-за парканів стиглі кетяги горобини та червоні яблука. Взимку воно ледь визирає з-під засніжених наметів.  Височіє в селі гора, до якої, мов діти до матері, пригорнулися білобокі хатки.

Тут зелені ліси встелені моховим килимом, прикрашені навесні білосніжними пролісками і синіми фіалками, а восени різноманітними шапочками грибів і кольоровим покривалом осінніх листочків, а за селом розкинули свої простори поля і луки. Приємно милуватися їхньою красою. Луки одягли кольорові вінки із квітів і трав, а поля красуються золотавими морями пшениці, зеленіють червонобокими козаками-буряками, прикрашаються різнокосими кукурудзами. А серед цього, у куточках між деревами, притулилися, позіхаючи, болота, дзвенять, розділяючи поля, канави, ніжиться у холодочку озеро.

 Село потопає у зелені і цвітіні, воно гарне у будь-яку пору, але найбільше його прикрашає весна. Сільські вулиці в цей час залиті сонячним теплом і світлом. Всюди весна одягає деревам перші листочки, а березам чіпляє золотаві сережки.

Буйним цвітом розцвітає білосніжний та фіалковий бузок. Білим дощем квітів зустрічають усіх садки. Верби заплітають перші зелені коси.

Та не тільки природою прикрашається Кам’яне-Случанське, головною його окрасою є голубоока красуня – церква, яка є архітектурною пам’яткою поселення. Свої шати вона розкинула в центрі села і вже багато років величається своєю красою. Вмостилася церква на невеликому зеленавому пагорбі і тому її видно в усіх куточках села.

E:\Історія села\Краєзнавчі обєкти\Церква\Копия CIMG3914.JPGСвято-Василівська церква – архітектурна пам’ятка області


Статистична довідка про населений пункт.

Кам’яне-Случанське (до 1962 року - Кам’яне) – село, центр сільської Ради, розташоване на березі річки Случ за 27 кілометрів від районного центру й залізничної станції Сарни. Через село проходить автошлях. Дворів – 476, населення – 1308 чоловік.

Тут розмістилася тваринницька ферма СГП «Маяк» (центральна садиба розташована в с.Зносичі). Вирощують велику рогату худобу молочно – мясного напрямку.

У загальноосвітній школі І-ІІ ступенів 18 вчителів навчають 189 учнів. Відкрито будинок культури, бібліотеку, фельдшерсько-акушерський пункт, відділення зв’язку.

Крім Кам’яне-Случанського Сарненського району є ще подібні назви населених пунктів: село Кам’яне і Камениця Рокитнівського району, Кам’яна Гора Костопільського району, Кам’янка Березнівського району, села Кам’яниця і Кам’яна Верба Дубнівського районів. Є населені пункти Кам’яне на Луганщині, Кам’янка і Кам’яний Брід на Житомирщині, Кам’янець-Подільський на Хмельниччині, Кам’янка на Черкащині, Кам’янка Бузька на Львівщині, Кам’янка-Дніпропетровська на Запоріжжі, Камениця і Каменець у Білорусії, Камениця у Польщі і Болгарії.

 

 

 

 


Історія дослідження населеного пункту за писемними джерелами

Село Кам’яне при річці Случ Вирівської волості, як маєток поміщика Бабинського згадується в акті від 1545 року – в описі (списку) Овруцького замку – з перерахуванням приписаних до нього міщан, бояр, селян і земель, а також з перерахуванням повинностей і данини на користь замку.

У селі було 134 двори і нараховувалось понад одну тисячу парафіян. Крім того, у Кам’яному проживаюло 20 душ євреїв і 13 душ католиків. У 1888 році сільським священиком був Олександр Рафальський.

З 1879 року в селі почало функціонувати однокласне народне училище Міністерства народної освіти в якому навчалося 30 учнів. Вчитель одержував 330 рублів на рік. Із тридцяти учнів 10 хлопчиків навчалося з Чудля.

В кінці 1917 року встановлена радянська влада. В 1918-1919 рр. тут діяв партизанський загін на чолі з Л.О. Величком.

Під час окупації села буржуазно-поміщицькою Польщею був запроваджений особливо жорсткий режим у зв’язку з тим, що через село проходила лінія польських прикордонних укріплень. Підпільну роботу вела організація КПЗБ.

E:\Історія села\Краєзнавчі обєкти\Доти\Доти..jpg

 

 

 

 

 

 

Н   

Н

 А на фронтах Великої Вітчизняної війни проти гітлерівців билися 76 жителів, з них 41 загинув, 30 нагороджено за бойові заслуги. У роки другої світової війни жителі села допомагали загонам Української повстанської армії під проводом Тараса Боровця. У 1944 році в урочищі «Довгий верес» відбувся жорстокий бій повстанської армії та місцевого населення з німецькими окупантами. Розповіді про ці події з покоління з покоління передають десятки років. У пам’ять про тих, хто загинув за Україну, за волю та незалежність, у 2003 році звели пам’ятний знак у вигляді хреста, поставили надгробну плиту, які свідчать  про їхню боротьбу за незалежність.

C:\Users\Home\Desktop\Фото0227.jpg

У « Довгому вересі» вояки УПА полягли.

  15 лютого 1989 року останній наш солдат – Глабець Василь Іванович 1968 року народження покинув землі Афганістану. Крім нього, свій інтернаціональний    обов’язок  виконували: Вознюк Сергій Сергійович 1964 року народження, Тишков Микола Миколайович 1960 року народження, Костюк Михайло Адамович 1964 року народження, Петровчук Микола Петрович 1960 року народження.

Тишков Микола Миколайович

C:\Users\Админ\AppData\Local\Microsoft\Windows\INetCache\Content.Word\афганістан (3).jpg

Петровчук Микола Петрович зі своїм бойовим товаришем

C:\Users\Home\Desktop\IMG_20191130_141507.jpg

Глабець Микола

Іванович

У зв’язку з катастрофою на Чорнобильській АЕС наше село віднесено до третьої зони радіоактивного забруднення. А такі наші земляки, як Теодорович Федір Сергійович 1966 року народження, Вишня Юрій Іванович 1966 року народження, Овдійчук Федір Миколайович 1944 року народження, Овдійчук Василь Олександрович 1947 року народження брали участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Вишня Юрій Іванович

Теодорович Федір Сергійович

Овдійчук Федір Миколайович

Овдійчук Василь Олександрович

 

Походження назви поселення, його мікротопоніміка.

C:\Users\Home\AppData\Local\Microsoft\Windows\INetCache\Content.Word\IMG_20191128_125103.jpg

Кам’яне – Случанське.

Є таке село поліське…

Пробилися всюди граніти

З глибин Українського щита.

На одному із мальовничих берегів голубоокої красуні – річки Случ, серед розлогих верб і густого лісу вмостилося невеличке село.

Його через численні легенди назвали Кам’яне-Случанське. Одна з них розповідає про чоловіка, який мав трьох синів. Вирішив він знайти собі гарне місце для хатини.

Спочатку йому сподобалася зеленава таємничість лісу. Тут він збудував першу хатину. Та з щастям в дім завітало горе. Воно прийшло непомітно з таємничої завіси лісу. Сірий вовк забрав найстаршого сина. Щоб ліс не нагадував про смерть хлопчика, чоловік переселився до річки. Вона своїми ласкавими водами, повними краси і риби, зачарувала чоловіка. Та й тут чоловіка не покинуло горе. Ласкаві, тихі річкові води забрали до себе другого сина. Знову горе змусило його шукати нового місця. Він ішов через колючі чагарники, зелені поля і луки, густі ліси.

Нарешті чоловік вийшов на гору. Тут на піщаному, гірському покривалі він сказав: «Осяду тут каменем, а нікуди не піду!»

Так одна із легенд пояснює назву села Кам’яне-Случанське.

Походження назви села Кам’яне-Случанське очевидне: камінь і його виходи на поверхню.

Цікаво, що біля села був хутір Застав’я – розміщений за ставом, що підтверджує той факт, що у районі села був невеличкий став.

Назва села Кам’яне-Случанське символізує специфіку місцевості, де залягають поверхневі та глибинні породи каменю, а з другої – виходи граніту на поверхню Українського щита. Старовинні легенди про місцеві урочища та хутори являються  яскравим доказом легендарного історичного минулого нашого села. Скажімо мікрорайон «Гуски» назвали так через домашню птицю.

0-02-05-87fe2b874ddaf99752d96fed33ae33aa67752efcdcf6dec99ca655f39519a2cd_3c398877Хутір Гуски.

Україна здавна славилася своєю красою і щедрістю. Густі ліси чарували своєю дичиною, цілющими травами. Луги пахучими квітами, поля родючими чорноземами.

Ці багатства і приваблювали на наші землі багато загарбників. Усі вони поступово  узяли Україну у свої руки. Та не довго терпів народ панів. Могутня хвиля народних повстань прокотилася по нашій землі.

Дуже багато втікало через наше село з України вельмож. Одного разу тікала через наше село дуже багата і пихата пані. Вона завжди була скупою, тому забрала з свого маєтку не тільки дорогі прикраси, а й навіть домашню птицю. Наказала пані своєму кучеру зупинитися в кінці села. Тут саме гуска пані злетіла з воза. Ніхто не бачив, що гуска загубилася, а знайшли гуску прості селяни і на честь цієї птахи назвали край села Гускою.

 

 

 

                                             

                                                 Татарське гало

C:\Users\Home\Desktop\поле.jpg

Давно, дуже давно це було, ще за часів, коли на наших поліських землях воювали татари. Вони хотіли заволодіти всією Україною, а в наших лісах були непрохідні болота. Хто туди потрапить, то назад не вернеться. От коли прийшли в наше село татари, відважні земляки, які знали болотяну місцевість вирішили знищити ворога. Вони «загнали», заманили татар в болото, там з ними і розправились. Те болото з часом осушили, ліс порубали і тепер сіють та саджають культурні та зернові рослини. І називають це гало татарське.

                                        

                                  

 

 

 

 

Волинські островки

C:\Users\Home\Desktop\поле3.jpg

Ми знаємо, що річка змінює своє русло. Змінює своє русло і річка Случ, яка протікає поблизу нашого села. Як і на інших річках на річці є островки. Колись річка протікала не там, де зараз, бо мала інше русло. За річкою, як і зараз було поле, яке належало селу Кам’яне - Случанське і там був випас для корів, волів, коней. Щоб перегнати корів та іншу худобу на другий берег користувались місцем, де було кілька острівців. Через них переважно переганяли худобу на випас. Зараз річка тече по іншій місцевості, а там, де вона протікала раніше висохла і на тому місці стало поле, яке сьогодні називається «Волинські островки». Однак і сьогодні це поле оточують канавки.

                                           

 

 

 

                                               Бойкова гора

C:\Users\Home\Desktop\фотографії музей\изображение_viber_2019-11-22_13-34-18.jpg

 Ще за орди це робилось: жив тут дужий козак – Бойко звався. Коли прийшла татарська орда, то Бойко назбирав добрих хлопців і де тільки міг бився з ненависними ватагами татар. Йшов, йшов Бойко та й дійшов до нашої гори. Ото й обступила його орда. А він став на горі, зняв шапку та й каже: «От тепер, пани-браття, далі вже я не йду; отут покладу голову, бо нема куди вже йти, - весь край наш стоптали татари». «Де ти, там і ми ляжемо!» – загули його хлопці.

 Почалася битва не на життя, а на смерть. Татар було сила, у Бойка сотня-півтори козаків. Ціла гора трупів була кругом, а татари все насувались. У Бойка упав останній козак. Пішли далі татари. Зібралися люди, що ховалися по нетрях, поховали Бойка і його хлопців. Ото з того часу вночі, поки не розкопали гору, люди чули ляскіт шабель, а коли розкопали, то почав ходити вогонь. Кажуть люди, що то Бойко шукає своїх хлопців навкруги та все не знаходить.                                       

 

Сецьке гало

C:\Users\Home\Desktop\болото2.jpg

Є поблизу села Кам’яне - Случанське урочище, що має назву «Сецьке гало». В давнину Сецьке гало було непрохідним болотом. Саме слово «гало» - означає непрохідне болото. Це древлянське слово. На болоті росли різні болотяні рослини, але переважала болотяна осока,  яка, як ви знаєте дуже гостра і можна нею порізатись. Але через це болото була дорога в інше село і хто йшов через нього, то мусив місити грязюку, а якщо сходив з дороги, то ноги йому сікла осока. Через цю «гостру» рослину урочище дістало назву Сецьке гало».

 

 

                      

                Історична пам’ятка поселення – Свято-Василівський храм

E:\Історія села\Краєзнавчі обєкти\Церква\церква.jpg

Краса цього куточка землі не тільки в неповторності природи, а й в цікавому історичному минулому. Історичною пам’яткою поселення, як уже згадувалося, є Свято-Василівський храм, що являється архітектурною пам’яткою області. 

Досконалість і краса святині свідчить про майстерність її творців. Храм починається невеликим фундаментом. За ним піднімаються стіни, які розміщені трьома ярусами. Це надає церкві граціозного і легкого вигляду. Перший ярус, утворює основу споруди, за ним іде другий ярус. Він прикрашений з усіх боків ажурними продовгуватими вікнами. Вони, як і церква, голубі і лише їхнє скло виблискує проти сонця. Вікна заманюють у споруду сонячні промені, наповнюючи її світлом і теплом. Найменший ярус церкви з’єднується з куполами. Церква увінчана спрямованим у небо білосніжним шатром. Як шоломи воїнів, тісно стоять навколо куполи. Такий архітектурний принцип символізує єдність людей навколо Бога. Сині, як небо, куполи зливаються в одне ціле, створюючи враження неповторної краси. Кам’яне – Случанська церква збудована за зразком дерев’яних міських і посадських церков і втілила в собі вічну мрію про красу, про політ людської думки, вона спрямована у могутньому пориві у височінь. Тепер храм велично і мирно стоїть у центрі села і запрошує всіх завітати до нього в гості.

Цікава історія її будівництва. У 1722 році жителями села було збудовано церкву в ім’я святого Василя Великого. Вона була дерев’яна, досить міцна, при ній було побудовано і дерев’яну дзвіницю. На потреби церкви було виділено 25 десятин орної землі та вісім десятин сіножатей, а всього понад 34 десятин. Крім того, у 1790 році князь Анатолій Святополк Четвертинський передає церкві документ, в якому зазначалося, що його маєток щорічно виплачує сільському священику по 7 рублів 50 копійок, надає церкві право пільгового помолу зерна на місцевих млинах і безплатної рубки лісу на будівництво і опалення. Усе це, як згадується в архівних документах, акуратно виплачувалось і забезпечувалось спадкоємним власником села, великим землевласником Станіславом Стравінським.

     Проходили роки, розросталося село, зростала кількість його жителів. І церква стала тісною для прихожан, тому на сільському сході було вирішено побудувати нову церкву. Власних коштів не вистачало і тоді селяни звернулися за допомогою до місцевого поміщика. В допомозі той не відмовив. Але поставив вимогу, якщо протягом двох днів селяни спиляють і вивезуть ліс з панського лісу, то він дістанеться їм даром. А якщо ні, то за лісоматеріали доведеться платити.

Порадившись між собою і підрахувавши свої сили, селяни прийняли умови. Наступного дня, майже всі жителі села були в панському лісі, закипіла робота. Одні пиляли віковічні дерева, інші обрубували гілля, треті навантажували підводи і возили до місця будівництва. Так, зусиллями всієї громади, протягом двох днів, було заготовлено лісоматеріали для будівництва храму.

E:\Історія села\Краєзнавчі обєкти\Церква\CIMG3909.JPG

А в 1912 році в селі постав красень храм, який було освячено в ім’я Василя Великого і засяяли на сонці куполи та дзвіниці. Кожен з чотирьох кутків церковної будівлі майстри прикрасили невеликими баштами, теж увінчаними куполами. Цікаво те, що при зведенні не використали жодного цвяха, тому храм унікальний з архітектурної точки зору. А ще, кажуть старші люди, чули від своїх батьків, які поради давали майстрам парафіяни: «Не робіть вікон низько, щоб не дивились з вулиці, хто в церкві стоїть». Хто ті зодчі, ніхто не пам’ятає. Однак відомо, що таку церкву вони збудували й у селі Сехи на Рокитнівщині.

Мабуть, оті спільні зусилля сільської громади в прагненні звести Божий храм у Кам’яне – Случанському, постійна турбота про нього стали запорукою того, що він неушкоджений стоїть майже століття, служить для насущних духовних потреб віруючих і є своєрідним оберегом села. 

У 1888 році сільським священиком був Олександр Рафальський.  У селі було 134 двори і нараховувалося понад одну тисячу парафіян, крім того у Кам’яне – Случанському проживали 13 католиків та 20 євреїв. Місцеві старожили пам’ятають, що богослужіння за часів панування Польщі ніхто з тодішніх можновладців не забороняв.

У роки Другої світової війни село двічі горіло, багато людей втекли в ліс. Коли ж до них приїжджали односельці, то одним із перших ставили запитання: «А як наша церква, стоїть?». Відповідь звучала ствердно. «Значить і село стоятиме!» - висловлювали тверду впевненість християни.

E:\Історія села\Краєзнавчі обєкти\Церква\CIMG3907.JPGУ воєнні лихоліття церковний староста Сергій Петровчук з парафіянами таємно зняли із дзвіниці й заховали від окупантів дзвони. Німці та їх прислужники й не здогадувались, що їх закопали на дорозі за церковним подвір’ям.  У перші ж дні після визволення Кам’яне – Случанського дзвони повернули на місце. І досі мелодійний, особливий для парафіян дзвін скликає на зібрання чи сповіщає про подію в храмі.

З польських часів і до 1942 року, до кінця свого земного життя, настоятелем храму був отець Семен, який залишив після себе добру память. Після війни в село прибув отець Харитон, коли ж він помер, правити в церкві приїжджали священики з навколишніх населених пунктів, зокрема із сусіднього Чудля.

Комуністична влада в 60-70 роки подекуди закривала церкви, однак Кам’яне – Случанського ця біда не торкнулася. От тільки хрести-фігури наказали одному чоловіку зрізати, що той і зробив, та згодом гірко каявся. У сусідніх селах Тинному та Чудлі церков не було, то звідти люди йшли в Кам’яне – Случанське на службу Божу по неділях, особливо на великі релігійні свята. У середині приміщення церкви, як і в інших церквах, є притвор, середній храм і вівтар. Від середини храму вівтар відділяється іконостасом, де найбільше святих ікон. Вони, як і ті, що на стінах, є для віруючих предметом особливого побожного шанування.

Таким чином, Свято-Василівська церква в селі Кам’яне – Случанське є не тільки історичною пам’яткою, бо відома з 1722 року, а й архітектурною: її будівля зведена без жодного цвяха.

В археологічному плані в селі Кам’яне – Случанське цікавість також викликає наявність в околицях села древнього кургану невизначеної культурної приналежності.

https://ulpressa.ru/wp-content/uploads/old/6KycJkODNm0s.jpg

 

 

 

 

                                                


Історія бібліотеки.

Історія бібліотеки села Кам’яне-Случанське починається в 1947 році з хати-читальні,  що стояла в урочищі «Вільшана». Завідувала нею вчителька Одинець Тетяна. В документах за 1949 рік зустрічається аж три завідуючих хатою-читальнею: Клесовець Григорій Омелянович, Павлова Тетяна Іларіонівна, Ковальчук Артем Іванович.

 В 1950 році завідуючим хатою-читальнею стає Величко Іван Юхимович. З приїздом в село в 1951 році голови правління колгоспу Ількова Сергія бібліотека переноситься в інше приміщення, яке складається з двох кімнат і розміщене в урочищі «Гумнища». Хата-читальня вже називається сільською бібліотекою і завідує нею жінка голови колгоспу Ількова Васса.

В 1953 році бібліотекою завідує Бичковська Неоніла Феофанівна, в 1954 році – Цекова Лідія Іванівна.

В 1957 році в селі будується клуб. Тоді бібліотека отримує в ньому дві великі кімнати із дерев’яними стелажами, прикріпленими до стін.

В 1958 році бібліотекою завідує Листопад Параска Федорівна, в 1959 році Ковальчук Федір Васильович, а з липня цього року Жмура Ніна Василівна, жителька села Селище. В 1962 році – Кардаш Оксана Василівна із села Чудель. В січні 1965 року її змінює Площенко Віра Артемівна – жінка голови колгоспу.

За період завідування бібліотекою Полотенко В.А. бібліотека перетворилась на просвітницьку та культурно-масову установу з довідниково - інформаційним фондом, дитячою кімнатою, систематичними та алфавітними каталогами, тематичними картотеками. Фонд бібліотеки на цей час становить вже більше шести тисяч книг. В ньому широко представлено літературу з усіх галузей знань.

В 1967 році бібліотеці присвоєно звання «Установи відмінної роботи».  На базі Кам’яне – Случанської бібліотеки проводилися обласні та районні семінари.

Двадцять дев’ять років сільською бібліотекою завідувала жителька с. Кам’яне – Случанське Мелещук Галина Миколаївна. Продовжуючи творчі традиції свого попередника, Мелещук Г.М. проводила роботу у відповідності з тими завданнями, які стояли перед нею в ті роки. Бібліотека надавала допомогу сільському клубу у створенні гуртків художньої самодіяльності.

Завідуюча бібліотекою була організатором фольклорно-етнографічного, танцювального колективу та гуртка художнього читання. За ці роки бібліотека поповнилась літературою з різних галузей знань та періодичними виданнями, придбала нові столи, стільці, стелажі.

В 1988 році бібліотекою завідує Цимбалюк Тетяна, а в 1999 році Мелещук Олеся Володимирівна.

В листопаді 2000 року сільську бібліотеку об’єднано із шкільною.  Бібліотека постійно звітує про свою роботу перед ЦСПШБ та перед односельцями під час сходу села.

 

C:\Users\Home\AppData\Local\Microsoft\Windows\INetCache\IE\XJ9HADHD\IMG_20191128_122007[1].jpgC:\Users\Home\AppData\Local\Microsoft\Windows\INetCache\IE\HB3CJ61E\IMG_20191128_122054[1].jpg

E:\Історія села\Памятник односельчанам, що загинули в роки ВВВ.jpgОбеліск воїнам, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни

 

 Також до історичних пам’яток села Кам’яне – Случанське належить обеліск воїнам, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни, на якому викарбувані імена односельчан, які захищали Україну від загарбників. До них належать: Овдійчук  Юхим Степанович, Кузьмич Федір Дмитрович, Примак Федір Тихонович, Лотоцький Іван Олександрович, Кузьмич Костянтин Іванович, Петровчук Михайло Сергійович, Лотоцький Василь Петрович, Вознюк Андрій Терентійович, Зданевич Прокіп Григорович, Боровик Степан Захарович, Лехкобит Іван Андрійович, Костюк Федір Феодосійович, Опалько Костянтин Макарович, Величко Іван Панасович, Вознюк Марко Петрович, Костюк Іван Трохимович, Кузьмич Микола Дмитрович, Бакинець Павло Кузьмович, Кузьмич Наум Васильович, Кузьмич Юхим Дмитрович, Боровик Роман Йосипович, Боровик Прохор Захарович, Вознюк Микита Савич, Глабець Іван Тимофійович, Ковальчук Артем Якович, Лотоцький Омелян Климович, Опалько Костянтин Федорович, Павлушко Василь Павлович, Петровчук Данило Мосійович, Петровчук Яків Семенович, Петровчук Іван Семенович, Примак Сергій Панасович, Примак Семен Панасович, Сидорчук Василь Карпович, Тишков Феодосій Матвійович, Кузьмич Григорій Іванович, Опалько Микола Федорович, Бодашко Андрій Лаврентійович.

Імена славних захисників навіки залишаться в наших серцях і ніколи не будуть забуті нащадками.

 

Вулиця Литовська – центральна вулиця села

 

 

Мій рідний край, село моє

Поля, стежини, вулиця

Усе тут рідне, все твоє

Усе до серця тулиться.

Своє село любімо повсякчас

Бо всі ми в ньому як одна родина

Єдина Берегиня у всіх нас

Свята земля і ненька Україна!

 

Найдавніші часи. «Довгий брід»

Ще за давнини, територія,  на якій простягається вулиця, була непрохідним болотом . За словами старожилів, щоб дістатися до районного центру Клесова, люди були змушені переходити так званий «Довгий брід». Згодом болота осушили і вулиця розрослася, але «довгим бродом» її називають і понині.

Походження назви вулиці

У 80-х роках ХХ ст. вулиця отримала офіційну назву Литовська. Основою імені майбутньої вулиці стало те, що кожен день тут пролягав маршрут до Селищанського гранкарєру, де працювало багато селян із Камяне-Случанського. Оскільки керівником довгий час на кар’єрі був уродженець Литви, а вулицею кожен день курсував так званий «литовський» автобус, що перевозив робітників заводу, то і вулиця отримала назву Литовської. Навіть на запитання «де ти працюєш» робітники відповідали «у литовця». 

Зародження вулиці

Початком існування вулиці можна назвати 30-ті роки ХХ ст, коли сюди почали переселятися люди, які жили по лісах, далеких хуторах. Але стрімкіше почала забудовуватися вулиця вже у післявоєнні роки.

C:\Users\admin\Desktop\Проект\20190830_120227.jpgC:\Users\admin\Desktop\Проект\20190830_120248.jpg

 

 

 

 

 

 

 

 

                                            

Опис вулиці

Вулиця Литовська є однією з найдавніших і найдовших вулиць села. Її протяжність – більше кілометра. Вулиця бере свій початок у самому центрі села, де розташована загальноосвітня школа. Заклад побудований у 1970 році. На сьогодні тут здобуває  освіту 189 дітей, працюють різні гуртки.

C:\Users\admin\Desktop\Проект\20190702_115855.jpg

Спогади Євдокії Василівни Примак – старожительки села

Як згадує Євдокія Василівна, у роки війни школа була в колишній місцевій швейні. Вчителював там єврей зі своєю дружиною,  двома синочками років семи - девяти і донечкою-немовлям.

Місцеві діти ходили з радістю до школи, були доброї думки про свого вчителя і його привітного сімейства. До приходу радянських військ бандитська куля обірвала життя вчителя-єврея, його двох синів і дружини. Згадуючи той страшний день, місцева жителька, Євдокія Василівна, з великим розпачем розказує, що бандити увірвались у хату-школу зненацька, синок єврея мабуть намагався втекти, бо лежав біля ганку з розпростертими руками, ворожа куля влучила йому в голову, батько з кулею в грудях впав на ґанку, обійнявши свого другого синочка,  мабуть сподівався, що врятує свою кровинку. Дружина вчителя - єврея була застрелена в хаті, бо стікаючи кровю,  лежала в ліжку. Маленька донечка спочивала в підвішеній до стелі колисці, бандити мабуть поспішали, бо її не помітили і вона залишилася живою. Пані Євдокія каже, що немовля віддали в Клесів до якихось знайомих. Начебто хтось говорив, що вона приїжджала  в селище, але в селі не з’являлася. Отож дослідження цієї сторінки історії села триває.

 

D:\БІБЛІОТЕКА\ІСТОРІЯ СЕЛА\Обєкти села\Школа\ЗОШ І-ІІ ст..jpg

.На вулиці розташований Будинок культури, побудований  1957 року. Тут організовують концерти та інші розважальні заходи, діють гуртки художньої самодіяльності, працює спортивна та музейна кімнати.

C:\Users\admin\Desktop\Проект\20190702_115717.jpg

 У приміщенні Будинку культури розташована Публічно-шкільна бібліотека, яка обслуговує 500 читачів. Фонд бібліотеки нараховує 10 тисяч книг.

D:\БІБЛІОТЕКА\Бібліотека\2018\20180910_123910.jpg 

На вулиці розташовані 2 продуктові магазини, пилорама, будинок молитви.

C:\Users\admin\Desktop\Проект\CIMG3035.JPG

 

По обидва боки вулиці стоять ряди хатин, побудованих у різні часи. Будинки тут охайні, доглянуті, люди привітні, доброзичливі. Як і кожна вулиця в українському селі, Литовська має свої власні традиції та порядки. Здавна люди звикли допомагати одне одному у будівництві житла, збору врожаю або просто доброю порадою.

На вулиці Литовській проживають знані в селі майстрині – вишивальниці. Кузьмич Світлана Мусіївна має колекцію вишитих ікон, а Боровик Наталія Василівна славиться неповторною вишивкою бісером.

Роботи майстринь постійно беруть участь у сільських і районних виставках. C:\Users\Home\Desktop\20200122_183520.jpgC:\Users\Home\Desktop\20200122_183346.jpgC:\Users\Home\Desktop\20200122_183405.jpg

У кожному подвір’ї ростуть садові й декоративні дерева, квіти, кущі. Стрункі берези й верби, що ростуть вздовж вулиці й досі є невід’ємною її прикрасою. Весною вулиця потопає у вишневому цвітінні, в повітрі розливається смачний аромат бруньок на тополі, березі. Влітку густа зелень дерев дає жадану прохолоду.

 

C:\Users\admin\Desktop\Проект\20190701_184750.jpgC:\Users\admin\Desktop\Проект\20190701_191432.jpg

 

 

C:\Users\admin\Desktop\Проект\20190830_120513.jpg

Проживають на вулиці Литовській і довгожителі. Зі 100-літтям 10 вересня цього року привітали жителі Євдокію Пархомчук. Голова районної ради, щиро вітаючи Євдокію Созонтівну, зокрема зауважив,  що довгожителі – це жива історія нашого краю. «Вклоняємося Вашій життєвій мудрості, багатому досвіду, незламності перед воєнними лихоліттями. Радіємо,  що, переживши багато бурхливих подій, Ви стали свідком народження незалежної Української держави»,- наголосив Руслан Серпенінов і побажав їй міцного здоров’я, родинного благополуччя та ще довгих років життя в такому хорошому настрої.

Сім’я Пархомчуків

Сто років для світу - це маленька крихта в просторі часу, а для людини - майже вічність. Усе життя Євдокія  Пархомчук  працювала, присвятивши себе родині. А вона в жінки чимала: виховала 4 дітей, має 10 онуків, 19 правнуків, 8 праправнуків. Присіло на плече Євдокії Созонтівни століття, але попри поважний вік вона енергійна й своєю силою надихає оточуючих на нові звершення. Жителі села гордяться довгожителькою, вклоняються перед її мудрістю і життєвою витримкою.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Збереглися до цього часу на вулиці  так звані криниці-журавлі. Криниці здавна охороняли і оберігали, адже вважалося, що вони символізують рідну домівку. Тому люди дбають про них, доглядають. Старожили розповідають легенду, звідки пішла така назва криниць.

Криниця-журавель

(легенда)

 Колись у сиву давнину, мале хлоп'я загубилось у лісі. Воно довго блукало і захотіло пити. Та ось хлопчик натрапив у лісі на глибоку криницю. Він зовсім знесилився і не міг дістати з неї води. Та де не візьмись - у небі з’явився журавель. Він спустився біля криниці, і нагнувши свою довгу шию, дістав з неї води. Хлопчик напився і подякував журавлеві. У хлоп’яти прибуло сили, і він знайшов стежку криниці,схожі на журавлів. І називають їх криницями-журавлями додому. Після того випадку люди в пам’ять про доброго птаха стали робити криниці,схожі на журавлів. Їх

називають криницями-журавлями.

 

Перетинає  вулицю мальовнича річка Тусталь, притока Случа. Це улюблене місце місцевих рибалок.

C:\Users\admin\Desktop\Проект\20190701_185003.jpg

D:\БІБЛІОТЕКА\ІСТОРІЯ СЕЛА\Краєзнавчі обєкти\Фото0226.jpg

 Поблизу вулиці Литовської, в урочищі «Довгий верес» знаходиться     місце поховання воїнів ОУН-УПА

Завершує вулицю хутір Гуски – одне з найдавніших місць села. Тут знаходиться всього декілька дворів.

 

C:\Users\admin\Desktop\Проект\20190701_184538.jpg

З розповідей старожилів збереглася легенда, уже згадана вище,  про хутір Гуски. Вона також стала основою символіки, зображеної на гербі Камяне-Случанського.

 В археологічному плані в селі викликає цікавість Кам’яний хрест, якого можна бачити, рухаючись до хутора Гуски, з правої сторони біля дороги.

Кому він належить? Його таємничість зацікавила юних дослідників давнини і було проведено опитування з цього питання старожилів села. Опитування показало, що існує кілька версій появи цього пам’ятного знака на околиці поселення. За однією з них, там, де сьогодні стоїть хрест, в давнину, знаходилося кладовище місцевих жителів. За другою, яку відстоює довгожителька села, Євдокія Созонтівна, на цьому місці ховали чумаків, які повертаючись додому з далекої дороги, знаходили тут вічний спочинок, бо селом проходив Чумацький шлях. За третьою версією - це місце поховання козаків у давні часи. Так, як дана пам’ятка історії є яскравим доказом легендарного історичного минулого нашого села, то в археологічному плані, як було підкреслено,  вона викликає велику цікавість. Жителі села оберігають і доглядають пам’ятку історії.        

 Кожна людина має пишатися своїм рідним куточком та робити усе можливе для збереження вуличної краси, рідного села і усієї України. Хочеться завершити розповідь словами місцевої поетеси Галини Мелещук, яка дуже полюбляє оспівувати красу рідного села у своїх віршах:

 

….до сліз тут милі ці горбочки з полинами,

І ніби в ковдрі чебрецевій перелоги,

Завита стежечка мякими моріжками

І вербоньки, що притулились край дороги…

C:\Users\admin\Desktop\Проект\20190830_120147.jpg

Історія заснування колгоспу

C:\Users\Home\Desktop\IMG_20191130_141922.jpg

Адміністративне приміщення СГП «Маяк»

У 1949 році на території села замість одноосібних господарств було вирішено створити велике колективне господарство – колгосп. Тодішньою головою колгоспу був Примак Павло Йосипович. До колективного господарства люди здавали землю, сільськогосподарський інвентар, худобу: коней, волів, корів. А так як природні умови в межах села були сприятливі для розвитку землеробства, селяни зносили до колгоспної комори зерно, картоплю, насіння льону, буряків, бо були впевнені, що господарюючи усім селом, зберуть чималий урожай. Праця в колгоспі була нелегкою, так як сільськогосподарської техніки було обмаль. Доводилося все робити вручну, як на фермі, так і в полі. Та люди не ремствували, бо звикли з діда-прадіда працювати сім’ями на власній землі, навіть тоді, коли її було обмаль. Земля була основою життя селянської сім’ї і виховуючи дітей, батьки в першу чергу прищеплювали любов до найсвятішого – землі. Від батька до сина передавалась у спадок земельна ділянка, а з нею й любов до хліборобської праці. Тож селяни у колективному господарстві господарювали як у себе вдома, бо розуміли, що тільки від їхнього ставлення до землі залежить їх добробут.

Наступним головою колгоспу був Ільков Сергій Миколайович. Йому вже було легше господарювати, так як велику увагу селу приділяла держава. Протягом 1959-1962 років були проведені осушувальні роботи на сільськогосподарських угіддях. Цей вид меліоративних робіт сприяв збільшенню родючості земель, яка відповіла селянам щедрими врожаями сільськогосподарських культур.

Соковиті трави пасовищ давали можливість випасати отари великої рогатої худоби, яка давала добрі надої молока. Жителі села були задоволені організацією праці в колгоспі. При наступному голові колгоспу Олійнику Сергію Кириловичу господарство спеціалізувалося як на продукції тваринництва так і на продукції землеробства. Жителі села з вдячністю згадують Шапкова Павла Григоровича, який сумлінно керував системою осушувальний робіт, забезпечуючи цим самим родючість основного багатства на селі – землі.

У 1964-1968 роках колективне господарство очолював Площенко Сергій Іванович. У 1968 році відбулись організаційні зміни в колективному господарстві, воно було об’єднано з господарством у Тинному і носило ім’я 50-річчя Жовтня. Головою колгоспу на той час був Павловський Владислав Миколайович, людина з великими організаторськими здібностями, справжній хлібороб і просто душевна людина. При ньому будувалися ферми, склади, тракторна бригада.

Життя не стояло на місці. Проходили роки, десятиріччя, жителі села вже не уявляли свого життя без колгоспу, вони розуміли, що то їхнє кровне господарство. Зміни не змусили чекати, у 1988 році об’єднане господарство 50-річчя Жовтня було роз’єднано на три колгоспи: «Маяк», «Перемога», «Случ». Новоутворене господарство на селі очолив Гнатюк Василь Йосипович, який з головою поринув в проблеми господарства. При ньому був збудований зерносклад, сіносклад і нова тракторна бригада.

У 1993 році головою колгоспу «Перемога» став Мосійчук Микола Опанасович, так як його попередник був переведений на керівника колективного господарства у смт. Степань. Микола Опанасович продовжив добрі справи своїх попередників. При ньому був відкритий маслоцех, де жителі села могли купити масло, а працівники колгоспу в рахунок заробітної плати взяти даний продукт. Технічну новину жителі села сприйняли з радістю.

У 1998 році корінний житель села Ковальчук Володимир Михайлович очолив колективне господарство. При ньому воно було об’єднано з колективним господарством «Маяк» у 2003 році. Нинішній голова СГП - Остапчук Ігор Анатолійович. Дуже енергійний, діловий керівник. Переймається турботами як жителів села так і колективного господарства, яке сьогодні спеціалізується на вирощуванні великої рогатої худоби.

 

 


Цікаві факти з історії села

Британські Примаки шукають родичів на Поліссі.

У Кам’яне – Случанському за часів Польщі жила сім’я Примаків. Ян і Параска трудилися з ранку до ночі, то й були однією з найбагатших сімей, мали в центрі села маєток. Їх син Олександр, коли прийшов час, поїхав учитися у Варшаву. Був тоді неспокійний 1939 рік. Почалася Друга світова війна. Юнак намагався повернутися додому, але на території Полісся вже хазяйнувала нова влада. По дорозі до Кам’яне – Случанського його перехопили радянські війська. Тож потрапив хлопець до Сибіру. Після півторамісячної каторжної праці з групою однодумців парубку вдалося втекти з табору.

Довгою була їхня дорога. Та, подолавши територію Росії, Узбекистану, Ірану, потрапили до Палестини. На той час там перебували британські війська. Три місяці перевіряли юнака з Полісся, чи бува не шпигун. А коли перевірили, запропонували служити Британській короні. Вибору не мав, тож воював поліщук у Палестині, а згодом в Італії. Війна закінчилась. Британські війська ще три роки перебували в Італії. Командир військової частини дозволяв своїм воякам, використовуючи трофейні автомобілі, подорожувати по країні. Робив це й Олександр Примак. Лише через півроку військове керівництво зрозуміло, що українець робить щось не так. А меткий юнак з Кам’яне – Случанського брав автомобіль, їхав до Риму, продавав його там і повертався у свою частину потягом. Нарешті зрозумівши це, командири заборонили вояку такі екскурсії, але не стали карати, лише посміялись з його кмітливості.

Разом з військами Олександр повернувся у Велику Британію, де і прожив решту свого життя. З дружиною виховав сина, але до кінця своїх днів так і не прийняв Британського громадянства. Мабуть, мріяв повернутися в рідне село. Та, на жаль, у часи залізної завіси це було неможливо.

22 роки, як уже немає на світі Олександра Примака. Його син Найджел мешкає нині в місті Стокпорт провінції Чермер. Працює незалежним інспектором з безпеки на залізниці. Його дружина Крісті – асистент учителя (наш аналог вихователя дитячого садка). Виховують Примаки сімнадцятирічну дочку Наталку. В Україну нині можна приїхати вільно, тож нащадки поліщуків вирішили знайти своє коріння. Інформації в них не дуже багато: дідуся і бабусю Найджела звали Ян і Параска. Була в них сестра Ксенія, якій нині могло б бути років 70. Пам’ятають у цій сім’ї ще й про двоюрідного брата, можливо, на ім’я Денис. Інформації небагато, але Найджел і Крісті все ж таки мають надію знайти родичів у селі Кам’яне – Случанське, куди вони приїхали відразу після відвідин міста Сарни. А ще ця сім’я сподівається отримати хоч якісь дані з Рівненскього обласного архіву.

Колесо історії рухається вперед та ностальгія за краями лісів і озер повертає в рідне Полісся, на Батьківщину, якщо не колишніх жителів, то їхніх нащадків.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


У гості на Різдво, або як нащадок поліщука відкриває для себе Україну

C:\Users\Home\Desktop\IMG_20191130_140953.jpg

В село Кам’яне – Случанське вдруге завітав Найджел Примак. На цей раз без дружини Крісті, лише з перекладачем Катериною. Українську мову, на жаль, він не знає, але активно вивчає. Тож згодом сподівається спілкуватися з родиною без чиєїсь допомоги.

Ще під час першого приїзду в село Найджелу вдалося знайти в господарських книгах сільської ради села Кам’яне – Случанське за 1945, 1947 роки записи про дідуся і бабусю – Івана та Параску Примаків і восьмеро їхніх дітей, яких вивезли тоді в Омськ. Книги ці заповнював Іван Примак, який працював у селі секретарем. То були тяжкі воєнні часи. Дружина Івана мала зв’язки з УПА, за що сім’ю й відправили далеко від рідного дому. У Сибіру дожили дідусь і бабуся  свого віку.

Баба Хилина (їй теж довелося три роки пробути в тих суворих краях) поглянула на Найджела при зустрічі та сказала, що він схожий на свою бабу Параску. А тоді розповіла, як їхня велика сім’я жила в Омську. Розпитував нащадок поліщука про свою рідню і в інших старожилів села. З радістю зустріли його Михайло і Домна Примаки. Бесідував з місцевими ліквідаторами аварії на Чорнобильській АЕС Федором і Василем Овдійчуками. Був вражений богослужінням на Різдво в місцевому храмі Святого Василя, де настоятелем отець Володимир. У сільській школі мав можливість порівняти систему освіти в України й Англії. За його словами, у нас діти довше можуть бути дітьми, а не ставати маленькими дорослими, як у них, вивчаючи вже з п’ятирічного віку комп’ютери. В англійських класах, до речі, навчається по 35 учнів. Діти з села Кам’яне – Случанське подарували гостю картину з пластиліну. Подякувавши за такий оригінальний подарунок, він фантазує, що ж наступного разу привести їм у відповідь.

Вразило англійця й те, що дітвора в нас вільно гуляє вулицями, а не сидить замкнена в своїх дворах. У них же батьки бояться, щоб їхніх малюків ніхто не вкрав. Сподобалось гостю самому гуляти селом, особливо вночі з ліхтарем. На вулиці темінь, світяться лише віконця будинків і зорі в небі. В Англії він ніколи не бачив такої небесної краси через численні ліхтарі. А ще, за його словами, в нас чисте повітря, тиша і спокій. Житель Англії, збираючись в Україну, одягнувся з розрахунку на двадцятиградусні морози. А тут погода та, що у нього вдома. Мабуть, це я привіз її сюди, вибачається Найджел.

Вразила його українська гостинність. Адже доводилося по 17 разів на день сідати до столу, відкриваючи для себе незвіданий смак української кухні. Сподобалося все (крім хріну). Лише важко, сміється, знайти місце в шлунку для різноманітної смакоти…

Понад 70 родичів по батьковій лінії знайшов Найджел Примак в Україні. У селі Кам’яне – Случанське він гостював у своєї двоюрідної сестри, Любов Василівни та Костянтина Івановича Дякових, які разом з трьома дітьми та чотирма внуками з радістю приймали закордонного родича. Не минув Найджел і хати троюрідної сестри Любові Кузьмич з племінницею Русланою та трьома внуками. З поліського краю він поїде до двоюрідних братів у Житомир і Київ. Тож родинне дерево, яке Найджел малює на папері, розширюється з часом і більшає.

Цікаво, що до гостя звернулися жителя села Вири Надія, Ольга та Софія Єленці з проханням знайти їхніх родичів в Англії. Тож, можливо, згодом з’явиться ще одна цікава історія, а люди, яких доля розкидала по світу, дізнаються одне про одного і вже ніколи не розірвуться між ними родинні зв’язки.

 

                 Спогади воїна - інтернаціоналіста Глабця Василя Івановича

     C:\Users\Home\Desktop\IMG_20191130_141507.jpg                               

                                                             А рідна земля так далеко

Бойові дії, що точилися у 80-х роках в Афганістані, забрали тисячі життів. Батьки втрачали молодих синів. Дівчата чекали коханих, більшість яких не повернулись. Василь Глабець із села Кам’яне – Случанське також побував у цьому пеклі. На щастя, вибрався звідти живим. Страхіття війни для нього незабуті. Ми лягали спати й боялися заснути, бо не знали, чи доживемо до ранку, - стривожено мовив і затих. Чоловік хвилювався, голос тремтів, очі наповнилися сльозами. Війна лишила глибокий слід у його житті. Пережите згадував неохоче.

На службу забрали у 18 років. Відвезли у місто Алхабар у Туркменистані. Через деякий час відправили у Афганістан. Служив парубок у танкових військах. Одного разу, під час наступу, осколками від вибухівки  бійцю поранило руку та ногу. Небезпека чатувала на солдата на кожному кроці, тому був дуже обережним, та, напевно, йому просто судилося жити. Чоловік не в змозі забути страшні картини, коли від сили вибуху розривало тіла бійців на частини. Від побаченого можна було збожеволіти. Здавалося, що під час боїв солдати гинули кожної секунди.

   C:\Users\Home\Desktop\IMG_20191130_141454.jpg     C:\Users\Home\Desktop\IMG_20191130_141536.jpg           

      Побратими Василя                                                Бойова підготовка

Демобілізувався Василь у січні 1989 року. Разом з ним в Україну повернулися ще чотири солдати з різних областей. Однополчани розійшлись у Києві, відтоді жодного разу не зустрічались. На чужині вони були справжніми друзями. Василь прагне відновити цю дружбу, планує написати лист у програму «Ключовий момент» або «Чекай мене», щоб відшукати товаришів по службі.

Стерти з пам’яті Афганістан не може навіть час. Відколи повернувся на Батьківщину, минуло багато років, та в снах війна ще не закінчилась. Навіть на рідній українській землі у затишній домівці, коли поруч рідні люди, вона не залишає солдата. Щоночі він чує звуки вибухівок, пострілів. Спогади бійця прозорі як вода. Пам’ятає кожен пережитий день, щоправда, сил розповісти не вистачає. Війна нагадує про себе й підірваним здоров’ям. Повернувшись з Афганістану, довго лікувався. На службі отримав не одне нервове потрясіння. Згадує, як писав додому листівки, в яких наголошував, що все гаразд і служба проходить нормально. А насправді не перший день і не перший місяць був на межі життя та смерті. Ще до армії Василь Глабець здобув спеціальність водія та водійське посвідчення згоріло на війні. Але це не створило парубкові проблем. Повернувшись додому, працевлаштувався за спеціальністю в місцеве сільгоспгосподарство. Працює там і нині. Тесть Василя кажав, що він хороший господар, працьовитий і дуже дбайливий.

Свій інтернаціональний обов’язок чоловік виконав, за що й отримав медалі «За відвагу», «Захисник Вітчизни», «Воїну-інтернаціоналісту». Роки мчать невпинно і ніхто не в змозі зупинити час. Дай Боже, щоб з роками війна відійшла в минуле й у спогадах миротворців було більше мирних і спокійних днів.

C:\Users\Home\Desktop\IMG_20191202_131324.jpgC:\Users\Home\Desktop\IMG_20191202_131348.jpg

C:\Users\Home\Desktop\IMG_20191202_131403.jpgC:\Users\Home\Desktop\IMG_20191202_131414.jpg

 

 

Афганські будні побратимів Глабця Василя

                         Військовий парад воїнів-інтернаціоналістів

Спільне фото напам’ять на афганському геральті

 

На бойових позиціях

Історія села дійсно цікава. У Кам’яне – Случанському бережуть пам’ять про минуле села, про далеких предків, пам’ятають давні легенди та перекази, передають від старшого покоління молодшому. Жителі ставляться до свого села, як до святині, попри всі труднощі й негаразди вони змогли зберегти в серцях любов, повагу і вдячність до рідного села. І дуже добре чинять, адже без минулого   нема майбутнього.

Знання історії країни розпочинається з вивчення історії рідного села, місцевості, де народився, виріс, людей, які жили і живуть тут, працювали та працюють, де кожен залишив себе творцем. Знання історичного минулого допомагає краще розуміти життя людського суспільства, уникати помилок, допущених нашими предками.

 

 

 

 

                                                

 

Література

1.  Історія міст і сіл УРСР. Рівненська область. – Київ – 1973. С.522-543.

2. Книга Пам’яті України. Т. 3. Рівненська область – Львів, Каменяр, 1996. – С.587-593.

3. Рожко В. Древні святині Полісся –Луцьк: Волинська  книга, 2007.

4. Пура Я. Край наш у назвах. Частина 2. – Рівне. – 1994. – С. 6-7.

5. Бойко О.Д. Історія України – Київ, 2005.

6. Державний архів Рівненської області (ДАРО) – Ф. 687 – опис 1. – од.зб.-274 – Арк.23.

7.Визначні місця України – К. Державне видавництво політичної літератури УРСР – 1995 .

8. Теодорович Н.И. « Историко – статистическое описание церквей и приходов  Волинской епархии». – Почаев,1888 – Т.1-С.48.

9. Антонович В.Б. «Археологическая карта Волинской губернии»  // Труды XІ археологического сьезда в Киева// 1889. – М., 1901. – Т.1.- С.37.

10. Додатки.

 

 

 

                                                

 

 

 

 

                                                    

 

 

Додатки

 1. Туристичний маршрут с. Кам’яне-Случанське.

м. Сарни - с.Кам’яне-Случанське - вул.Центральна - вул. Шевченка - урочище Сецьке гало - урочище Довгий Верес - хутір Гуски - м.Сарни.

Протяжність активної частини:  9 км.

Як дістатися: автобус № 461, маршрутне таксі.

Краєзнавчі об’єкти: пам’ятник воїнам, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни; Свято-Василівський храм, доти, місце поховання воїнів ОУН-УПА, Кам’яний хрест.

Опис маршруту

Маршрут розпочинається на вулиці Центральній, в центрі села. Виходимо на праву сторону вулиці. Тут знаходиться пам’ят­ник воїнам, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни. На гранітній плиті пам’ятника - імена загиблих. Переходимо на ліву сторону вулиці. Рухаємось вздовж адмінприміщення сільськогосподарського підприємства «Маяк», від якого за 50 метрів знаходиться Свято-Василівський храм, побудований у 1914 році. Храм був освячений і з тих пір запровадже­не престольне свято на честь Василя Великого, яке щорічно святкується 14 січня.

Неподалік храму можна побачити хрест. На цьому місці була дерев’яна церква та дзвіниця, збудована у 1722 році. Церква була мала за площею і селяни вирішили побудувати нову.

Від храму йдемо у західному напрямку (1 км) до річки Случ, де знаходиться урочище «Сецьке гало». Тут розміщені доти - фортифікаційні споруди, збудовані військовими Польщі перед початком ІІ-ї Світової війни.

Природною окрасою с.Кам'яне-Случанське є річка Случ, на березі якої красуються розлогі верби, тополі, росте голубина, глід, смородина та різні трави.

Тим самим маршрутом повертаємося до центру села. Повертаємо наліво і рухаємося у напрямку с.Селище по шосейній дорозі (2 км). Проходимо повз загальноосвітню школу, сільське кладовище, ліс (по правій стороні) і повер­таємо праворуч. Рухаємось грунтовою дорогою по урочищу «Довгий Верес» до місця поховання воїнів ОУН-УПА (2км).

Повертаємося тим самим маршрутом по урочищу «Довгий Верес», звертаємо направо і рухаємося по шосей­ній дорозі до каналу «Тусталь» (1,5км). Переходимо через місток,  рухаємося у тому ж напрямку до хутора Гуски (1,5 км). 3 правої сторони біля дороги видно Кам’яний хрест. -місце поховання козаків у давні часи.

Повертаємося до центру села. Це - кінцева зупинка автобуса і маршрутного таксі. Через 40 хв. дістанемось до райцентру м.Сарни.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

         

           

2. Святкування перемоги у Великій Вітчизняній війні. 1945 рік.

E:\DCIM\Camera\IMG_20191128_130106.jpg

                                                                   Воїни УПА

                                       Одяг жителів села 1950-і роки

E:\DCIM\Camera\IMG_20191128_130545.jpgE:\DCIM\Camera\IMG_20191128_130602.jpg

E:\DCIM\Camera\IMG_20191128_130626.jpgE:\DCIM\Camera\IMG_20191128_121935.jpg

Особливості кулінарних традицій жителів села Кам'яне-Случанське

Основними продуктами харчування жителів села були і є продукти, отримані із власного господарства. Селяни вирощували жито, пшеницю, овес, гречку, курурудзу, просо, квасолю, горох, конопл, льон, мак. Велику роль відігравали овочі: картопля, капуста, буряк, цибуля, часник. У селянських господарствах тримали велику рогату худобу, переважно для молока, свиней - для мяса й жиру, птицю - для яєць. Вирощували яблука, груші, сливи, вишні.

Продукти, що швидко псувалися, солили або квасили. На зиму солили огірки, капусту в бочці. Було поширене соління м’яса та сала. Сало різали великими шматами і пересипали сіллю, м’ясо стояло в солоній ропі.Одним із способів зберігання м’яса було «підвішування в кендюху». Для цього брали обрізане мясо (без сала), різали на невеликі шматки, добре заправляли сіллю, перцем, часником. Напихали м’ясом кендюх (шлунок свиней), добре його стоптували, щоб не було повітря, зав’язували шнурком і підвішували на сволок (жердку між кроквами на хаті). Так робили переважно взимку. Починали їсти тільки літом, у жнива (брали з собою на поле).

Неабияке місце в харчуванні займали гриби. В основному їх готували так: тушили в печі із сметаною, сіллю, перцем, цибулею, а в піст - з олією.

Важливе місце посідав хліб. Пекли його переважно з житнього борошна, домішуючи гречане. Хліб пекли на заквасці (залишок попереднього тіста розводили водою і він вкисав до слідуючого замісу).

Найпоширенішими стравами були: печена картопля, кваша, кислуха, борщ, каша, млинці на квасу, мочайка (сир з молоком). У недільні та святкові дні переважно готували вареники, пироги, коржі, кутю, посвещук, стегно, запечене в тісті, юшку м'ясну, рибу, узвар та інші. Деякі з них готують і в наш час.

Кваша

Брали рівні частини житньої та гречаної муки, замочували теплою водою. Маса стояла годину, потім заварювали окропом і ставили на ніч. Кваша ставала солодка від житньої муки, а від гречаної - прокисала.На ранок цю масу варили в печі. Виходила кисло-солодкою.

Кислуха

Брали гречану муку, замочували водою, ставили на деякий час, щоб трохи вкисло. Потім додавали окріп і варили до готовності. Додавали мед.

     Посвещук

Мале поросятко вичиняли, нутрощі змішували з гречаною мукою, додавали сіль, перець, цибулю, часник. Зашивали ниткою. Розкачували з будь-якого тіста корж, вмотували в нього порося і запікали у печі.Таку страву готували переважно на Різдво або на Великдень.

Пампушки гречані

Гречану муку розмішували водою на заквасці, додавали сіль і ставили, щоб підійшло. Потім розкачували, вирізували круглі пампушки і пекли в печі. Готові пампушки трясли медом або часником.

Каша

Кашу варили в основному з пшона, але вона була різних видів.

Гарбузова: нарізували гарбуз і ставили варитися в піч.Коли звариться гарбуз, товкли його, туди всипали пшоно, клали масло або сметану, ставили в піч і держали поки не зарум’яниться. За бажанням додавали мед. Квасоляна: окремо варили пшоно на воді, а окремо квасолю. Квасолю товкли, додавали до нього пшоно, перемішували усе із сіллю і олією.Таку кашу варили переважно у піст. Із зеляницями: гриби-зеляниці заливали окропом і варили, додавали сіль, олію, всипали пшоно і уварювали до готовності. Конопляна: насіння конопель товкли у ступці, щоб з’явилася олія, цією олією заливали пшоняну кашу.

Коржі кукурудзяні

Кукурудзяну муку заколочували на молоці, додавали юшку відвареного цукрового буряка(цукру ще не робили),виливали на бляшку і пекли до рум'яності.

Вареники

Тісто на вареники замішували на воді ,переважно на гречаній муці. Начинки були різні: з капустою, з пшоняною кашею, з сухими яблуками (розпареними), сухими чорницями (розпареними). Гртували в основному на свято Варвари, Сави. Записано від Савин Єви Карпівни1928 р.н.

Експозиції місцевого історико – етнографічного музею

C:\Users\Home\Desktop\фотографії музей\IMG_20191121_112740.jpg

C:\Users\Home\Desktop\фотографії музей\IMG_20191121_112705.jpgC:\Users\Home\Desktop\фотографії музей\IMG_20191121_112542.jpgC:\Users\Home\Desktop\фотографії музей\IMG_20191121_112539.jpgC:\Users\Home\Desktop\фотографії музей\IMG_20191121_112436.jpgC:\Users\Home\Desktop\фотографії музей\IMG_20191121_112403.jpgC:\Users\Home\Desktop\фотографії музей\IMG_20191121_112416.jpgC:\Users\Home\Desktop\фотографії музей\IMG_20191121_112321.jpgC:\Users\Home\Desktop\фотографії музей\IMG_20191121_112314.jpg

C:\Users\Home\Desktop\фотографії музей\IMG_20191121_112306.jpgC:\Users\Home\Desktop\фотографії музей\IMG_20191121_112911.jpgC:\Users\Home\Desktop\фотографії музей\IMG_20191121_112750.jpg

Кам’яне-Случанське зберігає звичаї і традиції своїх предків, пишається пам’ятками історії і культури, творіннями талановитих зодчих і скульпторів, але краса цієї землі в неповторності природи, з мальовничими краєвидами якої пов’язані сторінки нашої української історії.  Територією села простягається екологічна стежина « Сосновий ліс», є на цій стежині  зупинка «Ліс».

А в  наших лісах поширені квіткові рослини, з якими пов’язані навіть легенди, які мають історичну цінність.

http://www.medobory-reserve.te.ua/userfiles/ckfiles/images/%D0%BB%D1%8E%D0%B1%D0%BA%D0%B0%20%D0%B4%D0%B2%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B0.JPG

http://rasfokus.ru/images/photos/medium/ca0bb9b0fad87f4ad11218ede65fb5ec.jpg

http://valday.com/forum/album_pic.php?pic_id=11725

В одній із них розповідається, що запорізькі козаки носили особливий амулет – підвішені на шворці бульбо-корені орхідеї-любки двохлистої. Народ свято вірив у надзвичайно корисні властивості цієї рослини, любив її і це знайшло відображення у поетичній легенді.

Протягом багатьох днів кримські татари переслідували невеликий загін козаків. Перед втікачами розкинувся голий степ: ні дерев, ні криниць. Татарський бей вирішив припинити погоню: мовляв, запорожці і так загинуть без їжі, без води. Але втікачів врятували від смерті потемнілі від часу бульбочки, які висіли у них на шиї. То були бульбочки любки. Вони тамували голод, спрагу, додавали сил. По дорозі на Січ козакам вдалося розбити татарський загін. Татари дізнатися про дивні чари любки. Нападаючи на українські землі, вони шукали в лісах чарівні рослини. Любку вписали в перелік чудодійних рослин і знахарі.

C:\Users\Админ\AppData\Local\Microsoft\Windows\INetCache\Content.Word\0-02-05-69e203255730dba5bf4966b713948c04ef78e63cad1179dadf3e3899e31180bd_ee4f0891.jpg

Ліс – наша краса і  багатство

 

 

Цікава в історичному плані і зупинка екологічної стежини - річка Случ

Це затишний куточок, де можна відпочити, де перед вами відкривається унікальний світ природи, де багато сонця і світла. З цим дивовижним ландшафтом пов’язані давні українські звичаї і історичні пам’ятки.

C:\Users\Altair\Pictures\Случ-1.jpg.

Річкою села Кам’яне - Случанське є Случ.

Вона бере початок недалеко від с. Янівка Хмельницької обл. на Подільській височині, а впадає в річку Горинь недалеко від м. Дубровиця. Загальна протяжність 451 км. В межах Сарненського р-ну має довжину 62 км., а в межах села – 2 км. Найбільша ширина річки 60 м., а найменша 5 м.  В межах села ширина річки 40 м., а найменша – 30 м. Найбільша глибина в Сарненському р-ні: 2 м. 62 см., середня – 107 см. В межах села найбільша глибина: 5 м, середня 2 м. У межах районного центру річка утворила декілька чудових пляжів з чистим і бархатистим піском. У районі м. Сарни лівий берег значно вищий, на ньому і розташоване наше місто. На правому березі – низькому – за останні роки проведено значні меліоративні роботи і тепер ці землі використовують в сільському господарстві.

На свято Водохреща річка знову кличе до себе жителів села. Напередодні, відчайдушні і здорові юнаки,  роблять у водоймищі ополонку у вигляді хреста, неподалік від якої встановлюють аналой і дерев’яний хрест з крижаним голубом, який символізує Святий Дух. Після літургії люди відправляються до ополонки, священик служить молебень, після чого тричі опускає в ополонку хрест, просячи на воду Боже благословення. Потім починаються водохресні купання. Люди вірять, що купання у крижаній воді у цей день змиває з людини гріхи. Однак у церкві нагадують, що гріхи змиваються тільки через таїнство сповіді, тому купання на Водохреща стало просто традицією.

Ополонка на р. Случ’ в селі на Водохреща

Підготовка до молебені

Боже благословення води в  ополонці

Водохресні купання

На Івана Купала молодь на березі річки чи озера прибирає або дівчину, або хлопця (кустем), водить навколо нього хороводи, виспівуючи присвячені цьому дню пісні. Юнаки запалюють вогнища, перестрибують через них, змагаючись у силі і спритності, дівчата ж плетуть вінки, пускаючи їх на воду  Часто до такого вінка кріплять воскову свічку, і потому, чи свічка згасне, чи ні, теж можна визначити долю.

Є звичай: як молоді, так і старші обов’язково повинні скупатися цього дня, походити босоніж по росі. У ніч на Івана Купала знахарі-зільники збирають корисні трави. Особливо народні цілителі цінують звіробій, материнку, м’яту, полин, чебрець, ромашку.

 

.  

По обидва боки річки стоять доти, які належали до польсько-прикордонних укріплень. Воду річки використовують в господарських цілях.

 

 

C:\Users\Home\AppData\Local\Microsoft\Windows\INetCache\Content.Word\66256694.jpg

 

1

 

docx
Додано
8 квітня 2020
Переглядів
2646
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку