Особливості поєднання гуманістичного та трагічного світосприйняття у п’єсі Шекспіра «Гамлет»

Зміст

 

Вступ……………………………………………………………………………….3

Розділ 1. П’єса  «Гамлет»  В. Шекспіра в контексті літератури доби Відродження……………………………………………………………………….6

Розділ 2. Особливості поєднання гуманістичного та трагічного світосприйняття у п’єсі Шекспіра «Гамлет»

2.1. Гуманістичне та трагічне світосприйняття у творчості В. Шекспіра...…10

2.2. Трагічне усвідомлення нездійсненності гуманістичної мрії головного героя в п’єсі «Гамлет»…………………………………………………………...14

Висновки…………………………………………………………………………30

Список використаної літератури……………………………………………….32

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

В. Шекспір є одним з найвидатніших англійських поетів і драматургів епохи Відродження – періоду, коли в надрах феодального суспільства зароджувалися нові відносини, стрімко росли міста, розвивалися ремесла і ділові зв’язки, здійснювалися мандрівки в далекі землі. Все це розширювало кругозір людини, міняло її світосприйняття. Філософськими константами цієї епохи стали антропоцентризм і гуманізм, який пробивав собі дорогу в умовах монархічного деспотизму, страшних контрастів між багатством можновладців та жахливими злиднями простого люду.

Трагедія «Гамлет, принц данський» всесвітньовідомого англійського поета і драматурга Вільяма Шекспіра – це філософсько-етичний твір періоду пізнього Ренесансу, коли розуміння митцем протиріч життя стало найглибшим. Проблеми, що розкриваються у п’єсі, потребують зрілого філософського сприйняття, є складними для розуміння, непересічними та актуальними не тільки для далекого ХVІ століття. Сьогодні вони не лише не втратили свою актуальність, а навіть більше - вони стають об’єктом усе нових запеклих дискусій, уможливлюючи формування сприятливого середовища для діалогу різних філософських шкіл, різних світоглядних позицій, навіть різних епох.

Сам принц Гамлет є надзвичайно загадковим, глибоким і різноплановим персонажем. Завдяки своєму літературному генію, В. Шекспір зумів окреслити в цьому образі цілу низку складних філософських проблем, кожна з яких потребує детального розгляду. Як філософ він вніс у свій твір сумнів; як драматург – цікаве переплетення ситуацій; як поет – мрію; як автор – індивідуальність, темперамент, теплоту, що пом’якшила сувору дійсність надто глибокого замислу [7, с. 19].

В. Шекспір в трагедії «Гамлет» говорить про вічні категорії, значимі як для давніх часів, так і сьогодення: смерть і безсмертя, добро і зло, місце та роль людини у світі. Зараз існує величезна кількість наукових робіт шекспірознавців щодо специфіки осмислення цих питань в трагедії               В. Шекспіра.

Шекспір приділяв увагу переважно проблемам людської особистості. Важливість для Шекспіра проблеми людського характеру відзначалась ще в працях М. Морозова, Р. Самарина, А. Смирнова, А. Горбунова й інших дослідників творчості драматурга, які розглядали цю проблему з літературознавчих позицій.

Трагедія «Гамлет», особливо образ її головного героя, приваблювала митців різних епох і країн. Шекспір чи не вперше у світовій літературі зобразив свого героя внутрішньо роздвоєним, його характер – суперечливим, а вчинки – неоднозначними. Саме це викликало велику увагу до твору. Трагедію «Гамлет» досліджувало багато вітчизняних та зарубіжних вчених: О. Анікст, В. Бєлінський, Е.Берджес, Г. Брандес, Л. Виготський, С. Маршак, М. Урнов, І. Франко, А. Магаліф. Зокрема О. Анікст досліджував діалектику образу головного героя трагедії Гамлета, Л. Виготський аналізував проблему його характеру з психологічного погляду, А. Магаліф робив пантографічний портрет особистості героя. Під час підбору літератури для курсової роботи виявилось, що джерел, присвячених дослідженню функцій монологів у трагедії дуже мало. Цей аспект у контексті загального аналізу твору більш менш детально розглядали О. Анікст та В. Бєлінський.

Однак, до цього часу висновки учених є неоднозначними, а деколи і діаметрально протилежними, а отже, синтез гуманістичного та трагічного світосприйняття в п’єсі Шеспіра потребує подальшого вивчення. Вказане обумовлює актуальність обраної теми, виходячи з якої визначено мету та задачі дослідження.

Об’єкт дослідження – п’єса «Гамлет» В. Шекспіра.

Предмет дослідження – синтез гуманістичного та трагічного світосприйняття в п’єсі В. Шекспіра «Гамлет».

Мета роботи – дослідити синтез гуманістичного та трагічного світосприйняття в п’єсі В. Шекспіра «Гамлет».

Для досягнення мети були поставлені такі завдання:

1. проаналізувати гуманістичне та трагічне у творчості В. Шекспіра;
2. на підставі текстуального аналізу встановити актуальність даної проблеми;
3. з’ясувати особливості художнього змалювання  характеру головного героя і своєрідність його поведінки на фоні проблеми синтезу його гуманістичного та трагічного світосприйняття.

 

Методи дослідження. Написання курсової роботи відбувалося за допомогою бібліографічного, історичного методів, методу зіставлення та порівняльного аналізу. Бібліографічний включає опрацювання періодичних видань та праць вітчизняних і зарубіжних дослідників трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принц данський». Історичний метод був застосований через те, що неможливо досліджувати будь-який твір, не маючи уявлення про час його написання. Порівняння проводилося шляхом зіставлення героїв між собою на основі подібності чи відмінності світоглядів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1. П’єса  «Гамлет»  В. Шекспіра в контексті літератури доби Відродження

 

Історія європейської культури зазнавала у своєму розвитку і періоди застою, і часи найвищого злету. Епохою розквіту культури країн Європи стала доба Відродження, або Ренесансу, яка охоплює ХІV-ХVІ ст. і є переходом від середньовіччя до нового часу.

Розквіт культури відбувається на основі відродження культури Стародавньої Греції і Стародавнього Риму і супроводжується бурхливим розвитком міст і торгівлі, великими географічними відкриттями, послабленням впливу церкви на життя суспільства, звільнення людей від феодально-кріпосницької залежності. Складаються нові уявлення про світ, людину та смисл її життя, формуються неповторні риси європейської цивілізації. Нова епоха відкрила для людей радість і красу земного буття.

Перші гуманісти з’явилися на італійській землі, і саме Італія вважається колискою європейського Відродження. Для цього було багато причин. По-перше, в Італії кріпосне право віджило свій час раніше, ніж в інших державах, по-друге, ця країна стала на новий шлях економічного і соціального розвитку, тут з’явилися великі міста і наймані робітники; саме в Італії раніше ніж деінде відступили під тиском нового старі середньовічні погляди.

З появою епохи Відродження в Європі виникли й перші національні літератури. Відновлюючи і наслідуючи античну культуру, європейське Відродження творить культуру гуманізму.  Її своєрідним маніфестом стала урочиста промова італійського філософа Піко делла Мірандоли «Про гідність людини», який звертаючись до співвітчизника, стверджував: «Тобі дана можливість впасти до рівня тварини, але також і можливість піднестися до рівня істоти богоподібної – лише завдяки основній внутрішній силі»            [9, с. 131].

Саме такі наставники гуманізму часів Відродження як Піко делла Мірандола боролися проти всевладдя католицької церкви, проти вузькості соціальних форм життя і суворої регламентації людської особистості за ознаками станів і професій. Всупереч середньовічній схоластиці й аскетизму, діячі Відродження висували силу розуму, науковий досвід, ідеал гармонійно розвиненої особистості. Поети і письменники Відродження користувалися народною мовою, а не мертвою латиною, надихалися скарбницями усної народної поезії, розробляли сюжети відповідно до реалістичної манери, притаманної народному мистецтву.

Як зауважують Г. Давиденко та В. Акуленко,  «для гуманістів було властиве: сприйняття людини як цілісного й складного організму, який складався з двох рівноправних начал – плоті й духовності; утвердження права людини на щастя вже на землі, а не лише в раю; прагнення до ідеалізації образу; орієнтація на зразки античної літератури та мистецтва; розуміння життєвих благ і пристрасті як необхідної частини людського життя; поширення любові не лише на релігійні цінності, а й на людину; повага людини до людини за її якісною оцінкою; руйнування старого уявлення про людину: її бачили не рабом, а творцем. При цьому віра в необмежені людські можливості не означала відмови від віри в Бога»           [9, с. 87].

У центрі світогляду гуманістів стояла всебічно розвинена людська особистість, здатна насолоджуватися природою, любов’ю, мистецтвом, досягненнями людської думки, спілкуванням з друзями. Гуманісти вважали, що не соціальне походження людини, а її розум, талант і завзятість повинні забезпечити їй успіх, багатство, могутність. Однак вони схилялися насамперед перед «сильними» особистостями, їхніми ідеалами були лише обрані. Ідеалом для письменників-гуманістів стає вільна, гармонійно розвинена особистість.

Характерні риси доби Відродження по-різному виявлялися в різних країнах Європи. В Італії це був час небувалого розквіту живопису, скульптури та архітектури.

У Франції ренесансна думка найповніше втілилася в розвитку права, у творчості юриста Жана Бодена і письменника Франсуа Рабле.

В Іспанії гуманістичні тенденції тісно перепліталися з церковними традиціями і, на відміну від інших країн, не було культу античності.

В Англії ідеали Відродження найяскравіше виявилися в літературі, а саме у творчості Вільяма Шекспіра, який вперше поставив проблему взаємної відповідальності людини, суспільства та держави. Одночасно творчість Шекспіра відкривала перспективи для подальшого розвитку театру й драми на шляху соціально-філософського осмислення життя і глибокого розкриття внутрішнього світу людини.

Своєю творчістю В. Шекспір стверджував ідею гуманістичних загальнолюдських цінностей, апелюючи до моральних принципів доби Відродження.

Отже, епоха Відродження -  яскрава і неповторна. Вона вражає нестримним злетом фантазії і митців, піднесенням духу, великою вірою у творчі можливості людини. Епоха Відродження принципово змінила становище мистецтва і художника в суспільстві. Мистецтво наблизилось до науки, політики, соціальної філософії. Всезростаюча роль літератури, її світських форм, сприяла єдності духовного життя суспільства. Мистецтво стало справжнім рушієм процесу творення певного суспільного ідеалу, воно ще ніколи  не відігравало такої значної ролі в житті суспільства, ніколи не було таким велично прекрасним. 

Гуманістична література, як і гуманізм загалом, у процесі розвитку зазнала чимало змін, зумовлених суспільними процесами. Провідниками віри в особистість людини, в її духовні здібності виступали вчені, філософи, письменники, художники. Епоха Відродження подарувала світові багато талановитих людей. Їх імена назавжди вписані в "золоту книгу" цієї епохи. Саме серед них, посідаючи одне з чільних місць,  ім'я великого Шекспіра.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2. Особливості поєднання гуманістичного та трагічного світосприйняття у п’єсі В. Шекспіра «Гамлет»

2.1. Гуманістичне та трагічне світосприйняття у творчості

В. Шекспіра

 

На рубежі XVI-XVII ст. політика королівської влади набувала відверто реакційного характеру, становище народу погіршувалося; пуританська буржуазія, набираючи все більшої сили, відверто вороже ставилася до гуманізму. З усією виразністю проявилась невідповідність відносин, що склалися  гуманістичним ідеалам. Віра в їхню реальність, яка живила гуманістичну думку, похитнулася. Все це позначилося і на духовному розвитку Шекспіра, зумовило зміни в його поглядах на життя та творчості. Драматург дедалі більше заглиблюється в аналіз трагічних суперечностей у людському житті і творить переважно в жанрі трагедії. Три комедії, написані в цей час, позначені трагічним світосприйняттям. Проте зосередженість на трагічних проблемах життя, змалювання непоборних суперечностей та конфліктів дійсності не означали відхід Шекспіра від гуманізму. В трагедіях він так і залишався вірним високим ідеалам, не втрачав життєстверджуючих поглядів на світ і змальовував його складний художній образ, виходячи з гуманістичних позицій.

Зберігаючи вірність своїм ідеалам, доля людини в творах драматурга постає в суспільстві жорстокості й егоїзму. Головний герой у них – людина високої самосвідомості, яка вступає у конфлікт зі світом, проходить через жорстокі випробування, зазнає величезних страждань, тяжких переживань і неминуче гине. Шекспір у розкритті характеру такого героя зосереджується на кардинальних, визначальних проблемах життя людського суспільства, що надає трагедіям глибини змісту і сили величезних узагальнень.

Перша велика трагедія Шекспіра — «Ромео і Джульєта», потім «Юлій Цезар», «Гамлет», «Король Лір», «Макбет», «Отелло». Багато людських пристрастей, злети і падіння зобразив великий драматург: нестерпний тягар душі принца данського, тяжкі страждання обманутої довіри в Отелло, розчарування короля Ліра, муки сумління Макбета. Характери людей та обставини, в яких вони діють, зображені Шекспіром у всій складності і глибині, у русі, розвитку, змінах. Вони — творіння великого пророчого митця, який знав, наскільки багатоманітне життя.

Творчість Шекспіра просякнута справжнім гуманізмом, але гуманізмом трагічним. Це усвідомлення трагедії кожної окремої людини у суспільстві, усвідомлення напруги тієї боротьби, яку людина веде з жорстоким суспільством, боротьби майже безнадійної, але все ж таки необхідної. Разом з тим — усвідомлення того, що ренесансний світогляд з його ідилічним оптимізмом та спрощеністю недостатньо озброює для такої боротьби, що для неї потрібний складніший арсенал ідей, ніж той, що заготовлений ренесансним гуманізмом. Творчість Шекспіра — це ідейна основа літератури пізнього гуманізму.

Головна риса трагедій Шекспіра («Гамлет», «Король Лір», «Макбет» та ін.) -  зіткнення реального й ідеального. Тут можна бачити, як ренесансний синтез трансформується в антагонізм. Особливістю пізнього гуманізму є його амбівалентність. Вона виявляється і в характері багатьох персонажів Шекспіра. Найяскравіше це виявилося у характері Гамлета. Він і слабкий, і сильний, і дієвий, і бездієвий герой. Проте не тільки він містить у своєму характері різні можливості. Хто такий Лір — деспот чи шляхетна людина? А Отелло — дикун, що ледве прикриває свою примітивність подобою цивілізованої людини, чи шляхетний гуманіст? Інші персонажі шекспірівських трагедій також ставлять перед нами подібні дилеми.

Шекспір у своїх творах правдиво змальовував широку картину дійсності, в якій центральне місце завжди посідає людина. Він зображував її у стосунках з іншими людьми, розкривав її складне і суперечливе внутрішнє життя, її почуття й думки, показував її високі й низькі вчинки. Персонажі його творів – люди вільні духом, з могутніми й величними пристрастями, що й надало героїчного звучання Шекспіровій драматургії. А славнозвісне змішування трагічного й комічного досягає найбільшої гостроти  саме у трагедії «Гамлет». Де сполучені твереза життєва правда і фантастичний образ із потойбічного світу.

Провідною темою трагедій Шекспіра, народжених у період кризи гуманістичного світогляду, є сповнена драматизму доля індивідуума, який вступає в конфлікт із своїм оточенням, суспільством чи навіть всесвітом. Він проходить через страждання й випробування, пізнає справжнє обличчя світу, сутність людської природи та позбавляється фатальних ілюзій.

У «Гамлеті» Шекспір, наче міфологічний шукач «краю світу», пробився крізь небесну твердь і зазирнув за її межі, побачивши й осягнувши темну сутність влади грошей, яка йшла на зміну владі титулів. Шекспірівський Гамлет, волею автора, опиняється в епіцентрі людських страждань, стає свідком і учасником трагедії краху моралі, честі і гуманістичних ілюзій. Зло бере верх в Данському королівстві…Як і заради чого жити людині в цьому світі?

Це злободенне для епохи пізнього Відродження питання ставить і блискуче розв’язує Шекспір у «Гамлеті». Це питання належить до розряду вічних, не залежних від простору і часу питань. І відповідь на нього є сутністю вирішення проблеми людського буття.

Соціальні та класові конфлікти Пізнього Відродження знайшли своє відображення у Шекспіра не безпосередньо, а опосередковано – через зображення характерів та духовного складу людей. Через це ломка життя приводить до своєрідних протиріч у характерах людей. Це можна ясно побачити на прикладі Гамлета. З одного боку, він хранитель найвищих цінностей старого ладу, його понять про ідеал лицарства, а з іншого боку, він увібрав елементи нового ладу, який породили суспільні зміни. «Суперечливим був буржуазний прогрес, який ніс розорення та лихо старим станам феодального суспільства, але розвиток нового ладу потребував розквіту науки, більш кращих технічних засобів та багато іншого, на ґрунті чого виникла ідеологія гуманізму. Найкращі риси старого ладу поєднуються з найкращими рисами нового ладу, народженого епохою [2, с. 195].

Яка із сторін, що зіткнулися у трагічному конфлікті, перемагає? Тут гинуть усі. О. Анікст пише у своєму аналізі трагедій, що цим Шекспір виражає неможливість вирішення конфлікту зіткнення цих двох точок зору у дійсності, і він не знає яка із сторін переможе в житті [2, с. 196]. Напевно, він бажав перемоги високим моральним принципам Гамлета, але, глибоко пізнавши дійсність, розуміє, що Гамлет міг покарати Клавдія,але викорінити все зло він не має змоги, тому залишає за ним не реальну, а моральну перемогу. Саме це і є основою трагічного у «Гамлеті».

Трагедія Шекспіра має ще одну художню особливість. Вона є філософською трагедією. Легенда, яка народилась у глибинах Середньовіччя, завдяки майстерності Шекспіра як художника слова, перетворилась на трагедію, яка не тільки порушувала найважливі проблеми тогочасної Англії, а й відображала пошуки відповідей на питання суперечливості людського існування. Чи варто коритися обставинам долі? Якщо ні, то якими чином слід протистояти ворожості світу – активно боротися чи відсторонитися від усього і самозаглибитися? Що важливіше для кожного із нас – виконати обов’язок перед минулим, чи побудувати своє майбутнє? Чи можна вірити в кохання і дружбу? Чого варте життя?, адже кожного рано чи пізно чекає смерть? У чому тоді полягає сенс життя? У чому причина людських страждань? Ці філософські питання важливі для кожної людини, за будь-якої епохи. Принц данський – трагічний герой, що волею долі має розв’язати завдання, сам характер якого вступає у протиріччя з системою його духовних цінностей. Саме тому Гамлет, через образ якого показано філософську концепцію Шекспіра, переступив межі п’єси, і його стали називати вічним образом.

Отже, творчість Шекспіра, якого видатний російський критик

В. Бєлінський назвав "яскравою зорею й урочистим світанком ери нового, справжнього мистецтва", є найвищим досягненням європейської літератури доби Відродження. Титанічна фігура Шекспіра вінчає його кінець і увінчує його в історії світової культури. Він входить у європейську культуру, уособлюючи ідею «універсального генія», уможливлюючи нове трактування історії, яка у його творах вперше постає як всесвітня історія людства та окремої особистості одночасно.

 Вміле поєднання  Шекспіром трагічного та гуманістичного на тлі подій його творів, створює цілісну картину ідеального світу, водночас не позбавляючи відчуття реальності. В основі конфліктів трагедій Шекспіра лежить ренесансна концепція самоцінності людини, розглядається її здатність відстоювати свої права. Поступово поглиблюється аналіз психології людини, стимулів її поведінки і ролі в суспільному житті. В умовах поглиблення кризи автор не бачить у реальному житті можливості торжества гуманістичних ідеалів, тож, поєднуючи правду свого часу із загальнолюдською правдою, він створює безсмертні образи та досягає надзвичайної глибини зображення конфліктів і розкриття психології людини.

 

2.2. Трагічне усвідомлення нездійсненності гуманістичної мрії головного героя в п’єсі «Гамлет»

 

Скориставшись сюжетом середньовічної легенди про Амлета, записаної вперше Саксоном Граматиком близько 1200 p., а потім відомої в різних літературних обробках, Шекспір створив трагедію, сповнену величезного соціально-філософського змісту.

У своєму творі Шекспір показує послідовний розвиток характеру Гамлета. Він проходить шлях духовного самопізнання, шлях зростання, внутрішнього змужніння, він пізнає мудрість життя і його непрості закони. Хоча трагедія охоплює декілька місяців, але це був період справжнього перетворення героя з юнака, який ніколи не стикався з буденною реальністю життя, на мислителя, філософа, готову до дій людину.

Головний герой трагедії В. Шекспіра – Гамлет. Його образ один з найскладніших і найбільш загадкових образів світової літератури. На наш погляд, характер героя є віддзеркаленням епохи, в яку жив і творив письменник: неоднозначної та суперечливої. У різні періоди розвитку людства філософська думка знов і знов зверталася до образу данського принца, всякий раз знаходячи в ньому відгук на найважливіші питання свого часу, оскільки його вустами автор роздумує над важливими суспільно значущими питаннями життя.

На початку п’єси ми бачимо молодого студента Віттенбергського університету, що цілком поринув у світ науки та тримався осторонь від придворного життя. В університеті, який на той час був одним із найбільш прогресивних навчальних закладів Європи, Гамлет сприйняв ідеали добра, правди, справедливості, честі, дружби, поваги до людини, ким би вона не була. Але доля приготувала герою тяжкі випробування. Гамлет раптово відкриває такі сторони життя, про які він не мав уявлення. З його очей немов спадає пелена. Йому відкривається жах непостійності матері, що вийшла повторно заміж, «не встигнувши зносити черевиків», в яких ховала першого чоловіка, жах неймовірної фальші і розбещеності всього данського двору (Полоній, Гільденстерн і Розенкранц, Озрік та інші). Через моральну слабкість матері йому стає зрозумілим етичне безсилля Офелії, яка, при всій її душевній чистоті і коханні до Гамлета, не в змозі його зрозуміти і допомогти йому, оскільки у всьому вірить і покоряється жалюгідному інтриганові - своєму батькові. Жахи життя розбили повітряний замок його ідеальних уявлень.

Вся повнота його потрясіння передається вже на початку п’єси. Ми бачимо наскільки тяжко принц розчарований недосконалістю життя, бачачи весь світ у темних фарбах:

«Які гидкі, мерзенні, недоладні,

Пусті для мене втіхи на цім світі!

Ганьба і сором! Це здичілий сад;

Лиш бур'яни, потворне й хиже зілля

Буяє в нім...» [ 28, 174]

Його сильно обурює аморальний вчинок матері, яка проміняла, за думкою Гамлета, ідеал благородної людини на чоловіка нікчемного за своїми якостями. Батько, на противагу нинішньому монарху, був для нього ідеалом монарха, поняття Гамлета про всі високі якості людини були втілені в ньому. Ось як він порівнює їх:

«Володар справжній, мов Гіперіон,

А нинішній - сатир супроти нього» [ 28, 178]

Шлюб батьків здавався принцу досконалим. Про чистоту і силу кохання батька та матері він згадує:

«Мою він матір так кохав, що й легіт

Лиця її торкнутися не смів.

Чи згадувать?.. До нього так горнулась,

Немов жага у ній росла від того,

Чим гамувалась...» [ 28, 178]

Він не розуміє, як таке кохання, таку пристрасть можливо так швидко забути, і як людина, яку він добре знав і любив, змогла настільки вражаюче змінитись:

«…Через місяць!

Ще ятрить сіль її нещирих сліз

Розчервонілі очі, а вона

Вже шлюб бере. О безсоромна хуткість:

Так поспішати в кровозмісне ложе!» [ 28, 178]

У монолозі ми бачимо схильність Гамлета робити із поодиноких фактів широкі узагальнення. Так, недостойна поведінка матері приводить його до негативного судження про всіх жінок. Він болісно скрикує: «Зрадливість - ось твоє наймення, жінко!» [28, с. 178].

Таким чином, ми бачимо, що Гамлет – натура, наділена великою чуттєвістю, болісно сприймає жахливі явища, які з ним трапилися. «Його думки збуджуються не абстрактним спостереженням фактів, а глибоким переживанням їх» [1, с.83]. Одна з найбільш значущих якостей Гамлета полягає у відчутті повноти життя, свого зв’язку з ним, у розумінні того, що все те, що відбувається навкруги, має велике значення і потребує від людини певного ставлення до подій та інших людей.

Гамлет пережив два потрясіння – смерть батька та занадто швидкий другий шлюб матері. Але на його чекало ще одне потрясіння. Від тіні свого батька він дізнається, що його смерть була підступно вчинена руками рідного брата Клавдія. Душевний стан Гамлета все більше ускладнюється. Він починає розуміти, що нікому, навіть рідній та близькій людині, не можна вірити. Все оточуюче здається йому породженням брехні та фальші. Пороки, що роз'їдають людські душі, сховані дуже глибоко. Люди навчилися приховувати їх. Тому Гамлет нарікає:

«О згубна, згубна жінка!

О гад, усміхнений, проклятий гад!

Мої таблички, запишім до вас,

Що можна все всміхатись і всміхатись

І бути гадом. В Данії принаймні» [28, с. 179].

Він бачить Клавдія не тим негідником, чию підступність видно ззовні. Він – «усміхнений, проклятий гад», який ховає безсердечність та жорстокість під маскою благодушності, державної мудрості та веселості. Через це Гамлет стає пильніше придивлятися до всього, що його оточує, з підозрою ставитися до людей і бачити в них ворогів. Лише один Гораціо залишився його товаришем, якому він може повідати тривожні передчуття своєї душі.

Тінь батька покладає на плечі молодого принца тяжку задачу – помститися за його смерть. Цю задачу помсти Гамлет приймає з бурхливим запалом. Він переповнюється великим обуренням і показує повну готовність до виконання наміру:

«…З табличок пам'яті моєї

Зітру дотла всі записи пусті,

Всю мудрість книжну і усе минуле,

Всі молодості й досвіду відбитки;

Тепер це мало важить. А віднині

У книзі мозку запис лиш один -

Твій заповіт. Так буде, присягаюсь!» [28, с. 194]

Таким ми бачимо Гамлета на початку п’єси. Студент Віттенберзького університету мріяв присвятити життя піднесеним ідеям і благородними намірам. Але тепер має жити у світі зла і присвятити свої духовні сили тому, щоб хитрувати, прикидатися не таким, яким він є, а найголовніше, він сам повинен стати творцем такого огидного йому зла. Він проклинає час, в який народився, проклинає те, що йому випало жити у світі, де цілком панує зло і де йому, замість того щоб жити благородним життям, на долі написано боротися проти зла. Проте ми не можемо з упевненістю сказати, що Гамлет здатен легко і не задумуючись вирішити поставлену перед ним задачу. Він спочатку має осмислити все, що відбувається навкруги. Герой, опинившись відкрито перед реальністю, отримує можливість глибоко пізнати життя. Для нього осягнення всієї дійсності пов’язано з великим потрясінням. Але саме стикнувшись з протиріччями дійсності, люди позбавляються від ілюзій і починають розуміти життя.

У другій дії п’єси душевний стан героя кардинально змінюється. Про це ми дізнаємось від його коханої Офелії:

«Принц Гамлет - геть розхристаний, без шапки,

У непідв'язаних, брудних панчохах,

Обвислих, мов кайдани на ногах,

Блідий як сніг, колотяться коліна,

А на виду така страшна розпука,

Мов просто з пекла вирвавсь розповісти

Страшні страхіття,- увійшов до мене» [ 28, с. 202].

Полоній, якого вже давно хвилювали відносини дочки з принцом, миттєво висуває припущення: «Що, від кохання збожеволів?» [ 28, с. 203]. Більше того, він бачить в цьому наслідок своєї заборони Офелії зустрічатися з Гамлетом.

Але чи насправді Гамлет втратив глузд? Це питання займає значне місце в шекспірознавстві. Існує версія, що нещастя, які лягли на плечі молодого хлопця, спричинили потьмарення глузду. Але це твердження різко спростовується самим Гамлетом:

«Тут, як і там, боронь вас боже, друзі,

Хоч як би дико й дивно я повівсь

(Мені на думку може спасти згодом

Прикинутися дурником абощо)...» [28, с. 214]

З цих його слів видно, що божевілля – маска, яку Гамлет надягає на себе з певних причин. Не Шекспір вигадав божевілля героя. Воно було вже в древній сазі про принца Амлета. Але той використовував божевілля, щоб приспати пильність свого ворога, щоб у слушний момент помститися йому. Гамлет Шекспіра не присипляє пильність Клавдія, а навмисно викликає його тривогу і підозри. Як відомо, розмови божевільного неможливо контролювати. Божевілля слугувало Гамлету для того, щоб прикидаючись божевільним, мати змогу говорити людям те, що він про них насправді думає.

Дізнавшись про те, що трупа акторів, що колись буда йому дуже до вподоби, прибула в Ельсінор, Гамлет радо зустрічає їх. Він просить актора прочитати монолог, розповідь якого входить в древню легенду, повну кривавих жахів та жорстокості. В ній грецький цар, який увірвався в Трою, переповнений жагою крові шукає свого головного ворога – троянського царя Пріама. Але знаходячи слабкого, нездатного для боротьби старця, він не поспішає вчинити помсту, але:

« …так, повагавшись, Пірра

Повстала мста до діла кличе знов.

Не падали і молоти циклопів,

Для Марса вічний панцер куючи,

Лютіше, ніж кривавий Піррів меч Пріама вразив» [ 28, с. 214].

За О.Анікстом, такий монолог був обраний невипадково. Він вважає, що, Гамлет корить себе за бездіяльність. «Ми будемо недалекі від істини, якщо припустимо, що Гамлету хочеться бути таким ж месником, який зволікає, але тим сильнішим буде його удар, колі він нанесе його з такою ж невблаганністю» [2, с. 97].

У монолозі актора для Гамлета є ще одне важливе місце – це те, що говориться в ньому про дружину Пріама Гекубу. Ця частина монологу починається словами : «А хто, хто зрів царицю, вбиту горем!..» [ 28, с. 215] Гамлет реагує на це з подивом: «Царицю, вбиту горем?». А тим часом актор продовжує розповідати про горе Гекуби, яка бачить вбивство свого чоловіка:

«То зойк страшний, що вирвавсь у Гекуби,-

Як смертне їх зворушує хоч трохи,-

Залив би слізьми жар очей небесних

І збурив би богів» [ 28, с. 222].

Образ Гекуби – приклад вірної дружини. Але Гертруда не є Гекубою і через це біль і розчарування Гамлета у сімейних цінностях ще більше посилюється.

Як тільки Гамлет знову опиняється наодинці, докори сумління наздоганяють його. Бачачи наскільки гостро актор перейнявсь подіями, змальованими в монолозі, принц вигукує:

«…Що б він вчинив,

Якби таку, як я, він мав причину?

Рікою сліз він затопив би сцену.

Потряс би глядачів громохким словом,

Поверг би винних в безум, чистих в жах,

Згнітив би нетямущих, скам'янив би

Всі вуха й очі, душі і серця» [ 28, с. 224].

Другий монолог Гамлета також, як і перший, сповнений обурення, але на цей раз воно направлене проти нього самого. Він докоряє собі за бездіяльність:

«…А я,

Ледащо, тугодум, безверхий бевзь,

Тюхтій оспалий, ні на що не здатний,

Марнію і мовчу; мовчу й за батька,

У кого владу та життя так підло

Украдено. Невже я боягуз?» [ 28, с. 224]

Як бачимо, Гамлет не із тих людей, які знаходять пороки тільки в інших. Він не менш суворий та безжалісний до самого себе, і ця риса характеру ще більше підкреслює благородство його натури.

 Постає питання: чи є Гамлет безвольним по натурі, чи його душевний стан викликаний жахливими подіями, що впали на його плечі? На думку      О. Анікста, відповідь може бути тільки одна. «До всіх відомих нам подій Гамлет був цільною гармонічною особистістю. Але ми зустрічаємо його вже тоді, коли ця гармонія похитнулась» [2, с. 90].

О. Анікст узагальнює подану Бєлінським концепцію психології героя. За нею, Гамлет проходить три стадії розвитку: гармонія, її розпад та відновлення.

На даному етапі ми бачимо Гамлета на другій стадії, стадії розпаду. Але дуже важливо правильно зрозуміти сутність терміну «розпад». О. Анікст показує, що під ним треба розуміти не моральний розпад особистості героя, а розпад духовної гармонії, яка раніше була йому властива. Порушилася колишня цілісність поглядів Гамлета на життя та дійсність [2, с.91].

Хоча ідеали для принца залишилися колишні, але все, що він бачить у житті, суперечить їм. Його дух роздвоюється. Він впевнений в необхідності виконати обов’язок помсти, але це суперечить його моральним ідеалам: як людина доби Відродження він визнає право кожної людини на життя.

Разом із тим у Гамлета були сумніви стосовно правдивості сказаного Привидом, які ми чуємо наприкінці другої дії п’єси в монолозі про Гекубу:

«…Ну, а привид -

Диявол, може? Має ж силу біс

Прибрати милий образ. Може, він

Мене, ослаблого в борні з журбою,-

А над такими душами він дужчий,-

Обманює для згуби. Ні, потрібне

Певніше опертя» [ 28, с. 215].

Тому герой вирішує за допомогою акторів показати королю п’єсу, в якій буде представлено точнісінько такий злочин, який скоїв Клавдій. У такий спосіб він хотів остаточно знайти докази вини короля в смерті свого батька. Принц говорить: «Вполюю я виставою сумління короля» [ 28, с. 225]. Також, як зазначає О. Анікст, у Гамлета своя етика помсти. Він жадає, щоб Клавдій знав, за що його очікує кара. Для Гамлета звичайне вбивство не було б справжньою помстою, адже перш за все він прагне збудити у Клавдія розуміння його вини, щоб він знав, що його карає не тільки Гамлет, а й моральний закон справедливості [2, с. 101].

Події, що відбуваються при дворі, приводять Гамлета до узагальнюючих висновків щодо людини і світу загалом.. Якщо в світі можливе таке зло, якщо в ньому гинуть чесність, любов, дружба, гідність людини, тоді він «розладнався», хворий, «час звихнувся». Світ уявляється Гамлету або як неполотий город, де буяють бур'яни, або як в'язниця, добре упорядкована, з казематами, камерами й підземеллями; дійсність він сприймає як нестерпно тяжку для людини, бо їй доводиться терпіти:

         Глум часу,

        Ярмо гнобителів, пиху зухвальців,

        Зневажену любов, суди неправі,

        Нахабство влади, причіпки й знущання.

        Що гідний зазнає від недостойних [28, с. 226].

Масштаби зла гнітять Гамлета, викликають розчарування, усвідомлення мізерності своїх сил. Все це підриває його волю, породжує незадоволення собою, вагання й сумніви. Краса всесвіту й людини більше не тішить його; людина і світ сприймаються тепер не такими, якими вони йому уявлялися раніше. «З недавнього часу, сам не знаю чому, я позбувся своїх усіх веселощів, занедбав усі свої звичні вправи, і так мені важко, і цей вінець світотвору - земля - видається мені неплідною скелею. Оце розкішне шатро - повітря, оці, погляньте, чудові небеса, їх величне склепіння, оздоблене золотими іскрами,- все це для мене тільки нагромадження смердючих і шкідливих випарів. Який довершений витвір - людина! Шляхетні думки! Безмежні здібності! Увесь вигляд, кожен рух викликає захоплення. Вчинки нагадують янгола! Бога нагадує розуміння! Окраса всесвіту! Взірець усього сущого! А чого варта для мене ця істота, квінтессенція якої - прах?» [28, с. 220].

Отже, Гамлет сумнівається в гуманістичному ідеалі, але у власних діях керується саме цим ідеалом, його відстоює до кінця, до самої загибелі не втрачає віри в його справедливість.

На початку ІІІ дії ми зустрічаємо Гамлета в полоні його думок, які він виражає в своєму найбільш відомому монолозі. Цей монолог починається із запитання і весь пронизаний сумнівами.

Монолог «Бути чи не бути» – це кульмінаційна точка сумнівів Гамлета. Він виражає умонастрої героя в момент найвищого розкладу його свідомості, оскільки не на одне питання, поставлене ним, він не отримує відповіді.

Починається монолог з риторичного запитання: «Чи бути, чи не бути - ось питання…» [28, с.  227]. Ці слова Гамлета можна зрозуміти як роздуми про самогубство. Але далі герой сам розкриває сутність своєї фрази. «Бути» для принца значить «зітнувшись в герці з морем лиха, покласти край йому», а « не бути – це «коритись долі і біль від гострих стріл її терпіти» [28, с. 227]. Тут він вирішує для себе питання: чи боротися проти моря зла, чи ухилитися від боротьби? У боротьбі Гамлет бачить лише один вихід – смерть. І це не просто слова, адже ми вже побачили природну рису характеру героя все узагальнювати. Проблема помсти перетворюється для нього до всесвітніх масштабів викорінення зла. Тому він розуміє, що не достатньо лише помститися за смерть батька, бо світове зло у такий спосіб не побороти. За таких обставин Гамлет звертається у бік смерті. І тут він виступає як філософ, задаючись питанням: що таке смерть? Принц знову бачить два можливих варіанти того, що чекає людину після смерті. Можливо, смерть подібна до сну, є зануренням у небуття:

«…Заснути, вмерти –

І все. І знати: вічний сон врятує,

Із серця вийме біль, позбавить плоті,

А заразом страждань. Чи не жаданий

Для нас такий кінець?» [28, с. 229]

Але одразу в думках героя виникає інший варіант життя після смерті:

«…Ось в чім клопіт;

Які нам сни присняться після смерті,

Коли позбудемось земних суєт?» [ 28, с. 229]

Його лякає те, що, можливо, жахи потойбічного життя можуть насправді виявитися ще страшнішими. Ось чому людина не може «простим лезом … собі здобути вічний спокій» [ 28, с. 230]. Саме такою він бачить причину людських страждань. Адже інакше:

«…Хто стогнав би

Під тягарем життя і піт свій лив,

Коли б не страх попасти після смерті

В той край незнаний, звідки ще ніхто

Не повертався?» [ 28, с. 228]

Тут також варто зазначити ще одну особливість характеру Гамлета. Він не тільки узагальнює поодиноку подію до всесвітніх масштабів, але й переймається долею всіх людей, які живуть в його час, і долею їх майбутніх нащадків. Це проявляється в тому, що коли він перелічує біди людей у цьому світі, жодне з них не відноситься до нього самого:

«Бо хто б терпів бичі й наруги часу,

Гніт можновладця, гордія зневаги,

Відштовхнуту любов, несправедливість,

Властей сваволю, тяганину суду,

З чесноти скромної безчесний глум…» [ 28, с. 229].

Монолог Гамлета закінчується роздумами про природу вагань. Перед нами постає розум героя, який аналізує не тільки дійсність і своє становище в ній, але й характер своїх думок. Він намагається осмислити свої переживання та дати аналіз свого стану. Тут принц приходить до сумного висновку. Обставини вимагають від нього дії, але роздуми обтягують його волю:

«Так розум полохливими нас робить,

Яскраві барви нашої відваги

Від роздумів втрачають колір свій,

А наміри високі, ледь зродившись,

Вмирають, ще не втілившись у дію» [ 28, с. 249].

Гамлет зізнається, що надлишок думок послаблює його здатність до дії, але він не відмовляється від свого обов’язку. Моральні принципи не дозволяють йому зробити жахливий вчинок,і він весь час бореться із собою подумки.

Як вже було зазначено, монолог «Бути чи не бути» – момент найбільших роздумів і вагань героя п’єси. Але чи зупиняється думка Гамлета на цьому чи це лише перехідний етап до подальшого розвитку подій? Дія п’єси показує, що, наскільки б важливим не був монолог, наскільки б глибокими не були думки героя, на цьому духовний розвиток героя не завершується.

Далі у ході дії наступає кульмінаційний момент. Відбувається вистава п’єси, яка виконує функцію «пастки», щоб показати: винний король чи ні.

Поведінка Клавдія, який перервав виставу, не залишає ніяких сумнівів у його причетності до злочину. Бо, як писав Й. Шиллер: «Істина – це дзеркало, відображення якого нестерпно для лицемірства». Тепер вони обоє, Гамлет і Клавдій, знають про один одного головне.

Ця подія поселила в Гамлеті впевненість у вині короля, і тепер, здається, ніщо не може зупинити принца. Він зустрічає Клавдія, ідучи на зустріч до матері. Принц застає короля під час молитви. Але вбити Клавдія тепер – значить направити його душу до раю. Не такої помсти прагне Гамлет. Він жадає для вбивці батька найгіршої участі. Тому він залишає Клавдію життя.

Монолог Клавдія є паралеллю до монологу Гамлета «Бути чи не бути». Їх порівняння відображає різницю моральних цінностей двох героїв. Але у цих монологах існує одна подібність. У них обидва герої вирішують для себе, як їм поводитися: Гамлет – чи іти на ризик, пов'язаний з боротьбою, а Клавдій – чи визнати провину і покаятися? Обидва монологи виявляють внутрішній світ персонажів, шляхетність одного і ницість іншого.

Ці два монологи переплітаються ще в одному аспекті. В них викриваються пороки людського суспільства. Як Гамлет нарікає на «гніт можновладця», «гордія зневаги», «властей сваволю», «тяганину суду», так і Клавдій говорить:

«На цім продажнім світі золотою

Рукою злочин відхиляє суд

І нечестиво надбаним багатством

Закон купує» [28, с. 248].

Але король, на відміну від принца, не нарікає на недосконалість суду та влади. О. Анікст пише: «Він вважає, що в порочному світі несправедливість природна, і якщо гріх має підтримку закону, то чому б і йому не заручитися підтримкою небес» [2, с. 173].

Упевненість у причетності короля до смерті батька, породжує в Гамлеті більшу рішучість:

«…Тепер я б міг

Напитись крові теплої й такого

Накоїти, що білий день здригнувся б,

Уставши вранці» [28, с. 249].

Він жорстоко відкриває очі матері на її пороки; думаючи, що за завісою у спальні матері стоїть Клавдій, вбиває Полонія.

Але Клавдій діє швидше, ніж Гамлет. Він наказує Розенкранцу та Гільденстерну доправити принца до Англії, начебто, щоб не терпіти «риск безуму». Насправді Клавдій надсилає королю Англії, як своєму васалу, листа, в якому наказує вбити Гамлета.

Принц зрозумів намір короля і влаштовує все на свою користь. Покараними залишаються змовники короля, Розенкранц і Гільденстерн.

Після цих подій починається нова, завершальна фаза дії в трагедії. У ній ми бачимо Гамлета на рівнині в Данії. Він спостерігає прохід військ Фортінбраса територією Данії на війну до Польші. Для принца це спричинило новий привід для роздумів.

Він, порівнюючи себе з мужнім, відважним та честолюбним Фортінбрасом та його безстрашним військом, як і в монолозі першого дії, Гамлет знову дорікає собі:

«…У мене

Забито батька, матір у ганьбі,

І серце, й розум збурені до краю,

А я, приспавши їх, дивлюсь байдуже

На тисячі приречених людей,

Що ради вигадки й пустої слави

В могилу йдуть, як в постіль…» [28, с. 266].

І дійсно, вже пройшло не мало часу з того моменту, коли Гамлет заприсягся будь-що помститися за підступну смерть батька. Як і в монолозі «Бути чи не бути» він замислюється над питаннями, які вже давно хвилюють його. Розум для нього – це найвища відзнака людини, і сила його в тому, що він знаходить рішення життєвих питань і показує людині дорогу до дії:

«Чи ж то людина, хто найбільшим благом

Вважає їжу й сон? Тварина, й годі.

Творець, який думками наділив нас, -

Що бачить крізь віки, дав не на те

Нам здібності та богорівний розум,

Щоб гнив він у безділлі» [28, с. 266].

Цей монолог є своєрідним продовженням монологу «Бути чи не бути». Роздуми про природу вагань, якими завершується монолог «Бути чи не бути», у цьому монолозі показуються так:

«…Чи тваринне

Тут забуття, чи полохка розважність,

Що без кінця все зважує кінець?

На частку глузду міркування містить

Три частки боягузтва» [28, с. 268].

Тут вже дається чітка відповідь на те, що в монолозі «Бути чи не бути» залишилося невирішеною проблемою:

«…Я не знаю,

Чому лише тверджу: «Це слід зробити»,

Дарма що є причина, воля й сила,

Аби зробити…» [28, с. 280].

Але наприкінці твору він нарешті знаходить у собі тверду рішучість: «О, вже час, / Щоб роздум мій чи вбравсь у кров, чи згас!» [28, с. 280].

Повернувшись додому, Гамлет переживає ще одне потрясіння: померла Офелія. Її брат Лаерт, вважаючи Гамлета винуватцем всіх лих своєї сім’ї, викликає принца на дуель. Гамлет, хоч і усвідомлюючи жах і несправедливість своїх вчинків стосовно Офелії та Полонія, погоджується на двобій. Саме це і потрібно було підступному Клавдію. Він підготував для свого племінника подвійну пастку: налив до бокалу вина, призначеного принцу, отрути та отруїв меч Лаерта, яким він мав вбити Гамлета.

В заключній частині трагедії доля внесла свої корективи. Вино з отруєного бокалу випила Гертруда, Гамлет і Лаерт поранили одне одного отруєним мечем, а Клавдій врешті-решт отримав справедливе покарання. Тепер, коли Гамлет помирає, йому важливо, щоб всі пізнали суть таємниць королівської родини. І це він заповідає своєму другові Гораціо.

Трагедія Гамлета – це трагедія гуманістично мислячої людини, яка страждає від усвідомлення неможливості викорінення підступності і зради, брехні й насильства в злочинному світі, що його оточує. Його трагізм – у грандіозності розриву між тим, що він усвідомлює як мислитель і що може здійснити у реальному житті.

Образ Гамлета створено на тому етапі, коли приходить розуміння утопічності надії на те, що пропагандою високих ідеалів, проповіддю людяності, краси й благородства можна подолати підступність і згубність сил, що їм протистоять. Тож загибель Гамлета неминуча,  як історично неминучим було і згасання ренесансного гуманізму наприкінці доби Відродження. Його трагедія знайшла художнє втілення у величному образі Гамлета.

Таким чином, взявши за основу епічний сюжет стародавньої саги, Шекспір кардинальним чином переосмислив його і наповним новим змістом: драматична історія помсти перетворюється на трагедію свідомості героя-інтелектуала, який намагається зрозуміти сутність буття і відкрити справжнє обличчя світу. Підґрунтям для такого ідейно-концептуального переосмислення відомого сюжету слугувала сама духовно-інтелектуальна атмосфера рубежу віків, позначена втратою антропоцентричних ілюзій, трагічним усвідомленням нездійсненності гуманістичної мрії, а також крахом тих ідеалів і сподівань, що їх виплекала культура високого Відродження.

 

 

Висновки

 

Творчість В. Шекспіра є найвищим досягненням європейської літератури доби Відродження. Особливе місце у творчій спадщині письменника посідають трагедії. Принципова відмінність шекспірівської драматургії від реалістичної значною мірою зумовлена тією особливою візією буття, що була характерна для художнього мислення Ренесансу.

Дія трагедії В. Шекспіра «Гамлет» сягає Середньовіччя, її зміст пронизаний гуманістичними ідеями доби Відродження. Досліджуючи цю епоху, ми дійшли висновку, що це дуже суперечливий етап розвитку суспільства. З одного боку, її творці, гуманісти, поставили людину в центр всесвіту, вірили в її безмежні здібності, боролися за її політичне та духовне розкріпачення, за рівність людей у суспільстві. З іншого боку, більшість ідей гуманістів були утопічними через грандіозну невідповідність ренесансних уявлень реальності.

Аналізуючи творчість В. Шекспіра, ми з’ясували, що у ній відображені як здобутки так, і слабкості та обмеженості епохи Відродження. Це у повній мірі можна побачити у трагедії В. Шекспіра «Гамлет, принц Датський». Головний герой втілює філософську концепцію Шекспіра: жити потрібно за законами власної совісті. Образ головного героя у ній зображений у жорстоких протиріччях, які є відображенням поглядів драматурга на суперечливий характер сучасної йому епохи.

 В основі трагедії «Гамлет, принц Данський» лежить зображення кризи гуманістичного світогляду в епоху пізнього Відродження. Художньою особливістю твору Шекспіра є те, що він уявляє собою філософську трагедію, тобто відображає пошуки відповідей на питання суперечливості людського існування. Образ Гамлета увійшов у світову літературу як вічний образ, оскільки містить у собі невичерпні можливості філософського осмислення буття.

Трагедія Гамлета – це трагедія гуманістично мислячої людини, яка страждає від усвідомлення неможливості викорінення підступності і зради, брехні й насильства в злочинному світі, що його оточує. Його трагізм – у грандіозності розриву між тим, що він усвідомлює як мислитель і що може здійснити у реальному житті.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

 

1. Аникст А. Творчество Шекспира / А. Аникст.- М.: Художественная литература, 1963.
2. Аникст А. А. Трагедия Шекспира «Гамлет»: Лит. Комментарий / А. А. Аникст. — М.: Просвещение, 1986.
3. Блум, Г.  Західний канон : книги на тлі епох / Г. Блум. – К. : Факт, 2007. – 720с.
4. Брандес Г. Шекспир. Жизнь и произведения / Г. Брандес; пер. В. М. Спасской, В. М. Фриче. – М., 1997.
5. Братко В.  Загальна характеристика культури і літератури доби Високого Відродження / В. Братко // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2010. – №7-8. – С. 15-18.
6. Выготский Л. С. Анализ эстетической реакции: Трагедия о Гамлете. Психология искусства. — М.: Лабиринт, 2001.
7. Гладко Я.  Гамлет - вічний образ світової літератури. Відображення кризи ренесансних ідеалів у трагедії Вільяма Шекспіра / Я. Гладко // Зарубіжна література в школах України. – 2011. – №5. – С. 16-23.
8. Гром'як Р. Т. Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів та ін. — К., Академія, 1997.
9. Давиденко Г. Й.  Історія зарубіжної літератури середніх віків та доби Відродження [Текст] : навч. посіб. / Г. Й. Давиденко, В. Л. Акуленко. – К. : ЦУЛ, 2007. – 400с.
10. Дітькова С. Ю.  Біблійні алюзії в трагедії Вільяма Шекспіра "Гамлет" / С. Ю. Дітькова // Зарубіжна література в навчальних закладах України. – 2004. – №5. – С.10-16.
11. Доновський С. М.  "Бути чи не бути - ось питання..." Образ Гамлета. Проблема морального вибору та вчинку / С. М. Доновський // Зарубіжна література в школі. – 2007. – №5. – С.10-15.
12. Жукова А. Г. Вагання і рішучість принца Датського/ А. Г. Жукова // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1996. - № 8. – С. 19-28.
13. Колосова Н. Три эпохи сквозь магический кристалл «Гамлета»/ Н. Колосова // Всесвітня література та культура. – 2001. - № 3. – С. 30-35.
14. Кудрявцев М.  Категорія трагічного в літературі: до проблеми модифікацій і трансормацій / М. Кудрявцев // Зарубіжна література в школах України. – 2010. – №4. – С.18-21.
15. Куцевол О. М. Світ Шекспіра / О. М. Куцевол . – Харків: Веста: Вид-во Ранок, 2003. – 288с.
16. Мараховська Н.  "Хто я в цьому світі?" В. Шекспір "Гамлет, принц Данський". Моральна та соціальна суть основного конфлікту твору / Н. Мараховська // Зарубіжна література. – 2010. – №14-15 (квіт.). – С.3-6.
17. Мойсеїв І.  Шекспір. Гамлет. Самосвідомість / І. Мойсеїв // Зарубіжна література. – 2011. – №15-16 (квіт.). – С. 3-12.
18. Наливайко Д. Інтелігентність між отрутою і шпагою / Д. Наливайко // Зарубіжна література. – 1998. - № 24. – С. 1-2.
19. Павличко Д. В.  Літературознавство. Критика : [у 2-х т.]. Т.2. Світова література / Д. В. Павличко. – К. : Основи, 2007. – 456с.
20. Свербілова Т. Про негаразди у датському королівстві / Т. Свербілова // Всесвітня література та культура в середніх закладах. – 2002. - № 1. – С. 31-33.
21. Султанов Ю. «Тримати дзеркало перед природою…» / Ю. Султанов // Всесвітня література та культура. – 2011. - № 5. – С. 8-14.
22. Торкут Н. Трагічне крещендо шекспірової музи / Н. Торкут // Шекспір В. Трагедії / В. Шекспір. – Харків: Фоліо, 2004. – С. 3-36.
23. Холлидей Ф. Е.  Шекспир и его мир / Ф. Е. Холлидей ; пер. с англ., предислов. Харитонова В. – М. : Радуга, 1986. – 186 с.
24. Чередник Т.  Цей густозаселений світ "Гамлета" / Т. Чередник // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2009. – №4. – С.37-44.
25. Шалагінов Г.  Відродження в Англії. Шекспір: [Поетична творчість. Естетика Шекспірової драми. Концепція трагізму. Проблема дуальності істини. Комедії. ] / Г. Шалагінов // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2003. – №9.
26. Шалагінов Г. Г. «Зігнутись в герці з морем лиха»: тема помсти в трагедії В. Шекспіра «Гамлет» / Г. Г. Шалагінов // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1996. - № 9. – С. 13-17.
27. Шаповалова М. С.  Історія зарубіжної літератури. Середні віки та Відродження :підруч. / М. С. Шаповалова, Г. Л. Рубанова, В. А. Моторний. – 3-тє вид., перероб. і доп. – Л. : Світ, 1993. – 312с.
28. Шекспір В.  Гамлет, принц данський / В. Шекспір Трагедії / В. Шекспір. – Харків: Фоліо, 2004. – С. 165-310.
29. Шуренок Т.  З’ясування проблеми морального вибору і вчинку шекспірівського героя шляхом діалогу за трагедією "Гамлет" / Т. Шуренок // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2004. – №10. – С.54-57.