Реферат на тему: Ренесансні риси у книзі Данте А. «Нове життя»

Про матеріал

Реферат на тему: Ренесансні риси у книзі Данте А. «Нове життя» Вступ Життєвий та творчий шлях Данте Аліг’єрі Доба Ренесансу Ренесансні риси у книзі «Нове життя» Висновок

Перегляд файлу

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Рівненський державний гуманітарний університет

Кафедра теорії літератури та славістики

Реферат на тему:

Ренесансні риси у книзі Данте А. «Нове життя»

Підготувала

студентка І курсу, групи ІМ 16

факультету іноземної філології

Рівне 2013

План

Вступ

2. Життєвий та творчий шлях Данте Аліг’єрі

3. Доба Ренесансу

4. Ренесансні риси у книзі «Нове життя»

5. Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Більше шести століть пройшло з того дня, коли прах Данте був укладений в мармуровий саркофаг, встановлений в Равенне в церкві Сан-Пьер-Маджоре, але образ великого поета і його творінь залишаються високими духовними орієнтирами людства. Кожна нова епоха культури, приносячи з собою інший світогляд, інше знання, інші цінності, незмінно зверталася до творчості Данте як до абсолютного зразка і непогрішимої міри своєї духовної спроможності.

Образ Данте вже за життя був оточений легендами: перехожі з трепетом поглядали на людину, смугляве обличчя якого здавалося навіки обпаленим язиками пекельного полум'я. І ми, в нашій сучасності, хоча і іншими очима, дивимося на нього все так само: як на людину, що осмілилася зійти до осереддя зла, щоб знайти шлях до світла. Творчість Данте з тих вершин, які ніколи, ні на якій відстані не можуть показатися невисокими пагорбами.

Ключ до визначення історичної ролі Данте, до розуміння суперечливої суті його творчості дають слова Ф. Енгельса: «Першою капіталістичною нацією була Італія. Кінець феодального середньовіччя, початок сучасної капіталістичної ери відзначені велетенською постаттю. Це - італієць Данте, останній поет середньовіччя і разом з тим перший поет нового часу». Творчість Данте справедливо називають синтезом середньовічної культури. Водночас з ім'ям Данте пов'язаний початок нової культури, нового типу мислення. Яскраву характеристику Данте як велетню перехідної доби дав І. Франко: «Данте являється найвищим виразом, поетичним вінцем та увічненням того, що називаємо середніми віками. Вся культура, всі вірування, всі муки та надії тих часів знайшли вираз у його творах. Та рівночасно як людина геніальна він усім своїм єством належить до новіших часів, хоча думками й поглядами коріниться в минувщині».

2. Життєвий та творчий шлях Данте Аліг’єрі

Народився Данте Алігієрі (1265-1321) у Флоренції в дворянській сім'ї, яка вже вдалася до буржуазної діяльності і належала до партії гвельфів. Флоренція на той час була найбагатшим і найбільш розвинутим містом Італії. Саме тут відбувалися найгостріші сутички між силами феодального суспільства і молодою буржуазією, точилася запекла боротьба між гвельфами і гібелінами; місто потрясали народні бунти. Вир цієї боротьби з молодих років захопив Данте і вплинув на формування його активної та діяльної натури. Поет виявив себе як людина цільного характеру, сильних пристрастей, різносторонніх знань. Ще змолоду Данте мріяв про єдину Італію. У 1295 р. він розпочав активну політичну діяльність, виступаючи на боці гвельфів, які після запеклих боїв з гібелінами одержали остаточну перемогу і прийшли до влади. Данте став помітною політичною постаттю. У 1300 р. його обрано членом колегії семи пріорів, яка правила Флоренцією. Проте єдність гвельфської партії тривала недовго. В умовах загострення суспільної боротьби, розгортання народних рухів гвельфи розкололись на дві ворожі групи - «білих» і «чорних». Данте став на бік «білих», які відстоювали незалежність комуни від папської курії. У 1301 р. папа Боніфацій VIII послав на допомогу «чорним» у Флоренцію принца Карла Валуа. Підтримані папською владою та чужоземною інтервенцією, «чорні» розгромили «білих» і нещадно з ними розправилися. Данте присудили до спалення, будинок його зруйнували. Рятуючись від жорстокого вироку, у 1302 р. він покинув Флоренцію і вже ніколи не зміг повернутись у рідне місто. За цих обставин у Данте остаточно визріла ідея єдиної Італії під владою монарха, за яку він боровся до кінця життя. Перші роки вигнання Данте жив надією, що Флоренцію буде відвойовано у «чорних». Він намагався встановити зв'язки з гібелінами, але швидко зневірився в них і гордо проголосив, що сам «собою творить партію». Згодом, переконавшись, що навести порядок в Італії, приборкати пап зможе тільки імператорська влада, він покладав надії на германського імператора Генріха VII, який вступив в Італію у 1310 р. нібито з метою об'єднання і умиротворення її. Данте не зрозумів загарбницьких намірів Генріха VII і всіляко сприяв його успіхам. Однак Генріх VII не зміг здійснити своїх завойовницьких задумів - у 1313 р. він раптово помер. Невдовзі Флоренція об'явила амністію, і Данте запропонували повернутися у рідне місто, правда, за умови виконання принизливого обряду покаяння. Поет відмовився його виконати, і в 1315 р. флорентійська сеньйорія знову засудила його до смертної кари. Данте назавжди втратив надію на повернення у Флоренцію, але свою діяльність продовжував. Він закликав до припинення міжусобної війни, боровся проти зазіхань папства на політичну владу. Роки вигнання Данте провів у різних містах Італії. Помер він у Равенні, де і похований. В кінці XV ст. знаменитий архітектор П'єтро Ломбардо на замовлення правителя Равенни Бернардо Бембо побудував над саркофагом Данте мавзолей, який зберігся до наших днів. Данте був всебічно освіченою людиною. Він вчився у Болонському університеті, однак не закінчив його. Офіційна середньовічна освіта не задовольняла Данте, і він багато вчився самостійно, вивчав мови, що давало йому змогу знайомитися з іноземною літературою та творами античних авторів, серед яких його найбільше захоплював Вергілій. Він володів знаннями з теології, філософії, історії, міфології, права, астрономії, фізики, математики, риторики і був одним із найосвіченіших людей свого часу. Літературну творчість Данте розпочав у 80-х роках ліричними поезіями в дусі тогочасної італійської лірики «солодкого нового стилю» (dolce stil nuovo). Середньовічна література в Італії значного розвитку досягла в XII ст., особливо в Сіцілії та Неаполі. Це була специфічна література, позначена впливом візантійської, арабської, норманської та німецької культур. У першій половині XIII ст. найвизначнішим явищем культурного життя країни стала лірика сіцілійської школи. Поезія сіцілійців розвивалася під значним впливом творчості провансальських трубадурів. Як і трубадури, вони оспівували ідеальну рицарську любов, не уникаючи мотивів чуттєвого кохання і кохання нерозділеного, сповненого страждання. Разом з тим сіцілійці внесли багато нового в поезію. Вони сповнили її інтелектуальним змістом, надали їй філософічності й алегоричності; жіночий образ, що втратив у ній реальні риси, втілював ідею кохання й інших абстрактних понять, наприклад, смерті. Сіцілійці оспівують не жінку, а Кохання (Амор), любов персоніфікується, про неї говориться як про живу істоту. Поезія сіцілійців відзначається вченістю, великою технічною вправністю, рідкісними ефектними образами, музичністю. Широко використовуючи форми провансальської поезії, сіцілійці віддавали перевагу новій формі - сонету. Першим до цієї форми звернувся талановитий поет Джакомо да Лентіні. Розвиток сіцилійської поезії припинився в середині XIII ст., але її досвід значною мірою був використаний у літературі Романьї (Болонья) і Тоскани (Флоренція), яка з середини XIII ст. стає центром італійської культури. Саме тут була започаткована лірика «солодкого нового стилю», яка засвоїла досвід провансальської рицарської поезії, хоч куртуазні мотиви в ній значною мірою ускладнені сіціяійською традицією і філософією. Ще більше, ніж для сіцилійської поезії, для неї характерні вченість й інтелектуалістські тенденції, розвинута символіка образів, ускладнені і вишукані форми. Поезія «солодкого нового стилю» свідчить про велику розвиненість вольгаре у Тоскані. Саме тосканська розмовна мова лягла в основу італійської літературної мови. І саме в цьому стилі написана збірка «Нове життя», але про це пізніше. Найбільш значним твором Данте є поема «Бо жественна комедія», написана в останній період його життя (1313-1321). Поет назвав свій твір «Комедією», згідно з нормами середньовічної поети ки, в якій до цього жанру зараховувались твори з сумним початком і щасливим кінцем. Джованні Боккаччо, виражаючи своє захоплення поемою назвав її «божественною», після чого цей епітет додавався уже постійно. Вперше під назвою «Боже ственна комедія» поема вийшла у світ у 1555 у Венеції. Данте призначив своєму творові активну роль. У листі до Кан Гранде делла Скала він писав, що його поема створена не для «споглядальні цілей, а для дії», її мета - «вирвати людей, я живуть нині, із стану мізерії і привести до стан щастя».У «Божественній комедії», яку справедливо називають синтезом середньовічної культури і пролом культури Ренесансу, з усією повнотою відбився складний і суперечливий світогляд Данте. Задум поеми, її композиція визначені системою тогочасних знань, містико-теологічними концепціями, характерними для духовного життя поета, і середньовічною поетикою. Дія в «Божественній комедії» відбувається на фоні всесвіту, картину якого Данте створює за космологічною системою грецького вченого Птоломея (II ст. н. є.), інтерпретованою в дусі середньовічної філософії. В уявленні поета космос поділяється на землю, пекло, чистилище й небесні сфери раю. Пекло нібито знаходиться в північній частині Землі і має форму конуса, основа якого розташована близько земної кори, а гострий кінець упирається в центр Землі. Всередині конуса, один за одним, спускаючись все нижче, йдуть дев'ять уступів, що звуться колами. В них, залежно від міри земних провин, караються пекельними муками душі грішників.

Поетика «Божественної комедії» складна. Данте вдається до різних стилів, вільно змінює їх залежно від змісту, прагнучи знайти адекватне змістові словесне вираження. Скажімо, Вергілій говорить мудро, благородно і повчально, Брунетто Латіні - розсудливо й вишукано, Фаріната - стримано й зневажливо, грішники й біси лаються й лихословлять. У поемі є й складні схоластичні розумування, урочисті промови, ліричні звірення почуттів, палючі інвективи й філіппіки, просторічні, жаргонні діалоги. Мова Данте емоційна, образна. Найчастіше вживаються порівняння і метафори, звертання, оклики, повтори, паралелізми. Вірш поеми відзначається довершеною майстерністю, багатою, ефектною римою, побудованою здебільшого на несподіваних зіставленнях протилежних за змістом слів. «Божественна комедія» пройнята палким інтересом до реального світу, людини і природи, ствердженням гуманістичної моралі, у чому й виявилося нове, ренесансне світорозуміння Данте. Воно зумовило й особливості його творчого методу. Передусім - це величезна пристрасність поета. Він «безперервно захоплює читача своїм власним хвилюванням, гостротою своїх власних переживань... Найвище і найжиттєздатніше в «Комедії» - це пристрасність у зображенні живої людини. Коли ви схопили цей основний творчий мотив (для «Комедії» він - лейтмотив), вам будуть доступні всі його модуляції»,- писав відомий радянський дослідник творчості Данте О. Дживелегов. Про загальний смисл поеми блискуче сказав великий Пушкін: «Уже Італія мала поему, в якій усі перекази, всі знання, всі пристрасті, усе духовне життя втілені були чудодійною силою поета і зробились, так би мовити, доступні відчуттю».

3. Доба Ренесансу

Відродження, або Ренесанс, - це могутній культурний рух, який найраніше виник в Італії, охопив країни Західної і Центральної Європи, розвинувся в Чехії і Польщі, Угорщині і Трансільванії, Далмації і Північній Хорватії. Цей рух був тривалим, історичні межі його досить широкі. Ті процеси, які вели до Відродження, розпочалися в Італії в другій половині XIII ст., в інших країнах - у XIV і XV ст., кінець цієї доби припадає майже повсюдно на останню чверть XVI- початок XVII ст..

Основу Відродження становили величезні зміни в економічному й суспільно-політичному житті європейських народів, спричинені розвитком міст і зародженням буржуазних відносин у надрах феодалізму. Відродження було періодом бурхливих соціальних рухів, Великої селянської війни, Нідерландської революції, боротьби різноманітних політичних тенденцій. Поширювалися класові протиріччя. «...В той час як городяни і дворянство ще продовжували між собою бійку, Велика селянська війна пророче вказала на грядущі класові битви, бо в ній на арену виступили не тільки повсталі селяни,- в цьому вже не було нічого нового,- але за ними показались попередники сучасного пролетаріату з червоним прапором в руках і з вимогою спільності майна на устах».

В добу Ренесансу відбувся духовний переворот, в основі якого лежало вивільнення людини з-під влади феодально-церковної ідеології. «Духовну диктатуру церкви було зламано». Народжувалася людина з новим типом свідомості й характером поведінки.

Передових людей доби Відродження називали гуманістами, а вироблений ними світогляд - гуманізмом (від лат. humanus - людський). Гуманісти створили нову систему знань, висунувши, всупереч релігійним умоглядним уявленням про світ і людину, інше розуміння людської сутності і земного життя. Людину вони поставили в центрі світу і проголосили її найвищою цінністю, вірили у велич і необмежені можливості її розуму, у невичерпні її здібності. Відкидаючи середньовічний ««гекетизм, гуманісти протиставили йому нову мораль, основану на визнанні єдності плоті і духа, і, згідно з цією мораллю, відстоювали право людини на земні радощі й інтелектуальний розвиток, на задоволення . чуттєвих і духовних запитів.

Характерна ознака гуманізму - рішуче заперечення монополії церкви в інтелектуальній діяльності суспільства. Передові мислителі утверджували вищість розуму і знань над авторитетом віри, вони відкинули обскурантизм, догматику та схоластику і виробили новий тип мислення, що грунтується на розумі, досліді й реалістичному ставленні до світу.

Гуманістам була властива упевненість у самоцінності людської особистості, чим визначалося й їхнє заперечення кастовості. Вони вважали протиприродним оцінювати людину за її походженням і утверджували принцип рівності людей незалежно від їхньої соціальної приналежності, раси й релігійних переконань.

Величезну роль у становленні ідеології гуманізму й розвитку культури Відродження загалом відіграла античність. З широким звертанням до античності пов'язана і назва цієї доби. Гуманісти вивчали класичні грецьку та латинську мови, відшукували, збирали і коментували древні рукописи, вели розкопки. Звертання до античності не було самоціллю для гуманістів. Вона стала для них тим авторитетом, на який вони спиралися в утвердженні власних ідеалів і побудові нової культури. Вони відкрили в античності її «людський зміст», живий інтерес до людини, до всього земного, знайшли в ній реальні знання та побачили зразок для самостійної творчості і зрештою використали її як підпору в боротьбі проти середньовічної ідеології.

Гуманістична інтелігенція не була соціально та ідейно однорідною. Вона складалася з представників різного соціального середовища і орієнтувалася на різні соціальні групи і класи. Найпередовіша її частина виражала інтереси революційних сил суспільства, які розхитували феодальний лад, частина ж діячів виступала з вузько класових позицій. Звідси й різні течії в гуманізмі. Однак спільним для гуманістів усіх напрямів було визнання високої гідності людини і її права на розвиток.

Гуманістичний світогляд становить ідейну й естетичну основу літератури і мистецтва, які створювалися в різних країнах Європи в добу Відродження.

Особливостями європейського літературного процесу були взаємозв'язок між національними літературами, використання в кожній із них досвіду інших літератур. «Вся Західна і Центральна Європа, включаючи сюди й Польщу, розвивалась тепер у взаємному зв'язку».

Розвиток усіх національних літератур грунтувався на широкому використанні традицій як античної, так і середньовічної літератур. Але все це переосмислялося в дусі гуманістичного світогляду і служило створенню літератури нового типу, визначальною особливістю якої є пристрасний інтерес до реального світу і вироблення реалістичного методу його змалювання. Головним об'єктом зображення стала людина у всій повноті її фізичного й духовного розвитку, у її зв'язках з суспільством, її складний характер, світ її думок і почуттів. Література проникла в багатоскладність і суперечливість характеру людини і виробила незрівнянно складніше уявлення про неї, ніж усе попереднє письменство. Література Відродження опоетизувала людину, реабілітувала в ній чуттєве начало, показала гармонію чуттєвого і духовного, вона пройнята утвердженням позитивних ідеалів, життєствердженням.

Разом з тим ренесансна література набула національно-історичного змісту, була пов'язана з найважливішими завданнями суспільного розвитку, відгукувалася на всі запити тогочасного життя, сміливо відображала його протиріччя. Творчість письменників-гуманістів пройнята критикою середньовіччя й феодалізму, а також пороків і хижацтва, породжуваних добою початкового нагромадження капіталу.

Важливою рисою нової літератури є зображення народу і поступове осмислення передовими митцями того часу його значення як великої суспільної сили.

Показовим для літератури Відродження є використання в реалістичному зображенні дійсності казкових і фантастичних елементів, узятих з фольклору. Зв'язок з ним становить одну з найважливіших рис творчості письменників-гуманістів. Хоч антична література відіграла велику роль у формуванні реалізму Відродження, однак основним його джерелом була народна літературна традиція.

Творчість письменників Ренесансу позначена пристрасним пошуком нових форм і стилів.

Гуманістична література, як і ідеологія гуманізму загалом, у процесі розвитку зазнала значних змін, зумовлених суспільними процесами. Вона пройшла етапи становлення, розквіту і занепаду, поступившись місцем новим явищам. На ранньому етапі вона була пройнята оптимізмом, вірою у можливість здійснення гуманістичних ідеалів у найближчому майбутньому. В кінці епохи, коли посилився наступ феодально-церковної реакції та виразніше проявилися суперечності, хижацький, антигуманістичний І характер того суспільства, яке йшло на зміну феодальному, розпочалася криза гуманізму, колишній оптимізм і життєрадісність заступило трагічне світосприйняття. Відповідно до цього встановлена періодизація літератури Відродження. Визначаються такі періоди: період Передвідродження, який припадає на час переходу від середньовіччя до нової доби, коли складалися передумови, що привели до ренесансного перевороту; періоди раннього, зрілого і пізнього Відродження. Проте загальноєвропейський розвиток нової культури не був синхронним і періоди літературного процесу в різних країнах не збігаються за часом. Так, Передвідродження найраніше розпочалося в Італії і припадає на кінець XIII- початок XIV ст., тоді як в інших країнах Європи - на XIV, XV ст. В Італії період раннього Відродження охоплює XIV ст., а в більшості європейських країн - кінець XV-початок XVI ст. Італійський гуманізм, пройшовши період блискучого розквіту, уже в 40-х роках XVI ст. був позначений гострою ідейною кризою, тоді як у Франції він досяг у цей час зрілості, а в Німеччині взагалі завершив свою коротку історію. Тому в кожній окремій країні існують внутрішні хронологічні межі періодів Відродження. Разом з тим, попри риси типологічної цілісності літератури цієї доби, спільність загальних принципів, ідейну єдність історичних періодів, кожна література має свої особливості, позначена виразною національною своєрідністю.

4. Ренесансні риси у книзі «Нове життя» Данте Аліг’єрі

У своїй ранній творчості Данте засвоїв риси «солодкого нового стилю», який є притаманним для доби Ренесансу, його твори також філософічні, сповнені риторики, містичної символіки. Особливо близькі до нової лірики перші поезії Данте. У 90-ті роки Данте відібрав зі своїх поезій, створених протягом 1283-1292 pp., ЗО віршів (25 сонетів, чотири канцони, одна станца) і, поєднавши їх між собою написаним у 1292-1294 pp. прозовим текстом, склав збірку під назвою «Нове життя» (Vita nuova). Вірші передають почуття Данте до його коханої Беатріче, прославляють її, що знайшло своє відображення у ренесансних рисах. Прозою поет розповідає про свій душевний стан і ті події, які спонукали його до написання поезій загалом і кожного вірша збірки зокрема; крім того, з'ясовує їхню побудову. Окремі прозові глави, наприклад XXV, повністю присвячені питанням поетики. Таким чином, прозове обрамування організовує вірші у певну систему і разом з ними створює єдиний сюжет. «Нове життя» - прозово-віршова автобіографічна повість про історію кохання Данте до Беатріче і про створення поезій. Поет розповідає, що вперше побачив Беатріче дев'ятилітньою дівчинкою. Вона здавалася йому «дочкою не смертної людини, а бога». Від того часу Кохання заполонило його душу. Через дев'ять років поет знову зустрів Беатріче, вона була вбрана в одяг білого-пребілого кольору і привітала його добротливо. Поет «осягнув межі блаженства», усамітнився і думав тільки про кохану. Виникло бажання вилити свої настрої і почуття у віршах. Але поет не хоче розкрити свою таємницю і вдає, що оспівує іншу дівчину, яка повинна служити «ослоною правди». Після цього Беатріче при зустрічі не привіталася з поетом, що завдало йому великих страждань. Він спочатку виливає у віршах свої муки і нарікає на жорстокість Беатріче, а потім ще з більшою силою славить її красу і доброту. Невдовзі Беатріче померла. її смерть поет сприймає як всесвітню катастрофу. Душа його охоплена стражданням, і він оплакує кохану в поезіях. Але з часом біль минає, і в душі зароджується кохання до іншої жінки. Однак почуття вірності бореться з новою любовною пристрастю, і зрештою поет подолав її зваби. Ним знову оволодів образ Беатріче та бажання «лити сльози і виказувати страждання». В кінці збірки Данте висловлює сподівання сказати про Беатріче «те, чого ніколи ще не говорилося ні про кого». В дусі традицій «солодкого нового стилю» Данте замислюється у своїх віршах над природою любовного переживання, його складністю, відзначає його ірраціональність.

Кохання в серці робить все, що зна,

Воно - господар у своїй хатині,

Відпочиває, сонне, в самотині,

Буває - мить, буває - вік мина.

Розумна донна розцвіта красою

І вабить нею очі молоді,

Породжує незвідані бажання.

І серце вже не знає супокою.

Так само в донни юної тоді

Пробуджується вічний дух Кохання.

(Сонет 10, переклад В. Житника)

Кохання в трактуванні Данте- це жива істота. Вперше воно з'явилося до поета в такому образі:

Було за третю ночі. Ще планета

Спокійно світло кидала з-за хмар.

Як раптом я відчув страшний удар:

Зійшло Кохання, мов лиха прикмета.

Здавалося, веселим. На долоні

Моє тримало сердце, на руках -

Красуню, заповиту в покривало.

Нараз дало вкусить покірній донні

Палаючого серця, і - о жах! -

Побачив я: Кохання заридало.

(Сонет 1, переклад В. Житника)

Характер живого образу, в якому уособлюється Кохання, завжди відповідає внутрішньому стану поета і, таким чином, є засобом вираження цього стану. Наприклад, сумний образ Кохання передає болісні переживання:

Я вчора їхав верхи на коні,

Нудним шляхом зморився до знемоги.

І враз Кохання стрів серед дороги

В легкому подорожньому вбранні.

Воно пахолком видалось мені:

Згубило пана і блукає, вбоге,

Іде самотнє, дивлячись під ноги,

І очі в нього стомлені й сумні.

(Сонет 5, переклад В. Житника)

Кохання Данте до Беатріче - поклоніння їй як божеству. Образ цей безмірно ідеалізований, створений за допомогою прийомів гіперболізації її краси та її чеснот. Однак поет детально не описує зовнішності коханої, лиш деколи намічає окремі штрихи: Беатріче посміхнулася, заговорила тощо. Уявлення про Беатріче створюється передачею благотворного впливу її краси на людей.

В своїх очах вона несе Кохання,-

На кого гляне, всі блаженні вмить;

Як десь іде, за нею всяк спішить,

Тріпоче серце від її вітання.

Він блідне, никне, множачи зітхання,

Спокутуючи гріх свій самохіть.

Гординя й гнів од неї геть біжить.

О донни, як їй скласти прославляння?

Хто чув її,- смиренність дум свята

Проймає в того серце добротливо.

Хто стрів її, той втішений сповна.

Коли ж іще й всміхається вона,

Марніє розум і мовчать уста,-

Таке-бо це нове й прекрасне диво.

(Сонет 11, переклад М. Бажана)

Зміст віршів Данте не обмежується прославленням Беатріче. Головною дійовою особою збірки є сам автор, закоханий поет, його твір має характер сповіді, в якій передані любовні переживання, зміни душевного стану, боротьба почуттів. Водночас автор роздумує над мистецтвом поезії, коментує і з'ясовує свої вірші. У такому пильному інтересі до власної творчості, поетичної індивідуальності виявляються нові риси, які наближають Данте до Відродження. Подих цієї доби відчувається і в силі почуттів ліричного героя, в багатстві його поетичної уяви.

Продовжувалась літературна діяльність Данте в роки вигнання. Для творчості цього нового періоду характерні нові риси, в першу чергу пристрасний дидактизм. Данте більше виступає як мислитель і філософ, керований бажанням вчити людей, поширювати їхні знання, сприяти їхньому моральному вдосконаленню, поліпшенню світу загалом. Розширюється тематика поезій Данте, вони наповнюються науковими знаннями, філософськими роздумами, моральними сентенціями, в художню мову вводяться прийоми красномовства.Саме наведена вище інформація і свідчить про наявність рис Ренесансу у книзі «Нове життя» - ця книга є справжнім здобутком та перлиною нової ренесансної літератури.

Висновок

Творчість Данте з тих вершин, які ніколи, ні на якій відстані не можуть показатися невисокими пагорбами. Це знакова особа у світовій літературі. У своїй творчості Данте засвоїв риси «солодкого нового стилю», який є притаманним для доби Ренесансу, його твори також філософічні, сповнені риторики, містичної символіки. Особливо близькі до нової лірики перші поезії Данте. В дусі традицій «солодкого нового стилю» Данте замислюється у своїх віршах над природою любовного переживання, його складністю, відзначає його ірраціональність. Риси Ренесансу у книзі «Нове життя» яскраво проявляються у коханні Данте до Беатріче - поклоніння їй як божеству. Образ цей безмірно ідеалізований, створений за допомогою прийомів гіперболізації її краси та її чеснот. Однак поет детально не описує зовнішності коханої, лиш деколи намічає окремі штрихи: Беатріче посміхнулася, заговорила тощо. Уявлення про Беатріче створюється передачею благотворного впливу її краси на людей. Ця книга є справжнім проявом та віддзеркаленням рис доби Відродження. Це спостерігається у тому що, розвиток усіх національних літератур грунтувався на широкому використанні традицій як античної, так і середньовічної літератур. Але все це переосмислялося в дусі гуманістичного світогляду і служило створенню літератури нового типу, визначальною особливістю якої є пристрасний інтерес до реального світу і вироблення реалістичного методу його змалювання. Головним об'єктом зображення стала людина, у Данте це його кохана, у всій повноті її фізичного й духовного розвитку, у її зв'язках з суспільством, її складний характер, світ її думок і почуттів. Ренесанс – це своєрідний духовний переворот, новаторство, цим і скористався Данте у написанні цієї фантастичної книги, довівши риси доби до досконалості в їх відображенні у образі його коханої.