ПАМ’ЯТКА «Як підготувати тези прочитаного»

Тези – стисло сформульовані основні положення тексту, які передають його суть.

Розрізняють такі види тез:

• Виписані дослівно основні положення, сформульовані самим автором тексту;
• Самостійно сформульовані основні положення тексту.

Якщо план тексту фіксує його мікротеми та показує послідовність викладу автором думок, то тези фіксують основні положення тексту, розкриваючи суть його змісту.

Створюючи тези, обов’язково потрібно зазначити:

1) Прізвище, ім’я, по батькові автора статті;

2) Заголовок статті.

ПАМ’ЯТКА

«Як підготувати тези прочитаного»

1. Прочитати весь текст (якщо він невеликий) або розділ (якщо твір великий за обсягом).
2. Продумати зміст тексту, знайти й прослідкувати основні положення, висунуті автором.
3. Формулювати думки чітко й коротко, але самобутність форми повинна зберігатися, незважаючи на деяку уривчастість викладу.
4. Кожне положення повинно містити в собі лише одну думку.
5. Записуючи тезу, потрібно нумерувати кожну, пропускати рядок між ними.
6. У кожній тезі потрібно виділяти головне слово й помічати логічний наголос.
7. Якщо твір великий, то в кінці кожної тези вказують номер сторінки тексту, якщо невеликий — джерело викладу.
8. Викладати основні авторські думки у вигляді послідовних пунктів.

Самостійне складання тез прочитаного

Співці козацької слави: кобзарі на Запорожжі

•              Прочитайте текст мовчки. Визначте тему, основну думку, тип і стиль мовлення. Виділіть основні авторські думки щодо задуму висловлювання.
•              Складіть змішані тези статті.

Усі народи, переживаючи буремні періоди історії, мали оспівувачів подвигів своїх героїв. Були такі музики і в Україні. Їхню появу у ХV– XVI ст. передусім зумовили історичні обставини: часті війни, виникнення козацтва з його специфічним устроєм.

У татарське та польське лихоліття на Запорожжі з’являються нові музики. Вони стали зватись за тими інструментами, на яких грали, кобзарями, бандуристами та лірниками. Кобзарство, за висловом історика А. Стратілата,  явище унікальне і глибоко національне. Навряд чи кобзарів можна порівнювати з менестрелями – музикантами і співаками ХІІ–ХІІІ століть, які служили при дворах сановитих європейських сеньйорів. Вони мали іншу мету: слугувати не самодержцям, а народу.

«Справжнім національним інструментом українських співців» називає Пантелеймон Куліш кобзу або бандуру, яких пізніше замінила ліра, яка гучніше «голосить» і тому на ній можна грати на весіллях, де  у простого люду стоять шум і гам, які заглушають тихе звучання бандурних струн. За тим, як виконавець носив свій музичний інструмент, визначали, звідки він. Історик і бандурист Василь Ємець ще на початку ХХ ст. писав, що «харківські кобзарі носять кобзу під рукою, як жебраки, що прохають милостині; чернігівські ж – за плечима, як носили її колись прадіди, коли кобза не служила засобами до жебрання, а була необхідною приналежністю вільного українського козака».

Звідки походять та чим відрізняються кобза й бандура (чи кобуз, пандора або бандурія), досі немає одностайної думки науковців. Можливо, за козацьких часів так називали  один і той же інструмент.

Як зазначали дослідники українського кобзарства у XIX ст., народ сприймав їх як «людей Божих» і ставився до них з любов’ю та благоговінням, а слухаючи їхні пісні, і сам замислювався, а деколи, зворушений до сліз, чув у їхньому голосі начебто пісню про своє тяжке горе, славне минуле свого народу. 

Інтерес до кобзарів зріс, коли були надруковані перші збірники пісень, дум. До нашого часу залишається дискусійним питання: кобзарі є творці чи виконавці музичних творів та які модифікації вони пройшли: кобзарі – козаки – старці – жебраки. Дослідник українського фольклору П. Житецький вважав, що «думи виникли серед жебраків – цих щирих піонерів у народних верствах гуманних ідей християнства». Український етнограф і мистецтвознавець Ф. Колесса стверджував, що історичні думи «…мусили витворюватися в козацьких осередках, під свіжими враженнями». На думку Д. Яворницького, запорожці були «високими поціновувачами пісень, дум, і рідної музики, мрійниками в душі, любили милуватися краєвидами, часто піддавалися піднесеним роздумам. Кобза, на їхню думку, інструмент, вигаданий Богом і святими людьми, нерідко самі складали пісні  та думи й бралися за кобзу».

П. Куліш та М. Сумцов доводили, що військові кобзарі самі були воїнами й носили «бандуру поряд зі списом або шаблею».

Дума «Смерть козака бандуриста» є узагальненим підтвердженням їхньої трагічної долі, адже кобзарі до останнього подиху були вірні козацькій справі й хотіли хоч словом служити своїм побратимам.

Найвищого розвитку кобзарство досягло у часи славетних походiв i битв запорозького козацтва. У 1900 р. Д. І. Яворницький влучно пiдмiтив: «Українськi козаки в годину вiйни були воїнами, у мирний час – поетами та музикантами». Слiпцi-кобзарi протягом вiкiв оспiвували подвиги мужнiх героїв багатовікової жорстокої боротьби українського народу проти туркiв, татарських бусурманiв-людоловiв, польсько-шляхетських загарбникiв i поневолювачiв, муки i страждання запорожцiв у неволi на галерах-каторгах, їх непереборне прагнення вирватися на свободу («на тихi води, на яснi зорi»). 

Особливу роль в українському життi кобзарі вiдiгравали в ХV–ХVIII ст., надихаючи козакiв патрiотичними пiснями на вiйськовi сухопутнi та морськi походи i гайдамацькi повстання. Дослiдники одностайнi: епiчнi думи та iсторичнi пiснi створювалися учасниками битв та походiв безпосередньо пiд час описуваних подiй або незабаром пiсля них. Повернувшись на Сiч, кобзарi бралися за кобзи, згодом бандури i прославляли наймужнiших та найхоробрiших. Кобза в ХV– XVI, бандура в ХVII–XVIII ст. були найулюбленiшими музичними iнструментами українцiв. Виконавцiв дум на кобзi стали називати кобзарями. Особливо талановитi козаки-спiвцi ставали вiйськовими спiвцями, прославляючи бойовi подвиги побратимiв. Кобзарями ставали й тi, хто втратив зiр у битвах чи внаслiдок хвороб.

Український письменник і публіцист Василь Шевчук так поетично визначив роль і значення козака-бандуриста: «Коли військо верталося з походу, козацтво гоїло свої криваві рани і поминало друзів, що полягли за рідний край, за волю. Всі вже жили сьогоднішнім, жили прийдешнім, в якому бачили нові бої та втрати. Й лише один звитяжець, узявши в руки кобзу і кинувши на луки повід, шукав у серці, в струнах тих слів та звуків, які б навіки стали відлунням ратних подвигів. То був поет, співець народу, його історик і публіцист. Він не вигадував, не щебетав для втіхи, а думав, осмислював пережите та пройдене, творив для наступних поколінь, котрі виростуть та візьмуть шаблі в руки…».

 Тетяна Глоба